Адміністративно-правовий статус членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГРОМАДСЬКИХ ФОРМУВАНЬ З ОХОРОНИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ І ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ

1.1.Історія становлення та розвитку громадських формувань правоохоронної спрямованості

1.2.Поняття, сутність та види громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону

Висновки до Розділу 1

РОЗДІЛ 2.ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СТАТУСУ ЧЛЕНА ГРОМАДСЬКОГО ФОРМУВАННЯ З ОХОРОНИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ І ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ

2.1.Сутність основних прав та обов’язків члена громадського формування правоохоронної спрямованості

2.2.Обмеження, що пов’язані із реалізацією повноважень у сфері охорони громадського порядку і державного кордону

2.3.Морально-правові вимоги до поведінки членів громадських формувань

Висновки до Розділу 2

РОЗДІЛ 3.ЮРИДИЧНІ ГАРАНТІЇ ПО ЗАБЕЗПЕЧЕННЮ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ЧЛЕНІВ ГРОМАДСЬКИХ ФОРМУВАНЬ

3.1.Соціально-правовий захист членів громадських формувань

3.2.Юридична відповідальність членів громадських формувань

3.3.Напрямки вдосконалення правоохоронної діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону

Висновки до Розділу 3

ВИСНОВКИ

ДОДАТОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Подальший розвиток демократії, забезпечення прав, свобод і законних інтересів громадян безпосередньо пов’язані з підвищенням якості та ефективності діяльності правоохоронних органів, у тому числі і недержавних. Одне з провідних місць серед таких займають громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону, які мають зробити значний внесок у справу нейтралізації та зменшення правопорушень у сфері охорони громадського порядку і державного кордону, зміцнення законності та правопорядку в країні. Але під час виконання такими громадськими формуваннями правоохоронних завдань, функцій та повноважень виникає низка проблем адміністративно-управлінського та матеріально-фінансового характеру, які в наш час, ускладнюють їх практичну діяльність. Крім того, недосконалість чинного законодавства з питань визначення повноважень членів громадських формувань правоохоронної спрямованості, їх соціально-правового захисту, обмежень, що пов’язані із реалізацією ними повноважень у сфері охорони громадського порядку і державного кордону, вимог, яким вони повинні відповідати, лише ускладнюють їх діяльність, перешкоджають залученню до їх лав свідомих громадян.

Разом з тим, у вітчизняній науці адміністративного права адміністративно-правові засади діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону висвітлені недостатньо. Низка актуальних і практично значущих питань правоохоронної діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону потребують подальшої розробки. Зокрема, особливо гостро постають питання визначення правового статусу їх членів, розвитку юридичних гарантій по забезпеченню його реалізації.

Таким чином, викладені вище обставини обумовлюють актуальність і важливість комплексного дослідження адміністративно-правових засад діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.Дисертаційне дослідження виконано відповідно до п.п. 2.6, 3.1 Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004-2009 рр., затверджених наказом МВС України № 755 від 5 липня 2004 р., а також відповідно до Плану науково-дослідної роботи Донецького юридичного інституту Луганського державного університету внутрішніх справ.

Мета і завдання дослідження.Мета дисертаційного дослідження полягає у тому, щоб на основі аналізу чинного законодавства України, узагальнення практики його реалізації визначити сутність та особливості адміністративно-правових засад діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, надати науково-обґрунтовані пропозиції та рекомендації з удосконалення нормативно-правових актів із зазначених питань.

Для досягнення поставленої мети в дисертації необхідно вирішити такі основні завдання:

  • розглянути історію становлення та розвитку громадських формувань правоохоронної спрямованості;
  • визначити поняття громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, з’ясувати їх сутність та види;
  • проаналізувати основні права та обов’язки членів громадських формувань правоохоронної спрямованості;
  • розглянути обмеження, що пов’язані із реалізацією членами громадських формувань правоохоронної спрямованості наданих їм повноважень у сфері охорони громадського порядку і державного кордону;
  • охарактеризувати морально-правові вимоги до поведінки членів громадських формувань;
  • з’ясувати сутність та розглянути форми соціально-правового захисту членів громадських формувань;
  • здійснити характеристику юридичної відповідальності членів громадських формувань правоохоронної спрямованості;
  • виробити конкретні пропозиції та рекомендації щодо удосконалення адміністративно-правових засад діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону.

Об’єктом дослідженняє суспільні відносини, які виникають під час діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону.

Предмет дослідження становлять теоретико-методологічні засади та сучасний стан діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, правове регулювання статусу членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону та юридичні гарантії його забезпечення.

Методи дослідження.Методологічною основою дисертаційного дослідження є комплекс методів та прийомів наукового пізнання. В роботі використовувалися як загальнонаукові методи пізнання об’єктивної дійсності, що базуються на діалектичному підході до об’єкта, який досліджується, так і окремі методи наукового пізнання. Зокрема, статистичний, історико-правовий та системно-структурний методи використані під час розгляду особливостей становлення та розвитку громадських формувань правоохоронної спрямованості, розвитку національного законодавства з питань регулювання їх діяльності (п.п.1.1, 1.2). Порівняльно-правовий метод було використано для розгляду зарубіжного досвіду правоохоронної діяльності громадськості (п.1.2). Формально-юридичний метод використовувався для аналізу окремих елементів правового статусу членів громадських формувань правоохоронної спрямованості (Розділи 2, 3). За допомогою статистичного методу і документального аналізу охарактеризовано особливості повноважень членів громадських формувань правоохоронної спрямованості (п.2.1). Соціологічні методи (опитування, анкетування) застосовано для характеристики проблемних питань діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону.

Науково-теоретичне підґрунтя для виконання дисертації склали наукові праці із загальної теорії держави і права, розробки фахівців у галузі адміністративного права та теорії управління – В.Б. Авер’янова, О.О. Алєксєєва, О.Ф. Андрійко, О.М. Бандурки, А.І. Берлача, Ю.П. Битяка, І.П. Голосніченка, В.А. Гуменюка, О.В. Джафарової, С.М. Іншакова, І.Д. Казанчук, А.Т. Комзюка, В.К. Колпакова, Я.Ю. Кондратьєва, Ю.Ф. Кравченка, О.П. Корєнєва, С.В. Лихачова, П.П. Михайленка, Р.С. Мельника, О.М. Музичука, В.М. Плішкіна, В.Г.Поліщука, О.Ф. Скакун, О.В. Тимощука, Г.П. Цимбала, О.Н. Ярмиша та ін.

Нормативною основою роботи є Конституція України, законодавчі та інші нормативно-правові акти, які регулюють діяльність громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону. Емпіричну базу дослідження становлять статистичні матеріали з означених питань.

Наукова новизна одержаних результатіввизначається тим, що дисертація є одним із перших комплексних досліджень адміністративно-правових засад діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону. В результаті проведеного дослідження сформульовано ряд нових наукових положень і висновків, запропонованих особисто здобувачем. Основні з них такі:

  • подальший розвиток дістав аналіз становлення та розвитку громадських формувань правоохоронної спрямованості, у зв’язку з чим зроблено висновок про те, що він має практичний інтерес, оскільки досвід їх правоохоронної діяльності, як успіхи, так і прорахунки, які мали місце у різні періоди розвитку української державності, дозволить уникнути помилок на сучасному етапі їх розвитку, використати апробовані на практиці перспективні форми та методи їх правоохоронної діяльності;
  • удосконалено визначення спеціальних ознак громадських формувань з охорони громадського порядку та державного кордону;
  • дістав подальший розвиток аналіз адміністративно-правового статусу члена громадського формування правоохоронної спрямованості, до елементів якого віднесено права і обов’язки (у тому числі вимоги та обмеження, які є похідними від прав і обов’язків); гарантії їх забезпечення; юридичну відповідальність;
  • вперше громадські формування правоохоронної спрямованості класифіковано за такими підставами: порядком виконання покладених на них завдань; наявністю права застосовувати примусові заходи, складати необхідні процесуальні документи; наявністю реквізитів під час виконання правоохоронних завдань; порядком легалізації; категорією членів громадських формувань; наявністю координаційних повноважень;
  • удосконалено розгляд особливостей адміністративно-правового статусу громадського формування, який може бути трьох видів: загальний, спеціальний та індивідуальний;
  • дістало подальшого розвитку з’ясування недоліків діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, запропоновано перспективні заходи щодо їх подолання;
  • усі існуючі обмеження, що пов’язані із реалізацією членами громадських формувань повноважень у сфері охорони громадського порядку і державного кордону вперше класифіковано на такі види: загально-правові та спеціально-правові; „вимоги-обмеження”; „заборони-обмеження”, обмеження пов’язані із безпосереднім виконанням правоохоронних повноважень;
  • вперше обґрунтована необхідність поширення обов’язкового державного страхування, яке передбачене для працівників ОВС та ДПС, і на членів громадських формувань правоохоронної спрямованості; встановлення однакового розміру виплати одноразової грошової допомоги, яка виплачуватиметься сім’ї загиблого під час виконання ним правоохоронних завдань, незалежно від того, в державному чи недержавному правоохоронному органі (об’єднанні) він виконував покладені на нього правоохоронні обов’язки; передбачення таких же самих соціальних виплат для членів громадських формувань правоохоронної спрямованості, які передбачені для працівників ОВС та ДПС;
  • дістав подальший розвиток аналіз морально-правових вимог до поведінки членів громадських формувань, які, вперше, запропоновано нормативно закріпити як їх морально-етичні зобов’язання;
  • удосконалено розгляд особливостей юридичної відповідальності членів громадських формувань яка виступає засобом, мірою і гарантією їх правомірної поведінки;
  • сформульовано ряд конкретних пропозицій щодо внесення змін та доповнень до базового законодавчого акту із досліджуваних питань, зокрема Закону України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”.

Практичне значення одержаних результатівполягає у тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес:

  • у науково-дослідній сфері – основні положення та висновки дисертації можуть бути основою для подальшої розробки та вирішення проблемних питань діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону;
  • у правотворчості – в результаті дослідження сформульовано низку пропозицій щодо внесення змін і доповнень до базового законодавчого акту із досліджуваних питань – Закону України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”;
  • у правозастосовчій діяльності – використання одержаних результатів дозволить покращити практичну діяльність громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону;
  • у навчальному процесі – матеріали дисертації уже використовуються під час проведення занять з дисциплін „Адміністративна діяльність” в Донецькому юридичному інституті Луганського державного університету внутрішніх справ. Їх враховано також у науково-методичних розробках, підготовлених за участю автора.

Апробація результатів дисертації.Підсумки розробки проблеми в цілому, окремі її аспекти, одержані узагальнення і висновки було оприлюднено дисертантом на трьох міжнародних науково-практичних конференціях: „Правова держава: напрямки та тенденції її розбудови в Україні” (Тернопіль, 2007); „Сучасні наукові досягнення - 2007” (Дніпропетровськ, 2007); „Від громадського суспільства – до правової держави” (Харків 2007) та на засіданнях кафедри адміністративного права і адміністративної діяльності Донецького юридичного інституту Луганського державного університету внутрішніх справ.

Публікації. Основні положення та результати дисертаційного дослідження викладено у чотирьох статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях.


РОЗДІЛ 1

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГРОМАДСЬКИХ ФОРМУВАНЬ З ОХОРОНИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ І ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ

1.1. Історія становлення та розвитку громадських формувань правоохоронної спрямованості

Реформування органів внутрішніх справ України (далі - ОВС) є одним із головних завдань в організації їх правоохоронної діяльності на сучасному етапі. Воно спрямоване на те, щоб змінити імідж ОВС, спрямувати його роботу в потрібне суспільству русло. Головним показником ефективності правоохоронної діяльності органів внутрішніх справ повинна стати громадська думка, одним із напрямків реалізації якої є спільна участь населення та працівників ОВС у правоохоронних заходах. Отже, проблема становлення і розвитку громадських формувань правоохоронної спрямованості та питання їх взаємодії з органами внутрішніх справ має не лише науковий, а й практичний інтерес, оскільки у боротьбі зі злочинністю неможливо добитися успіхів розрізненими зусиллями, та й захист населення без участі самого населення неможливий, адже робота міліції відбувається на його очах. Тому сьогодні найбільш актуально постає питання поєднання зусиль державних правоохоронних органів і громадськості у боротьбі із правопорушеннями, охороні громадського порядку та державного кордону, забезпеченні громадської безпеки, здійснені інших правоохоронних заходів [63, с.157]. У зв’язку з цим доцільним буде розгляд історичного досвіду становлення та розвитку громадських формувань правоохоронної спрямованості, їх взаємодії із державними правоохоронними структурами.

Становлення і розвиток України як незалежної держави, базується на історичному минулому українського народу, його культурі, науці, праві, економіці, виникненні та становленні громадських політичних рухів, партій, на злагоді громадянського суспільства і держави, використанні всіх позитивних рис менталітету українського етносу, спрямованих на загальноукраїнську ідею „духовність-народовладдя-державність”.

Аналізуючи, систематизуючи та узагальнюючи досвід минулих поколінь, історико-правова наука сприяє пізнанню й використанню у державному будівництві закономірностей державно-правового розвитку інших країн, дозволяє уникнути повторення помилок і необдуманих кроків. Проте це можливо, з одного боку, лише за умови об’єктивного дослідження наявного історико-правового матеріалу, процесів, що здійснювалися свого часу в процесі розбудови держави, з другого – за наявності у практиці сьогодення глибокого бажання і реальних можливостей здійснити багатовікову мрію українського народу про побудову й існування демократичної держави і громадського суспільства.

До значення та місця громадських формувань в охороні громадського порядку необхідно підходити історично. Кожен етап історичного розвитку суспільства дає своє юридичне визначення вказаних формувань – носія певних прав та обов’язків.

Козацтво – унікальне явище у всій світовій історії, яке виникло в результаті історичних умов на рубежі XV-XVI ст. і протягом століття Запорізька Січ виступала гарантом існування української державності. Необхідно зазначити, що намагаючись піднятися вище романтичних поглядів і національних симпатій, українські дослідники в цілому змогли дати об’єктивну наукову оцінку цього явища [13; 47; 111; 171; 189; 213 та ін.].

На початку ХХ ст. ясність у вирішенні цього питання вніс М.Грушевський, який синтезував і розвинув погляди різних істориків. На його думку, козаччина є побутовим явищем, що було викликане сусідством українського народу з кочовими народами. Вона була результатом постійної боротьби за незалежність нашого народу з кочовиками. Як окрема суспільна верства зі своїми звичаями, традиціями і організацією, козацтво сформувалось на рубежі ХVI-XVII ст. Життя серед постійної небезпеки змушувало їх об’єднуватися і виробляти правила співжиття, керуючись лише здоровим глуздом. Таких людей називали козаками. Козак – слово тюркського походження. В одних словниках воно трактується як „варта”, „караул”; в інших – як „вільна, незалежна людина” [51].

Козаки почали об’єднуватися у великі загони і будувати укріпленні поселення, перші з яких знаходилися на островах Хортиця та Томасівському. Місцеві старости почали використовувати їх для захисту південних кордонів Великого князівства Литовського, а згодом Речі Посполитої. Місцеві адміністратори (старости і воєводи) приймали до себе на службу козаків, під час походів закликали їх на допомогу.

Один з українських дослідників Д.Дорошенко вважав першим організатором козацтва черкаського старосту Остапа Дашкевича, який жив на початку XVI ст. Його справу продовжили: Б.Хмельницький, староста Представ Лянскоронський та князь Дмитро Вишневецький [57].

Запорізька Січ була суто військовим формуванням. Козаки виробляли своєрідні звичаї і правила, пристосовані до суворих умов постійної бойової готовності, їх неписані закони діяли краще, ніж писане законодавство в деяких країнах. А з часом ці правила були оформлені в статут і вважалися обов’язковими для виконання. Запоріжжя було центром усього козацтва і тому все козацьке військо, де б воно не знаходилось, називало себе Запорізьким.

Найвищим органом козацького самоврядування Запорізької Січі була загальна або військова рада, на якій вирішувалися найважливіші військові питання, обирали і знімали козацьку старшину.

Виконавча влада зосереджувалась у руках військової старшини – військових начальників, до яких належали отаман, військовий суддя, військовий осавул, писар та курінні отамани.

В організації козацького самоврядування, що склалося на Запорізькій Січі протягом десятиліть, поєднались демократизм, одноосібне керівництво, альтернативність думок при обговоренні й обов’язковість виконання прийнятого рішення, відповідальність усіх і кожного за загальну справу.

Підсумовуючи вище приведене, треба зазначити, щокозацтво було першим, стихійно виниклим громадським формуванням з охорони державного кордону, оскільки воно на самоврядних засадах, без державної підтримки охороняло кордони української держави.

Ще за часів селянської реформи 1861р. своєрідними формами допомоги поліцейським відомствам були сільські громади, які очолювались сільськими старостами і волосними старшинами [172, с.72]. Сільський староста виконував усі накази волосного старшини у справах поліцейського відомства: вживав заходів „для охорони порядку і благочестя”, затримував волоцюг, військових дезертирів, при вчиненні злочину проводив попереднє дізнання і затримував винних [174, с.56]. Сільському старості надавалося право за малозначні провини піддавати винних покаранню: призначати на громадські роботи строком до двох днів, накладати штраф до одного карбованця, або арештовувати на строк до двох днів. Головним завданням волосного старшини була „охорона загального порядку, спокою і благочестя у волості”, тобто виконання поліцейських функцій. Він виконував такі поліцейські функції: оголошував за наказом земської поліції закони і розпорядження уряду, охороняв спокій в громадських місцях та безпеку осіб і майна від злочинних посягань, затримував волоцюг та утікачів, стежив за точним виконанням правил про приписку та звільнення селян, попереджав вчинення злочинів [25, с.75]. Як сільський староста, так і волосний старшина виконували свої обов’язки, у тому числі, як зазначалося вище, і правоохоронні на добровільних засадах, тобто у більшості випадків на безоплатній основі.

Наведені вище приклади свідчать про закладення фундаменту організації громад на добровільній основі ще в ХVII столітті. Теж саме стосується добровільного виконання своїх обов’язків сільськими старостами та волосними старшинами, застосування ними адміністративних покарань у цей період.

Світова правоохоронна практика незмінно підтверджує, що найважливішою рисою ефективної боротьби з правопорушеннями, охорони громадського порядку є участь в цій роботі широких верств населення.

Аналізуючи світову історію розвитку громадських формувань, дисертант зазначає, що вперше в світі модель поліцейської діяльності, заснованої на підтримці громадськості, була запроваджена у Великобританії у 1829 р. Робертом Нілом під час створення так званої „нової” поліції. Тоді вперше з’явилися люди, які вважали, що поліцейська автономія – це утопія, і що навіть найбільш реактивна стратегія (тобто стратегія, яка передбачає тільки реагування на інформацію про вже скоєний злочин) поліцейської діяльності не може існувати в вакуумі. Ця теза якнайточніше відбиває необхідність співпраці поліції та населення, що й було покладено в основу цієї моделі поліцейської діяльності [33; 166, с.309].

В Україні, як республіці колишнього Радянського Союзу, існували та активно діяли загони громадського формування (так звані ДНД). Проте мало хто знає, що народні дружини зовсім не „ноу-хау” часів СРСР. Скажімо, ще в 1912 році діяла „Інструкція для членів народної охорони”, відповідно до якої повинна була забезпечуватися безпека перебування їх імператорської величності в місті Москві, а вже в 1913 р. був затверджений статут добровільної народної дружини [170].

За часів Центральної Ради (1917-1918рр.) своєрідною формою допомоги міліції з боку громадськості були організації „Вільного козацтва” та „Добровільні міські дружини” [190, с.238]. Характерно, що при їх створенні гетьман Скоропадський керувався здебільшого не національними, а соціально-політичними мотивами. Тобто, зброю могли отримати усі бажаючі, які хотіли стояти на сторожі приватної власності і ринкового господарства, виступали проти соціалістичних і комуністичних соціально-економічних експериментів, яких зазнала Україна в 1917 – на початку 1918 рр. Виняток становили козацькі організації, де при зарахуванні до добровільних збройних формувань брали до уваги національність. Добровільні формування не мали чіткого відомчого підпорядкування, тому що одночасно перебували під контролем Міністерства військових, Міністерства внутрішніх справ, а також гетьманського штабу.

Мета створення „Вільного козацтва” полягала у фізичному і духовному розвитку їх членів, суспільному вихованні та підтриманні спокою в Україні. Під час війни „Вільне козацтво” вело боротьбу з дезертирством, при демобілізації вживали заходів щодо забезпечення порядку і спокою населення, захисту громадян та майна населення від знищення і розкрадання. Для забезпечення громадського спокою та добробуту запроваджувались кінні та піші загони козаків і козацької молоді, дружини, інші організації. „Вільне козацтво”, яке стояло на сторожі громадського спокою, діяло на громадських засадах.

У 26 таких організаціях їх членами були офіцери, які через хворобу не могли виконувати військові обов’язки, козаки (старші та молодші урядники) [110, с. 73]. Зброю могли мати не всі об’єднання „Вільного козацтва”, рішення про надання зброї приймали повітові комісари і начальник міліції.

Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського (29 квітня 1918 р.) замість міліції Центральної Ради була створена так звана „Державна варта”, котра, як і міліція Центральної Ради, не могла ефективно боротися зі злочинністю, що постійно зростала. Тому 17 жовтня 1918 р. гетьман ухвалив постанову про організацію на допомогу варті добровільних дружин. Їх формували у містах представники державної влади на місцях (міські отамани, губернські та повітові старости) спільно з місцевими громадськими організаціями. Добровольцями в дружину приймали осіб, які бажали підтримувати законність і порядок у державі на безоплатній основі [119].

Функції та структурна організація міських добровільних дружин (МДД) нормативно були визначені 17 жовтня 1918 р. урядовою постановою „Про організацію добровольчих дружин” та гетьманським статутом „Про організацію по всіх містах і залюднених місцевостях України добровольчих дружин”. У цих нормативних актах було вказано, що „дружина, як організація, позбавлена всякої політичної тенденції, є установою, цілком аполітичною, єдина мета якої охорона законності і ладу, припинення спроб анархічних і більшовицьких виступів, забезпечення мирної людності” [202, с.102]. Озброєння і технічне постачання міських дружин покладалося на військове відомство. Їхнє забезпечення мало здійснюватися „по вимогових відомостях начальників дружин, посвідчених губерніальними старостами (міськими отаманами)” [203, с.14].

Організаційні форми участі громадськості в правоохоронній діяльності були відомі і після Жовтневої революції. Організаційно-правове закріплення ця ідея одержала в постанові НКВС від 29 жовтня 1917 року „Про робітничу міліцію” [163]. ЇЇ зміст визначався історичним фактором перемоги соціалістичної революції, а також декретами Другого Всеукраїнського З’їзду Рад, який проголошував, що „вся влада в країні переходить до Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, що повинні забезпечити справжній революційний порядок” [8, с. 43]. Характерною рисою робітничої міліції було те, що вона створювалася у вигляді збройних формувань робітників, покликаних захищати завоювання революції. Комплектування робітничої міліції, як правило, здійснювалося на основі добровільності. Лише в окремих випадках зазначені формування створювалися шляхом запровадження місцевими Радами обов’язкової повинності. Детальний аналіз організаційної та функціональної структури робітничої міліції дозволяє зробити висновок про те, що її особливість полягала у тому, що вона об’єднувала в собі як державні, так і недержавні ознаки. Так, оскільки робітнича міліція створювалася Радами і була наділена повноваженнями щодо здійснення правоохоронної функції держави, вона виступала як державний орган. У той же час, оскільки, загони робітничої міліції, як правило, не мали постійного штату кадрів, вони були масовими громадськими об’єднаннями [119, с.22].

Необхідно відзначити і те, що можливість створення організаційних форм громадськості з питань сприяння діяльності міліції була передбачена в Інструкції НКВС РФСР „Про організацію радянської робітничо-селянської міліції” від 12 жовтня 1918 року. Ця Інструкція передбачала організацію при міських і повітових виконкомах Рад добровільних загонів міліції. Робітники і селяни – члени добровільних загонів міліції в необхідних випадках охороняли порядок у містах і селах на громадських засадах – безоплатно.

Однією з форм участі громадян у правоохоронній діяльності в 1919 році були організації громадської самодіяльності, які спільно з органами внутрішніх справ брали участь в охороні громадського порядку. Основні питання залучення всього трудящого населення до роботи по управлінню державою були закладені ще в Програмі партії, прийнятій на VIII з’їзді. В.І. Ленін неодноразово вказував, що успішну боротьбу із злочинністю не можна вести лише силами державних органів: „Тільки добровільна і добросовісна, з революційним ентузіазмом співпраця маси робочих і селян –в обліку і контролі за багатими, за шахраями, за тими, що дармоїдствують, за хуліганами може перемогти ці пережитки проклятого капіталістичного суспільства” [95, с. 200].

З перших днів радянської влади партія більшовиків вела активну ідеологічну роботу, спрямовану на залучення громадян до співпраці з міліцією як державним органом, який повинен стояти на захисті прав трудящих і вести боротьбу зі злочинністю і „ворогами народу”. У ці часи розгортається активна пропагандистська кампанія, спрямована на всенародну підтримку міліції як справді народної, яка є „плоттю від плоті народу” і яка за своїм соціально-класовим призначенням суттєво відрізняється від царської поліції і поліції капіталістичних країн [26].

