Адміністративно - правовий статус працівника державної виконавчої служби України

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУПРАЦІВНИКА ДЕРЖАВНОЇ ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ

1.1. Сутність та склад адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби.

1.2. Особливості адміністративно-правового статусупрацівника державної виконавчої служби.

1.3. Реалізація адміністративно-правового статусу працівникадержавної виконавчої служби в правовідносинах.

Висновки до розділу 1.

РОЗДІЛ 2. ЕЛЕМЕНТИ АДМІНІСТРАТИВНО–ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПРАЦІВНИКА ДЕРЖАВНОЇ ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ ТА ЇХ ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

2.1. Основні обов’язки та права працівника державної виконавчої служби.

2.2. Обмеження, пов’язані зі службою в органах державної виконавчої служби

2.3. Морально-правові вимоги до поведінки працівників державної виконавчої служби

2.4.Відповідальність працівника державної виконавчої служби.

Висновки до розділу 2.

РОЗДІЛ 3. ЮРИДИЧНІ ГАРАНТІЇЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПРАЦІВНИКІВ ДЕРЖАВНОЇ ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ.

3.1. Гарантії проходження служби працівниками державної виконавчої служби

3.2. Соціально-правовий захист працівників органів державної виконавчої служби

Висновки до розділу 3

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження.Положення Конституції України про те, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, вимагає від останньої забезпечення реалізації цих прав і свобод. Одним із засобів досягнення зазначеної мети є державна служба – особливий інститут держави, спеціально організована професійна діяльність громадян з реалізації конституційних завдань та функцій держави.

На даний момент в Україні продовжується процес переоцінки політико-правових ідей, цінностей та орієнтирів, відбувається оновлення системи права, галузей та інститутів. Розвиток ринкових відносин, формування нового правового простору, зміна державних і суспільних пріоритетів вимагає більш ґрунтовних досліджень, установлення правових інститутів, які створюють фундамент правової системи та забезпечують належний рівень функціонування правових відносин в країні.

З метою забезпечення успішного виконання цих завдань докорінного поліпшення потребують не лише форми і методи діяльності виконавчої служби, але і якісний підхід до визначення адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби.

Як свідчить практика, в Україні функціонування системи суб’єктів виконавчого провадження не досить ефективне і повноцінне, це зумовлено недостатнім досвідом правового регулювання системи суб’єктів виконавчого провадження як складової інституту адміністративного права. Цей чинник сприяв неналежному та несвоєчасному виконанню рішень судів та інших органів, що стало однією з головних причин падіння авторитету судової влади. Відсутність чіткого визначення правового статусу суб’єктів виконавчого провадження, розмаїття юридичних взаємозв’язків, що існували між ними, нормативно-правового забезпечення виконання рішень судів та інших органів, призводило до ситуації, коли боржник знаходився у кращому становищі ніж кредитор. Це створювало перешкоди для розвитку рівноправних ринкових відносин, підривало авторитет правової системи України.

Реалізація адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби дає можливість зміцнити законність, правову культуру праці за рахунок удосконалення підходів до організації діяльності , в тому числі у взаємодії з громадянами, зміцнення державної і службової дисципліни, посилення контролю і відповідальності за неналежне виконання службових обов’язків, зокрема, за бездіяльність, зволікання у прийнятті і виконанні рішень.

За таких умов виникає потреба в дослідженні сутності, особливостей та структури адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби, характеристиці кожної з його складових, їх взаємозв’язку і розробці на цій основі пропозицій та рекомендацій щодо удосконалення правового регулювання відносин працівника державної виконавчої служби з іншими суб’єктами управлінської діяльності. Проте проблеми адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби спеціально не вивчались, в існуючих наукових працях ці питання досліджувались фрагментарно або в рамках ширшої адміністративно-правової проблематики, без комплексного підходу. Таким чином, глибоке дослідження проблем правового регулювання та практичної реалізації адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби набуває особливого змісту і актуальності.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрями дослідження відповідають Концепції адміністративної реформи в Україні, затвердженої Указом Президента України від 22.07.1998 р. № 810/98 та Стратегії реформування системи державної служби в Україні, затвердженої Указом Президента України від 14.04.2000 р. Дисертаційна робота здійснена в межах програми наукових досліджень Національного університету ДПС України та комплексного наукового проекту «Відповідальність за правопорушення» (номер державної реєстрації 0102U000477), а також відповідно до теми кафедрального дослідження «Організаційно-правові аспекти правоохоронної діяльності в сфері оподаткування» (номер державної реєстрації 0105U000657).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу чинного законодавства України і практики його реалізації визначити сутність, зміст та значення адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби, особливості реалізації окремих елементів статусу у правовідносинах і на цій основі виробити пропозиції та рекомендації щодо удосконалення правового регулювання та підвищення ефективності його практичної реалізації.

Для досягнення поставленої мети в дисертації необхідно було вирішити такі основні завдання:

  • здійснити теоретичний аналіз категорій правовий статус, правове становище, їх складу;
  • з’ясувати зміст, структуру та значення адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби, його місце та роль в системі правовідносин та правового становища;
  • дослідити особливості адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби;
  • здійснити класифікацію прав та обов’язків, що входять до адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби;
  • проаналізувати зарубіжний досвід регулювання прав та обов’язків працівників виконавчої служби (поліції);
  • провести аналіз нормативних положень, які регламентують адміністративно-правовий статус працівника державної виконавчої служби, дослідити проблеми його реалізації на практиці;
  • виробити конкретні пропозиції та рекомендації щодо удосконалення правового регулювання адміністративно-правового статусу працівника виконавчої служби.

Об’єктом дослідженняє суспільні відносини, які виникають у сфері діяльності працівника державної виконавчої служби.

Предмет дослідженнястановлять теоретичні і практичні питання визначення, нормативно-правового закріплення, реалізації та розвитку адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби.

Методи дослідження.Методологічною основою дисертаційного дослідження є сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Їх застосування обумовлюється системним підходом, що дає можливість досліджувати проблеми в єдності їх соціального змісту і юридичної форми. За допомогою логіко-семантичного методу поглиблено понятійний апарат (підрозділи 1.1, 1.2, 1.3), виділено окремі складові адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби (підрозділ 1.1). Для аналізу адміністративно-правового статусу працівника виконавчої служби як соціально-правового явища використовувався метод єдності логічного та історичного‚ методи аналізу та синтезу (підрозділ 1.1, 1.2). Методи системно-структурний, логіко-семантичний, структурно-функціональний, аналізу та синтезу застосовувалися для дослідження співвідношення адміністративно-правового статусу працівника виконавчої служби та правовідносин, які складаються за його участю (підрозділ 1.3). Порівняльно-правовий метод використано для дослідження зарубіжного досвіду правового регулювання прав та обов’язків працівників виконавчої служби (поліції) (підрозділи 1.2, 2.1, 2.2). За допомогою історико-правового методу досліджувались процеси становлення адміністративно-правового статусу працівника виконавчої служби (підрозділ 1.2). Структурно-логічний та порівняльно-правовий метод використано для аналізу структурних елементів адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби (підрозділи 2.1‚ 2.2, 2.3). Методи класифікації‚ групування‚ структурно-логічний застосовувалися для виділення окремих видів повноважень працівника державної виконавчої служби як складових його адміністративно-правового статусу (підрозділ 2.2). За допомогою статистичного методу і документального аналізу визначено недоліки правового регулювання та реалізації адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3). Компаративний метод і документальний аналіз використовувались для вироблення пропозицій щодо удосконалення законодавства, що регулює адміністративно-правовий статус працівника державної виконавчої служби (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3).Системно-структурний підхід використовувався при характеристиці гарантій проходження працівниками державної виконавчої служби та їх соціально – правового захисту (підрозділи 3.2).

Науково-теоретичне підґрунтя для дисертаційного дослідження склали загальнотеоретичні наукові праці‚ розробки вітчизняних фахівців у галузі адміністративного права та адміністративного процесу – В.Б.Авер’янова, Г.В. Атаманчука, С.С. Алексєєва, О.Ф.Андрійко, О.М.Бандурки, Д.М.Бахраха, І.Л. Бачило, Ю.П.Битяка, А.С.Васильєва, І.П.Голосніченка, Є.В.Додіна, Р.В. Ігоніна, Р.А.Калюжного, Л.В.Коваля, В.К.Колпакова, А.Т.Комзюка, О.І.Остапенка, А.І.Перепелиці, В.П.Пєткова, М.М.Тищенка, С.Я.Фурси, В.К.Шкарупи, С.В.Щербак, Ц.А.Ямпольської та російських фахівців у галузі адміністративного права та адміністративного процесу – І.І.Веремєєнка, Л.Л.Попова, М.С.Студенікіної, І.С.Самощенко та ін. Нормативною основою роботи є Конституція України, міжнародно-правові акти, закони України, акти Президента та Кабінету Міністрів України, а також відомчі нормативно-правові акти‚ які регулюють відносини у сфері реалізації працівниками виконавчої служби свого адміністративно-правового статусу. Дисертант звертався також до законодавства деяких зарубіжних держав, досвід яких щодо правового регулювання прав та обов’язків працівників державної виконавчої служби можливо використати в Україні. Інформаційну та емпіричну основу дослідження становлять також узагальнення практичної діяльності виконавчої служби, політико-правова публіцистика, довідкові видання, статистичні матеріали.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що дисертація є одним з перших комплексних досліджень визначення адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби та його правового регулювання при виконанні службових обов’язків. В результаті проведеного дослідження сформульовано низку нових наукових положень, висновків та пропозицій до чинного законодавства, а саме:

вперше:

  • здійснено класифікацію прав та обов’язків, що входять до адміністративно-правового статусу працівника виконавчої служби;
  • сформульовано ряд конкретних пропозицій щодо внесення змін та доповнень до деяких чинних нормативно-правових актів України, зокрема, Закону України “Про державну виконавчу службу України”, „Про виконавче провадження” Кодексу України про адміністративні правопорушення тощо;

дістали подальший розвиток:

  • визначення і характеристика адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби в Україні як важливої соціальної та правової категорії;
  • аналіз конкретних обов’язків і прав працівника державної виконавчої служби, а також особливостей його юридичної відповідальності;

розкрито особливості:

  • формування елементів адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби з визначенням таких його складових: права, обов’язки, юридична відповідальність;
  • реалізації адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби в правовідносинах;
  • визначено місцеадміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби в системі правовідносин та правового становища особи;
  • здійснено подальше удосконаленняправового регулювання діяльності працівника державної виконавчої служби щодо реалізації свого адміністративно-правового статусу і запропоновано рекомендації, спрямовані на удосконалення законодавства, що регулює адміністративно-правовий статус працівника державної виконавчої служби.

Практичне значенняодержаних результатів полягає в тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес:

  • у науково-дослідній сфері – положення та висновки дисертації можуть бути основою для подальшої розробки питань адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби, проблем забезпечення прав та свобод громадян під час його реалізації;
  • у правотворчості – в результаті дослідження сформульовано низку пропозицій щодо внесення змін і доповнень до чинного законодавства;
  • у правозастосовчій діяльності – використання одержаних результатів дозволить покращити практичну діяльність працівників державної виконавчої служби щодо забезпечення прав та свобод громадян, сприятиме практичному забезпеченню реалізації Концепції розвитку правової системи;
  • у навчальному процесі – матеріали дисертації можуть використовуватись під час проведення занять з дисциплін “Адміністративне право”, “Адміністративний процес”. Акти впровадження від 06.09.2007 року та № 37 від 20.11.2007 року.

Особистий внесок здобувача.Дисертаційне дослідження є самостійною науковою роботою. Основні теоретичні положення та розробки, що характеризують наукову новизну дослідження, теоретичне та практичне значення його результатів, одержані дисертантом особисто.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й висновки, на яких базується дисертаційне дослідження, а також рекомендації щодо удосконалення вітчизняного законодавства і практики його застосування були оприлюднені на: форумі вчених – адміністративістів південно-східних регіонів України (19-20 жовтня 2006 року м. Запоріжжя); науково-практичній конференції «Адміністративне право і процес: шляхи вдосконалення законодавства і практики» (22 грудня 2006 року м. Київ ); міжнародній науково-практичній конференції «Стан та перспективи розвитку юридичної науки та освіти» (17-18 листопада 2006 року м. Київ ); щорічній міжнародній науково-практичній конференції «Запорізькі правові читання» (17-18 травня 2007 року м. Запоріжжя); науково-практичній конференції «Українське адміністративне право: сучасний стан і перспективи реформування» (15-17 червня 2007 року м. Одеса).

Публікації. Основні положення та результати дисертації опубліковані у чотирьох наукових статтях у фахових наукових журналах та збірниках наукових праць.

Структура дисертації.Дисертація складається із вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел та додатків. Повний обсяг дисертації становить 177сторінок. Список використаних джерел складається із 170 найменувань і займає 15сторінок.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ

ПРАЦІВНИКА ДЕРЖАВНОЇ ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ

1.1. Сутність та склад адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби

Звертаючись до історії розвитку поняття правовий статус, необхідно зазначити, що до свого сучасного розуміння воно подолало досить тривалий шлях. Перші згадування про юридичний статус зустрічаються в працях давньоримських учених. В перекладі з латині воно (status) означає – положення, стан в будь-якій ієрархії, структурі, системі [1, с. 547]. За допомогою даного терміна римські вчені сформулювали категорії, що відбивають окремі аспекти правового становища людини: стан свободи – status libertatus, стан громадянства – status civitatus, сімейний стан – status familiae [2, с. 98].

У найбільш близькому до сучасного розуміння поняття статус було введено в науковий лексикон на початку ХХ-го століття розробниками ролевої теорії особистості: американськими соціологами та соціальними психологами Р. Лінтоном, Я. Морено, Т. Парсонсом. Така потреба була викликана необхідністю опису соціальної структури суспільства, яка складається з положень, що займають люди [3, с. 81].

В реальному житті людина вступає в різноманітні суспільні відносини, в яких вона виступає в різних якостях, виконує різні соціальні ролі. Ці ролі, тобто положення особи, які вона займає в соціальній системі та які визначаються за рядом економічних, професійних, етнічних та інших ознак, характеризуються поняттям статусу [4, с. 27–28].

Істотний внесок у розвиток теорії правового статусу особи зробили радянські юристи, серед яких С.С. Алексєєв, Д.Н. Бахрах, С.М. Братусь, М.В.Вітрук, В.М. Горшеньов, Н.І. Матузов, В.М. Манохін, В.В.Мальков, В.І. Новосьолов, Р.С. Павловський, Ю.А. Петров та ін.

Палка полеміка, що мала місце на рубежі 70-х та 80-х років, дозволила виробити наукові підходи до проблеми, розвивати понятійний апарат, розкрити сутність явища тощо. Більшість авторів збігаються у погляді, що правовий статус індивіда з найбільшою повнотою та об’ємністю відбиває єдність суспільної ролі особистості та її соціального престижу. Це поняття поєднує в собі функціональну та оціночну сторони, показує те, що індивід може чинити, що він робить, які результати його дій та як вони оцінюються іншими людьми, суспільством [5, с. 176].

Взаємовідносини особистості з суспільством, державою може бути схарактеризовано за допомогою виділення різних видів соціальних статусів – функціонально-ролевого, соціального престижу, правового та інших. Правовий статус юридично опосередковує найбільш важливі, основні зв’язки між індивідами, державою, суспільством. Його характерною рисою є урегульованість нормами права [1, с. 547]. Даний юридичний феномен визначає місце, яке особа займає в політичному, соціально-економічному, культурному житті країни, у сфері управління державними та суспільними справами [6, с. 339–340], її соціальну роль [7, с. 233].

За допомогою правового статусу суспільство створює реальні можливості для виконання суб’єктами права своїх соціальних функцій. Його зміст визначає межі діяльності особи щодо інших осіб, колективів, держави, межі її активної та пасивної життєдіяльності та самоствердження [8, с. 156]. Як міра у філософському розумінні він визначає собою межі, в яких можуть відбуватися кількісні зміни правового стану конкретних суб’єктів права [9, с. 115].

Правовий статус особистості важливий не тільки з точки зору виконання функцій і завдань держави. Правовий статус – складова частина загальної проблеми прав особистості. Правильна та всебічна регламентація дозволяє громадянам здійснювати свої права та захищати законні інтереси.

На думку С.Д. Гусарєва, феномен правового статусу особистості визначає “співвідношення особистості та права, за допомогою якого держава окреслює для суб’єкта межі можливої діяльності, його становище по відношенню до інших суб’єктів, і в залежності від індивідуальних або типових ознак, які властиві суб’єктові, у праві відбиваються повнота правового становища особистості, його певна уніфікація або обмеження” [10, с. 41].

Усвідомлення особою сутності свого правового статусу та реалізація його у відповідних межах є основою правопорядку. В свій час І.А. Ільїн зауважував щодо важливості розуміння кожним суб’єктом права, “що його повноваження існують та живляться чужими обов’язками лише завдяки тому, що чужі повноваження існують та живляться його обов’язками…, що правопорядок – це ніби мережа суб’єктивних правових вічок, які звідусюди торкаються та підтримують одна одну; що підтримання … правопорядку є єдиною спільною справою та що ця справа вимагає, щоб кожен передусім не зневажав межі свого правового статусу” [11, с. 42].

Для кращого усвідомлення сутності адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби пропонуємо розглянути систему правових статусів індивіда і визначити в ній місце правового феномена, який досліджується.

Найбільш загальні, притаманні усім громадянам юридичні властивості визначаються загальним правовим статусом. Він, як правило, міститься у нормах конституційного права і не залежить від конкретних обставин, що складаються на роботі, по службі, у побуті. Він є однаковим для всіх і характеризується певною сталістю. Він не може врахувати всі життєві ситуації найрізноманітніших верств населення, а тому є базовим, основним, з якого виходять всі інші.

Широка розмаїтість соціальних ролей, які виконує особистість в суспільстві, обумовлює необхідність у їх нормативному забезпеченні додатковими якостями, які б розвивали та доповнювали загальний юридичний статус. Тому поряд із ним існує велика кількість статусів різних рівнів конкретизації, співвідношення яких найбільш чітко характеризується такими філософськими категоріями як “загальне”, “особливе” (спеціальне), “одиничне” [12, с. 111].

Так, загальний правовий статус (співпадає з категорією – загальне), визначає юридичні властивості, якості, що є характерними для всіх інших статусів. Галузеві правові статуси (наприклад, цивільно-правовий, адміністративно-правовий та ін.) конкретизують зміст загального статусу щодо конкретних видів правовідносин, які складаються в суспільстві. Галузеві статуси можуть бути віднесені до категорії особливого (спеціального). Процес диференціації закінчується лише на рівні розгляду юридичних якостей окремого, конкретного індивіда. При цьому решта статусів, що були отримані в процесі конкретизації, можуть розглядатися лише як такі, що належать до категорії особливого (спеціального) і, які відрізняються один від одного рівнем та ступенем конкретизації. Ці статуси містять у собі з одного боку певні правові якості, які пов'язують їх із загальним та галузевими статусами, а з іншого боку – неповторні властивості, що складають його унікальну якісну та кількісну визначеність.

До числа спеціальних статусів належать: правовий статус державного службовця [13, с. 88], так, згідно зі ст..1 Закону «Про державну виконавчу службу» державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів, третейських судів та інших органів відповідно до законів України. Завданням ДВС є своєчасне, повне та неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом. Крім того, згідно зі статтями 3, 4 цього Закону виконання рішень, перелік котрих встановлено законом, покладається на державних виконавців. Він є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу в порядку, передбаченому законом. У свою чергу адміністративно-правовий статус державного службовця є родовим поняттям по відношенню до більш конкретизованих статусів – працівників державної виконавчої влади, судової, законодавчої гілок влади, які в свою чергу виконують ту ж роль щодо більш спеціалізованих статусів (наприклад, статус працівника виконавчої влади для статусу працівника державної виконавчої служби). Як видно з наведеного, одним з найближчих до адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби, що безпосередньо впливає на його зміст, є врегульований нормами адміністративного права статус державного службовця.

Адміністративно-правовий статус працівника виконавчої служби – це один з “видових” статусів порівняно із адміністративно-правовим статусом державного службовця, проте і сам він є “родовим” щодо правових статусів з більшим рівнем конкретизації.

В адміністративно-правовій літературі дослідженню правового статусу державних службовців приділяється достатньо уваги. Адміністративно-правовий статус виражає положення особи у сфері державного управління. Так, С.Д. Дубенко визначає правовий статус державних службовців як сукупність прав, свобод, обов’язків, обмежень, заохочень, відповідальності, встановлених законодавством та гарантованих державою [162, с. 44]. В інших джерелах також відзначається, що правовий статус посадової особи – це сукупність юридичних прав та обов’язків, необхідних для вирішення питань, які зачіпають права та законні інтереси громадян України [16, с. 151]. В свою чергу, Н.Р. Нижник формулює визначення правового статусу державного службовця як встановлені і гарантовані державою міри необхідної і можливої поведінки державного службовця в галузі державно-службових відносин [17, с. 166].

Правовий статус особи має свій склад, тобто сукупність елементів. Вивчення відповідних концепцій складу, найчастіше вкрай суперечливих, дозволяє зробити висновок про відсутність у сучасній юридичній науці єдності точок зору щодо його елементів. Конструкції, що пропонуються різними авторами, містять від 2 до 7 елементів.

Так, М.В. Вітрук вважає, що адміністративно-правовий статус становить сукупність прав, обов’язків та законних інтересів [18, с. 147]. В.І.Новосьолов пропонує виділяти в структурі статусу адміністративну правосуб’єктність, права, обов’язки та право-обов’язки [19, с. 157].

Окремі автори визначають зміст статусу за допомогою більшої кількості складових елементів. Наприклад, О.В. Смирнов, В.М. Горшеньов, В.В. Мальков, В.В. Зуй, Н. Янюк відносять до структури даного правового явища відповідно:

  • правосуб’єктність, права та обов’язки, гарантії цих прав та відповідальність за їх невиконання [20, с. 41];
  • права, свободи, юридичні обов’язки та юридичну відповідальність [21, с. 157];
  • громадянство, правосуб’єктність, права та законні інтереси, обов’язки [25, с. 341];
  • обов’язки, права, гарантії діяльності і юридичну відповідальність [13, с. 88; 18, с. 107] (Хоча слід зазначити, що В.В. Зуй не називає безпосередньо юридичну відповідальність складовою адміністративно-правового статусу, а відносить її до обов’язків громадянина).

Як видно, не дивлячись на такий широкий спектр поглядів, майже усі вчені виділяють у складі правового статусу права та обов’язки, відносно решти елементів їх позиції істотно відрізняються.

Слід зазначити, що в загальній теорії права у деяких випадках як елемент правового статусу громадянина виділяється правосуб’єктність [22, с. 59]. Адміністративна правосуб’єктність – юридично закріплена здатність особи бути носієм юридичних прав та обов’язків. Правосуб’єктність містить два основних компоненти: правоздатність та дієздатність.

Правоздатність як самостійна категорія є вираженням абстрактної, тобто загальної можливості бути носієм прав і обов’язків.

Оскільки правоздатність становить собою юридично значущу властивість, якість особистості, її не можна визначити через сукупність прав, якими громадянин наділений законодавством, тому що обсяг цих прав у різний час є різним. При цьому властивість громадянина у вигляді абстрактної юридичної можливості мати права і бути носієм обов’язків є постійною і непорушною якістю особистості. У зв’язку з цим навряд чи припустимо говорити про розвиток і розширення правоздатності громадянина [23, с. 59], тому, що розширюватися і збільшуватися може обсяг конкретних прав громадян, а не власне властивість громадянина мати права і бути носієм обов’язків.

Правоздатність громадян може виступати у вигляді як загальної, так і галузевої правоздатності, що відображає той факт, що загальна правоздатність суб’єктів правового спілкування стосовно різноманітних груп прав і свобод громадян здійснюється по-різному, залежно від змісту того чи іншого права і юридично значущих фактичних обставин, з якими законодавець пов’язує настання можливості мати це право для конкретної групи суб’єктів. До галузевої правоздатності відноситься, наприклад, адміністративна правоздатність.

Адміністративна правоздатність становить закріплену нормами права здатність громадянина вступати в адміністративно-правові відносини. Вона є основою адміністративної дієздатності.

Адміністративна дієздатність громадянина визначається як “здатність громадянина нести і виконувати покладені на нього адміністративно-правові обов’язки, набувати своїми діями права і приймати обов’язки, передбачені нормами адміністративного права” [19, с. 92]; “здатність громадянина своїми особистими діями набувати суб’єктивні права і виконувати покладені на нього юридичні обов’язки в сфері виконавчої влади” [24, с. 32]; “визнана за ним здатність своїми особистими діями здійснювати, набувати права і виконувати покладені обов’язки адміністративного характеру” [170, с. 84].

Ряд авторів звернули увагу на особливості правосуб’єктності в адміністративному та деяких інших галузях права. Якщо в цивільному праві правосуб’єктність є загальною для всіх суб’єктів, то в адміністративному праві можна говорити не про загальну, а про спеціальну правосуб’єктність, яка є загальною лише за своїми вихідними елементами і характеризує специфіку суб’єктів права. Спеціальна правосуб’єктність, – відзначає С.С.Алексєєв, – це здатність особи бути учасником певного кола правовідносин у межах даної галузі права [122, с. 170].

У державній виконавчій службі спеціальна адміністративна правосуб’єктність полягає у здатності індивіда бути носієм закріплених нормами адміністративного права повноважень з реалізації завдань державної виконавчої служби. Слід зазначити, що вказане явище характеризує також специфіку правового положення працівника державної виконавчої служби. Воно є передумовою правоволодіння та виконання юридичних обов’язків особи у певній сфері адміністративного права, передумовою виникнення та реалізації її спеціального адміністративно-правового статусу. Тому не слід відносити адміністративну правосуб’єктність до складу адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби. Логічним є твердження І. Якушева, що правовий статус становлять визнані Конституцією та законами вихідні невідчужувані права і обов’язки особи, які виникають не у зв’язкуз реалізацією інших прав, не на підставі юридичних фактів, а існують в результаті наявності у особи (фізичної чи юридичної) правоздатності [26, с. 34].

Не можна погодитись з думкою ряду авторів, які відносять до структури правового статусу особи громадянство, оскільки воно має юридичні властивості, які помітно відрізняються від правового статусу.

Згідно Закону України “Про громадянство України” громадянство – це правовий зв’язок особи і Української держави, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках [27, ст. 65].

Визнання людини громадянином виражається для нього в певних правових наслідках:

  • поширенні на особу дії національного законодавства, безумовне підпорядкування суверенній державній владі;
  • наданні особі юридичних прав, їх забезпечення і покладання на неї юридичних обов’язків;
  • захисті з боку держави в тому числі під час перебування за кордоном [18, с. 69].

Таким чином, необхідно розрізняти власне зміст громадянства та правові наслідки, які випливають з факту належності особи до громадянства певної держави. Виходячи з легального вираження громадянства, його змістом є стан юридичного зв’язку з певною державою, що виступає передумовою володіння особою як загальним правовим статусом громадянина цієї держави, так і доповнюючими його галузевими статусами. Таким чином, громадянство не може входити елементом ані в загальний правовий статус громадянина, ані в адміністративно-правовий статус працівника державної виконавчої служби через те, що воно є їх передумовою.

Не можна погодитись з позицією деяких авторів, які включають до складу правового статусу гарантії реалізації прав та обов’язків. Гарантії не можуть розглядатися як складові частини правового статусу громадян, оскільки ці гарантії можуть бути економічними, матеріальними, політичними, ідеологічними, юридичними. Включення ж до правового статусу не тільки правових, а й інших гарантій є нелогічним через те, що деякі гарантії цього роду існують не в юридичній формі, а отже виступають не як правові гарантії.

Юридичні гарантії адміністративно-правового статусу взагалі перебувають за його межами, бо вони, як правило, реалізуються діяльністю різноманітних державних органів, інших суб’єктів права [19, с. 47]. Це показує, що юридичні гарантії та правовий статус несумісні через різний масштаб правового регулювання, чисельність суб’єктів їх реалізації.

Юридичну відповідальність можна визначити як вид та міру примусового позбавлення благ, що безпосередньо належать винній особі.

Відносно сутності та призначення юридичної відповідальності існує кілька поглядів. Так, Самощенко І.С. та Фарукшин М.Х.[28, с. 48] вважають, що юридичну відповідальність не можна відносити до структури правового статусу, оскільки вона не повністю належить до цієї категорії, а Вітрук М.В. – через те, що цей юридичний феномен є гарантією правового статусу [18, с. 33].

У свою чергу, деякі автори дотримуються протилежних поглядів. Ще А. Файоль підкреслював, що влада (а працівник виконавчої служби – це представник державного органу виконавчої влади) неможлива без відповідальності [29, с. 26]. Наприклад, П.Г. Бачило, С.В. Катрич визначають, що до правового статусу особистості належать права, обов’язки та відповідальність [30, с. 158], Н.М. Касаткіна, І.Г. Тимошенко, Н.Ю. Терещенкова, В.І. Лафітський та ін. відносять до складу правого статусу державного службовця права, обов’язки та юридичну відповідальність [31, с. 166]. “З точки зору природи та характеру нормативного режиму елементів структури правового статусу – зазначав В.М. Горшеньов, – доцільно включати до його складу суб’єктивні права, юридичні обов’язки, юридичні свободи та юридичну відповідальність” [21, с. 51–58]. А.І. Петелін [32, с. 13] та Н.І. Матузов також вважають, що юридична відповідальність є складовою частиною правового статусу, також. Останній підкреслює, що без таких елементів як права і свободи, юридичні обов’язки та відповідальність правове положення кожної окремої людини було б юридично не забезпеченим та нетривким [33, с. 61].

Згідно теоретичних досліджень, що проводяться у галузі адміністративного права права людини і громадянина становлять собою вид суб’єктивних прав громадян.

Визначення суб’єктивних прав особистості формувалося протягом тривалого часу, причому позиція вчених-правознавців у цьому питанні є неоднозначною.

Зокрема, свого часу А.Ф. Євтихієв зазначав, що можливість існування суб’єктивних прав у сфері публічних відносин підлягає оспорюванню [34, с. 141], що для адміністративного права сама категорія суб’єктивних прав є зайвою [35, с. 98]. Проте в російській правовій літературі початку XX ст. переважала протилежна точка зору [36, с. 600–618; 37, с. 22–23], причому, характерним було виділення її представниками публічних суб’єктивних прав – прав громадянина відносно держави, заснованих на праві самої держави, правам, яким відповідає обов’язок самої держави [99, с.6-8].

У подальшому теоретичні розробки в цьому напрямку дозволили окреслити класичну форму визначення суб’єктивних прав як виду і міри можливої поведінки [39, с. 33–34;].

Найбільш глибоко питання суб’єктивного права особистості в загальній теорії права були досліджені М.І. Матузовим, який, спираючись на категорії можливості дії, вимоги і захисту, визначив суб’єктивне право особистості як утворену і гарантовану державою через правові приписи особливу юридичну можливість діяти, що дозволяє суб’єкту як носію цієї можливості поводитися певним чином, вимагати відповідної поведінки від інших суб’єктів, користуватися певним соціальним благом, звертатися в разі потреби до компетентних органів держави за захистом з метою задоволення особистих інтересів і потреб, які не суперечать суспільним інтересам [40, с. 145].

Певну специфіку суб’єктивних прав громадян стосовно адміністративно-правової сфери докладно проаналізував В.І. Новосьолов, який звернув увагу на деякі істотні моменти. Зокрема, захист суб’єктивного права допускає можливість звернення зацікавленого громадянина з проханням про захист свого права не тільки до держави, а й до громадських організацій. Поряд з цим цілком допустима можливість громадянина діяти не тільки в особистих, а й у суспільних інтересах [41, с. 5].

Необхідно визнати, що особливістю адміністративного суб’єктного права є всі зазначені ознаки у зв’язку з тим, що воно базується на урегульованості правовими приписами адміністративного об’єктивного права і тим, що його реалізація здійснюється у галузі виконавчо-розпорядчої діяльності держави. Причому, ряд авторів, як-от А.П. Альохін, А.Г. Братко, Н.Л. Гранат, В.В. Лазарєв вважають, що норми адміністративного права регулюють суспільні відносини лише у сфері державного управління. Разом з тим І.І. Веремеєнко та деякі інші вчені відносять до сфери регулювання адміністративного права не тільки управлінські, але й інші відносини, що складаються в процесі виконавчо-розпорядчої діяльності держави [42, с. 28–29]. Нам ближче остання точка зору.

Необхідним елементом взаємовідносин між державою та особою є юридично зафіксований обов’язок, коли держава ставить свої вимоги до особи. Юридичний обов’язок – це об’єктивно необхідна, встановлена законодавцем міра належної поведінки суб’єкта в тій чи іншій ситуації. Першоприрода обов’язків така, що вони покликані бути зворотною стороною суб’єктивного права як стимулюючі засоби до вчинення діяння особистістю [43, с. 271]. Функціональне призначення обов’язків полягає взабезпеченні самого існування і реалізації прав, свобод та законних інтересів особи. Права та обов’язки невід’ємні одне від одного, вони взаємообумовлені і не можуть існувати ізольовано. Обов’язок особи завжди передбачає чиєсь право, натомість хоча б і право вимагати виконання обов’язку. Із загальносоціологічної точки зору “право це те, що суспільство дає особі, а обов’язок – те, що особа дає суспільству” [44, с. 75].

Ю.К. Толстой визначає юридичний обов’язок як визначену законом міру належного, що виражає обов’язок вимагати уповноваженої особи від іншого суб’єкта певної поведінки з метою задоволення її власного інтересу [45, с. 46].

Адміністративно-правовий обов’язок можна охарактеризувати як об’єктивно обумовлену і гарантовану можливість застосування державного примусу до осіб, які не виконують або неналежним чином виконують певні правила поведінки громадян в інтересах держави, суспільства та особистих інтересах громадян, межі яких зафіксовані в джерелах адміністративного права. Юридичний обов’язок як необхідність здійснення активних дій чи утримання від них вчинення, застосування до правопорушників заходів державно-примусового впливу.

Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що до елементів адміністративно-правового статусу суб’єктів права, в тому числі і працівника державної виконавчої служби, на думку дисертанта, належать: обов’язки, права та юридична відповідальність.

