Адміністративно-територіальний поділ українських земель у період козацького державотворення XVII—XVIII ст.

Історико-правові аспекти україн­ського територіального розвитку дедалі більше досліджуються у ме­жах наукових студій щодо питань адміністративно-територіального ре­формування сучасного періоду. По­шук оптимальних підходів до рефор­ми вимагає звернення до історичного минулого, а періоди національного державотворення особливо цікавлять дослідників, що зумовлено пошуком національних традицій у формуванні адміністративно-територіального уст­рою. Ці чинники, беззаперечно, під­креслюють актуальність вивчення ад­міністративно-територіального поділу українських земель у період козацько­го державотворення ХУІ-ХУНІ ст.

У працях таких науковців, як Д. Ба­талій, Д. Бантиш-Каменський, В. Лісовський, І. Савченко, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, Д. Яворницький та ін. досліджено ті чи інші аспекти істо­ричного розвитку адміністративно-те­риторіального устрою, проте необхідно з нових позицій спеціалізовано дослідити окремі етапи розвитку на­ціонального територіального устрою.

Метою та завданням цієї статті є аналіз характерних основ адміністра­тивно-територіального поділу україн­ських земель у період козацького дер­жавотворення ХУІ-ХУІІІ ст.

З кінця XIV — до середини XVII ст. українські землі входили до складу Великого Князівства Литовського, Королівства Польського, Молдавії та Туреччини. Пізніше, з утворенням Речі Посполитої, — до її складу та Ту­реччини. Територіальний устрій ук­раїнських земель у складі цих країн відповідав загальнодержавним систе­мам територіального устрою у зазна­чених державах. Наступний, значний етап в історії територіального устрою України настав під час розвитку за­порізького козацтва та після націо­нально-визвольної боротьби україн­ського народу 1648-1654 рр. під про­водом Б. Хмельницького.

Із самого початку національно-визвольної війни постала проблема державно-політичного устрою україн­ських земель. В основу державотвор­чих принципів були покладені традиції Київської Русі та досвід ко­зацької державності Запорізької Січі. У створенні нової держави Б. Хмель­ницький — її фундатор — враховував досвід європейських держав, зокрема Речі Посполитої. Зі звільненням тери­торії України від польсько-шляхетсь­кого панування (після підписання Зборівської угоди) влада переходила до нової генерації українського панівного класу — козацької старши­ни. Фактично органом влади стала ра­да козацької старшини під головуван­ням гетьмана. Вона вирішувала най­важливіші питання державної ваги. Головою виконавчої влади був геть­ман. Б. Хмельницький очолював адмі­ністрацію, військо, видавав універса­ли, вів дипломатичні переговори, ініціював скликання гетьманської ради. Офіційна назва козацької геть­манської держави була «Військо Запо­різьке» [1].

Паланковий устрій запорізьких зе­мель після виходу у світ фундамен­тальної праці Д. Яворницького [2] не був предметом спеціальних дослі­джень, хоча деякі його питання висвітлювалися в радянській історіо­графії [3]. Пояснюється це не лише станом джерельної бази, а й неофі­ційною забороною в період панування тоталітарної системи вивчати коза­цьку проблематику, особливо україн­ську [4].

Територія цієї держави в перший — гетьманський — період її існування мала найширші межі. Влада гетьмана поширювалася на колишні Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства, а також на частину Волинського, Подільського та південь Білорусі.

Слід зазначити, що невід´ємним ат­рибутом державності є наявність вій­ська. Його чисельність у період виз­вольної війни досягла 100-150 тисяч. Формувалося воно на принципах доб­ровільності. Основою повстанської армії були запорожці та реєстрові коза­ки п´яти полків: Білоцерківського, Корсунського, Переяславського, Черкась­кого та Чигиринського. Під час виз­вольної боротьби сформувалося ще по­над десяток полків на Лівобережжі, Київщині, Брацлавщині та Черні­гівщині. Полковників і сотників, як і в Запорізькій Січі, обирали самі козаки.

Нетрадиційним став політико-адміністративний устрій Гетьманщи­ни — її полково-сотенний адміністра­тивний поділ території. Він замінив польсько-шляхетські воєводства і повіти. Вже на другому етапі війни те­риторія козацької держави була по­ділена на 16 полків і 272 сотні, була сформована полкова і сотенна адміні­страція, а в містах — магістрати й ра­туші з досить широкими повноважен­нями.