Під час усього періоду соціалістичного і комуністичного будівництва проходила ідея, що на відміну від соціалістичного політичного устрою, де міліція і народ складають морально-політичну єдність, між поліцією капіталістичних країн і його населенням існують не вирішувані антагоністичні суперечності [129, с. 5]. Таким чином, як у теорії, так і на практиці, партія і радянський уряд робили все можливе, щобпереконати широкі народні маси в необхідності всебічної підтримки робітничо-селянської міліції.

Однією з перших форм співпраці правоохоронців з населенням були спеціалізовані громадські формування, які допомагали міліції в охороні промислових підприємств, транспортних об’єктів, патрулювати на вулицях, нести чергування біля своїх будинків.

Завдання діяльності партії та уряду радянської держави полягало у тому, щоб розробити такі форми і методи, які були б ефективними у налагодженні тісних зв’язків і співпраці між міліцією та населенням. Перед засобами масової інформації, виходячи з марксистсько-ленінської ідеології, ставилось завдання показати роль міліції та громадських формувань з охорони громадського порядку у захисті інтересів держави і народу, їх героїчну боротьбу зі злочинністю, з усіма внутрішніми ворогами, які можуть стати на заваді будівництву соціалізму і прагнуть ліквідувати радянську владу та реставрувати капіталізм. Однак, потрібно віддати належне партії більшовиків і керівництву держави, які вели творчий пошук як у центрі, так і на місцях, направлений на активну підтримку громадських формувань з боку місцевої влади і населення.

У засобах масової інформації регулярно публікувалися матеріали, в яких подавалась інформація про взаємодію громадських формувань та міліції. Через газети органи влади закликали громадян надавати їм усяку допомогу в їхній роботі. З метою поглиблення зв’язків між правоохоронними органами і населенням, партія більшовиків вимагала, щоб міліція була більш відкритою, підтримувала тісні контакти з громадськістю. У цей період поширення набуває така форма співпраці між міліцією та населенням, як заслуховування доповідей керівництва правоохоронних органів на районних і міських партійних зборах, а також на загальних зборах робітників і селян, на з’їздах і конференціях. Увійшло в практику, коли керівники міліції та інших правоохоронних структур були членами партійного і радянського керівництва в місцевих органах. Така політика сприяла налагодженню і встановленню більш ефективних контактів між різними гілками влади в політичній структурі радянського суспільства. Протягом усієї історії радянського періоду важливим напрямком взаємодії міліції і населення було шефство міліцейських органів над громадськими, а також шефство колективів робітників, студентів, інтелігенції, діячів науки і культури різних установ над міліцією.

З метою підвищення авторитету міліції та організації кращої співпраці з громадськими формуваннями керівництво органів внутрішніх справ усіх рівнів у своїх наказах, директивах та інструкціях звертало увагу не тільки на правову і політичну свідомість, але й на загальну і професійну культуру працівників міліції та їх взаємодію з громадськими формуваннями. Так, наприклад, у спеціальному наказі „Про ввічливе звернення працівника міліції до громадян” (жовтень 1923 р.) зазначалось, що працівник міліції повинен бути уважним до населення, ввічливим, особливо до робітників і селян, на сторожі яких стоїть радянська міліція [61, с. 32].

З перших років існування радянської держави населення бере активну участь в боротьбі з правопорушеннями, у зміцненні законності і правопорядку. Так, в листопаді 1919 р. були створені робочі дисциплінарні товариські суди. Чималу роботу по забезпеченню революційного правопорядку провели свого часу частини особливого призначення, багато зробили для зміцнення законності і викорінювання правопорушень об’єднання сприяння міліції, пізніше реорганізовані в бригади сприяння міліції, існуючі на ряді підприємств робочі дружини, а також комісії сприяння органам правопорядку, профспілкові інспекції, комсомольські загони „легкої кавалерії”. В боротьбі з порушеннями громадського порядку проявили себе комсомольські штаби і патрулі [120].

В питаннях попередження і викорінювання правопорушень і злочинних проявів особливе місце у ті часи займали товариські суди, створені на підставі підписаного В.І. Леніним декрету Ради народних Комісарів РРФСР від 14 листопада 1919 р. На Україні положення про такі суди було затверджено СНК УРСР 12 червня 1920 р.

На думку О.П. Закалюка, товариські суди неправомірно відносити до громадських організацій, оскільки зв’язок особи з товариськими судами обумовлений соціальною залежністю її від того колективу, в рамках якого товариський суд створюється громадськістю, як його орган, при цьому особа може і не приймати безпосередньої участі в його виборах, але більшість колективу, яка виражає його суспільні інтереси, отже, і інтереси особи, як його члена, уповноважує товариський суд висловлювати колективну думку відносно всіх членів. Цим і забезпечується підкорення особи авторитету і вимогам товариського суду, як органу колективної думки [124, с. 213].

Іншу думку висловлює В.К. Колпаков, який зазначає, що товариські суди –це громадські формування, спеціально створені для боротьби з правопорушеннями і охороною громадського порядку [78]. Поділяючи таку точку зору, дисертант розглядає товариські суди, як громадські формування, які можуть ефективно впливати на зміцнення правопорядку в країні, тим самим сприяючи органам внутрішніх справ у забезпечені правопорядку.

Головними завданнями товариських судів були: попередження правопорушень; виховання населення; створення умов нетерпимості до будь-яких антигромадських дій. Товариські суди користувалися довірою колективу, виражали його волю і були відповідальними перед ним. Вони розглядали справи: 1) про порушення трудової дисципліни у тому числі: про прогули без поважної причини, спізнення на роботу, або якщо працівник передчасно залишив роботу; про недоброякісне виконання робіт, несумлінне відношення працівника до своїх обов’язків; про недотримання правил з техніки безпеки і інших правил охорони праці, окрім випадків, за які була передбачена кримінальна відповідальність; про знищення, втрату, пошкодження інвентарю, інструментів, матеріалів та іншого державного або суспільного майна унаслідок несумлінного відношення особи до своїх обов’язків, що не заподіяло значного збитку ( в редакції Указу Верховної Ради УРСР від 9 грудень 1963 року) [39]; 2) про самовільне використання в особистих цілях майна, що належить державному підприємству, установі, організації, колгоспу, іншій кооперативній чи суспільній організації транспортних засобів, сільськогосподарської техніки, верстатів, інструментів, сировини й іншого майна, якщо ці дії не заподіяли вказаним підприємствам, установам і організаціям значного збитку; 3) про здійснення вперше дрібного розкрадання державного і суспільного майна, дрібне хуліганство, дрібну спекуляцію, а також про зроблену вперше крадіжку малоцінних предметів споживання і побуту, що знаходяться в особистій власності громадян, у разі, коли винний і потерпілий є членами одного колективу [39].

Справи, про зазначені вище правопорушення спрямовувались в товариські суди органами внутрішніх справ, прокуратури або суду, а справи про дрібне розкрадання державного і суспільного майна – також адміністрацією підприємств, установ, організацій, правлінням колгоспів з повідомленням про це прокурора.

Товариські суди розглядали справи за поданням фабричних, заводських, місцевих комітетів профспілок, добровільних народних дружин по охороні громадського порядку, вуличних, квартальних комітетів та інших громадських організацій, зборів громадян; за поданням виконавчих комітетів місцевих Рад депутатів і постійних комісій рад; за повідомленням державних органів, керівників підприємств, установ, організацій, правлінь колгоспів; за матеріалами, переданими судом, суддею, прокурором, а також слідчим, міліцією й іншими органами дізнання з відома прокурора; за заявою громадян, за ініціативою самого товариського суду.

Товариські суди мали право застосувати до винних такі адміністративні заходи:

- зобов’язати публічно просити вибачення у потерпілого або колективу;

- оголосити товариське попередження;

- оголосити суспільний осуд;

- оголосити суспільну догану з публікацією у пресі або без публікації;

- накласти штраф до 10 рублів, якщо провина не була пов’язана з порушенням трудової дисципліни, а у справах про дрібне розкрадання державного або суспільного майна – штраф у розмірі 30 рублів (в редакції Указу Президії Верховної Ради УРСР від 26 лютого 1973 року) [40];

- поставити перед керівником підприємства, установи, організації питання про вжиття відповідно до чинного законодавства про працю одного з таких заходів: перевести винного на нижче оплачувану роботу; понизити у посаді на строк до трьох місяців;

- поставити перед керівником підприємства, установи, організації питання про звільнення в установленому порядку особи, що виконує роботу, пов’язану з вихованням неповнолітніх і молоді, або роботу, пов’язану з розпорядженням або зберіганням матеріальних цінностей, якщо товариський суд з урахуванням характеру вчиненої цією особою провини визнає неможливим довірити йому цю роботу надалі (доповнено Указом Президії Верховної Ради УРСР від 9 грудня 1963 року);

- поставити перед керівником підприємства, установи, організації питання про направлення правопорушника на некваліфіковані фізичні роботи у тому ж підприємстві, установі, організації на строк до 15 днів з оплатою за виконану роботу (доповнено Указом Президії Верховної Ради УРСР від 9 грудня 1963 року) [38].

Якщо товариський суд при розгляді справи робив висновок про необхідність притягнення правопорушника до кримінальної або адміністративної відповідальності, він ухвалював рішення про передачу матеріалів відповідним органам.

У серпні 1924 р. було підготовлено перший проект Адміністративного кодексу УРСР. Проте процедура його узгодження і редагування затяглась до 1927 р. Він складався з 15 розділів до яких входило 528 статей. Питання, що регулювалися цим кодексом, можна поділити на такі основні групи: 1) взаємовідносини органів державного управління (Розділ 2); 2) відносини органів державного управління з громадянами (Розділи 3, 4, 13, 14.); 3) відносини громадян з органами державного управління (Розділи 6, 9, 11, 15, 16). Зокрема Розділ 6 називався „Охорона громадського порядку”; Розділ 9 – „Організація і діяльність товариств, союзів, клубів, зібрань”. Той факт, що Адміністративний кодекс України був оновлений у 1956 р., коли з нього були вилучені застарілі норми і терміни свідчить що, виходячи з потреб держави, кодифікація адміністративного права 20-х років виявилася вдалою.

У 1925-1926 роках при місцевих Радах були утворені адміністративні комісії, в які входили громадяни, що виявили бажання допомагати роботі органам міліції. Зазначені громадські формування також належать до системи добровільних об’єднань правоохоронної спрямованості. Члени цих комісій надавали практичну допомогу у забезпеченні охорони громадського порядку шляхом несення патрульно-постової служби, проведення операцій щодо виявлення злочинців, брали участь у інших правоохоронних заходах [59, с. 34]. У 1927 році ці комісії були реорганізовані в комісії громадського порядку, при цьому їх компетенція була значно розширена [119, с.25].

Об’єднання сприяння міліції, як перші масові організації громадян з охорони громадського порядку, які розпочали свою правоохоронну діяльність у роки індустріалізації, функціонували до 1932 року. Положення „Про робітничо-селянську міліцію” від 25 травня 1931р. фактично перетворило об’єднання сприяння міліції в допоміжні органи міліції зазначивши, що вона „організує добровільні об’єднання сприяння міліції і керує їх діяльністю” [142].

Рада Народних Комісарів 29 квітня 1932 року прийняла постанову „Про реорганізацію об’єднань сприяння органам міліції і карному розшуку в бригади сприяння міліції” (БСМ). Бригади сприяння міліції створювалися безпосередньо при органах міліції. У той же час зазначені організації були дуже поширеними та популярними серед громадян, бути членом такої організації надавалося тільки кращим працівникам [46, c. 10]. Але, незважаючи на відомчий відтінок підпорядкованості органам міліції, бригади сприяння міліції залишалися громадськими самодіяльними формуваннями, що мали характер масових організацій. Відповідно до вище згаданої постанови, бригади сприяння міліції формувалися на добровільних засадах. У них приймалися громадяни СРСР, які досягли 18 років, не мали судимості, нічим себе не скомпроментували і виявили бажання сприяти міліції. Бригади сприяння міліції функціонували і в роки Великої Вітчизняної війни. У післявоєнний час бригади сприяння міліції залишалися основною організаційною формою участі громадян в охороні громадського порядку [119, с.27].

Піклуючись про авторитет міліції, у квітні 1936 р. постановою ЦВК і РНК СРСР для міліції встановлюються спеціальні звання, що сприяло посиленню дисципліни серед особового складу, підвищення субординації та організації, а також авторитету міліції серед населення. 25 травня 1931 року РНК СРСР приймає Положення „Про робітничо-селянську міліцію”, в якому особлива увага звертається на те, що у своїй діяльності „міліція спирається на широкі маси трудящих” і залучає їх до безпосереднього виконання окремих покладених на неї завдань. З цією метою організує добровільні товариства сприяння міліції та керує їхньою діяльністю” [61]. Такі товариства створювалися на добровільних засадах і надавали значну допомогу працівникам міліції.

В роки другої світової війни відбувається процес своєрідної „сталінізації” правоохоронних органів, відмічений тотальною централізацію та зневагою до прав та свобод громадян. Надзвичайні умови воєнного стану вимагали перебудови організації та діяльності цих органів. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 3 лютого 1941 р. НКВС був поділений на два народні комісаріати – народний комісаріат внутрішніх справ і народний комісаріат державної безпеки, що мотивувалося необхідністю зосередження зусиль для боротьби з агентурою. На органи НКВС покладалась охорона тилу радянських військ, формування і навчання винищувальних батальйонів, організація в тилу ворога збройного опору, а також створення так званих загороджувальних загонів, яким надавалось право розстрілу у „позасудовому порядку”. Органи міліції спрямовували свою діяльність на боротьбу з організованим бандитизмом, дезертирами, вилученням зброї у населення.

У роки війни було прийнято низку правових актів, що встановлювали деякі повинності і обов’язки, передбачали за невиконання останніх не адміністративну а кримінальну відповідальність (злісне порушення правил протиповітряної оборони та світломаскування, за ухилення здачі радіо приймачів, ухилення від трудової мобілізації, від загальнообов’язкового навчання військової справи тощо).

Для виконання цих завдань значну допомогу органам міліції надавали бригади сприяння міліції (далі - БСМ), які діяли відповідно до Інструкції „Про організацію і практичне використання бригад сприяння міліції”, що була затверджена Наказом МВС СРСР від 4 квітня 1946 р. Цим же наказом скасовувалась директива НКВС СРСР № 205 – 1941 р. „Про організацію груп охорони громадського порядку”, такі групи ще певний час діяли у західних областях України [61, с. 134].

Залучення громадян у бригади сприяння міліції проводилось через партійні і комсомольські організації. Особам, які були прийняті до БСМ видавалось посвідчення єдиного зразка та нарукавна пов’язка з надписом „Бригадміл”. У 1947 р. щодобово активну допомогу міліції надавали понад 4 тисячі таких об’єднань. Члени бригад разом зі співробітниками міліції несли постову та патрульну службу на вулицях, в парках, садах, театрах та інших громадських місцях, метою якої було підтримання громадського порядку та боротьба із злочинністю. БСМ були головною але, не єдиною формою участі громадськості у діяльності органів міліції. В сільських місцевостях в перші післявоєнні роки широкий розвиток набув рух зі створення груп охорони громадського порядку. Такі групи очолював дільничний уповноважений, який відбирав необхідні кандидатури, затверджував їх після перевірки у райвідділі ОВС, розробляв дислокацію постів, брав участь у патрулюванні закріпленої території, контролював несення ними служби, займався бойовою підготовкою з підлеглими.

Згідно з директивою МВС СРСР № 33 від 14 лютого 1947 р. „Про посилення боротьби із кримінальною злочинністю і хуліганством в сільській місцевості” була розроблена і введена в дію „Інструкція по роботі груп охорони громадського порядку”, якою закріплювались права та обов’язки членів таких груп [15, с. 43].

12 березня 1953 р. ЦК КПРС прийняв постанову „Про основні завдання МВС”, у якій, крім інших недоліків, які були характерні для органів внутрішніх справ, особливо вказував на численні факти свавілля, порушення законності, необґрунтованих арештів і затримань громадян, відзначав високий рівень злочинності серед особового складу органів правопорядку.

Особливе значення надавалося взаємодії органів правопорядку з добровільними народними дружинами (далі - ДНД). Рух дружин зародився в СРСР на початку 60-х років. За роки своєї діяльності вони зарекомендували себе дієвими помічниками міліції, були справжньою грозою хуліганства та інших проявів порушення правопорядку, зробили помітний внесок у справу зміцнення соціалістичної законності, виховання у громадян нетерпимого ставлення до правопорушень [90, с. 3].

Надаючи важливе значення діяльності ДНД, ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР, ЦК Компартії та Рада Міністрів УРСР, МВС УРСР у цей період прийняли низки постанов, указів щодо організації та вдосконалення діяльності добровільних народних дружин по охороні громадського порядку [114, с. 332-334, с. 344-345; 126]. Так, наприкінці 1958 р. з ініціативи ленінградців були створені добровільні народні дружини. На Україні добровільні народні дружини по охороні громадського порядку вперше виникли в грудні 1958 р. Гірники шахт 1-2 „Червоний Жовтень” і ім. Карла Маркса м. Єнакієво, машинобудівники і коксохіміки Горловки, працівники деяких інших підприємств Донбасу ініціювали створення таких дружин. Розгорнулася широкомасштабна організація народних дружин.

У березні 1959 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову „Про участь трудящих в охороні громадського порядку в країні”. Зв’язок міліції з громадськістю став необхідною умовою успішного вирішення завдань охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю. Так, станом на 1січня 1965 року у Донецькій області налічувалось 2296 дружин у складі яких нараховувалося 314815 дружинників. У звітах обкому партії відзначалась ефективна робота ДНД у Калінінському районі м. Донецька, Горлівці, Торезі, Краматорську (зокрема Ново-Краматорського машинобудівного заводу ім. Леніна, Станозаводу), шахт № 18, 22, 10 м. Сніжного, Маріїнського району та інші [52, с. 9].

Аналогічний рух добровільних дружин відбувався і на Луганщині. Станом на 1 січня 1967 р. в області нараховувалося 1412 добровільних народних дружин, в яких брали участь 102890 чол., а вже у 1968 р. в області нараховувалося 509 штабів 1164 ДНД, у яких брали участь 106519 осіб [201, с. 2, 4, 69-72; 53, с. 5].

Необхідно зазначити, що в 60-ті роки спостерігається тенденція кількісного зростання ДНД. Так, якщо у 1963 р. в Україні налічувалось 29 тис. дружин, то у 1964 р. їх стало вже 31,5 тис. На 1 січня 1965 р. в Україні налічувалось 32 тисячі 300 народних дружин у складі яких було близько 1 млн. 700 тисяч дружинників [113, c. 26].

Згідно з Положенням про добровільні народні дружини по охороні громадського порядку в Українській РСР (ст.8) їх основними завданнями були: охорона прав і законних інтересів громадян, активна участь у попередженні і припиненні правопорушень, охорона громадського порядку, соціалістичної власності, участь в роботі по вихованню радянських людей у дусі дотримання законів і правил соціалістичного устрою.

Характеризуючи основні задачі народних дружин, слід зазначити, що їх дії по охороні прав і законних інтересів радянських громадян припускали, перш за все, гарантію недоторканності особи, її життя, здоров’я, честі і гідності, всього комплексу наданих їй суспільством прав і свобод, а також особистої власності (особистого майна) від неправомірних посягань.

Активність участі у попередженні і припиненні правопорушень виявлялася в результатах діяльності добровільних народних дружин: своєчасному і повному припиненні порушень під час патрулювання; в тому, що дружинники не обмежувалися реагуванням на очевидні порушення, а вели їх пошук; займалися виявленням і усуненням причин та умов правопорушень, і нарешті, в досягненні скорочення або повного викорінювання порушень правопорядку на обслуговуваній території.

Добровільні народні дружини виконували свої функції, використовуючи різноманітні форми і методи роботи, передбачені Положенням про ДНД, іншими нормативними актами. Разом з тим, в діяльності народних дружин постійно з’являлися нові прийоми охорони громадського порядку і попередження правопорушень. Вибір вже відомих форм роботи і методів впливу на правопорушників чи застосування нових залежали від конкретних умов, в яких працювала народна дружина, від специфіки завдань, які вони вирішували. Для цього вимагалося добре знати те корисне, що виправдало себе на практиці, що було накопичено в діяльності народних дружин; уважно вивчати і уміло застосовувати форми роботи, засоби і методи виховної та профілактичної роботи, які приносили найсуттєвіші результати в попередженні і припиненні антигромадських проявів.

Однією із найпоширеніших форм роботи народних дружин було патрулювання яке полягало у тому, що дружинники групами на чолі із старшим, у встановлений графіком день, протягом певного часу (як правило, увечері) систематично обходили (або об’їжджали) виділену їм територію по наперед позначеному маршруту, дивлячись за станом порядку, фіксуючи і присікаючи його порушення. Графіки і маршрути патрулювання встановлювались по-різному, але з урахуванням того, щоб щодня у встановлені години уся закріплена за дружиною територія була під наглядом дружинників [78].

На відміну від патрулювання, пости дружинників виставлялися в певних громадських місцях, а саме у тих, в яких учинялося найбільше правопорушень.

Крім патрулювання та виставлення постів, ефективною формою організації роботи народних дружин був рейд. Він був цільовою контрольною перевіркою, що проводилася одночасно великою кількістю дружинників по єдиному плану на визначеній, нерідко значній території або на якому-небудь об’єкті.

В минулі роки діяли спеціалізовані підрозділи добровільних народних дружин по забезпеченню безпеки дорожнього руху. Взаємодія ДАІ з цими спеціалізованими підрозділами дружин мала різні форми: взаємне інформування про факти порушення правил дорожнього руху, обставини, які їм сприяли; співробітники ДАІ інформували дружинників про розшукувані транспортні засоби, про осіб, що вчинили злочини; залучали дружинників до заходів ДАІ щодо забезпечення безпеки дорожнього руху, пропаганді його правил, до індивідуальної виховної роботи тощо.

Положення про добровільні народні дружини покладало на них обов’язок брати участь у проведенні заходів щодо охорони і захисту природних багатств, боротьби з браконьєрством і порушеннями правил полювання і рибальства.

В часи Радянського Союзу добровільні народні дружини відігравали значну роль у забезпеченні правопорядку. Крім того, вони надавали органам міліції допомогу у захисті власності від протиправних посягань, сприяли розв’язанню сімейних, сусідських конфліктів, забезпечували нагляд за дорожнім рухом тощо. Але в останні роки радянської влади ДНД втратили свої позиції, здебільшого через відсутність належної державної підтримки їх правоохоронної діяльності.

В нашій країні у 60-80 рр. була створена і успішно функціонувала розгалужена мережа добровільних об’єднань, які різнилися цілями і завданнями, чисельністю членів, організаційною структурою і масштабами діяльності. Добровільні об’єднання трудящих брали участь у зміцненні обороноздатності країни, захисті миру і розвитку культурних зв’язків з народами зарубіжних, в першу чергу соціалістичних країн. Велика роль у цій справі належала ДОСААФ СРСР – масовій оборонно-патріотичній організації, члени якої сприяли зміцненню обороноздатності країни і підготовці громадян до захисту Вітчизни, встановлювали і укріпляли зв’язки з громадськими організаціями, міністерствами, державними комітетами, відомствами на користь підвищення рівня оборонно-масової роботи; спільно з профспілками і комсомолом здійснювали керівництво соціалістичним змаганням в організаціях суспільства, вивчали і поширювали передовий досвід оборонно-масової роботи [194, с. 3]. Найвищим органом Всесоюзного добровільного товариства сприяння армії, авіації і флоту був Всесоюзний з’їзд ДОСААФ.

Важливе значення в справі зміцнення оборони країни мала санітарно-оборонна робота, що проводилась Союзом товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця СРСР. Силами комітетів щорічно готувалися тисячі санітарних дружин і постів, що були формуваннями медичної служби цивільної оборони [194, с. 28].

Всеросійське об’єднання охорони пам’ятників історії і культури було добровільною масовою суспільною організацією, яке мало своєю метою: активне сприяння здійсненню заходів партії і уряду по охороні пам’ятників історії і культури; залучення широких верств населення до активної і безпосередньої участі в охороні пам’ятників історії і культури: історико-революційних цінностей, військової і трудової слави, меморіальних цінностей, пов’язаних з життям видатних діячів, братських і військових поховань, пам’ятників історії науки і техніки, цивільної і культової архітектури, археології, мистецтва, включаючи твори староруського живопису, народних художніх промислів, писемності, літератури, музики тощо; активне сприяння державним органам охорони пам’ятників в їх роботі по збереженню, пропаганді і реставрації пам’ятників і пам’ятних місць [193, с. 66-70].

Спілка мисливців і рибалок також була масовою громадською організацією правоохоронної спрямованості. ЇЇ завданнями були: виховання у громадян дбайливого відношення до природи і її багатств; активна участь в заходах щодо охорони і раціонального використовування мисливських, рибних і лісових багатств, відродження чисельності диких тварин і збільшення рибних запасів, боротьба з браконьєрством; науково обґрунтоване ведення мисливсько-рибальського господарства, підвищення продуктивності мисливських угідь і водоймищ [194, с. 17-23].

Всеросійське добровільне пожежне об’єднання (ВДПО) було громадською організацією трудящих, що працювала на основі ініціативи і самодіяльності членів об’єднання. Її основною метою було сприяння охороні громадського порядку у забезпеченні пожежної безпеки [194, с. 39-47].