Для розкриття конструкції складу адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби нами використовувалися положення загальної теорії права щодо правового статусу індивіда в цілому, адже статус працівника державної виконавчої служби спирається на статус особи в суспільстві [46, с. 9]. Разом з тим для таких суб’єктів права як працівник державної виконавчої служби і громадянин дані правові інституції, що мають певні відмінності, зокрема, вони різніться своїми цілями, характером зв’язків між елементами тощо.

Насамперед, при регламентації юридичних статусів громадянина, взагалі і працівника державної виконавчої служби, зокрема, законодавець (у цивілізованій державі) повинен дотримуватися різних підходів до формування їхніх принципів. У правовій, соціальній державі до першого з них слід віднести послідовне втілення в життєдіяльність держави загальнодозвільного принципу (quae non sunt prohibita, permisae intelligintur – те, що не заборонено явно, дозволено – лат.), то для другого – встановлення і забезпечення суворо обмежувального порядку, а саме: посадові і службові особи вправі чинити лише такі дії, які безпосередньо передбачені нормою права (принцип – заборонено все, крім безпосередньо передбаченого) [47, с. 78; 48, с. 185–186]. Цей принцип закріплено у Конституції України. Він передбачає, що державні органи, органи місцевого самоврядування їх посадові і службові особи здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

Сфера дозволеного громадянину (права, свободи) ширше сфери забороненого і встановленого (правовий обов’язок). Особливістю статусу працівника державної виконавчої служби є відсутність сфери неврегульованих правом повноважень. Всі нерегламентовані нормативними актами діяння належать до сфери забороненого, яка превалює за обсягом.

Для працівника державної виконавчої служби первинними є примусове виконання рішення інших органів, обов’язки, які і визначають в цілому межі його правового статусу. Даний елемент визначає характер і зміст правомочності працівника державної виконавчої служби, тому що вона спрямована на забезпечення реалізації обов’язків.

У процесі здійснення своїх прав працівник діє в юридичних межах, визначених його обов’язками, у тому числі заборонами. Разом з тим, у практичній діяльності особового складу виконавчої служби присутній чіткі інструкції, сфера якого встановлюється нормами права, що регламентують цілі, завдання. Наявність розсуду визначається тими обставинами, що в нормі права міститься лише загальна модель поведінки, а конкретна життєва ситуація завжди змістовно багатша.

Для правового статусу громадянина характерна відсутність таких твердих внутрішніх зв’язків між суб’єктивними правами і обов’язками. Тут більш важливу роль відіграють зовнішні кореспондуючі залежності між суб’єктами виникаючих правовідносин. Підґрунтя правового статусу громадянина складають основні конституційні права та обов’язки. Їх встановлення тягне виникнення кореспондуючих повноважень державних службовців, в тому числі і працівників державної виконавчої служби.

Слід зазначити, що обсяг і характер прав та обов’язків особового складу виконавчої служби визначається відповідними елементами статусу громадян. Це пояснюється тим, що встановлення юридичного статусу працівника державної виконавчої служби має на меті (у цивілізованій державі) забезпечення реалізації прав, свобод, законних інтересів як окремих громадян, та і членів усього суспільства.

Саме в цьому і повинен виражатися інтерес будь-якого державного службовця, в тому числі працівника державної виконавчої служби, що лежить в основі його діяльності.

Разом з тим деякі автори дотримуються думки щодо відмови існування власного інтересу у державних службовців, що діють в інтересах третіх осіб. Так, В.Н. Протасов вважає, що „... правовідносини можуть здійснюватися в інтересах третіх осіб і в таких випадках носять службовий характер, у їх учасників немає свого інтересу” [49, с. 91]. Уявляється, що це не зовсім так. Саме в забезпеченні реалізації законних інтересів інших суб’єктів права, усього суспільства, і полягає інтерес державного службовця, в тому числі працівника виконавчої служби. Як правильно, на наш погляд, зазначає Р.З.Лівшиць, – “держава, її органи виражають інтегрований суспільний інтерес...” [50, с. 174].

Службовий інтерес помітно відрізняється від особистого інтересу громадян. Якщо останній є спонукаючим мотивом для задоволення особистих потреб, то службовий інтерес працівників державної виконавчої служби полягає у примусове виконання рішень, судів і інших органів.

Уявляється дуже важливим, щоб даний аспект діяльності особового складу державної виконавчої служби був чітко виражений як у законах, так і у відомчих нормативних актах, що регламентують адміністративно-правовий статус працівника державної виконавчої служби. Тому в екстремальній ситуації, що припускає можливість вибору методів та засобів досягнення поставлених завдань, працівниками державної виконавчої служби не завжди можуть вибрати найефективніші для задоволення вимог виконання рішеннь суду або іншого органу, які б завдавали найменшої шкоди інтересу зацікавленої особи.

У підсумку слід зазначити, що адміністративно-правовий статус працівника державної виконавчої служби є проявом статусу особи, співвідноситься з ним як особливе та загальне і характеризує місце працівника державної виконавчої служби у системі суспільного розподілу праці як суб’єкта правовідносин, врегульованих адміністративно-правовими нормами. До складу цього правового феномена слід відносити права, обов’язки та відповідальність, закріплені нормами адміністративного права.

1.2. Особливості адміністративно-правового статусупрацівника державної виконавчої служби

Державна виконавча служба на даний момент є складовою системою органів Міністерства юстиції України стаття №2 Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до Закону України «Про державну виконавчу службу» (202/98 - ВР) примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, районних, міських (міст обласного значення), районних в містах відділів державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції (далі – державні виконавці). (Частина друга статті 2 із змінами, внесеними згідно із Закономи № 1095 – IV(1095 - 15) від 10.07.2003, №2716 – IV(2716 - 15) від 23.06.2005).

Адміністративно-правовий статус працівника державної виконавчої служби містить у собі як загальні ознаки, властиві правовим статусам інших суб’єктів права, а це теоретична конструкція складу, загальне призначення та ін., так і низку особливостей, притаманних лише згаданому юридичному явищу. Розгляд цих особливостей спрямовано на більш глибоке виявлення сутності адміністративно-правового статусу, закономірностей його утворення, включення до складу тих чи інших повноважень і т. ін. Оскільки дисертаційне дослідження переслідує мету вивчення зовнішніх аспектів статусу працівника виконавчої служби, то вважаємо за доцільне розмежувати особливості його прояву у внутрішній і зовнішній сферах діяльності.

Повноваження у внутрішній сфері визначаються такими особливостями специфіки діяльності в державній виконавчій службі як встановлення дисципліни. Повноваження у внутрішній сфері мають допоміжний організаційний характер. Вони підпорядковані створенню певних умов, що направлені на реалізацію повноважень у зовнішній сфері, тобто за їх допомогою досягається виконання завдання та реалізуються функції державно-виконавчої служби як державного органу виконавчої влади.

У зовнішній сфері адміністративно-правовий статус працівника державної виконавчої служби має ряд характерних рис, які виокремлюють його серед правових статусів інших суб’єктів права. Такі риси, що характеризують адміністративно-правовий статус працівника державної виконавчої служби можуть бути представлені у вигляді двох груп. До першої входять властивості всього статусу в цілому – стабільність, відповідність адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби правовому статусу самої державної виконавчої служби, рівність для всіх працівників державної виконавчої служби і наявність спеціальної адміністративної правосуб’єктності як необхідної передумови виникнення статусу працівника державної виконавчої служби. Другу групу складають особливості, що характеризують лише окремі елементи статусу (обов’язки, права тощо). До їх числа може бути віднесено – превалювання владних повноважень, пов’язаних із застосуванням примусових заходів; реалізація статусу в позаслужбовий час, незалежно від місця перебування працівника; покладання додаткових повноважень у випадку настання особливих умов; забезпечення охорони і захисту не тільки адміністративно-правових, але й цивільно-правових відносин та ін.

Зміст юридичного статусу державної виконавчої служби визначається її соціальним призначенням, завданнями, формами і методами діяльності. Тому вважаємо за доцільне розкрити особливості адміністративно-правового статусу працівників через призму згаданих соціально-правових явищ.

Зміст адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби характеризується певною стабільністю. Деякі зміни в правовому статусі відбуваються за волею законодавця, а не окремих суб’єктів, на яких він поширюється. Останні лише вправі ініціювати перед законодавцем пропозиції про внесення змін до свого правового становища.

Слід зазначити, що адміністративно-правовий статус працівника державної виконавчої служби походить від юридичного статусу самої державної виконавчої служби, яка є органом виконавчої влади. Головною особливістю адміністративно-правового статусу державних виконавців є те, що вони представляють кадровий склад органів державної виконавчої служби. Через них як працівників відповідних державних органів реалізуються завдання та функції виконавчої влади на різних рівнях та у сферах державного і громадського життя [51, с. 93]. На дану особливість встановлення правового статусу державних службовців звертають увагу деякі автори, які зазначають, що права, обов’язки та інші елементи правового статусу державних службовців випливають з повноважень державного органу [52, с. 635–636], встановлюються у межах компетенції державного органу влади, а реалізація останньої і складає зміст діяльності особового складу органу , правовий статус службовця визначається посадовим станом та тим, від імені якого органу діє службовець [53, с. 26].

Основною системоутворюючою ознакою адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби, як зазначалося раніше [54, с. 150], є єдність для всіх працівників державної виконавчої служби особового складу, незалежно від посади.

Згідно статті 5 Закону України “Про виконавче провадження” зафіксований загальний правовий статус працівника державної виконавчої служби, тобто права та обов’язки державних виконавців. До цих повноважень належить, зокрема, обов’язок, роз’яснювати сторонам їх права і обов’язки, здійснює необхідні заходи щодо своєчасного і повного виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення (далі - виконавчий документ), надає сторонам виконавчого провадження та їх представникам можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження, розглядає заяви сторін та інших учасників виконавчого провадження і їх клопотання та ін. Право проводити перевірку виконання рішень юридичних осіб всіх форм власності, а також громадян, які проводять підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, що є боржником за виконавчими документами.

Індивідуальний посадовий статус закріплює повноваження з урахуванням специфіки певної посади у конкретному підрозділі.

Згідно з статті 20 – 1 з Закону України «Про виконавче провадження» йдеться розмежування повноважень відділу (підрозділу) примусового виконання рішень органів виконавчої влади (суду) від суми боргу.

Крім того, існування індивідуальних посадових статусів визначається тією обставиною, що в нормативних актах в основному регламентується компетенція , відділів, а розподіл повноважень за конкретними посадами здійснюється відповідно до штатного розкладу, на підставі функціональних обов’язків. Головними в цьому плані будуть індивідуальні завдання, які обумовлюють, визначають специфіку, роль певної посади та її зміст, тобто сукупність повноважень [55, с. 112]. Тому, обіймаючи однакові посади, працівники можуть виконувати різні повноваження. Особливо помітно виявляються розбіжності в індивідуальних статусах працівників, що займають рівнозначні посади в підрозділах.

За наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення, або у разі виконання зведеного виконавчого провадження при органах державної виконавчої служби можуть утворюватися виконавчі групи в порядку, встановленому Міністерством юстиції україни, до складу яких включаються державні виконавці одного або кількох органів державної виконавчої служби. За наказом Міністерства юстиції України або Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції на керівника групи можуть покладатися права та повноваження, встановлені цим Законом, у виконавчому провадженні для начальників районних, міських (міст обласного значення), районних в містах відділів державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції (Статтю 2 доповнено частиною третьою згідно із Законом № 1095 – IV(1095 - 15) від 10.07.2003; із змінами, внесеними згідно із Законами № 2716 – IV(2716 - 15) dsl23.06.2005, № 521 – V(521 - 16) від 22.12.2006).

Наприклад: створюється группа яка зазначається в наказі, також призначений керівник з числа заступників або керівника відділу якому прописується окреме повноваження, яке стосується безпосередньо окремої групи (ст. 2 Закону України «Про виконавче провадження») [110].

Слід звернути увагу на таку специфічну рису адміністративно-правового статусу особи як адміністративна правосуб’єктність, що є передумовою виникнення та існування адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби [54, с. 151].

Спеціальна правосуб’єктність в цьому випадку полягає у здатності суб’єкта бути носієм закріплених нормами адміністративного права повноважень щодо реалізації завдань державноївиконавчої служби. Така здатність у особи виникає з моменту прийняття її на державнуслужбу. Коли суб’єкт бажає працювати у державній виконавчій службі, то повинен відповідати певним вимогам, зокрема, не бути раніше засуджуваним за вчинення злочину та визнаним у встановленому порядку недієздатним.

Необхідно зазначити, що набуття особою статусу працівника державної виконавчої служби звужує межі загального юридичного статусу громадянина. Так, встановлення в законодавстві заборони на заняття підприємницькою діяльністю; на працю за сумісництвом на підприємствах, в установах і організаціях інших міністерств і відомств (за загальним правилом, крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики) [57]; на організацію страйків та участь в них; на членство в політичних партіях, рухах та інших громадських об’єднаннях, що мають політичну мету, обмежує загальну дієздатність працівника державної виконавчої служби як громадянина.

Пред’явлення підвищених вимог до кандидатів у виконавчу службу, а відповідно і до всього особового складу свідчить про високий рівень зацікавленості всього суспільства в ефективності результатів їх діяльності, серйозність повноважень працівників, найчастіше пов’язаних з правомірним втручанням у сферу прав і законних інтересів громадян. У практичній діяльності працівнику державної виконачої служби часто доводиться керуватися інструкцією про проведення виконавчих дій та виконавчих дій та Закону «Про виконавче провадження», але й саме від моральних та інших якостей особистих державного виконавця.

Особливістю адміністративно-правового статусу працівника державноївиконавчої служби є наявність у ньому значної кількості повноважень, пов’язаних із застосуванням адміністративного примусу. За своїм змістом заходи адміністративного примусу, що застосовують працівники державної виконавчої служби передбачені адміністративно-правовими нормами і носять характер заходів впливу морального, майнового, особистісного та іншого вилду з метою притягнення винних до відповідальності.

Більшість повноважень, які складають адміністративно-правовий статус працівника державної виконавчої служби, носять державно-владний характер. Вони спрямовані на осіб, які організаційно не підпорядковані працівнику та які зобов’язані виконувати його законні вимоги. В практичній діяльності працівників державної виконавчої служби виступає від імені держави, реалізує надані державою повноваження у межах суворо окресленої законом компетенції [110, ст. 5].

Згадані властивості адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби багато в чому визначаються соціальним призначенням виконавчої служби як державного органу виконавчої влади. Соціальна роль виконавчої служби в суспільстві, сутність її діяльності розроблювались в працях багатьох вчених [60, с. 326; 58, с. 103; 61, с. 504; 59, с. 9]. Не вдаючись у докладний розгляд питання, тому що це виходить за рамки даного дослідження, вважаємо за необхідне зазначити, що соціальне призначення виконавчої служби в основному визначається існуванням у будь-якому суспільстві протиріччя між публічними і приватними інтересами. Цей феномен, обумовлений очевидно як соціальними, так і біологічними причинами, виникає поява в будь-якому суспільстві окремих індивідів, що бажають реалізувати свій особистий інтерес на шкоду законному чужому. Особливу соціальну значущість діяльність державної виконавчої служби набуває внаслідок того, що вона поєднана зі вторгненням у сферу прав та свобод громадян. Подібне вторгнення необхідне, оскільки за відсутності третьої сили (виконавчої служби), яка здатна виконувати примусовий захист права, у суспільстві може розпочатися “війна всіх проти всіх” [62, с. 36–37].

Наведене багато в чому обумовлює історичну необхідність виділення виконавчої служби з числа інших публічних органів та її подальший розвиток як самостійного державної інституції. Даний процес супроводжувався перерозподілом права на примусові, насильницькі дії стосовно “лихих людей” від населення до спеціально найнятих суспільством державних службовців .

Як вірно зазначає Є.О. Гіда, однією з умов демократичного суспільства є право на демократичну владу. Отже право виконавчої служби на застосування заходів примусу не повинно бути абсолютним. Посадовим особам необхідно усвідомити, що вони покликані перш за все охороняти права людини [63, с. 145]. Проте, на якому б рівні демократичних перетворень не перебувало суспільство, владна, примусова реакція на діяння, що посягають на основу цивілізованого існування в державі, завжди буде мати місце [64, с. 60].

Слід зазначити, що примус як метод державного управління властивий для діяльності багатьох державних органів, посадових осіб. Особливістю адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби є можливість застосування спеціальних примусових заходів.

Думаємо, що правий Ю.П. Соловей, який підкреслює, що серцевина всіх повноважень виконавчої служби полягає в праві насильно примусити невизначене коло осіб щось зробити, або, навпаки, утриматися від якихось дій..., для цього суспільство, яке усвідомлює, що механізм соціальної саморегуляції спрацьовує далеко не завжди, і покликана виконавча служба [61, с. 112].

Таким чином, сутністю виконавчої служби України є примусове виконання рішень в Україні, що покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Зазначені сутнісні риси діяльності працівників державної виконавчої служби проявляють себе в адміністративно-правовому статусі працівника виконавчої служби, надаючи йому примусовий характер. Це є юридичною гарантією виконання законних вимог працівника державної виконавчої служби, а відповідно і поставлених перед службою завдань. Законодавець підкреслив цю рису адміністративно-правового статусу державної виконавчої служби, закріпивши таку ознаку як право застосування заходів примусу, про що в попередніх нормативно-правових актах, які регламентують адміністративно-правовий статус працівника державної виконавчої служби, прямо не згадувалось.

Разом з тим великий обсяг практичної діяльності працівників державної виконавчої служби займають заходи роз’яснення сторонам їх прав,обов’язків та примусу у виконанні рішень судів. Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, інших нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення). (Стаття1 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3541–IV(3541-15) від 15.03.2006).

При цьому у законодавчих актах, які регламентують юридичний статус працівника виконавчої служби, вкрай мало згадується про подібні повноваження (ст. 6 Закону України “Про державну виконавчу службу”).

Однак, на практиці обійтися без застосування подібних заходів буває неможливо і недоцільно тому, що взважаючи на переконання можливо більш економно, з меншими затратами сил і коштів досягати мети, поставленої перед виконавчою службою. Адже використовуючи тактовні методи примирення, завжди можна домогтися від людей дотримуватись вказівок, які їм даються. Той, хто саме в такий спосіб використовує свою владу, краще виконує функції державного виконавця, ніж його колега, який занадто покладається на силу, а тому ризикує зіштовхнутися з протидією і рано чи пізно зазнати поразки.

Зважаючи на вище наведені міркування, уявляється доцільним відбити в тексті Закону “Про державну виконавчу службу” положення, яке передбачало б, що працівник державної виконавчої служби в процесі реалізації своїх повноважень повинен прагнути до використання найменшого примусу і досягнення поставлених цілей через можливі заходи переконання.

Вивчення повноважень, що входять до адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби, дозволяє згрупувати їх за кількома блоками, які мають загальні правові ознаки.

Перш за все можна виділити ті, якими працівник державної виконавчої служби володіє постійно, незалежно від місця та часу перебування (реалізуються у повсякденних умовах), і додаткові, що покладаються на нього в разі виникнення ускладнених умов, надзвичайних обставин тощо .

Основні повноваження працівників державної виконавчої служби:

- державний виконавець зобов’язаний вживати заходів примусового виконання рішень, встановлених Законом України «Про виконавче провадження», неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії;

- основні повноваження щодо діяльності працівників державної виконавчої служби зазначено в ст. 5 Закону України «Про державну виконавчу службу», а також потрібно віднести обов’язок утримуватись від порушення заборон, встановлених щодо працівника державноївиконавчої служби ч.ч. 1, 2 ст. 5 Закону України “Про боротьбу з корупцією”.

Особливістю зазначених повноважень є те, що вони можуть бути реалізовані як у звичайних, так і в особливих умовах. У більшості випадків рішення про їх використання приймається самим працівником на власний розсуд – ipso jure (зважаючи на закон, не вимагаючи спеціального дозволу – лат.).

Однією з істотних ознак розглянутого блоку адміністративних обов’язків і прав працівникадержавної виконавчої служби є їх реалізація незалежно від часу і місця перебування останнього. Дана особливість створює особливий правовий режим не тільки службової діяльності працівника державноївиконавчої служби, але й всього його життя.

Уявляється, що подібний правовий статус адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби визначається вагомими об’єктивними причинами. Насамперед, підвищеною суспільною небезпекою при виконанні рішень судів, які є резонансними (рейдерство). У такому випадку працівнику державної виконавчої служби потрібно бути більш професійно підготовленим та уважним у виконанні своїх функціональних обов’язків. Крім того, дана особливість статусу дозволяє мов би збільшити щільність працівників державної виконавчої служби при виконанні свої обов’язків, де можуть бути вчинені правопорушення проти них.

Оперативність вживання заходів, пов’язаних з виконанням рішення суду, яке є однією з найважливіших вимог до діяльності працівників виконавчої служби. Від рівня оперативності вживання заходів, залежить не тільки якість проведення виконавчих дій, а його взагалі виконання.

До другого блоку, що включає додаткові повноваження працівника державної виконавчої служби, можна віднести повноваження, які можуть бути тимчасово покладені на будь-якого працівникадержавної виконавчої служби у зв’язку з виникненням особливих умов, які вимагають виконання нових завдань органами державної виконавчої служби, зміну режиму їх функціонування тощо [68, с. 9; 69, с. 7].

Однією з характерних рис розглянутих обов’язків і прав є те, що їх реалізація не пов’язана з призначенням працівника на іншу посаду.

Подібні повноваження у складі адміністративно-правового статусу виконавчої служби викликані високою суспільною небезпекою подій, визваних з винесенням рішень судів зв’язаних з рейдерством та виконання працівниками виконавчої служби.

Саме для примусового виконання рішень судів надані додаткові повноваження утворювати виконавчі групи згідно з статті 2, абзац – 3 Закону України «Про виконавче провадження».

Саме на забезпечення цього націлені додаткові повноваження особового складу. Їх нормативне закріплення дозволяє швидко зібрати працівників державної виконавчої служби, сконцентрувати сили і засоби на примусовому виконанні конкретних завдань тощо.

Повноваження, які входять до складу адміністративно-правового статусу працівника державноївиконавчої служби, можна згрупувати також за іншими підставами:

а) пов’язані з попередженням, припиненням протиправних діянь;

б) примусове виконання виконавчих дій;

До першої групи входять обов’язки і права, пов’язані здебільшого із застосуванням адміністративного заходу.

Ще однією підставою, за якою можна класифікувати повноваження працівника державноївиконавчої служби, є характер (спрямованість) дій, яких необхідно вжити для реалізації відповідних прав та обов’язків працівника державної виконавчої служби.

Відповідно до зазначеної підстави можна виділити такі групи прав та обов’язків працівникадержавноївиконавчоїслужби:

1. Обов’язки, для реалізації яких необхідно утримуватись від вчинення певних дій.

До цієї групи слід віднести правові заборони, встановлені щодо працівника державноївиконавчої служби, наприклад, обов’язок не вчиняти корупційних та інших, пов’язаних з корупцією діянь. Останні обов’язки встановлені для працівника державноївиконавчої служби у зв’язку з проходженням державної служби в органах виконавчої служби і спрямовані на забезпечення належного, об’єктивного виконання державно-службових обов’язків та недопущення зловживань службовим становищем. Більшість таких обов'язків встановлено для забезпечення певної поведінки державних службовців щодо громадян (заборона одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв’язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості тощо), тому зазначені обов’язки можна вважати такими, що реалізуються у зовнішній сфері, хоча для виконання таких обов’язків працівник виконавчої служби і повинен утримуватись від вчинення певних дій – корупційних діянь тощо.

  1. Права та обов’язки, для реалізації яких треба вживати певних активних дій.

До цієї групи належить решта прав та обов’язків працівника державноївиконавчої служби, адже зобов’язуючі і уповноважуючи права та обов’язки, для реалізації яких необхідно вживати активних дій, саме у зазначеній діяльності працівника державноївиконавчої служби реалізується його компетенція як представника органу виконавчої влади – виконавчої служби.

Таким чином, основними системоутворюючими ознаками адміністративно-правового статусу є: стабільність, відповідність адміністративно-правового статусу працівника державноївиконавчої служби правовому статусу державноївиконавчої служби, рівність для всіх державних службовців виконавчої служби і наявність спеціальної адміністративної правосуб’єктності як необхідної передумови виникнення статусу працівника державноївиконавчої служби. Інші риси – превалювання владних повноважень, пов’язаних із застосуванням примусових заходів; реалізація статусу в позаслужбовий час, незалежно від місця перебування працівника; покладання додаткових повноважень в разі настання особливих умов та ін. характеризують окремі елементи складу статусу.

На думку дисертанта, зазначені особливості адміністративно-правового статусу працівника державноївиконавчої служби необхідно враховувати у процесі його нормативної регламентації. Так, спираючись на них, доцільно було б згрупувати основні повноваження працівника державноївиконавчої служби, що входять до складу його адміністративно-правового статусу, в одному правовому документі, а не в кількох, як це має місце в наш час, що полегшило б сприйняття їх правозастосовником та іншими суб’єктами правовідносин.

1.3. Реалізація адміністративно - правового статусу працівникадержавної виконавчої служби в право відносинах

Набуття працівником державноївиконавчої служби адміністративно-правового статусу пов’язано зі вступом останнього на державну службу в органи виконавчої служби, тобто призначенням громадянина України на посаду в державній виконавчій владі, яким є виконавчий службовець, з виникненням державно-службових правовідносин. Стаття 4 Закону України “Про державну службу” [73] закріплює право кожного громадянина вступити на державну службу.

Проте не кожен претендент на державну службу у виконавчої служби може бути призначений на посаду, отже, не у кожного громадянина України можуть виникнути державно-службові правовідносини. Право вступу на державну службу в органи виконавчої служби громадяни України реалізують з урахуванням вимог, встановлених законодавством.

При вступі на службу до державноївиконавчої служби особа вступає в регулятивні правовідносини, однією з сторін яких виступає сама, а іншою – держава [74, с. 10] в особі органу державноївиконавчої служби, у повноваження якого входить вирішення питань щодо прийому на службу. Виникнення таких правовідносин законодавець пов’язує з умовами вступу на прийняття до органу Державної виконавчої служби, які розуміються як юридичні вимоги, що ставляться до особи претендента на державну посаду в органах виконавчої служби.

Відповідно до ч. 2 ст. 38 Конституції України [75] та ст.4 Закону України “Про державну службу” рівним правом доступу до державної служби користуються лише громадяни України. Не допускається при вступі на державну службу, а також при її проходженні встановлення будь-яких прямих або побічних обмежень чи переваг громадян залежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання.

Зазначений принцип відповідає світовій юридичній практиці, зокрема, ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. [76, с. 45]. В ній підкреслюється, що кожен громадянин без будь-якої дискримінації та необґрунтованих обмежень у своїй країні на загальних засадах повинен дотримуватись рівності до державної служби.

На державну службу в виконавчу службу мають право вступати не всі громадяни України, а тільки ті, що досягли певного віку, мають особисті, ділові і моральні якості, фізичну підготовку та стан здоров’я, що дозволяють громадянину виконувати покладені на державнувиконавчу службу завдання. Перелічені умови вже розглядалися в попередньому підрозділі.

Крім того, претендент на посаду в органах виконавчої служби повинен мати певний освітній рівень. Загальні вимоги щодо освіти особи, яка претендує на вступ на службу в органи державної виконавчої служби, так: державний виконавець, старший державний виконавець і начальник Державної виконавчої служби комплектуються особами, які мають вищу юридичну освіту або спеціальну середню освіту і відповідають вимогам служби в органах державної виконавчої служби. Крім того, зазначене питання регулюється і на рівні відомчих нормативно-правових актів. Отже, конкретний рівень професійної освіти, необхідний для вступу в виконавчу службу визначатиметься державною посадою, на яку претендує громадянин.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про державну службу» державним службовцем може бути громадянин України, який має вищу освіту, здатний за своїми особистими і діловими якостями виконувати покладені на нього обов’язки.

Заступником директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України – начальником відділу примусового виконання рішень, заступником начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту держаної виконавчої служби Міністерства юстиції України, головним державним виконавцем, старшим державними виконавцем Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, начальником підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, його заступником, головним державним виконавцем підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управльнь юстиції, начальником районного, міського (міста обласного значення), районного в місті відділу державної виконавчої служби відповідного управління юстиції призначається громадян, який постійно проживає на території України не менше п’яти років, має вищу юридичну освіту і стаж юридичної роботи не менше як три роки.

Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про державну службу» працівники органів державної виконавчої служби (державні виконавці, керівні працівники і спеціалісти Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції) є державними службовцями.

Зазначеним у частині першій цієї статті працівникам органів державної виконавчої служби видаються службові посвідчення єдиного зразка, який затверджується Міністерством юстиції України.

Працівник органу державної виконавчої служби під час виконання службових обов’язків носить формений одяг, зразок якого затверджується Кабінетом Міністрів України.

Працівник органу державної виконавчої служби користується правами і виконує обов’язки, передбачені законом.

Необхідною умовою вступу до виконавчої служби є призначення на посаду з подальшим виконанням своїх обов’язків. Так, Н.Р. Нижник зазначає, що статусу державного службовця (працівника державноївиконавчої служби) останній набуває саме з моменту призначення на посаду і видання наказу про призначення на державну службу, тобто з моменту юридичного встановлення можливості застосування до нього заходів відповідальності [17, с. 184]. Призначення на посаду в виконавчій службі – це одна з підстав виникнення службово-трудових правовідносин, в якому зазначені правовідносини та їх дія в часі [77, с. 21].

З урахуванням вищесказаного громадянин, який бажає бути на службі (відповідно до вимог, що ставляться до претендентів), вступає у трудові правовідносини (пов’язані з особистим професійним становищем, трудовими правами і обов’язками, самим процесом праці) [78, с. 98] через укладення трудового договору [77, с. 19], а управлінські правовідносини, учасником яких стає працівник державноївиконавчої служби під час виконання своїх службових повноважень, є похідними від цих трудових правовідносин [78, с. 99].

Звертаючись до проблеми співвідношення адміністративно-правового статусу працівника державноївиконавчої служби та правовідносин, взагалі необхідно має на меті виявити специфіку реалізації статусу і визначивши загальні підходи до його правового регулювання. Юридичний статус є не “відірваним від життя” нормативним утворенням, а діючим інститутом права, органічно включеним у мережу інших засобів механізму правового регулювання враховані в статутних нормах існуючі закономірності функціонування суспільства, прямо залежить ефективність його реалізації. Тому вважаємо необхідним розглянути зв’язок адміністративно-правового статусу з правовідносинами, через які він опосередковується, і особливості його реалізації в конкретних правовідносинах.

Дослідження адміністративно-правового статусу працівника державноївиконавчої служби з позицій системного підходу припускає розгляд не тільки його “внутрішніх” характеристик: сутності, складу, юридичних особливостей та ін., але і “зовнішніх” проявів у системах, де він є складовою частиною, а також форм реалізації. Варто погодитися з думкою В.Н. Протасова, що зміст правового феномена, його суть можна установити лише через дослідження тих явищ, у яких він проявляється .

Саме такою зовнішньою системою щодо адміністративно-правового статусу працівника є правовідносини, за допомогою яких правова енергія, що міститься в нормах права, втілюється в конкретній поведінці індивідів. Правовідносини складають головний засіб, за допомогою якого здійснюється реалізація юридичних норм [79, с. 130–131], право живе в правовідносинах, існує у правовідносинах, оскільки це конкретна форма буття права [80, с. 65].

На неможливість вивчення правового статусу поза правовідносинами звернули увагу більшість авторів. Так, І.І. Веремеєнко зазначає, що поза суспільством, “поза конкретними зв’язками та відносинами говорити про права (а отже й про правовий статус) того чи іншого суб’єкта права безглуздо, ... правовідносини не тільки закріплюють коло осіб, на яких поширюється дія правових норм, але й визначають правовий статус учасників” [81, с. 34].

Правовідносини виникають завжди на основі норм права, вони похідні від юридичних норм і становлять суспільний зв’язок між суб’єктами права – індивідами, їх колективами, органами держави та ін. Даний зв’язок проявляється в кореспондуючих один одному суб’єктивних юридичних правах і обов’язках учасників, гарантується примусовою силою держави, має індивідуалізований за суб’єктами відносин характер.

Таким чином, юридичні норми, які закріплюють адміністративно-правовий статус працівника державноївиконавчої служби, є первинними щодо відповідних правових зв’язків і визначаютьїх характерні риси.

В юридичній науці не досягнуто єдиної точки зору щодо інтерпретації поняття “правовідносини”.

М.І. Матузов правовідносини визначає як врегульовані правом суспільні відносини, що перебувають під охороною держави, учасники яких виступають носіями взаємно кореспондуючих одне одному юридичних прав і обов’язків [43, с. 472–477].

Подібну, але з дещо несуттєвими відмінностями інтерпретацію поняття “правовідносини” знаходимо у А.Г. Братко [82, с. 156] та В.В. Копєйчикова [83, с. 190].

Правові відносини є специфічною формою соціальної взаємодії суб’єктів права з метою реалізації інтересів та досягнення результату, передбаченого законом, або який не суперечить закону та іншим джерелам права. Таке визначення поняття “правовідносини” дає Ю.І. Гревцов [84, с. 279].

У спеціальній юридичній літературі поняття правовідносин інтерпретується по-різному: то як спосіб [85, с. 131], то як результат [86, с. 51] чи стадія реалізації юридичної норми [87, с. 24]. Досить поширеним є уявлення про правовідносини як врегульовані нормами права суспільні відносини [88, с. 42], як регулюючий ланцюг між нормою права і суспільними відносинами [87, с. 24–26]. Правовідносинами вважають зв’язок між сторонами [89, с. 66], взаємодію сторін [105, с. 114–129]. Існує припущення про можливість виникнення суспільних відносин відразу ж у вигляді правовідносин [90, с. 4–5].

Всі розглянуті нами поняття правовідносин мають право на існування, оскільки жодне з наведених визначень не в змозі охопити усі сторони правовідносин. Це може бути забезпечено лише комплексом, системою різних визначень.

Правовідносини, в яких реалізуються елементи адміністративно-правового статусу працівника державноївиконавчої служби, складаються у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності держави. Державний виконавець виконавчої служби бере участь та діє в них від імені та за дорученням держави.