На початковому етапі існування Ге­тьманщина була номінально залеж­ною від Речі Посполитої, а її територія обмежувалась Київським, Чернігів­ським та Брацлавським воєводствами. Однак фактично вона була незалеж­ною, а влада її глави — гетьмана — по­ширювалася на значно більшу тери­торію (частину Волині та білоруських земель).

Після Переяславської Ради й укла­дення Березневих статей 1654 р. між Україною та Росією московський уряд розпочав систематичне обмеження прав та привілеїв Гетьманщини, звів­ши її до стану автономії, повноважен­ня якої постійно звужувалися (забо­рона у 1669 р. зносин з іноземними державами, збір у 1666-1668 рр. по­датків на її території російськими чи­новниками і відправка грошей до Москви, з початку XVII ст. — фактич­не призначення гетьмана царем та ін.).

У 1663 р. Гетьманщина поділилася на Лівобережну (під контролем Росії) та Правобережну (під контролем Речі Посполитої). Цей поділ був закріпле­ний умовами Андрусівського пере­мир´я 1667 р. В адміністративно-тери­торіальному відношенні Гетьманщина поділялася на полки та сотні. На Пра­вобережжі козацький полково-сотенний устрій проіснував до 1714 р. (з пе­рервами). На Лівобережжі він зберігся до 1782 р. Кількість полків та сотень часто змінювалася: виникали одні полки, зникали інші. Найбільш трива­лим у часі був поділ на 10 полків: Київський, Чернігівський, Ніжинсь­кий, Стародубський, Переяславський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Миргородський, Полтавський. Скла­далися вони з 7-20 сотень.

Міста на Гетьманщині користува­лися правами самоврядування, ними управляли магістрати і ратуші. Су­спільна структура Гетьманщини по­ділялася на козацтво, українську шляхту, міщанство, селянство. Про­відна роль у державному житті нале­жала козацькій старшині та україн­ській шляхті, з яких формувалася рада старшин, що була дорадчим органом при гетьмані. Вони ж відігравали вирішальну роль на генеральних вій­ськових радах.

З 1765 р. у зв´язку зі збільшенням населення на Запоріжжі Січ починає розширятися. На основі таких даних можна дійти висновку, що, крім Січі, Запоріжжя розподілилось на такі паланки: Кодацьку, Буго-Гардівську, Інгульську, або Перевизьку, Прогной-ську, Орельську, Самарську, Протовчанську, Кальміуську.

Зауважимо, що «паланка» у пере­кладі з турецького означає «невелика фортеця». У запорожців це була певна територія, де знаходилося центральне управління паланки. Центром паланки був двір з різновидними споруд­женнями, які були огороджені навкру­ги палісадником [5].

Свого часу паланка була адміні­стративно-територіальною одиницею (округом) у Запорізькій Січі. Виник­нення паланок припадає на період Но­вої Січі (1734-1775 рр.) і пояснюється збільшенням населення на Запоріжжі та ускладненням у зв´язку з цим функ­цій адміністративного управління й суду.

Напередодні ліквідації Нової Січі паланок було вісім: на правому березі Дніпра — Кодацька, Буго-Гардівська та Інгульська, на лівому — Протовчанська, Орельська, Самарська, Кальміуська і в гирлі Дніпра — Прогнойська. Центром паланок була зазвичай сло­бода з невеликим укріпленням, де роз­ташовувалася козацька залога. Очо­лював паланку полковник, якому під­порядковувалась уся місцева адмініст­рація: писар, підписарі, отамани слобід тощо. У руках паланкової стар­шини зосереджувалася адміністратив­на, судова, фінансова й військова вла­да. На території паланок, крім козаків, проживали запорізькі селяни (поспо­литі). Тому паланковій старшині під­лягали не тільки виборні слобідські (сільські) козацькі отамани, а й отама­ни селянських (посполитих) громад. Паланкова старшина призначалася кошем (військовою старшиною) і була органом заможного козацтва [6, 79].

Д. Яворницький у своїй праці «Історія Запорізьких козаків» розкри­ває свій підхід до територіально-ад­міністративного поділу Січі.

До 1768 р. усіх паланок на Запо­ріжжі було п´ять — Буго-Гардівська, Перевизька, або Інгульська, Кодацька, Самарська і Кальміуська, з 1768 р. до­далося ще дві паланки — Орельська і Протовчанська, а пізніше — третя, — Прогнойська. Наприкінці існування Запоріжжя число названих паланок збільшилося ще на дві — Барвенківську і Личковську. Територія всіх па­ланок була близько 1 700 верст, що приблизно становить 2 808 км [2, 160].