Всеросійське об’єднання охорони природи було добровільною масовою громадською організацією і мало своєю метою активне сприяння заходам партії і уряду по охороні, раціональному використанню і відтворенню природних багатств, озелененню населених пунктів і доріг, організовувало і здійснювало громадський контроль за правильним використанням багатств природи і станом охорони природних ресурсів [194, с. 68].

У системі громадських суб’єктів боротьби з правопорушенням важливу роль відігравали пункти охорони громадського порядку (ПОГП). Будучи центром організаційного об’єднання зусиль громадських формувань мікрорайонів, пункти охорони громадського порядку не підміняли формування населення, які діяли раніше. Громадські формування, що були представлені на громадському пункті, зберігали свою організаційну самостійність [4, с. 27]. Для координації їх правоохоронної діяльності створювався спеціальний орган – рада громадського пункту охорони порядку, яка затверджувалася рішенням виконавчого комітету відповідної місцевої ради. Рада формувалась з осіб, рекомендованих громадськими організаціями, органами громадської самодіяльності, трудовими колективами, а також державними організаціями, які приймали участь в охороні порядку і боротьбі з правопорушеннями на території, закріпленій за цим громадським пунктом. До її складу входили голова, його заступники і не менше шести членів [119, с.81]. Територіальні органи внутрішніх справ взаємодіяли з радою ПОГП через своїх представників – дільничних інспекторів міліції. Роль дільничного інспектора міліції у мікрорайоні обумовлювалась двома найважливішими обставинами: по-перше, він був представником правоохоронної структури і був покликаний боротися з правопорушеннями, забезпечувати охорону громадського порядку на основі взаємодії з громадськістю; по-друге, він – був заступником голови ради ПОГП [54, с.9].

Правовий статус пунктів охорони громадського порядку України було визначено 24 липня 1980 р., коли Президія Верховної Ради республіки відповідним Указом затвердила Положення про ці формування [29].

Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 26 серпня 1967 року було затверджене Положення про комісії в справах неповнолітніх Української РСР [41], головними завданнями яких були: попередження правопорушень серед неповнолітніх, їх бездоглядності; оформлення дітей і підлітків у відповідні установи; охорона їх прав; координація зусиль державних органів і громадських організацій з вказаних питань; розгляд справ про правопорушення неповнолітніх; здійснення контролю за умовами життя (утримання) неповнолітніх, проведення з ними виховної роботи в установах Міністерства внутрішніх справ Української РСР і спеціальних виховних установах (в редакції Указу Президії Верховної Ради УРСР від 16 лютого 1972 року) [42].

Комісії у справах неповнолітніх утворювалися при виконавчих комітетах районних, районних, міських (міст обласного і республіканського підпорядкування), обласних Рад депутатів, а також при Раді Міністрів Української РСР. Вони здійснювали свою роботу за широкої підтримки громадськості. До роботи Комісій залучалися представники фабрично-заводських і місцевих комітетів профспілок, комітетів комсомолу, батьківських комітетів при школах, опікунських рад дитячих будинків і шкіл-інтернатів, добровільних народних дружин, вуличних, будинкових комітетів, інші представники громадськості.

Комісії призначали громадських інспекторів і громадських вихователів по роботі з неповнолітніми. На них покладався розгляд справ про вчинення неповнолітніми:

- у віці до 16 років дрібного хуліганства або у віці до 18 років дрібної спекуляції, або іншої адміністративної провини, відповідальність за яку була прямо передбачена актами найвищих органів державної влади і державного управління СРСР і УРСР, а також рішеннями місцевих Рад депутатів і їх виконавчих комітетів;

- інших антигромадських вчинків.

Вище викладене дозволяє зробити висновок про те, що взаємодія міліції і громадських формувань, які відносяться до першої групи припускає наявність між ними стійких зв’язків, які виникають і розвиваються на основі загальних інтересів та з метою боротьби з правопорушеннями, зміцнення громадського порядку.

Розвиток соціалізму в СРСР та УРСР у 60-70 рр. відображувався і на зміцненні правопорядку. Соціалізм поступово ліквідував соціальні причини правопорушень і злочинності, що дозволило Комуністичній партії Радянського Союзу висунути програмне завдання „забезпечити чітке дотримання законності, викорінити всілякі порушення правопорядку, ліквідувати злочинність, усунути причини, що її породжують”. Програма XXII з’їзду КПРС пов’язує викорінювання злочинності з усуненням всіх причин, що породжують це явище. Вона вказує, що „головна увага повинна бути спрямована на запобігання злочинів”. Аналізуючи вище наведене, треба зазначити, що попередження злочинності є сукупністю багатьох заходів, що проводяться, як державними органами, так і громадськими організаціями. Більш широка участь у цій важливій справі разом з державними органами і громадськими організаціями була визнана неодмінним принципом життя і діяльності радянського суспільства. Свідченням тому, наскільки серйозну увагу приділяло справі допомоги міліції з боку громадськості політичне керівництво СРСР, є ціла низка документів. Так 20 травня 1974 р. була прийнята постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР „Про подальше вдосконалення діяльності добровільних народних дружин по охороні громадського порядку”. В постанові вказано що, добровільні народні дружини беруть активну участь в роботі по зміцненню громадського порядку, ведуть боротьбу з порушниками правил соціалістичного устрою та іншими антигромадськими проявами. Разом з тим ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР відзначили, що у ряді місць рівень і ефективність роботи народних дружин залишаються ще недостатніми. Слабо використовуються можливості дружин в забезпеченні порядку на вулицях і інших громадських місцях, боротьбі проти хуліганства, пияцтва, розкрадань соціалістичної власності, в попередженні правопорушень неповнолітніх, в правовій пропаганді серед населення. Партійним комітетам і радянським органам було запропоновано здійснити необхідні заходи щодо подальшого підвищення рівня роботи народних дружин. В цілях подальшого вдосконалення правового регулювання їх діяльності цією постановою було схвалено нове Типове положення про добровільні народні дружини по охороні громадського порядку [200, с. 235]. Одночасно з постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР був виданий Указ Президії Верховної Ради СРСР „Про основні обов’язки і права добровільних народних дружин по охороні громадського порядку”, в якому визначався їх правовий статус і підлеглість, права і обов’язки, відповідальність, що мало надзвичайно велике практичне значення.

28 травня 1974 р. ЦК компартії України і Рада Міністрів УРСР прийняли Постанову № 292 „Про заходи по виконанню постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР „Про подальше вдосконалення діяльності добровільних народних дружин по охороні громадського порядку”. У цій Постанові були передбачені конкретні заходи щодо подальшого поліпшення діяльності добровільних народних дружин в республіці і затверджено нове Положення „Про добровільні народні дружини по охороні громадського порядку в Українській РСР” [200].

Ухвалення цих важливих документів знаменувало початок нового етапу в діяльності народних дружин. В умовах розвитку соціалістичного суспільства, коли першочергове значення мало формування свідомості і високої відповідальності кожного громадянина перед суспільством, забезпечення дисципліни, організованості і законності у всіх сферах нашого життя, завдання народних дружин стали більш чіткими, а діяльність – більш різноаспектна. Зокрема, це було пов’язано із створенням опорних пунктів громадськості, активізацією їх профілактичної діяльності.

Аналізуючи політичні рішення КПРС цих років вкажемо на те, що практично на всіх її з’їздах проблемі забезпечення правопорядку в державі і ролі правоохоронних органів та громадських формувань надавалось великого значення. Так, в неодноразових рішеннях з’їздів Комуністичної партії вказувалось, що забезпечення законності і правопорядку буде більш ефективним, якщо активніше будуть підключатися до цієї роботи громадські формування. Однак необхідно зазначити і те, що на протязі усього періоду радянської влади, в організації та діяльності громадських формувань правоохоронної спрямованості мали місце елементи формалізму, відступу від принципів добровільності і гласності. Так, формалізм в діяльності громадських формувань правоохоронної спрямованості полягав у тому, що їх створення було не виявленням громадської свідомості, а рознарядкою чи вказівкою „з гори”. Відступ від принципу добровільності полягав у тому, що до громадських формувань нерідко записували цілими бригадами, цехами, про що конкретні працівники навіть і не здогадувались. Принцип гласності був так би мовити „однобоким”, тобто висвітлювалася лише позитивна діяльність громадських формувань правоохоронної спрямованості, негативні аспекти їх діяльності оприлюдненню не піддавалися.

З розпадом Союзу РСР, у зв’язку з падінням життєвого рівня населення кількість правопорушень і злочинів значно зросла, й однією з причин цього було те, що представники громадських формувань перестали залучатися до охорони громадського порядку. Як свідчать статистичні данні, за період з 1990 по 1995 роки перестали діяти або взагалі існувати близько 80% громадських формувань правоохоронної спрямованості. За цей період значно зросли показники вуличної злочинності (хуліганство, дрібні крадіжки, знищення та пошкодження майна; завдання тілесних ушкоджень) [112, с. 18].

На жаль, тенденції демократизації державно-правового життя, які були проголошені на початку 90-х років не мали свого продовження та належного втілення. Продовжували діяти авторитарні методи управління, продовжувались масові грубі порушення законності й правопорядку, ігнорувалась народна ініціатива та національні інтереси.

Після прийняття 24 серпня 1991 р. акта про незалежність України та проведення всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. країна стає на самостійний державний шлях. Конституція України [87] і Закон України „Про органи самоорганізації населення” [160] від 11 липня 2001 р. визначає статус органів самоорганізації населення, які є однією з форм участі населення у вирішенні питань місцевого значення. Дозвіл на створення органу самоорганізації надає сільська, міська, районна у місті рада. Орган самоорганізації населення обов’язково має бути легалізований шляхом реєстрації (у такому випадку він одержує статус юридичної особи) чи повідомленням про створення (без статусу юридичної особи).

Розбудова самостійної держави – тривалий і складний процес. У державно-правовому будівництві є і здобутки і прорахунки. Найбільшим досягненням демократії є прийняття Конституції України. Значні зрушення відбулися і в правоохоронних органах. Слід зазначити, що останнім часом МВС України, органи місцевого самоврядування та різноманітні громадські організації поновлюють практику залучення громадських формувань до охорони громадського порядку. Реальна діяльність сьогодення свідчить про необхідність розширення сил та засобів з охорони громадського порядку органами внутрішніх справ, органами місцевого самоврядування, організаціями, що створюються на громадських засадах.

Поштовхом до цього став відповідний Указ Президента України „Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності органів внутрішніх справ та громадських формувань з охорони громадського порядку” від 16 червня 1999 р. № 650 [147] та Закон України від 22 червня 2000 р. „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” [165]. Із виконання вимог вищезазначених нормативних актів, на території України, почався новий етап відтворення та розвитку громадських формувань по охороні громадського порядку та державного кордону.

1.2.Поняття, сутність та види громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону

Наприкінці XX століття Україна стала на шлях демократичного реформування суспільства і держави. Фундаментальні соціально-політичні реформи, перехід до ринкових відносин в економіці, створення демократичних інститутів сприяли зростанню громадської активності українців та змінили характер розвитку громадянського суспільства в Україні. Становлення останнього тісно пов’язане із розвитком об’єднань громадян основним завданням яких є забезпечення реалізації та захисту основних прав і свобод людини і громадянина. Зважаючи на те, що саме за допомогою об’єднань громадян людина може реалізувати значну частину своїх прав, захистити свої інтереси, соціальна роль зазначених об’єднань стрімко зростає.

На сучасному етапі розвитку громадянського суспільства в Україні головним завданням громадських організацій має стати налагодження постійної взаємодії, комунікації між суспільством і державою. Саме громадські організації можуть стати реальними каналами представництва всього спектра суспільних інтересів, посередниками між їх носіями і владою.

Сучасна тенденція до надмірної політизації права на об’єднання відбивається на законодавчій базі та може призводити до негативних наслідків у практиці реалізації даного права. Тому необхідним є вдосконалення нормативно-правової бази функціонування об’єднань громадян, зокрема в частині розмежування їх політичної активності та діяльності, спрямованої на розв’язання неполітичних проблем. Діючі в даній сфері правові норми видані в різний час, не складають узгодженої системи і не вирішують багато проблем, які виникають при легалізації та функціонуванні громадських організацій.

Правовою основою створення й діяльності політичних партій і громадських формувань в Україні є право кожного на свободу об’єднання (право на свободу асоціації в міжнародному праві), яке закріплене у статтях 36, 37 Конституції України, а саме: „Громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей” [87]. Слід відзначити, що Конституція України окремо дає визначення політичним партіям та профспілкам. Крім того, загальні вимоги щодо права громадян на свободу об’єднання та порядок їх створення встановлюються Законом України „Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 р. Положення зазначених статей Конституції України та вказаного закону відповідають Загальній декларації прав людини (ст.22) та Міжнародному пакту про громадянські та політичні права (ст.22) про право на свободу асоціацій [159], про що неодноразово наголошувалося у спеціальній літературі [69; 72; 80-86; 118; 207; 208 та ін.].

Визначимо поняття „громадського формування”. Базовим, первинним для якого є термін „об’єднання громадян”. В світовій практиці загальноприйнятим є виділення трьох основних ознак асоціації (в нашому визначенні „об’єднання громадян”), а саме: неурядовість, тобто незалежність об’єднання від держави, яка вважається домінуючою; неприбутковість та добровільність об’єднання членів. Таким чином, при поєднанні цих трьох ознак виникає те, що ми називаємо об’єднаннями громадян, а відповідно до західної термінології – союзами та асоціаціями [207; 210, с. 262].

Проаналізуємо як трактується поняття об’єднання громадян конституційним правом інших держав, наприклад, Російської Федерації. За визначенням Федерального Закону „Про громадські об’єднання” від 14 квітня 1995 р. громадське об’єднання це „добровільне, самоврядне, некомерційне формування, створене за ініціативою громадян, що об’єдналися на основі спільності інтересів для реалізації загальних цілей, зазначених у статуті громадського об’єднання” [132]. Отже, російським законодавством визначається крім основних загальноприйнятих ознак, ще одна – самоврядність. Таку позицію російського законодавця підтримують і науковці цієї країни, які визначають громадські об’єднання як існуючі відокремлено від держави самодіяльні і самоврядні об’єднання громадян для задоволення їхніх загальних інтересів в середині об’єднання і для досягнення цілей у зовнішньому середовищі методами і засобами, що відповідають природі об’єднання і не суперечать закону [23; 80].

На нашу думку, об’єднання громадян доцільно визначити як добровільне об’єднання, яке створюється за ініціативою громадян з метою забезпечення захисту та реалізації своїх прав та інтересів, статутна діяльність якого не спрямована на отримання прибутку та здійснюється на засадах самоврядування і незалежно від держави. Саме таке визначення включає основні ознаки обох видів об’єднань громадян, які визнаються Конституцією України – політичної партії та громадської організації.

В радянському законодавстві громадські організації тлумачилися як „добровільні об’єднання, які створюються громадянами відповідно з цілями комуністичного будівництва та сприяють розвитку політичної активності та самодіяльності громадян, задоволенню їх інтересів (Конституція СССР, ст.51)” [82]. Як видно, поняття громадської організації та об’єднання громадян фактично не розмежовується. Більше того термін „громадська організація” вживається як синонім терміну „громадсько-політична організація” [123, с. 20]. Один із найбільш вагомих представників радянської теорії громадських організацій – Ц.А. Ямпольська – визначала громадську організацію як добровільне, але закріплене формальним членством об’єднання громадян, яке працює для досягнення статутних цілей на підставі демократичного централізму, самоврядування та самодіяльності [215, с.32-33]. Дане визначення використовувалося як методологічна основа в подальших наукових дослідженнях виявлення характерних особливостей та загальних рис громадських організацій.

На думку іншого радянського автора, А.І. Щиглика, поняття „громадська організація” вживається як в широкому, так і вузькому розумінні. В широкому – під час характеристики майже всіх форм радянської громадськості: компартії, профспілок, комсомолу, добровільних народних дружин, товариських судів та ін., у вузькому – для позначення тільки тих організацій, які були засновані на добровільному членстві, самоврядуванні, мали власну матеріальну базу та діяли на підставі статутів. А.І. Щиглик іменував такі організації масовими і розглядав їх як своєрідну систему, єдиний блок політичної системи радянського суспільства, що дозволило автору виявити деякі загальні закономірності їх становлення та розвитку [81, с 34-37].

Дискусія щодо визначення теоретичних понять „об’єднання громадян”, „громадська організація”, „громадське формування”, їх змісту та розмежування між ними має місце і серед вітчизняних науковців [5; 7; 11; 20; 71; 74; 79; 131 та ін].

Звернемося до законодавчого визначення поняття громадської організації яке дається у національному законодавстві. Конституція України 1996 р. (ст.36) визначає громадську організацію, як „організацію, що створюється для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей” [87]. Закон України „Про об’єднання громадян” (ст.3) від 16 червня 1992 р., який є базовим для визначення правового статусу громадських організацій, формулює поняття наступним чином: „громадською організацією є об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів” [159].

Цим Законом визначаються характерні ознаки громадських організацій: неприбутковість – ст.1 закріплює, що дія цього Закону не поширюється на об’єднання громадян, що мають основною метою одержання прибутків, комерційні фонди; самоврядність – ст. 6 Закону встановлює принципи створення і діяльності об’єднань громадян на основі добровільності, рівноправності їх членів (учасників), самоврядування, законності та гласності. Самоврядування в громадських організаціях означає самостійне прийняття рішення його членами з питань діяльності організації і є головним елементом демократизму. Дана ознака тісно пов’язана з принципом виборності керівних органів громадських організацій, зміст якого полягає у виборності всіх керівних осіб та органів організацій відповідно до їх статутів. Стаття 8 Закону закріплює ознакунеурядовості об’єднань громадян, а саме втручання державних органів та службових осіб у діяльність об’єднань громадян, так само як і втручання об’єднань громадян у діяльність державних органів, службових осіб не допускається, крім випадків передбачених законодавством.

Правовою підставою створення і діяльності громадських організацій визначається право на свободу об’єднання, зміст якого містить наступні можливості суб’єкта: створювати різноманітні об’єднання громадян; вступати до будь-якого об’єднання; брати участь у їх діяльності; утримуватися від вступу в об’єднання; вільно виходити в будь-який час з об’єднання. Особливістю права на об’єднання є його добровільна реалізація в колективній формі.

Громадська організація визначається як недержавне,некомерційне, добровільне об’єднання громадян, що створюється з метою здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення соціальних, культурних та інших інтересів в порядку, передбаченому Конституцією та підзаконними нормативними актами. Її основні ознаки є підставою для відмежування громадських організацій від інших колективних утворень громадян, а саме: не державність (незалежність громадської організації від держави, заборона втручання держави у діяльність громадських організацій і навпаки), добровільність об’єднання членів (виникнення організації не в результаті будь-яких зобов’язань законодавчого характеру, а внаслідок добровільного об’єднання громадян), неприбутковість (статутна діяльність організації не може бути спрямована на отримання прибутку), організаційна єдність (наявність стабільного складу, структури і зв’язків між членами організації), самоврядність (полягає у самостійному вирішенні членами організації напрямків статутної її діяльності, виборності керівних органів).

У теоретичному плані виділення категорії адміністративно-правового статусу громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону уявляється виправданим перед усім тому, що відповідно до чинного законодавства України ці громадські формування стали невід’ємною частиною суб’єктів адміністративного права. Вони є не тільки підконтрольними та піднаглядними суб’єктами, але й самі представляють та захищають свої законні інтереси та інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських органах, проводять масові заходи, у тому числі з питань охорони правопорядку. У зв’язку з цим, такі громадські формування повинні розглядатись як особливі суб’єкти управлінських відносин, що функціонують у сфері дії системи адміністративно-правових норм.

Пропонуємо розрізняти наступні види адміністративно-правового статусу громадського формування: 1) загальний статус, що закріплений Конституцією України та Законом України „Про об’єднання громадян”, який є однаковим для всіх легалізованих громадських організацій, і характеризується стабільністю та визначеністю; 2) спеціальний (з охорони громадського порядку та державного кордону), який доповнює загальний статус, і є сукупністю елементів, що відображають особливості правового положення місця та ролі окремих категорій громадських організацій, наділяє їх спеціальними, додатковими правами та обов’язками; 3) індивідуальний – фіксує особливості правового положення окремого формування, визначає його персоніфіковані права і обов’язки, є динамічним.

Специфіка правосуб’єктності громадського формування полягає у його можливості вступати в правовідносини лише після легалізації. При здійсненні державної реєстрації одночасно відбувається реєстрація організації як юридичної особи. Таке громадське формування слід розглядати як юридичну особу, що здійснює ряд публічних функцій, створюється на добровільних засадах, забезпечує представництво і реалізацію прав та інтересів громадян, носить громадський характер. Його специфікою є некомерційний (неприбутковий) та корпоративний характер.

Внаслідок неприбуткового характеру громадського формування та права діяльності тільки з метою забезпечення статутної діяльності, громадські формування не є елементом економічної системи суспільства. Їх необхідно розглядати як елементи соціальної та культурної (духовної) систем.

За чинним в Україні законодавством громадяни мають право на свободу об’єднання. Вони можуть об’єднуватися для здійснення або захисту своїх прав і свобод, задоволення економічних, політичних, соціальних, культурних та інших інтересів. Їхні права не можуть ні ким і ні чим обмежуватися крім випадків, передбачених законами, об’єднання громадян визначаються в законі як добровільні формування, утворені на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами їхніх прав і свобод. Отже, такі об’єднання можуть утворюватися для задоволення громадських, політичних, економічних, соціальних, екологічних, культурних прав особи. Об’єднання громадян в Україні здійснюють свої статутні завдання і функції тісно взаємодіють з державою. Правові норми такої взаємодії визначені чинним законодавством в Україні. За порушення встановлених вимог об’єднання громадян притягаються до юридичної відповідальності аж до примусового їх розпуску.

Відповідно до ст. 1 Закону України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” [165], громадяни України відповідно до Конституції України мають право створювати в установленому цим Законом порядку громадські об’єднання для участі в охороні громадського порядку і державного кордону, сприяння органам місцевого самоврядування, правоохоронним органам, Державній прикордонній службі України та органам виконавчої влади, а також посадовим особам у запобіганні та припиненні адміністративних правопорушень і злочинів, захисті життя та здоров’я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, а також у рятуванні людей і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних обставин (далі — громадські формування). Такі громадські формування крім загального, мають ще і спеціальний статус, пов’язаний з діяльністю цих формувань в сфері охорони громадського порядку та державного кордону, а також індивідуальний.

Такі громадські формування можуть бути створені на засадах громадської самодіяльності як зведені загони громадських формувань, спеціалізовані загони (групи) сприяння міліції та Державній прикордонній службі України, асоціації громадських формувань тощо.

Правовою основою діяльності громадських формувань є Конституція України, Закон України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”, інші законодавчі акти України (наприклад, Кодекс України про адміністративні правопорушення [75], Кримінальний Кодекс України [91], тощо); акти Президента України, зокрема його Укази „Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності органів внутрішніх справ та громадських формувань з охорони громадського порядку” від 16 червня 1999 року № 650 [147], „Про заходи щодо подальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян” від 18 лютого 2002 р. № 143 [155], „Про заходи щодо забезпечення особистої безпеки громадян та протидії злочинності” від 19 липня 2005 року № 1119 [153], нормативні акти Кабінету Міністрів України, наприклад його Постанова від 20 грудня 2000 р. № 1872 „Про затвердження Типового Статуту громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону” [152]), відомчі нормативні акти МВС України (Наказ МВС України від 15 березня 2001 року № 197 „Про затвердження Інструкції з організації роботи органів внутрішніх справ України щодо забезпечення взаємодії з громадськими формуваннями з охорони громадського порядку” [148], Рішення МВС України № 1КМ від 6 лютого 2004 р. (Директива №3) „Про напрямки діяльності ОВС щодо забезпечення взаємодії з громадськими формуваннями в охороні громадського порядку” [158]; Наказ МВС України № 12499 від 2005 р. „Про затвердження Програми з налагодження співробітництва органів внутрішніх справ з населенням, залучення громадян до профілактики правопорушень, боротьби зі злочинністю” [150], „Про заходи щодо подальшого вдосконалення охорони громадського порядку і безпеки громадян”: Наказ МВС України № 231 від 11 квітня 2005 р. [154], рішення місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування з питань охорони громадського порядку та боротьби із правопорушеннями.

Координацію діяльності громадських формувань здійснюють відповідні місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування.

Повсякденна діяльність таких формувань організовується, спрямовується і контролюється відповідними органами внутрішніх справ та органами Державної прикордонної служби України (далі - ДПС). Використання громадських формувань для виконання завдань, не передбачених цим Законом, забороняється.

Громадські формування створюються на добровільних засадах за місцем роботи, навчання або проживання громадян. Рішення про їх створення приймається на зборах громадян. На збори можуть бути запрошені представники трудових колективів, навчальних закладів, правоохоронних органів та громадськості. Громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону створюються в складі не менше десяти осіб (ст. 4 Закону України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”) [165].

Громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону створюються і діють у взаємодії з правоохоронними органами, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, додержуючись принципів гуманізму, законності, гласності, добровільності, додержання прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, рівноправності членів цих формувань.

Місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування та правоохоронні органи надають всіляку допомогу та підтримку у створенні громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону. Координацію діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону здійснюють відповідно місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування.

Органи місцевого самоврядування та місцеві державні адміністрації мають право вирішувати питання щодо забезпечення діяльності громадських формувань, надавати їм службові приміщення, необхідний інвентар та засоби зв’язку. Службові приміщення надаються громадським формуванням у місячний термін після їх реєстрації (ст.19 Закону). Громадські формування можуть користуватися на договірних засадах майном підприємств, установ, організацій та інших власників, у тому числі транспортними засобами, інвентарем та засобами зв’язку. Крім того, органи внутрішніх справ у разі потреби можуть надавати на договірних засадах громадським формуванням на період їх чергування або проведення цільових заходів мобільні радіотехнічні та спеціальні засоби, інші предмети екіпіровки нарядів.

Громадське формування діє на основі положення (статуту) про нього.

Положення (статут) громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону повинно містити: 1) назву, мету, завдання громадського формування та його юридичну адресу; 2) відомості про структуру формування і територію, в межах якої воно проводитиме свою діяльність; 3) визначення порядку створення та діяльності керівних і виконавчих органів (штабів, координаційних рад, правлінь), їх повноважень; 4) умови і порядок прийняття громадян до громадського формування і вибуття з нього; 5) статутні права та обов’язки членів громадського формування; 6) джерела надходження, порядок використання коштів та іншого майна громадського формування; 7) порядок відшкодування витрат на використання приватного автомототранспорту або у разі завдання збитків майну члена громадського формування під час виконання ним своїх обов’язків; 8) порядок внесення змін і доповнень до положення (статуту); 9) порядок припинення діяльності громадського формування і вирішення питань, пов’язаних з його ліквідацією.

У положенні (статуті) можуть бути передбачені інші норми, які стосуються особливостей створення і діяльності громадського формування. Положення (статут) узгоджується з керівництвом відповідного територіального органу внутрішніх справ, підрозділу Державної прикордонної служби України, а також виконавчого органу ради, на території якої діятиме це громадське формування.

Для реєстрації громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону його засновники подають до відповідного виконавчого органу сільської, селищної, міської, районної ради за місцем його діяльності рішення про його створення, підтримане відповідним органом внутрішніх справ чи ДПС, узгоджене з цими органами положення (статут), інформацію про склад керівного органу, а також список членів формування.

У разі, якщо діяльність зазначеного громадського формування поширюється на територію двох і більше адміністративно-територіальних одиниць, необхідні документи подаються для реєстрації до відповідного виконавчого органу сільської, селищної, міської, районної ради, на території якої буде знаходитися керівний орган такого формування. Реєстраційний збір зазначеними формуваннями не сплачується.

Реєстраційні документи громадського формування розглядаються відповідним виконавчим органом сільської, селищної, міської, районної ради в місячний термін з дня їх надходження. У разі потреби орган, який здійснює реєстрацію, проводить перевірку відомостей, зазначених у поданих йому документах. Рішення про реєстрацію або відмову в ній повідомляється засновникові письмово в 10-денний термін з дня прийняття відповідного рішення. Під час розгляду питання про реєстрацію мають право бути присутніми представники зазначеного громадського формування. Про намір внести зміни до статутних документів після їх реєстрації громадське формування повідомляє реєструючий орган не пізніше ніж за 5 діб до проведення зборів (конференції) громадського формування, на якому має розглядатися питання про внесення таких змін. Про зміни, внесені до статутних документів після реєстрації, громадське формування повідомляє реєструючий орган у 5-денний термін.

Перереєстрація громадських формувань здійснюється в порядку, встановленому для їх реєстрації. Після реєстрації громадське формування набуває статусу юридичної особи.

У реєстрації громадському формуванню з охорони громадського порядкові і державного кордонові може бути відмовлено, якщо його статутні документи суперечать чинному законодавству.

Рішення про відмову в реєстрації повинно містити підстави такої відмови і може бути оскаржено у встановленому порядку до суду.

Діяльність громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону може бути припинена шляхом примусового розпуску або саморозпуску відповідно до закону.

У разі порушення громадським формуванням вимог чинного законодавства щодо його діяльності, за заявою реєструючого органу або прокурора його діяльність може бути заборонена за рішенням суду у встановленому законом порядку.

Суд розглядає заяву реєструючого органу або прокурора про заборону діяльності громадського формування і приймає відповідне рішення в термін до 30 днів з моменту надходження заяви до суду.

Отже, громадським формуванням з охорони громадського порядку та державного кордону є таке, що: створене на засадах самодіяльності і легалізоване в передбаченому законом порядку; виключно добровільне громадське формування, утворене на основі єдності інтересів; утворене фізичними особами для спільної реалізації ними на законних підставах прав і свобод; його діяльність повинна бути спрямована на запобігання та припинення правопорушень, захист життя та здоров’я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, а також на рятування людей і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних обставин.

Заслуговує на увагу думка В.К. Колпакова, який вказує, що всі громадські формування, з якими взаємодіє міліція, можна об’єднати у дві групи. По-перше, це ті, які спеціально були створені для боротьби з правопорушеннями, та охорони громадського порядку. До них відносяться ради громадських пунктів охорони порядку, ради профілактики правопорушень трудових колективів, добровільні народні дружини і їх спеціалізовані формування, інспекції у справах неповнолітніх на громадських засадах, товариські суди. Їх внесок в правоохоронну практику оцінюється, перш за все, рівнем і ефективністю боротьби з правопорушеннями, станом охорони громадського порядку на територіях їх обслуговування.

По-друге, це ті, для яких охорона громадського порядку, боротьба з правопорушеннями виступає як функція, супутня їх основній господарській або соціально-культурній діяльності. До них відносяться громадські, селищні, сільські, вуличні, квартальні, дільничні, домові комітети; ради ветеранів війни і праці; батьківські комітети; агітаційні колективи по роботі серед населення й інші. Беручи участь у вирішенні інших важливих питань державного і суспільного життя, ці формування попутно займаються і правоохоронною діяльністю [78].

Погоджуючись із щойно приведеною класифікацією, дисертант вважає необхідним віднести до другої групи, крім вказаних, і такі добровільні об’єднання як ДОСААФ, товариства Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, охорони пам’ятників історії і культури, добровільне пожежне об’єднання, об’єднання охорони природи, спілка мисливців і риболовів.

О.М. Музичук, доцільною вважає класифікацію організаційно-правових форм участі громадськості в правоохоронній діяльності за такими критеріями: 1) за характером завдань, що виконуються; 2) за організаційним оформленням правоохоронної діяльності; 3) за складом (членством); 4) за функціональним призначенням [119, с.79-80].

На думку дисертанта, найбільш прийнятною та такою, що має практичне значення є класифікація громадських формувань за такими підставами:

1. За характером завдань, що виконуються: а) громадські формування, спеціально створені для виконання правоохоронних завдань (добровільні народні дружини, громадські пункти охорони порядку, студентські оперативні загони, загони сприяння міліції тощо); б) громадські формування, для яких виконання правоохоронних функцій є тільки одним із напрямків їх діяльності (центри соціальної реабілітації, будинкові, вуличні комітети, загальні збори громадян за місцем проживання, комісії місцевих рад з питань законності і охорони громадського порядку тощо).

2. За напрямком діяльності: а) охороняють громадський порядок; б) сприяють охороні державного кордону; в) охороняють пам’ятки культури, дачі, приватні будинки, гаражні кооперативи тощо; г) охороняють флору та фауну (спілки мисливців та рибалок, еколого-охоронні формування тощо); д) сприяють забезпеченню безпеки дорожнього руху та багато інших спеціалізованих громадських формувань.

3. За складом: а) громадські формування, у складі яких є працівники органів внутрішніх справ (громадські пункти охорони порядку, шкільні координаційні ради, громадські організації „Зупини злочинця”, приватні охоронні підрозділи); б) громадські формування, членами яких є лише цивільні особи (добровільні народні дружини, загони сприяння міліції, студентські оперативні загони, громадські правозахисні організації тощо).

4. За порядком виконання покладених на них завдань: а) ті, які виконують такі завдання лише спільно із працівниками правоохоронних органів (громадські формування, які здійснюють патрулювання територій); б) ті, які можуть виконувати правоохоронні функції самостійно. Закріплення такого права повинно мати нормативне визначення.

5. За наявністю (відсутністю) права застосовувати примусові заходи, складати необхідні процесуальні документи: а) ті, які такі права мають (громадські формування з охорони громадського порядку); б) ті, які таких прав не мають, тобто можуть лише проінформувати компетентні органи про вчинення правопорушення.

6. За наявністю (відсутністю) реквізитів під час виконання правоохоронних завдань: а) ті, які мають спеціальну форму, пов’язки тощо; б) ті, які виконують правоохоронні функції у цивільному одязі.

7. За порядком легалізації: а) ті, які легалізуються шляхом реєстрації (такі громадські формування набувають статус юридичної особи); б) ті, для яких передбачена можливість легалізації шляхом повідомлення про заснування (легалізують своє заснування шляхом письмового повідомлення відповідно Міністерству юстиції України, місцевим органам державної виконавчої влади, виконавчим комітетам сільських, селищних, міських Рад).

8. Залежно від категорії членів громадських формувань: а) членами яких є студенти (слухачі) одного навчального закладу, працівники одного підприємства, установи, організації, співробітники однієї охоронної фірми, члени житлових, дачних, гаражних кооперативів тощо, тобто особи однієї організаційної структури. Такі формування можна назвати відомчими; б) членами яких є особи, які працюють (навчаються) у різних організаціях, так звані позавідомчі громадські формування правоохоронної спрямованості.

9. Залежно від наявності координаційних повноважень: а) громадські формування, які мають координаційні повноваження (громадські пункти охорони правопорядку, координаційні ради тощо); б) громадські формування, які таких повноважень не мають.

Необхідно погодитись з думкою О.М. Музичука який зазначає, що „класифікація дозволить конкретизувати методи і форми роботи громадських формувань правоохоронної спрямованості. Крім того, знання практичними працівниками класифікаційних критеріїв дозволить їм більш ефективно використовувати можливості громадськості в правоохоронній діяльності, ініціювати питання про створення громадського формування спеціальної (вузької) спрямованості [119, с.80].

Громадські формування правоохоронної спрямованості є досить поширеними і у зарубіжних країнах. Так само як і в Україні, вони різняться між собою за напрямками правоохоронної діяльності, завданнями, членством, зв’язками з правоохоронними органами тощо. Як показує досвід існування добровільних громадських організацій в багатьох країнах світу, вони посідають важливе місце як в охороні громадського порядку в тому чи іншому районі, так і взагалі забезпечують встановлення порозуміння і тісної співпраці між органами внутрішніх справ та громадськістю. Так, наприклад, у Великобританії громадським організаціям з охорони громадського порядку приділяється значна увага. Члени цих організацій отримали назву спеціальних констеблів. Спеціальним констеблем може стати будь-який громадянин віком від 18-50 років, хто має освіту, за своїми моральними й діловими якостями, а також за станом здоров’я може виконувати покладені на нього обов’язки. Для того, щоб поступити на службу спеціального констебля, крім медичної комісії, необхідно пройти співбесіду з офіцером поліції, який відповідає за діяльність спеціальних констеблів. Після цього кандидати проходять спеціальний підготовчий курс з основ патрулювання, самозахисту, застосування спеціальних засобів, медичної допомоги, користування засобами зв’язку. Потім вони направляються для несення служби. Спеціальні констеблі отримують спеціальну форму, а також мають право на всі види соціального забезпечення, що передбачені для поліцейських.

Іншим прикладом широкого розповсюдження громадських формувань правоохоронної спрямованості є Японія. У цій країні такі формування називаються асоціаціями з попередження злочинності. Населення активно бере участь у роботі цих асоціацій, які є надійними помічниками поліції у справі забезпечення громадського порядку. У Японії існує близько 1200 таких асоціацій. Їх число збігається з числом поліцейських районів у цій країні, тому що ці асоціації створюються в межах кожного поліцейського територіального органу. Основними завданнями асоціації є організація власних вуличних патрулів, члени яких носять спеціальні нарукавні пов’язки. Багато патрулів спеціалізуються на профілактиці дитячої злочинності. Члени цих асоціацій допомагають поліції у надзвичайних ситуаціях, під час проведення масових заходів, при пожежах, масових заворушеннях тощо. Форпостами асоціацій виступають „пункти контакту”. Вони розміщені у спеціальних приміщеннях, вхід до яких позначається жовто-зеленим знаком. Там громадяни можуть одержати допомогу і необхідну інформацію. На кожні п’ятдесят родин у Японії передбачено один „пункт контакту”.

В Австрії, Бельгії, Ірландії, Італії і Швейцарії функціонують спеціальні комісії з координації поліцейських і адміністративних заходів, спрямованих на попередження злочинів. Цікавою особливістю діяльності громадськості країн Західної Європи є також і те, що має місце створення не тільки оперативних груп з охорони громадського порядку і боротьби з правопорушеннями, а й утворення педагогічних асоціацій та наукових структур, які активно проводять кримінологічні досліди та організують обмін досвідом [66, с.127].

У Данії, Нідерландах, Німеччині, Швеції, Франції, діють громадські ради з попередження злочинів, які очолюють, як правило, авторитетні політики. Такі Ради надають матеріальну та педагогічну допомогу неповноцінним сім’ям, сім’ям наркоманів, допомагають в організації дозвілля неповнолітнім, консультують адміністрацію шкіл і вчителів про форми та методи попередження злочинів на шкільному рівні [119, с.48].

Вище наведені приклади свідчать про те, що громадські формування набули широкого поширення у світі й відіграють важливу роль у забезпеченні правопорядку, боротьбі зі злочинністю, тощо. В Україні склалася дещо інша ситуація.

Як свідчить історія становлення та розвитку громадських формувань, яку ми проаналізували в першому підрозділі дисертації, у різні історичні відрізки часу громадські формування в Україні, то набирали широкого розмаху діяльності, то повністю занепадали. На сучасному етапі (після 2000 р.) громадські формування в Україні набувають розвитку (Додаток А). Відроджуються вони і у Донецькій області. Найбільш активно ця робота проводиться керівництвом органів внутрішніх справ та місцевою владою у Ворошиловському, Калінінському районах м. Донецька, а також у містах Горлівка, Єнакієво, Краматорськ, Торез, Володарському та Шахтарському районах. Такі формування позитивно сприяють забезпеченню громадського порядку під час масових заходів громадсько-політичного, культурного, спортивного, релігійного характеру, зміцненню правопорядку на вулицях та в інших громадських місцях, поліпшенню правопорядку не тільки в місцях, але і в сільській місцевості. Наприклад, більше ста чоловік нараховується в Новотроїцкому козачому курені. Козаки-дружинники пройшли спеціальну підготовку в райвідділі міліції. У їхнє розпорядження виділено три патрульних машини. Фінансування дружини здійснює Новотроїцка сільська рада.

Громадське формування по охороні громадського порядку ВАТ „Вугільна компанія” „Шахта „Красноармійська-Західна №1” має назву „Група охорони громадського порядку” ВАТ Вугільна компанія” „Шахта „Красноармійська-Західна №1”. „Група охорони громадського порядку” була створена колективом шахти „Красноармійська-Західна №1”, виконуючи Указ Президента України від 16 червня 1999 р. „Про додаткові заходи по поліпшенню діяльності органів внутрішніх справ і громадських формувань по охороні громадського порядку”, Закону України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державної кордону”, для посилення охорони громадського порядку і боротьбі з правопорушеннями на території м. Красноармійська, селища Шевченка і шахти.

Також в м. Красноармійськ в 1998 р. був створений Молодіжний оперативний загін правопорядку „МОЗП” для зміцнення громадського порядку та профілактики правопорушень міста.

Керуючись Законом України „Про місцеве самоврядування в Україні” і „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”, і у зв’язку із загостренням криміногенної ситуації, рішеннями сільських рад, на території сільських рад: Іванівської, Миколаївської, Удачненської були створені громадські формування по охороні громадського порядку. В селищі Шевченко в 2000 р. був створений загін сприяння міліції „ЗСМ”.

В м. Краматорську Донецької області з метою допомоги черговим та охоронцям Донбаської державної машинобудівної академії (ДДМА) для збереження матеріальних цінностей, забезпечення встановлених правил внутрішнього розпорядку ДДМА та допомоги органам внутрішніх справ в попередженні правопорушень та профілактики криміногенної ситуації, було створено молодіжний загін охорони правопорядку „Студент”. Його головними завданнями: забезпечення перепускного режиму у приміщеннях академії; контроль за виконанням студентами та іншими громадянами правил внутрішнього розпорядку академії; аналіз стану і причин правопорушень; доповідь керівництву ДДМА інформації для прийняття рішень з попередження виникнення правопорушень; надання допомоги співробітникам правоохоронних органів при проведенні профілактичної роботи у ДДМА; контроль за дотриманням правил протипожежної безпеки.

Бердянською міською радою у 2001 р. було зареєстровано громадське формування з охорони громадського порядку і державного кордону „Порядок у нашому домі”. Метою діяльності якого є сприяння органам місцевого самоврядування, правоохоронним органам та органам виконавчої влади у запобіганні та припиненні адміністративних правопорушень і злочинів, захисті життя та здоров’я громадян, інтересів суспільства і держави від противоправних посягань, а також у рятуванні людей і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних ситуацій [221].

Громадські формування правоохоронної спрямованості відроджуються і в інших регіонах України. Так, на Одещині створена Координаційна рада з питань розвитку Українського козацтва, яка є консультативно-дорадчим органом облдержадміністрації. Її основною метою є сприяння подальшому розвитку й організації в області Українського козацтва, охорона пам’яток історії та культури, здійснення природоохоронних заходів.

У своїй діяльності Координаційна рада керується Конституцією України, законами України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та інших органів центральної виконавчої влади, розпорядженнями облдержадміністрації.

Основними завданнями Координаційної ради є: сприяння розвитку в області козацького руху; аналіз стану розвитку Українського козацтва на Одещині; взаємодії органів виконавчої влади і козацьких організацій у сфері відродження історико-культурних та господарських традицій Українського козацтва в області.

Координаційна рада відповідно до покладених на неї завдань:

- вивчає та аналізує стан розвитку козацтва на Одещині;

- вносить у встановленому порядку пропозиції щодо формування державної політики у сфері відродження, розвитку історичних, патріотичних, господарських та культурних традицій Українського козацтва;

- взаємодіє з органами виконавчої влади щодо діяльності козацьких організацій; вносить пропозиції стосовно патріотичного виховання, організації фізкультурно-спортивної та культурно-просвітницької роботи серед молоді;

- сприяє укомплектуванню окремих підрозділів Збройних сил України та інших військових формувань призовниками, що є членами козацьких організацій;

- сприяє охороні пам’яток історії та культури, природоохоронній і науково-пошуковій роботі, організації та проведенню фестивалів козацької творчості, спортивних змагань, вносить у встановленому порядку пропозиції щодо відновлення історичних назв, пов’язаних з історією Українського козацтва;

- здійснює через засоби масової інформації роз’яснювальну роботу з проблем Українського козацтва, відродження та розвитку його історичних, патріотичних, господарських і культурних традицій.

Координаційна рада має право:

- одержувати в установленому порядку від органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій області інформацію, документи, матеріали і статистичні дані з питань, що належать до її компетенції;

- утворювати в разі необхідності тимчасові робочі та експертні групи, залучати у встановленому порядку для участі в їх роботі спеціалістів органів виконавчої влади (за погодженням з їх керівниками) та місцевого самоврядування, науковців, представників громадських організацій;

- заслуховувати на засіданнях інформації керівників органів виконавчої влади, підприємств, підпорядкованих облдержадміністрації, установ і організацій з питань, що належать до її компетенції;

- організовувати проведення науково-практичних конференцій, семінарів, нарад з питань, визначених Координаційною радою.

Координаційна рада здійснює свою діяльність на громадських засадах. Організаційною формою роботи Координаційної ради є засідання, які проводяться в міру необхідності, але не рідше одного разу в квартал. Координаційна рада правомочна вирішувати питання, якщо на її засіданні присутні більш як половина її членів.

Рішення Координаційної ради приймаються більшістю голосів присутніх на засіданні ради членів і оформляються протоколом. У разі, якщо член Координаційної заради не згоден з її рішенням або не може бути присутнім на засіданні, він має право висловити свою думку з питання, що розглядається, письмово.

Координаційна рада систематично інформує громадськість про свою діяльність і прийняті рішення через засоби масової інформації.

Протягом довгого часу в Хмельницькому відділі міліції Маліновського РО ОГУ УМВД України Одеської області проводиться робота, направлена на удосконалення взаємодії дільничних інспекторів міліції і громадськості по профілактиці правопорушень і підтримці правопорядку відповідно до вимог Закону України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державної кордону” [165]. В липні місяці 2004 року в Хмельницькому відділі міліції організована взаємодія із громадським формуванням по охороні громадського порядку і державного кордону „Козацький”, а в серпні місяці цього ж року створено 2 загони сприяння міліції по охороні громадського порядку з числа співробітників „Бюро журналістських розслідувань” і „Соцпотребзахисту”.

Керівництвом Хмельницького відділу міліції для роботи громадського формування і загонів сприяння міліції були надані приміщення в дільничному пункті міліції № 2, розташованому в м. Одесі по вул. Богдана Хмельницького, 29, де функціонують їх штаби. У цьому ж приміщенні знаходиться юрист, який надає громадянам правову допомогу.

У 2002 р. Міністерством юстиції України було зареєстроване Українське Реєстрове Козацтво, яке є спадкоємцем і продовжувачем ідейних, духовних і моральних принципів українських козаків, їх духовних, культурних, організаційних, військово-патріотичних і господарських традицій [216].

Рівень злочинності та адміністративних правопорушень в Україні на жаль не зменшується, а по-деяким із них має стійку тенденцію до зростання [58; 88; 97 та ін.], основною причиною чого, на думку дисертанта, є важке економічне становище країни, і як наслідок цього – недостатнє фінансування діяльності міліції. У зв’язку з цим цілком очевидною є необхідність впровадження в Україні такої організаційно-правової форми діяльності громадськості як „Зупини злочинця”. Така громадська організація визнана в багатьох зарубіжних країнах загальнонаціональною (США, Великобританія, Німеччина, Франція тощо), оскільки забезпечує допомогу поліції в боротьбі зі злочинністю через профілактику злочинності, розкриття злочинів, надання інформації про підготовку або вчинення злочину, надання інформації про осіб, які вчинили злочини, але не затримані поліцією, сприяння у розшуку злочинців, які приховуються від слідства і суду, встановлення невідомих епізодів злочину, його співучасників та інших причетних осіб; особисту безпеку громадян і через це покращання умов життя цілого району; допомогу в подоланні у громадян відчуття апатії, остраху перед розплатою з боку злочинців, небажання втягнення у кримінальний судовий розгляд; індивідуальну й загальну профілактику злочинності.

Фінансування діяльності цього об’єднання здійснюється шляхом одержання благодійних внесків від громадян, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, які зацікавлені в охороні громадського порядку на території їх діяльності та у місцях компактного проживання їх працівників. У кожному окремому випадку, з урахуванням місцевих можливостей необхідно вирішувати питання про фінансування діяльності організації „Зупини злочинця” з місцевого бюджету.

Організація роботи громадського об’єднання „Зупини злочинця” передбачає кілька етапів: підбір приміщення для офісу, де буде прийматися й оброблятися інформація; створення і реєстрація громадської організації „Зупини злочинця”; обрання її правління і координатора з числа працівників органів внутрішніх справ, зокрема, міліції; призначення працівників міліції, що прийматимуть інформацію та передаватимуть її у відповідні служби і підрозділи міліції; підбір телефонного номера для безкоштовного і анонімного телефонування інформаторів; реклама зазначеного правоохоронного об’єднання громадян [17, с. 268].

Таке правоохоронне об’єднання, у вигляді експерименту, розпочало свою діяльність на території обслуговування Комінтернівського районного відділу Харківського міського управління, Солоницівського селищного відділення та Дергачівського районного відділу УМВС України в Харківській області [119, с.96].

Іншим видом громадських формувань правоохоронної спрямованості є громадські правозахисні організації, які є об’єднаннями фізичних та юридичних осіб, що мають за мету пропаганду, популяризацію та практичний захист прав людини. Причому, цей захист є основним видом діяльності правозахисних організацій і безоплатним для суб’єктів захисту [184, с. 20-21]. Основними завданнями, які ставлять перед собою громадські правозахисні організації є такі: проведення лекцій та семінарів з питань прав людини; безкоштовна консультація населення з різноманітних правових питань; поширення правозахисних знань, вивчення, узагальнення та поширення міжнародного правозахисного досвіду серед широких верств населення. Фінансуються такі організації переважно із міжнародних фондів.

Експеримент щодо використання зарубіжного досвіду з організації діяльності консультативних комітетів, які також є одним із видів громадських формувань правоохоронної спрямованості проводиться у м. Харкові. Постійними учасниками консультативних комітетів є представники від міліції, громадських формувань з охорони громадського порядку, місцевих органів влади і самоврядування, шкіл, медичних установ, засобів масової інформації. Діяльність консультативних комітетів передбачає організацію регулярних зустрічей представників правоохоронних органів, місцевих органів влади і самоврядування, засобів масової інформації, шкіл, медичних установ, громадських організацій, окремих громадян для визначення та вирішення правоохоронних проблем, що мають місце на певній території. Такі місцеві консультації допомагають кращому взаєморозумінню та допомагають правоохоронним органам з’ясувати бачення місцевими жителями проблем злочинності на своїй території [127, с. 4].

