Актуальні питання кодифікації господарського судочинства в Україні

Як свідчить історія, поряд із загальними судами завжди існували суди для вирішення спорів, які виникали з комерційної діяльності, незалежно від того, за яких умов вона здійснювалася.

На теренах Російської імперії початок діяльності комерційних судів пов’язаний саме з територією України. Перший комерційний суд було утворено в Одесі, де комерційна діяльність розвивалася найбільш жваво. Правові засади діяльності комерційних судів були закладені імператорським Указом від 14 травня 1832 р. Ці суди вирішували спори, що виникали при виконанні торгових угод між підприємцями і діяли аж до 1917 р., їх діяльність було детально регламентовано. У період революції внаслідок розриву економічних зв’язків між підприємцями і знищення економічної свободи в часи так званого воєнного комунізму комерційні суди були ліквідовані.

Після закінчення громадянської війни та переходу до НЕПу умови діяльності господарюючих суб’єктів змінилися, підприємствам було надано певної оперативної та майнової самостійності. За таких умов виникла необхідність у створенні спеціальних органів для вирішення спорів між господарюючими суб’єктами. Цими органами стали арбітражні комісії, утворені відповідно до Положення «Про порядок вирішення майнових спорів між державними установами та підприємствами», затвердженого постановою Ради Народних Комісарів від 21 листопада 1922 р.

5 червня 1931 р. Постановою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету та РНК УРСР було затверджено Положення «Про державний арбітраж УРСР». Згідно з цим Положенням було створено Державний арбітраж при РНК УРСР і міжрайонні органи Державного арбітражу в містах Харкові, Києві, Одесі, Дніпропетровську та Донецьку. На державний арбітраж було покладено повноваження щодо вирішення майнових спорів між установами, підприємствами і організаціями. У 1934 р. до компетенції

Державного арбітражу було віднесено спори, які виникають при укладенні договорів.

3 прийняттям Конституції СРСР 1977 р. арбітраж було визнано конституційним органом, умови організації і порядок діяльності якого визначалися в Законі 1979 р. «Про Державний арбітраж СРСР». Спочатку він був підвідомчий Урядові та виконавчим органам на місцях, згодом Верховній Раді та її Президії. Але навіть у відповідному Законі Державний арбітраж не визнавався судовим органом, і такий статус арбітражу не надавав йому необхідних гарантій незалежності.

Водночас зусиллями, насамперед керівників органів державного арбітражу, в 1988 р. Державний арбітраж був виведений з підпорядкування органів управління, і став самостійною системою, а рішення Державного арбітражу УРСР стали остаточними і не підлягали перегляду керівними органами республіки.

Набуваючи статусу судового органу, державний арбітраж до 4 червня 1991 р. все-таки ще мав повноваження, притаманні органам управління. Лише радикальні зміни, що відбулися в суспільному житті нашої країни, а саме курс на утворення демократичних засад незалежної правової держави, закладення фундаменту системи економічної свободи, зумовили потребу в незалежних арбітражних судах, які мали б владні повноваження для відновлення порушених прав суб’єктів господарювання різних форм власності й одночасно були гарантом законності в господарських відносинах.

4 червня 1991 р. Парламентом України був прийнятий Закон «Про арбітражний суд України», а 6 листопада цього ж року — ГПК України. Саме 4 червня 1991 р. державному арбітражу України було надано статус органів судової влади, на яку покладено відповідальність за здійснення правосуддя у господарських правовідносинах. Правові основи та основні засади господарювання почав визначати ГК України, прийнятий парламентом у 2003 р.

Становлення арбітражних судів як системи правосуддя спеціальної юрисдикції прийшлося на складний період трансформації економіки України, яка потребувала докорінної перебудови, принципово нових підходів до правової регламентації господарської діяльності суб’єктів господарювання. І, аж ніяк не применшуючи вагомості доробку наших колег із судів загальної юрисдикції, не буде перебільшенням сказати, що найбільший тягар наслідків кризових явищ в економіці, недосконалості господарсько-правової бази перехідного періоду, хаотичності змін нормативного поля та відсутності усталених критеріїв основних напрямів податкової політики ліг на плечі саме арбітражних судів.

Арбітражні суди виникли на фундаменті, закладеному органами державного арбітражу, збагаченому досвідом багатьох поколінь арбітрів. Вони викристалізувалися сьогодні в ефективну спеціалізовану судову систему, яка забезпечує не лише захист економічних інтересів кожного господарюючого суб’єкта, а й активно впливає на формування нових ринкових відносин у державі.