А. Кащенко пише: «Усіх паланок до року 1764-го на Запоріжжі було п´ять. На правому боці Дніпра: Буго-Гардівська, з осередком у Гарді на річці Буг, біля устя Сухого Ташлика; Інгульська — між річками Інгульцем та Дніп­ром з осередком на місці, де була Кам´янська Січ; та Кодацька, угору Дніпра до річки Омельника з осеред­ком у Старому Кодаку. На лівому боці Дніпра були: Самарська — між річка­ми Ореллю та Конкою і Кальміусь-ка — від верхів´я Вовчої до річок Кальміуса, Берди та Азовського моря.

Року ж 1764-го кошовий Пилип Федорів (Лантух) виділив із Самарсь­кої паланки, що вже доволі залюдни­лася, ще дві: Орельську та Протовчанську по річках та Протовчі й, окрім того, за згодою з Кримським ханом упорядкував восьму паланку — Прогноївську на Кінбурнській косі, поміж Чорним морем та Дніпровим лима­ном, де з давніх часів українські коза­ки та чумаки брали сіль із Прогноївських озер» [5].

Розглядаючи працю А. Кащенка, не можна з упевненістю говорити про конкретність військово-адміністра­тивного розподілу Нової Січі, оскіль­ки виникає багато запитань: про ство­рення Орельської та Протовчанської паланок; хто займався розподілом цих паланок; в якому році це відбувалося.

Документ або оригінал знаходиться у праці А. Скальковського «Історія Нової Січі або останнього коша Запо­розького», де описано військово-адмі­ністративний поділ Нової Січі.

За Нової Січі запорізьке козацтво брало участь у двох війнах Росії проти Туреччини. У 1736 р. воно воювало у складі російської армії під Перекопом, Бахчисараєм і Кінбурном. Своїм геро­їзмом уславилося запорізьке козацтво і під час російсько-турецької війни 1768-1771 рр.

З початком царювання Катерини II 4 червня 1775 р. військо генерала Текеля оточило Січ. Козаки здалися. Саму Січ знищено, а архів та цін­ності — вивезено [5].

У своєму Указі від 3 серпня 1775 р. Катерина II у переліку причин лік­відації Запорізької Січі на перше місце поставила «проступки і непослух, ви­явлені цими козаками в непокорі нашим високим повелінням, а також образа нашої імператорської велич­ності» [5].

Проводячи політику, спрямовану на ліквідацію Гетьманщини, царський уряд намагався дедалі більше обмежи­ти її автономію. У 1722-1727 рр. було створено першу Малоросійську ко­легію, що мала право контролювати дії гетьмана та уряду Гетьманщини. Упро­довж 1734-1750 рр. Указом Катери­ни II гетьманство було скасовано тимчасово, а у листопаді 1764 р. -остаточно [7]. Гетьманщиною почала керувати друга Малоросійська коле­гія, яку очолював П. Рум´янцев. У 1782 р. з утворенням Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв полково-сотенний устрій було скасовано. Гетьманщина перестала існувати [8].

Після Третього розподілу Польщі у 1795 р. українські землі увійшли до складу габсбурзької монархії Австро-Угорщини (Галичина, Буковина, Закарпаття) та здебільшого — до скла­ду Російської імперії.

Наприкінці XVIII ст. особливого адміністративно-територіального статусу у складі Російської імперії набува­ють території Південної України. Упро­довж останньої чверті XVIII — перших двох десятиріч XIX ст. територіальні зміни Південної України відігравали роль механізму, за допомогою якого російський уряд регулював питання як внутрішньополітичного, так і соціаль­но-економічного характеру.

Створення Азовської та Новоросій­ської губерній активізували завдання російського уряду щодо визначення північних кордонів регіону як об´єкта тривалих територіальних суперечок між населенням Південної та Лівобе­режної України. Вирішення цього пи­тання російським урядом здійснюва­лося через приєднання до південноук­раїнських губерній спірних територій. За указами 1775 р. до Новоросійської та Азовської губерній було приєднано землі Полтавського і Миргородського полків, м. Тор з повітом, містечка Нові та Старі Водолаги. Упродовж 80-х ро­ків XVIII ст. до Катеринославського намісництва було приєднано землі Голтв´янського і Гроднинського пові­тів Київського намісництва.