Вихідну передумову виникнення правовідносин, учасниками яких є органи державноївиконавчої служби та їх працівники, складають правові норми. У нормативно-правових актах, що регулюють діяльність виконавчої служби, говориться, що у своїй діяльності державні виконавці керуються Конституцією України, законами та іншими нормативно-правовими актами України, нормативними актами Міністерства юстиції України, Загальною декларацією прав людини, міжнародними правовими нормами, ратифікованими у встановленому порядку (ст. 7 Закону України “Про державну виконавчу службу”). У процесі своєї діяльності працівники державноївиконавчої служби, що виступають від імені органу виконавчої служби, вступають у різноманітні правові відносини. Це є особливістю відносин за участю працівника виконавчої служби і в той же час ускладнює його діяльність через:

  • множинність джерел правового регулювання діяльності органів державноївиконавчої служби. Працівники державноївиконавчої служби у своїй діяльності повинні застосовувати і виконувати десятки, і навіть сотні рішень судів, постанов та виконавчих листів та інших документів відповідно до ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження», нормативно-правових актів, починаючи від Конституції України і закінчуючи рішеннями місцевих органів виконавчої влади, нормативними актами Міністерства юстиції України;
  • значна частина нормативних актів, які стосуються виконавчої служби, регулюють її діяльність не безпосередньо, а опосередковано [91, с. 137].

Особливість правовідносин за участю працівника державноївиконавчої служби полягає також в тому, що працівник виконавчої служби вирішує завдання виконавчої служби – одного із суб’єктів правоохоронної діяльності, у своїй діяльності для реалізації свого правового статусу чи компетенції вирішує завдання, невластиві іншим органам, які не входять до складу суб’єктів правоохоронної діяльності.

Наступною особливістю правовідносин, що виникають у діяльності працівника державноївиконавчої служби, є те, що вони мають владний характер [92, с. 218]. Це говорить про те, що працівникдержавноївиконавчої служби діє від імені держави і є носієм відповідних повноважень державно-владного характеру.

Працівник державноївиконавчої служби є представником влади, його повноваження носять не галузевий характер, а публічний, тобто ці повноваження реалізуються щодо всіх громадян, незалежно від місця роботи і професії.

Особливістю представників влади є те, що вони в межах своєї компетенції наділені правом висувати вимоги і приймати рішення, обов’язкові для виконання громадянами чи підприємствами, організаціями, установами незалежно від їх відомчої приналежності і форм власності. Діяльність представника влади будується на взаєминах з особами, які не перебувають в його службовому підпорядкуванні. Більшість представників влади взагалі не мають підлеглих їм по службі осіб, але мають владні повноваження, які стосуються широкого, невизначеного кола осіб.

Володіння державно-владними повноваженнями визначає і особливості змісту розглянутих правовідносин, взаємозв’язок їх суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Відповідно до компетенції працівника виконавчої служби він є представником влади [93, с. 91], а його суб’єктивні права носять владний характер – обов’язковий для виконання іншим суб’єктом правовідносин. Зокрема, у ст. 6 Закону України “Про виконавче провадження” сказано, що законні вимоги працівників державноївиконавчої служби тягне за собою відповідальність згідно з законом; образа працівника державноївиконавчої служби, опір, погроза, насильство та інші дії, які перешкоджають виконанню покладених на працівника державноївиконавчої служби завдань, тягнуть за собою встановлену законом відповідальність. Іншими словами, обов’язки іншої сторони правовідносин (громадян, посадових осіб, юридичних осіб) є підпорядкованими суб’єктивним правам працівників державноївиконавчої служби [91, с. 138].

Адміністративно-правові відносини виникають з ініціативи кожної зі сторін. Однак згода чи бажання другої сторони не є у всіх випадках обов’язковою умовою їх виникнення. Вони можуть виникати і всупереч бажанню чи згоді другої сторони. Ця ознака найбільшою мірою відрізняє їх від цивільно-правових відносин.

Дана особливість адміністративно-правових відносин визначається насамперед тим, що в них обов’язково бере участь владний суб’єкт, якому адміністративно-правова норма наказує в даних умовах здійснення таких дій, що спричиняють виникнення конкретних адміністративно-правових відносин. Відповідно зазначений суб’єкт зобов’язаний зі своєї ініціативи і своїми діями створювати такий юридичний наслідок, не вступаючи при цьому з іншою стороною в договірні зв’язки, що характерно для цивільно-правових відносин. Адміністративно-правові норми фактично формулюють у подібних випадках міру не можливої, а обов’язкової поведінки для тієї сторони виникаючого адміністративно-правового відношення, що представляє виконавчу владу (працівник державноївиконавчої служби).

Характерно, що способи правового регулювання використовуються таким чином, щоб це дозволяло моделювати співпадіння прав і обов’язків у змісті юридичної норми і тим самим забезпечувало б взаємну відповідальність не тільки працівника державноївиконавчої служби, а й інших суб’єктів правовідносин, що є учасниками виконавчого провадження, але і працівника державноївиконавчої служби і держави. Це означає, що будь-яка правомочність органу Державної виконавчої служби у його правовідносинах із громадянином є одночасно і його обов’язком щодо держави.

Така подвійна природа суб’єктивного права працівників державноївиконавчої служби важливим забезпечувальним фактором, своєрідним контролем за тим, щоб під час використання своїх прав працівники державноївиконавчої служби суворо дотримувалися наданих їм повноважень, діяли відповідно до вимог закону.

Для цивільно-правових відносин характерна відповідальність однієї сторони перед іншою. Адміністративним правом встановлений інший порядок відповідальності сторін адміністративно-правових відносин у випадку порушення ними вимог адміністративно-правових норм. У цьому випадку відповідальність однієї зі сторін настає не перед іншою стороною правовідносин, а безпосередньо перед державою в особі відповідного органу (посадової особи). Пояснюється це тим, що мова йде фактично про порушення публічно-правових інтересів у сфері виконавчої влади. Саме тому виконавчі органи (посадові особи) наділяються повноваженнями щодо самостійного впливу на порушників вимог адміністративно-правових норм (дисциплінарна, адміністративна відповідальність).

Адміністративно-правові відносини за участю працівниківдержавноївиконавчої служби характеризуються не тільки владою і підпорядкуванням, але і рівністю сторін.

Прояв владності з боку працівникадержавноївиконавчої служби можливий, наприклад, у так званих деліктних правовідносинах. Однак у деяких випадках адміністративно-правові відносини працівника державноївиконавчої служби будуються на основі рівності сторін і виникають під час надання працівником державноївиконавчої служби допомоги особі, що постраждала від правопорушення, при оскарженні незаконних дій працівників державноївиконавчої служби тощо.

Адміністративно-правові відносини в діяльності працівника державноївиконавчої служби нерідко виникають з ініціативи громадян. Тільки від їх волі, дій залежить, будуть, чи не будуть існувати ті чи інші правовідносини. У подібних випадках громадянин має права, а працівник державноївиконавчої служби – обов’язки, зокрема обов’язок слідкувати за виконанням рішення суду. Причому, працівник державноївиконавчої служби не вправі відмовитися від прийняття відповідного мотивованого рішення з питання, що цікавить громадянина.

Слід зазначити, що як і в будь-якому системному явищі, в правовідносинах можна виділити: форму, склад (сукупність елементів, взятих поза його структурою), структуру (відносини між складовими в системі) [94, с. 89].

Найбільшого поширення одержала така концепція складу правовідносин, відповідно до якої в них можна виділити:

а) поведінку суб’єктів та суб’єктивні юридичні права і обов’язки сторін правовідносин;

б) суб’єктів права, тобто учасників правовідносин;

в) об’єкти правовідносин [89, с. 68; 95, с. 200–201].

Викликає заперечення віднесення до складу правовідносин реальної поведінки учасників. Правовідносини є “ідеальною” моделлю суспільних відносин, дії або бездіяльності їх суб’єктів [86, с. 211]. Варто погодитися з думкою В.Н. Протасова та інших юристів, які розрізняють правовідносини і фактичні суспільні відносини, між якими існує тісний зв’язок [49, с. 65; 83, с. 190; 96, с. 374–375].

Думається, що поведінка сторін правовідносин, в яких реалізуються їх кореспондуючі права і обов’язки, є одним з об’єктів даного правового зв’язку [97, с. 33; 98, с. 109; 96, с. 408]. Під даною категорією в юридичній науці розуміється те, на що спрямовано вплив, наприклад, об’єкт правопорушення, об’єкт правового регулювання тощо. Об’єктом правовідносин за участю працівника державноївиконавчої служби, як правило, є поведінка, діяльність його учасників [100, с. 128–129] (як працівників державноївиконавчої служби, так і іншої сторони правовідносин), на впорядкування яких спрямований вплив правового регулювання.

Вважаємо за доцільне включити до складу правовідносин їх учасників. Саме між ними виникають структурні зв’язки.

Суб’єктивні права і обов’язки зв’язують суб’єктів у правовідносинах, співвідносять місця, які вони обіймають в системі суспільного поділу праці. Характеризуючи особливості прав і обов’язків у правовідносинах як зв’язків, структури, В.Н. Протасов зазначає, що у світлі теорії системного підходу права і обов’язки учасників – це не окремі “самостійні” елементи правовідносин, а юридичні якості, властивості елементів (суб’єктів), надані їм правовими нормами. У правовідносинах ці властивості визначають структуру правового відношення, тобто власне правові зв’язки, відносини між суб’єктами [49, с. 54].

Ґрунтуючись на викладеному, вважаємо правильним виділити у змісті кожного, в тому числі адміністративно-правового, відношення, склад – суб’єктів та об’єкти правовідносин і структуру – кореспондуючі суб’єктивні права та обов’язки сторін.

Таким чином, правовідносини і правовий статус співвідносяться як ціле і його частина. Причому, статус характеризує структуру правовідносин, де суб’єктивні права, обов’язки та відповідальність переводять потенційні можливості в площину реальності, утворюють зв’язки між сторонами правовідносин.

Встановлення правового статусу працівника державноївиконавчої служби визначає поведінку не тільки однієї сторони (працівників державноївиконавчої служби), але й інших суб’єктів виникаючих правовідносин. Цю обставину необхідно враховувати в процесі нормотворчої діяльності, тому що вона безпосереднім чином впливає на ефективність реалізації повноважень працівників. При закріпленні адміністративно-правового статусу працівника варто врегулювати весь ланцюг кореспондуючих юридичних зв’язків у правовідносинах, тому що інакше більшість із встановлених прав і обов’язків може виявитися діючими лише на папері. Так, нормативна регламентація правомочності працівника тягне виникнення кореспондуючого обов’язку іншої сторони правового відношення. В свою чергу, правовий обов’язок повинен бути підкріплений заходом юридичної відповідальності або іншого державного впливу, інакше обов’язок і всі правовідносини в цілому втрачають одну зі своїх найважливіших якостей – гарантованість силою державного примусу [91, с. 140].

Суттєвий науковий інтерес становлять види правовідносин, в яких реалізується адміністративно-правовий статус працівника державноївиконавчої служби. Цей статус реалізується у правовідносинах трьох видів:

  1. загальних регулятивних;
  2. конкретних регулятивних;
  3. конкретних охоронних.

З прийняттям юридичних норм, що закріплюють адміністративно-правовий статус працівника державноївиконавчої служби, виникають загальні регулятивні правовідносини, за допомогою яких він вступає у фазу реалізації. Дані правовідносини визначаються як специфічний стан, у якому перебуває особа і який визначає його загальне положення стосовно всіх інших суб’єктів права [79, с. 140–143]. І.І. Веремеєнко вважає, що саме в рамках загально-регулятивних правовідносин можливо і необхідно визначати правовий статус (його конкретну частину) щодо певної сфери суспільного життя [81, с. 30]. Аналогічного погляду додержується А.В. Міцкевич: “в правовому статусі знаходять своє вираження особливі суспільні відносини громадян та організацій з державою” [101, с. 12–13]. М.І. Матузов також зазначає, що правові зв’язки, які з’являються з отриманням суб’єктами правового статусу, можуть існувати тільки в рамках загальних правовідносин до їх реалізації в конкретних [102, с. 86].

Однак не всі дослідники розділяють даний підхід. Так, Р.О. Халфіна, відмовляючи в існуванні загальним правовідносинам, пише, що юридичні норми, які встановлюють правовий статус державних органів, громадян, інших суб’єктів права, можуть реалізовуватися тільки в конкретних правовідносинах. З їх прийняттям створюються лише передумови, можливості виникнення правовідносин за певних умов [86, с. 30]. А Р.З.Лівшиц допускає можливість реалізації прав і обов’язків (наприклад, пов’язаних з дотриманням заборон та ін.) поза правовідносинами [50, с. 136–137].

Не можемопогодитись з думкою зазначених авторів. За фактом наділення працівника державноївиконавчої служби правовим статусом він ставиться у визначене правове положення стосовно інших суб’єктів права – громадян, посадових осіб, держави тощо, тобто виникають правовідносини. Статусним правам і обов’язкам працівників протистоять відповідні повноваження іншої сторони правового зв’язку.

Встановлення правового статусу спочатку впливає на поведінку суб’єктів на стадії загальних правовідносин за рахунок дотримання юридичних заборон як працівниками, так і іншими особами. Це вірно відзначено М.І. Матузовим, який пише: “перша й основна (всеохоплююча) форма реалізації права – дотримання – здійснюється ... у рамках загальних правовідносин, що виражають загальне правове положення суб’єктів, їх взаємні права та обов’язки, відповідальність один перед одним та перед державою. В цьому розумінні їх можна назвати статусними” [43, с. 506].

Іншим видом правовідносин, у яких реалізується адміністративно-правовий статус особового складу, є конкретні регулятивні правовідносини.

Дані правові зв’язки виникають на основі юридичних фактів, безпосередньо не пов’язаних з правопорушенням. Реалізація правового статусу працівників у рамках даних правовідносин здійснюється головним чином за допомогою правомірної поведінки їх учасників, дотримання ними певних наданих прав у сфері охорони громадського порядку і покладених обов’язків [103, с. 410]. Наприклад, подібні правовідносини можуть виникати у випадку, коли громадянина залучено до участі в провадженні виконавчих дій як понятого.

Порушення регулятивних правовідносин приводить до появи конкретних охоронних правових відносин, що виникають у результаті неправомірної поведінки суб’єктів права як реакція суспільства, держави на таку поведінку. Дані правовідносини складаються на основі охоронних правових норм, через них здійснюється охоронна функція права, що забезпечує приведення в дію спеціальних засобів забезпечення юридичних обов’язків.

Вважаємо за необхідне не тільки навести види правовідносин, в яких реалізується адміністративно-правовий статус працівника державноївиконавчої служби, але й розкрити особливості його реалізації в кожному з них.

1. Реалізація статусу в загальних адміністративно-правових відносинах. Юридичним фактом, що обумовлює їх виникнення, є прийняття і вступ в силу нормативного акта, який закріплює адміністративно-правовий статус працівника виконавчої служби (Закон України “Про державну виконавчу службу”, “Про виконавче проваждення”.

Перебуваючи в загальних правовідносинах, працівник виконавчої служби не використовує заходи адміністративного примусу, відсутні відносини “влади-підпорядкування”. Так, Д.Н. Бахрах зазначає, що загальні заборони не породжують конкретних правовідносин, а поза конкретними правовідносинами не може бути і примусу [104, с. 13], а Л. Явич говорить, що коли громадяни дотримуються заборон, то вони роблять це в рамках деяких загальних відносин, які пов’язують їх із суспільством та державою [105, с. 111].

Крім того, з встановленням адміністративно-правового статусу працівника виникають не тільки загальні правовідносини “працівник державноївиконавчої служби – громадяни та інші суб’єкти права”, але й загальні правовідносини “працівник державноївиконавчої служби – вищі посадові особи, органи міністерства юстиції України тощо”.

2. Реалізація статусу в конкретних регулятивних правовідносинах. Зміст конкретних регулятивних правовідносин за участю працівників державноївиконавчої служби опосередковується в правомірній поведінці сторін. Причому, працівники державноївиконавчої служби Міністерства юстиції України реалізують в них в основному свої владні статутні повноваження, пов’язані із застосуванням заходів, передбачених судом. Це відзначає І.І. Веремеєнко, який пише, що застосування примусових заходів не завжди пов’язано з правоохоронними відносинами [81, с. 42].

В даних правовідносинах зв’язок між суб’єктами характеризується співвідношенням “влада – підпорядкування”. Працівник державноївиконавчої служби реалізує свої повноваження щодо суб’єктів права, які організаційно йому не підпорядковані. Згадані особи зобов’язані виконати законні вимоги працівника державноївиконавчої служби як представника влади.

Адміністративні повноваження працівника державноївиконавчої служби можуть бути реалізовані в регулятивних правовідносинах не тільки викликаних ознаками правопорушення, але і на підставі юридичних фактів іншого характеру. До останніх можна віднести обставини, обумовлені службовою необхідністю в діяльності виконавчої служби. Це випливає зі змісту юридичних норм, які закріплюють адміністративно-правовий статус працівника державноївиконавчої служби, зокрема, що надають останньому право одержувати необхідні дані проведення виконавчих дій пояснення, довідки, іншу інформацію; використовувати за згодою власника приміщення, в тому числі, що є в комунальній власності, для тимчасового зберігання вилученого майна, а також транспорт стягувача або боржника для перевезення майна (ст. 5. Закон України “Про виконавче провадження”).

В усіх розглянутих вище випадках особи, незважаючи на свою безпосередню непричетність до факту правопорушення, зобов’язані виконати законні розпорядження працівника державноївиконавчої служби, пов’язані з обмеженням їх законних прав і інтересів, адже всі фізичні та юридичні особи зобов’язані сприяти виконавчій службі виконанню судових рішень... В разі невиконання цих вимог у представника влади з’являється правомочність на використання відповідних заходів.

3. Реалізація статусу в конкретних правовідносинах. Підставами реалізації адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби в конкретних правовідносинах є:

- підлягають виконанню рішення, ухвали і постанови судів у цивільних справах;

- постанови судів учасників майнових стягнень у справах про адміністративні правопорушення.

а) Потерпілий не може реалізувати свої законні права та інтереси без допомоги держави, його представників. Засобом захисту, відновлення порушених прав є діяльність останніх у рамках конкретних правовідносин, що виникли, у яких здебільшого реалізуються заходи адміністративного припинення.

Правовідносини “працівник державноївиконавчої служби – потерпілий” характеризуються правом домагання потерпілого до владних державних органів, посадових осіб про захист порушеного інтересу і кореспондуючим обов’язком останніх вчинити необхідні дії.

Основним змістом правовідносин, що виникли між працівником державної виконавчої служби і правопорушником є право працівника виконавчої служби на застосування адекватних примусових заходів до правопорушника та відповідний обов’язок суб’єкта суспільно небезпечного діяння виконати вимоги представника влади.

Працівники державноївиконавчої служби зобов’язані реалізовувати свої владні повноваження точно, у відповідності з вимогами закону, не виходячи за встановлені правові межі.

б) Вважаємо, що до числа конкретних відносин, у яких реалізуються елементи адміністративно-правового статусу особового складу виконавчої служби, можна віднести тих, що виникають у зв’язку з необхідністю надання безпосередньої допомоги потерпілим. Відповідної думки дотримується Є.Я.Мотовиловкер, який вважає, що охоронні правовідносини виникають не тільки в результаті правопорушень, але й інших обставин, що перешкоджають здійсненню регулятивних норм [106, с. 9–10].

Обов’язки з надання допомоги реалізуються в правомочностях працівника державноївиконавчої служби, пов’язаних із наданням сторонам виконавчого провадження та їх представникам можливість ознайомитись з матеріалами виконавчого провадження одержати необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки, іншу інформацію. В згаданих правовідносинах виявляється зв’язок, заснований на превалюванні владних повноважень на боці працівника державної виконавчої служби. Його правам відповідає обов’язок громадян виконати зазначені вимоги.

Таким чином, виходячи з того факту, що адміністративно-правовий статус працівника державної виконавчої служби є елементом правовідносин, випливає необхідність його регламентації в комплексі з кореспондуючими повноваженнями інших суб’єктів правовідносин. Одночасно вже на рівні правового регулювання повинні бути закладені конкретні гарантії як реалізації своїх повноважень особовим складом виконавчої служби, так і захисту прав та законних інтересів іншої сторони правовідносин від незаконного втручання органів виконавчої влади. До числа гарантій можливо віднести встановлення юридичної відповідальності, врегулювання питань відшкодування збитків тощо.

Висновки до розділу 1

Проведене дослідження дає можливість зробити деякі проміжні висновки, а саме:

  • адміністративно-правовий статус працівника державної виконавчої служби є проявом статусу особи, співвідноситься з ним як особливе та загальне і характеризує місце працівника державної виконавчої служби у системі суспільного розподілу праці як суб’єкта правовідносин, врегульованих адміністративно-правовими нормами. До складу цього правового феномена слід відносити права, обов’язки та відповідальність, закріплені нормами адміністративного права;
  • спираючись на особливості адміністративно-правового статусу працівника державноївиконавчої служби, доцільно було б згрупувати основні повноваження працівника державноївиконавчої служби, що входять до складу його адміністративно-правового статусу, в одному правовому документі, а не в кількох, як це має місце в наш час, що полегшило б сприйняття їх правозастосовником та іншими суб’єктами правовідносин;
  • виходячи з того факту, що адміністративно-правовий статус працівника державної виконавчої служби є елементом правовідносин, випливає необхідність його регламентації в комплексі з кореспондуючими повноваженнями інших суб’єктів правовідносин. Одночасно вже на рівні правового регулювання повинні бути закладені конкретні гарантії як реалізації своїх повноважень особовим складом виконавчої служби, так і захисту прав та законних інтересів іншої сторони правовідносин від незаконного втручання органів виконавчої влади. До числа гарантій можливо віднести встановлення юридичної відповідальності, врегулювання питань відшкодування збитків тощо.

РОЗДІЛ 2. ЕЛЕМЕНТИ АДМІНІСТРАТИВНО–ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПРАЦІВНИКА ДЕРЖАВНОЇ ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ ТА ЇХ ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

2.1. Основні обов’язки та права працівника державноївиконавчої служби

Основними елементами правового статусу державного службовця органів виконавчої служби є вжиття всіх заходів примусового виконання рішень, встановленим Законом України «Про виконавче провадження», неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії (ст.. 8 З). “У якості основного елемента правового статусу державного службовця, що розкриває демократизм державної служби і обумовлює її ефективне функціонування, виступають права державного службовця. Державний службовець, як і будь-який суб’єкт права, має конституційно встановлені права. Однак, з точки зору державно-службової діяльності найважливішим її аспектом вивчення є службові права, реалізація яких і дозволяє вести мову про функціонування державної служби. Службові права прямо пов’язані з виконанням посадових обов’язків” [107, с. 321-322], “Службовець, який займає посаду будь-якого різновиду служби, - зазначає В.М.Манахин, - здійснює свою службову діяльність лише на підставі тих прав, які йому надані, і обов’язків, котрі на нього покладені, їх комплекс – повноваження службовця – визначають зміст та межі його діяльності” [108, с. 169]. “Обов’язки державного службовця характеризують сутність його службової діяльності, адже держава (державний орган) приймає на роботу громадянина головним чином з метою покладення на нього відповідних посадових обов’язків” [107, с. 324].

Права працівників державних органів, служб, структур та підрозділів державної виконавчої служби – соматичне поняття, що охоплює декілька рівнів: права державного службовця, безпосередньо права державних службовців органів державної виконавчої служби . Обсяг прав збільшується від судового органу через прийняття рішень державного службовця органів державної виконавчої служби. Це пов’язано з поступовим ускладненням відповідного правового статусу, в межах якого збільшується коло посадових прав. Отже, державний службовець органів виконавчої служби має поряд з правами державного службовця України і специфічні посадові права, необхідні йому для безпосереднього виконання своїх функціональних обов’язків. І, навпаки, державний службовець України не має тих прав, що має держаний службовець відділу виконавчої служби. Звідси: пізнання змісту прав працівників державної виконавчої служби передбачає з’ясування характеру прав державного службовця України.

Відповідно до статті 7 Закону «Про виконавче провадження» державний виконавець забовязаний використовувати надані йому права у точній відповідності із законом і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб. Дії державного виконавця, його відмова від здійснення певної виконавчої дії, зволікання з вчиненням таких дій, а також відмова у задоволенні заяви про відвід державного виконавця можуть бути оскаржені особами, які беруть участь у провадженні або залучаються до здійснення виконавчих дій у встановленому цим Законом порядку.

Статус, цілі, завдання державного службовця, а відповідно і права державного службовця - реалізуючи які він здійснює посадові повноваження, виходять з інтересів, цілей і завдань громадян та суспільства загалом. Це, у свою чергу означає, що розглядаючи систему прав державного службовця, необхідно враховувати права, що належать громадянам України в межах діяльності державного службовця. Мова йде про те, що, здійснюючи цілі держави, виконуючи функції державного органу, державний службовець завжди повинен дотримуватися прав та інтересів громадян. Водночас, державні службовці в Україні мають конституційно встановлені права, що визначають їх службові повноваження, які безпосередньо пов’язані з виконанням посадових обов’язків.

Службові права державного службовця в спецлітературі поділяють на загальні, політичні, соціально-майнові та немайнові [73]. У свою чергу Ю.М. Старілов виокремлює три групи прав державного службовця: 1) права, які забезпечують усвідомлення службовцем свого статусу та його правовий захист; 2) права, які сприяють безпосередньому виконанню службовцем своїх обов’язків; 3) права, які сприяють посиленню посадової активності державного службовця, реалізації його конституційних прав і свобод [107, с. 322]. Закон України “Про державну службу” [73]визначає основні права державних службовців. Однак, перелік їх у даному нормативному акті не можна вважати вичерпним, адже вони також містяться і у типових кваліфікаційних характеристиках, посадових положеннях та інструкціях.

Зважаючи на функціональну спрямованість змісту прав державних службовців є сенс поділити їх на службові і особисті. Службові права пов’язані з виконанням посадових обов’язків. Їх ще прийнято називати повноваженнями. Існують загальнослужбові і посадові повноваження. До загальнослужбових відносяться повноваження, якими володіє кожен державний службовець. Законом України “Про державну службу” [73]закріплені права службовця на: а) безперешкодне ознайомлення з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення; б) одержання від державних органів, підприємств, установ, організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції; в) затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця; г) можливість брати участь у розгляді питань і приймати в межах своїх повноважень рішення. Величезна різноманітність посадових повноважень зумовлена різноманітністю посад державної служби. Особисті права покликані забезпечувати ефективну діяльність службовця, його зацікавленість в отриманні премій, у просуванні по державній службі тощо. В цій групі можна виділити права, пов’язані: 1) з кар’єрою державного службовця; 2) з реалізацією його прав на матеріальне забезпечення, відпочинок, пільги; 3) з реалізацією його прав на соціально-правовий захист. До прав, пов’язаних з кар’єрою слід віднести права на: а) участь у конкурсі на заміщення посад більш високої категорії; б) на просування по службі з урахуванням здібностей та кваліфікації, суспільного виконання своїх обов’язків; в) перепідготовку (перекваліфікацію) і підвищення кваліфікації. Підгрупа прав державного службовця на матеріальне забезпечення і відпочинок включає права на: а) оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи; грошове утримання та інші виплати, передбачені правовими актами; щорічну оплачувану відпустку тривалістю тридцять календарних днів, якщо законодавством не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою допомоги для оздоровлення у розмірі посадового окладу; безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці; державний службовець та члени його сім’ї, які проживають разом з ним, користуються у встановленому порядку безплатним медичним обслуговуванням у державних закладах охорони здоров’я; пенсійне забезпечення за вислугу років і грошову допомогу.

Вважаємо, слід внести доповнення до Закону України “Про державну службу” [73]про право на обов’язкове державне страхування на випадок спричинення шкоди здоров’ю і майну в зв’язку з виконанням державним службовцем своїх посадових обов’язків та право на обов’язкове державне соціальне страхування на випадок хвороби чи втрати працездатності в період проходження ним державної служби. Також доцільно у даному нормативно-правовому акті передбачити права державного службовця на відшкодування втрат і надання йому компенсацій у зв’язку із прийомом на державну службу, переведення на державну посаду в інший державний орган, направленням на державну службу в іншу місцевість, а також відшкодування пов’язаних з цим транспортних витрат і витрат на оплату житла. Для захисту своїх прав і законних інтересів державний службовець може використовувати право на: а) соціальний і правовий захист відповідно до його статусу; б) проведення за його вимогою службового розслідування з метою зняття безпідставних на думку державного службовця звинувачень або підозри; в) звернення для захисту своїх законних прав та інтересів у відповідні вищі державні та судові органи для вирішення спорів, пов’язаних з проходженням державної служби, в тому числі з питань проведення атестації, її результатів, змісту виданих характеристик, прийому на державну службу, реалізацією прав, переведення на іншу державну посаду, дисциплінарної відповідальності, недотримання гарантій правового і соціального захисту, звільнення з державної служби.

Розгляд змістовності прав державних службовців України дозволяє зробити декілька висновків щодо їх класифікації та удосконалення чинного законодавства. По-перше, за сучасних реалій соціально-державного життя суспільства усі права державних службовців слід класифікувати наступним чином: 1) права, надані державному службовцю при вступі на державну службу; 2) загальногромадські права; 3) службові права, що поділяються на загальнослужбові і посадові; 4) особисті права, пов’язані з кар’єрою державного службовця, з реалізацією прав на матеріальне забезпечення, відпочинок, пільги та реалізацію його права на соціально-правовий захист. По-друге, передбачити у Законі України “Про державну службу” [73]окремий розділ під назвою “Правовий статус державних службовців”, у якому зазначити про поширеність загальногромадянських прав на державних службовців; у окремих же статтях даного розділу повинні міститись права, що пов’язані зі вступом на державну службу та її проходженням. Назви цих статей мають бути такими: “Права при вступі на державну службу”, “Службові права”, “Особисті права державних службовців”.

Основними обов’язками державних службовців відповідно до Закону України “Про державну службу” є: додержання Конституції України та інших актів законодавства України; забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції; недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина; безпосереднє виконання покладених на них службових обов’язків; своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників; збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відомою під час виконання обов’язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню; постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійної кваліфікації; сумлінне виконання своїх службових обов’язків, ініціатива і творчість в роботі [73].

Викликає зауваження певна тотожність формулювань двох обов’язків даного переліку: виконання покладених на них службових обов’язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників та сумлінне виконання своїх службових обов’язків, ініціатива і творчість в роботі. Зміст та соціально-організаційна природа цих обов’язків державного службовця має майже однаковий характер. Різниця між ними полягає лише у тому, що у другому обов’язку зазначається про ініціативу і творчість в роботі. Вважаємо, що вказівка на обов’язок бути ініціативним і творчим в роботі не обґрунтована ні психологічно, ні фізіологічно. Ініціатива і творчість – це якості, властивості, ознаки характеру людини. І від того, що вони передбачені як обов’язки державного службовця виконання службових завдань ініціативним та творчим аж ніяк не стане. Для їх виникнення у особи потрібен значний час, а у деяких людей вони можуть і зовсім не з’явитися. Пропонуємо усунути ці терміни з переліку обов’язків державних службовців. У такому випадку формулювання обох обов’язків будуть однакові, що обумовлює необхідність обов’язок “сумлінно виконувати свої службові обов’язки, бути ініціативним і творчим в роботі”, позбавитись нормативності, а термін “сумлінно” додати до формулювання першого обов’язку, а саме: “сумлінного виконання покладених на них службових обов’язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників”. Стисло, лаконічно, точно. Доцільним також є доповнення цієї ж статті Закону України “Про державну службу” [73]про вимогу дотримання норм службової етики. Підтвердження цьому таке. Перебування громадянина на державній посаді означає, що суб'єктивно цей громадянин має моральне право займати дану посаду, він не тільки володіє професійними якостями, але і позитивно характеризується з моральної сторони, має розвинене почуття честі, обов'язку, совісті та відповідальності. Тому вимога про дотримання державним службовцем норм службової етики і встановленого в державному органі службового порядку є важливою, своєчасною і актуальною.

Діяльність державного службовця повинна ґрунтуватися на відданості українському народові, що зобов'язує ставити інтереси держави вище власних або корпоративних інтересів. Будь-які прояви свавілля або байдужості посадової особи до правомірних дій та вимог громадян є неприпустимими. Слід вживати заходів у межах своїх повноважень для недопущення дій, що можуть призвести до заподіяння шкоди, порушення нормальної діяльності або дискредитації державних органів. Державний службовець не має права без відповідних на те повноважень брати на себе зобов'язання або давати обіцянки від імені та під відповідальність державних органів і посадових осіб. Він зобов'язаний шанобливо ставитися до інших державних службовців, громадян, бути ввічливим, коректним у службових стосунках, дотримуватися високої культури спілкування. Він має право на повагу особистої гідності з боку керівників, співробітників і громадян. Він повинний уникати дій, що можуть бути розцінені як використання службового становища у власних чи корпоративних цілях або негативно вплинути на його репутацію. Державний службовець під час виконання службових повноважень і поза межами державної служби не повинен вчиняти дій, які можуть негативно вплинути на його моральне обличчя. Йому забороняється приймати від фізичних та юридичних осіб подарунки, інші цінні речі, а надання послуг входить до його службових повноважень.

Головним критерієм прийнятності для нього символічних знаків уваги повинен бути такий спосіб їх надання, який не може негативно вплинути на рівень довіри до самого державного службовця або органу, де він працює, та не поставить під сумнів його репутацію. Він повинний утримуватися від виконання іншої роботи, яка заважає йому належним чином виконувати свої повноваження. Він зобов’язаний виконувати свої повноваження неупереджено і не має права надавати будь-яких переваг та виявляти прихильність до окремих фізичних чи юридичних осіб. Йому слід уникати дій, які можуть викликати уявлення щодо його упередженості у вирішенні службових справ.

