Аксіологічні основи права

Аксіологічнии підхід до права з часів філософів права Нового часу посів одне із ключових місць у юриспруденції. Але з виник­ненням і розвитком посткласичної ме­тодології він значно трансформувався й набув нових обрисів, що відобра­жається у наукових працях таких вче­них, як В. Бачинін, Ю. Оборотов, А. Поляков, П. Рабінович.

У класичній і некласичній методо­логії юриспруденції категорії правова цінність і цінність права розмежовува­лися за ознакою їхньої первинної на­лежності до права або забезпечуваності правом. Іншими словами, під правовими цінностями розумілися ті категорії, які первинно властиві праву, які воно в собі несе, які визначають йо­го основу, формують догму. Під цінно­стями права — ті категорії, які правом захищаються, забезпечуються ме­ханізмами правового регулювання [2].

Однак подібне розмежування є до­сить хитким і формалізує сутність цінності права, не даючи змоги визна­чити механізм правоформування. Слід звернути увагу на те, що багато категорій, зважаючи на наведені визначення, можна розуміти у двох ас­пектах: і як правову цінність, і як цінність права. Справедливість, яку часто наводять як приклад, говорячи про правові цінності, що споконвічно властива праву й визначає його осно­ву, також правом забезпечується, захи­щається й підтримується, тобто є цінністю права. Те саме можна сказати й про такі правові цінності, як свобода, формальна рівність, гуманність тощо.

Водночас деякі категорії, що нале­жать до цінностей права, здійснюють настільки сильний вплив на право, настільки деформують його догму, що фактично іноді заміняють її, витісня­ють, однак при цьому розуміються цінностями, які забезпечуються пра­вом. Наприклад, права людини, буду­чи сукупністю багатьох цінностей, є основою права, визначають його пози­тивне вираження. Іншими словами, права людини як певна ідеальна кате­горія в сучасній юриспруденції мо­жуть сприйматися як правова цін­ність. Таким чином, теоретичне розме­жування правових цінностей і ціннос­тей права — ствердження, що вимагає уточнень, додаткових наукових розро­бок і більш глибокого вивчення у ме­жах єдності природного й позитивно­го компонентів права.

Сучасній юриспруденції відомо кілька підходів до праворозуміння: природно-правовий, позитивістський (нормативістський), соціологічний тощо. Унаслідок проникнення прин­ципу плюралізму (врахування мно­жинності думок) не лише в політику, а й у посткласичну юриспруденцію, стає популярним інтегративний підхід до праворозуміння, який, зрештою, та­кож не може бути визнаний як універ­сальний [1].

Посткласична методологія юриспруденції, порівняно з некласичною методологією, є більш зверненою до суб´єкта пізнання, робить його вихід­ною точкою всього усвідомлення пра­вового життя. У правовій реальності категорія «суб´єкт пізнання», містить поняття «суб´єкт права», оскільки суб´єкт права завжди є суб´єктом пізнання правової матерії, її інтерпре­тації й оцінювання.

Однак слід зазначити, що виник­нення постмодерну в праві як певного відображення його культурологічних властивостей зумовлено кількома факторами. Розглядаючи правовий розвиток у його діалектичному ас­пекті, можна зазначити, що він розви­вається і трансформується за схемою, що нагадує «маятник». При цьому крайніми його положеннями є, з одно­го боку, позитивістське сприйняття права, насичене нормативним регулю­ванням, спрямоване насамперед на за­хист і становлення об´єктивних кате­горій правового буття, і, з другого боку, природньо-правове його розу­міння, превалювання ненормативного регулювання, що орієнтується на суб´єктивне сприйняття права.

Постмодерн у праві є вираженням крайнього положення такого «маятни­ка», природньо-правового його піка. Це пояснює ключову роль суб´єкта у сприйнятті права й усіх його кате­горій. Один із найважливіших підхо­дів до праворозуміння — аксіологічний також знаходився під впливом посткласики і нині усе більше акцен­тується на суб´єктивізмі.

Таким чином, визначення й ро­зуміння права проходить новий виток, вбираючи в себе такі характеристики, як нормативність (у сенсі позитивного оформлення), особистісну й соціальну значущість (як одного із соціальних регуляторів), а отже, і ціннісність, то­му що право визнається абсолютною цінністю й містить ціннісні елементи. Крім того, право є абсолютною цінніс­тю не тільки для суспільства в цілому, як найважливіший соціальний регуля­тор, а й абсолютною значущістю для особистості, на чому акцентує увагу сучасна правова аксіологія.