Визнання принципу поділу влади та виокремлення самостійної гілки судової влади спричинило необхідність проведення судово-правової реформи.

Проведення такої реформи зумовлено, таким чином, набуттям Україною статусу незалежної держави, необхідністю створення механізму реального забезпечення прав і свобод громадян і юридичних осіб, утвердженням принципу верховенства права.

Судово-правова реформа зумовлена також і тим, що суди, вся система юстиції і чинне законодавство, що регулює діяльність правоохоронних органів, переживали кризу, викликану багатьма факторами, які негативно впливали на їхню діяльність. Суди не завжди надійно забезпечували захист прав і свобод фізичних і юридичних осіб, виступали як інструмент командно-адміністративної системи і були змушені проводити в життя її волю та інтереси. Суд не мав ні влади, ні самостійності, ні реальних повноважень. Судово-правова реформа повинна була привести судову систему і всі галузі права у відповідність до соціально- економічних і політичних змін, що відбулися в суспільстві. Кризові явища підсилюються перевантаженістю судів і правоохоронних органів, що негативно позначається на результатах їх діяльності.

З метою проведення судово-правової реформи Верховна Рада України 21 квітня 1992 р. схвалила Концепцію судово-правової реформи в Україні, якою визначила основні засади проведення судово-правової реформи, порядок формування судової влади, реформування органів слідства, прокуратури, адвокатури, юстиції, соціальний захист суддів, фінансування і матеріально-технічне забезпечення діяльності судової влади та інших питань. У Концепції судово-правової реформи вперше в законодавчому порядку було зроблено спробу визначити поняття судової влади як системи незалежних судів, які в порядку, визначеному законом, здійснюють правосуддя. Суди, за Концепцією, отримували владні повноваження для відновлення порушеного права і справедливості.

Концепцією передбачалося, що в Україні діють конституційний, загальні й арбітражні суди, кожний з яких має чітко визначену компетенцію. Наголошувалось на необхідності формування незалежної судової влади шляхом ефективного розмежування повноважень усіх гілок державної влади та реалізації демократичних ідей правосуддя, вироблених світовою практикою і наукою, а також було визначено основні принципи реформи:

  • створення такого судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом і судом, забезпечило б умови для дійсної змагальності та реалізації презумпції невинуватості;
  • відповідність нормативних актів з питань діяльності судів і органів юстиції вимогам ратифікованих Україною міжнародних угод;
  • радикальне реформування матеріального і процесуального законодавства, його деідеологізацію та наповнення гуманістичним змістом;
  • виключення з кримінального закону діянь, які, з огляду на зміни в суспільстві, не можуть визнаватися злочинами;
  • реформування системи кримінальних покарань;
  • диференціювання форм судочинства, зокрема, залежно від ступеня тяжкості злочину;
  • розгляд окремих категорій судових справ суддями одноосібно, а також колегіями професійних суддів та суддями з розширеною колегією судових засідателів;
  • чітке визначення умов допустимості доказів;
  • встановлення судового контролю за законністю й обґрунтованістю процесуальних рішень слідчих органів, які обмежують права громадян.

Першим законодавчим актом, що закріплював положення реформи, був Закон України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р. Вперше судді визнані носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Цим Законом було встановлено гарантії незалежності й недоторканності суддів, умови для зайняття посади судді та підстави для припинення цих повноважень, передбачено матеріальне і соціально-побутове забезпечення суддів, їх соціальний захист з урахуванням особливостей професійної діяльності зі здійснення правосуддя, встановлено підстави дисциплінарної відповідальності тощо. З прийняттям цього Закону було зроблено важливий крок у напрямі становлення суду як рівноправної гілки серед органів державної влади, що має забезпечити законність у державі, надійний захист прав і свобод громадян.

Наступним кроком у становленні судової влади стала Конституція України 1996 р., яка на конституційному рівні проголосила Україну правовою державою, у центрі уваги якої є людина, її права і свободи. Саме у контексті гарантування і забезпечення прав людини і громадянина на рівні міжнародних стандартів в Україні йде розвиток конституційного процесу, реформування політичної, правової та судової системи. Реформування судової системи і судочинства є надзвичайно відповідальним і довготривалим процесом, оскільки він взаємопов’язаний із реформуванням інших органів державної влади — прокуратури, адвокатури, правоохоронних органів, а також ринковими та економічними перетвореннями, які виникають у суспільстві.