Державний службовець повинен утримуватися від політичної діяльності у формі політичних заяв та акцій, будь-яким іншим чином засвідчувати своє особливе ставлення до певних політичних партій або рухів. Своєю поведінкою він не повинен провокувати виникнення конфліктних ситуацій у стосунках з фізичними та юридичними особами, повинен запобігати таким непорозумінням, докладно роз'яснювати цим особам правове значення їхніх дій та вимог. Державний службовець зобов'язаний усіма засобами в межах своїх повноважень негайно усунути конфлікт, що виник у стосунках з фізичними та юридичними особами. У разі коли конфліктну ситуацію не можливо розв'язати самостійно, він повинен без зволікань повідомити про це свого безпосереднього керівника. Державний службовець повинен ретельно виконувати свої громадянські обов’язки, включаючи фінансові повноваження, вчасно декларувати свої доходи та членів своєї сім’ї, валютні рахунки в Україні та за кордоном, сплачувати податки, збори і вносити інші обов'язкові платежі в порядку та розмірі, встановленому законом.

Ширшими за обсягом щодо прав і обов’язків державного службовця є права і обов’язки державного службовця органів виконавчої служби. У свою чергу працівник органів виконавчої служби, окрім громадських, загальних прав державного службовця України має особливі, необхідні для виконання своїх правоохоронно-фіскальних посадових повноважень, права і обов’язки. Відповідно до ст.5 Закону України “Про виконавче правопорушення” та ст.6 Закону України “Про державну виконавчу службу” працівники державної виконавчої служби мають право:

  • одержувати необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки, іншу інформацію;
  • проводити перевірку, виконання рішень юридичними особами всіх форм власності, а також громадянами, які проводять підприємницьку діяльність без створення юридичної діяльності, без створення особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької дільності, що є боржниками за виконавчими документами;
  • здійснювати перевірку виконання юридичними особами рішень стосовно працюючих у них боржників;
  • безперешкодно входити до приміщень і сховищ, що належать боржникам або зайняті ними, проводити огляд зазначених приміщень і сховищ, при необхідності примусово відкривати їх в установленому порядку, опечатувати ці приміщення і сховища;
  • накладати арешт на майно боржника опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в порядку, встановленому законодавством;
  • накладати арешт на грошові кошти та інші цінності боржника, в тому числі на кошти, які знаходяться на рахунках та вкладах в установах банків, інших кредитних установах, на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей;
  • використовувати за згодою власника приміщення, в тому числі, що є в комунальній власності, для тимчасового зберігання вилученого майна, а також транспорт стягувача або боржника для перевезення майна; звертатися до органу, який видав виконавчий документ, за роз’ясненням рішення з заявою про видачу дубліката виконавчого документа, порушувати клопотання про встановлення чи зміни порядку і способу виконання, відстрочку та розстрочку виконання рішення;
  • звертатися до суду з поданням про розшук боржника або дитини чи про постановлення вмотивованого рішення про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника–фізичної особи або іншої особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб;
  • викликати громадян та посадових осіб з приводу виконавчих документів, що знаходяться у виконавчому провадженні, а у разі неявки боржника без поважних причин виносити постанову про його привід через органи внутрішніх справ; (Абзац одинадцятий частини третьої статті 5 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1095-IV від 10.07.2003);
  • залучати до проведення виконавчих дій понятих працівників органів внутрішніх справ, інших осіб у встановленому порядку, а також експертів, спеціалістів, в тому числі для оцінки майна; накладати стягнення у вигляді штрафу на громадян і посадових осіб у випадках, передбачених законом;
  • застосовувати під час проведення виконавчих дій відеозапис, фото- і кінозйомки;
  • при виконанні судових рішень безперешкодно входити на земельні ділянки, в житлові та інші приміщення боржників— фізичних осіб, проводити в цих приміщеннях огляд, за необхідності примусово відкривати їх в установленому порядку із залученням працівників органів внутрішніх справ, опечатувати ці приміщення, арештовувати, опечатувати та вилучати майно, що належить боржникові і там знаходиться, та на яке за законом можливе накласти стягнення; вимагати від матеріально відповідальних і службових осіб боржників– юридичних осіб або від боржників– фізичних осіб відомості та пояснення по фактах невиконання рішень або законних вимог державного виконавця чи інших порушень вимог законодавства про виконавче провадження;
  • повідомляти з метою профілактичного впливу органи державної влади, громадські об’єднання, трудові колективи і громадськість за місцем проживання або роботи особи про факти порушення нею вимог законодавства про виконавче провадження;
  • у разі необхідності для проведення чи організації виконавчих дій залучати на платній основі, у тому числі за рахунок авансового внеску стягувача, суб’єктів господарювання, які у встановленому законом порядку одержали ліцензії на:

1) будівельну діяльність (вишукувальні та проектні роботи для будівництва, зведення несучих та огороджувальних конструкцій, які підтримують будівництво та монтаж інженерних і транспортних мереж);

2) надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування (крім надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі);

3) операції у сфері поводження з небезпечними відходами;

4) надання послуг, пов’язаних з охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян;

5) проведення землевпорядкуваннята землеоцінюванняробіт.

6) здійснювати інші повноваження, передбачені цим та іншими законами, інструкціями [73, 110, 160, 165].

На працівників державної виконавчої служби покладені наступні обов’язки 1) зобов’язання вживати заходів примусового виконання рішень встановлених ст. 3 Закону України “Про виконавче провадження”; 2)здійснювати необхідні заходи щодо своєчасного і повного виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення у спосіб і порядок, визначені виконавчими документами: надає сторонам виконавчого провадження та їх представникам можливість ознайомитись з матеріалами виконавчого провадження;

  • надає сторонам виконавчого провадження та їх представникам можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження;
  • розглядає заяви сторін та інших учасників виконавчого провадження та їх клопотання;
  • заявляє в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом;
  • роз’яснює сторонам їх права і обов’язки.

Аналіз прав і обов’язків виконавчої служби дозволяє зробити такі висновки. По-перше, у цьому нормативному акті обов’язково передбачити організаційно-управлінські основи побудови і функціонування не лише органів виконавчої служби, але й інших структурних складових даної підсистеми механізму державної виконавчої влади. З огляду на тематику нашого дослідження акцентуємо увагу саме на органах виконавчої служби . У Законі України “Про державну виконавчу службу” має бути розділ у якому будуть чітко визначені особливості організаційно-структурної побудови і діяльності служб, структур та підрозділів виконавчої служби , найважливіші аспекти специфіки правового статусу їх особового складу. По-друге, засади організаційно-структурної побудови та функціонування органів виконавчої служби, правового статусу їх особового складу мають бути конкретизовані у більш спеціальних нормативно-правових актах. Окрім зазначених у статті5 Закону України “Про державну виконавчу службу” прав державної виконавчої служби до таких слід також віднести право: 1) організувати роботу по забезпеченню своєчасності, повного правильного виконання проваджень.

2.2. Обмеження, пов’язані зі службою в органах державної виконавчої служби

Питання про обмеження для державних службовців таке ж давнє, як і сама служба. “Справа у тому, що, володіючи повноваженнями за державною посадою, службовець, реалізуючи ці повноваження, у той же час одержує значні можливості їх використання в цілях, які не відносяться до посади і навіть протипоказані останній: в політичних цілях, в інтересах третіх осіб, з метою особистого збагачення. Тому законодавство багатьох країн містить офіційні, відкриті положення про обмеження правового статусу осіб, котрі знаходяться на державній службі” [108, с. 174]. Надаючи всім громадянам України рівне право доступу на державну службу, законодавець разом з тим встановлює коло обмежень, що пов’язані з прийняттям на державну службу та проходженням державної служби [111, с. 92]. “Окрім прав і основних обов’язків державний службовець, вступаючи на державну службу, добровільно приймає і ряд встановлених законодавством обмежень та заборон. Правообмеження для державного службовця зумовлені специфікою виконуваних державних функцій та службових повноважень і полягають в основному в ряді заборон для державного службовця” [107, с. 335]. Головна мета правообмежень полягає в тому, щоб забезпечити ефективне функціонування державної служби, встановити правові перешкоди можливому зловживанню державних службовців, закріпити посадові повноваження та забезпечити реалізацію встановлених Конституцією прав і свобод службовців [112, с. 21].

Аналіз точок зору вчених щодо суті та юридичної природи обмежень, пов’язаних зі службою в державних органах, підприємствах, установах, організаціях дозволяє зробити низку висновків стосовно правообмежень, пов’язаних з проходженням державної служби в органах виконавчої служби. 1. Під правообмеженнями, пов’язаними з державною службою в органах виконавчої служби, слід розуміти обумовлені загальними і спеціальними нормативно-правовими актами умови, правила, заборони, котрі ставлять працівникадержавноївиконавчої служби в певні юридичні межі, вихід за які тягне застосування того чи іншого різновиду юридичної відповідальності. 2. Своєю кінцевою метою правообмеження мають забезпечити ефективність функціонування державної служби в органах виконавчої служби. 3. Обмеження для державного службовця виконавчої служби мають абсолютний характер – вони діють для нього протягом усього часу проходження служби і не можуть бути відміненими або заміненими на інші положення 4. Встановлення правообмежень, своїм призначенням має: забезпечити ефективну професійну діяльність щодо виконання повноважень державних виконавців виконавчої служби; встановити перешкоди можливому зловживанню працівниками своїми службовими обов’язками; створити умови для незалежної службової діяльності; гарантувати дотримання державними службовцями органів виконавчої служби прав, свобод та законних інтересів громадян. 5. Встановлені правообмеження необхідно розглядати в двох аспектах: 1) несумісність посад державної виконавчої служби з іншими видами діяльності; 2) забезпечення дисциплінарного режиму під час виконання державними службовцями своїх посадових обов’язків. 6. Суть правообмежень полягає у тому, що державний службовець виконавчої служби на період знаходження на державній службі позбавляється певних прав, які входять до статусу прав громадянина.

Відповідно до ст. 12 та ст. 16 Закону України “Про державну службу” [73]обмеження, пов’язані з державною службою, поділяються на дві групи; а) обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу; б) обмеження, пов’язані з проходженням державної служби. Обмеження, які пов’язані з прийняттям на державну службу, є законодавчо врегульовані – це, зокрема, визнання особи у встановленому порядку недієздатною, наявність у особи судимості, що є несумісною із зайняттям посади, безпосередня підпорядкованість або підлеглість особам, які є близькими родичами чи свояками. Законами України для деяких категорій державних службовців можуть встановлюватись й інші обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу. Стаття 12 Закону України “Про державну службу” [73]за назвою “Обмеження, пов’язані з прийняттям на службу в державних органах та їх апараті” потребує удосконалення шляхом: 1) заміни даної назви на “Обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу”; 2) доповнення переліку обмежень правоообмеженням з таким формулюванням – “…раніше притягувалися до відповідальності за корупційні діяння”. Дане правообмеження стане дієвим заходом боротьби з корупцією в органах, структурах та підрозділах державного механізму; 3) незрозумілим є застосування у цій статті оціночного поняття “мають судимість, що є несумісною з зайняттям посади” – правила юридичної техніки складання нормативних приписів вимагає виправлення означеного термінологічного непорозуміння. Останнє буде виправленим, якщо замість позначеного формулювання правообмеження вкажемо інше: “мають непогашену судимість за навмисний злочин”.

У ч.1 ст.16 Закону України “Про державну службу” [73]за назвою “Обмеження, пов’язані з проходженням державної служби” вказано: “Державний службовець не має права вчиняти дії, передбачені статтями 1 і 5 Закону України “Про боротьбу з корупцією”. Відповідно до ст. 1 Закону України “Про боротьбу з корупцією” [57]під корупцією розуміється діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. Корупційними діяннями є: а) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв’язку з виконаннями таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості; б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, предметів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством. Дана стаття має термінологічно-юридичні неточності, що суттєво впливають на практику застосування її нормативних приписів. Визначальною ознакою будь-якого корупційного діяння є протиправність дій особи, внаслідок яких вона одержує винагороду не передбачену чинним законодавством у вигляді матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. Незважаючи на це законодавець не вживає термін “протиправність” ні в першому, ні в другому випадках формулювання корупційних діянь. Виходить, у першому випадку, що не “протиправне”, а “незаконне” одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв’язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості є підставою для притягнення державних службовців до юридичної відповідальності. Однак, термін “законодавчий” набагато вужчий від “протиправний”. Законодавчий означає передбачений лише у Законах України, тоді як протиправний – у всіх нормативно-правових актах.

Вважаємо невиправданим, з точки зору ефективності боротьби з корупцією, таке скорочення корупційних діянь. З огляду на те, що багато складів корупційних діянь зазначено не лише в Законах України, але й інших нормативних актах, слід замінити у першому підпункті ч.2 ст.1. Закону України “Про боротьбу з корупцією” [57]термін “незаконне одержання особою” на “протиправне одержання особою”. У другому випадку ситуація є ще гіршою. Законодавець, визначаючи корупційне діяння, зовсім забуває вказати на його найсуттєвішу ознаку – протиправність. Виходить, що “одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, предметів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством” є вже корупційним діянням. Абсурд. У такому випадку усі державні службовці вчиняють корупційні дії. Виправити таку юридичну помилку просто – додати до даного формулювання термін протиправне, а саме: “протиправне одержання особою …” (далі за текстом).

У ст. 5 Закону України “Про боротьбу з корупцією” [57]встановлено, що державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права: а) сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг; б) займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики); в) входити самостійно чи через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємства, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об’єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність; г) відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію.

Державний службовець, який є посадовою особою, не має права: сприяти, використовуючи своє посадове становище, фізичним та юридичним особам у здійсненні ними зовнішньоекономічної, кредитно-банківської та іншої діяльності з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг чи інших переваг; неправомірно втручатися, використовуючи своє становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень; бути повіреним третіх осіб у справах органу, діяльність якого він контролює; надавати незаконні переваги фізичним або юридичним особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень. Також державні службовці не мають права брати участь у страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу. Інші обмеження, пов’язані з проходженням державної служби окремими категоріями державних службовців встановлюються виключно законодавчими актами України.

Такий перелік правообмежень зазначений у Законі України “Про державну службу [73]та у Законі України “Про боротьбу з корупцією” [57]. Поряд з цим слід відзначити про необхідність доповнення ст. 16 Закону України “Про державну службу” [73]за назвою “Обмеження, пов’язані з проходженням державної служби”, ще й такими правообмеженнями як те, що: державному службовцю забороняється займатися іншою оплачуваною діяльністю, окрім педагогічної, наукової та іншої творчої діяльності; йому забороняється використовувати у неслужбових цілях засоби матеріально-технічного, фінансового й інформаційного забезпечення, інше державне майно і службову інформацію; він не має права використовувати своє посадове положення в інтересах політичних партій та громадських організацій, в тому числі релігійних об’єднань; державним службовцям забороняється утворювати в державних органах структур політичних партій, релігійних, громадських об’єднань, за винятком професійних спілок. Більш докладно про означені обмеження. По-перше, державний службовець не має права займатися іншою оплачуваною діяльністю, окрім педагогічної, наукової та іншої творчої діяльності. Державний службовець зобов’язаний повністю присвятити себе державній службі, що буде забезпечувати її ефективність. У випадку порушення державним службовцем вказаної заборони він повинен після письмового попередження керівника зробити вибір між державною службою та іншою діяльністю, яку він здійснює, порушуючи вимоги законодавства. Якщо службовець не зробив вибір на користь державної служби або ним повідомлені неправдиві відомості про прийняте рішення, то він підлягає звільненню з державної служби. Державному службовцю може бути заборонено займатися дослідницькою, викладацькою та іншою творчою діяльністю на умовах штатного сумісництва якщо він по роду своїх посадових обов’язків безпосередньо приймає участь у прийнятті рішень, що створюють юридичні наслідки для організації, в якій він займає посаду по сумісництву. По-друге, державному службовцю забороняється використовувати у неслужбових цілях засоби матеріально-технічного, фінансового та інформаційного забезпечення, інше державне майно і службову інформацію. Використання таких засобів характеризує державного службовця як нечесну, недобросовісну та користолюбиву людину. Такі порушення можуть тягти застосування до державних службовців заходів адміністративної відповідальності. Відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення використання посадовою особою в особистих чи інших неслужбових цілях державних коштів, наданих їй у службове користування приміщень, засобів транспорту і зв’язку розцінюється як адміністративне правопорушення [113]. Якщо такого роду дії працівників спричинили матеріальну шкоду державному органу, то державний службовець зобов’язаний відшкодувати його.

Державний службовець не має права використовувати службову інформацію в особистих цілях, що стала йому відома у зв’язку з виконанням посадових повноважень, а також з метою отримання комерційної вигоди від фізичних та юридичних осіб. По-третє, державний службовець не має права використовувати свій посадовий стан в інтересах політичних партій, громадських, в тому числі релігійних, об’єднань. Участь державних службовців в діяльності будь-яких політичних партій чи громадських об’єднаннях є несумісною з державною посадою. В іншому випадку будь-яка ідеологія може набувати, в сутності, державного характеру, і тоді діяльність державного апарату буде спрямована в основному на здійснення політичних планів якоїсь однієї партії, а основні права і свободи громадян будуть піддаватися загрозі. Завдання, що виконуються державним службовцем, потребують від них виявлення політичної нейтральності, а відповідно, незалежності від політичної кон’єктури країни. Ця заборона безпосередньо пов’язана з принципом нейтральності державної служби. Але він не означає, що державні службовці позбавлені права вступу у політичні партії та зайняття в них керівних посад. Він може притримуватися різноманітних політичних поглядів. Більш того, держава повинна забезпечити його право на участь у політичному житті країни. Обмеження державного службовця на участь у діяльності політичних партій не пов’язане зі змістом поглядів і переконань, не обмежує їхні політичні права. По-четверте, однією з найважливіших правових умов, що забезпечує дотримання заборони для державного службовця на використання свого службового становища в інтересах політичних партій, є заборона на утворення у державних органах структур політичних партій, релігійних, громадських об’єднань, за винятком профспілок.

Якщо державний службовець порушує встановлені законодавством правообмеження і це діяння не утворює складу кримінального злочину, до нього можуть застосовуватися дисциплінарні стягнення – від зауваження до звільнення. Керівник державного органу зобов’язаний одночасно з прийняттям рішення про звільнення державного службовця повідомити у податкові органи про отримання державним службовцем неправомірних подарунків, доходів у вигляді майна і про відмову державного службовця передати все незаконно отримане у зв’язку із виконанням посадових повноважень в державі. Керівники державних органів, які не прийняли у межах своєї компетенції заходів, передбачених законодавством про державну службу, стосовно підлеглих їм державних службовців, винних у порушенні встановлених правообмежень, а також, які не подали у прокуратуру чи податкові органи у встановлених випадках відповідної інформації, підлягають дисциплінарній відповідальності у порядку, визначеному законодавством про державну службу.

У зв’язку з тим, що усі правообмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу та її проходженням, поширюються і на державних службовців органів виконавчої служби у ст. 6 Закону України “Про державну виконавчу службу” слід зробити відповідну позначку про це.

2.3. Морально-правові вимоги до поведінки працівників державної виконавчої служби

Управлінська діяльність державних службовців виконавчої служби як суб'єктів права, які реалізують владно-розпорядчі функції держави, регламентується за допомогою нормативно-правових актів. Однак правові норми регулюють лише найважливіші процедури і операції цієї діяльності. За їх межами залишається безліч взаємовідносин державних службовців органів виконавчої служби з державою, суспільством, поміж собою, численні колізії, котрі виникають у процесі їх діяльності і не піддаються правовому регулюванню. "Чим вище кваліфікація і статус посадової особи, тим менш стандартизованим стає процес вирішення неповторюваних, оригінальних завдань, тим ширшою стає можливість вибору варіанта дії, особистого розсуду. А це уже поле дії соціальних норм - норм моралі, регулююча роль яких стає сьогодні важливим фактором підвищення ефективності і авторитету державної виконавчої служби" [109, с.596].

Державна служба в органах, структурах та підрозділах виконавчої служби прямо пов'язана з мораллю, моральним обличчям працівника цих органів. До працівника державної виконавчої служби як при вступі на державну службу, так і при виконанні своїх службових повноважень повинні пред'являтись наступні етичні вимоги: вірність вищим моральним принципам і державі; він повинен ставити державні інтереси вище індивідуальних, приватних інтересів, цілей, завдань політичних партій, інших громадянських об'єднань; дотримання принципів державної служби; постійна готовність виступити на захист Конституції та Законів України; ніколи не порушувати положень прийнятої присяги на вірність державі і не відмовлятись від виконання законних вимог за своєю посадою; прагнення відшукувати й використовувати найбільш ефективні та економічні способи виконання функціональних обов'язків; не приймати для себе або для членів своєї сім'ї ніяких благ і переваг, використовуючи при цьому свої службові повноваження; не робити ніяких особистих обіцянок, пов'язаних з посадовими обов'язками; ніколи не використовувати будь-яку інформацію, одержану конфіденційно під час виконання своїх посадових обов'язків як засіб одержання особистої вигоди; не займатися підприємницькою діяльністю; постійно боротися з корупцією; додержуватись ділового режиму роботи, бути коректним у спілкуванні з громадянами і колегами; створювати діловий імідж державного службовця виконавчої служби; не висловлювати публічно особистої думки про діючих політичних діячів; запобігати зловживанням службовим станом, корисливій або іншій особистій зацікавленості; у спілкуванні з громадянами, як при виконанні своїх повноважень, так і у позаслужбових відносинах дотримуватись загальноприйнятих правил поведінки; вести себе з достоїнством; демонструвати ввічливе, коректне звернення, безпристрасність, принциповість, прагнення глибоко розібратись в сутності питання, вміння вислухати і зрозуміти іншу позицію; виваженість висловлюваних суджень та управлінських рішень. "Проступком, який ганьбить честь і достоїнство державного службовця, може визнаватись така дія або бездія, котра хоча і не є злочинною, але за своїм характером несумісна з високим званням державного службовця й робить неможливим подальше виконання ним своїх службових повноважень; грубе порушення загальноприйнятих норм і правил поведінки, що принижує авторитет державної служби; навмисні порушення закону; недобросовісність, що потягла суттєві негативні наслідки; систематичні дії чи бездії, які свідчать про навмисне порушення державним службовцем даної ним присяги" [107, с. 333].

Як зазначає О.Ф.Ноздрачов: "Під етикою на державній службі розуміють систему принципів і норм службової поведінки та діяльності державних службовців. В основі етики на державній службі є уявлення про чесність й непідкупність державних службовців, їх вірність державі і закону. Вступ на державну посаду передбачає достойну поведінку, достатньо розвинене почуття честі, чесності і обов'язку. Тому вимога про дотримання державним службовцем норм службової етики і встановленого в державному органі службового розпорядку уявляється дуже важливою... Державний службовець повинен самовіддано виконувати свої професійні обов'язки, виконувати їх безкорисно і добросовісно. Державний службовець слугує державі, а не будь-якій партії, громадянському об'єднанню. Він повинен виконувати свої завдання безпристрасно й справедливо і при виконанні службових обов'язків керуватися інтересами усього суспільства" [112, с. 288].

Вищезазначене дозволяє зробити декілька важливих теоретичних і практичних висновків щодо розуміння значення та соціально-організаційної природи культурно-етичних вимог до поведінки працівників державної виконавчої служби. По-перше, зростання соціальної важливості культурно-етичного моменту в діяльності державних службовців органів, та відділів виконавчої служби сучасної України обумовлений багатьма причинами політичного, економічного і соціального характеру.

Кардинальна зміна соціально-політичної системи, економічних відносин, пошук нових суспільно-державних ідеалів створюють безліч нестандартних ситуацій, які не регулюються правовими нормами з огляду на їх відсутність чи застарілість. Від рівня моральності державних службовців органів виконавчої служби, які виконують виконавчу політику в державі, багато у чому залежить не лише авторитет влади, ефективність реалізації стратегічних цілей, конкретних рішень на всіх рівнях управління, але й соціальне почуття суспільства. По-друге, дотримання державним службовцем виконавчої служби моральних зобов’язань та вимог, заснованих на загально визнаних етичних стандартах і принципах, покликано: а) сприяти зміцненню авторитета державної влади; б) викликати довіру фізичних та юридичних осіб до здійснюваної внутрішньої державної політики; в) забезпечувати єдину морально-правову основу для узгоджених та ефективних дій як правоохоронних, так і інших державних структур. По-третє, етика державних службовців органів, та підрозділів виконавчої служби спирається не лише на їх совість, але й визначається суспільними потребами. Відповідно, етичні норми при виконанні службових обов'язків передбачають спеціальні процедури та методи контролю, котрі залежать від багатьох обставин і визначаються окремо. Службова поведінка за визначенням є контрольованою поведінкою. По-четверте, етичні правила державного службовця органів, та підрозділів виконавчої служби співвідносяться з відповідною політичною і правовою системою. Вони не повинні суперечити нормам права, представленим в Конституції, Законах України та інших нормативно-правових актах. Етичні правила вільні від прямого відтворення правових норм, не допускають згадки про певні юридичні позиції і не відсилають до нормативних актів. Етичні вимоги державних службовців не можуть бути аналогом юридичного закону ані за змістом, ані за механізмом свого застосування і пливу. Етична поведінка не утворюється за формулою "законно – відтак правильно". Ніяка юридична процедура не відміняє моральних оцінок і рішень, заснованих на особистому сприйнятті тих чи інших цінностей. По-п'яте, культурно-етичні правила мають зміцнювати впевненість добросовісних, професійно підготовлених працівників державної виконавчої служби про те, що їх якості й зусилля будуть всебічно оцінені й винагороджені, повинні враховувати реальні сторони професійної роботи і тримати їх в етичному контексті, поєднувати з соціальною мотивацією. Вони не аналог і не підміняють нормативно-правові акти. Водночас етичні стандарти повинні бути ясно й чітко сформульовані, як і правові норми рекомендовані до виконання. Обов'язковий характер етичних вимог обумовлений угодою-договором, коли особи і групи осіб приймають на себе обов'язок виконувати їх або моральним авторитетом організації, уповноваженої приймати відповідні рішення. По-шосте, правоохоронні органи і адміністрація виконавчої служби об'єктивно не мають права вирішувати етичні спори, бо їх рішення виходять з норм кримінального і адміністративного права. Більшість дій, заборонених етичними правилами, не мають ознак правопорушення і тому кваліфікується та оцінюється іншим способом. Мораль виступає регулятором тих відносин, де не існує ніякого юридичного закону або його роль майже не представлена. Питання про характер моральної відповідальності у її конкретному прояві, про форми, механізм приведення в дію моральних санкцій можна вирішувати шляхом створення спеціальної громадської організації в органах, службах, структурах та підрозділах виконавчої служби. По-сьоме, порушення культурно-етичних правил на державній службі в органах виконавчої служби карається особливою системою санкцій, що мають, як правило, характер громадського осуду і добровільного рішення самого державного службовця. Для кожного працівника державної виконавчої служби культурно-етичні правила - це добровільно узяті на себе зобов’язання. По-восьме, культурно-етичні основи забезпечення діяльності осіб органів виконавчої служби мають зовнішню і внутрішню сфери застосування [71, с. 214].

До зовнішньої належать ті, що впливають на стосунки працівників органів державної виконавчої служби з населенням, окремими суб’єктами (боржниками, стягувачами). Це організація прийому громадян у зручний для них час, належна обстановка в службових приміщеннях загального користування, вміння налагоджувати та підтримувати контакти з громадянами, представниками громадських організацій, керівниками установ, підприємств, організацій, вміння спілкуватися, тобто уважність до співрозмовника, пошана, поведінка працівників, їх зовнішній вигляд. Зовнішня культура працівника органів виконавчої служби проявляється у його поведінці, в тому числі у побуті і в сім'ї, у розмовній та письмовій мові, манері триматися, зовнішньому вигляді, носінні форменого одягу. Вона повинна формувати в особового складу високі моральні якості, гуманне ставлення до людей. Внутрішня сфера застосування культурно-етичних основ державних службовців виконавчої служби - це взаємини колег, товаришів один з одним, начальників з підлеглими, тобто морально-психологічний клімат і культура поведінки в службово-трудовому колективі. Внутрішня культура - це душа працівника органів, та підрозділів виконавчої служби, його інтелектуальна та емоційна сфери. Вона, в основному, дана від природи. Її розвиток залежить від того, наскільки людина здатна засвоювати духовні цінності, накопичені людством. Внутрішня культура виявляється у спілкуванні, благородних вчинках, культурі мислення, почуттях, здатності прийти на допомогу, співчувати. Культура особистості, як етичний фактор у поєднанні з професійними якостями відіграє вирішальну роль у взаємодії працівників державної виконавчої служби виконання рішень суду.

Вищевикладене свідчить про те, що в процесі становлення державної служби в органах державної виконавчої служби одним з першочергових завдань є розроблення культурно-етичних норм і вимог до поведінки працівників цих органів. Особлива актуальність обумовлена тими обставинами, що питання етики норм і правил поведінки державних службовців виконавчої служби врегульовано нормативно-правовими актами не було. “Практика, що склалася за попередньою системою, вважала людину простим “гвинтиком” і тим самим звільнила службовця від дотримання будь-яких норм поведінки. Від службовця вимагали “одноманітного” підходу, який не врахував специфіки особливих випадків. В бюрократичній машині було порушено зв’язок з безпосередньою діяльністю: бюрократ відслідковував лише хід і етапи справи (моральний бік проблеми його не цікавив), він задовольнявся відповідністю зовнішнім формам і не відчував необхідності, важливості змін та вдосконалення своєї поведінки”. Як зазначає О.В.Понеделков, на той час у представників державного апарату були інші уявлення про обов’язок, честь, мораль, ділові й особисті якості, а саме: 1) замість колективності керівництва – авторитарні, командні методи і підходи; 2) замість режиму діалогу, спору і відвертої розмови – режим директив; 3) замість компетентності, досвідченості, аналізу проблем – догматизм і окрик; 4) замість вивчення можливостей соціальних груп і осіб та створення умов для їх саморозвитку – нав’язування зверху схем діяльності; 5) замість доступності у спілкуванні, вміння привертати до себе людей, добиватися їх довіри, бути активним учасником ділового і соціального спілкування – зверхність та відчуження; 6) замість поваги до особистої гідності співрозмовника, вміння прислухатися до точки зору компетентних спеціалістів – чванство; 7) замість диференційного підходу до представників різних прошарків населення – шаблонний підхід до людей; 8) замість досконалого знання потреб людей, здатності співчувати, допомогти у вирішенні життєвих проблем – формальне ставлення до людей [114, с. 185]. Не відпрацьовані і не зафіксовані в належній мірі нормативні стандарти культурно-етичної поведінки державних службовців державної виконавчої служби і зараз. Все це надає особливої актуальності проблемам наукового осмислення етичної поведінки працівників органів виконавчої служби.

У науці зміст терміну “культурно-етичні вимоги” до тієї чи іншої категорії працівників звичайно пов’язується з поняттями етичні вимоги, професійна культура, моральна культура. Зазначається, що етика державної служби як один з різновидів професійної етики являє собою кодекс поведінки, що окреслює певний тип людських взаємовідносин, який уявляється оптимальним з точки зору виконання державними службовцями їх професійної діяльності, а також соціально-філософське тлумачення культурно-гуманістичного призначення цієї професії. Кодекс поведінки охоплює основні принципи і норми, які у загальній формі виражають вимоги до моральної сутності державного службовця, призначенню його діяльності, до характеру його взаємовідносин з державою та її громадянами. Підкреслюється, що поняття “професійна культура” тісно пов’язане з поняттям “культура праці”. Професійна культура невіддільна від культури особи, яку характеризує насамперед праця, діяльність, виконання службових обов’язків. Тільки працею, її якістю людина перетворює світ і матеріалізує свої сили та здібності. Крім цього, культура особи – це філософська категорія, що відображає рівень соціалізації людини, її придатність до того чи іншого виду професійної діяльності [115, с. 40].

Отож, пізнання суті соціального феномену “культурно-етичні вимоги до поведінки працівників державної виконавчої служби” передбачає з’ясування теоретично-методологічних засад змістовності й визначення моральної культури, професійної культури і морально-етичних норм професійної культури.

При дослідженні моральної культури слід виходити з базового поняття моралі як елемента суспільної свідомості, відображення суспільного буття у формі моральних норм, правил, принципів та ідеалів, які виконують у суспільстві певні функції і формуються в системі культури суспільства. Тому базовим для даного вивчення є виявлення об’єктивного сучасного взаємозв’язку моралі й культури, що дозволить зрозуміти сутність і структуру моральної культури. В історичному аспекті відносини моралі й культури в системі німецької класичної філософії виділялися Кантом, який заперечував власне розуміння культури як засобу досягнення індивідуального блага й визначив метою культурного прогресу “моральне вдосконалення”, “культуру моральності в нас”, щоб закон був не тільки правилом, але й мотивом вчинків для досягнення моральної мети історії [116, с. 327].

Сьогодні у західній етиці, філософії, культурології формуються нові підходи до моралі як феномена культури. Так, поняття “життя” у філософії ХІХ-ХХ ст. створює можливість виділення природної моральності як універсального фактора, що структурує життєвий простір і час людини, переносить питання життя й моралі в простір проблем культури, формується як протиставлення життєвого, природного штучному, розуміння єдності інтуїції та інтелекту в житті й моралі [117, с. 195]. Нині утвердилась думка, що мораль трансформується відповідно до її перебування у сфері культури чи цивілізації. У сучасній науці встановлюється статус принципу культурного детермінізму, що визнає соціокультурну зумовленість всякої моральної системи. Культура розглядається як єдність, що соціалізує особистість за допомогою цінностей і норм, а суспільство встановлює певні лінії соціального контролю (в тому числі морального) за її поведінкою.

Суспільство за допомогою механізмів культури формує моральне життя, хоча в сучасному суспільстві мораль набуває все більшої самостійності й незалежності від соціальних структур. Культура, як і мораль, пов’язана з усіма сторонами суспільної життєдіяльності й надає їм змісту й направленості. Людська діяльність, згідно з технологічною теорією культури, Є.Є. Маркаряна, програмується й реалізується механізмами культури оскільки вона є особливим способом організації систем [118, с. 97]. Тому мораль, моральна культура є сутнісним компонентом культури, духовно-практичним способом освоєння дійсності, який визначає зміст соціальних перетворень.