Важливу роль з питань забезпечення громадського порядку та державного кордону виконують органи територіальної самоорганізації населення, під якими необхідно розуміти реалізоване ними у встановлених законом формах право самостійного та під власну відповідальність здійснення своїх інтересів у питаннях місцевого значення безпосередньо або через створювані ними органи територіального самоврядування. Стаття 140 Конституції України проголошує: „Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна” [87]. Закон України „Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 р. передбачає широке коло суб’єктів, що можуть створювати органи самоорганізації населення, включаючи до нього районні ради (у разі їх створення), та доповнює відповідне конституційне положення, регламентуючи, що „правовий статус, порядок організації і діяльності органів самоорганізації населення за місцем проживання визначається законом” [157]. Система самоорганізації населення включає в себе загальні збори (сходи) громадян, конференції жителів, опитування населення та інші форми безпосередньої демократії; органи громадського територіального самоврядування (ради або комітети мікрорайонів, житлових комплексів), а також інші органи самоврядування населення за місцем проживання, ради або комітети вулиць, кварталів, будинків та ін. Характерною рисою органів самоорганізації населення є те, що вони створюються за ініціативою мешканців відповідних територіальних одиниць на основі їх добровільного волевиявлення шляхом виборів [168, с. 46-53].

Основним завданням селищних, сільських, вуличних, квартальних, дільничних, будинкових комітетів, як органів громадської самодіяльності є залучення громадян до вирішення питань господарського і соціально-культурного будівництва, віднесених до ведення Рад. Виконуючи їх, вони сприяють виконкомам Рад у здійсненні заходів щодо виховання громадян у дусі високої свідомості, виконання громадянського обов’язку, дбайливого відношення до власності, дотримання законності [78].

Наприклад, загальні збори громадян за місцем проживання, що входять до системи територіальної самоорганізації населення, відповідно до п.15 ст.6 Положення про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 17 грудня 1993 року № 3748–XII, мають право обговорювати поведінку осіб, які порушують громадський порядок, вносити подання до державних і громадських органів про притягнення цих осіб до відповідальності [149].

Органом координації громадських формувань з питань охорони громадського порядку та державного кордону є Київське міське формування по охороні громадського порядку і державного кордону, у структурі якого функціонує 10 штабів дружин і 10 спеціалізованих загонів. Серед яких загони по забезпеченню безпеки дорожнього руху, оперативному реагуванню, по боротьбі із злочинністю у сфері економіки, а також мобільний спеціалізований загін основна спеціалізація якого - захист підприємств, громадян і організацій від злочинних зазіхань. Члени спеціалізованого загону несуть службу на об’єктах комунальної власності міста. А деякі із спеціалізованих загонів безпосередньо створені для роботи на об’єктах міської інфраструктури. Наприклад, у цьому напрямку активно діє спеціальний загін по підтримці порядку в Київському метрополітені. Є служби, що контролюють правопорядок на транспорті комунального підприємства „Київпастранс”, окремий підрозділ працює на столичному вокзалі.

На базі ВАТ „Росава” (Київська обл.) функціонує громадське формування „Захист”, члени якого виходять на патрулювання вулиць разом з батальйонами патрульно-постової служби. Деякі громадські формування створюються на базі охоронних компаній [219].

Зі слів керівника волинської міліції, сьогодні в приклад можна поставити громадські формування з охорони правопорядку, які функціонують у Ковелі, Нововолинську, при Турійській селищній раді, Залізницькій селищній раді Любешівського району та Жидичинській селищній раді Ківерцівського району. Правоохоронці зазначають, що добровільні помічники надають дієву підтримку, в першу чергу, тим працівникам міліції, які працюють у селах. Адже коли дільничний інспектор обслуговує кілька населених пунктів, то, звісно, оперативно зреагувати на усі правопорушення він не може. Саме тут і приходять на допомогу члени громадських формувань.

В останні роки активно створюються і діють громадські формування у навчальних закладах (студентський загін самоохорони Вінницького сільськогосподарського університету; студентський оперативний загін Севастопольського державного технічного університету; студентський загін сприяння міліції Ужгородського національного університету; молодіжний оперативний загін правопорядку м. Горлівки Донецької області та інші). Студентські загони правопорядку також є одним із видів громадських формувань правоохоронної спрямованості. Основним завданням їх діяльності є недопущення порушень громадського порядку на території студмістечок, у гуртожитках та на прилеглій до гуртожитків території. Такі формування діють на основі внутрішніх положень і функціонують там, де ректори, вчені ради навчальних закладів приділяють належну увагу правоохоронній діяльності [144, с. 23]. І тут ми погоджуємося з думкою О.М. Музичука у тому, що „матеріальною зацікавленістю студентів, які виявили бажання брати участь у правоохоронній діяльності, можуть бути: звільнення (зменшення) від оплати за навчання, оплати за проживання у гуртожитку, безкоштовне харчування, збільшення тривалості міжсесійних канікул, пільговий розподіл після закінчення навчання” [119, с.84]. Відповідні кошти повинні надходити як із фондів навчальних закладів, так і з фондів бюджетів органів місцевого самоврядування.

Об’єднання „Сусідська взаємодопомога” також є одним із видів громадських формувань правоохоронної спрямованості, які у формі експерименту були апробовані в Україні на початку 2000 р. Необхідно відзначити те, що у зарубіжних країнах – це найбільш відомий та ефективний приклад співпраці населення і поліції у боротьбі зі злочинністю та підвищенні рівня безпеки громадян в районі їх проживання. Наприклад, у Великобританії існує понад 155 тис. осередків діяльності організацій сусідської взаємодопомоги та понад 10 млн. людей отримують безпосередню користь від її існування. Зазначене громадське об’єднання є найбільш поширеним у цій країні [17; 33, с. 59].

Сусідська взаємодопомога безпосередньо пов’язана з профілактикою злочинності. Крім того, призначення цього громадського формування полягає у зниженні рівня злочинності; у знайомстві жителів, що проживають поруч; у посиленні почуття належності до територіальної громади району, причетності до вирішення її проблем, які є джерелом морального задоволення.

У прикордонних селах добровільні помічники допомагають не тільки правоохоронцям, але і стоять на сторожі державного кордону. Так, в населених пунктах Сумської області діє 57 громадських формувань з охорони державного кордону загальною чисельністю 672 осіб. За минулий рік за їх участю затримано 150 порушників кордону, з яких 128 незаконні мігранти; контрабандних товарів у 65 випадках на загальну суму майже три мільйони гривень; 270 порушників правил прикордонного режиму; близько п’яти кілограмів наркотичної сировини [130].

Головним центром забезпечення належного правопорядку в кожному населеному пункті, місті, міськрайоні були і залишаються громадські пункти охорони правопорядку. Так, у м. Тернопіль у червні 1998 р. міська влада відновила роботу громадських пунктів охорони правопорядку. До цього було залучено 156 трудових колективів. За мікрорайонами закріпили добровільні народні дружини. Для навчання командирів громадських формувань і дружинників на базі громадського пункту №8 обладнано навчальний клас. Навчання проводять відповідальні працівники обласного управління МВС, міського відділу міліції, суду, прокуратури. При двох громадських пунктах створено медичні наркологічні пункти.

Керівництво УМВС України у Волинській області приділяє особливу увагу облаштуванню таких пунктів, робочих місць дільничного інспектора міліції. Однак, проблеми, пов’язані з організацією роботи громадських формувань та пунктів охорони правопорядку, їх матеріально-технічним забезпеченням, органам внутрішніх справ без співпраці з владними структурами та місцевим самоврядуванням самостійно не вирішити. Тільки спільними зусиллями можна бездоганно організувати участь громадян в охороні громадського порядку, тим самим покращити їхню безпеку в населених пунктах області. В сучасних умовах перспективні форми взаємодії ОВС із населенням можуть реалізуватися в повному обсязі лише за умови вміння працівників міліції правильно будувати взаємовідносини з представниками конкретних громадських формувань та органами місцевого самоврядування.

Враховуючи, що в нинішніх умовах форми реалізації громадської самодіяльності у сфері охорони правопорядку будуть змінюватись, важливо не втратити ті з них, які раніше виправдали себе на практиці, та підтримати доцільність їх подальшого розвитку.

У Черкаській області також успішно функціонують громадські формування з охорони громадського порядку. Заслуговує на увагу організація роботи з громадськими формуваннями та населенням в Лисянському, Канівському, Звенигородському районах області, Придніпровському та Соснівському м. Черкаси. Так, за поданням керівництва Лисянського райвідділу УМВС України в Черкаській області для покращення діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку та створення нових, виконавчим комітетом Бужанської сільської ради Лисянського району Черкаської області рішенням № 25 від 29 травня 2005 р. зареєстровано громадське формування з охорони громадського порядку „Альфа”. Рішенням Соснівської районної ради м. Черкаси 26 квітня 2005 р. № 215 зареєстровано громадське формування з охорони громадського порядку Черкаської обласної філії АКБ „Укрсоцбанк”. Рішенням Придніпровської районної ради м. Черкаси 18 травня 2005 р. за № 152, зареєстроване громадське формування з охорони громадського порядку Придніпровського району м. Черкаси „Філін” при Черкаському козацькому полку. Відповідними рішеннями сільських рад с. Верещаки та с. Почапинці Лисянського району Черкаської області зареєстровано громадські формування з охорони громадського порядку „Крок” і „Вимпел”. Рішеннями сільських рад № 9-3 від 16 серпня 2005 р с. Полствин, № 22-54 с.Кононча, № 38 від 13 грудня 2005 р. с. Копіювата, № 12-2 від 12 грудня 2005 р. с.Потапці, № 105 від 16 грудня 2005 р. с.Ліплява, № 20-4 від 24 грудня 2005 р. с.Яблунівка, Канівського району зареєстровано нові громадські формування з охорони громадського порядку.

УМВС України в Черкаській області з метою попередження злочинності та правопорушень з боку молоді, протидії наркоманії, алкоголізму в молодіжному середовищі продовжує роботу щодо залучення молоді до охорони громадського порядку, створенню громадських формувань на базі вищих та середніх спеціальних навчальних закладах області. На території області нараховується 7 громадських формувань з охорони громадського порядку з числа студентів та викладачів вищих та середніх навчальних закладів освіти – Черкаський Національний університет ім. Б.Хмельницького, Черкаський Державний технологічний університет, в Уманські – державний аграрний університет, аграрний коледж, педагогічний університет та училище, медичне училище, в яких нараховується 219 членів. За їх участю в поточному році спільно з працівниками міліції розкрито 63 злочини, проведено 102 рейди під час яких затримано 184 адміністративних порушника [220]. Наприклад, громадське формування „ЧДТУ” Черкаський державний технологічний університет складає 33 особи з числа викладачів і студентів, яке було створене у листопаді 2001 року. Формування діє згідно Статуту, який відповідно до рішення виконкому Придніпровської районної Ради м. Черкаси зареєстрований 16 квітня 2003 р. за № 177 [218].

За поданням керівництва Звенигородського РВ УМВС, рішенням райради від 23 грудня 2005 р. № 25-5ІУ затверджено „Програму по налагодженню співробітництва Звенигородського РВ УМВС з населенням, залучення громадян до профілактики правопорушень, боротьби зі злочинністю на 2006-2010 роки” де передбачено виділити 131910 гривень на цю справу у 2006 році. Позитивний досвід співпраці Звенигородського РВ УМВС з органами влади УМВС розповсюджено на міськрайвідділи області.

Загалом на території Черкаської області нараховується 513 громадських формувань з охорони громадського порядку, загальною кількістю 10667 осіб. У 2005 році членами громадських формувань області спільно з працівниками міліції УМВС в Черкаській області проведено 1944 рейди (Городищенський – 81; Драбівський – 58; Жашківський – 90; Звенигородський – 160; Золотоніський – 37; Кам’янський – 49; Канівський – 118; Катеринопільський – 55; К.Шевченківський – 197; Лисянський – 37; Маньківський –34; Монастирищенський – 83; Смілянський – 178; Тальнівський – 117; Умань район – 32; Умань місто – 54; Христинівський – 45; Черкаський – 60; Чорнобаївський – 182; Чигиринський – 48; Шполянський – 52; м. Ватутіне – 28; Соснівський район м. Черкаси – 105, Придніпровський район м. Черкаси – 44) та інших заходів, під час яких за участю громадськості розкрито 723 злочини (Городищенський – 5; Драбівський - 27; Жашківський – 40; Звенигородський – 20; Золотоніський – 31, Кам’янський – 15; Канівський – 43; Катеринопільський – 12; К.Шевченківський – 1; Лисянський – 8; Маньківський – 84; Монастирищенський – 29; Смілянський – 33; Тальнівський – 30; м. Умань – 27; Умань район – 37; Христинівський – 21; Черкаський – 44; Чорнобаївський – 26; Чигиринський – 12; Шполянський – 86; Соснівський район м. Черкаси – 99; Придніпровський район м. Черкаси – 21; м. Ватутіне – 2), затримано 1728 адміністративних правопорушників (Городищенський – 51; Драбівський – 78; Жашківський – 48; Звенигородський – 134; Золотоніський – 17; Кам’янський – 52; Канівський – 145; Катеринопільський – 25; К.Шевченківський – 134; Лисянський – 45; Маньківський – 57; Монастирищенський – 35; Смілянський – 119; Тальнівський – 45; Умань район – 56; м. Умань – 42; Христинівський – 40; Черкаський – 85; Чорнобаївський – 73; Чигиринський – 26; Шполянський – 65; м. Ватутіне 35; Соснівський район м. Черкаси – 274; Придніпровський район м. Черкаси – 47).

За підсумками діяльності 2005 року – 101 найбільш активних членів громадських формувань заохочено правами начальників міськрайвідділів, 13 – районними державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування – 68, 98 – керівниками підприємств, установ, організацій, тощо.

На території області з числа найбільш досвідчених членів громадських формувань, рекомендованих зборами громадян та за поданнями громадських формувань підібрано 656 громадських помічників дільничних інспекторів міліції в сільській місцевості, які в поточному році прийняли участь у проведенні 755 рейдів та інших заходах, ними особисто затримано 367 адміністративних правопорушника, складено 152 адміністративних протоколи, за їх участю розкрито 123 злочини та затримано 490 порушників адміністративного законодавства.

Раз на тиждень на центральному майдані міста Тернополя проводяться спільні інструктажі для працівників міліції та членів громадських формувань. Їх метою є інформування патрульних про стан оперативної обстановки на закріпленій за громадськими формуваннями території, навчання членів громадських формувань формам і методам боротьби з правопорушеннями, прищеплювання їм практичних навичок попередження та профілактики правопорушень, визначення форм взаємодії між ними та працівниками міліції. Працівників міліції і дружинників інструктують заступник начальника обласного управління МВС, начальник міського відділу міліції та керівники галузевих служб. Щодня перед виходом на патрулювання інструктаж проводять старший дільничний інспектор міліції і начальник громадського пункту охорони порядку. Щовечора на чергування виходять в середньому 50-60 членів ДНД. У кожної патрульно-постової служби під час чергування є рація. По закінченню чергування підбиваються підсумки патрулювання. Громадське формування Тернополя працює над профілактикою правопорушень, удосконаленням взаємодії рад громадськості з органами самоорганізації населення, тому, як правило, начальник громадського пункту охорони порядку входить до складу органу самоорганізації населення і очолює одну з комісій. Наприклад, у 2000 році проведено 59 засідань рад громадськості, на яких обговорено антигромадську поведінку 220 чоловік, відносно 37 порушено клопотання перед правоохоронними органами про направлення їх на примусове лікування від алкоголізму і наркоманії. Для популяризації діяльності охоронців громадського порядку в місті створено музей історії ДНД, в якому зібрано матеріали, зокрема, фотографії, грамоти, альбоми, передовий досвід ветеранів та зразки пов’язок і значків [125].

Підсумовуючи цей підрозділ зазначимо, що громадські формування з охорони громадського порядку та державного кордону є надійними помічниками державних правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю та іншими правопорушеннями. Необхідність відновлення діяльності таких формувань, законодавчого врегулювання їх діяльності диктується часом, адже ріст правопорушень можна подолати лише шляхом співпраці усіх інституцій суспільства. В іншому випадку, заходи, спрямовані на боротьбу із правопорушеннями не призведуть до кардинального поліпшення ситуації доти, доки зусилля правоохоронних структур, зокрема, міліції не отримають широкої підтримки з боку населення.

Висновки до розділу 1

  1. Історія становлення та розвитку громадських формувань правоохоронної спрямованості має практичний інтерес, оскільки аналіз досвіду їх правоохоронної діяльності, як успіхів, так і прорахунків (негараздів), які мали місце у різні періоди розвитку української державності, дозволяє уникнути помилок на сучасному етапі їх розвитку, використати апробовані на практиці перспективні форми та методи їх правоохоронної діяльності. Позитивний історичний досвід правоохоронної діяльності таких громадських формувань як „Вільне козацтво”, „Міські добровільні дружини”, „Хліборобські загони самооборони”, „Комсомольські оперативні загони”, „Спеціалізовані добровільні дружини”, „Загони самозахисту” та інших може бути втілений в правоохоронну діяльність громадських формувань, що виконують правоохоронні функції на сучасному етапі розвитку нашої держави. Необхідність відновлення діяльності таких формувань, законодавчого врегулювання їх діяльності є вимогою сьогодення, адже ріст правопорушень можна подолати лише шляхом співпраці усіх інституцій суспільства. В іншому випадку, заходи, спрямовані на боротьбу із правопорушеннями не призведуть до кардинального поліпшення ситуації доти, доки зусилля правоохоронних структур, зокрема, міліції не отримають широкої підтримки з боку громадських структур суспільства.
  2. Козацтво було першим, стихійно виниклим громадським формуванням з охорони державного кордону, оскільки воно на самоврядних засадах, без державної підтримки охороняло кордони української держави.
  3. Під час усього періоду соціалістичного і комуністичного будівництва радянської держави проходила ідея, що на відміну від соціалістичного політичного устрою, де міліція і народ складають морально-політичну єдність, між поліцією капіталістичних країн і його населенням існують не вирішувані антагоністичні суперечності. Завдання діяльності партії та уряду радянської держави полягало у тому, щоб розробити такі форми і методи, які були б ефективними у налагодженні тісних зв’язків і співпраці між міліцією та населенням. Перед засобами масової інформації радянської держави, виходячи з марксистсько-ленінської ідеології, ставилось завдання показати роль міліції та громадських формувань з охорони громадського порядку у захисті інтересів держави і народу, їх героїчну боротьбу зі злочинністю, з усіма внутрішніми ворогами, які можуть стати на заваді будівництву соціалізму та комунізму і прагнуть ліквідувати радянську владу та реставрувати капіталізм. Однак, потрібно віддати належне партії більшовиків і керівництву держави, які вели творчий пошук як у центрі, так і на місцях, який був спрямований на активну підтримку громадських формувань з боку місцевої влади і населення. Необхідно зазначити і те, що на протязі усього періоду радянської влади, в організації та діяльності громадських формувань правоохоронної спрямованості мали місце елементи формалізму, відступу від принципів добровільності і гласності. Так, формалізм в діяльності громадських формувань правоохоронної спрямованості полягав у тому, що їх створення було не виявленням громадської свідомості, а рознарядкою чи вказівкою „з гори”. Відступ від принципу добровільності полягав у тому, що до громадських формувань нерідко записували цілими бригадами, цехами, про що конкретні працівники навіть і не здогадувались. Принцип гласності був, так би мовити „однобоким”, тобто висвітлювалася лише позитивна діяльність громадських формувань правоохоронної спрямованості, негативні аспекти їх діяльності оприлюдненню не піддавалися.
  4. Тенденції демократизації державно-правового життя, які були проголошені на початку 90-х років не мали свого подальшого продовження та належного втілення. Продовжували діяти авторитарні методи управління, мали місце подальші масові грубі порушення законності й правопорядку, ігнорувалась народна ініціатива та національні інтереси. На сучасному етапі розвитку громадянського суспільства в Україні головним завданням громадських організацій має стати налагодження постійної взаємодії, комунікації між суспільством і державою. Саме громадські організації можуть стати реальними каналами представництва всього спектра суспільних інтересів, посередниками між їх носіями і владою.
  5. Пропонуємо розрізняти наступні види адміністративно-правового статусу громадського формування: 1) загальний статус, що закріплений Конституцією України та Законом України „Про об’єднання громадян”, який є однаковим для всіх легалізованих громадських організацій, і характеризується стабільністю та визначеністю; 2) спеціальний, який доповнює загальний статус, і є сукупністю елементів, що відображають особливості правового положення місця та ролі окремих категорій громадських організацій, наділяє їх спеціальними, додатковими правами та обов’язками (громадські формування правоохоронної спрямованості); 3) індивідуальний – фіксує особливості правового положення окремого формування, визначає його персоніфіковані права і обов’язки, є динамічним.
  6. Громадським формуванням з охорони громадського порядку та державного кордону є таке, що: створене на засадах самодіяльності і легалізоване в передбаченому законом порядку; виключно добровільне громадське формування, утворене на основі єдності інтересів; утворене фізичними особами для спільної реалізації ними на законних підставах прав і свобод; його діяльність повинна бути спрямована на запобігання та припинення правопорушень, захист життя та здоров’я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, а також на рятування людей і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних ситуацій.
  7. Громадські формування правоохоронної спрямованості класифіковано за такими підставами: 1) характером завдань, які вони виконують; 2) напрямком їх діяльності; 3) складом; 4) порядком виконання покладених на них завдань; 5) наявністю (відсутністю) права застосовувати примусові заходи, складати необхідні процесуальні документи; 6) наявністю (відсутністю) реквізитів під час виконання правоохоронних завдань; 7) порядком легалізації; 8) категорією членів громадських формувань; 9) наявністю координаційних повноважень.

РОЗДІЛ 2

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СТАТУСУ ЧЛЕНА ГРОМАДСЬКОГО ФОРМУВАННЯ З ОХОРОНИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ І ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ

2.1. Сутність основних прав та обов’язків члена громадського формування правоохоронної спрямованості

Основою правового положення особи прийнято вважати її правовий статус, під яким звичайно розуміють систему прав і обов’язків, наданих особі згідно із законом і гарантованих державою [10; 131; 134; 141, 182 та ін.]. Поняття правового статусу тлумачиться як одна з ключових категорій юридичної науки, яка тісно пов’язана з такими більш широкими проблемами, як демократія, законність, правопорядок, свобода і відповідальність особи, її права і обов’язки, соціальна активність, тощо [107, с. 45].

Статус (від латинського status –стан, положення –соціальне положення (позиція)) індивіда або групи в соціальній системі, визначене по ряду ознак, специфічних для даної системи (економічних, професійних, етнічних та ін.). Люди, що володіють одним і тим же статусом, мають низку подібних особистих ознак, які розглядаються як „соціальний тип” особи.

Залежно від того, яку займає людина позицію завдяки природним ознакам (раса, соціальне походження і т.д.) чи завдяки власним зусиллям (освіта, заслуги), розрізняють відповідно „приписаний” і „досягнений” статуси. Кожен статус може порівнюватися з іншим по тій чи іншій ознаці, співвідносній з переважаючою системою цінностей, набуваючи, таким чином, певний соціальний престиж [198, с. 520].

Правовий статус, природа прав і обов’язків особи, як ключові поняття суспільних наук, привертають пильну увагу вчених різних гуманітарних вчень, знаходяться у фокусі політичних дискусій сучасності. В юридичній науці існує декілька підходів до визначення правового статусу особи.

В одному із юридичних словників правовий статус особи визначається як система визнаних і закріплених державою в законодавчому порядку прав, свобод і обов’язків, а також законних інтересів особи як суб’єкта права. Мати права і свободи є соціальними можливостями громадянина, визнаними і забезпечуваними державою, обов’язки – також соціальні можливості, які виражають вимоги держави до громадянина, його поведінки. Законними інтересами є ті інтереси особи, які безпосередньо не охоплюються змістом встановлених законом прав і свобод, але підлягають захисту зі сторони держави і охороняються законом. В основі прав, свобод, обов’язків і законних інтересів особи завжди лежить володіння і користування конкретними соціальними благами: соціально-економічними, духовними, політичними і особистими.

Повнота прав і свобод означає також, що держава закріплює ті права і свободи особи, які з соціальної точки зору можуть бути реалізовані, відповідають досягнутомурівню розвитку суспільства, відповідають його ідеалам і в той же час відповідають положенням міжнародних договорів і конвенцій, учасником яких є держава [210, с. 74].

Принципи правового статусу людини і громадянина –це основоположні початки, керівні ідеї, що проголошуються і охороняються державою, покладені в основу здійснення прав, свобод і обов’язків людини і громадянина [69, с. 56].

Деякі науковці в структуруправового статусу включають крім прав і обов’язків та законних інтересів особи й інші елементи: громадянство, загальну правоздатність, гарантії, юридичну відповідальність. Вважаємо, що додаткові елементи необхідно розглядати як передумови правового статусу (наприклад, громадянство, загальна правоздатність), або як вторинні (похідні) елементи відносно до основних (наприклад, юридична відповідальність похідна відносно до обов’язків, оскільки без обов’язку немає відповідальності), або як категорії, що виходять за межі правового статусу.