Конституція України проголосила основні демократичні цінності, які стали підґрунтям перебудови у всіх сферах суспільства, вона дала новий поштовх розбудові української державності. У державі, що прагне стати правовою, суд має бути авторитетним, незалежним, владним та самостійним, у якому люди бачили б не бюрократичну установу, а реального гаранта їх прав, надійного захисника їх інтересів. Однією з передумов становлення в Україні правової держави, додержання її стандартів є поважання свободи та недоторканності людини, здійснення правосуддя відповідно до вимог Конституції України та чинного законодавства. З огляду на це метою подальшого проведення судової реформи є підвищення ефективності захисту прав людини, доступності для всіх справедливого правосуддя, що викликало необхідність формування розгалуженої системи судових органів, їх відповідності принципам правової, демократичної, соціально орієнтованої держави. Це завдання потребує докорінної зміни у сфері здійснення правосуддя, становлення його як реально незалежної, самостійної гілки державної влади. Крім цього, умови ринкових перетворень, спрямованість на входження у світовий та європейський простір вимагають відповідних перетворень у всіх сферах суспільного життя, а також адаптації основних державних інституцій до їх найкращих зразків. Чи не найбільшою мірою це стосується саме судової влади як гаранта захисту прав і свобод людини і громадянина у державі.

Особливістю і значимістю судів є те, що саме суд є основою держави, саме він покликаний захищати Конституцію і ті цінності, які в ній задекларовані. Саме він урівноважує суспільство.

Із прийняттям нової Конституції України чимало законодавчих положень, які регулювали судову діяльність і діяльність правоохоронних органів, мали суттєво змінитися. Це пов’язано насамперед із поширенням юрисдикції судів на всі правовідносини в державі, з необхідністю реально забезпечити конституційне право громадян на судовий захист, запровадити в судочинство основні його засади, які б максимально створили умови рівності усіх перед законом і судом, а суд, здійснюючи правосуддя, мав робити це об’єктивно і неупереджено.

Судово-правова реформа в Україні розпочалася на основі прийнятого 21 червня 2001 р. Верховною Радою України пакету законодавчих актів про внесення змін до 12-ти чинних законів, які регулюють діяльність судів і визначають їх повноваження, а також повноваження правоохоронних органів.

Зокрема, було внесено зміни до законів України «Про судовий устрій України», «Про арбітражний суд», «Про статус суддів», «Про органи суддівського самоврядування», «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України», «Про міліцію», «Про попереднє ув’язнення», «Про прокуратуру», «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі», а також зміни до чинних процесуальних кодексів України. Цими змінами було зроблено важливий крок до реформування системи арбітражних судів, визначених як спеціалізовані господарські суди.

Господарські суди — це елемент системи органів судової влади, роль яких зростає внаслідок розвитку ринкових відносин у державі.

Особлива роль господарського суду визначається тим, що основною метою його діяльності є створення ефективного державного захисту прав, свобод та законних інтересів учасників господарських правовідносин. У суверенній, незалежній, демократичній, соціальній, правовій державі такі цінності мають першочергове значення, оскільки господарський суд є гарантом економічної безпеки держави.

Аналіз розвитку системи господарських судів, а саме заміна системи арбітражів арбітражними, а в подальшому господарськими судами, свідчить про те, що перехід України до розвитку ринкових відносин (де пріоритетної ваги набрали норми права і договору) викликав необхідність створення органів судової влади, діяльність яких безпосередньо спрямована на вирішення господарських (економічних) спорів.

Дехто із противників існування спеціалізованої системи господарських судів до цього часу стверджує, що у штучності «господарської» юрисдикції їх переконує досвід зарубіжних країн, зокрема те, що судові системи більшості європейських держав не знають спеціалізованих судів із таким обсягом повноважень, як у господарських судів України.

Але при цьому жоден із авторів не згадує про те, що європейські країни здебільшого мають сталий віковий розвиток, сторіччями непорушні принципи щодо способу виробництва, сформовану на них ментальність, а також інший суспільний лад.

Україна ж як незалежна держава має свою історію, яка налічує лише 20 років. Наше суспільство сьогодні ще не має жодного сформованого покоління, яке б жило, думало і діяло так, як живуть, думають і діють у розвинутих європейських країнах. Держава, в якій ще «вчора» все було загальним і спільним, сьогодні продовжує «роздержавлюватися», у державі ще не вщухли пристрасті навколо приватизації «привабливих» промислових підприємств, та не завершено розподіл сфер впливу.

