Аграрний сектор України за умов становлення нової соціально-економічної системи — глобалізму

Україна як і кожна інша країна проходить період драматичних соціально-економічних трансформацій, без яких неможливе підвищення конкурентоспроможності. Нині дедалі більше не тільки економістів, а й світової спільноти, міжнародних світових організацій приваблює глобалізація, що йде по нашій планеті семимильними кроками. Не обходить ця проблема й агропромислове виробництво — адже забезпечення людей продовольством стоїть досить гостро не тільки в зонах конфліктів чи стихійного лиха, а й у глобальному вимірі. В світі щорічно голодують понад 1 млрд людей.

Розв´язання проблеми, як вважають більшість дослідників і політиків багатьох країн, сприятиме глобалізація, яка трактується як результат розвитку світових ринків товарів, послуг, капіталу, праці, інформації, менеджменту. Вони розглядають економічну глобалізацію як нову стадію інтернаціоналізації господарського життя, або особливу довгострокову стратегію корпорацій, спрямованих на подолання обмежень, пов´язаних із національними кордонами й національними економіками.

Проблемам глобалізації присвячено багато наукових праць, до яких, зокрема, належить і робота авторів П.Т. Саблука, О.Г. Білоруса, В.І. Власова, в якій дослідники висувають тезу "про переростання сучасного глобалізму в економічний державно-корпоративний імперіалізм", що поряд із відомими можливостями кооперації та інтеграції несе великі загрози та негативні наслідки. Серед них - неухильне збільшення розриву в рівнях економічного й соціального розвитку між бідними і багатими країнами". "Глобальне насильство над державами та їх громадянами зростає. В цих умовах держави ведуть пошук захисних механізмів протидії агресивній глобалізації. Серед них розробка національних стратегій розвитку, де серйозна увага приділяється сталому розвитку, регіоналізації й соціалізації розвитку, а також розвитку народного підприємництва, малого і середнього бізнесу, кластерних структур. Кожна держава повинна мати таку національну стратегію, яка б абсорбувала нові можливості глобалізації та протидіяла зовнішньому руйнівному впливу глобалізму". Вступ України до Світової організації торгівлі не повинен викликати захоплення в аграріїв. Скоріше всього наша держава більше втратить.

Вступ до СОТ — це один із етапів глобалізаційного процесу, коли розвинуті держави через механізм СОТ розширюють ринки збуту власної продукції до заново залучених країн. Розвинуті країни створюють ситуацію "нерівноправного стану" й одержують від глобалізації набагато більше дивідендів, ніж країни, що розвиваються. Україна в цьому не виняток. Ніхто за кордоном не піклуватиметься про добробут і продовольче забезпечення наших людей.

Автори книги "Глобалізація і продовольство" подають перелік негативних наслідків сучасної силової економічної глобалізації. З цього ми відокремимо аграрну сферу та село.

Погіршення демографічної ситуації призвело до обезлюднення сіл, а ріст безробіття викликав активну міграцію, переважно молодих людей, у міста та за кордон. За таких умов руйнація соціальної сфери, втрата колись діючих інтенсивних та індустріальних технологій, знищення матеріально-технічної бази значно змінили психологію сучасних мешканців села, призвели до бідності й жебрацтва. Із зміною воєнного та післявоєнного покоління, як пише В.В. Юрчишин, "небачених у нашій країні темпів набула глибока деградація людського капіталу села. Багаторазово зменшилась його інтелігентно-інтелектуальна складова. На село все більше насувається психологічний мор"1. Сільські традиції губляться, дедалі рідше чути на селі українську пісню, забуваються народні свята, спостерігається прагнення сучасної сільської молоді до інтеграції та глобалізації.

Набувають поширення нові погляди селян до землі — годувальниці. Раніше селянин завжди мріяв мати землю, мати багато. Це була благодійна мрія. І ось вона здійснилася — селяни одержали землю. Та не всі прагнуть на ній працювати, як на це покладали надію організатори земельної реформи. Багато власників земельних паїв фізично не в змозі працювати на землі, вирощувати врожай. Це в основному люди похилого віку. За життя вони віддали належне своїй землі: і шанували, і доглядали, а вона їх віддячувала високими врожаями. Нині ситуація змінюється: земля стає товаром, має ринкову ціну. За цих обставин багато власників розраховують мати від землі не продукцію та врожаї, а зиск за її товарність. Уже діє велика когорта так званих посередників — лихварів, які за без-цінь скуповують паї у селян. Отже, земля трансформується з основного засобу виробництва селянства у засіб накопичення капіталу розбагатілими новими нуворишами.