З питань віднесення тих чи інших елементів до складу (структури) правового статусу особи відсутня єдина позиція серед науковців. Так, Л.Д. Воєводін в правовий статус особи включає громадянство, правоздатність і політико-правові принципи: поєднання особистих і суспільних інтересів, загальну доступність прав і непохитність обов’язків, рівноправність і гуманізм [43, с. 42-50], тоді як, Н.І. Матузов включає загальну статутну відповідальність громадян перед державою і суспільством [106, с. 189-205]. В.А. Патюлін в правовий статус особи включає громадянство і загальну правоздатність, основні права і обов’язки (у тому числі конституційні), якими володіють всі громадяни, а також конституційно закріплений принцип рівноправності [139, с. 230]. Н.В. Вітрук поряд з системою прав і обов’язків включає у правовий статус громадянство, загальну дієздатність і гарантії [37, с. 21-26]. Подібну позицію щодо цього питання займають В.П. Сокуренко та О.І. Савицька, з точки зору яких структуру правового статусу утворюють: а) громадянство, як політико-правова основа статусу особи; б) передбачені в Конституції та інших нормативних актах права, свободи, інтереси, обов’язки; в) юридичні гарантії їх реалізації. Правовий статус на їх думку зрівнює громадян в їх правових можливостях шляхом встановлення загальних для всіх меж можливого і належного [181, с. 100-101].

Дещо іншою є точка зору на структуру правового статусу Е.А. Лукашевої, яка обмежує поняття правового статусу лише правами та обов’язками. Конструктивним є висловлювання Е.А. Лукашевої про соціальне значення визначення правового статусу, яке може бути досягнуте лише виходом за межі суто юридичних категорій, за допомогою встановлення зв’язку прав і обов’язків особи з соціальною діяльністю людей. Можна погодитись з точкою зору Е.А. Лукашевої про те, що проблема правового статусу, як і проблема особистості, повинна бути пов’язана з соціальною активністю людини [98, с. 61].

На думку дисертанта, правовий статус підкреслює зв’язок особи з державою і характеризується правовою формою його закріплення. Його змістом є сукупність прав і обов’язків громадянина.

Будь-які посягання на правовий статус громадянина слід розглядати як діяння, що суперечить закону. Н.І. Матузов пише про динамічну природу правового статусу. Правовий статус громадянина не може бути чимось раз і назавжди даним, він змінюється з розвитком суспільства і держави, наповнюється новим, більш глибоким і широким змістом, збагачується додатковими рисами, ознаками [107, с. 60].

В.А. Патюлін, виокремлює спеціальний правовий статус називаючи його правовим модусом [139, c. 117-203]. Необхідно погодитись із вченим у тому, що якщо загальний статус відносно статичний, не може бути змінений без згоди держави, то індивідуальні статуси рухомі, динамічні, можуть змінюватися за бажанням самих суб’єктів або внаслідок того, що в їх трудовій і суспільній діяльності відбуваються певні зміни [107, с. 55]. На думку дисертанта, таке розуміння проблеми правового статусу на теоретичному рівні методологічно вірне і обґрунтоване.

Проблема правового статусу, пише М.І. Матузов, знаходитися в загальному руслі розвитку демократії [107, с. 58]. На думку М.В. Вітрук, правовий статус особи, – це система юридичних прав, свобод і обов’язків як основа, ядро, стрижньовий елемент її правового положення І далі, цей автор зазначає, що законні інтереси особи, навіть при тому, що вони не знайшли свого прямого виразу в юридичних правах і обов’язках, доповнюють систему цих прав, свобод і обов’язків і виступають як самостійні елементи правового статусу [34, с. 29].

Для ґрунтовного розуміння статусу членів громадських формувань правоохоронної спрямованості необхідно відштовхуватися від розуміння статусу громадянина. Поняття „громадянин” трактується, як особа, яка має правовий зв’язок з конкретною державою (наприклад, громадянин України) [117, с. 116]. Держава надає своєму громадянину відповідні права, покладає на нього обов’язки та встановлює відповідальність за їх невиконання, тобто визначає його статус, а з іншого боку – захищає права та інтереси особи, громадянина, піклується про нього за кордоном.

Розглянувши вище думки науковців щодо розуміння правового статусу особистості, вважаємо, що статус громадянина включає: права і обов’язки (у тому числі вимоги та обмеження, які є похідними від повноважень); гарантії їх забезпечення; юридичну відповідальність.

Щойно зазначені елементи правового статусу громадянина, які були визначені ще за часів Аристотеля, повною мірою характерні і для статусу члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону.

Перш ніж перейти до розгляду „ядра” правового статусу – прав і обов’язків члена громадського формування дамо визначення цих понять.

Права людини - одна з фундаментальних концепцій людської цивілізації, вона виконувала і продовжує виконувати роль одного з векторів в розвитку суспільства. Про природу, сутність та зміст прав людини, їх нормативне закріплення та реалізацію дискутували кращі уми минулого та сьогодення, їм присвячено надзвичайно велику кількість наукових праць [72; 115; 143; 169; 208 та інші]. На думку дисертанта, усі погляди, думки та теорії з питань сутності прав людини можна звести до двох підходів. Один підхід полягає у тому, що права людини належать йому від природи, він володіє ними з народження, ці права невід’ємні і завдання держави і суспільства полягає у тому, щоб захищати ці права, не допускати їх порушення. Цей підхід характерний для демократичних суспільств і держав. Права людини закріплені в конституціях багатьох країн і міжнародних документах, серед яких, в першу чергу, необхідно назвати Загальну Декларацію прав людини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року [60].

Будь-яка проблематика в теорії держави та права розпочинається з роздумів про ідеали права та прав, про глобальну мету права та прав, їх призначення, тощо. Адже регулювати суспільні відносини – це означає служити не тільки колективним утворенням, суспільству, державі, а перш за все людині. Створити кінець кінцем правові умови для благополуччя і добробуту, безпеки і творчого розвитку, процвітання кожного індивіда, кожного члена суспільства і його сім’ї – це високе гуманістичне завдання [29, с. 301].

Обов’язки громадян нерозривно пов’язані з правами, кожен громадянин в суспільстві зобов’язаний їх виконувати. Суспільство базується на виконанні громадянами своїх обов’язків, без цього суспільство перетворилося б на некерований конгломерат [96, с. 160]. Обов’язок – це об’єктивно необхідна, належна поведінка особи. Однак, така необхідність певної поведінки не завжди суб’єктивно визнається індивідом, що приводить до відступу від вимог норми. Тому обов’язок – це як необхідна, так і можлива поведінка. Особа здійснює свій вибір не тільки у сфері юридичних вимог і розпоряджень. На цей вибір можуть впливати й інші норми, які мають антисоціальну спрямованість. В цьому випадку обов’язок не буде реалізований. Обов’язок – це можлива поведінка і тому, що і при сприятливому, позитивному відношенні особи, її реалізація в об’єктивно необхідній поведінці наступає лише за певних умов, передбачених правовою нормою [93, с. 29].

При здійснені прав і виконанні обов’язків особа повинна додержуватись законів, поважати правила співжиття і моральні принципи суспільства.

Правовий статус громадянина у сфері громадського порядку виражається в наступних його обов’язках і правах:

1) в обов’язку суворо дотримуватись встановлених правил поведінки в громадських місцях, тобто поважати права, свободи та інтереси інших громадян;

  1. в обов’язку не допускати посягання на громадський порядок з боку інших осіб;

3) у праві на необхідну оборону, тобто на захист особистого здоров’я та гідності, а також державного або громадського порядку;

4) у праві просити допомоги в інших громадян у випадку загрози громадському порядку;

5) у праві просити допомоги у правоохоронних органів [32, с. 35-36].

Виконання громадянином встановлених правил поведінки в громадських місцях сприяє зміцненню громадського порядку, але разом з тим являє собою звичайну правомірну поведінку, не пов’язану з особливими фізичними і психічними зусиллями. Навпаки, припинення громадянином посягання на громадський порядок з боку інших осіб або захист його в стані необхідної оборони свідчить про його активну правомірну поведінку. Стаття 19 Кодексу України про адміністративні правопорушення прямо вказує, що не підлягає адміністративній відповідальності громадянин, який хоча і вчинив правопорушення, передбачене Кодексом України про адміністративні правопорушення, але діяв в стані необхідної оборони, тобто при захисті державного або громадського порядку [75].

Важливою складовою загального статусу громадянина є статус індивідуального суб’єкта. Статус індивідуального суб’єкта – це правовий стан особистості в її відносинах з суб’єктами виконавчої влади, врегульований нормами державного (конституційного) і адміністративного права. Права і обов’язки особи, про які говориться в адміністративно-правових нормах, є похідними від конституційних і часто конкретизують останні. У деяких сферах державної діяльності здатність громадян мати права та обов’язки виникає не з факту чи моменту народження, а з досягненням певного віку (виборче право, право на службу в держапараті, право бути членом громадського формування з охорони громадського порядку и державного кордону). Так, у ст. 12 Закону України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” зазначено: „Членами громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону можуть бути громадяни України, які досягли 18-річного віку, виявили бажання брати участь у зміцненні правопорядку та здатні за своїми діловими, моральними якостями і станом здоров’я виконувати на добровільних засадах взяті на себе зобов’язання” [165].

Розглядаючи права та обов’язки члена громадського формування як ядро правового статусу, треба зазначити, що його права та обов’язки, в першу чергу, є похідними від завдань, прав і обов’язків громадського формування.

Взаємовідносини держави і громадських формувань з охорони громадського порядку значною мірою регулюються нормами адміністративного права. Ці норми визначають правовий статус зазначених громадських формувань, а саме – сукупність прав та обов’язків, які реалізуються у правовідносинах, що виникають між громадськими формуваннями і суб’єктами виконавчої влади.

Так, у статті 9 Закону України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” [165] визначено такі основні завдання громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону: надання допомоги органам внутрішніх справ у забезпеченні громадського порядку і громадської безпеки, запобіганні адміністративним проступкам і злочинам; інформування органів та підрозділів внутрішніх справ про вчинені або ті, що готуються, злочини, місця концентрації злочинних угруповань; сприяння органам внутрішніх справ у виявленні і розкритті злочинів, розшуку осіб, які їх вчинили, захисті інтересів держави, підприємств, установ, організацій, громадян від злочинних посягань; участь у забезпеченні безпеки дорожнього руху та боротьбі з дитячою бездоглядністю і правопорушеннями неповнолітніх. Крім того, у сфері охорони державного кордону: надання допомоги підрозділам Державної прикордонної служби України у виявленні та затриманні осіб, які порушили або намагаються порушити державний кордон чи провадять іншу протиправну діяльність на кордоні; сприяння військовослужбовцям Державної прикордонної служби України в охороні державного кордону, виключної (морської) економічної зони України, а також здійснення контролю за дотриманням режиму державного кордону, прикордонного режиму і режиму в пунктах пропуску через державний кордон, проведення разом з ними пропуску громадян до місць відпочинку і роботи; надання допомоги підрозділам Державної прикордонної служби України у виявленні умов та причин, які можуть призвести до злочинної діяльності на кордоні, і вжиття заходів до їх усунення; участь у спостереженні за місцями роботи і відпочинку поблизу кордону та за прикордонними інженерними спорудами; участь у заходах Державної прикордонної служби України з профілактики порушень або спроб порушення державного кордону і режиму в пунктах пропуску через державний кордон, незаконного переміщення через державний кордон вантажів, предметів, матеріалів та іншого майна.

У разі виникнення надзвичайних ситуацій: надання невідкладної допомоги особам, які потерпіли від нещасних випадків чи правопорушень; участь у рятуванні людей і майна, підтриманні громадського порядку у разі стихійного лиха та інших надзвичайних обставин [165].

Статтею 10 зазначеного Закону передбачено такі права громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону: брати участь у забезпеченні охорони громадського порядку і державного кордону разом з працівниками міліції, військовослужбовцями Державної прикордонної служби України, а в сільській місцевості – самостійно, шляхом виконання конкретних доручень керівника відповідного органу внутрішніх справ чи підрозділу Державної прикордонної служби України; вживати спільно з працівниками міліції заходів до припинення адміністративних правопорушень і злочинів; представляти і захищати інтереси своїх членів у державних органах та підприємствах, установах, організаціях, навчальних закладах; взаємодіяти з іншими органами громадської самодіяльності, що беруть участь у заходах, спрямованих на: ведення індивідуально-профілактичної роботи з особами, схильними до вчинення адміністративних правопорушень і злочинів; надання допомоги у боротьбі із злочинами у сфері економіки, податкового законодавства, а також пияцтвом, наркоманією, порушеннями правил торгівлі та у сфері благоустрою території міст, інших населених пунктів; охорону природи і пам’яток історії та культури; забезпечення безпеки дорожнього руху; вносити до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності пропозиції щодо запобігання адміністративним правопорушенням і злочинам, виникненню причин і умов, що сприяють їх вчиненню; підтримувати зв’язки з відповідними громадськими організаціями інших країн з метою обміну досвідом роботи [165].

Таким чином, правовий статус громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону – це його правове положення у відносинах із суб’єктами виконавчої влади, врегульоване нормами конституційного та адміністративного права.

Для виконання завдань, визначених у статуті громадські формування з охорони громадського порядку i державного кордону та їх члени мають право:

1) вимагати від громадян додержання правопорядку, припинення адміністративних правопорушень і злочинів, додержання режиму державного кордону, в тому числі на територіях, що межують з державним кордоном, де прикордонну смугу не визначено;

2) у разі підозри у вчиненні адміністративних правопорушень і злочинів перевіряти у громадян документи, що посвідчують їх особу;

3) спільно з працівниками органів внутрішніх справ та військовослужбовцями Державної прикордонної служби України затримувати і доставляти до органу внутрішніх справ, підрозділу Державної прикордонної служби України, штабу громадського формування з охорони громадського порядку або громадського пункту охорони порядку осіб, які виявили злісну непокору законним вимогам члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону і не виконують вимог щодо припинення адміністративного правопорушення;

4) складати протоколи про адміністративні правопорушення;

5) входити до клубів, кінотеатрів, стадіонів, інших громадських місць і приміщень за згодою власника чи уповноваженого ним органу для переслідування правопорушника, який переховується, або припинення адміністративних правопорушень чи злочинів;

6) у разі участі спільно з прикордонниками у пошуку порушників кордону за згодою громадян або власника підприємства, установи, організації чи уповноваженого ним органу та в присутності їх представників входити у будь-який час доби до житлових приміщень, на територію і в приміщення підприємств, установ, організацій та оглядати транспортні засоби;

7) у невідкладних випадках використовувати транспортні засоби, що належать підприємствам, установам, організаціям або громадянам (за їх згодою), крім транспортних засобів дипломатичних, консульських та інших представництв іноземних держав, міжнародних організацій, транспортних засобів спеціального призначення, для доставлення до лікувальних закладів осіб, що перебувають у безпорадному стані, а також осіб, які потерпіли від нещасних випадків або правопорушень і потребують термінової медичної допомоги;

8) у разі порушення водіями Правил дорожнього руху, створення реальної загрози життю або здоров’ю громадян вживати заходів до припинення цього правопорушення, здійснювати перевірку документів у водіїв на право користування та керування транспортними засобами, а також не допускати осіб, які не мають документів або перебувають у стані сп’яніння, до подальшого керування транспортними засобами;

9) під час виконання обов’язків члена громадського формування використовувати за власним бажанням свій або інший приватний автомототранспорт за згодою власника або особи, у володінні якої він перебуває. Відшкодування витрат за його використання у таких випадках може провадитися за рахунок коштів громадського формування у порядку, визначеному його положенням (статутом);

10) вести роботу серед населення щодо роз’яснення чинного законодавства про державний кордон України, систему режимних заходів у прикордонній смузі та контрольованому прикордонному районі;

11) застосовувати в установленому порядку заходи фізичного впливу, спеціальні засоби індивідуального захисту та самооборони.

Члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону мають право брати участь у забезпеченні правопорядку та охороні державного кордону за місцем реєстрації цих об’єднань та лише після проходження відповідної правової та спеціальної підготовки в органах внутрішніх справ, підрозділах Державної прикордонної служби України і одержання в органі місцевого самоврядування посвідчення члена громадського формування і нарукавної пов’язки, зразки яких затверджуються Кабінетом Міністрів України. Підготовка членів зазначених громадських формувань здійснюється у порядку, що встановлюється Міністерством внутрішніх справ України і спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах охорони державного кордону.

Члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону зобов’язані:

1) брати активну участь в охороні громадського порядку і державного кордону, припиненні адміністративних правопорушень і злочинів та запобіганні їм;

2) під час виконання обов’язків з охорони громадського порядку і державного кордону мати особисте посвідчення члена громадського формування та нарукавну пов’язку;

3) доставляти в міліцію, в підрозділи Державної прикордонної служби України, штаб громадського формування з охорони громадського порядку або громадський пункт охорони порядку, приміщення виконавчого органу селищної, сільської ради осіб, які вчинили адміністративне правопорушення, з метою його припинення, якщо вичерпано інші заходи впливу, встановлення особи порушника, складення протоколу про адміністративне правопорушення у разі неможливості скласти його на місті вчинення правопорушення, якщо складення протоколу є обов’язковим;

4) надавати у межах наданих їм прав допомогу народним депутатам України, представникам органів державної влади та органів місцевого самоврядування у їх законній діяльності, якщо в цьому їм чиниться протидія або загрожує небезпека з боку правопорушників.

Крім того, члени громадських формувань, які беруть участь в охороні державного кордону, зобов’язані знати:

1) місцевість, точне проходження кордонів, номери і місце розміщення прикордонних знаків на дільниці застави;

2) режим державного кордону і прикордонний режим, чинне законодавство з цих питань;

3) зразки документів на право в’їзду та перебування громадян України та інших осіб у районах, що контролюються Державною прикордонною службою України, у прикордонній смузі.

Підводячи підсумок зазначимо, права та обов’язки характеризуються єдністю, своєрідність якої полягає в тому, що їх права одночасно є обов’язками, оскільки вони мають використовуватися в інтересах правоохоронної діяльності, а обов’язки – правами, адже інакше обов’язки неможливо буде здійснити (наприклад, складання протоколу про адміністративне правопорушення, затримання правопорушника є одночасно правом і обов’язком члена громадського формування). Для реалізації прав і обов’язків кожному члену громадського формування надається певна самостійність для прийняття рішення відповідно до його компетенції.

2.2. Обмеження, що пов’язані із реалізацією повноважень у сфері охорони громадського порядку і державного кордону

Спеціальний, або родовий статус відображає особливості правового положення певних категорій громадян (наприклад, пенсіонерів, студентів, військовослужбовців, вчителів, робітників, селян, інвалідів, учасників війни, тощо). Звичайно, вказані групи осіб мають і загальний конституційний статус громадянина, який деталізується спеціальним, оскільки він передбачає додаткові права, обов’язки, пільги, обмеження, гарантії, тощо. Спеціальний правовий статус диференціює громадян як суб’єктів права. Володіння спеціальним правовим статусом залежить від тієї соціальної ролі, яку виконує конкретний суб’єкт права чи окремого правовідношення. У цьому зв’язку О.А. Лукашева відзначає: „Норми права визначають різноманітні соціальні ролі індивіда в різноманітних сферах суспільних відносин, які врегульовані правом. Ці соціальні ролі приписуються індивіду відповідно з його правовим статусом” [99, с. 276]. Існування спеціального правового статусу пов’язане зі спеціальним суб’єктом. Йому притаманна певна специфічність та динамічність у порівнянні із загальним правовим статусом громадянина. Для спеціального правового статусу характерна наявність спеціальних прав та обов’язків, гарантій та обмежень, які є похідними від повноважень. Так, М.В. Вітрук пише: „Спеціальні правові статуси визначають специфічні права й обов’язки окремих категорій осіб, виділених за ознаками їх соціального, статевого, вікового, сімейного, службового та іншого положення” [36, с. 158]. У зв’язку з цим необхідно зазначити, що наявність в статусі спеціальних прав і обов’язків може, у звісній мірі обмежувати загальні права і обов’язки осіб, носіїв цього спеціального статусу, що безпосередньо стосується такого елементу правового статусу особи як обмеження. Наприклад, володіння спеціальним правовим статусом працівниками органів внутрішніх справ, військовослужбовцями, державними службовцями призводить до деяких обмежень загальних прав і свобод цих категорій громадян. Ці обмеження не що інше, як результат накладення спеціального статусу цих категорій працівників на їх загальний статус.

Укладачі російсько-українського словника термінів по теорії держави та права визначили юридичні обмеження, як „законом встановлені вилучення з правового статусу громадянина в силу певних обставин. Вони обмежують свободу й інтереси особистості, проте завжди носять превентивний характер, остерігають від можливих несприятливих наслідків суб’єктів, щодо яких діють обмеження, так і інших осіб” [175, с. 83]. Більш повним, на наш погляд, є визначення, що дав О.В. Малько, який під правовим обмеженням розуміє: „правове стримування протизаконного діяння, що створює умови для задоволення інтересів контр суб’єкта і суспільних інтересів в охороні і захисті; це встановлені в праві границі, у межах яких суб’єкти повинні діяти; це виключення відповідних можливостей в діяльності осіб” [103, с. 59]. Характерним для здійснення правових обмежень, на його думку, є зв’язок із несприятливими умовами для здійснення власних інтересів суб’єкта, тому що вони спрямовані на стримування власних інтересів, і, у той же час, на задоволення інтересів іншої сторони у правовідносинах і суспільних інтересів в охороні і захисті. Правові обмеження інформують про зменшення обсягу можливостей, свободи і, як наслідок, прав особистості, що проявляється за допомогою обов’язків, заборон, покарань, призупинень і т.д., „що зводить розмаїтість поведінки суб’єктів до певного „граничного” стану”. Вони спрямовані на захист суспільних відносин і виконують охоронну функцію, виражають собою негативну правову мотивацію, припускають зниження негативної активності [103, с. 60]. С.С. Алексєєв цілком вірно, на нашу думку, пов’язує правові обмеження із звуженням дозволів і встановленням заборон та вважає, що „обмеження – це питання не про засоби, а про обсяг регулювання, про межі прав, які має особа, що характеризують результат юридичного регулювання” [9, с. 67].

Класифікацію правових обмежень, на нашу думку, доцільно проводити за наступними підставами: 1) за галузевою належністю; 2) за колом осіб, на яких вони поширюються; 3) за об’єктом правового обмеження. Так, за галузевою належністю норм права, які встановлюють правові обмеження, їх можна об’єднати у такі групи: конституційні, кримінальні, адміністративні, та інші, які, у свою чергу, можна розділити на матеріальні та процесуальні. Залежно від кола осіб, на яких вони поширюються, правові обмеження поділяються на: загальні, тобто єдині для всього суспільства, які однаково поширюються на кожну людину, й групові, які поширюються на окремі категорії громадян та залежать від особливостей їх правового статусу. За об’єктом правового обмеження можна виокремити: обмеження громадянських прав і свобод, обмеження політичних прав і свобод, обмеження економічних прав і свобод, обмеження соціальних прав і свобод та обмеження культурних прав і свобод.

Мета встановлення правових обмежень, визначена в ст. 29 Загальної Декларації прав людини, яка закріплює, що „при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві” [55, с. 9]. Таким чином, загальною для всіх суб’єктів права метою правових обмежень є забезпечення загального блага, нормальний розвиток і функціонування суспільства та держави. Для держави ж в особі її органів і посадових осіб мета обмежень полягає у зменшенні свавілля і різноманітних зловживань із боку окремих категорій громадян. Водночас при застосуванні обмежень треба наголосити на необхідності дотримання і забезпечення законності й обґрунтованості їх введення. Як вірно зазначає Р.Л. Мюллерсон, „можливість обмеження основних прав і свобод особи з міркувань забезпечення інтересів суспільства в цілому або прав і свобод інших осіб завжди таїть у собі загрозу, якщо навіть не зловживань, то у всякому разі прийняття суперечних суспільному інтересу, що охороняється, обмежувальних заходів” [121, с. 86].

Розглянувши деякі загальні підходи до дослідження проблеми правових обмежень, зупинимося на деяких аспектах обмежень, пов’язаних із перебуванням на державній службі, і зокрема на службі в органах внутрішніх справ, яка за метою, характером виконуваних завдань, функцій та повноважень працівниками ОВС, гарантіями їх службової діяльності є дещо подібною до правоохоронної діяльності членів громадських формувань. Відразу ж зазначимо, що правові обмеження для державних службовців обумовлені специфікою виконуваних ними державних функцій і службових повноважень. Головна мета правових обмеженьполягає у забезпеченні ефективного функціонування державної служби, у встановленні правових перепон можливому зловживанню владою або службовим становищем державними службовцями.

Можливість обмеження прав і свобод працівників органів внутрішніх справ знайшли своє відображення в міжнародних документах. Так, Конвенція Міжнародної організації праці № 87 „Про свободу асоціацій і захист права на організацію” встановлює, що національне законодавство має право самостійно визначати в якій мірі застосовувати до збройних сил та поліції гарантії прав громадян, що передбачені міжнародними актами [108, с. 167].