Розвиток права, як рух до його іде­ального стану, збігається з атрактором розвитку людства, що має спірале­подібну форму [3]. Через певні часові проміжки воно, так чи інакше, повто­рює свою форму, але на якісно новому, вищому рівні. Природна й позитивна форми буття права є не стільки анта­гоністичними, скільки доповнюють одна одну, виступаючи компонентами одного явища. Між тим не виключено, що на певних етапах розвитку права один із цих елементів превалює у фор­муванні образу права.

Однак потрібно зазначити, що по­зитивне право — нормативне вира­ження найбільш значущих установок права природного, котре містить бага­то ненормативних регуляторів, запо­зичуючи їх з усіх соціальних інсти­тутів: моралі, релігії, політики тощо. Наявність такого привнесення ззовні є доказом того, що запозичені елемен­ти цінні для права й суспільства, по­требують додаткового захисту за допо­могою ефективніших регуляторів, чим, наприклад, суспільна думка. Іншими словами, перетікання певних соціальних установок і значимостей зі всеосяжного світу цінностей у сферу права робить їх цінностями права.

Це перший етап процесу, що назва­ний філіацією, тобто перетіканням, привнесенням, прийняттям загальсоціальних цінностей у сфері права з метою їхнього додаткового захисту й охорони. Перший етап філіації ціннос­тей виражатиметься у превалюванні природнього права, оскільки цінності, привнесені ззовні у право, перебува­ють у ненормативному континуумі, во­ни непозитивовані та діють на рівні правосвідомості людини й суспільства.

Оскільки законодавець, будучи членом суспільства, також на рівні своєї правосвідомості відчуває нові цінності права, він прагне захистити їх ще більш ефективним способом — по-зитивуючи їх у нормативно-правово­му акті. Таким чином, цінності права набувають нормативного характеру, проникають у позитивне право, впли­вають на його основу, тобто стають правовими цінностями. Це другий етап філіації цінностей, пов´язаний із превалюванням позитивного права в регулюванні суспільних відносин. То­го «запасу» правових цінностей, які були занормативовані законодавцем або судом, на певний період часу «вис­тачає» для суспільства, поки воно не сформулює нові, більш значущі цін­ності права.

Коли таке відбувається, настає тре­тій етап руху цінностей, який характе­ризується дефіліаційними процесами. Цей етап може мати три різних атрактори. Першим варіантом дефіліації правових цінностей є їхня інфляція, втрата значущості через широке по­ширення й кінцеве втілення в життя. Ґрунтуючись на позиціях сучасної філософії, цінність — завжди рідкість, і така рідкість може бути загублена, оскільки її суспільна вартість буде зменшуватися з наближенням до втілення цінності як ідеї в життя [4]. Дифузіонування правової цінності призводить до втрати нею ціннісної характеристики, залишається лише її правовий аспект. Іншими словами, правова цінність стає нормою права.

Другий шлях дефіліації правових цінностей виражається в позбавленні правових цінностей свого статусу виз­начальних установок у сфері права че­рез те, що вони не проходили попе­редні етапи формування, а були ство­рені й нормативовані законодавцем без опори на природне право. Прикладом може бути нормативована цінність у тексті Конституції СРСР 1977 р. Ко­муністичної партії Радянського Союзу. Ця правова цінність ніколи не мала природно-правової основи, не відобра­жалася у правосвідомості суспільства, тому з часом вона перетворилася із правового міфу у правову фікцію.

Нарешті, третій шлях дефіліації цінностей, найпоширеніший і природ­ний шлях, що відображає розвиток права, — це відживання цінностей, втрата їхньої значущості через зміни в житті суспільства, держави, трансфор­мації правового буття. Саме такий ха­рактер аксіологічного розвитку права приводить до систематичних змін за­конодавства, проведення кодифіка­ційних робіт, імплементаційних, апроксиматичних процесів.

Проаналізувавши стадії та способи руху цінностей у межах права, можна дійти висновків, що цінності права містяться насамперед у природньому праві, однак найважливіші з них пози-тивуються, набуваючи характеру пра­вових цінностей. Таким чином, правові цінності в період свого функціонуван­ня залишаються також цінностями права, оскільки відображаються у пра­восвідомості суспільства, несуть акту­альні ідеї для певного етапу розвитку права. Із подальшим еволюціонуван­ням суспільства правові цінності мо­жуть втрачати свою природньо-право­ву основу, відживати, дифузіонувати.