Перехід від великих сільськогосподарських підприємств до дрібних господарств африканського типу знищили індустріальну основу галузі, відкинувши в епоху давноминулої ручної праці. Надії на особисті господарства населення не справдилися, стали міражем. Сільське населення намагається власною тяжкою працею забезпечити себе основними видами продовольства. І лише частка їхньої продукції стає товарною, не завжди відповідаючи необхідній якості й стандартам.

Глобалізація пригнічує внутрішній сільськогосподарський ринок, посилює негативний вплив глобальної конкуренції. Позначка конкурентоспроможності нашої сільськогосподарської продукції на міжнародній планці якості знаходиться на досить низькому рівні. Тому експорт її відбувається за низькими цінами і не приносить бажаного зиску.

Глобалізація та вимоги СОТ до продукції змушують сільськогосподарського виробника різко змінювати структуру як посівних площ і сівозмін, так і галузей виробництва в цілому.

У структурі посівних площ значно зросла частка технічних культур (скоротилися площі під посівами цукрових буряків і розширилися під олійними — соняшником та ріпаком). Зернові як були, так і залишаються провідною групою. Всі ці зміни спрямовані на те, щоб посилювати експорт тієї продукції рослинництва, яка має перевагу за кордоном та приносить дохід.

Щодо галузей, то тваринництво в основному існує для самозабезпечення. Такого занепаду воно ще ніколи не мало, навіть у тяжкий післявоєнний період.

Глобалізація зумовлює міжнародну інтеграцію, яка мало захищає навколишнє середовище бідних країн, зокрема посилено культивуються культури. які надто виснажують і деградують грунти (соняшник, ріпак). Інтеграція передбачає експорт сировини, а не готової продукції, саме те, що маємо нині в Україні.

Захід у своїх стратегіях прагне деіндустріалізації України, перетворення аграрного сектора в сировинну зону. Унікальність сільського господарства полягає в тому, що воно є головним виробником різнобічної продукції не тільки для споживання безпосередньо людиною, а й для використання в промисловості та енергетиці.

Вступ України до СОТ — це перші кроки глобалізаційного процесу. Правила й норми світової торгівлі, внаслідок відсутності власної агропродовольчої стратегії, Україні нав´язали не кращі варіанти. Перше — надії на широкий доступ на світовий ринок агропромислової продукції вітчизняного виробництва залишається райдужною мрією. Вона поки що неконкурентоспроможна, бо не відповідає світовим стандартам. Єдиною експортоспроможною продукцією буде зерно, особливо ріпакове та насіння соняшнику.

Лібералізація торгівлі й скорочення митних тарифів на імпортну продукцію до 11% сприятиме відкриттю наших продовольчих кордонів, засиллю зарубіжної продукції й витісненню з внутрішніх ринків продукції наших товаровиробників і згортанню її виробництва.

Негативним є те, що зростає імпорт трудомісткої продукції — овочів, картоплі, ягід та фруктів, при цьому власне виробництво скорочується, вивільняється значна чисельність працівників і поповнюється число безробітних. Наприклад, бачимо, що кількість магазинів роздрібної торгівлі овочами й картоплею, а також молочною продукцією скоротилась у 5-6 разів. їх замінили великі маркети, які переповнені овочевою і садовою імпортною продукцією. За 2006-2008 роки імпорт овочів зріс у 2 рази, картоплі — в 4 рази. Асортимент цієї продукції став ширшим, а ціни не знизилися. Виробництво ж власних овочів, картоплі, ягід, фруктів, винограду значно скоротилося, бо стало невигідним, збитковим.

Внаслідок того, що в країні відсутні овочеві та фруктосховища, в зимовий період наші магазини торгують морквою, цибулею, капустою, томатами й огірками, а також картоплею, вирощеними і завезеними із Польщі, Угорщини, Туреччини та Росії. При цьому значна кількість товару — контрабандні. Тому ціни на завезені овочі й фрукти нижчі за вироблені вдома. Наприклад, вітчизняні томати та огірки продають, відповідно, в 1,7-2 рази дорожче, ніж іноземні. Понад усе населення країни турбує ринок продуктів харчування, зокрема, м´ясо-молочної продукції.