За таких умов не вбачати доцільності існування спеціалізованої системи господарського судочинства у структурі державної судової влади, означає не вміти дивитися на ці питання комплексно, враховуючи як історично-суспільні аспекти, так і напрацьований власний досвід, а підходити до них лише маючи на меті «поглиблення» теорії розбудови судової системи через злиття чи роз’єднання вже сформованих структур на засадах додержання принципів цілісності класичних галузей права.

Окрім того, становлення судової влади неможливе без врахування надбань людства у сфері юридичної діяльності. В Україні великий прорив у правосвідомості суспільства і в нормотворчій діяльності спричинив вплив міжнародного законодавства, що знаходить своє відображення у ст. 9 Конституції України, згідно з якою, якщо на обов’язковість чинних міжнародних договорів надана згода Верховної Ради України, то ці договори є частиною її національного законодавства. А укладення міжнародних договорів, що суперечать Конституції України, можливе лише після внесення до неї відповідних змін.

Як наголошувалось вище, Конституція України 1996 р. передбачає створення нової судової системи, яка повністю відповідатиме міжнародним стандартам та міжнародним зобов’язанням України і створює умови для реального захисту прав людини.

Правильно організована система судів є однією з гарантій справедливого й ефективного правосуддя. Система судів в Україні після перших кроків реформування процесуального законодавства під час «малої судової реформи» перестала повною мірою задовольняти потреби судочинства. Прийняття Верховною Радою України Закону України «Про судоустрій України» 2002 р. не тільки не вирішило цієї проблеми, а й загострило її. Адже підготовка цього Закону була відірвана від розробки проектів нових процесуальних кодексів і не повною мірою враховувала міжнародні стандарти судочинства.

Під час дискусій щодо подальшої реформи судової системи було висловлено безліч думок і пропозицій про створення в Україні розгалуженої системи спеціалізованих судів, врахування досвіду зарубіжних країн, де така система вже давно і ефективно працює.

Довгий час Конституційною комісією гаряче обговорювались напрями реформування судової системи, яка дійшла висновку про необхідність поширення принципу базової спеціалізації на систему судів загальної юрисдикції та створення кількох вищих судових органів. Це нормальний демократичний шлях розвитку судової влади, випробовуваний століттями і впроваджений у багатьох країнах світу.

«Конституційна» більшість розробників та ініціаторів внесення законопроектів вважала, що спеціалізованими судами повинні стати суди з адміністративної, господарської, кримінальної та цивільної юрисдикцій. Тобто пропонувалось поширити принцип спеціалізації на суди загальної юрисдикції.

Враховуючи, що така модель судоустрою не суперечить нормам Конституції України і розглядається як конституційна гарантія демократизації судової влади, доступності її до громадянина, Верховна Рада України за ініціативи Президента України ухвалила 7 липня 2010 р. Закон України «Про судоустрій і статус суддів», у якому модель спеціалізації найшла законодавче закріплення.

При цьому виникало запитання, які саме міжнародні стандарти можуть бути враховані в нормах національного законодавства?

Науковці та правники вважають, що слід керуватися міжнародними нормативно-правовими актами, які створюють цементуючу основу у визначенні основних засад судочинства будь-якої демократичної, правової держави, якою проголосила себе й Україна.

До найважливіших міжнародних актів, які встановлюють основні принципи та стандарти правосуддя, слід віднести Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Рекомендацію (84) 5 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо принципів цивільного судочинства, спрямованих на вдосконалення судової системи, Європейську хартію про закон «Про статус суддів», ухвалену 10 липня 1998 р., Рекомендацію № 94 (12) «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухвалену Комітетом міністрів Ради Європи 13 жовтня 1994 р., Регламент Європейського суду з прав людини від 4 листопада 1998 р.

Більшість принципів та стандартів, визначених міжнародними актами, знайшли своє відображення у Законі України «Про судоустрій і статус суддів», який як уже згадувалось, прийнятий парламентом 7 липня 2010 р.

У цьому Законі передбачено, що система судів загальної юрисдикції відповідно до ст. 125 Конституції України будується за принципами територіальності, спеціалізації та ін- станційності.