Культура як фундаментальний спосіб людського буття є культурна реальність (яка виявляє себе в актах людського існування), однією із складових якої є моральна реальність як основа існування й функціонування моральної культури суспільства й особистості, її духовного життя. Моральне життя душі формує, на думку В.А.Малахова, моральну розміреність життя особистості, її морально-культурні орієнтири, складовою яких постає сором як основа людської моральності [119, с. 115]. Такий підхід дозволяє розуміти моральність як живу душу культури й серцевину моральної культури, створює підґрунтя для дослідження зв’язку моральної культури із соціальною диференціацією суспільства, що формує передумови для вивчення моральної культури окремих соціальних груп, однією із яких є державні службовці органів виконавчої служби. Таким чином, моральна культура характеризує якісний рівень функціонування моралі в суспільстві. Її основу складають моральна свідомість, моральні взаємини й моральна поведінка, які є моральними ідеалами (зразками), принципами, цінностями та нормами. На їх основі складаються мотиви моральної поведінки, спілкування та вчинки як першоелементи моральної діяльності. Ця система базується на таких традиційних категоріях моралі, як добро, зло, обов’язок, відповідальність, справедливість, моральна свобода, честь, гідність, совість, сором тощо.

Мораль за своїм змістом визначає межі людської поведінки і є рефлексією щодо того, як вибрати оптимальну поведінку в певній ситуації. За природою їй властивий критичний аналіз, певна схильність (навіть у процесі моральної практичної діяльності) до теоретизування. Моральна поведінка людини залежить значною мірою від її здібності свідомо судити й орієнтуватися в питаннях моралі. Як моральна свідомість прагне підніматись до теоретичного рівня, так і естетична теорія, включаючи нормативний зміст, переходить у моральну свідомість. Етика описує моральну сферу, виділяючи особливу теоретичну проблематику, пояснює її, визначає певний моральний ідеал, орієнтує поведінку людей у суспільстві. Етика – наука нормативна й у цьому співпадає з мораллю, але вплив її залежить від того, наскільки сама мораль до цього прагне. Етична теорія допомагає виробити найбільш загальні поняття. Моральна свідомість, інтерпретована й поглиблена етичним пізнанням, утверджує більш високі моральні якості. Мораль окреслює сферу буття морального в суспільстві, а етика – його наукове, теоретичне осмислення. Слід виходити з більш усталеного поняття “моральна культура” як найширшого й найповнішого за своїми сутнісними характеристиками, якими охоплюється сфера функціонування й розвитку моралі та моральності в суспільстві в єдності моральної свідомості, моральних відносин і моральної поведінки, складовою якої є етична культура як культура свідомості й поведінки у відповідності з приписами етики. Етична культура є спеціальним різновидом моральної культури й складає її основу. Мораль і моральна культура, функціонуючи в суспільстві й охоплюючи весь соціум, мають виразний, народжуваний суспільством, соціальний зміст і соціологічний “зріз” у диференціаціях соціальної структури і їм притаманна широка варіативність типів і структур у суспільстві. Етика й етична культура характеризують особливий зріз моралі, що відповідає етичним нормам.

Звідси, центральним і визначальним у моральній культурі державних службовців виконавчої служби є її професійна спрямованість, що визначає її специфіку й робить необхідним, виходячи з обраної спеціалізації, розгляд моральної культури як основної проблематики. Проблеми адміністративної етики, які в 80-х роках багато хто на Заході вважав тимчасовими, тепер вийшли на передній план і стали в 90-х роках стратегічними для державних і приватних установ [120, с. 46], у тому числі і в нашій державі. Етика як фактор соціальних змін у зв’язку з ускладненням соціальних відносин і професійної диференціації в сучасний період набуває необхідної практичної конкретності. В останні десятиліття інтенсивно розробляються розділи прикладної етики, основу яких складає професійна етика.

У зв’язку зі зростанням соціальних потреб в етиці, вона диференціюється і в ній утворюється система особливих галузей, основною з яких є професійна етика. За визначенням Є.Г. Федоренка, “предметом професійної етики є буття професійної моралі, її специфіка, умови формування, закономірності розвитку в конкретних історичних формаціях” [121, с. 15]. Як наслідок, визначальним є те, що кожна професійна й соціально-професійна група, маючи суспільне призначення й мету свого існування, займає певну соціальну позицію, отримує свій статус у суспільстві й виконує комплекс не тільки професійних, але й соціальних функцій. Вага та значення соціальних функцій у діяльності різних соціально-професійних груп різна. Соціальне становище визначає і специфічне соціальне середовище, систему соціальних зв’язків з іншими соціальними групами та характер взаємин і стиль спілкування у своєму середовищі. Зміст праці та її характер вимагає певного типу й стилю поведінки, відповідних засобів розв’язання проблем, особливих знань і підходів для їх вирішення, вироблення специфічних норм і цінностей, що набувають морального змісту об’єктивно (за становищем груп і професій) і суб’єктивно (у процесі їх реалізації на практиці). Залежно від професії, її соціального характеру й змісту, формуються професійні норми й цінності соціальних груп, що не тільки регламентують і регулюють діяльність, але й нерідко є формою соціального захисту їх членів, а то й закріплення корпоративного інтересу та утвердження своїх привілеїв. Професійна мораль, кристалізуючись, набуває визначеності й реальної значущості, відносної самостійності й суттєво впливає на ефективність професійної діяльності та реальну життєву поведінку людей. В окремих сферах професійної діяльності обов’язковість моральних нормативних вимог різна, а в деяких вона має досить жорсткий характер, контролюється, регулюється й набуває санкцій і навіть правового контролю. Це стосується і соціально-професіональної групи державних службовців органів виконавчої служби.

Як висновок: моральна культура за своїми сутнісними характеристиками є основою соціального буття, єдності моральної свідомості, моральних відносин, моральної поведінки, моральної практики. Етична культура складає основу моральної культури. Управлінсько-організаційна функція державних службовців органів, служб, структур та підрозділів державної виконавчої служби реалізується у взаємній функціональній єдності з культурно-соціалізуючою, базовою складовою якої є моральний компонент. Основу моральної культури працівників державної виконавчої служби складає професійно-службова державна етика, пов’язана із суміжними їй сферами організаційної, естетичної та інших видів культури, повнота яких розкривається в процесі виконання ними своїх посадових обов’язків.

Професійна культура взагалі і професійна культура державних службовців органів виконавчої служби України, зокрема, це складові більш загального за обсягом і змістом поняття “культури”.

Під культурою вчені розуміють матеріальні і нематеріальні продукти людської діяльності, цінності, а також визнані форми поведінки . Культуру особи характеризує, перш за все праця, діяльність, виконання службових обов’язків і особливо їх міра, оскільки працею, її якістю людина перетворює свої сили та здібності. Діяльність, як зазначає Н.І. Клименко, поділяється на непродуктивну (отримання відомого результату відомими засобами) і продуктивну (досягнення відомої мети за допомогою нових засобів) [123, с. 7]. Звичайно, продуктивна діяльність, яку можна назвати ще й творчою діяльністю, пов’язана з виробленням нової мети і відповідних до неї засобів. Вирішити їх може тільки той, хто розширює свої знання, обумовлені загальнолюдськими цінностями, національно-регіональними традиціями, звичаями, йде в ногу з життям, бачить перспективу подальшого розвитку суспільства. Звичайно, будь-яка діяльність повинна базуватися на глибоких та міцних теоретичних спеціальних знаннях, практичних навичках, котрі становлять основу професійної діяльності. У свою чергу професійна діяльність базується на професійному самоутвердженні та професійній майстерності.

Як зазначає В.Н.Авраменко, професійне самоутвердження збігається у ряді параметрів з такими поняттями як професійна орієнтація, визначення, становлення, адаптація, удосконалення, просування. Далі автор вказує на два аспекти : передпрофесійну діяльність і трудову діяльність [124, с. 59]. З огляду на тематику дослідження нас більше цікавить другий аспект, який доцільно звести до наступних трьох етапів: процес усвідомлення особою свого призначення, де проходить певна адаптація, ознайомлення з функціональними обов’язками та специфікою трудової діяльності; процес формування особи як професіонала; досягнення вершин майстерності, сформованості особи як професіонала, що, звичайно, не кожному вдається. Важливо і те, що професійне самоутвердження не може бути відірваним від культурного та морального стану суспільства. Будучи ним обумовленим, воно полягає в його основі, утворюючи ціннісну серцевину, оскільки застерігає від багатьох негативних явищ. Зокрема, від грубощів, конфліктів, кар’єризму, гордині, зазнайства, приниження значення своїх колег. Як наслідок, процес самоутвердження повинен регулюватись моральними нормами, утвердженими звичаями в колективі. Звідси, можна погодитись з Ф.М. Щербаком та іншими вченими, що категорія “праця” або “діяльність” невід’ємні від категорії “культура”, оскільки вона програмована і здійснюється через механізм культури [125, с. 3].

Професійна культура працівників органів виконавчої служби немислима без їх особистих моральних якостей. Моральний зміст праці (діяльності) – основа професійної культури. Адже на державній службі в цих органах, службах, структурах і підрозділах діють багато таких норм поведінки, які є характерними і для не службової діяльності, тобто у побуті: пристойність, товариськість, доброзичливість, уважність. Професійна мораль має своїм завданням допомагати працівнику знайти правильний вибір у виконанні службових обов’язків, найбільш оптимально реалізувати прийняте рішення у практичній діяльності. Професійна мораль має свої специфічні особливості регулювання, які диктують встановлення правил – певної поведінки, функціональних обов’язків, реалізації своїх прав [126, с. 48]. Отож, професійна культура державного службовця виконавчої служби має своїми витоками діяльність, мораль і загальну культуру. У цьому аспекті професійна культура працівників державної виконавчої служби – це результати їх службово-трудової діяльності, які обумовлені високим ступенем професійної моралі та загальноприйнятими нормами культури поведінки особи.

Предметом професійної культури працівників органів виконавчої служби є з’ясування методології, призначення і сутності діяльності цих органів, закономірностей їх діяльності, специфіки формування морально-службових відносин, вивчення принципів побудови правоохоронно-податкових структур та діяльності їх особового складу. Підсумовуючи, зазначимо, що професійна культура працівників органів державної виконавчої служби, хоча і об’єднує інші види культури (субкультури) їх особистості, сама є субкультурою стосовно професійної культури взагалі. Тобто професійна культура державних службовців виконавчої служби – це лише один різновид професійної культури.

Моральна і професійна культура працівників державної виконавчої служби ґрунтується на морально-етичних і правових нормах [115, с. 124]. З цього приводу Т. Москалькова, виходячи з теорії права, розглядає співвідношення між нормами права і нормами моралі з позиції єдності, відмінності, взаємодії та протидії [127, с. 14]. Звичайно, ці пропозиції актуальні у тому випадку, коли за основу норм права беруться норми природного права. Між нормами природного права і нормами моралі суттєвих відмінностей немає. Як справедливо зазначають В.Букрєєв та І.Римська, є різниця між чинними природними діючими законами людського суспільства і законами штучними-юридичними та моральними [128, с. 145]. У співвідношенні з позитивним правом відображається неконтрольована творчість законодавця. Найнеобхіднішим є використання саме морально-етичних норм. Вони підносять рівень професійної культури особового складу виконавчої служби, створюючи тим самим нормативну етику, предметом якої є закономірності нормативної регуляції поведінки, проблеми кодифікації й систематизації норм та правил моралі, яка вивчає зміст понять добра і зла, обов’язку, совісті, відповідальності, честі й гідності, визначає межу вчинків, мотиви поведінки людей [128, с. 306].

Прикладною галуззю нормативної етики є так звана “правова етика”, яка досліджує закономірності дії правової моралі. Наприклад, Г.Дубов визначає професійну етику як галузь етичної науки, що вивчає систему моральних норм і принципів, які діють у специфічних умовах взаємовідносин людей у сфері певної професії; як специфічну дію загально етичних і особливих норм професійної моралі, що мають аналітично-рекомендаційний характер, виникають і функціонують у певній професійній групі [129, с. 16-17]. Дія моральних норм у юридичній галузі – це один із предметів дослідження правничої етики. Безумовно, морально-етичні норми мають рекомендаційний зміст, але уміле їх використання формує рівень професійної культури державного службовця органів виконавчої служби України.

Дослідження основних засад змістовності й визначення моральної культури, професійної культури працівників державної виконавчої служби прямо виводить нас на розгляд питання службового етикету у діяльності останніх. “Право віддзеркалюється у юридичному етикеті, який має законодавче закріплення та правове регулювання.

Службовий етикет покликаний сприяти реалізації сучасних законів. Тобто юридичний етикет є зовнішнім боком професійної діяльності працівників правоохоронних органів, своєрідним доповненням до спеціального правового статусу” [115, с. 237].

Зміст службового етикету державних службовців органів виконавчої служби полягає в тому, що він є правовим інструментарієм, визначає систему взаємних юридичних прав і обов’язків держави і особи працівника виконавчої служби, регулює поведінку останнього, функціонує як його внутрішня потреба, утверджуючи в такий спосіб повагу до права й держави. Службовий етикет в даному ракурсі проблематики є засобом ефективного правового регулювання службово-трудових відносин особового складу структур, служб та підрозділів виконавчої служби, інтенсифікації управління процесом правоохоронно-фіскальної діяльності.

Службовий етикет працівників державної виконавчої служби – складова частина їх духовної культури, система законодавчо закріплених, історично та природно встановлених правил поведінки й спілкування у службово-трудовій та позаслужбовій діяльності, які відповідають моральним вимогам суспільства і національній духовності. Специфіка даного різновиду службового етикету полягає в тому, що він має не тільки моральне значення, а й правове закріплення, повинен регламентуватися наказами, інструкціями та іншими нормативно-правовими актами. Отже, службовий етикет працівника державної виконавчої служби – це традиційно встановлена в органах й підтверджена документально форма дотримання службових норм і правил, правомірності поведінки у взаєминах між колегами та будь-якими сторонами виконавчого провадження. Стосовно ж законодавчо-нормативного регулювання етичної поведінки працівників державної виконавчої служби сьогодні, то тут можна говорити лише про аспекти, які зафіксовані в Законі України “Про державну службу” [73], у загальних правилах поведінки державного службовця [130]. Фрагментарність цих нормативно-правових актів щодо визначення культурно-етичних вимог до поведінки працівників виконавчої служби має двоєдиний характер. По-перше, вони не містять загальних етичних вимог до державних службовців, таких, наприклад, як: людяність, природність, невимушеність, безпосередність, довіра до інших, привітність, тактовність, толерантність, адаптованість, непідкупність, скромність, відвертість, вимогливість. Безпосередньо до культурно-етичних вимог щодо поведінки працівників державної виконавчої служби слід також віднести: використання робочого часу виключно для виконання своїх посадових обов’язків; використання лише законних і етичних способів у просуванні по службовій ієрархії; додержання правил ділового етикету; при вступі на посаду прийняття на себе обов’язку у громадському і особистому житті відповідати етичним стандартам та принципам; прагнення відшуковувати й використовувати найбільш ефективні та економічні способи виконання функціональних обов’язків; створення ділового іміджу державного службовця виконавчої служби; виваженість висловлюваних суджень. По-друге, їх об’єктивну неспроможність відбивати усі аспекти етикету саме працівників органів виконавчої служби. Які, поряд з загальними культурно-етичними вимогами до поведінки державних службовців та працівників інших органів внутрішніх справ, мають і свої, притаманні лише даному різновиду професійної діяльності, етично-службові особливості, якості, ознаки і властивості.

Вбачається, що удосконалення культурно-етичного забезпечення поведінки працівників державної виконавчої служби має відбуватись за такими напрямками: правовий, організаційний, кадровий. Правовий напрямок передбачає необхідність прийняття Кодексу честі державного службовця органів виконавчої служби. Організаційний напрямок має охоплювати реалізацію наступних заходів: прийняття в органах, підрозділах виконавчої служби комплексних планів по роботі з молодими працівниками; проведення святкових ритуалів; створення при обласних структурах громадських рад по морально-етичному вихованню працівників; постійне навчання працівників основам професійної культури і етики; взаємодію з релігійними конфесіями стосовно духовно-морального розвитку особистості державного службовця; організацію соціологічних досліджень; проведення конкурсів на звання “Кращий за професією”; активізацію наставницької діяльності; участь ветеранів органів державної виконавчої служби в професійно-моральному становленні молодих працівників; узагальнення й поширення позитивного досвіду роботи з молодими працівниками; організацію дозвілля тощо. Кадровий напрямок передбачає обов’язкове включення в програми підготовки, такі як: стажування й підвищення кваліфікації державних службовців виконавчої служби курсу етики державної служби і етикету службово-ділових відносин. Високі моральні якості і бездоганна репутація повинні стати обов’язковою умовою при заміщенні посад виконавчої служби і просуванні по службі. Потрібно передбачити конкретні заходи стягнення за не етичні проступки, дії, які охоплювали б заходи адміністративного, матеріального і морального порядку.

2.4 Відповідальність працівника державної виконавчої служби

Як і всі громадяни, працівники виконавчої служби, що вчинили злочин, цивільне або адміністративне правопорушення поза службою, підлягають відповідним заходам покарання в загально-правовому порядку. Разом з тим можна виділити правопорушення, безпосередньо пов’язані з невиконанням або неналежним виконанням працівником державної виконавчої служби обов’язків, які входять до його адміністративно-правового статусу.

Правопорушення державних службовців, особливо працівників державної виконавчої служби, характеризуються підвищеною небезпекою, оскільки зачіпають безпосередньо інтереси держави, права та свободи громадян, а отже мають супроводжуватися підвищеною юридичною відповідальністю.

Відповідальність, як правильно зазначають І.Л. Бачило, С.В. Катрич, – необхідна завершальна ланка того регулятора відносин в управлінні, яким є право. Без цього елементу правовий регулятор практично не здатний здійснювати свої функції, в тому числі і таку важливу функцію як організація [30, с. 75]. Відповідальність інтегрує усі інші елементи правового статусу і встановлює існування відхилень в процесі їх реалізації. На думку Ю.О. Тихомирова, принцип відповідальності – обов’язковий елемент правового становища службовця, який реалізує повноваження та приймає рішення .

До працівника державної виконавчої служби можуть бути застосовані всі традиційні види юридичної відповідальності: дисциплінарна, адміністративна, цивільно-правова, матеріальна, кримінальна. Однак ми зосередимо увагу на дослідженні адміністративної і дисциплінарної відповідальності працівника виконавчої служби. Державні виконавці згідно з статтею 11 Закону України «Про державну виконавчу службу» несуть дисциплінарну відповідальність у порядку встановленому Законом.

У разі вчинення державним виконавцям під – час виконання службових обов’язків діяння, що має ознаки злочину чи адміністративного правопорушення він підлягає адміністративній і кримінальній відповідальності у порядку встановленому Законом. Розгляд же інших видів юридичної відповідальності виходить за межі нашого дослідження, оскільки їх регулювання відбувається в межах інших галузей права, або ж комплексом норм кількох галузей.

Найвагоміший внесок у розвиток інституту адміністративної відповідальності зробили такі вчені-юристи як Д.М. Бахрах, Г.В. Васильєва, І.А. Галаган, Є.В. Додін, Л.В. Коваль, Ю.М. Козлов, В.В. Лазарев, А.Є.Луньов, В.М. Манохін, Л.Л. Попов, М.С. Студенікіна, І.О. Тимченко, О.І. Щербак, О.М. Якуба та ін. [131, с. 202; 132, с. 198; 133, с. 100; 134, с. 54; 135, с. 87; 136, с. 68; 137, с. 45; 138, с. 123].

Адміністративна відповідальність становить особливий вид юридичної відповідальності, їй властиві всі ознаки останньої. Традиційно юридичну відповідальність пов’язують із застосуванням примусових заходів, розглядають її як передбачену санкціями правових норм реакцію на правопорушення і здійснення санкцій. Основні риси юридичної відповідальності, а значить і адміністративної, полягають в тому, що вона: по-перше, є засобом охорони правопорядку, засобом здійснення державної влади; по-друге, нормативно визначена і проявляється в застосуванні, реалізації санкцій правових норм; по-третє, є наслідком винного антигромадського діяння; по-четверте, супроводжується державним і громадським осудом проступку; по-п’яте, забезпечується державним примусом; по-шосте, пов’язана з несприятливими для правопорушника наслідками, які він і зобов’язаний перетерпіти, фактично зазнає; по-сьоме, реалізується у відповідних процесуальних формах. Ці ознаки характерні для всіх видів юридичної відповідальності. В той же час, кожен з них має специфічні риси, які визначають його відособленість.

До характерних, специфічних рис адміністративної відповідальності варто віднести насамперед те, що її підставою є особливий вид правопорушення – адміністративний проступок [131, с. 21–36; 135, с. 7–24] Своє вираження адміністративна відповідальність знаходить у застосуванні певних видів адміністративних стягнень, специфічних за змістом і відмінних від заходів кримінального покарання, дисциплінарного впливу і майнової відповідальності. Адміністративні стягнення накладаються більшістю органів, яким таке право надано законодавством України і перелік яких міститься в КУпАПі деяких інших законодавчих актах. Незважаючи на те, що в деяких випадках адміністративні стягнення застосовуються судами (суддями), адміністративна відповідальність є позасудовим видом правової відповідальності. Між органами державного управління (посадовими особами), що накладають адміністративні стягнення, і правопорушниками відсутні відносини підпорядкованості. Порядок притягнення до адміністративної відповідальності особливий, він істотно відрізняється від кримінального, цивільного процесів і дисциплінарного провадження. Нарешті, адміністративна відповідальність врегульована нормами адміністративного права, що містять вичерпні переліки адміністративних проступків, адміністративних стягнень і органів, уповноважених їх застосовувати, детально регулюють цей вид провадження і в сукупності утворюють її нормативну основу [131, с. 23–24].

Все сказане дозволяє зробити висновок про те, що адміністративна відповідальність як вид юридичної відповідальності – це застосування до осіб, які вчинили адміністративні проступки, адміністративних стягнень, що тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового, морального, особистісного чи іншого характеру і застосовуються уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставах і у порядку, встановлених нормами адміністративного права.

Адміністративною відповідальністю працівника державної виконавчої служби відповідно можна вважати застосування до працівника державної виконавчої служби за порушення ним своїх службових обов’язків, що визнаються законами адміністративними правопорушеннями (проступками), адміністративних стягнень, що тягнуть для нього обтяжливі наслідки майнового, морального, особистісного чи іншого характеру і накладаються уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставах і у порядку, встановлених нормами адміністративного права.

Для практичної реалізації адміністративної відповідальності необхідні підстави застосування, що розкривають умови і момент виникнення відповідальності конкретної особи. Аналіз ознак адміністративної відповідальності дозволяє виділити три її підстави:

1) нормативну, тобто систему норм, що описують протиправне діяння і адміністративні стягнення, які встановлюються за його вчинення;

2) фактичну, тобто діяння конкретного суб’єкта, що порушують правові приписи, які охороняються адміністративно-правовими санкціями (адміністративні проступки);

3) процесуальну, тобто процедуру накладення конкретного стягнення за конкретне адміністративне правопорушення.

Перші дві підстави адміністративної відповідальності зумовлюють її соціальну важливість. Для настання відповідальності необхідна наявність всіх трьох підстав і саме в такій послідовності. Насамперед, повинна бути норма, що встановлює обов’язок і санкцію за його невиконання. Потім може виникнути фактична підстава – протиправне діяння. За наявності норми і діяння, що її порушує, уповноважений суб’єкт у встановленому законом порядку повинен вирішити справу про адміністративне правопорушення.

Систему законодавства про адміністративні проступки в наш час складають Кодекс України про адміністративні правопорушення, окремі законодавчі акти. В деяких випадках місцеві ради можуть приймати рішення, за порушення яких законодавством встановлена адміністративна відповідальність.

Проаналізувавши перелік діянь, що визнаються адміністративними правопорушеннями, можна зробити висновок, що єдиною групою обов’язків, які входять до адміністративно-правового статусу працівникадержавноївиконавчої служби, та за вчинення яких працівник державної виконавчої служби підлягає адміністративній відповідальності, є обов’язки працівника державної виконавчої служби не вчиняти корупційні дії та інші правопорушення, пов’язані з корупцією.

Особи державної виконавчої служби та інші особи, які згідно з чинним законодавством притягаються до відповідальності за адміністративні правопорушення відповідно до дисциплінарних статутів, у разі вчинення корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, несуть відповідальність, передбачену Законом України “Про боротьбу з корупцією” [57, с. 266]. В ньому закріплено правові та організаційні засади запобігання корупції, виявлення та припинення її проявів, поновлення законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, усунення наслідків корупційних діянь, підстави притягнення до адміністративної відповідальності, систему органів, уповноважених складати протоколи та розглядати справи про адміністративні проступки. Основні завдання, принципи притягнення до адміністративної відповідальності, порядок накладення і виконання постанов по справах про адміністративні правопорушення встановлені в Кодексі України про адміністративні правопорушення.

Порядок та межі дії законодавства про корупційні дії та інші, пов’язані з ними проступки, закріплені в ст. 3 Закону України “Про боротьбу з корупцією” та ст.ст. 8, 15 КУпАП. Основний принцип тут полягає в тому, що особа підлягає відповідальності на підставі актів, що діють під час і за місцем вчинення адміністративного проступку. Винятки із зазначеного правила становлять норми, що пом’якшують чи скасовують адміністративну відповідальність. Такі норми мають зворотну силу, тобто їх дія поширюється і на правопорушення, вчинені до видання цих норм. Акти, які встановлюють чи посилюють відповідальність, зворотної сили на мають, вони можуть застосовуватися лише щодо дій, вчинених після набрання цими актами чинності. Інакше вирішено питання щодо дії процесуальних норм: провадження у справах про адміністративні правопорушення ведеться на підставі закону, який діє не під час вчинення проступку, а під час розгляду справи.

Фактичною підставою адміністративної відповідальності як складової адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби, є вчинення адміністративного правопорушення (корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією). Частина 1 ст. 9 КУпАП визначає адміністративне правопорушення (проступок) як протиправну, винну (умисну або необережну) дію чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Враховуючи конструкцію даного визначення, корупційним правопорушенням слід визнавати протиправне, умисне діяння, що посягає на встановлений порядок здійснення особами, уповноваженими на виконання функцій держави, наданих їм повноважень, та за яке Законом України “Про боротьбу з корупцією” передбачено адміністративну чи іншу відповідальність.

Адміністративні проступки характеризуються рядом ознак, які прийнято поділяти на матеріальні і формально-юридичні. Всі вони властиві і корупційним діянням.

Корупційне діяння – це насамперед діяння, поведінка, вчинок людини, дія або бездіяльність, що відбиває ставлення суб’єкта до реальної дійсності, інших суб’єктів, держави і суспільства, отже, воно утворюється зовні вираженим актом поведінки.

Юридичним вираженням шкідливості корупційного проступку є його протиправність [139, с. 20–25], яка означає, що дія або бездіяльність, яка його складає, прямо визнається проступком. Серед різних діянь, що посягають на правові відносини, корупційними є лише ті, що названі такими в Законі України “Про боротьбу з корупцією”. Ознака протиправності також вказує на неприпустимість застосування аналогії, що сприяє зміцненню законності, охороняє права і свободи громадян, виключаючи притягнення до адміністративної відповідальності за діяння, не передбачені адміністративним законодавством [140, с. 13–14].

Адміністративним правопорушенням (корупційним проступком) може бути тільки винне діяння, тобто свідомий, вольовий акт протиправної поведінки. Вина – це психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння і його шкідливих наслідків. У даній ознаці виражається найважливіша підстава юридичної відповідальності – свобода волі індивіда як здатність приймати рішення із знанням справи і робити вчинки свідомо. Це припускає активний вплив людської свідомості і волі на навколишній світ, що саме собою зумовлює відповідальність людини перед суспільством лише за винні вчинки.

Корупційним діянням визнається таке протиправне, винне діяння, за яке законодавством передбачено особливий вид державного примусу – адміністративну відповідальність. Карність є важливою ознакою адміністративного (корупційного) проступку і нормативно відбивається закріпленням у законі адміністративних стягнень. Реалізація адміністративних стягнень не обов’язково супроводжує адміністративний проступок (корупційне діяння як вид адміністративного правопорушення), але можливість їх застосування становить його обов’язкову властивість.

Розглянуті ознаки характеризують адміністративний проступок як фактичну підставу адміністративної відповідальності. Вони є найбільш характерними та істотними, властивими будь-якому адміністративному проступку, в тому числі й корупційному. Однак, крім фактичної підстави адміністративної відповідальності є ще підстава юридична, в ролі якої виступає склад адміністративного (корупційного) проступку і яка становить собою встановлену нормами адміністративного права сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак, за наявності яких діяння визнається корупційним. Крім того, адміністративний проступок – факт реальної дійсності. Його склад становить логічну конструкцію, правове поняття про нього, що відображає істотні властивості реальних явищ, тобто антигромадських дій. Перелік закріплених в них ознак проступку є необхідною і достатньою підставою для кваліфікації діяння як корупційного проступку, відсутність хоча б однієї з них означає відсутність складу в цілому.

За наявності певних обставин адміністративна відповідальність за протиправні діяння виключається. На відміну від звільнення від адміністративної відповідальності, обставини, що її виключають, не містять у собі ніякого елементу розсуду. Ні характер проступку, ні його малозначність, ні особа порушника, ні інші обставини не впливають на питання, чи бути адміністративній відповідальності. Вона безперечно виключена, неможлива через відсутність самої фактичної підстави адміністративної відповідальності – складу адміністративного проступку. До таких обставин КУпАП відносить неосудність, крайню необхідність і необхідну оборону. За винятком необхідної оборони, за своїм змістом вони майже не відрізняються від таких же понять, встановлених кримінальним законом. Можливість виникнення таких обставин, як крайня необхідність і неосудність, а значить, і потреба в них, виключають адміністративну відповідальність і не викликають сумніву. Закріплення ж у законодавстві про адміністративні проступки положення про необхідну оборону не викликане необхідністю тому, що такі випадки практично неможливі, цей інститут був фактично запозичений з кримінального права.

Зробимо аналіз складу корупційного діяння та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, працівника державної виконавчої служби. Це передбачає з’ясування його об’єкта, об’єктивної та суб’єктивної сторін.

До об’єктивних належать ознаки, що характеризують об’єкт адміністративного проступку, під яким розуміють суспільні відносини, на які посягає своїми діями порушник. Вирізняють загальний об’єкт, який утворює сукупність всіх суспільних відносин, поставлених під охорону адміністративно-правових норм. Коло таких відносин визначене в ст. 9 КУпАП. Вони врегульовані різними галузями права, а охороняються адміністративним. Поняттям родового об’єкта охоплюється група однорідних чи тотожних відносин, що охороняється комплексом адміністративно-правових норм. Безпосереднім об’єктом вважаються ті конкретні суспільні відносини, які поставлені під охорону закону і яким заподіюється шкода діянням, що підпадає під ознаки конкретного складу.

Родовим об’єктом корупційних правопорушень, як вже зазначалося, є встановлений порядок здійснення службових повноважень особами, уповноваженими на виконання функцій держави. Крім того, кожному конкретному корупційному правопорушенню, залежно від виду функцій держави, які виконуються відповідними особами, властивий його безпосередній об’єкт. Наприклад, встановлений порядок надання особами, уповноваженими на виконання функцій держави, інформації юридичним та фізичним особам; встановлений порядок надання цими ж особами сприяння в здійсненні підприємницької діяльності іншими особами тощо.

Об’єктивна сторона більшості корупційних правопорушень характеризується дією (наприклад, незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв’язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, здійснення функцій повіреного третіх осіб), бездіяльністю ж характеризується лише ненадання особам інформації, надання якої передбачено правовими актами. Адміністративні правопорушення, передбачені Законом України “Про боротьбу з корупцією”, можуть виражатися як у діяннях, що безпосередньо посягають на встановлений порядок здійснення службових повноважень особами, уповноваженими на виконання функцій держави (незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв’язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг; одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів, позичок та ін. з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством), так і на механізми, що їх забезпечують (порушення спеціальних обмежень щодо державних службовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямованих на попередження корупції). І в тому, і в іншому випадку встановленому порядку здійснення службових повноважень особами, уповноваженими на виконання функцій держави, заподіюється певна шкода або створюється загроза заподіяння такої шкоди, що саме собою перешкоджає нормальній реалізації цими особами своїх повноважень.

Діяння як акт протиправної поведінки триває в часі‚ тому для вірної кваліфікації важливо визначити момент закінчення адміністративного проступку. Необхідно зазначити, що поняття стадій вчинення адміністративних проступків в чинному законодавстві не визначено. Виходячи з цього, кваліфікація адміністративного проступку можлива лише за наявності закінченого діяння, коли виконані всі ознаки об’єктивної сторони. Момент закінчення залежить від конструкції складу адміністративного проступку. Всі склади корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, є формальними, тобто законодавець як на ознаку об’єктивної сторони вказав лише на протиправне діяння незалежно від настання шкідливих наслідків. Закінчення адміністративних проступків з формальними складами настає із вчиненням діяння.

Слід також зазначити, що незважаючи на відсутність в складах корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, такої ознаки об’єктивної сторони як настання шкідливих наслідків, кваліфікувати діяння як зазначене правопорушення неможливо. Кваліфікація діяння як корупційне чи інше правопорушення, пов’язане з корупцією, має здійснюватись на підставі аналізу не лише законодавства про адміністративні правопорушення, але й кримінального законодавства. Так, ст.ст. 7, 8 Закону України “Про боротьбу з корупцією” та ч.2 ст. 9 КУпАП визначають, що особа уповноважена на виконання функцій держави, за вчинення корупційного діяння чи іншого правопорушення, пов’язаного з корупцією, підлягає адміністративній відповідальності лише за умови, що воно не містить складу злочину. В даному випадку має проводитись диференціація корупційних діянь від споріднених з ними злочинів. Наприклад, кваліфікація діяння як корупційного за умови збігу решти ознак складів можлива лише у випадку відсутності певних наслідків – істотної шкоди правам, свободам та інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб, що охороняються законом. Істотною вважається шкода (якщо вона полягає у заподіянні матеріальних збитків), яка в сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Істотним моментом, який обумовлює вірне застосування статті 1 Закону, є відмежування корупційних діянь від кримінально-карного отримання хабара. Слід зазначити, що термін “корупційне діяння” є певною мірою умовним, а його етимологічне значення є значно ширшим від його ж змісту щодо даного Закону. У широкому розумінні до корупційних діянь варто відносити діяння, передбачені в пунктах “а” і “б” частини 2 статті 1 Закону, та інші правопорушення, що свідчать про продажність державного службовця чи іншої особи, уповноваженої на виконання функцій держави, у тому числі, безумовно, і одержання хабара. У вузькому смислі під корупційними діяннями варто розуміти виключно діяння, передбачені в пунктах “а” і “б” частини 2 статті 1 Закону “Про боротьбу з корупцією”.