Із розглянутим механізмом руху цінностей пов´язане ціннісно-норма­тивне регулювання як комплексна кон­цепція постмодерністського права. Нині правознавці зазначають, що пра­вове регулювання складається із двох основних елементів — нормативного й ненормативного. При цьому ненорма­тивне регулювання складається з інформаційного, ціннісного й дирек­тивного [5]. При цьому сфера ціннісно­го регулювання суспільних відносин у теоретичних дослідженнях зазвичай зводиться до ненормативності, тому вважаємо, що це певне звуження зна­чення правових цінностей. Адже, з ог­ляду на викладені позиції, будучи навіть занормативованою у вигляді правової цінності, цінність права продовжує діяти як ненормативний ре­гулятор, при цьому вона просто підси­люється нормативними інструментами захисту від неправомірних посягань.

Через це можна говорити про існу­вання ціннісно-нормативного (що здійснюється за допомогою правових цінностей) і ціннісно-ненормативного (яке забезпечується, наряду з дирек­тивами й інформацією, цінностями права) регулювання.

Нормативне і ненормативне є дво­ма компонентами правового регулю­вання. При цьому нормативність — це одна з властивостей права, як ствер­джують багато вчених [6; 7]. Однак слід зазначити, що нормативність — явище не лише правове. Воно власти­ве будь-якому соціальному організму. З´явившись на певному етапі розвитку права, нормативність набуває все­осяжного характеру, стає універсаль­ним засобом регулювання суспільних відносин [8]. Нормативність характе­ризується упорядкованістю, систем­ністю, логічністю. Ненормативність є вираженням ідейної, емоційної, духов­ної основ права [9]. Ненормативне — це сфера чуттєвого сприйняття у пра­ві, що є предметом з´ясування й оцінки. Отже, нормативність є зовніш­нім, формальним вираженням права, а ненормативність — його ціннісно-ідейним наповненням. Норматив­ність — це визначальна риса права, ко­тра, ґрунтуючись на ненормативному характері сприйняття людиною пра­вової реальності, є способом об´єкти­вації (форми) [10] цінностей права.

Нормативний характер правових цінностей не виключає їхньої ненормативності. Як було зазначено, пра­вові цінності, будучи позитивованими цінностями права, є ціннісно-норма­тивним регулятором. А цінності права, що існують на рівні правосвідомості, чуттєвого сприйняття права, несуть у собі ціннісно-ненормативне регулю­вання. Водночас, якщо нормативна правова цінність збігається з уявлен­нями індивіда про належне право, за­снованими на оціночному аспекті сприйняття правової реальності, то вона буде одночасно й цінністю права, тобто ненормативним регулятором.

Отже, проблема аксіологічних під­став права лежить у площині філіаційних процесів у ціннісній сфері су­спільного буття, які характеризуються безперервним процесом поетапного зростання рівня об´єктивації цінностей права, що, зрештою, завершується ста­новленням цінності права як правової цінності. Наявність цих етапів зумов­лює наявність механізмів ненорматив­ного й нормативного регулювання, які забезпечуються певними ціннісно­оціночними компонентами правової аксіології. Так, для ненормативного ре­гулювання властива ключова роль цінностей права, що підкреслює ціннісно-ненормативний характер подібного регулювання; для норматив­ного регулювання, поряд із нормами, які становлять його основу, властива наявність правових цінностей, які в нормах закріплюються, слугують їхнім ідейним наповненням, і зумовлюють ціннісно-нормативну природу права.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Поляков А. В., Тимошина Е. В. Общая теория права : Феноменолого-коммуникативный подход: курс лекций. — СПб., 2003. — С. 237.

2. Оборотов Ю. Н. Теория государства и права (прагматический курс). — Одесса, 2006. — С. 35.

3. Гегель Г. В. Ф. Лекции по философии истории. — СПб., 1993. — С. 374.

4. Бодрияр Ж. Прозрачность зла. — М., 2000. — С. 10—11.

5. Оборотов Ю. П. Ценностно-нормативное регулирование в украинском праве // Актуальні про­блеми політики : зб. наук. пр. — Одеса, 2007. — Вип. 31. — С. 27.

6. Алексеев С. С. Теория государства и права. — М., 2000. — С. 320.

7. Скакун О. Ф. Теория государства и права (энциклопедический курс): учеб. — Харьков, 2005. — С. 276.

8. Теория государства и права : учеб. / под ред. В. К. Бабаева. — М., 2007. — С. 216.

9. Мельничук О. С. Право та держава в концепції правосвідомості І. О. Ільїна : моногр. — Одеса, 2008. - С. 49-50.

10. Кабальський Р. О. Нормативність права як предмет філософського аналізу : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.12 ; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. — X., 2008. — С. 12.

загрузка...
Top