Устрій судів загальної юрисдикції за принципом спеціалізації є прогресивною формою організації діяльності судової системи, адже спеціалізація судів створює необхідні умови для необоротних перетворень у напрямі демократизації судової влади. За організаційною ознакою використання переваг спеціалізації у розбудові судів загальної юрисдикції передбачає утворення судово-ієрархічних ланок зі спеціалізованою компетенцією в окремих, найбільш визначних у суспільстві галузях законодавства.

Принцип територіальності означає розбудову системи судів загальної юрисдикції відповідно до системи адміністративно-територіального устрою, передбаченого у ст. 125 Конституції України. Цей принцип зумовлений потребою здійснення правосуддя на всій території України і доступності його для всього населення. Визначальна вимога принципу тери- торіальності полягає в тому, що мережа судових органів має рівномірно поширюватись на всі адміністративно-територіальні одиниці України. А з цього логічно випливає, що судові округи судів відповідних рівнів повинні мати однакове співвідношення адміністративно-територіальних судів. Принцип територіальності втілений в організацію чинної судової системи. Система судів загальної юрисдикції має використовувати переваги спеціалізації. Причому не лише у площині організаційної розбудови, а й у процесуальному аспекті здійснення правосуддя.

Аналіз положень цього Закону показує, що в ньому також враховано вимоги Венеціанської Комісії, експертів Ради Європи та основних міжнародних принципів, які містяться у рекомендаціях Ради Європи, ОБСЄ, Європейського суду з прав людини.

Зокрема, розділ І Закону містить положення, які відображають загальні засадничі принципи щодо побудови та функціонування судової влади.

Відповідно до ст. 1 Закону судова влада в Україні здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними відповідно до закону.

Вимога того, що суд має бути «утвореним відповідно до закону» є однією з кількох вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також протоколів про те, що дії національних органів повинні мати достатнє підґрунтя в національному праві.

Зокрема в Європейській хартії про статус суддів зазначається, що «у всіх європейських державах основоположний принцип статусу суддів визначається у всіх внутрішніх нормах на самому високому рівні, а відповідні правила — у нормах, прийнятих на законодавчому рівні».

Закон забороняє втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, виявлення неповаги до суду чи суддів, а також збирання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдання шкоди авторитету суддів чи впливу на безсторонність суду (ст. 6 Закону).

Кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів у суді. Таке право поширюється і на іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб (ст. 7 Закону).

Всі учасники судового процесу рівні перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак (ст. 9 Закону).

Кожен має право на правову допомогу та є вільним у виборі захисника своїх прав (ст. 10 Закону).

Згідно зі ст. 19 Закону суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідовуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду.

Кількість суддів у суді визначається Державною судовою адміністрацією України за поданням Міністра юстиції України, на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду, з урахуванням обсягу роботи суду та в межах видатків, затверджених у Державному бюджеті України на утримання судів.

Як бачимо, ініціаторами утворення та ліквідації судів, а також визначення кількості суддів у судах є голови вищих спеціалізованих судів. За Президентом України залишається лише формальна дія — затвердження їх рішення своїм підписом. Не втручається Глава держави і у процес призначення суддів на адміністративні посади. Ці повноваження Законом надані Вищій раді юстиції як органу, більшість у складі якого становлять судді.

У своєму виступі на Х позачерговому З’їзді суддів України Президент України зазначив, що «цей орган відіграє надзвичайно важливу роль у функціонуванні судової системи. Досить широкі повноваження ради щодо вирішення питань про звільнення суддів покладають на її членів та керівництво надзвичайно велику відповідальність. Вища рада юстиції не повинна бути каральним органом і використовуватися будь-ким для розправи з неслухняними суддями. Тим більше неприпустимим є використання статусу члена ради у власних інтересах. Практику «телефонного права» ми будемо викорінювати рішуче, незважаючи на особистості».

У Законі детально виписані норми про систему судів України, порядок утворення судів та їх ліквідацію, визначення кількості суддів та їх статус, визначення повноважень судів та порядок обрання керівників судів, вдосконалено порядок добору кандидатів на посаду судді, гарантії соціального та матеріального забезпечення, а також основні засади здійснення правосуддя.

Відповідно до Закону судову систему України становлять суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України.

До системи судів загальної юрисдикції входять: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) вищі спеціалізовані суди; 4) Верховний Суд України.

Вищими спеціалізованими судами є: Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України (ст. 31 Закону). Ці суди є судами касаційної інстанції.