Із включенням до Новоросійської та Азовської губерній земель Запо­різьких Вольностей головним завдан­ням російської адміністрації стало державне упорядкування адміністра­тивно-територіального устрою півден­ноукраїнського регіону. Таке упоряд­кування конкретизувалось політикою уніфікації. Однак оскільки реформу­вання паланкового поділу могло спри­чинити посилення антиурядових настроїв запорізького населення, російський уряд мусив ураховувати запорізькі традиції при здійсненні те­риторіальних змін. Реформування російською адміністрацією паланок наприкінці 1775 р. було обмежено пе­рейменуванням їх у повіти. Посилен­ня державного контролю на території

Вольностей дало змогу здійснити вве­дення влітку 1776 р. провінційного устрою в регіоні. Цей територіальний устрій певною мірою ще зберігав тра­диції паланкового розподілу: основою Маріупольського повіту стала Каль-міуська паланка, Кизикерменський повіт Новоросійської губернії загалом відповідав кордонам Інгульської па-ланки тощо. Остаточно місцеві тради­ції територіального розподілу віді­йшли у минуле з утворенням у 1784 р. Катеринославського намісництва, ос­нову адміністративно-територіально­го устрою якого становила, відповідно до положень «Установлень», кількість населення [9].

У 80-х роках територіальні зміни були пов´язані значною мірою з вирі­шенням територіальних суперечок між населенням Катеринославського намісництва та Військом Донським. Важливість цього питання в очах російського уряду визначалася необ­хідністю припинення руху втікачів з України до Війська Донського. Засо­бом вирішення цього питання стає формування на землях Війська Донсь­кого територій, які були включені до відомства Катеринославського наміс­ництва і Таврійської області.

У XIX ст. кордони південноукраїн­ських губерній набули більш стабіль­ного характеру. Єдиним невирішеним питанням залишалися північні кордо­ни. За Указом від 27 березня 1803 р. з Катеринославської губернії до Пол­тавської було включено територію між річками Берестовою та Ореллю [9].

Потреба зменшення соціальної та внутрішньополітичної напруженості в регіоні, яка виникла через ліквідацію запорізького козацтва в 1775 р., визна­чила формування за ініціативою Г. Потьомкіна у 1787 р. Чорноморського козацького війська, яке мало створити ілюзію продовження запорізьких тра­дицій. Організація управління цього війська значною мірою заснована на традиціях козацького врядування. Од­нак це була лише тимчасова поступка: наприкінці XVIII — у першій чверті XIX ст. у Чорноморському війську бу­ло обмежено елементи козацького вря­дування та впроваджено загальноімперські механізми управління [10].

Таким чином, розвиток національ­ної традиції адміністративно-тери­торіального поділу українських земель козацьких часів характери­зується військово-адміністративними основами поділу Війська Запорізько­го. Національна традиція адміністра­тивно-територіального поділу була остаточно перервана на століття унаслідок ліквідації Запорізької Січі Катериною II. Тривалий період відсут­ності національної традиції терито­ріального устрою України негативно вплинув на сучасний стан адміністра­тивно-територіального реформування, коли реалізація адміністративно-тери­торіальної реформи не враховує істо­ричних витоків територіального уст­рою України.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничто­жения гетманства. — К., 1993. — 492 с.

2. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — К., 1990. — ТІ. — 581 с.

3. Голобуцький В. О. Запорізька Січ в останні часи свого існування. 1734—1775. — К., 1961. —402с.

4. Пірко В. Кальміуська паланка // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. — К., 2001. — Т. 6. - С. 70-78.

5. Лісовський В. М. Адміністративний устрій земель Запоріжжя в період Нової Січі (1734—1775) // Наукові праці: зб. наук. пр. — Миколаїв, 2002. — Т. 12. Політичні науки. — С. 92—98.

6. Українська радянська енциклопедія. — К., 1962. — Т. 10. — 576 с.

7. Полонська-Василенко Н. Південна Україна після зруйнування Січі // Запоріжжя XVIII століття та його спадщина. — Мюнхен, 1967. — Т. II. — С. 207—235.

8. Громадянин України. — № 42 (99) // http://gukr.com/articlel569.html

9. Савченко І. В. Адміністративно-територіальний устрій Катеринославського намісництва (1783—1791 рр.) // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету : Південна Україна XVIII—XIX ст. — Запоріжжя, 2003. — Вип. 7.-С. 192-209.

10. Савченко І. В. Козацький фактор у адміністративній політиці російського уряду у 70—80-х рр. XVIII ст. // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. — К., 2001. — Т. 6. -С. 235-239.

загрузка...
Top