Ознаки діяння, описаного в пункті “а” частини 2 статті 1 Закону, і одержання хабара (стаття 368 Кримінального кодексу) багато в чому подібні. Головне, що ріднить ці правопорушення, полягає в тому, що при здійсненні корупційного діяння і одержанні хабара особа, уповноважена на виконання функцій держави, незаконно одержує у зв’язку з виконанням таких функцій матеріальні блага, послуги, переваги, тобто в обох випадках можливе прийняття зазначеними особами матеріальних цінностей чи послуг матеріального характеру. У цих випадках такі підношення здійснюються не у зв’язку з якимось особистими, родинними відносинами з особою, уповноваженим на виконання функцій держави, а у зв'язку з тим, що ця особа обіймає певну посаду і виконує певні повноваження.

Однак, якщо встановлення описаних ознак цілком достатньо для кваліфікації діяння як корупційного і застосування статті 1 Закону “Про боротьбу з корупцією”, то для наявності складу одержання хабара їх недостатньо. Стаття 368 Кримінального кодексу визначає одержання хабара як одержання службовою особою у будь-якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах особи, що дає хабар, або в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища, тобто для наявності складу одержання хабара недостатньо встановити факт незаконного одержання посадовою особою матеріальної винагороди. Обов’язковою ознакою злочину, передбаченого статтею 368 Кримінального кодексу, є те, що ця винагорода дається не просто так (що характерно для корупційного діяння), а за певні дії чи бездіяльність працівника відділу державної виконавчої служби. Передані відділу державної виконавчої служби матеріальні цінності чи надані їй послуги носять характер винагороди, плати за відповідну її поведінку. Ця обставина є основною відмінною ознакою одержання хабара від корупційного діяння. Для останнього істотним є сам факт незаконного одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, матеріальних благ, послуг, пільг чи інших переваг, а також одержання нею кредитів, позичок, придбання цінних паперів, нерухомості чи іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством.

Крім того, для ряду корупційних правопорушень характерна така ознака об’єктивної сторони, як спосіб його вчинення (наприклад, отримання кредиту шляхом використання пільг, не передбачених чинним законодавством).

З суб’єктивної сторони передбачається, що дії, перераховані в пунктах “а” і “б” частини 2 статті 1 Закону України “Про боротьбу з корупцією”, можуть бути вчинені тільки з прямим умислом, оскільки для цих дій характерні корисливі цілі і мотиви. Наявність мети і мотиву, на якому ця мета заснована, завжди є свідченням прямого умислу. Таким чином, особа, яка вчиняє корупційне діяння, усвідомлює, що, будучи уповноваженою на виконання функцій держави, незаконно одержує у зв’язку з виконанням таких функцій будь-які матеріальні блага (послуги, пільги, переваги) чи неправомірно використовує пільги (переваги) для одержання таких благ і бажає діяти саме таким чином.

Діяння, передбачені частинами 1 і 2 статті 5 Закону, також характеризуються умисною формою вини, тобто державний службовець (чи інша особа, уповноважена на виконання функцій держави) усвідомлює, що порушує спеціальні обмеження, спрямовані на попередження корупції, і бажає діяти саме таким чином, тобто неправомірно. Крім того, особа, що вчинює одне з діянь, передбачених частиною 2 статті 5 Закону, усвідомлює, що вона є посадовою особою.

Мета і мотиви порушення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, спеціальних обмежень, спрямованих на попередження корупції, найчастіше є, вочевидь, корисливими, але можуть також бути й іншими негідними (бажання зробити послугу родичу, знайомому в обмін на іншу послугу нематеріального характеру, кар’єризм, заздрість, помста та ін.). Впливу на кваліфікацію діяння за ст. 5 Закону мета і мотиви не справляють, за винятком вчинення особою порушень, передбачених п. “а” ч. 1 ст. 5 і пп. “а” і “б” ч. 2 ст. 5 Закону.

У зазначених пунктах мета, з якою особа порушує встановлені для неї обмеження, передбачена в диспозиції, тому її відсутність у особи не дає підстав для притягнення її до встановленої відповідальності. У п. “а” ч. 1 і п. “а” ч. 2 ст. 5 прямо передбачена корислива мета – одержання матеріальних благ, послуг, пільг чи інших переваг, а в п. “б” ч. 2 ст. 5 мета – перешкодити виконанню своїх обов’язків іншими державними органами чи посадовими особами (потрібно визнати, що ця мета не може бути кінцевою).

Крім того, наявність у диспозиції норми вказівки на мету діяння є свідченням того, що таке діяння може бути вчинено тільки з прямим умислом [141, с. 228]. Жодне з корупційних правопорушень не вчиняється з необережності.

Всі корупційні правопорушення передбачають їх вчинення спеціальним суб’єктом – особою, уповноваженою на виконання функцій держави. В ст. 2 Закону виділені два основних виду таких осіб: державні службовці, а також народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, сільські, селищні, міські голови та голови районних, обласних рад.

Працівник державної виконавчої служби підлягає адміністративній відповідальності за корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією, як державний службовець. Незважаючи на те, що Закон України “Про державну службу” безпосередньо не відносить службу виконавчої служби до державної служби, проте аналіз деяких положень цього Закону та інших законодавчих актів дозволяє зробити висновок щодо належності працівника державної виконавчої служби до категорії державних службовців.

Стаття 1 Закону України “Про державну службу” закріпила поняття державного службовця, якими визнаються особи, які на професійній основі займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави і одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Працівник державної виконавчої служби повною мірою відповідає наведеному визначенню: працівник державної виконавчої служби є особою, що на професійній основі виконує завдання і функції державного органу виконавчої влади (виконавчої служби), йому присвоюється спеціальний ранг державної виконавчої служби, при прийнятті на службу до нього висувається низка умов, в тому числі і щодо форми і розміру грошового утримання працівниківдержавної виконавчої служби встановлюються Кабінетом Міністрів України і фінансуються за рахунок державних коштів. Заробітна плата працівника органу державної виконавчої служби, зазначеного у частині першій статтіі 6 цього Закону, складається з посадового оклада, премії, доплати за ранг та надбавки за вислугу років, а також інших надбавок згідно із законодавством. Ще одним свідченням належності працівника виконавчої служби до державних службовців є положення, закріплене ч. 2 ст. 9 Закону України “Про державну службу”, згідно з яким регулювання правового становища державних службовців, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших, здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України. Це підкреслює належність працівників державної виконавчої служби до державних службовців і визначає, що правовий статус працівниківдержавноївиконавчої служби встановлюється спеціальним Законом.

Особливості адміністративної відповідальності працівників органів внутрішніх справ (в тому числі виконавчої служби) вирішено в ст. 15 КУпАП. Ця категорія несе відповідальність за адміністративні правопорушення за дисциплінарними статутами.

У випадках, зазначених у ч. 1 ст. 15 КУпАП, органи (посадові особи), яким надано право накладати адміністративні стягнення, можуть замість накладення стягнень передавати матеріали про правопорушення відповідним органам для вирішення питання про притягнення винних до дисциплінарної відповідальності.

Застосування адміністративних стягнень є способом виховання правопорушника в дусі дотримання законів України, поваги до правил співжиття, а також попереджає вчинення нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами [142, с. 36–41]. Стягнення за адміністративний проступок накладається в межах, встановлених законом, і в точній відповідності з ним. При цьому мають враховуватися характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність (ч. 2 ст. 33 КУпАП).

У Законі України “Про боротьбу з корупцією” закріплено перелік видів адміністративних стягнень, що дещо відрізняється від переліку, встановленого Кодексом України про адміністративні правопорушення. Так, з даного Закону витікає, що до працівника державної виконавчої служби застосовуються такі види адміністративних стягнень як штраф, заборона займати посади в державних органах та їх апараті. Останній вид є специфічним для Закону України “Про боротьбу з корупцією”, адже він відсутній в ст. 24 КУпАП, крім того, за своїми наслідками цей вид стягнення дуже схожий на такий передбачений п. 3 ст. 51 Кримінального Кодексу України вид кримінального покарання як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Штраф у розмірі від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян застосовується у разі порушення працівником державної виконавчої служби встановлених ст. 5 Закону України “Про боротьбу з корупцією” заборон:

1) сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

2) займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому він працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);

3) відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію;

4) неправомірно втручатися, використовуючи своє посадове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень;

5) бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, діяльність якого він контролює;

6) надавати незаконні переваги фізичним або юридичним особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень.

Повторне протягом року порушення будь-якого із зазначених обмежень тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і звільнення з посади чи інше усунення від виконання функцій держави.

Вчинення працівником державної виконавчої служби будь-якого з корупційних діянь (незаконного одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв’язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості; одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і звільнення з посади або інше усунення від виконання функцій держави. В такому випадку працівнику державної виконавчої служби забороняється займати посади в державних органах та їх апараті протягом трьох років з дня їх звільнення.

В усіх випадках застосування до працівника державної виконавчої служби заходів адміністративної відповідальності за вчинення корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, є можливим тільки за умови, що вчинене працівником державної виконавчої служби діяння не містить складу злочину (ч. 1 ст. 7, ч. 1 ст. 8 Закону України “Про боротьбу з корупцією”; п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 25 травня 1998 р. “Про практику розгляду судами справ про корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією”) [143, с. 20]. Це положення відповідає нормі, закріпленій в ч. 2 ст. 9 КУпАП.

Слід також зазначити, що в межах адміністративно-правового регулювання за порушення основної маси своїх службових обов’язків працівник державної виконавчої служби підлягає дисциплінарній відповідальності. Під дисциплінарною відповідальністю розуміють застосування до порушника трудової (службової) дисципліни передбачених в законі заходів дисциплінарного впливу.

Дисциплінарна відповідальність працівника державної виконавчої служби регулюється нормами адміністративного права з огляду на специфіку його державно-управлінської діяльності, необхідністю врахувати особливі вимоги дисципліни кола службовців, наділених дисциплінарною владою тощо [66, с. 9; 144, с. 106]. Дисциплінарна відповідальність характеризується рядом ознак: а) її підставою є дисциплінарний проступок; б) за такий проступок передбачено накладення дисциплінарного стягнення; в) стягнення застосовується уповноваженою на те посадовою особою в порядку підлеглості; г) межі дисциплінарної влади цієї посадової особи чітко встановлюються правовими нормами; службовець, на якого накладено дисциплінарне стягнення, може його оскаржити у вищий орган (посадовій особі) або в суд; за один дисциплінарний проступок може бути накладено лише одне дисциплінарне стягнення [111, с. 177–178].

Законодавче визначення дисциплінарного проступку відсутнє, та більшість авторів схильна визначати останній як суспільно-шкідливий, протиправний, винний вчинок (дію чи бездіяльність), що посягає на службову дисципліну шляхом невиконання або неналежного виконання своїх службових обов’язків, чи в іншому порушенні службової дисципліни, за яке згідно з законом передбачена дисциплінарна відповідальність [145, с. 84–85].

Особливостями дисциплінарної відповідальності працівника державної виконавчої служби є: 1) порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності регулюється спеціальним законодавством; 2) правові норми, за порушення яких передбачено дисциплінарну відповідальність, містяться у нормативно-правових актах різної юридичної сили (від законів до наказів Міністерства юстиції України); 3) наявність специфічних заходів дисциплінарного впливу; 4) відповідальність настає за порушення не тільки правових норм, але й за порушення етично-моральних правил поведінки, які передбачені спеціальними нормативно-правовими актами.

Слід зазначити, що зараз питання застосування до працівника державної виконавчої служби дисциплінарної відповідальності регулюються Законом України “Про державну службу”. Так п. 22 ст. 92 Конституції України встановлено, що діяння, які є дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них визначаються виключно законами України. Крім того слід зазначити, що прийняті до набуття чинності Конституцією України нормативно-правові акти є чинними у частині, що не суперечить Конституції України (п. 1 Перехідних положень Конституції України). Отже, можна зробити висновок, що підстави та порядок застосування дисциплінарної відповідальності щодо працівників державної виконавчої служби не відповідають вимогам часу, потребам подальшого вдосконалення державної служби, в тому числі підвищення вимогливості до працівниківдержавноївиконавчої служби.

На думку дисертанта, в разі притягнення працівника державної виконавчої служби до дисциплінарної відповідальності має застосовуватись норма ст. 14 Закону України “Про державну службу” (як загальна норма щодо дисциплінарної відповідальності державних службовців) з урахуванням відсутності рангу державного службовця у працівника державної виконавчої служби. В протилежному випадку останні мають визнаватися накладеними без законних підстав і скасовуватись за рішенням суду або ж уповноваженої посадової особи.

Застосування заходів дисциплінарної відповідальності ускладнюється ще й тим, що в нормативних актах немає співвідношення між видом дисциплінарного проступку, кількістю випадків його вчинення, ступенем винності працівника виконавчої служби, наслідками і мірою дисциплінарного стягнення.

Зазначене обумовлює необхідність прийняття Закону України “Про дисциплінарну відповідальність працівників державної виконавчої служби органів внутрішніх справ” (назва – умовна), який би врегулював всі зазначені питання. Правова регламентація цих питань забезпечить певну стабільність у застосуванні стягнень і тим самим буде сприяти невідворотному настанню відповідальності за правопорушення, здійснення принципу індивідуалізації відповідальності, а також сприятиме дотриманню і реалізації прав працівника державної виконавчої служби.

Нерідко порушення службових обов’язків одночасно визнається і адміністративним, і дисциплінарним проступком, тобто їх склади дублюються. У зв’язку з цим виникає питання про можливість накладення на працівника у разі вчинення такого правопорушення двох стягнень – адміністративного і дисциплінарного.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 КУпАП лише притягнення до кримінальної відповідальності виключає притягнення цієї ж особи до адміністративної, а порушення за конкретним фактом кримінальної справи є обставиною, що виключає провадження в справі про адміністративне правопорушення (ст. 247 КУпАП). Що ж до неможливості одночасного притягнення до адміні-стративної та дисциплінарної відповідальності, то відповідна норма в чин-ному законодавстві відсутня. Отже, можна зробити висновок, що застосу-вання до працівника державної виконавчої служби дисциплінарного стягнення не виключає притягнення в даному випадку до адміністративної відповідальності і навпаки.

Під службовим правопорушенням розуміють протиправне, винне невиконання або неналежне виконання службових обов’язків або етичних норм, яке тягне за собою дисциплінарну, матеріальну, адміністративну або кримінальну відповідальність [146, с. 36]. Дисциплінарна відповідальність працівника державної виконавчої служби як складова адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби настає не за будь-яке службове правопорушення, а тільки за невиконання чи неналежне виконання службових обов’язків (які входять до його адміністративно-правового статусу).

Оскільки регулювання кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності працівника державної виконавчої служби здійснюється засобами публічного права [147, с. 241], службове правопорушення може визнаватися або злочином, або адміністративним проступком, або дисциплінарним проступком залежно від ступеня та характеру суспільної небезпеки. На єдність усіх правопорушень як діянь, що становлять певну суспільну небезпеку, вказують Л.В. Коваль, В.В.Лазарєв, Н.С. Малеїн, О.Ф. Скакун [148, с. 37; 149, с. 289; 150, с. 7–48; 96, с. 458]. І злочини, і адміністративні правопорушення, і дисциплінарні проступки, і цивільні правопорушення є певною мірою суспільно небезпечними діяннями. Тому суспільна небезпека – це ознака, властива їм усім без винятку. Відмінність полягає лише в ступені суспільної небезпеки. На зазначені обставини вказує також Є.І. Маркова: “об’єктивно усім протиправним діянням властивий певний ступінь суспільної небезпеки, який лежить в основі різниці між адміністративними проступками і злочинами ” [151, с. 26].

Вважаємо, що виправданою буде позиція, відповідно до якої кваліфікація правопорушення як більш суспільнонебезпечного діяння повинна виключати кваліфікацію його ж як менш суспільнонебезпечного проступку (як вже зазначалося, притягнення до кримінальної відповідальності виключає притягнення цієї ж особи до адміністративної). Аналогічне правило має бути встановлено і щодо співвідношення дисциплінарної відповідальності працівника державної виконавчої служби (та інших державних службовців) з іншими видами публічно-правової відповідальності (кримінальною, адміністративною), що також має бути відображено в Законі України “Про дисциплінарну відповідальність працівників державних органів”.

Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що юридична відповідальність працівникадержавної виконавчої служби набуває з моменту зарахування до кадрів державної виконавчої служби та видання наказу про призначення на посаду до державної виконавчої служби, тобто юридична відіповідальність застосовується до нього з моменту призначення. Без встановлення юридичної відповідальності статус працівника державної виконавчої служби був би не тривалим та юридично не забезпеченим.

Враховуючи викладені загально правові підходи до визначення окремих видів юридичної відповідальності та їх змісту, необхідно більш детально розглянути сутність корупційних правопорушень серед працівників державної виконавчої служби у правовому розуміння корупція становить сукупність різних та характером та ступенем суспільної небезпеки діянь, але єдиних за суттю (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних, а такоє порушень етики поведінки посадових осіб, пов’язаних з вчиненням цих діянь) [169, с. 77].

В свою чергу, дисциплінарна відповідальність встановлена законодав-ством за невиконання та неналежне виконання працівником державної виконавчої служби всіх його статусних обов’язків. Підставою дисциплінарної відповідальності є службове правопорушення – протиправне, винне невиконання або неналежне виконання службових обов’язків, за вчинення якого встановлена дисциплінарна відповідальність.

Державні виконавці згідно статті 11 Закону України «Про державну виконавчу службу» несуть дисциплінарну відповідальність у порядку, встановленому законом. У разі вчинення державним виконавцем під час виконання службових обов’язків діяння, що має ознаки злочину чи адміністративного правопорушення, він підлягає кримінальній або адміністративній відповідальності у порядку, встановленому законом.

На підставі викладеного вище виникає необхідність у спрямуванні діяльності усіх державних інституцій на адекватну протидію корупції та викорення умов і причин, які її породжують. Тому питання забезпечення законності у діяльності державної виконавчої служби потребує подальшого удосконалення, а саме: беручи до уваги функції та повноваження державного виконавця окремо і державної виконавчої служби у цілому, а також з метою підвищення статусу цієї служби як єдиного органу примусового виконання рішень, важливим чинником є вирішення на законодавчому рівні питання віднесення державної виконавчої служби до системи правоохоронних органів. Це, вважаємо, сприятиме посиленню правового захисту державного виконавця та підвищенню його правового статусу в суспільстві і значно покращить ефективність діяльності державної виконавчої служби, і, як наслідок, забезпечить гарантії захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян та юридичних осіб у процесі виконавчого провадження.

Висновки до розділу 2

Дослідження основних прав та обов’язків працівників державної виконавчої служби , обмежень, пов’язаних зі службою в органах і підрозділах виконавчої служби, морально-правових вимог до поведінки їх особового складу дозволяє зробити наступні висновки:

  1. Правовий інститут державної служби в підрозділах виконавчої служби має комплексний характер і охоплює правові норми різних галузей національного права. Ці норми встановлюють: порядок формування службово-трудових відносин, посади, котрі займають працівники державної виконавчої служби, здійснюючи від імені держави принципи служби; правовий статус державної виконавчої служби; умови проходження служби; підстави та порядок припинення службово-трудових відносин; соціально-правовий захист. Права персоналу виконавчої служби – соматичне поняття, яке охоплює декілька рівнів: права державного службовця України, права працівника виконавчої служби. Обсяг, змістовність права останніх збільшується і ускладнюється від державного службовця України до державного службовця виконавчої служби. Державний службовець органів виконавчої служби поряд з загальними правами державного службовця України має також специфічні посадові права, необхідні йому для безпосереднього виконання своїх функціонально-службових обов’язків.
  2. Зважаючи на функціональну спрямованість змісту прав державних службовців органів виконавчої служби є сенс поділити їх на службові і особисті. Службові права пов’язані з виконанням посадових обов’язків. Їх іще прийнято називати повноваженнями. Існують загальнослужбові і посадові повноваження. До загальнослужбових відносяться повноваження, якими повинен володіти кожен державний виконавець України. Загальні права і обов’язки державних виконавців у виконавчому провадженні визначені статтею 5 Закону України «Про виконавче провадження» [110]. Державний виконавець зобов’язаний використовувати надані йому законом та передбачені Інструкцією «Про проведення виконавчих дій» [165] права і обов’язки в точній відповідності до закону, не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб, роз’яснювати особам, які беруть участь у виконавчому провадженні або залучаються до проведення виконавчих дій. Величезна різноманітність посадових повноважень зумовлена чималою кількістю посад органів виконавчої служби та їх підрозділів. Особисті права покликані забезпечувати ефективну діяльність службовця, його зацікавленість в отриманні премій, у кар’єрному зростанні по державні виконавчій службі тощо.
  3. Права державних службовців доцільно класифікувати наступним чином: права, надані державному службовцю при вступі на службу; загальногромадські права; службові права, що поділяються на загальнолужбові і посадові; особисті права, пов’язані з кар’єрою державного службовця, з реалізацією прав на матеріальне забезпечення, відпочинок, пільги, соціально-правовий захист.
  4. Під державними правообмеженнями, пов’язаними з державною службою в підрозділах виконавчої служби, необхідно розуміти визначені загальними і спеціальними нормативно-правовими актами умови, котрі ставлять працівника виконавчої служби в певні юридичні межі, вихід за які тягне застосування того чи іншого різновиду юридичної відповідальності.
  5. Ст. 12 Закону України “Про державну службу” за назвою “Обмеження, пов’язані з прийняттям на службу в державні органи та їх апарати” вимагає удосконалення, а саме: заміни даної назви на “Обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу”, доповнення переліку обмежень як таке – “раніше притягувалися до відповідальності за корупційне діяння”; замінити оціночне поняття “мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади” на “мають непогашену судимість за навмисний злочин” (про обов’язкове проведення перевірку у даних відомостей).
  6. Необхідно доповнити ст.16 Закону України “Про державну службу” наступними правообмеженнями: заборона займатися державним службовцям іншою оплачуваною діяльністю, окрім педагогічної, наукової та іншої творчої діяльності; заборона використовувати у неслужбових цілях засоби матеріально-технічного, фінансового та інформаційного забезпечення, інше державне майно і службову інформацію.
  7. Поняття юридичної відповідальності державних службовців органів виконавчої служби визначено як нормативно передбачені державно-владні заходи примусового характеру, що настають у якості реакції уповноважених державою органів на вчинення посадовою особою правопорушення, пов’язаного з примусовим виконанням службово-трудових обов’язків.
  8. Підставою притягнення працівника виконавчої служби до відповідальності в межах адміністративно-правового статусу є службове правопорушення. Воно може визнаватися або злочином, або адміністративним проступком, або дисциплінарним проступком залежно від ступеня та характеру суспільної небезпеки. В чинному законодавстві необхідно закріпити норму щодо неможливості притягнення працівника виконавчої служби одночасно до кількох із зазначених видів правової відповідальності. Це має бути досягнуто шляхом встановлення можливості притягнення працівника виконавчої служби до дисциплінарної відповідальності за службове правопорушення тільки якщо ці правопорушення за своїм характерам не тягнуть за собою відповідно до чинного законодавства адміністративної або кримінальної відповідальності (як більш суворих видів юридичної відповідальності).
  9. Реалізація юридичної відповідальності працівників виконавчої служби – це міра державного примусу, тобто заходу, застосованого за одностороннім рішенням державного органу або посадовою особою.
  10. Удосконалення нормативного забезпечення реалізації юридичної відповідальності працівників виконавчої служби за невиконання чи неналежне виконання своїх посадових обов’язків передбачає здійснення наступних заходів: а) ст.14 Закону України “Про державну службу” доповнити нормою, яка б регулювала порядок відсторонення державного службовця, що вчинив правопорушення, від виконання своїх посадових обов’язків до вирішення питання про його відповідальність; б) ст.38 Закону України “Про державну службу” доповнити вказівкою про те, що працівники державної виконавчої служби також підлягають дисциплінарній відповідальності і заходам іншого правового впливу; в) статтю “Особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців” Закону України “Про державну службу” перенести з розділу ІІІ “Правовий статус державних службовців державних органів та їх апарату до розділу VІІІ за назвою “Відповідальність за порушення законодавства про державну службу”; г) Закон України “Про державну виконавчу службу” передбачає, що державні службовці за невиконання чи неналежне виконання своїх посадових обов’язків підлягають кримінальній, адміністративній, дисциплінарній та цивільно-правовій відповідальності, реалізація яких відбувається відповідно до законодавства України; д) Закон України “Про державну службу” доповнити порядком оскарження працівниками виконавчої служби дій відповідних посадових осіб, згідно з якими вони були притягнуті до того чи іншого різновиду юридичної відповідальності.
  11. Беручи до уваги функції та повноваження державного виконавця окремо і державної виконавчої служби у цілому, а також з метою підвищення статусу цієї служби як єдиного органу примусового виконання рішень, важливим чинником є вирішення на законодавчому рівні питання віднесення державної виконавчої служби до системи правоохоронних органів.

РОЗДІЛ 3. ЮРИДИЧНІ ГАРАНТІЇ

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПРАЦІВНИКІВ ДЕРЖАВНОЇ ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ

3.1. Гарантії проходження служби працівниками державної виконавчої служби

Якісне виконання державними службовцями органів виконавчої служби посадових обов’язків, ефективна реалізація наданих їм прав, дотримання правообмежень забезпечується системою спеціальних засобів – юридичних гарантій. “Обов’язки і права державного службовця тільки тоді мають спеціальний сенс і значущість, якщо вони забезпечені правовими та економічними гарантіями” . Гарантії для державного службовця являють собою встановлені в законодавстві основні положення, які характеризують соціально-правовий бік статусу державного службовця. Державному службовцю гарантуються: умови роботи, що забезпечують виконання ним посадових обов’язків; грошове утримання та виплати, передбачені законами та іншими нормативно-правовими актами; щорічна оплачувана відпустка; медичне обслуговування державного службовця та членів його сім’ї, у тому числі після виходу його на пенсію; перепідготовка (перекваліфікація) та підвищення кваліфікації на період навчання; обов’язковість отримання згоди державного службовця на переведення на іншу державну посаду державної служби; пенсійне забезпечення членів сім’ї державного службовця у випадку його смерті, яка настала у зв’язку з виконанням ним посадових обов’язків; державне страхування на випадок спричинення шкоди здоров’ю або майну у зв’язку з виконанням ним посадових обов’язків; обов’язкове державне соціальне страхування на випадок хвороби чи втрати працездатності в період проходження ним державної служби; захист його і членів його сім’ї від насилля, погроз, інших неправомірних дій у зв’язку з виконанням ним посадових обов’язків у порядку, встановленому чинним законодавством.

Державному службовцю, залежно від умов проходження ним державної служби, надається у випадках і порядку, встановлених нормативно-правовими актами, місце для проживання, службовий транспорт або грошова компенсація транспортних витрат .

Термін “гарантія”, як відомо, у перекладі з французької (garantie) означає поруку, умову, забезпечення чого-небудь [152, с. 315]. Гарантувати, означає - забезпечувати, зробити реальним. Крім того, термін “гарантія” застосовується для позначення способів та засобів, за допомогою яких здійснюється забезпечення. Називають гарантіями також і умови, необхідні для реалізації тих чи інших прав. Поняття “гарантії” охоплює усю сукупність об’єктивних і суб’єктивних факторів, спрямованих на забезпечення й реалізацію прав і свобод громадян, на усунення можливих причин і перешкод їх неповного або неналежного здійснення і захист прав від порушень. Ці фактори дуже різноманітні і за своєю природою та характером виступають у якості умов, засобів, способів, прийомів та методів забезпечення процесу реалізації прав і свобод учасників суспільних відносин [153, с. 24; 154, с. 29].

Аналіз термінологічного змісту загальновживаної категорії “гарантії” дозволяє зробити декілька методологічно важливих висновків щодо з’ясування суті і юридичної природи гарантій забезпечення реалізації правового статусу працівників державної виконавчої служби (див. додатокА). По-перше, якщо під гарантіями розуміти фактори забезпечення реального здійснення прав і обов’язків працівників державної виконавчої служби, то, визначаючи гарантії в юридичному аспекті, важливо віддзеркалити саме їх правову специфіку, яка полягає не лише у проголошенні тих або інших гарантозабезпечуючих умов і засобів в нормах права, але й в реальній їх дії за допомогою апарату примусу. Тільки в даному випадку правові гарантії матимуть характер дійових засобів, способів, якими надійно охороняються права посадових осіб виконавчої служби, забезпечується реалізація їх посадових обов’язків. Подібний підхід до розгляду юридичних гарантій дозволяє провести чітку межу між поняттями “зміст” і “гарантії” посадових прав і обов’язків, оскільки, виступаючи невід’ємним атрибутом, важливою ознакою цих прав і обов’язків, гарантії знаходяться поза їх змістом [155, с. 55-56]. По-друге, у зв’язку з тим, що сутність юридичних гарантій полягає в організаційно-правових засобах, які забезпечують здійснення й реалізацію прав і обов’язків державних службовців виконавчої служби, вони завжди мають виражатись у формі правових норм, які або сприяють максимальній свободі та дії суб’єкта щодо реалізації своїх прав, або впливають на зобов’язаних осіб шляхом встановлення необхідності виконувати вимоги правомочного суб’єкта у виконавчому провадженні. По-третє, поглиблений аналіз гарантій прав і обов’язків працівників органів, служб та підрозділів державної виконавчої служби вимагає того, щоб у їх арсеналі більш чітко розрізнялися засоби і умови. Щоб успішно запроваджувати в життя визначені у нормативно-правових актах права і обов’язки посадових осіб виконавчої служби, потрібна, насамперед, сприятлива обстановка, що складається з багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів. Останні мають спільні риси і повинні забезпечувати сприятливий режим, добровільне виконання вимог держави в середовищи для реалізації цих прав та здійснення означених обов’язків. Враховуючи зазначені особливості одну групу досліджуваних гарантій доцільно назвати “умовами” реалізації та здійснення прав і свобод, а іншу – “засобами”. У останньому випадку йдеться про гарантії, що виступають у якості способів, прийомів і методів охорони та забезпечення прав державних службовців виконавчої служби, що сприяють реалізації їх посадових обов’язків. Отже, перша група гарантій спрямована на створення сприятливих обставин для користування службовими правами та виконання посадових обов’язків, а друга – забезпечує органи, служби та підрозділи виконавчої служби ефективним інструментом щодо безпосереднього забезпечення реалізації та здійснення посадових прав і обов’язків. Визначення в системі гарантій проходження служби в органах виконавчої служби двох груп – умов і засобів – має теоретично-практичну значущість. У теоретичному плані це створює можливість глибшого та детальнішого розгляду механізму охорони, забезпечення і захисту службових прав та здійснення посадових обов’язків працівників державної виконавчої служби. У практичному – означений розподіл є корисним у тому аспекті, що він гарантує пошук конкретних шляхів підвищення ефективності їх реалізації та здійснення. Механізм гарантій прав і обов’язків державних службовців органів виконавчої служби має й таку особливість: його ефективне функціонування буде порушене, якщо порушиться злагоджена взаємодія цих груп гарантій. Поряд з цим, у кожному конкретному випадку вказану різницю не варто абсолютизувати. Однин і той же фактор в одному випадку може виступати як умова, а в іншому – в якості засобу реалізації прав та здійснення обов’язків. Таке розмежування має сенс лише в загальному плані, коли мова йде про гарантії прав і обов’язків у цілому, а не у кожному конкретному випадку. По-четверте, з огляду на вищезазначене поняття гарантій проходження державної служби працівниками органів державної виконавчої служби слід визначити як нормативно закріплені умови і засоби, що забезпечують у підрозділах реальні можливості щодо реалізації наданих їм службових прав та здійснення посадових обов’язків.

Такий розгляд суті і юридичної природи гарантій проходження державної служби працівниками виконавчої служби дозволяє чітко визначити їх призначення і важливість стосовно ефективного функціонування цих органів та підрозділів, їх особового складу. Гарантії забезпечують перехід до реального здійснення можливостей, закріплених у загальних і спеціальних нормативно-правових актах. Необхідність у нормативному забезпеченні прав і обов’язків працівників державної виконавчої служби полягає у тому, що саме вони складають найрухливіший та найдинамічніший елемент їх правового статусу. Теоретична розробка проблем, пов’язаних з подальшим розвитком системи Міністерства юстиції гарантій проходження державної служби державних виконавців та подальшого ладу має серйозне практичне значення. Згідно із статтею 4 Закону України «Про виконавче провадження» працівник державної виконавчої служби при здійсненні виконавчого провадження, зокрема, має право:

  • накладати стягнення у вигляді штрафу;
  • при виконанні судових рішень безперешкодно входити на ділянки, жилі та інші приміщення боржників, в встановленому порядку із залученням працівників органів внутрішніх справ, опечатувати, арештовувати та вилучати належне боржникові майно;
  • накладати арешт на грошові кошти та інші цінності боржника;
  • вимагати від матеріально відповідальних і службових осіб боржників надавати пояснення за фактами не виконання рішень або законних вимог виконавця.

Реалізація прав та здійснення обов’язків працівниками виконавчої служби по суті є лише частиною більш загальної проблеми – застосування норм права і дотримання законності. Оскільки права і обов’язки закріплені у правових нормах, правильне застосування норм, неухильне дотримання законності у свою чергу передбачає реалізацію й здійснення означених прав і обов’язків. Звідси проблеми гарантій, застосування правових норм, дотримання законності і реалізації прав та обов’язків мають між собою чимало спільного. Як наслідок, те, що в науковій літературі говориться про гарантії правильного застосування правових норм, про дотримання законності, у повній мірі може бути віднесено і до гарантій реалізації службово-трудових прав і обов’язків працівників державної виконавчої служби.