Враховані у Законі основні принципи ООН стосовно призначення суддів на посади та підвищення їх по службі, у яких йдеться, що «підвищення суддів на посаді потрібно здійснювати на підставі об’єктивних факторів, зокрема здібностей, моральних якостей і досвіду».

Слід зазначити, що громадськість зацікавлена не лише в незалежності, а й у високій якості судової влади, і що особливо важливо в епоху змін, в якості керівників судових органів. Як вважає Консультативна рада європейських суддів (КРЄС), система підвищення судді на посаді, яка ґрунтується виключно на стажі роботи, потенційно веде до зниження динамізму, а це не може бути виправдано будь- якою перевагою з точки зору забезпечення незалежності. При цьому КРЄС вважає, що вимога про наявність у судді певного стажу роботи може допомогти у забезпеченні незалежності.

З урахуванням таких рекомендацій Законом змінено порядок призначення суддів на адміністративні посади в судах.

Згідно зі ст. 20 Закону голова місцевого суду, його заступник, голова апеляційного суду, його заступники, голова вищого спеціалізованого суду, його заступники призначаються на посади строком на 5 років із числа суддів цього суду та звільняються з посад Вищою радою юстиції за поданням відповідної ради суддів.

Голова Верховного Суду України, заступник Голови Верховного Суду України обираються на посади і звільняються з посад Пленумом Верховного Суду України у порядку, встановленому цим Законом.

Новелою Закону є також обмеження кількості заступників голови суду. Зокрема, у вищому спеціалізованому суді, кількість суддів у якому перевищує 45 осіб, може бути призначено не більше трьох заступників голови суду, а голова місцевого суду та Голова Верховного Суду України можуть мати по одному заступнику.

У різних країнах по-різному здійснюється і підбір кандидатів на посаду судді.

В окремих країнах судді призначаються із числа досвідчених практиків (Кіпр, Мальта, Данія). Перше призначення кар’єрних суддів, як правило, залежить від об’єктивних результатів при проходженні екзаменів.

З другого боку, там де судді призначаються із числа досвідчених працівників, доцільність проведення екзаменів видається сумнівною, оскільки підставою для призначення такої особи на посаду судді можуть стати практичні навички і консультації з іншими особами, які безпосередньо знають про досвід роботи цього кандидата.

Як свідчить досвід країн, в яких існує система виборності суддів населенням (таких країн дуже мало, а в Європі їх майже не існує), така практика, незважаючи на зовнішню видимість демократичності, має більше мінусів, ніж плюсів; з огляду на це, багатьма фахівцями навіть тих країн, в яких діє така система (наприклад у ряді штатів США), оцінюється дуже критично.

Окрім того, експерти Ради Європи звертають увагу, що при виборах суддів громадянами неминуче вступає в дію політичний фактор: до цього процесу залучаються політичні партії, інші організації, які допомагають кандидатам у судді фінансово (не є таємницею, що будь-яка виборча кампанія вимагає на сьогодні великих коштів), що ставить майбутніх суддів у залежність від партій та інших спонсорів, серед яких часом виявляються навіть кримінальні структури. Професійні та особисті якості кандидатів у судді відсуваються за таких умов на задній план. Перевага надається політичним чи іншим корпоративним уподобанням. Це суперечить принципу незалежності судової влади, зокрема об’єктивній вимозі її деполітизації, яка, як правило, фіксується в конституціях.

За системи виборності суддів виникають також інші проблеми, зокрема альтернативності вибору (інакше «вибори» перетворюються на чисту формальність, як це відбувалось за радянських часів), що зобов’язує суддів проводити принизливу і переважно популістську передвиборчу кампанію. Та й самі виборні судді при прийнятті рішень піклуються, швидше, про реакцію електорату на ці рішення, ніж про правильне застосування закону. Тому, не повертаючись до системи виборності суддів, дискредитованої за роки тоталітаризму, у Законі передбачені відповідно до названих європейських стандартів шляхи істотного вдосконалення системи добору суддів і формування суддівського корпусу: запровадження конкурсної системи на заміщення вакантних посад суддів; складання кандидатами на посаду судді кваліфікаційного іспиту перед авторитетною екзаменаційною комісією; усунення будь-яких можливостей політичного та іншого неправомірного впливу на процес формування суддівського корпусу тощо.

Світова практика добору кандидатів на посаду судді частково знайшли своє відображення у новому Законі.