Враховуючи всі маркетингові витрати, вартість найдорожчого м´яса — яловичини, завезеного в Україну у квітні нинішнього року, — 21,8-21,5 грн. за 1 кг. Оптово-відпускна ціна його в середньому становила 22,1 грн. При запровадженні митного тарифу 15%, імпортне м´ясо було на 3% дешевше за вітчизняне. За таких умов яловичина вітчизняного виробництва виявилася неконкурентоспроможною. Якщо врахувати, що в Україну імпортується найчастіше дешеве м´ясо з Бразилії та Аргентини (10,1-10,2 грн. за 1 кг), то зрозуміло, що вітчизняні м´ясопереробні підприємства працюватимуть на привозній сировині. Таким чином, ринок яловичини упаде менше як на 20%. Свинина в Україні може бути конкурентоспроможною за умови імпортної ціни на неї — 13-15 грн. за 1 кг.

Обмеження за вимогою СОТ державних субсидій і дотацій аграрному сектору в розмірі до 5% зумовить подальше скорочення відтворення сільськогосподарської продукції, особливо тваринництва. За таких умов державі слід детально розробити ефективну стратегію підтримки власного товаровиробника. Всім відомо, що без фінансової підтримки сільського господарства державою успішно розвиватися воно не може, а в ринковій економіці, коли на перший план виходить конкуренто-спроможність продукції, воно приречене до знищення.

Державі необхідно хоча б на перших порах встановити порогові ціни на промислові ресурси й на сільськогосподарську продукцію. Які б умови не висувала Світова організація торгівлі до України відносно продовольства, завдання Уряду країни залишається незмінним: забезпечити повну національну безпеку держави.

В Україні гостро стоїть проблема продовольчої безпеки як із погляду кількості, якості, поживності та доступності продуктів харчування для широких верств населення, так і втрати національної продовольчої безпеки. На сучасному етапі, як і в недалекому минулому, проблема продовольчої безпеки — це, насамперед, проблема найбідніших верств населення, особливо зубожілого селянства.

Серед усіх галузей та сфер народного господарства країни у найбільш несприятливих умовах опинилося сільське господарство, яке протягом останніх років залишається збитковим. Таке становище в аграрному секторі економіки країни є наслідком хронічного ігнорування вимог об´єктивних економічних законів.

Вступ України до СОТ не поліпшить стан справ, адже продукція наших товаровиробників характеризується низькою якістю і не знайде попиту на продовольчому ринку. Тенденцію споживання основних продуктів харчування населенням України характеризує динаміка з 1991 року (табл.). Після зниження споживання за роки піку кризи (1993-2000) з 2001 року почалося поступове, але неухильне зростання споживання усіх видів продукції. Підвищувати показники як виробництва, так і споживання продукції значно складніше, ніж їх утримувати на високому рівні.

Динаміка споживання основних продуктів харчування населенням України на одну особу за рік, кг

5

Аналіз споживання продуктів харчування однією особою з розрахунку на місяць показує, що в сільській місцевості майже вдвічі більше споживається картоплі, ніж у великих містах, більше хліба і молока. Таку тенденцію спостерігаємо у річному споживанні продуктів харчування на одну особу за 1991-2006 роки (табл). Поглиблене вивчення дає підставу стверджувати, що селянські господарства за забезпеченістю продуктами харчування власних сімей ще тривалий час залишатимуться натуральними господарствами. Нині тут споживається від 60 до 89% одержаної в особистих господарствах тваринницької продукції.

Дослідження динаміки споживання сільським населенням продуктів харчування свідчить, що середнє споживання м´яса і м´ясопродуктів на душу населення проти 1991 року знизилося більше, ніж на 36%, молока й молочних продуктів — на 33, цукру — на 21%. Недоспоживання цих продуктів харчування компенсувалося в основному картоплею, овочами та хлібопродуктами. Низька енергетична цінність і поживність продуктів харчування сільського населення призводить до суттєвих втрат біологічного й енергетичного потенціалу, знижується імунітет людини, зростають випадки захворювання, збільшується смертність, посилюються процеси депопуляції і , зрештою , вимирання села . Як бачимо, населення України не забезпечене усіма продуктами харчування.

Проблеми сільськогосподарського виробництва є глобальними, оскільки вони стосуються спроможності населення земної кулі забезпечити себе продовольством в обсягах, що визнані оптимальними.