Гарантії працівників державної виконавчої служби потрібні не самі по собі, а для більш повного перетворення в життя їх посадових прав і обов’язків. Звідси їхній характер, система та види повинні якомога повніше відповідати певним формам реалізації цих прав та здійснення обов’язків. Додамо: призначення гарантій основних обов’язків також визначається змістом процесу їхнього здійснення. Тут гарантії виявляються у створенні найбільш сприятливих умов для якісного й активного виконання обов’язків, а також у встановленні відповідальності, до осіб, які не виконують своїх обов’язків [156, с. 32]. Згідно зі статтею 6 Закону України «Про державну службу» працівники органів державної виконавчої служби (державні виконавці, керівні працівники і спеціалісти Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України у Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, районних, міських, (міст обласного значення) районних у містах відділів державної виконавчої служби є державними службовцями). Крім того працівник органу державної виконавчої служби зобов’язаний сумлінно виконувати службові обв’язки не допускати у своєї діяльності порушення прав громадян та юридичних осіб гарантованих Конституцією України. Ці гарантії також необхідні для того, щоб виключити або, принаймні, звести до мінімуму випадки порушення законів, прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина. Оскільки правова норма завжди містить в собі можливість втручання держави з метою забезпечення встановленої нормою поведінки, то саме в цьому і є основа юридичних гарантій. Для того, щоб потенційна можливість була реально здійснена, щоб держава була в змозі активно впливати на поведінку суб’єктів виховного провадження, вона повинна мати у своєму розпорядженні різні засоби, за допомогою яких здійснюється цей вплив. З огляду на це гарантії проходження державної служби працівниками виконавчої служби слід розглядати як умови та засоби, що забезпечують фактичне здійснення та реалізацію їх службових прав та обов’язків, охорону й захист прав, свобод і законних інтересів інших учасників сторін у виконавчому провадженні.

У свою чергу юридичні гарантії посадових прав і обов’язків працівників державної виконавчої служби можна визначити, якщо указати на сферу їхнього формування. У літературі під юридичними гарантіями розуміються ті правові засоби і способи, за допомогою яких у суспільстві забезпечується громадянам реалізація їхніх прав і свобод [157, с. 12]. Юридичні гарантії службових прав і свобод цієї категорії державних службовців багаточисельні та різноманітні. Але їх об’єднує одна характерна загальна властивість: всі вони мають бути виражені та закріплені в нормативно-правових актах. Ці гарантії повинні виражатися, насамперед, у нормах законодавства, що розкривають і конкретизують посадові права і обов’язки, установлюють порядок їхнього здійснення й реалізації.

Дієвість будь-якої гарантії значно збільшується, якщо вона діє в комплексі з іншими гарантіями. З практичної точки зору це означає наступне: при аналізі процесу реалізації прав і обов’язків працівників державної виконавчої служби необхідно з максимально можливою повнотою врахувати роль кожного з учасників виконавчого провадження. Поряд з цим юридичні гарантії прав і обов’язків державних службовців органів виконавчої служби можуть бути оцінені правильно лише в системній дії разом з соціально-економічними, політико-правовими і культурно-моральними гарантіями. Тут доречно зупинитися на останніх. Рівень культури, моралі, моральності як окремого члена, так і суспільства в цілому, зумовлює ступінь ефективності реалізації будь-яких прав і обов’язків. Особливе значення має громадська думка, настрій членів суспільства. Іншою невід’ємною вимогою досліджуваної категорії гарантій, є їх дієвість, ефективність. Її суть полягає зокрема, у тому, що гарантії в усіх випадках в решті-решт повинні забезпечити кожному працівнику державної виконавчої служби реальне користування наданими законом правами та забезпечувати виконання останніми своїх посадових обов’язків. Названий принцип особливо важливий при оцінці правових гарантій. Уданому випадку ефективність у першу чергу залежить від того, наскільки зазначені засоби прирівняні до реалізації саме цієї категорії прав і обов’язків, наскільки вони відповідають цілям їх захисту й охорони. Розробка таких засобів – це першочергове завдання правової науки.

Підсумовуючи розгляд суті, соціального призначення, характеру і природи юридичних гарантій проходження служби в підрозділах державної виконавчої служби, зробимо деякі висновки і пропозиції щодо удосконалення їх нормативно-правового регулювання:

У Законі України “Про державну виконавчу службу” передбачити статтю за назвою “Гарантії працівника державної виконавчої служби”, де, окрім наведених загальних гарантій для державного службовця, вказати також спеціальні гарантії, які стосуються працівників державної виконавчої служби. Також необхідно зазначити наступне: а) працівнику державної виконавчої служби не залежно від умов проходження ним служби надаються у випадках і порядку, встановленому в нормативних актах, приміщення для проживання, службовий транспорт або грошова компенсація за транспортні витрати; б) працівнику державної виконавчої служби компенсуються витрати, пов’язані із службовими відрядженнями, а також компенсуються пов’язані з цим транспортні витрати і витрати на оплату приміщення для проживання.

3.2. Соціально-правовий захист працівників органів державної виконавчої служби

Сталість, стабільність, ефективність державної виконавчої служби досягається насамперед за рахунок формування інтересу до неї працівників цих підрозділів в плані оцінки її як соціальної корисності, так і престижності як особливого різновиду службово-трудової діяльності. “Визнання населенням соціальної користі державної служби слугує моральною підставою для більш продуктивної праці і створення достойних соціальних гарантій, що, у свою чергу, є необхідним для залучення на службу висококваліфікованих і морально надійних кадрових ресурсів”. За умов загальної соціально-економічної кризи у розвитку державно-організованого суспільства та зниження довіри населення до державної служби постановка питання про підвищення соціального статусу працівників державноївиконавчої служби на рівні їх соціального захисту викликає опір суспільної думки. В основному це пов’язано з вузьким розумінням соціального захисту як форми матеріальної (фінансової) прямої або непрямої підтримки громадян. Безперечно, така підтримка є суттєвим компонентом в системі соціально-правових заходів щодо низькооплачуваних категорій працівників або осіб непрацездатних. Однак, вона не завжди єдиний і гарантовано ефективний спосіб соціально-правового захисту. Не може бути і загального виміру рівня соціальної захищеності різних категорій працівників та громадян. Підтвердженням цього є наступні методологічно-теоретичні положення. По-перше, ґенеза людських відносин у формі соціально-правового захисту прямо пов’язана з феноменом взаємної підтримки. По-друге, в основі життя людини – задоволення потреб. Реалізація інтересу вимагає певного способу діяльності. Здатність до дій у людей різна. Ці відмінності пов’язані з гетерогенністю (неоднорідністю) людської популяції в генатиповому (унаслідований тип індивіда) та фенотиповому (засвоєний тип) відношенні. Одні індивіди активні від народження та успішно розвивають і реалізують цю активність у процесі життя. Інші інертні від природи або мають певні психологічні відхилення та, відповідно, мають менший успіх в адаптації до життя. По-третє, ці та інші індивідуальні особливості людей обумовлюють їх гетерогенність стосовно факторів соціально-природного середовища. Декотрі успішно їх асимілюють та використовують в інтересах природної організації, інші відстають у цьому процесі. По-четверте, систематичне незадоволення життєво важливих потреб призводить до гальмування або зупинки фізичного та загального розвитку людини, що, як наслідок, понижує її життєві здібності та скорочує тривалість життя. По-п’яте, суб’єктів, не здатних заробляти собі на повноцінне життя, слід класифікувати за наступними підставами: а) непрацездатність, пов’язана з фізичною незрілістю (дитинство); б) тимчасова непрацездатність у зв’язку з хворобою або травмою; в) стійка часткова або повна втрата працездатності (інвалідність); г) вікові обмеження або втрата здібностей до праці (особи пенсійного віку, похилі). По-шосте, соціальний захист цих категорій осіб забезпечується гарантіями держави в плані достатньої для життя матеріальної компенсації, неможливості самостійного отримання доходів, а також забезпечення побутових послуг. Це мінімальний рівень соціального захисту. Суспільство, котре не може його забезпечити, знаходиться у стані глибокої соціально-економічної кризи. По-сьоме, але якщо навіть держава забезпечує необхідний комплекс соціально-правових захисних заходів щодо означених категорій населення, для сталого і постійного розвитку суспільства цих заходів недостатньо. У широкому розумінні соціально-правовий захист передбачає в якості її об’єктів усе населення країни. Це пов’язане з тим, що: не усі індивіди здатні самостійно захищати свої права, свободи та законні інтереси; за умов приватної власності на засоби виробництва й високої динаміки конкретного розвитку економіки зростає ризик безробіття; невідповідність винагороди за працю та цін на товари й послуги знижує інтерес до продуктивної праці; низький загальний рівень та незадовільна якість життя стримує індивідуальний розвиток громадян; слабкий соціальний контроль за індивідами і організаціями, реалізуючими власний інтерес на шкоду інтересам інших людей та суспільства у цілому, призводить до соціальної дестабілізації. По-восьме, контроль означених перемінних є основою для формування системи соціально-правового захисту громадян країни. По-девяте, під таким кутом зору під соціально-правовим захистом слід розуміти систему контрольованих суспільством та державою економічних, соціальних, організаційно-правових, психологічних, педагогічних, моральних заходів та гарантій, які забезпечують учасникам суспільних відносин реалізацію та здійснення природних прав, свобод і законних інтересів. Додамо: таке визначення поняття соціально-правового захисту населення країни якнайкращим чином співвідноситься з визначенням у науковій літературі поняття соціальної роботи. Наприклад, О.М. Бандурка розуміє останню як професійну діяльність, зорієнтовану на надання допомоги особистості, сім’ї, різним віковим і соціально-професійним групам у вирішенні соціально-економічних, соціально-психологічних, соціально-педагогічних, правових, моральних та інших проблем, що виникають в житті людини [159, с. 302-303].

Успішно реалізувати свою соціально-організаційну і соціально-захисну функцію може лише державно-організоване суспільство. Підставою організованості держави є її кадровий корпус, який утворюється службовцями, об’єднаними загальною державною метою і службовими обов’язками, які виконуються на постійній, професійній основі. Сталість такого об’єднання можлива за умови сталої зацікавленості службовців до служби саме в державних органах. “Визначальними факторами, формуючими цей інтерес, є прагнення службовців реалізувати себе в управлінській діяльності, зайняти достойне місце в суспільстві, впевненість в стабільності службового стану, можливість службового росту, достатня й регулярна грошова винагорода, деякі пільги в отриманні медичної допомоги та пенсійному забезпеченні” [109, с. 580]. Означене вказує на певні особливості організації соціально-правового захисту державних службовців порівняно з іншими категоріями громадян. Очевидно: соціально-правового захисту як гарантій задоволення первинних, життєво необхідних потреб людини для державного службовця недостатньо – він може одержати їх і поза державною службою. Для реалізації базових інтересів державних службовців необхідно орієнтуватись на більш високі рівні потреб, без задоволення яких закріплення кадрів на державний службі та їх службова активність не будуть забезпечені. Це так звані вторинні потреби: соціальні – потреба в належності до кого-небудь чи чого-небудь, в розумінні іншими людьми, в почутті соціальної взаємодії, прив’язаності, підтримці; потреба у визнанні й повазі оточуючих, в особистих досягненнях; потреба в самовираженні – самореалізації своїх потенційних можливостей та в зростанні як особистості [159, с. 366-367]. У широкому розумінні соціально-правового захисту орієнтація на означені потреби потрібна для будь-якої категорії громадян. Відмінності полягають у тому, що в громадській сфері суспільство та його різні соціальні інститути мають забезпечити умови для їх задоволення, а будуть вони реалізовані чи ні – справа самих громадян. На державній службі умови для реалізації вторинних потреб забезпечуються державою, нею ж регламентуються й відповідні правові механізми. Підсумовуючи, визначимо: соціально-правовий захист державних службовців України насамперед передбачає забезпечення державою можливостей успішного проходження служби, задоволення потреб службовців та їх інтересів, стимулюючих ефективне виконання посадових обов’язків та закріплення на державній службі.

Щодо працівників державної виконавчої служби це означає, насамперед, створення необхідних умов для нормальної службово-трудової діяльності, прийняття заходів для усунення перешкод в реалізації правовідносин щодо посадових прав і обов’язків. У зв’язку з цим доцільно виділити наступні основні різновиди орієнтації державних службовців виконавчої служби: характер службово-трудової діяльності; умови виконання функціональних обов’язків; винагороду за виконання і особливо за високоякісне виконання посадових повноважень; просування по службі, тобто кар’єрний зріст. Згідно з цими орієнтаціями має визначатися наступна змістовна основа соціально-правового захисту працівників підрозділів державної виконавчої служби. По-перше, підвищення престижності державної служби в цих органах. По-друге, достатньо високе, регулярно виплачуване грошове забезпечення, розміри якого мають підвищуватися з ростом кваліфікації, збільшенням стажу службово-трудової діяльності. По-третє, створення нормальних умов служби, забезпечення приміщенням, транспортом, телефонами, правильна організація розпорядку й режиму робочого дня. По-четверте, державне страхування, гарантоване високе пенсійне та медичне забезпечення. По-п’яте, безперервне забезпечення службової перспективи, стабільність службово-трудових відносин, підвищення рівня кваліфікації.

Правовою основою регламентації соціально-правового захисту працівників державної виконавчої служби є Закон України “Про державну виконавчу службу” [160]. Згідно розділу VЗакону України “Про державну виконавчу службу”, держава гарантує соціальний захист працівників виконавчої служби та членів їхніх сімей. Відповідно до нормативних приписів, зазначених у статтях 14, 15, 16 даного Закону: державний виконавець перебуває під захистом Закону; держава гарантує захист здоров’я, честі, гідності, житла, майна державних виконавців та членів їхніх сімей від злочинних посягань та інших протиправних дій; образа державного виконавця, опір, погроза, насильство, незаконне втручання в діяльність державного виконавця по виконанню рішень та інші дії, які перешкоджають виконанню покладених на нього обов’язків, тягнуть за собою кримінальну, адміністративну чи іншу встановлену законом відповідальність; державні виконавці, які потребують поліпшення житлових умов, протягом одного року забезпечуються службовим житлом у першочерговому порядку на час виконання повноважень відповідно до законодавства за кошти державного чи відповідного місцевого бюджету; державні виконавці мають право на першочергове встановлення квартирних телефонів; державний виконавець підлягає обов’язковому державному страхуванню на суму десятирічного заробітку за останньою посадою, яку він займає.

Порядок та умови страхування державних виконавців встановлюються Кабінетом Міністрів України.

У разі загибелі державного виконавця під час виконання службових обов’язків сім’ї загиблого або його утриманцям виплачується одноразова допомога у розмірі десятирічного заробітку загиблого за останньою посадою, яку він займав, і призначається пенсія у зв’язку з втратою годувальника відповідно до Закону України “Про пенсійне забезпечення”(абзац 3 ст. 16 Закону України «Про державну виконавчу службу» [160].

За сім’єю загиблого державного виконавця зберігається право на одержання житлової площі.

У разі каліцтва, одержаного державним виконавцем під час виконання службових обов’язків, а також інвалідності, що настала у період проходження служби або не пізніш як через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього терміну, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що сталися при виконанні службових обов’язків, йому виплачується одноразова допомога в розмірі від трирічного до п’ятирічного заробітку (залежно від ступеня втрати працездатності) і призначається пенсія по інвалідності.

Збитки, завдані майну державного виконавця чи членів його сім’ї у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків, відшкодовуються у встановленому законом порядку в повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України.

Законодавчо визначена і розгалужена система заходів соціально-правового захисту працівників державної виконавчої служби, на думку нормо творця, повинна надійно гарантувати реалізацію елементів правового статусу останніх. Однак практика застосування цих норм свідчить про інше. “В умовах відсутності скоординованої роботи щодо реального забезпечення правового захисту честі й гідності працівників виконавчої служби, їх адаптації до змін у соціально-економічній та політично-правовій сфері, реально існує загроза втрати почуття довіри та поваги до державних інститутів, падіння авторитету державної служби. А це може спричинити або виникнення у працівника комплексу неповноцінності, або ж, навпаки, до нехтування інтересами служби на догоду дрібноегоїстичним інтересам. Відсутність організованої й постійної реабілітаційної та патронажної роботи стосовно пенсіонерів, інвалідів, хворих працівників державної виконавчої служби та членів їх родини підриває довіру в їх необхідності суспільству, в те, що прожиті роки і державна служба не були марними. Розпорошеність напрямків соціальної роботи в підрозділах виконавчої служби мимоволі відсунула цю роботу на другий план, призвела до відсутності систематичних досліджень умов праці і побуту державних службовців, реальної роботи щодо вироблення методів ефективного використання службового часу й дозвілля, формування розумних потреб, запитів, цінностей і мотивів поведінки” [158, с. 10-11]. Діяльність підрозділів державної виконавчої служби по втіленню в життя законодавчих постанов, що гарантують соціальне забезпечення працівника державної виконавчої служби на пенсії, багатоаспектна, а правові і організаційні механізми їх реалізації на місцях надто різнорідні. В одних регіонах надані гарантії та пільги реалізуються в повному обсязі, в інших – поки що не знайдені ефективні підходи до кожного аспекту проблеми, в третіх – ще мало виявляється ділової ініціативи, творчості, бажання й наполегливості у вирішенні вищезазначених питань. Найбільш актуальними для співробітників і керівників органів виконавчої служби залишаються питання забезпечення сімей особового складу житлом.

З огляду на це сьогодні у галузі соціальної роботи в підрозділах виконавчої служби стоїть складне завдання – посилити роботу щодо розробки і впровадження в життя різноаспектних заходів соціально-правового захисту державних службовців цих органів, нейтралізувати або принаймні мінімізувати дію руйнівних сил соціальної напруги у суспільстві не допустити, щоб вона могла вилитись у конфліктні ситуації, сконцентрувати й максимально підтримувати моральні й матеріальні зусилля соціально активних груп службово-трудових колективів відповідних підрозділів по виходу із кризової ситуації. На жаль, поки що відсутні серйозні наукові дослідження з проблемних напрямків соціально-правового забезпечення й захисту працівників державної виконавчої служби. Соціально-правова робота стосовно органів виконавчої служби охоплює такі напрямки: матеріально-фінансове забезпечення; соціальне забезпечення за віком або з причин тимчасової чи постійної непрацездатності; правовий захист честі гідності, здоров’я і майна державних службовців та їх близьких і рідних; надання соціальної допомоги при їх адаптації на службі; рекреаційна діяльність і патронажна допомога ветеранам, одиноким хворим, найменш захищеним групам. Безперечно, у сферу соціально-правової політики входить також робота з різними групами населення країни з метою підвищення авторитету працівника державної виконавчої служби серед громадськості. Взагалі, система роботи у сфері соціально-правового захисту працівників виконавчої служби повинна розглядатись як засіб підвищення ефективності їх діяльності.

Дослідження суті, основних ознак та юридичної природи соціально-правового захисту працівників органів державної виконавчої служби України дозволяє зробити наступні висновки, пропозиції та рекомендації щодо подальшого розвитку теорії і практики функціонування даного явища.

Соціально-правовий захист працівників державної виконавчої служби сприяє залученню на службу до цих органів найбільш здібних до даного виду діяльності спеціалістів та постійний розвиток цих здібностей. Однак практика досягнення даної мети стикається з рядом проблем, серед яких центральною є проблема меж захисту. Стан соціально-правової захищеності працівників виконавчої служби сьогодні в цілому не забезпечує ні залучення на службу достойних громадян, ні прагнення працюючих до розвитку своїх службових здібностей. За цих умов працювати у підрозділах виконавчої служби йдуть особи, що не знаходять себе в цивільних структурах і задовольняються мінімумом стабільності теперішнього службового стану, або ті, хто давно зв’язав своє життя зі службою і не ризикує змінювати цю прив’язаність, або ті, хто прагне використовувати службовий стан в корисливих цілях. Це – нижня, кризова межа соціально-правового захисту особового складу виконавчої служби. Рух від неї в бік підвищення соціальної захищеності працівників сьогодні необхідний і актуальний. Цей рух має прямо пов’язуватись з відбором громадян на роботу в підрозділи виконавчої служби. Щоб на службу до цієї складової механізму виконавчої влади держави приходили особи, для яких важливі не лише заходи соціально-правового захисту самі по собі, але й соціальна плідність і важливість даної діяльності. Позитивно відбивається в цьому відношенні і адекватна досліджуваній державній службі мотивація праці – прагнення реалізувати себе в управління. Поєднання цих двох базових факторів у формуванні відношення до служби сприяє переборенню залежності державних службовців в оцінці своєї соціальної захищеності від концентрації уваги переважно на матеріальному стані.

Обов’язковою умовою професійної діяльності державних службовців виконавчої служби є їх правова захищеність. Правовий захист працівника виконавчої служби передбачає надання йому можливості відновлення стану, в якому він перебував до порушення його прав; припинення дій, які порушують його права чи створюють загрозу їх порушення; визнання недійсними актів державного органу, органу місцевого самоврядування, інших організацій, установ відносно державного службовця виконавчої служби, якщо вони прийняті з порушенням чинного законодавства; самозахисту, своїх прав у передбачених законом випадках; відшкодування збитків, компенсації моральної шкоди, завданої працівникові протиправно. Однак сьогодні умова захищеності підрозділів виконавчої служби здійснюється на низькому рівні: не реалізується право громадян на рівні умови прийняття на службу і службового просування залежно від знань, досвіду й здібностей; існує недосконала практика регламентації посадових обов’язків; спостерігається низька активність і слабке значення атестаційної роботи; відсутні довіра службовців до офіційних структур, покликаних захищати їх права; не спрацьовують у повній мірі механізми захисту працівників та членів їх сімей від насилля, погроз, кривди з боку громадян у зв’язку з виконанням службових обов’язків та виконанням рішень судів. Одним із факторів, які забезпечують ефективність та безпеку даної діяльності, є кримінально-правовий та адміністративно-правовий захист здоров’я, честі, гідності працівників виконавчої служби. У цілому в Кримінальному Кодексі України [161]і Кодексі України про адміністративні правопорушення [113]досить широко й детально регламентуються зміст кримінальних і адміністративних правопорушень проти працівників виконавчої служби, але в силу різних причин останні можливостями кримінально-правового та адміністративно-правового захисту користуються не повністю, що підриває принцип соціальної справедливості й негативно впливає на даний вид діяльності. “Такими причинами є незнання законодавчих актів, що захищають працівників виконавчої служби від злочинних посягань, неуважність до цієї проблеми керівників, їх невимогливість до документального, юридично грамотного оформлення правопорушень щодо працівників” [158, с. 12]. Звідси, хоча державні службовці органів виконавчої служби законодавством України наділені достатньо широким правовим захистом, на практиці такими користується не велика кількість працівників. У одному випадку тут проявляється такий стереотип поведінки, коли самому працівнику добиватись справедливості незручно та й ніколи. Інші працівники свідомо не бажають втягуватись у тривалу боротьбу за відновлення справедливості, знаючи наперед, з якими складнощами вони зустрінуться в прокуратурі і в суді, і скільки це забере у них моральних і фізичних сил. Тому, слід покласти обов’язки щодо захисту працівників державної виконавчої служби на відповідні правоохоронні органи.

Послідовне й систематичне підвищення рівня соціально-правової захищеності держаних службовців виконавчої служби передбачає постійне удосконалення їх професійно-психологічної підготовки. Для цього необхідно в системі професійного навчання прауцівників, служб та підрозділів виконавчої служби постійно звертати увагу працівників на оперативно-службової діяльності до професійно-ділових якостей співробітників, їх професійно-психологічної стійкості. Працівник державної виконавчої служби, вирішуючи професійні завдання, часто знаходиться в стані психологічної перевантаженості, а це вимагає від нього високої професійно-психологічної підготовленості, відсутність або недостатність якої призводить, як правило, до невпевнених дій, в наслідок чого виникають соціально-психологічні конфлікти.

Удосконалення професійно-психологічної підготовки працівників виконавчої служби сприяє формуванню у них впевненості у своїй соціально-правовій захищеності через розвиток властивостей: психологічної стійкості; професійно-ділових психологічних якостей; вміння врахувати психологічні фактори при вирішенні професійних завдань. З огляду на це, психологічну стійкість слід формувати шляхом: постановки цілей і створення мотивів діяльності; розвитку професійної свідомості; формування впевненості у соціальній важливості професійної діяльності; морального виховання. Професійно-ділові психологічні якості необхідно формувати на основі розвитку: психологічної чуйності; професійної спостережливості; професійного розуміння; професійної пам’яті; професійного мислення; вольових ознак і властивостей. У якості основних компонентів уміння державних службовців органів виконавчої служби враховувати психологічні фактори при вирішенні службово-трудових завдань. Знання основ професійної психології; знання психологічних аспектів професійної діяльності; вміння аналізувати психологічні фактори, що впливають на результати професійної діяльності; вміння встановлювати психологічні контакти з суб’єктами відносин.

Висновки до розділу 3

Підсумовуючи розгляд суті, соціального призначення, характеру і природи юридичних гарантій проходження служби в підрозділах державної виконавчої служби, зробимо деякі висновки і пропозиції щодо удосконалення їх нормативно-правового регулювання.

Вважаємо за необхідне у Законі України “Про державну виконавчу службу” передбачити статтю за назвою “Гарантії працівника державної виконавчої служби”, де, окрім наведених загальних гарантій для державного службовця, вказати також спеціальні гарантії, котрі стосуються лише працівників виконавчої служби. А також зазначити наступне: а) працівнику державної виконавчої служби незалежно від умов проходження ним служби надаються у випадках і порядку, встановленому в нормативних актах, приміщення для проживання, службовий транспорт або грошова компенсація за транспортні витрати; б) працівнику державної виконавчої служби компенсуються витрати, пов’язані із службовими відрядженнями, а також компенсуються транспортні витрати і витрати на оплату приміщення для проживання.

Дослідження суті, основних ознак та юридичної природи соціально-правового захисту працівників органів державної виконавчої служби України дозволяє зробити наступні висновки, пропозиції та рекомендації щодо подальшого розвитку теорії і практики функціонування даного явища.

  1. Соціально-правовий захист працівників виконавчої служби сприяє залученню на службу до цих органів найбільш здібних до даного виду діяльності спеціалістів з умовою постійного розвитку їхніх здібностей. Однак практика досягнення даної мети стикається з рядом проблем, серед яких центральною є проблема меж захисту. Стан соціально-правової захищеності працівників виконавчої служби сьогодні в цілому не забезпечує ні залучення на службу достойних громадян, ні прагнення працюючих до розвитку своїх службових здібностей. За цих умов працювати у підрозділах виконавчої служби йдуть особи, що не знаходять себе в цивільних структурах і задовольняються мінімумом стабільності теперішнього службового стану, або ті, хто давно зв’язав своє життя зі службою і не ризикує змінювати цю прив’язаність, або ті, хто прагне використовувати службовий стан в корисливих цілях. Це – нижня, кризова межа соціально-правового захисту особового складу виконавчої служби. Рух від неї в бік підвищення соціальної захищеності працівників сьогодні необхідний і актуальний, що безпосередньо пов’язано з відбором громадян на роботу в органах виконавчої служби. Важливо, щоб на службу до цієї складової виконавчої влади держави приходили особи, для яких важливі не лише заходи соціально-правового захисту самі по собі, але й усвідомлення соціальної плідності і важливості даної діяльності. Позитивно відбивається в цьому відношенні і адекватна досліджуваній державній службі мотивація праці – прагнення реалізувати себе в управлінні. Поєднання цих двох базових факторів у формуванні відношення до служби сприяє переборенню залежності державних службовців в оцінці своєї соціальної захищеності від концентрації уваги переважно до матеріального стану.
  2. Обов’язковою умовою професійної діяльності державних службовців виконавчої служби є їх правова захищеність. Правовий захист працівника виконавчої служби передбачає надання йому можливості відновлення стану, в якому він перебував до порушення його прав; припинення дій, які порушують його права чи створюють загрозу їх порушенню; визнання недійсними актів державного органу, органу місцевого самоврядування, інших організацій, установ стосовно державного службовця виконавчої служби, якщо вони прийняті з порушенням чинного законодавства; самозахисту своїх прав у передбачених законом випадках; відшкодування збитків, компенсації моральної шкоди, завданої працівникові протиправно. Однак сьогодні захищеність органів державної виконавчої служби перебуває на низькому рівні: не реалізується право громадян на рівні умови, коли приймають на службу і не завжди службове просування залежить від знань, досвіду й здібностей; існує недосконала практика регламентації посадових обов’язків; спостерігається низька активність і недооцінюється атестаційна робота; відсутня довіра службовців до офіційних структур, покликаних захищати їх права; не спрацьовують у повній мірі механізми захисту працівників та членів їх сімей від насилля, погроз, кривди з іншого боку у зв’язку з виконанням службових обов’язків та виконанням рішень судів.

Одним із факторів, які забезпечують ефективність та безпеку даної діяльності, є кримінально-правовий та адміністративно-правовий захист здоров’я, честі, гідності працівників виконавчої служби. У цілому в Кримінальному кодексі України [161]і Кодексі України про адміністративні правопорушення [113]досить широко й детально регламентуються зміст кримінальних і адміністративних правопорушень проти працівників виконавчої служби, але через різні причини останні можливостями кримінально-правового та адміністративно-правового захисту користуються не повністю, що підриває принцип соціальної справедливості й негативно впливає на даний вид діяльності. “Такими причинами є незнання законодавчих актів, що захищають працівників виконавчої служби від злочинних посягань, неуважність до цієї проблеми керівників, їх невимогливість до документального, юридично грамотного оформлення правопорушень щодо працівників” [158, с. 12]. Звідси, хоча державні службовці органів виконавчої служби законодавством України наділені достатньо широким правовим захистом, на практиці користується не велика кількість працівників. У одному випадку тут проявляється такий стереотип поведінки, коли самому працівнику добиватись справедливості незручно та й ніколи. Інші працівники свідомо не бажають втягуватись у тривалу боротьбу за відновлення справедливості, знаючи наперед, з якими складнощами вони зустрінуться в прокуратурі і в суді, і скільки це забере у них моральних і фізичних сил. Тому, обов’язки щодо захисту працівника державної виконавчої служби слід покласти на відповідні підрозділи внутрішньої безпеки або на підрозділи з виховної і соціально-психологічної роботи виконавчої служби.

  1. Послідовне й систематичне підвищення рівня соціально-правової захищеності державних службовців виконавчої служби передбачає постійне удосконалення їх професійно-психологічної підготовки. Для цього необхідно у процесі професійного навчання працівників служб та органів державної виконавчої служби постійно звертати увагу на професійно-ділові якості співробітників, їх професійно-психологічну стійкість.

Працівник державної виконавчої служби, виконуючи професійні завдання, часто знаходиться у стані психологічної перевантаженості, а це вимагає від нього високої професійно-психологічної підготовленості, відсутність або недостатність якої призводить, як правило, до невпевнених дій, в наслідок чого виникають соціально-психологічні конфлікти.

Удосконалення професійно-психологічної підготовки працівників державної виконавчої служби сприяє формуванню у них впевненості у своїй соціально-правовій захищеності через розвиток властивостей: психологічної стійкості; професійно-ділових психологічних якостей; вміння враховувати психологічні фактори при вирішенні складних завдань. З огляду на це, психологічну стійкість слід формувати шляхом: постановки цілей і створення мотивів діяльності; розвитку професійної свідомості; формування впевненості у соціальній важливості професійної діяльності; морального виховання.

Професійно-ділові психологічні якості формуються на основі розвитку психологічної чуйності; професійної спостережливості; професійного розуміння, професійної пам’яті; професійного мислення; вольових ознак і властивостей.

Якість основних компонентів уміння працівників державної виконавчої служби враховувати психологічні фактори впливає на виконання рішення суду. Необхідні знання основ професійної психології; знання психологічних аспектів професійної діяльності; вміння аналізувати психологічні фактори, що впливають на результати професійної діяльності; вміння встановлювати психологічні контакти з суб’єктами відносин при виконанні рішень судів.

ВИСНОВКИ

У результаті дисертаційного дослідження виявлені недосконалості поточного законодавства у частині правового забезпечення реалізації обов’язків працівників державної виконавчої служби, які пов’язані з виконанням рішень судів. На основі вивчення реального стану забезпечення регулювання адміністративно-правового статусу працівників державної виконавчої служби України та позитивного світового досвіду правового забезпечення виконавчого провадження запропоновано авторське бачення окремих визначень, та запропоновані зміни і доповнення до діючого законодавства, що як вважає дисертант, дозволить більш ефективніше регулюватиме правовий статус державного виконавця шляхом впровадження:

1. Правового статусу працівника державної виконавчої служби як правової категорієї, що визначає його місце в системі суспільного розподілу праці, вказує межі діяльності працівника щодо інших суб’єктів правовідносин, врегульованих Законом України «Про державну виконавчу службу» та іншими адміністративно-правовими нормами.

Зазначена правова інституція належить до спеціальних правових статусів особи, з регламентацією яких законодавець пов’язує покладання на особу спеціальних повноважень. Діючі норми, правові приписи, що закріплюють адміністративно-правовий статус працівника державної виконавчої служби, у процесі їх реалізації обмежують правоздатність громадян відповідно до рішень судів.

2. Одного з різновидів правового статусу державного службовця – адміністративно-правовий статус працівника державної виконавчої служби, що характеризується додатковими специфічними ознаками, такими як:

- державний виконавець – працівник єдиного органу в Україні, на якого покладається примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) у разі невиконання їх боржниками у добровільному порядку;

- розмежування повноважень державного виконавця здійснюється в залежності від суми боргу;

- в разі стягнення боргу, державний виконавець зобов’язаний вживати заходів примусового виконання рішень, встановлених законодавством.

3. Адміністративно-правовий статус працівника державної виконавчої служби – системне явище, що входить до систем більш високого рівня, до яких належать і правовідносини. Його статус характеризує структуру правовідносин, де обов’язки і права утворюють правові зв’язки між сторонами правовідносин.

4. Повноваження, що входять до адміністративно-правового статусу працівника державної виконавчої служби, доцільно класифікувати:

– за тривалістю виконання службових обов’язків щодо повноважень,якими працівник державної виконавчої служби володіє постійно, згідно із Законом України «Про державну виконавчу службу»;

– за метою їх реалізації: пов’язані з попередженням, виконання рішень;

  • за характером (спрямованістю) дій, яких необхідно вжити для реалізації відповідних прав та обов’язків працівника виконавчої служби: обов’язки, для реалізації яких необхідно утримуватись від вчинення певних дій; повноваження, для реалізації яких треба вживати певних активних дій.