Так, згідно зі ст. 64 при доборі кандидатів на посаду судді забезпечується рівність їх прав незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак.

Кожен, хто відповідає встановленим вимогам до кандидата на посаду судді, має право звернутися до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України з заявою про участь у доборі кандидатів на посаду судді.

Добір кандидатів на посаду судді полягає у проходженні ними анонімного тестування (іспиту) з метою виявлення рівня їх загальних теоретичних знань та проведенні щодо них спеціальної перевірки відповідності вимогам до кандидата на посаду судді та щодо відомостей, поданих кандидатами особисто.

Окрім того, Законом передбачається спеціальна підготовка кандидата на посаду судді, яка містить теоретичну підготовку судді у спеціалізованому юридичному вищому навчальному закладі IV рівня акредитації та практичну підготовку в Національній школі суддів України.

За результатами спеціальної підготовки кандидати отримують відповідний документ установленого зразка. Матеріали щодо кандидатів, які успішно пройшли спеціальну підготовку, направляються до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України для складення кваліфікаційного іспиту.

Вища кваліфікаційна комісія суддів України проводить конкурс на заміщення вакантних посад судді та здійснює добір кандидатів з урахуванням результатів кваліфікаційного іспиту і кількості набраних кандидатами балів. Як бачимо, у статтях 64-71 Закону враховані міжнародні стандарти щодо порядку добору кандидатів на посаду судді, їх спеціального навчання та проведення конкурсу на заміщення вакантних посад.

У своєму виступі на Х позачерговому З’їзді суддів України Президент України зазначив, що новий Закон про судоустрій і статус суддів дає можливість суттєво підвищити професійність суддівського корпусу: «Цей Закон дає підстави сподіватись на суттєве підвищення рівня професійної підготовки кандидатів у судді. Вища кваліфікаційна комісія суддів країни і Національна школа суддів мають усі можливості для забезпечення судів виключно кваліфікованими кадрами... У найближчий час на етапі добору суддівських кадрів будуть перевірятися не лише їх знання, а й ділові, психологічні і моральні якості».

З урахуванням вимог міжнародних інституцій суттєво змінений Законом і порядок обрання суддів на посаду безстроково.

Зокрема, згідно зі ст. 74 Закону порядок обрання на посаду судді безстроково встановлюється цим Законом та Регламентом Верховної Ради України. При цьому таке призначення здійснюється парламентом, виключно за поданням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, без висновку комітетів Верховної Ради України та будь-яких перевірок. У попередньому Законі без висновку Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя питання щодо призначення суддів безстроково парламентом не розглядалось.

Змінений Законом і порядок утворення в апеляційних та вищих спеціалізованих судах судових палат з розгляду окремих категорій справ у межах відповідної судової юрисдикції. Раніше повноваження щодо їх утворення та визначення складу належало президіям апеляційних та вищих спеціалізованих судів на підставі подання голови відповідного суду. За новим Законом рішення про утворення судової палати та її склад приймається зборами суддів цих судів. Судову палату очолює секретар судової палати, який призначається з числа суддів цього суду. Тобто і ці норми Закону стали більш демократичними.

Суттєвих змін зазнав Верховний Суд України стосовно своїх повноважень та складу суддів.

Закон залишив за ним, як за найвищим судовим органом, право:

1) перегляду справ з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом;

2) перегляду справ у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом;

3) надання висновку про наявність чи відсутність у діяннях, в яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; вносить за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я;

4) звернення до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Таким чином, забезпечується єдиний підхід до розгляду справ у касаційному порядку вищим спеціалізованим судом та усувається можливість подвійної касації, що відповідає Рішенню Конституційного Суду України від 11 березня 2010 р. № 8-рп/2010.

Істотно вдосконалено Законом підстави та порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності судді.

На відміну від колишнього Закону України «Про статус суддів», ст. 31 якого визначались три підстави для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, чинний Закон у ст. 83 більш чітко і більш детально виписав такі підстави, суттєво збільшивши їх кількість. За цим Законом дисциплінарне провадження щодо судді здійснюють:

1) Вища кваліфікаційна комісія суддів України — щодо суддів місцевих та апеляційних судів;

2) Вища рада юстиції — щодо суддів вищих спеціалізованих судів та суддів Верховного Суду України.