Донедавна економічні теорії визначали такі основні фактори сільськогосподарського виробництва: природні, кліматичні й економічні умови; природні ресурси (земельні, водні); людські ресурси; матеріально-технічне забезпечення; наукове забезпечення; організаційно-виробнича культура країни.

Саме ці фактори гарантували високий і сталий розвиток сільськогосподарського виробництва. Глобалізаційні процеси нині на перший план висувають ряд інших факторів, які забезпечують різке зростання сільськогосподарського виробництва. До них В.П. Галушко відносить:

  • науково-технічне забезпечення галузей рослинництва і тваринництва;
  • широкий розвиток їх інфраструктури;
  • створення конкурентного середовища на внутрішньому й зовнішньому ринках за рахунок високоякісної продукції;
  • забезпечення достатніх інвестицій з усіх продуктів харчування.

Існує багато думок і пропозицій щодо продовольчої проблеми в світі та шляхи її розв´язання. Свого часу група економістів під керівництвом академіка О.М. Онищенка визначила, що для успішної реалізації продовольчої програми необхідний "збалансований розвиток АПК через використання господарського механізму та його складових, що являли собою сукупність форм, методів і засобів, за допомогою яких здійснюються організація виробництва та регулювання господарських процесів, у поєднанні з економічними, організаційними та правовими відносинами, що впливають на виробництво, розподіл, споживання і нагромадження".

До певного періоду (1991 р.) ця програма відіграла позитивну роль, успішно розв´язуючи продовольчу проблему в Україні, яка була у складі колишнього Союзу.

Нині формується світова агропродовольча система, яка базується на: міжнародній кооперації та поділі праці; взаємодії й глобалізації національних товарних систем у сфері виробництва і продажу продовольства, яка б забезпечувала доступ кожній людині до потрібного їй рівня харчування.

Матеріальну основу цих товарних систем становлять багатогалузеві продовольчі комплекси з виробництва засобів виробництва, сільськогосподарської сировини, переробки та збуту аграрної сировини і продовольства.

Як уже зазначалося, залучення аграрного сектора до глобалізаційного процесу нині характеризується прийняттям вимог, норм і правил Світової організації торгівлі, які виявилися для України на перших порах неприйнятними. Це негативно позначається на аграрній економіці. Необхідно, щоб виробництво і торгівля власною сільськогосподарською продукцією та продовольством було економічно вигідним для нашої держави, а не пристосовуватися до умов СОТ.

При становленні нової соціально-економічної системи під впливом глобалізму в Україні особливо великі зміни відбудуться в аграрному секторі. Причиною існуючого безладдя стали аграрні реформи, через які змінилася власність на майно і землю, держава втратила функцію регулювання аграрною економікою. Не на краще змінилася структура виробництва й у цілому інфраструктура соціально-побутового і культурного секторів. У нашій ситуації сільське господарство, як одна з немонополізованих галузей, позбавлене регулювальної ролі держави, зазнало величезних втрат агроресурсного потенціалу, збитків. Тому агропромислове виробництво інноваційно та інвестиційно непривабливе, структура економіки викривлена, пріоритети належать обслуговуючим і посередницьким структурам, а не виробничим сферам.

Свого часу в Україні було багато зроблено, щоб загальнонародна власність могла виявити свої переваги. Країна виробляла близько тонни зерна на душу населення, досягла рівня ряду розвинутих країн з виробництва продукції тваринництва, мала значні здобутки в соціальній сфері села. Усе це належало удосконалювати, розвивати. На жаль, сталося навпаки. Після проголошення незалежності в Україні розпочалася суцільна приватизація.

У перші роки аграрних реформ лібералізація цін і торгівлі й відкритість вітчизняного ринку для імпорту слугували поштовхом до приватизації та пограбування великих тваринницьких комплексів, комбінатів, науково-виробничих об´єднань й інших структур АПК, де умови праці, виробництва та технології забезпечували одержання конкурентоспроможної продукції.

Відсутність громадянської порядності, прагнення до власної наживи значної частини партійно-радянських керівників і АПК створили умови безконтрольності, безвідповідальності й просто розтягування та привласнення народного майна. Експортно-імпортний ринок сільськогосподарської продукції й продовольства набув викривленого характеру. Ми переконалися, що дрібнотоварне виробництво в сільському господарстві не може бути конкурентоспроможним, а отже, вступ України до СОТ принесе цій галузі великі неприємності. Внутрішній ринок наповниться імпортованою продукцією, де знаходитиме невибагливого збіднілого споживача.