5. Елементи правового інституту державної служби в підрозділах державної виконавчої служби мають комплексний характер і охоплюють правові норми різних галузей національного права, які встановлюють: порядок формування службово-трудових відносин; посади, котрі займають працівники державної виконавчої служби, здійснюючи від імені держави виконання рішень судів; правовий статус державної виконавчої служби та її працівників; умови проходження ними служби; підстави та порядок припинення службово-трудових відносин та соціально-правовий захист працівників. Права персоналу виконавчої служби – складове поняття, яке охоплює декілька рівнів: права державного службовця України та права працівника державної виконавчої служби. Обсяг, змістовність права останніх збільшується і ускладнюється. Державний службовець органів виконавчої служби поряд з загальними правами державного службовця України має специфічні посадові права, необхідні для безпосереднього виконання службових обов’язків.

6. Зважаючи на функціональну спрямованість змісту прав державних службовців органів державної виконавчої служби є сенс поділити їх на службові і персональні. Службові права пов’язані з виконанням посадових обов’язків. Їх іще доцільно називати повноваженнями. Існують загальнослужбові і посадові повноваження. До загальнослужбових відносяться повноваження, якими повинен володіти кожен державний виконавець України. Загальні права і обов’язки державних виконавців у виконавчому провадженні визначені статтею 5 Закону України «Про виконавче провадження». Державний виконавець зобов’язаний використовувати надані йому законом та передбачені Інструкцією «Про проведення виконавчих дій» права і обов’язки в точній відповідності до закону, не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб, роз’яснювати особам, які беруть участь у виконавчому провадженні або залучаються до проведення виконавчих дій. Значна різноманітність посадових повноважень зумовлена чималою кількістю посад в органах виконавчої служби та їх підрозділах. Персональні права покликані забезпечувати ефективну діяльність службовця, його зацікавленість в отриманні премій, у кар’єрному зростанні в державній виконавчій службі.

  1. Права державних службовців доцільно розмежувати наступним чином: права, надані державному службовцю при вступі на службу; загальногромадські права; службові права, що поділяються на загальнослужбові і посадові; особисті права, пов’язані з кар’єрою державного службовця, з реалізацією прав на матеріальне забезпечення, відпочинок, пільги, соціально-правовий захист.
  2. Під державними правообмеженнями, пов’язаними з державною службою в підрозділах державної виконавчої служби, необхідно розуміти визначені загальними і спеціальними нормативно-правовими актами умови, котрі ставлять працівника виконавчої служби в певні юридичні межі, вихід за які тягне застосування того чи іншого різновиду юридичної відповідальності.
  3. Ст. 12 Закону України “Про державну службу” за назвою “Обмеження, пов’язані з прийняттям на службу в державні органи та їх апарати” вимагає удосконалення, а саме: заміни даної назви на “Обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу”, доповнення переліку обмежень як таке – “раніше притягувалися до відповідальності за корупційне діяння”; замінити оціночне поняття “мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади” на “мають непогашену судимість за навмисний злочин” (про обов’язкове проведення перевірки даних відомостей).
  4. Пропонується доповнити ст.16 Закону України “Про державну службу” наступними правообмеженнями: «заборона займатися державним службовцям іншою оплачуваною діяльністю, окрім педагогічної, наукової та іншої творчої діяльності; заборона використовувати у неслужбових цілях засоби матеріально-технічного, фінансового та інформаційного забезпечення, інше державне майно і службову інформацію».
  5. Поняття юридичної відповідальності державних службовців органів державної виконавчої служби визначено як нормативно передбачені державно-владні заходи примусового характеру, що настають у якості реакції уповноважених державою органів на вчинення посадовою особою правопорушення, пов’язаного з примусовим виконанням службово-трудових обов’язків. У зв’язку з тим, що мають місце масові невиконання рішень суду у визначений термін необхідні діючі заходи щодо відповідальності працівників державної виконавчої служби, які посилять відповідальність за неналежне виконання службових обов’язків.
  6. Підставою притягнення працівника державної виконавчої служби до відповідальності за порушення положень адміністративно-правового статусу є службове правопорушення, яке може визнаватися злочином, адміністративним, дисциплінарним проступком, в залежності від та характеру суспільної небезпеки. В чинному законодавстві необхідно закріпити норму щодо неможливості притягнення працівника державної виконавчої служби одночасно до кількох із зазначених видів відповідальності. Це має бути досягнуто шляхом встановлення можливості притягнення працівника державної виконавчої служби до дисциплінарної відповідальності за службове правопорушення тільки якщо ці правопорушення за своїм характерам не тягнуть за собою відповідно до чинного законодавства адміністративної або кримінальної відповідальності (як більш суворих видів юридичної відповідальності), тому що реалізація юридичної відповідальності працівників державної виконавчої служби – це міра державного примусу, тобто заходу, застосованого за одностороннім рішенням державного органу або посадовою особою.
  7. З метою удосконалення нормативного забезпечення реалізації юридичної відповідальності працівників державної виконавчої служби за невиконання чи неналежне виконання своїх посадових обов’язків доцільно внести наступні зміни та доповнення: а) ст.14 Закону України “Про державну службу” доповнити нормою, яка б регулювала порядок відсторонення державного службовця, що вчинив протиправне діяння, від виконання своїх посадових обов’язків до вирішення питання про його відповідальність; б) ст.38 Закону України “Про державну службу” доповнити нормою, яка б встановлювала, що працівники державної виконавчої служби також підлягають дисциплінарній відповідальності, або заходам іншого правового впливу; в) статтю 14 “Особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців” Закону України “Про державну службу” перенести з розділу ІІІ “Правовий статус державних службовців державних органів та їх апарату” до розділу VІІІ за назвою “Відповідальність за порушення законодавства про державну службу”; г) Закон України “Про державну виконавчу службу” передбачає, що державні службовці за невиконання чи неналежне виконання своїх посадових обов’язків підлягають кримінальній, адміністративній, дисциплінарній та цивільно-правовій відповідальності, реалізація яких відбувається відповідно до законодавства України. У зв’язку із зазначеним, Закон України “Про державну службу” доповнити нормою, що врегулює порядок оскарження працівниками державної виконавчої служби дій відповідних посадових осіб, згідно з якими вони були притягнуті до того чи іншого виду юридичної відповідальності.
  8. У Законі України “Про державну виконавчу службу” передбачити статтю з назвою “Гарантії прав працівника державної виконавчої служби”, де, окрім наведених загальних гарантій для державного службовця, вказати також спеціальні гарантії, які стосуються лише працівників державної виконавчої служби як працівників правоохоронних органів. Законодавчо виначити наступне: а) надання працівнику державної виконавчої служби приміщень для роботи та проживання, зброї, службового транспорту або грошової компенсації за транспортні витрати; б) витрати, пов’язані із службовими відрядженнями, а також компенсації, пов’язаної із затратами при виконанні виконавчого провадження (транспортування, складське зберігання тощо).
  9. Поняття виконання службових обов’язків працівниками органів державної виконавчої служби визначити як нормативно закріплені умови і засоби, що забезпечують їм реальні можливості щодо реалізації наданих службових прав при здійсненні посадових обов’язків з виконання рішень судів.
  10. Соціально-правовий захист працівника державної виконавчої служби є системою наданих та контрольованих державою економічних, соціальних, організаційно-правових, психологічних, педагогічних, моральних заходів і гарантій, що забезпечують учасникам суспільних відносин реалізацію та здійснення їх природних прав, свобод і законних інтересів, які потребують відповідного фінансового забезпечення, тому що соціально-правовий захист державних службовців України – це забезпечення державою можливості успішного примусового виконання службових обовязків, задоволення потреб та інтересів певної категорії осіб, що є гарантом ефективного виконання передбачених посадових обов’язків.

Законом України «Про державну виконавчу службу» гарантовано захист здоров’я, честі, гідності, житла, майна державних виконавців та членів їх сімей від злочинних посягань та інших протиправних дій та беручи до уваги функції та повноваження державного виконавця окремо і державної виконавчої служби у цілому, а також з метою посилення правових норм визначення статусу цієї служби як органу примусового виконання рішень, доцільно віднести державну виконавчу службу України до системи правоохоронних органів, що в свою чергу підвищить правовий статус працівника державної виконавчої служби у державі і ефективність діяльності державної виконавчої служби в цілому, та забезпечить гарантії захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян та юридичних осіб у процесі виконавчого провадження при виконанні рішень судів

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Большой юридический словарь / Авт.-сост.: Додонов В.Н. и др. – М.: Инфра-М, 1997. – 789 с.
  2. Шайкенов Н.А. Правовое обеспечение интересов личности. – Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1990. – 199 с.
  3. Лукашевич Н.П., Туленков Н.В. Введение в социологию: Учеб.-метод. пособие. – К.: МАУП, 1996. – 124 с.
  4. Радаев В.В., Шкаратан О.И. Социальная стратификация: Учеб. пособие. – М.: Аспект-Пресс, 1996. – 317 с.
  5. Ануфриев Е.А. Социальный статус и активность личности. Личность как объект и субъект социальных отношений. – М.: Изд-во Моск.ун-та, 1984. – 288 с.
  6. Советское административное право:учебник / И.А. Азовкин, А.П. Алехин, П.Т. Василенков и др.– М.: Юрид. лит., 1985. – 544 с.
  7. Грибанова М.А. Зміст поняття адміністративно-правового статусу громадянина // Держава і право: Збірник наук.пр. – К., 2001. – Вип. 11: Юридичні і політичні науки. – С. 230-236.
  8. Витрук Н.В. Основы теории правового положения личности в социалистическом обществе. – М., Наука, 1979. – 229 с.
  9. Кучинский В.А. Личность, свобода, право. – М.: Юрид.лит., 1978. – 208 с.
  10. Гусарєв С.Д. Теоретичні аспекти забезпечення правового статусу особистості в Україні // Науковий вісник Дніпропетр. юридичного ін-ту МВС України. – 2000. – № 1. – С. 38-43.
  11. Ильин И.А. О сущности правосознания. – М., ТОВ «Papor»1993. – 234 с.
  12. Кучинский В.А. Конкретизация конституционного статуса гражданина СССР в текущем законодательстве как проблема социалистической законности // Правопорядок и правовой статус личности в развитом социалистическом обществе в свете Конституции СССР 1977г. – Саратов, Изд-во Сарат. ун-та, - 1980. – С.108-113.
  13. Янюк Н. Особливості адміністративно-правового статусу посадової особи // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ІІІ Регіональної наукової конференції (лютий 1997 р.). – Львів, 1997. – С. 85-88.
  14. Бахрах Д.Н. Административное право: Крат. учеб.курс. – М.: Норма, 2000. – 275 с.
  15. Бойко В.И. Административно-правовой статус граждан в Украине // Проблемы законности. – 1998. – Вып. 34. – С. 94-98.
  16. Павленко П.І. Проблема правового статусу посадової особи в юридичній літературі // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Зб. наук. ст. – Донецьк: ДІВС, 1999. – № 1. – С. 150-154.
  17. Державна виконавча влада в Україні: формування та функціонування: Зб. наук. пр. / Наук.кер. Нижник Н.Р. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. – Ч. 1. – 224 с.
  18. Зуй В.В. Адміністративно-правовий статус громадян в Україні // Правова держава Україна: Проблеми, перспективи розвитку: Короткі тези доп. та наук. повід. респ. н-пр. конфер. 9-11 листопада 1995. – Х., НЮА. -1995. – С. 107-108.
  19. Новоселов В.И. Правовое положение граждан в советском государственном управлении. – Саратов: Изд-во Сарат ун-та,1976. – 216 с.
  20. Смирнов О.В. О правовом статусе рабочих и служащих // Советское государство и право. – 1974. – №3. – С. 41-48.
  21. Горшенев В. М. Структура правового статуса гражданина в свете Конституции СССР 1977г. // Правопорядок и правовой статус личности в развитом социалистическом обществе в свете Конституции СССР 1977г. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1980. – С. 51-58.
  22. Матузов Н.И. Правовая система и личность. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1987. – 293 с.
  23. Салищева Н.Г. Административный процесс в СССР. – М.: Юрид.лит., 1964. – 108 с.
  24. Овсянко Д.М. Административное право: Учеб. пособие для юрид. фак. и ин-тов. – М.: Юристъ, 1996. – 303 с.
  25. Государственное управление и административное право /Редкол.: Ю.М. Козлов и др. – М.: Юрид. лит., 1978. – 356 с.
  26. Якушев І. Юридичні властивості суб’єктів права. // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2000. – Вип. 35. – С. 32-38.
  27. Закон України “Про громадянство України” від 18 січня 2001 р. № 2235-ІІІ // Відомості Верховної Ради України від 30.03.2001. – № 13. – Ст.65.
  28. Самощенко И.С., Фарукшин М.Х. Ответственность по советскому законодательству. – М., Юрид. лит. - 1971. – 240 с.
  29. Файоль А. Общее и промышленное управление: Пер. с фр. – М.: Журн. “Контроллинг”, 1992. – 111 с.
  30. Ответственность в управлении / И.Л. Бачило, П.Г. Щекочихин, С.В. Катрич и др. – М.: Наука, 1985. – 303 с.
  31. Государственная служба в зарубежных странах: сб. обзоров законодательства/ Отв.ред Касаткина Н.М. – М.: ЮНИОН РАН, 1996. – 166с.
  32. Петелин А.И. Некоторые методологические проблемы исследования юридической ответственности // Проблемы юридической ответственности по социалистическому праву: Сб. статей / Ред А.И. Петелин. – Томск: Изд-во Томск. ун-та, 1977. – С. 10-16.
  33. Матузов Н.И. Правовой статус личности: понятие и структура // Правопорядок и правовой статус личности в развитом социалистическом обществе в свете Конституции СССР 1977г. – Саратов, 1980. – С. 61-66.
  34. Евтихиев А.Ф. Законная сила актов администрации. – Репр.воспроизведение изд. 1911 г. – М.: Спарк, 2006. – 293 с.
  35. Евтихиев А.Ф. Основы советского административного права. – М., 1925. – 316 с..
  36. Шершеневич Г.Ф. Общая теория права: Философия права. – М., 1912. – Т. 1. – 698 с.
  37. Рождественский А.А. Теория субъективных публичных прав. – М.: печатня А.И. Снегиревой, 1913. – 25 с.
  38. Александров Н. Г. Законность и правоотношения в советском обществе. – М.: Госюриздат,1955. – 176 с.
  39. Братусь С. Н. Юридические лица в советском гражданском праве. – М.: Юриздат, 1947. – 363 с.
  40. Матузов Н.И. Личность, права, демократия. Теоретические проблемы субъективного права. – Саратов: Изд-во Сарат.ун-та, 1972 – 290с.
  41. Новоселов В. И. Теоретические проблемы развития административно-правового положення граждан СССР в современных условиях: автореф. дис. … докт. юрид. наук. – М., 1979. – 39 с.
  42. Веремеенко И.И. Механизм административно-правового регулирования в сфере охраны общественного порядка. Часть 1. Предмет и понятие. – М., 1981. – 111 с.
  43. Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова,А.В. Малько. – М.: Юристъ, 1997. – 671 с.
  44. Фарбер И.Е. Свобода и права человека в Советском государстве. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1974. – 180 с.
  45. Толстой Ю.К. К теории провоотношения. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1959. – 88 с.
  46. Цельєв О.В. Міліція як інститут громадянського суспільства: Автореф. дис… канд.юрид.наук (12.00.01). – К., 1998. – 20 с.
  47. Алексеев С.С. Теория права. – 2-е изд. – М.: БЕК, 1994. – 224 с.
  48. Братко А.Г. Правоохранительная система (вопросы теории). – М.: Юрид. лит., 1991. – 206 с.
  49. Протасов В.Н. Правоотношение как система. – М.: Юрид. лит., 1991. – 141 с.
  50. Лившиц Р.З. Теория права: учебник. – М.: БЕК, 1994. – 208 с.
  51. Васильев А.С. Административное право Украины (общая часть). Учебное пособие. – Х.: Одиссей, 2001. – 288 с.
  52. Государственное управление: основы теории и организации. Учебник / Под ред. В.А. Козбаненко. – М.: Статут, 2000. – 910 с.
  53. Манохин В.М. Служба и служащий в Российской Федерации: правовое регулирование. – М.: Юристъ, 1997. – 294 с.
  54. Шестаков С.В. Адміністративно-правовий статус працівника міліції: сутність та структура //Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2001. – Спецвипуск. – С. 149-153.
  55. Butler A.J.P. Police management. 2-nd ed. – Dartmouth,Publiahinj Group207 p.
  56. Васильева Г.В., Студеникина М.С. Законодательство обадминистративных правонарушениях (словарь справочник для слушателей народных университетов). – М.: Знание, 1986. – 127с.
  57. Закон України “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 р. № 356/95-ВР // Відомості Верховної Ради України від 22.08.1995. – № 34. – Ст. 266.
  58. Еропкин М.И., Попов Л.Л. Административно-правовая охрана общественного порядка. – Л.: Лениздат, 1973. – 327 с.
  59. Цельєв О.В. Міліція як інститут громадянського суспільства: Автореферат на здобуття вченого звання кандидат юридичних наук (12.00.01). – К., 1998. – 20 с.
  60. Репетиториум полицейского права: сост. по курсу проф. И.Е. Андреевского. – 2-е испр. и доп. изд. – Х.: ТипографияБирюкова, 1889. – 111 с.
  61. Соловей Ю.П. Правовое регулирование деятельности милиции в Российской Федерации. – Омск: ВШМ, 1993. – 501 с.
  62. Административное право России. Особенная часть: Учебник для вузов / Д.Н. Бахрах, Ю.П. Соловей, Н.П. Парыгин и др. – М.: БЕК, 1997. – 320 с.
  63. Гіда Є.О. Загальнолюдські стандарти прав людини і забезпечення їх реалізації в діяльності міліції: Дис… канд.юрид.наук (12.00.01). – К., 2000. – 220 с.
  64. Антонов И.П. Полиция Германии: история и современность: Учебное пособие. – М.: Акад. упр МВД России, 2000. – 144 с.
  65. Котюргин С.И. Функции советской милиции. – Омск: ВШМ МВД СССР, 1975. – 145 с.
  66. Картузова И.А. Дисциплинарная ответственность государственных служащих:Автореф. … канд.юрид.наук: 12.00.07. – О.., 1999. – 20 с.
  67. БитякЮ.П., ЗуйВ.В., КомзюкА.Т. Переконання і примус у державному управлінні. Адміністративна відповідальність: Конспекти лекцій. – Харків, 1994. – 44 с.
  68. Борисов Г.Л., Баранов В.А., Доровской С.М. Проблемные вопросы правового обеспечения участия милиции в государственной системе реагирования на чрезвычайные ситуации // Проблемы совершенствования деятельности органов внутренних дел в чрезвычайных ситуациях: Сборник научных трудов. – М., 1993. – С. 9.
  69. Корнієнко М.В. Управління силами і засобами органів внутрішніх справ при ускладненні оперативної обстановки в сфері охорони громадського порядку: Автореферат дисертації на здобуття вченого ступенякандидатаюридичних наук: 12.00.07. – Х., 2000. – 22 с.
  70. Ануфрієв М.І. Організаційно-правові засади управління безпекою життєдіяльності працівників органів внутрішніх справ України. – Х.: Ун-т внутріш. справ, 1998. – С. 15-17.
  71. Бандурка О.М. Управління в органах внутрішніх справ України: Підручник. – Харків: Ун-т внутр. справ, 1998. – 480 с.
  72. Бандурка О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення. – Х.: “Основа”, 1996. – 398с.
  73. Закон України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р. № 3723-ХІІ // Відомості Верховної Ради Українивід 28.12.1993. – № 52. – Ст. 490 (з наступними змінами та доповненнями).
  74. Щербина В.І. Дисциплінарна відповідальність державних службовців органів внутрішніх справ: Автореф. дис. … канд.юрид.наук: 12.00.07. – Х., 1998. – 22 с.
  75. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України від 23.07.1996. – № 30. – Ст. 141.
  76. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права: Прийнято резолюцією 2200А(ХХІ) Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1966р.// Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи/ Упоряд. Ю.К.Качуренко. – 2-е вид. – К.: Юрінформ, 1992. – С. 36-63.
  77. Лавриненко О.В. Контрактная форма трудового договора как основание возникновения служебно-трудового правоотношения работников органов внутренних дел. – Х.: Знание, 1999. – С. 19-21.
  78. Кульбашна О. Співвідношення понять “службовець” і “державний службовець” у законодавстві України // Право України. – 1999. – № 4. – С. 97-101.
  79. Алексеев С.С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве. – М.: Юрид. лит., 1966. – 187 с.
  80. Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій: Навч. посібник для юрид. фак. вузів. – К.: ТОВ “Вентурі”, 1996. – 208 с.
  81. Веремеенко И.И. Механизм административно-правового регулирования в сфере охраны общественного порядка. Часть 2. Элементы и формы реализации права в механизме административно-правового регулирования в сфере охраны общественного порядка. – М., 1982. – 111 с.
  82. Общая теория права и государства: Учеб. для юрид. вузов / В.С. Афанасьев, А.Г. Братко, А.П. Герасимов и др. Под ред. В.В. Лазарева – М.: Юристъ, 1994. – 367 с.
  83. Загальна теорія держави та права / За ред. В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком, 1998. – 320 с.
  84. Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах / Под ред. М.Н. Марченко. – Т.2. Теория права / Борисов В.В., Гранат Н.Л., Гревцов Ю.И. и др. – М.: Зерцало, 1998. – 620 с.
  85. Шейндлин Б.В. Норма права и правоотношение // Вопросы общей теории советского права / Под ред. С.Н. Братуся. – М.: Госюриздат, 1960. – С. 131-139.
  86. Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. – М.: Юрид. лит., 1974. – 348 с.
  87. Стальгевич А.К. Некоторые вопросы теории социалистических правоотношений // Сов. государство и право. – 1957. – №2. – С. 24-31.
  88. Назаров Б.Л. Социалистическое право в системе социальных связей. – М.: Юрид. лит., 1976. – 312 с.
  89. Алексеев С.С. Право: Азбука. Теория. Философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 711 с.
  90. Дудин А.П. Диалектика правоотношений / Под ред. В.О. Тененбаума. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1983. – 121 с.
  91. Шестаков С.В. Співвідношення адміністративно-правового статусу працівника міліції і правовідносин, у яких він реалізується // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2002. – № 18. – С. 137- 140.
  92. Сердюк І.А. Щодо ознак правовідносин за участю працівників міліції // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ. – 2000. – № 2. – С. 215-219.
  93. Телегин А.С. Некоторые вопросы прохождения государственной службы в органах милиции // Служба в государственных и общественных организациях: Межвуз.сб.науч.тр. / Редкол.: Д.Н. Бахрах (отв.ред.) и др. – Свердловск: СЮИ, 1988. – С. 90-96.
  94. Ракитов А.И. Историческое познание. Системно-гносеологический подход. – М.: Политиздат, 1982. – 303 с.
  95. Йоффе О.С., Шаргородский М.Д. Вопросы теории права. – М.: Госюриздат, 1961. – 380 с.
  96. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х.: Консум, Ун-т внутр. дел, 2000. – 691 с.
  97. Советское административное право: Учебник / Под ред. А.П. Коренева. – М.: Юрид. лит., 1986. – 398 с.
  98. Козлов Ю.М. Административные правоотношения.– М.: Юрид. лит., 1976.– 184 с.
  99. Гессен В.М. Теория правового государства. – СПб., 1912 – 67 с.
  100. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: Посібник для студентів спеціальності “Правознавство”. – Вид. 2-е, змін. і доп. – К., 1994. – 236 с.
  101. Мицкевич А.В. Субъекты советского права. – М.: Госюриздат, 1962. – 211 с.
  102. Матузов Н.И. Общие правоотношения как разновидность социалистических правовых отношений // Вопросы теории государства и права. – Саратов, изд-во Сарат. ун-та. - 1976. – Вып. 4. – С. 69-99.
  103. Общая теория права. Курс лекций / Под ред. В.К. Бабаева. – Нижний Новгород, 1993. – 544 с.
  104. Бахрах Д.Н. Административная ответственность. – Пермь, 1966. – 193 с.
  105. Явич Л.С. Основные аспекты содержавния и формы советского права. – М.: Юрид. лит., 1971. – 152 с.
  106. Мотовиловкер Е.Я. Теория регулятивного и охранительного права. – Воронеж: Изд-во Воронежского университета, 1990. – 134 с.
  107. Старилов Ю.Н. Служебное право. Учебник. – М.: Изд-во БЕК, 1996. – 693 с.
  108. Манохин В.М. Служба и служащий в Российской Федерации: правовое регулирование. – М., Юристь, 1997. – 296 с.
  109. Государственная служба: теория и организация. Курс лекций / кол.авт.: Охотский Е.В., Игнатов В.Г., Латов Б.В. и др. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. – 640 с.
  110. Закон України „Про виконавче провадження” від 21 квітня 1999 року № 606 – ХІV / Відомості Верховної Ради України від 18.06.1999. - № 24. – ст. 207.
  111. Адміністративне право України. Підручник для юрид. вузів і фак. / За ред. Ю.П. Битяка. – Х.: Право, 2000. – 516 с.
  112. Ноздрачев А.Ф. государственная служба.Ученик. – М.: Статут, 1999. – 591 с.
  113. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. // Відомості Верховної Ради Української РСРвід 18.12.1984. –№ 51. – С. 1122 (з наступними змінами та доповненнями).
  114. Понеделков А.В. Элита (политико-административная элита: проблемы методологии, социологии, культуры). – Ростов на Дону: Изд-во Северо-Кавказского научн.центра, 1995.- 340с.
  115. Сливка С. Професійна культура юриста(Теоретико-методологічний аспект). – Львів: “Світ”, 2000. – 336с.
  116. Кунц Г., О’Доннел С. Управление: системный и ситуационный анализ управленческих функций: Пер. с англ.: В 2 т. – Т.1. – М.: Прогресс, 1981. – 495 с.
  117. Аболіна Т.Г. Моральнісна культура в контексті соціокультурної динаміки (філософсько-етичний аналіз): Дис.. д-ра філос.наук. – К.: Київський ун-т ім. Т.Шевченка, 1999. – 399 с.
  118. Маркарян Є.С. Теория культуры и современная наука: Логико-методологический анализ. – М.: Мысль, 1983. – 284с.
  119. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навч. посіб. - К.: Либідь, 1996. – 304 с.
  120. Денщик О.І. Деонтологія державного службовця: Навч. посіб. -Хмельницький ХІУП, 1998. – 50 с.
  121. Федоренко Е.Г. Профессиональная этика. – К.: Вища школа, 1983. – 216с.
  122. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х т. – М.: Юрид. лит., 1982. – Т. 2. – 359 с.
  123. Клименко Н.И. Криминалистические знания в структуре профессиональной подготовки следователя. – К.: Вища школа, 1990. – 103 с.
  124. Авраменко В.Н. Профессиональное самоутверждение и нравственная культура личности //Профессиональная этика: производственные аспекты (тезисы докладов и выступлений). – Владимир, 1982. – С. 50-62.
  125. Щербак Ф.Н. Профессионально-нравственная культура труда. – М.: Знание, 1985. – 64 с.
  126. Хайкин Я.З. Взаимодействие норм права и морали. – Тарту, 1963. – 125 с.
  127. Москалькова Т.Н. Этика уголовно-процессуального доказывания (стадия предварительного расследования). - М.: Спарк, 1996. – 125 с.
  128. Букреев В.И., Римская И.Н. Этика права: От истоков этики и права к мировоззрению: Учеб.пособ. – М.: Юрайт., 1998. – 335 с.
  129. Профессиональная этика сотрудников правоохранительных органов: Учеб.пособие / Под ред. А.Опалева, Г.Дубова. – М.: Щит-М, 1997. – 326 с.
  130. Загальні правила поведінки державного службовця, затверджені Наказом Головдержслужби України від 23 жовтня 2000 року № 58 // Офіційний вісник України від 24.11.2000, № 45. – ст. 1971, код акту 17113/2000. – 346 с.
  131. Бахрах Д.Н. Административная ответственность граждан в СССР. – Свердловск: Урал. ун-т, 1989. – 202 с.
  132. Галаган И.А. Административная ответственность в СССР: Процессуальное регулирование. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1976. – 195 с.
  133. Коваль Л.В. Административно-деликтное отношение. – К.: Вища школа, 1979.– 230 с.;
  134. Лазарев В.В., Попов Л.П. Новое законодательство об административных правонарушениях и его применение // Сов. Государство и право. – 1986. – № 3. – С. 51-59;
  135. Административная ответственность в СССР / Под. ред. В.М. Манохина, Ю.С. Адушкина. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та‚ 1988. – 167 с.
  136. Лунев А.Е. Административная ответственность за правонарушения. – М.: Госюриздат, 1961. – 186 с.
  137. Щербак А.И. Правовая ответственность должностных лиц аппарата государственного управления. – К.: Наук. думка, 1980. – 133 с.
  138. Якуба О.М. Административная ответственность. – М.: Юрид. лит., 1972. – 152 с.
  139. Севрюгин В.Е. Понятие правонарушения (проступка)по административному законодательству: Учебное пособие. – М.: Академия МВД СССР, 1988. – 52 с.
  140. Адміністративна відповідальність в Україні: Навч. Посібник / Комзюк А.Т., Гуменюк В.А., Синьов О.В. та інші / За заг. ред. А.Т. Комзюка. 2-е вид.‚ виправл. і доп. – Харків, 2001. – 528 с.
  141. Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.
  142. Пастушенко Е.Н. Цели и функции административной ответственности // Изд-во вузов. Правоведение. – 1987. – № 3. – С. 36-41.
  143. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 1998 р. № 13 “Про практику розгляду судами справ про корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією” // Вісник Верховного Суду України. – 1998. – №3. – С. 20 -23.
  144. Колюка М.М. Дисциплінарна відповідальність державних службовців // Проблеми законності. Вип. 37. – Х.: НЮАУ, 1999. – С. 105-106.
  145. Венедиктов В.С., Іншин М.І. Організаційно-правові засади проходження служби в органах внутрішніх справ України: Наук.-практ. посібник. – Х.: Вид-во НУВС, 2002. – 164 с.
  146. Стародубцев А.А. Організаційно-правові питання діяльності інспекцій з особового складу щодо зміцнення законності і дисципліни в органах внутрішніх справ. Дис. … канд. юрид.наук: 12.00.07. – Х., 1999. – 179 с.

  147. Коваленко В.Л. Дисциплінарна відповідальність державних службовців: необхідність публічно-правового регулювання // Виконавча влада і адміністративне право / За заг.ред В.Б.Авер’янова. – К.: Ін-юре, 2002. – 668 с.
  148. Коваль Л.В. Відповідальність за адміністративніправопорушення. – К.: Вища школа, 1975. – 159 с.
  149. Теория права и государства: Учебник / Под общей ред. Лазарева В.В. - М.: Право и закон, 2001. – 551 с.
  150. Малеин Н.С. Правонарушение: понятие, причины, ответственность. – М.: Юрид. лит., 1985. – 192 с.
  151. Маркова Є.И., Туранов В.И. Административная ответственность по советскому праву: Учебное пособие. – Куйбышев, 1978. – 58 с.
  152. Толковий словарь русского языка / Под ред. Д.Н. Ушакова. – Т.1: А-Кюрины. – М.: (АСТ, 2000).– 1568 с.
  153. Мицкевич А.В. О гарантиях прав и свобод советских граждан в общенародном социалистическом государстве // Советское государство и право. – 1963. - № 8. – С.15-29.
  154. Витрук Н.В. О юридических средствах обеспечения реализации и охраны прав советских граждан // Правоведения. – 1964. - № 4. - С. 26-30.
  155. Советское государственное право / Под ред. А.И. Лепешкина. – М.: Юрид.лит., 1971. – 468 с.
  156. Копейчиков В.В. Реализация субъективных прав граждан // Советское государство и право. – 1984. - № 3. – С.13-16.
  157. Боброва Н.А. Гарантия реализации государственно-правовых норм. – Воронеж: изд-во Воронеж. ун-та, 1984. – 163с.
  158. Лукашева Е.А. Социалистическая законность в современный период // Советское государство и право. – 1968. - № 3. – С.10-14.
  159. Бандурка О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: підручник. – Х.: НУВС, 1998. – 480 с.
  160. Закон України “Про державну виконавчу службу” від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР // Офіційницй Вісник України від 30.04.1998, № 15, стор. 7.
  161. Кримінальний Кодекс України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України від 29.06.2001. – № 25. – Ст.131 (з наступними змінами та доповненнями).
  162. Дубенко С.Д. Державна служба і державні службовці в Україні / За заг. ред. Н.Р. Нижник. – К.: Вид.“ІнЮре”, 1999. – 244с.
  163. Еропкин М.И. Управление в области охраныобщественного порядка. – М.: Юрид. лит., 1965. – 216с.
  164. Общая теория государства и права: Теория права / Борисов В.В., Гранат Н.Л., Гревцов Ю.И. и др. / Отв.ред. Марченко М.Н. – Т.2. – М.: Зерцало, 1998. – 620 с.
  165. „Інструкція про проведення виконавчих дій” від 15.12.1999 р. №74/5, Затв. наказом Міністерства юстиції України // Офіційний Вісник України від 06.01.2001, № 51. – стор. 102.
  166. Постановления Совета Министров СССР от 8 июня 1973г. № 385 “О дальнейшем совершенствовании правового регулирования деятельности советской милиции” и Положения о советской милиции. – М., 1973. – 31 с.
  167. Социологический энциклопедический словарь / Ред.-координатор Г.В. Осипов. – М.: Инфра, 1998. – 488 с.
  168. Шупеня М., Кузь О., Бачук Б., Шляхи удосконалення діяльності державної виконавчої служби // Право України. – 2005. - №5. – С. 36-38.
  169. Крупнова Л.В. Правове регулювання юридичної відповідальності працівників державної виконавчої служби // Право України. – 2005. - № 6. - С. 75-79.
  170. Административное право Российской Федерации / А.П. Алехин, Ю.М.Козлов – М., Теис. - 1994. – Ч. 1: Сущность и основные институты административного права. – 279 с.

загрузка...
Top