Керуючись висновками Венеціанської Комісії та іншими рекомендаціями міжнародних інституцій, Законом змінено статус Вищої кваліфікаційної комісії суддів України на постійно діючий орган у системі судоустрою України, який є юридичною особою з усіма правами та атрибутами, наданими юридичним особам законодавством.

Вперше Законом передбачено, що до складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України не можуть бути призначені народні депутати України, члени Кабінету Міністрів України, голови судів, їх заступники, секретарі судових палат, члени Ради суддів України, Вищої ради юстиції, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, а також посадові особи, які мають дисциплінарне стягнення.

Детально регламентовано та спрощено Законом порядок звільнення судді з посади виключно з підстав, передбачених ч. 5 ст. 126 Конституції України. При цьому окремою статтею чітко розписана процедура звільнення судді з кожної з перелічених у Конституції України підстав. Крім того передбачено, що якщо суддю з будь-яких причин не звільнено з посади, він не може виконувати свої повноваження зі здійснення правосуддя з наступного дня після закінчення строку, на який його було призначено.

Законом суттєво змінено порядок формування Ради суддів України. До її складу на відміну від попереднього Закону не можуть бути обраними судді, які обіймають адміністративні посади в судах, та секретарі судових палат. Тобто склад Ради суддів України формується демократичним способом і складається із найбільш авторитетних суддів, а не керівників судів.

Враховано у Законі й вимоги стосовно визначення розміру заробітної плати судді законом та порядок визначення стажу роботи на посаді судді.

Вперше Законом визначено і статус помічника судді. Згідно зі ст. 151 помічником судді може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту і вільно володіє державною мовою. Крім того, помічники суддів Верховного Суду України повинні також мати стаж роботи в галузі права не менше 3 років. Судді самостійно здійснюють добір помічників. Помічник судді призначається на посаду та звільняється з посади керівником апарату відповідного суду за поданням судді.

Розділом XII «Прикінцеві положення» Закону внесено зміни до: КАС України, ЦПК України, ГПК України, КПК України, Регламенту Верховної Ради України, законів України «Про комітети Верховної Ради України», «Про Вищу раду юстиції», «Про статус народного депутата України», «Про прокуратуру».

Основною метою внесених змін є підвищення доступності правосуддя та оптимізація судових процедур, зокрема: суттєво скорочуються терміни розгляду справ в апеляційній та касаційній інстанціях; забороняється апеляційним судам відправляти справи на новий розгляд; запроваджується в адміністративному процесі виклик шляхом надсилання тексту повістки електронною поштою, факсимільним повідомленням (факсом, телефаксом); закріплюється в адміністративному та цивільному процесах право особи подавати апеляційну скаргу без подання попередньої заяви про апеляційне оскарження.

Засадничі принципи функціонування судової влади, визначені Законом України «Про судоустрій і статус суддів», стануть дієвим підґрунтям для вдосконалення господарського судочинства та неухильного дотримання «принципу законності та верховенства права при вирішенні спорів».

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
  2. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» // Відомості Верховної Ради України. — 2010. — № 41-50. — Ст. 529.
  3. Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини. — Л., 2000.
  4. Рекомендація СМ — Rec (2010) 12 Кабінету міністрів Ради Європи // Закон і бізнес. — 2010. — № 9.
  5. Матеріали Х позачергового З’їзду суддів України. — К., 2010.
  6. Стефанюк В. Судова влада як основна юридична гарантія захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні // Право України. — 2001. — № 1. — С. 15.
  7. Бойко В. Ф. Становлення незалежного суду в Україні — гарантія демократії в державі // Правова держава. — 1999. — Вип. 10. — С. 88.
  8. Грошевий Ю. М., Марочкін І. Є. Органи судової влади в Україні. — К., 1997. — С. 6.
  9. Мартинчик Є. Про судову владу // Право України. — 1992. — № 11. — С. 11.
  10. Тацій В., Грошевий Ю. Судові гарантії захисту прав та свобод людини і громадянина у проекті Конституції України // Право України. — 1992. — № 10. — С. 6.
  11. Святоцький О. Д. Влада в Україні : шляхи до ефективності. — К., 2010. — 688 с.
  12. Притика Д. М. Правові засади організації і діяльності органів господарської юрисдикції та шляхи їх удосконалення : моногр. — К., 2003. — 328 с.
  13. Висновок № 2 (2001) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів Ради Європи щодо фінансування та управління судами у контексті ефективності судової влади та ст. 6 Європейської конвенції з прав людини.
загрузка...
Top