Вітчизняний і світовий досвід переконують, що сільськогосподарське виробництво не може нормально функціонувати в умовах жорсткої конкурентної боротьби без державного регулювання та фінансового захисту на державному рівні. Специфіка сільськогосподарського виробництва вимагає виваженої державної політики протекціонізму для забезпечення ефективної діяльності за будь-яких умов.

Цікаво уявити, як розгортатимуться події в аграрній сфері після "великої" аграрної реформи.

По-перше, щодо власності на сільській території. Власником усього рухомого і нерухомого майна мають бути місцеві громади. Парки, ставки, ліси, дороги та всі інші об´єкти споконвіку були й залишаються на селі та є власністю людей, громадян. Чому в багатьох випадках їх не вносять у карту села? Насправді відбувається деградація сіл і сільських територій, що тісно пов´язано з тіньовою приватизацією землі, народження нового аграрного латифундизму й фактичного появу нового поміщика, подальша люмпенізація населення, ріст сільського безробіття.

По-друге, зміна структури, спеціалізації та концентрації. В рослинництві й тваринництві будуть широко впроваджені сучасні прогресивні, працезберігаючі та малолюдні технології. Не маючи роботи на селі, населення поступово залишатиме житло і переїжджатиме до міста.

По-третє, трансформація земельної власності, скуповування земельних паїв, створення корпорацій або точніше — земельне свавілля. Приватна власність на землю в Україні узаконюється не для того, щоб селянин став господарем на ній, а щоб таким чином відібрати її у селянина. Отже, приватна власність на землю породжує клас землевласників — капіталістів, клас, який не оброблятиме землю і годуватиме народ, а лише привласнюватиме результати чужої праці.

"У результаті цих процесів... ми одержуємо народження нового аграрного латифундизму і фактично появи нового поміщика. Сільським господарством він особисто не займається. Для цього у нього є наймані менеджери. Сам же він володіє бізнесом у різних прибуткових сферах. У селах, як правило, мало хто знає, або зовсім не знає прізвища істинно нового власника. На відміну від поміщика, пана минулих епох, він має в селі маєток, в якому не проживає навіть тимчасово. Він зовсім не зацікавлений у праці селян, у соціальному розвитку села, оптимізації ландшафтів. Більше того, він сприймає землю лише як виробничий ресурс, або об´єкт спекулятивних операцій, а село і його жителів як зайвий, ворожий елемент...".

Звідси можна зробити висновок: приватна власність на землю є протиприродною, оскільки створює умови, за яких невелика група власників володітиме великими земельними масивами, а більшість громадян позбудеться свого природного права на землю. Все це призведе до глибокого розшарування суспільства: з одного боку, великі землевласники, з іншого — малоземельні та безземельні селяни.

Нині в розвинутих країнах Заходу поширюється думка, що приватна власність на землю стала перешкодою на шляху до прогресу. Тому її необхідно замінювати іншою формою власності.

У Німеччині й навіть у Польщі ліквідація колгоспів, а потім і колективних сільськогосподарських підприємств в Україні викликала велике здивування. У світі ще такого не спостерігалося, щоб великі індустріальні господарства знищувалися, а майно і земля розтягувалися. Тому в західних країнах посилюється процес укрупнення аграрних господарств, більше того — держава скуповує землю.

У деяких країнах значна, а подекуди й переважна частина землі стала вже державною. Тобто спостерігається об´єктивний процес усуспільнення землі, поступова трансформація приватної власності на землю у бік загальнонародної власності, а це не що інше, як відновлення природного права кожної людини на землю.

Висновок.

  1. За умов становлення нової соціально-економічної системи — глобалізму слід звернути першочергову увагу на підвищення експорту продукції аграрного сектора на основі поліпшення якості продукції та підвищення її конкурентоспроможності.
  2. Необхідно посилити державне регулювання й підтримку аграрного сектора. Особливо слід розширити підтримку заходів у межах "зеленої скриньки", до яких СОТ не ставиться вимогливо.
  3. Майже п´ятирічний досвід вилучення землі у колективних сільськогосподарських підприємствах та її паювання показав помилковість і неефективність цих заходів. Керівництву держави слід поступити мудро та проявити мужність і визнати цей факт. Слід порадитися із селянами й при необхідності прийняти відповідний закон про передачу землі колективам чи сільським громадам, скасувавши, таким чином, приватну власність на неї.
загрузка...
Top