Таким чином, норми міжнародного права, допускаючи потенційну можливість обмеження прав і свобод працівників органів внутрішніх справ, не дають повного переліку прав і свобод, які можуть бути обмежені, а покладають прийняття конкретного рішення на розсуд національного законодавства. Конституція України, передбачаючи можливість обмеження прав і свобод громадян, не містить прямих вказівок на порядок і межі обмежень прав і свобод для працівників органів внутрішніх справ. Конкретизацію і детальне закріплення ці питання одержали у нормативно-правових актах, які регламентують діяльність органів внутрішніх справ.

Обмеження, пов’язані з правоохоронною діяльністю членів громадських формувань закріплені у Законі України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” [165]. Так, відповідно зі ст.12 цього Закону членами громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону можуть бути громадяни України, які досягли 18-річного віку, виявили бажання брати участь у зміцненні правопорядку і в охороні державного кордону та здатні за своїми діловими, моральними якостями і станом здоров’я виконувати на добровільних засадах взяті на себе зобов’язання. У цьому випадку має місце обмеження за фізичним розвитком, зокрема за станом здоров’я та віком. Крім того, такі обмеження стосуються ділових та моральних якостей членів громадських формувань правоохоронної спрямованості.

Щойно приведені обмеження, у науковій літературі отримали назву „вимог-обмежень”, оскільки: по-перше, при їх наявності (не досягнення встановленого віку, не належний стан здоров’я, відсутність необхідних ділових та моральних якостей) особа не може бути членом громадського формування правоохоронної спрямованості; по-друге, якщо вони будуть виявлені під час діяльності певної особи, тобто після її зарахування до членства, така особа повинна бути виключена із членів громадського формування.

У ч.2 ст.12 цього ж Закону зазначено, що члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону можуть брати участь у забезпеченні правопорядку та охороні державного кордону за місцем реєстрації цих об’єднань та лише після проходження відповідної правової та спеціальної підготовки в органах внутрішніх справ, підрозділах Державної прикордонної служби України і одержання в органі місцевого самоврядування посвідчення члена громадського формування і нарукавної пов’язки, зразки яких затверджуються Кабінетом Міністрів України [165].

У цьому випадку мають місце такі види обмежень як: 1) обмеження за територією, оскільки члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону можуть брати участь у забезпеченні правопорядку та охороні державного кордону лише за місцем реєстрації цих об’єднань; 2) обмеження за професійною підготовкою, оскільки за загальним правилом, члени громадських формувань, які не пройшли відповідну правову та спеціальну підготовку в органах внутрішніх справ, підрозділах Державної прикордонної служби України до виконання повноважень не допускаються; 3) так зване „документаційне” та „реквізитне” обмеження, оскільки не одержавши в органі місцевого самоврядування посвідчення члена громадського формування і нарукавної пов’язки, зразки яких затверджуються Кабінетом Міністрів України членам громадських формувань виконувати правоохоронні повноваження забороняється.

У частині 3 ст.12 цього ж Закону зазначено, що „не можуть бути членами зазначених громадських формувань особи, які порушують громадський порядок, особи, судимість з яких не знята або не погашена у встановленому законом порядку, та раніше засуджені за умисні злочини, хворі на хронічний алкоголізм і наркоманію, визнані в судовому порядку недієздатними чи обмежено дієздатними, та інші особи у випадках, передбачених законами України”. Частина із щойно приведених обмежень є загальними (недієздатність чи обмежена дієздатність), частина спеціальними (порушення громадського порядку, судимість, яка не знята або не погашена у встановленому законом порядку, хвороба на хронічний алкоголізм і наркоманію).

В Законі України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” передбачено й інші обмеження, які переважно пов’язані із безпосереднім виконанням правоохоронних повноважень, і які доцільно назвати обмеження-заборони. Це такі як: 1) обмеження (заборона) застосування заходів фізичного впливу і спеціальних засобів до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та малолітніх, крім випадків вчинення ними групового нападу, що загрожує життю і здоров’ю людей, членів громадських формувань, працівників міліції, військовослужбовців Державної прикордонної служби України, або збройного нападу чи збройного опору; 2) обмеження (заборона) щодо перевищення міри, необхідної для припинення правопорушення, а також зведення до мінімуму можливості заподіяння шкоди здоров’ю правопорушнику та інших громадян; 3) обмеження (заборона) щодо використовування під час виконання обов’язків з охорони громадського порядку і державного кордону холодної та вогнепальної зброї, в тому числі мисливської, яка згідно з чинним законодавством перебуває в їх особистому користуванні.

На думку дисертанта, враховуючи специфіку виконуваних членами громадських формувань правоохоронної спрямованості завдань, функцій та повноважень щодо охорони громадського порядку та державного кордону, Закон України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”, крім вище приведених „вимог-обмежень” та „заборон-обмежень”, необхідно доповнити і такими як „брати участь у страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державних органів влади та місцевого самоврядування” та „бути членами політичних партій, рухів та інших громадських об’єднань, що мають політичну мету”.

2.3. Морально-правові вимоги до поведінки членів громадських формувань

Члени громадських формувань є представниками та захисниками суспільних та державних інтересів. Їх поведінка та вчинки повинні бути бездоганними з точки зору моральних засад суспільства та права. Своїми діями та вчинками вони мають сприяти зміцненню позитивного іміджу та авторитету громадських формувань, дорожити своїм ім’ям та статусом члена громадського формування правоохоронної спрямованості. Вони також є представниками адміністративної влади під час виконання повноважень з охорони громадського порядку та державного кордону, у зв’язку з чим наділені правом застосування примусових заходів до осіб, які порушують правові норми. Отже, кожна дія та вчинок члена громадського формування правоохоронної спрямованості мають бути компетентними та законними, з одного боку, з другого – прикладом для наслідування для інших громадян.

Вимоги, які передбачені до членів громадських формувань спонукають останніх до постійного удосконалення правових знань, вивчення нового законодавства, що регулює їх діяльність, прав та обов’язків по охороні громадського порядку і державного кордону. Уміння членів громадського формування правильно побудувати взаємостосунки з населенням розглядається як важливий критерій оцінки їх професійного рівня, моральної та правової культури. Зокрема, остання є одним з найважливіших аспектів загальної культури особи і народу, необхідною умовою демократії. Найважливішим аспектом правової культури людини є його поведінка, оскільки вона відповідає вимогам закону, в ній виражається правова принциповість особи.

Нормативно закріплені вимоги передбачають професійне зростання кожного члена громадського формування шляхом самоосвіти, а також підвищення свого інтелектуального та культурного рівня. Високий рівень етичних стандартів, як норми поведінки, є постійним завданням члена громадського формування, кожна його дія повинна ґрунтуватися на повазі до громадян. Теж саме стосується і взаємовідносин між членами громадських формувань, які також повинні базуватися на взаємній повазі з дотриманням високих етичних норм. Етичним є, наприклад, своєчасний розгляд та вирішення питань про допомогу в оволодінні формами та методами правоохоронної діяльності, рахування з думкою та виявлення поваги до діяльності інших членів громадського формування.

Отже, норми поведінки, що знаходять реальне втілення в ідеології кадрової політики в громадських формуваннях правоохоронної спрямованості, служать орієнтиром моделі поведінки у звичайних та складних ситуаціях членів таких формувань. Дотримання всіма членами громадського формування визначених норм поведінки –ознака високої корпоративної культури, в умовах якої кожен член, і формування в цілому, здійснюють самоконтроль.

Завдяки визначеним нормам поведінки підтримуються чітке функціонування громадського формування і висока ефективність діяльності його членів, оскільки зменшується кількість конфліктів і непорозумінь. Таким чином, норми поведінки виконують і моральну функцію, регулюючи поведінку членів громадських формувань у складних ситуаціях і привчаючи їх дотримуватись прийнятої моделі поведінки.

Обговорення моральних принципів та норм поведінки членів громадських формувань є нагальною потребою, адже сьогодні відсутнє загальноприйняте розуміння їх сутності та сутності таких визначальних категорій з досліджуваних питань як право та мораль.

Право, з філософської точки зору, розглядається як сукупність етичних суспільних цінностей (справедливість порядок, моральність, правдивість, вірність, надійність тощо), які ґрунтуються на ідеї рівності; рівним обов’язкам повинні відповідати рівні права. Позитивне право формулює невід’ємні та споконвічні права людини (наприклад, право на життя і право на все те, що необхідне для збереження і продовження життя) та похідні від цієї групи прав інші права. Позитивне право одночасно вказує на те, що повинно відбутись, якщо пересікаються права декількох осіб; воно є сукупністю правил, регулюючих людські відносини. Позитивне право покладає на індивіда етичні зобов’язання, оскільки воно відповідає його відчуттю цінностей (правовому відчуттю). Завдання, з одного боку, законодавства, а з іншого – виховання полягає в тому, щоб встановлювати і підтримувати відповідність між позитивним правом і правовим відчуттям якомога більшого числа громадян держави [198, с. 357].

Істотне значення етичної зрілості людини, її внутрішньої моральної зрілості і підготовленості для життя по праву і закону після Аристотеля найбільш виразно сформулював в XVIII ст. (в духовній і соціально відсталій, за європейськими мірками, феодальній Німеччині) І. Кант, який зазначав, що веління індивідуальної моральної свідомості по своїй нормативній суті співпадають з вимогами правового принципу загальної формальної рівності. Розвинутий стан моральності –необхідна умова для затвердження правової легальності [67]. Мораль (моральність) –це правила поведінки людей, які виражають уявлення про справедливість, добро, гідність, честь, совість що склалися в суспільстві. І. Кант писав, що право визначає „необхідність дій, що походять з повноважень або з примушення, а мораль визначає необхідність дій, що відбуваються з внутрішнього обов’язку, який виникає з прав інших людей, а не з примусу людини” [67].

Етичні норми мають велику впливову силу. Вони діють через свідомість людей, підтримуються громадською думкою. Але моральні норми не всесильні. Вони відрізняються невизначеністю, відмінностями в моральних переконаннях людей залежно від рівня їх культури, віку. Ці відмінності часто приводять до конфліктних ситуацій, життєвих непорозумінь. Норми моралі не забезпечуються якими-небудь особливими законами або державними органами.

Право виражається в загальних правилах поведінки, нормах. В своїй основі правові норми мають моральний характер. Наприклад, як моралі, так і праву суперечать дії, що принижують гідність людської особи, що роблять замах на його життя чи свободу. Проте правові норми, закріплені в законах, інших юридичних документах, мають офіційний характер і пов’язані іноді з примусовим виконанням правил поведінки. Закріплені в нормативних актах, правові норми характеризуються чіткою визначеністю змісту і однозначністю.

Право характеризується тим, що юридичні норми підтримуються силою державного примусу і при необхідності, до порушника можуть бути застосовані дієві, часом жорсткі заходи. Сила моралі, виражена громадською думкою, яка або заохочує, або засуджує, у зв’язку з чим, також є значною. Але для реалізації моральних норм не потрібна наявність особливого апарату, головна задача якого – примусове проведення в життя відповідних правил поведінки [138, c. 31-32].

Етика – (від грецького ethika, від ethos – звичаї, етичний характер) – вчення про етику та мораль. Цей термін вперше використав Аристотель як позначення особливого напрямку (сери) дослідження – „практичної філософії”, яка намагається відповісти на питання: що ми повинні робити? Етика вчить оцінювати будь-яку ситуацію, щоб зробити досяжними етичні (моральні) вчинки. Вчення про етику визначає, що в житті і в світі панує цінність, оскільки етична поведінка полягає у здійсненні етичних цінностей, які потрібно шукати як у певних ситуаціях, так і в особі. Етика сприяє пробудженню оцінюючої свідомості. В житті сучасної людина, етичні цінності і переконання конкретної особи є більше винятком із правила ніж правилом. Етичній людині притаманне розуміння цінності, вона є мудрецем (лат. Sapiens – смак, що має), з тонким сприйняттям цінності життя. Недиференційована оцінююча свідомість виявляється для кожної людини функцією його волі, оскільки воля може бути дієвою, тільки будучи спрямованою на цінність. Етичні цінності, значення яких розкривається завдяки вихованню абоетичному відчуттю, мають свого роду „піраміди” цінностей (воля до життя, потреба в їжі, тощо), на вершині якої є вища мислима цінність. Етичні цінності – це цінності переконання і поведінки. Всяка етична цінність, пізнана як така, направляє етичну енергію людини на себе і вимагає від людини свого здійснення. Має місце не переоцінка цінностей, а лише їх зміна в оцінюючій свідомості: „вузькість” оцінюючої свідомості обумовлює те, що кожного разу може розглядатися лише обмежене число цінностей, „обмежена сфера царства цінностей”. Вимоги людського існування призводять до того, що в оцінюючій свідомості постійно з’являються нові цінності, а інші випадають з неї. Наприклад, те, що сто років тому було високоморальним, сьогодні може бути аморальним. У кожної людини є власна „піраміда” цінностей. „Піраміда” цінностей, основою якої є приналежність до якого-небудь народу, має загальне основне єство, що містить цінності, здійснення яких потребує вкладу від кожного і для кожного передбачається. Група таких цінностей утворює загальноприйняту (пануючу) мораль. Дотримання цінностей полягає у тому, щоб слідувати моральним вимогам, підпорядковувати їм повсякденне життя [197, с. 775]. Отже, мораль (від лат. Moralis – етичний) з філософської точки зору є тією сферою етичних цінностей, яка, перш за все, визнається кожною дорослою людиною. Такі етичні цінності змінюються з часом, є різними у конкретних народів і верств населення [196, с. 275].

Принципи моралі санкціонують певні норми поведінки, на їх основі формується суспільна думка, обираються певні форми спілкування, але у найзагальнішій формі, на відміну від правових норм, які їх деталізують [197, с. 378].

Суспільні цінності відіграють особливу роль у поведінці кожної людини. Вони формують своєрідну систему координат, у просторі якої відбувається орієнтація її поведінки. Крім того, необхідною є практична реалізація в суспільній діяльності єдності двох цінностей – людини і батьківщини. Батьківщина – це не абстракція, не самоціль, а живий організм, який забезпечує повагу гідності людини, розкриття і сприйняття інтересів кожної людини і є осередком, в якому кожна особистість почуває себе захищеною, потрібною і належно оціненою.

Професійна етика у розвинених демократичних країнах Європи розглядається як основна мета управління людськими ресурсами. Якщо етичні принципи проголошено, то вони мають бути нормою щоденної практики. Професійна етика – це прагматичний засіб, її мета полягає в тому, щоб відмовитися від етики слухняності й віддати перевагу професійній етиці переконання й відповідальності перед громадянами. За визначенням Е.Г. Федоренка, „предметом професійної етики є буття професійної моралі, її специфіка, умови формування, закономірності розвитку в конкретних історичних формаціях” [195, с. 15]. Досягнення такої мети потребує не так розробки нових обов’язків або перебудови організації з використанням адміністративно-правових засобів, як створення для членів громадських формувань належних умов праці.

Одним із аспектів суспільної етики є етика інституціональна, сутність якої полягає у тому, що кожна організація формується і функціонує на базі специфічних етичних норм. Тому актуальним завданням держави має стати розробка моральних принципів і норм діяльності громадських формувань, які враховували б специфіку покладених на них функцій, завдань та повноважень щодо охорони громадського порядку та державного кордону.

Індивідуальний або особистісний вимір моралі характеризує міру панування людини над собою, те, наскільки вона відповідальна за свою роботу, свої вчинки. Мораль визначає людську сутність індивіда. Особистісний вимір характеризує моральні якості людини, її моральні чесноти. Вони характеризують активну діяльнісно-вольову людину. Саме тому переважна більшість вчених будує теорію моралі на поєднанні понять „особистість” і „характер”. Тут важливо підкреслити, що необхідною умовою формування і прояву індивідуальної моралі є наявність мінімальної свободи професійної діяльності. Саме за таких умов людина може проявити свою моральну позицію. Тому варто подумати про те, щоб у нормативно-правових документах закріпити межі індивідуальної свободи члена громадського формування, максимально розширити їх з урахуванням специфіки діяльності громадських формувань. Етична інфраструктура повинна забезпечити не лише суто моральні, а й політичні, правові, організаційні умови та засоби регулювання індивідуальної поведінки [65, с. 62-64].

Крім індивідуальної моралі, в теорії і практиці розглядається суспільний вимір моралі. Він характеризує здатність члена громадського формування до взаємодії з колегами по роботі, органами внутрішніх справ, іншими державними органами. Як бачимо, це дуже широке коло стосунків, які мають велике моральне навантаження. Важливо, щоб зміст стосунків з іншими суб’єктами суспільного життя будувався на таких принципах, як повага гідності й інтересів, рівність перед законом, визнання права на свободу, справедливий розподіл праці й винагороди, чесність, відповідальність, прозорість і відкритість, солідарність, тощо. Взаємодія на цих засадах забезпечує довіру у стосунках, стимулює співпрацю, що значно підвищує результативність правоохоронної діяльності членів громадських формувань.

Таким чином, правила професійної етики та поведінки членів громадських формувань мають важливе значення для етичного регулювання внутрішніх і зовнішніх професійних відносин. При цьому слід визнати, що недооцінка значення морально-професійних вимог, які висуваються до членів громадських формувань правоохоронної спрямованості та нерозуміння важливості морально-етичних якостей, що повинні бути їм притаманні, призводять до зменшення результатів їх діяльності.

Необхідно зазначити і те, що у нормативно-правових документах практично неможливо передбачити вичерпний перелік морально-етичних правил поведінки членів громадських формувань правоохоронної спрямованості. У зв’язку з чим, пропонуємо Закон України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” доповнити окремим Розділом за назвою „Принципи морально-правової поведінки членів громадських формувань”, серед яких: законність, рівність перед законом, духовність, патріотизм, справедливість, чесність, ефективність, культура спілкування.

Розглянемо сутність цих принципів більш детальніше. Так, принцип законності полягає у безумовному виконанні членами громадських формувань вимог закону та підзаконних нормативних актів. Він передбачає ефективний захист законних інтересів, можливість судового оскарження. Необхідно погодитись із тлумаченням законності яке дає Н.П. Матюхіна як „режиму (стану) відповідності дій, поведінки, діяльності посадових осіб, громадян та юридичних осіб законам та підзаконним нормативно-правовим актам держави, який утворюється в результаті неухильного додержання останніх усіма суб’єктами права [188]. Законність – досить складне правове явище. Вона завжди була пов’язана з державою і законодавством і обумовлена вимогами влади до населення, громадян, органів, посадовців, тощо. Законність – це і правова категорія, і явище суспільного життя в державі. В ній, як у фокусі, концентруються і реалізуються ціннісні властивості права – нормативність, забезпечення сполучуваності соціальних та індивідуальних інтересів, взаємної відповідальності держави і особи. За допомогою законності правові розпорядження втілюються в життя, чим досягається впорядкованість суспільних відносин, нормальне функціонування державно-організованого суспільства [24, с. 214].

Постійне підвищення ролі і значення законності і її зміцнення є об’єктивною закономірністю розвитку суспільства. Для України це обумовлено складністю побудови демократичної, соціальної, правової держави; зростанням масштабів і складністю виконання завдань по розвитку продуктивних сил, розширенню об’єму матеріального виробництва; ускладненням господарсько-економічних, міжнаціональних зв’язків; реформуванням правоохоронних органів; труднощами соціально-культурного розвитку; розширенням демократії і гласності, а також новими завданнями в активізації виховання людей, перебудові їх мислення, підвищення відповідальності кожної людини за долю суверенної України. Держава, яку ми будуємо, повинна визначатися високим рівнем законності, дотримання якої повинно бути не кампанією, а способом життя.

Члени громадських формувань правоохоронної спрямованості зобов’язані дотримуватися Конституції і законів України, інших нормативних актів, охороняти та захищати права, свободи та законні інтереси фізичних та юридичних осіб, відповідно до вимог та у порядку передбаченому нормативними актами виконувати покладені на них завдання, функції та повноваження по охороні громадського порядку та державного кордону.

Визначально для громадського формування є діяльність, що ґрунтується на правових принципах. У разі, якщо члени громадського формування, призначення якого здійснювати охорону громадського порядку відповідно вимогам закону, самі їх не дотримуються, цим самим вони порушують сутність демократії. Громадяни очікують, свідомо чи несвідомо, що дії членів громадських формувань з охорони громадського порядку відповідають вимогам закону, мають правову впевненість і відповідають за рівність перед законом.

Принцип рівності, який полягає у рівності перед законом, державою, судом є одним з важливих елементів демократії. Рівність яка, у першу чергу, виражається у рівноправ’ї, рівному доступі до благ та можливостей, характеризує рівень демократичності суспільного і державного устрою будь-якої держави. Цей принцип був проголошений Великою французькою революцією, основним лозунгом якої був „Свобода, рівність і братство”. Він закріплений в Загальній декларації прав людини та конституціях багатьох країн.

Цей принцип вимагає від членів громадських формувань правоохоронної спрямованості однакового ставлення до громадян незалежно від їх соціального походження, майнового та іншого стану, расової та національної належності, громадянства, віку, мови та освіти, ставлення до релігії, статі, політичних та інших переконань. Теж саме стосується і взаємовідносин між членами громадських формувань. Одним із напрямків реалізації цього принципу є вільний доступ громадян до членства у громадському формуванні.

Принцип духовності полягає у наслідуванні членами громадських формувань правоохоронної спрямованості духовних та моральних цінностей – мудрості, мужності, шляхетності, порядності, сформованих багатовіковою історією Українського народу, передбачає постійне вдосконалення свого інтелектуального та культурного рівня.

Патріотизм (patris батьківщина), як один із принципів морально-правової поведінки членів громадських формувань, полягає у любові до батьківщини та її традицій. В умовах розвитку і становлення України, як унітарної держави проходить процес формування загальнонаціональних, політичних та соціально-психологічних цінностей, як органічної частини суспільства, патріотизм виступає важливим фактором духовного відновлення українського суспільства [180, с. 324]. Патріотизм це любов до України, захист її суверенності та економічних інтересів, самовіддана праця на благо Українського народу, неухильне дотримання Конституції України, чинного законодавства, шанування державних символів Державного Прапора України, Державного Герба України і Державного Гімну України, недопущення дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам держави.

Справедливість містить вимогу відповідності між реальною значущістю різних індивідів (соціальних груп) і їх соціальним положенням, між їх правами і обов’язками, між діянням і подякою, працею і винагородою, злочином і покаранням і т.д. Невідповідність в цих співвідношеннях оцінюється як несправедливість [24, c. 651]. Член громадського формування повинен постійно вдосконалювати організацію своєї роботи на засадах справедливості. Своїми вчинками, діями, поведінкою зміцнювати віру громадян у законність дій та рішень органів внутрішніх справ. Член громадського формування повинен виконувати свої завдання неупереджено, у точній відповідності з законом. Ніякі виняткові обставини або вказівки службових осіб не можуть бути підставою для будь-яких його незаконних дій або бездіяльності. Член громадського формування разом з працівником міліції тимчасово, в межах чинного законодавства, може обмежувати права і свободи громадян, якщо без цього не можуть бути виконані покладені на них обов’язки, й зобов’язані дати затриманому пояснення з цього приводу.

Чесність, як один із принципів морально-правової поведінки членів громадських формувань, полягає у правдивому та сумлінному виконанні ними своїх обов’язків. Чесність, за словником Даля, характеризується як внутрішня етична гідність людини, доблесть, благородність душі, чиста совість. Член громадського формування повинен постійно працювати над удосконаленням свого професійного рівня, виконувати службові обов’язки, проявляючи ініціативу, творчість і принциповість, ефективно використовувати робочий час.

Культура спілкування (від лат. cultura виховання, освіта, розвиток, шанування). Культура особи – це філософська категорія, яка відображає рівень соціалізації людини, її придатність до того чи іншого виду професійної діяльності [179, с. 40]. Культура, як і мораль, пов’язана з усіма сторонами суспільної життєдіяльності й надає їм змісту й направленості. Людська діяльність, згідно з теорією культури Е.Е. Маркаряна, програмується й реалізується механізмами культури оскільки вона є особливим способом організації систем [104, с. 97]. Принцип культури спілкування полягає у вільному володінні державною мовою, відкритості, толерантності, уваги та поваги до співрозмовника.

Ми переконані, що доповнення Закону України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” окремим розділом „Принципи морально-правової поведінки членів громадських формувань” можна розглядати як один із способів демократизації діяльності громадських формувань, підвищення вимог до їх правоохоронної діяльності, без допомоги яких вирішити нагальні питання охорони громадського порядку та державного кордону, попередження та припинення злочинів та інших протиправних діянь неможливо.

У вище зазначеному розділі крім принципів морально-правової поведінки членів громадських формувань пропонуємо передбачити їх морально-етичні зобов’язання, до яких доцільно віднести: неухильно поважати та захищати права і свободи людини і громадянина; виховувати в собі почуття гордості за свою країну, її народ, його історію та культуру, поважати державну символіку, підпорядковувати свою діяльність інтересам розбудови незалежної України, стверджувати принципи законності, справедливості та гуманізму; у своїй діяльності неухильно керуватись законодавством України; при виконанні своїх функціональних обов'язків ставитися до громадян справедливо, уважно, доброзичливо, неупереджено, з почуттям поваги до їх людської гідності, не допускаючи при цьому жодних проявів дискримінації на основі статі, раси, віку, мови, релігії, національності, громадянства, соціального походження, освіти, матеріального стану, політичних та інших переконань; у своїй діяльності бути чесним, об’єктивним і незалежним від будь-якого впливу громадян, їх об’єднань та інших юридичних осіб; не допускати проявів жорстокого або принизливого ставлення до людей, поважати їх природне право на життя, законні права на свободу думки, совісті, самовираження, збереження здоров'я, мирного зібрання, володіння майном тощо; повсякчас бути готовими до надання людям допомоги і захисту в межах своїх повноважень та виходячи із загальнолюдських морально-етичних позицій; у стосунках з людьми, в особистій поведінці бути зразком чесності, чемності, тактовності, внутрішньої дисциплінованості, культури спілкування, і зокрема мовної; з гідністю і честю поводитися в позаслужбовий час, бути прикладом у дотриманні громадського порядку, припиняти протиправні дії осіб, які їх учиняють; виявляти стійкість, принциповість, непримиренність у боротьбі із правопорушеннями, мужність і сміливість, високу фізичну, вольову та інтелектуальну готовність до дій у складних, нестандартних ситуаціях; критично ставитися до своїх власних якостей та поведінки; постійно працювати над самовдосконаленням, підвищенням свого та загальнокультурного рівня; стверджувати та відстоювати честь і гідність члена громадського формування правоохоронної спрямованості, уповноваженої державою і народом України, захищати законні права та інтереси громадян.

Як окрему вимогу у цьому ж розділі пропонуємо передбачити і те, що „у разі виявлення порушень законодавства, зловживань чи інших правопорушень у тому числі і в діяльності працівників органів внутрішніх справ, органів охорони державного кордону, інших правоохоронних органів, член громадського формування повинен вжити усіх можливих заходів щодо припинення цих порушень або повідомити про це відповідним органам (посадовим особам)”.

Висновки до розділу 2

  1. Проаналізувавши думки науковців щодо розуміння правового статусу особистості та громадянина, вважаємо, що статус члена громадського формування правоохоронної спрямованості включає: права і обов’язки (у тому числі вимоги та обмеження, які є похідними від прав і обов’язків); гарантії їх забезпечення; юридичну відповідальність.
  2. Права та обов’язки члена громадського формування як основа його правового статусу є похідними від завдань, прав і обов’язків громадського формування, з одного боку, з іншого – від прав та обов’язків похідними є вимоги та обмеження членів громадських формувань, які також є елементами їх правового статусу.
  3. Права та обов’язки характеризуються єдністю, своєрідність якої полягає у тому, що їх права одночасно є обов’язками, оскільки вони мають використовуватися в інтересах правоохоронної діяльності, а обов’язки – правами, адже інакше обов’язки неможливо буде виконати (наприклад, складання протоколу про адміністративне правопорушення, затримання правопорушника є одночасно правом і обов’язком члена громадського формування).
  4. Класифікацію правових обмежень, на нашу думку, доцільно проводити за наступними підставами: 1) за галузевою належністю; 2) за колом осіб, на яких вони поширюються; 3) за об’єктом правового обмеження. Так, за галузевою належністю норм права, які встановлюють правові обмеження, їх можна об’єднати у такі групи: конституційні, кримінальні, адміністративні, цивільні та інші, які, у свою чергу, можна розділити на матеріальні та процесуальні. Залежно від кола осіб, на яких вони поширюються, правові обмеження поділяються на: загальні, тобто єдині для всього суспільства, і які однаково поширюються на кожну людину, й групові, які поширюються на окремі категорії громадян та залежать від особливостей їх правового статусу. За об’єктом правового обмеження можна виокремити: обмеження громадянських прав і свобод, обмеження політичних прав і свобод, обмеження економічних прав і свобод, обмеження соціальних прав і свобод, обмеження культурних прав і свобод.
  5. Законодавством передбачено такі види обмежень для членів громадських формувань правоохоронної спрямованості: 1) обмеження за фізичним розвитком, зокрема за станом здоров’я та віком; 2) обмеження, які стосуються ділових та моральних якостей членів громадських формувань правоохоронної спрямованості. Щойно приведені обмеження ми називаємо „вимогами-обмеженнями”, оскільки: по-перше, при їх наявності (не досягнення встановленого віку, не належний стан здоров’я, відсутність необхідних ділових та моральних якостей) особа не може бути членом громадського формування правоохоронної спрямованості; по-друге, якщо вони будуть виявлені під час діяльності певної особи, тобто після її зарахування до членства, така особа повинна бути виключена із членів громадського формування; 3) обмеження за територією, оскільки члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону можуть брати участь у забезпеченні правопорядку та охороні державного кордону лише за місцем реєстрації цих об’єднань; 4) обмеження за професійною підготовкою, оскільки за загальним правилом, члени громадських формувань, які не пройшли відповідну правову та спеціальну підготовку в органах внутрішніх справ, підрозділах Державної прикордонної служби України до виконання повноважень не допускаються; 5) так зване „документаційне” та „реквізитне” обмеження, оскільки не одержавши в органі місцевого самоврядування посвідчення члена громадського формування і нарукавної пов’язки, зразки яких затверджуються Кабінетом Міністрів України членам громадських формувань виконувати правоохоронні повноваження забороняється; 6) загальні обмеження (недієздатність чи обмежена дієздатність); 7) спеціальні обмеження (порушення громадського порядку, судимість, яка не знята або не погашена у встановленому законом порядку, хвороба на хронічний алкоголізм і наркоманію); 8) обмеження, які переважно пов’язані із безпосереднім виконанням правоохоронних повноважень, і які доцільно назвати обмеженнями-заборонами. Це такі як: а) обмеження (заборона) застосування заходів фізичного впливу і спеціальних засобів до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та малолітніх, крім випадків вчинення ними групового нападу, що загрожує життю і здоров’ю людей, членів громадських формувань, працівників міліції, військовослужбовців Державної прикордонної служби України, або збройного нападу чи збройного опору; б) обмеження (заборона) щодо перевищення міри, необхідної для припинення правопорушення, а також зведення до мінімуму можливості заподіяння шкоди здоров’ю правопорушнику та інших громадян; в) обмеження (заборона) щодо використання під час виконання обов’язків з охорони громадського порядку і державного кордону холодної та вогнепальної зброї, в тому числі мисливської, яка згідно з чинним законодавством перебуває в їх особистому користуванні.
  6. Враховуючи специфіку виконуваних членами громадських формувань правоохоронної спрямованості завдань, функцій та повноважень щодо охорони громадського порядку та державного кордону, Закон України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”, крім вище приведених „вимог-обмежень” та „заборон-обмежень”, загальних та спеціальних обмежень, обмежень пов’язаних із безпосереднім виконанням правоохоронних повноважень, необхідно доповнити і такими як „брати участь у страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державних органів влади та місцевого самоврядування” та „бути членами політичних партій, рухів та інших громадських об’єднань, що мають політичну мету”.
  7. Члени громадських формувань є представниками та захисниками суспільних та державних інтересів. Їх поведінка та вчинки повинні бути бездоганними з точки зору моральних засад суспільства та права. Своїми діями та вчинками вони мають сприяти зміцненню позитивного іміджу та авторитету громадських формувань, дорожити своїм ім’ям та статусом члена громадського формування правоохоронної спрямованості. Вони також є представниками адміністративної влади під час виконання повноважень з охорони громадського порядку та державного кордону, у зв’язку з чим наділені правом застосування примусових заходів до осіб, які порушують правові норми. Отже, кожна дія та вчинок члена громадського формування правоохоронної спрямованості мають бути компетентними та законними, з одного боку, з другого – прикладом для наслідування для інших громадян.
  8. Нормативно закріплені вимоги передбачають професійне зростання кожного члена громадського формування шляхом його самоосвіти, а також підвищення ним свого інтелектуального та культурного рівня. Високий рівень етичних стандартів, як норми поведінки, є постійним завданням члена громадського формування, кожна його дія повинна ґрунтуватися на повазі до громадян. Теж саме стосується і взаємовідносин між членами громадських формувань, які також повинні базуватися на взаємній повазі з дотриманням високих етичних норм. Етичним є, наприклад, своєчасний розгляд та вирішення питань про допомогу в оволодінні формами та методами правоохоронної діяльності, рахування з думками та виявлення поваги до діяльності інших членів громадського формування.
  9. Одним із аспектів суспільної етики є етика інституціональна, сутність якої полягає у тому, що кожна організація формується і функціонує на базі специфічних етичних норм. Тому актуальним завданням держави має стати розробка моральних принципів і норм діяльності громадських формувань, які враховували б специфіку покладених на них функцій, завдань та повноважень щодо охорони громадського порядку та державного кордону. Іншим різновидом етичної поведінки є формування індивідуальної моралі, за якої проявляється моральна позиція конкретної особи. Крім інституційної та індивідуальної моралі, в теорії і практиці розглядається суспільний вимір моралі, який характеризує здатність члена громадського формування до взаємодії з іншими, крім членів його формування органами, посадовими особами чи окремими громадянами. Це дуже широке коло стосунків (взаємодії), які мають велике моральне навантаження. Важливо, щоб зміст стосунків з іншими суб’єктами суспільного життя будувався на таких принципах, як повага гідності й інтересів, рівність перед законом, визнання права на свободу, справедливий розподіл праці й винагороди, чесність, відповідальність, прозорість і відкритість, солідарність, тощо. Взаємодія на цих засадах забезпечує довіру у стосунках, стимулює співпрацю, що значно підвищує результативність правоохоронної діяльності членів громадських формувань. Таким чином, правила професійної етики та моральної поведінки членів громадських формувань мають важливе значення для етичного регулювання внутрішніх і зовнішніх професійних відносин. При цьому слід визнати, що недооцінка значення морально-професійних вимог, які висуваються до членів громадських формувань правоохоронної спрямованості та нерозуміння важливості морально-етичних якостей, що повинні бути їм притаманні, призводять до зменшення результатів їх діяльності.
  10. Беручи до уваги те, що у нормативно-правових актах практично неможливо передбачити вичерпний перелік морально-етичних вимог та правил поведінки членів громадських формувань правоохоронної спрямованості, пропонуємо Закон України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” доповнити окремим Розділом за назвою „Принципи морально-правової поведінки членів громадських формувань”, серед яких: законність, рівність перед законом, духовність, патріотизм, справедливість, чесність, ефективність, культура спілкування, сутність та зміст яких розкрито у відповідному підрозділі дисертації.
  11. У вище зазначеному розділі, крім принципів морально-правової поведінки членів громадських формувань, пропонуємо передбачити їх морально-етичні зобов’язання, перелік яких приведено у дисертації.
  12. Як окрему вимогу у цьому ж розділі пропонуємо передбачити і те, що „у разі виявлення порушень законодавства, зловживань чи інших правопорушень у тому числі і в діяльності працівників органів внутрішніх справ, органів охорони державного кордону, інших правоохоронних органів, член громадського формування повинен вжити усіх можливих заходів щодо припинення цих порушень або повідомити про це відповідним органам (посадовим особам)”.

РОЗДІЛ 3

ЮРИДИЧНІ ГАРАНТІЇ ПО ЗАБЕЗПЕЧЕННЮ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ЧЛЕНІВ ГРОМАДСЬКИХ ФОРМУВАНЬ

3.1. Соціально-правовий захист членів громадських формувань

Конституція України (ст.3), визнавши людину, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, закріпила захист прав і свобод людини та громадянина як головний обов’язок держави. Таким чином, основний закон України гарантує забезпечення політичних, економічних, соціальних, культурних, особистих прав і свобод громадян [87].

Термін „гарантія” походить від французького слова „garantie”, яке перекладається на українську як „забезпечення; запорука; умова, яка забезпечує що-небудь” [192]. У сучасній енциклопедичній літературі під гарантією прав особи розуміють умови, засоби, які забезпечують реальне здійснення прав і свобод людини. Усі можливі гарантії реалізації прав, особи поділяють на матеріальні, політичні, ідеологічні, організаційні і правові. Безпосередньо реалізацію прав і свобод забезпечують гарантії правові, гарантії застосування норм права. Вони дуже різноманітні і за своєю природою та характером виступають у якості умов, засобів, способів, прийомів та методів забезпечення процесу реалізації прав і свобод учасників суспільних відносин [211, c. 132-133; 199, с. 24; 116, с. 24; 35, с.26].

Гарантії застосування норм права забезпечують правильне, тобто законне, обґрунтоване і справедливе застосування правових норм, досягнення мети, визначеної в них законодавцем відповідно до об’єктивних потреб суспільного розвитку [211, c. 131].

Усі можливі гарантії реалізації прав та свобод людини поділяють на політичні, економічні, соціальні, культурні, та правові (юридичні).

Соціальні гарантії – система умов, нормативних установок та заходів, спрямованих на задоволення певного набору благ, послуг, підтримки життєзабезпечення людей [188].

Правові гарантії – встановлені законом засоби безпосереднього забезпечення використання, додержання, неухильного виконання і правильного застосування норм права [211, c. 133]. Їх іще називають юридичними гарантіями, і визначають як систему правових засобів та інститутів права, за допомогою яких забезпечуються дотримання і виконання законів. Правові (юридичні) гарантії досить різноманітні. Це і закріплений в законі обов’язок органів держави, посадовців, громадян суспільних та інших об’єднань строго дотримуватись та виконувати законодавчі акти; нормативні роз’яснення законодавчих актів; норми, регулюючі виконання державного примусу; норми, які передбачають юридичні санкції тощо [138, с. 51].

На думку В.Ф. Погорілко, правові (юридичні) гарантії є специфічним правовим засобом забезпечення, реалізації, охорони та захисту прав людини і громадянина, першочергового значення вони набувають при практичній реалізації суб’єктивних прав громадян [140].

Перед тим як перейти до розгляду питання про соціально-правовий захист членів громадських формувань, з’ясуємо поняття „захист”. В одному із тлумачних словників української мови захист визначається як „оборона, охорона когось, щось від нападу, замаху, удару і т.ін.” [191 c.215]. С.І. Ожегов термін „захист” тлумачить як: „те, що захищає, служить обороною”, а термін „захищати” – охороняти, боронити від посягань, від негативних дій, від небезпеки; попередити, забезпечити від чого-небудь” [136, с. 196-197]. Наприклад, в цивільному праві використовується термін „захист цивільних прав”, який є одним із інститутів цивільного законодавства, норми якого визначають порядок і способи захисту порушених або оспорених цивільних прав [21; 204-206].

У науковій літературі соціальний захист визначається як система заходів, яка здійснюється державою та іншими інституціями суспільства щодо забезпечення гарантованих мінімально достатніх умов життя, підтримання життєзабезпеченості та діяльного існування людини [188]. С.Приходько вказує, що соціальний захист як функція держави – це система правових, економічних, організаційних гарантій, спрямованих на забезпечення всіх громадян рівними можливостями щодо досягнення певного життєвого рівня для себе і своєї сім’ї, соціальної підтримки і допомоги за наявності певних обставин (наприклад, у випадку непрацездатності, хвороби, техногенних та екологічних катастроф) [145, с. 25]. В даному випадку автор розглядає соціальний захист у більш широкому його розумінні.

Н.М. Оніщенко під функцією соціального захисту розуміє систему соціальних та юридичних гарантій, які забезпечують кожному членові суспільства реалізацію його найбільш важливих соціально-економічних прав [137, с. 240].

В житті кожної людини трапляються випадки, які можуть привести до тимчасової або постійної втрати працездатності, котра в свою чергу приводить до втрати заробітної плати, яка для багатьох людей є основним засобом для існування. До таких випадків відносяться старість, хвороба, інвалідність, втрата годувальника, народження дитини та інші. Всі ці випадки, незважаючи на їх різноманітність, мають однакові соціальні наслідки для людини, ними обумовлюється потреба в отриманні джерел життєзабезпечення. Враховуючи те, що вони прямо впливають на соціальну стабільність суспільства, і подолати їх самостійно в багатьох випадках неможливо, держава бере на себе відповідальність за їх настання, утворюючи у зв’язку з цим систему соціального захисту населення.

Конституція України в ст.46 закріпила право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також в старості та в інших випадках, передбачених законодавством [87].

Соціальний захист складається, по-перше, із правотворчої діяльності державних органів щодо видання норм права, у яких закріплюється: коло осіб, які користуються правом на соціальний захист; об’єктивні обставини, що приводять в дію механізм соціального захисту; джерела фінансування; об’єм соціальних виплат; особливі види, форми і способи соціального захисту; порядок (процедуру) соціального захисту, а також відповідальність у випадку порушення матеріальних та процесуальних норм у цій сфері. По-друге, із правозастосовчої діяльності державних органів по практичній реалізації заходів соціального захисту, а також по приведенню в дію правоохоронних механізмів у випадку порушення соціально-економічних і соціально-культурних прав, функціонування яких гарантоване та спрямоване на відшкодування збитків, завданих правопорушенням.

Метою соціального захисту, на наш погляд, являється досягнення належного рівня соціальної захищеності.

Таким чином, під соціальним захистом ми розуміємо діяльність держави, яка виражається у встановленні та реалізації на практиці гарантій соціально-економічних і соціально-культурних прав з метою досягнення належного рівня соціальної захищеності.

Об’єктом соціального захисту є соціально-культурні і соціально-економічні права особи, матеріальні блага та послуги, які надаються державою для забезпечення її професійної діяльності та компенсації обмежень та заборон, що витікають з умов такої діяльності.

На членів громадських формувань правоохоронної спрямованості поширюється дія загальних нормативних актів, які регулюють соціальний захист усіх громадян, без винятку. Це, так би мовити, базовий рівень, до якого відносяться такі основні законодавчі акти, як Конституція України, Кодекс законів про працю України, Закон України „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, інші законодавчі та підзаконні нормативно-правові акти. Крім цього, для членів громадських формувань правоохоронної спрямованості, враховуючи характер виконуваних ними завдань, функцій та повноважень, які подекуди пов’язані із ризиком для життя та здоров’я, передбачено підвищений соціальний захист, який доцільно назвати спеціальним.

Взагалі, особливістю українського національного законодавства з питань соціального захисту є, по-перше, відсутність його належної систематизації; по-друге, переважно декларативний характер; по-третє, відсутність механізму запровадження окремих норм у життя та наявність багатьох прогалин. Крім того, більшість нормативно-правових актів прийняті до проголошення Конституції України та не відповідають реаліям сьогодення. Вченими підраховано, що якщо будуть реалізовані усі соціальні гарантії, які передбачені чинним законодавством, то буде недостатньо і двох річних державних бюджетів для їх покриття.

Не менш важливою проблемою, яка впливає на ефективність вирішення поставлених перед громадськими формуваннями завдань, є недостатнє фінансування їх потреб з боку держави.

Радикальні перетворення, що відбуваються в Україні останнім часом, логічно зумовлюють глибокі та масштабні зміни в нашому законодавстві. Утвердження України як правової демократичної держави, забезпечує сприятливі передумови для реформування державної соціальної політики, появи нових організаційно-правових форм досягнення соціального захисту громадян. Створюються умови для задоволення різноманітних потреб та інтересів громадян, вивчається світовий досвід соціального захисту й доцільність його використання у національному законодавстві. В останні роки в Україні відбувається реформа усієї системи соціального забезпечення, яка передбачена основними напрямками соціальної політики, затвердженими Указом Президента України від 24 травня 2000 року [161], Основними напрямками реформування пенсійного забезпечення в Україні, схваленими Указом Президента України від 23 квітня 1998 року [162]. Відповідно до здійснюваних реформ відбувається перебудова усієї системи права соціального забезпечення, стратегічною метою якої є переведення цієї галузі з адміністративних засад на ринкові механізми.

На жаль, реформа проходить повільно і непослідовно. Можливо, однією з причин такого становища є невизначеність загальних теоретичних положень щодо галузі права соціального забезпечення, оскільки нові суспільні умови вимагають і оновленої теорії права людини на соціальне забезпечення та юридичного механізму його забезпечення [22, с. 35].

Помітно зростає актуальність наукових досліджень у сфері організаційно-правового забезпечення соціального захисту громадян. Але, нажаль, ця проблематика є недостатньо вивченою. Лише всебічний аналіз і глибоке вивчення потреб громадських формувань правоохоронної спрямованості допоможуть послідовно та в повному обсязі вдосконалити організацію системи соціального захисту їх членів [64].

Існуючий соціальний захист членів громадських формувань правоохоронної спрямованості не відповідає повною мірою вимогам сьогодення. Йдеться не лише про пільги, передбачені ст. 18 Закону України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”, а й про ст. 17 цього ж закону, що встановлює грошову допомогу у разі загибелі або каліцтва члена громадських формувань [165].

За активну участь у забезпеченні охорони громадського порядку і державного кордону члени громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону заохочуються органами внутрішніх справ, підрозділами ДПС, іншими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування шляхом оголошення подяки або видачі цінного подарунка чи грошової винагороди. Крім того, підприємства, установи і організації за поданням керівних органів громадських формувань можуть надавати членам цих формувань пільгові путівки до санаторію або будинку відпочинку, додаткову оплачувану відпустку терміном до 5 днів та інші види заохочення і пільги, визначені зборами трудового колективу, за рахунок власних коштів. За поданням керівних органів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону члени цих формувань, які беруть найбільш активну участь в охороні громадського порядку, мають переважне право на вступ до навчальних закладів системи Міністерства внутрішніх справ України, ДПС України, прийняття на службу до ОВС або ДПС України. За особливі заслуги під час виконання свого громадського обов’язку та виявлення при цьому мужності і героїзму члени громадського формування відзначаються в установленому порядку державними нагородами [165].

Якщо порівняти соціальний захист членів громадських формувань правоохоронної спрямованості із таким же захистом, який передбачений для працівників ОВС чи ДПС України, то видно, що працівники державних правоохоронних органів є більш соціально захищеними. Наприклад, відповідно до ст.22 Закону України „Про міліцію” працівники міліції користуються пільгами при розподілі житла, встановленні квартирних телефонів, влаштуванні дітей у дошкільні заклади, вирішенні інших питань соціально-побутового забезпечення у порядку, передбаченому законодавством України. Жила площа працівникам міліції, в тому числі працюючим на транспорті, надається місцевими радами, відповідними міністерствами та відомствами у першочерговому порядку. Працівникам міліції та членам їх сімей надається 50-процентна знижка по оплаті жилої площі, комунальних послуг, а також палива. Працівники міліції, які живуть і працюють у сільській місцевості та в селищах міського типу, і члени їх сімей, які проживають з ними, забезпечуються безплатно житлом з опаленням і освітленням за встановленими нормами, а також користуються іншими пільгами, передбаченими законодавством. Працівники міліції мають право на одержання кредитів на індивідуальне і кооперативне житлове будівництво в розстрочку на 20 років з погашенням 50 процентів наданої позики за рахунок відповідних фондів Міністерства внутрішніх справ України і місцевих бюджетів. Місцеві ради можуть продавати на пільгових умовах житло працівникам міліції із знижкою до 50 процентів його вартості. Місцеві ради можуть встановлювати й інші не передбачені цим Законом гарантії соціальної захищеності працівників міліції [165].

Відповідно до ст.25 Закону України „Про Державну прикордонну службу України”, військовослужбовці Державної прикордонної служби України користуються правовими і соціальними гарантіями відповідно до Закону України „Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, цього Закону, інших актів законодавства. Соціальний захист працівників Державної прикордонної служби України забезпечується на загальних підставах відповідно до законодавства про працю, якщо інше не передбачено трудовим договором. Особовому складу Державної прикордонної служби України гарантується безоплатне медичне забезпечення, яке здійснюється в лікувально-профілактичних закладах Державної прикордонної служби України. Діти загиблих під час виконання службових обов’язків військовослужбовців, а також працівників Державної прикордонної служби України, які відповідно до їх службових повноважень були залучені до оперативно-службової діяльності, мають право вступу до навчальних закладів Державної прикордонної служби України поза конкурсом [146; 164].

Незважаючи на те, що члени громадських формувань правоохоронної спрямованості виконують майже однакові завдання, функції та повноваження щодо охорони громадського порядку та державного кордону, боротьби із правопорушеннями як і працівники ОВС та ДПС України, та ще й на добровільних засадах, без зброї, яка передбачена для державних правоохоронних структур, що нерідко ставить їх життя та здоров’я у пряму небезпеку, оскільки окремі правопорушники добре озброєні, вони є менш соціально захищеними ніж працівники ОВС та ДПС України, що потребує, на думку дисертанта, негайного виправлення, шляхом внесення відповідних змін до ст.17 Закону України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” доповнивши її такими формами соціального забезпечення як: користування пільгами при розподілі житла, встановленні квартирних телефонів; знижка по оплаті жилої площі, комунальних послуг, а також палива; одержання кредитів на індивідуальне і кооперативне житлове будівництво в розстрочку.

У ст.17 Закону України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” зазначено, що у разі загибелі члена громадського формування під час виконання ним покладених на нього завдань з охорони громадського порядку і державного кордону членам сім’ї загиблого або особам, які перебувають на його утриманні, за рахунок коштів, які виділяються на фінансування діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, у порядку, визначеному цим Законом, виплачується одноразова допомога у розмірі не менше п’ятирічного середнього заробітку загиблого за основним місцем роботи, а також відповідно до чинного законодавства призначається пенсія у зв’язку з втратою годувальника [165].

Якщо порівнювати вище приведену форму соціального захисту членів громадських формувань з такою ж, яка передбачена, наприклад, для працівників органів внутрішніх справ, то бачимо, що „у разі загибелі працівника міліції при виконанні службових обов’язків по охороні громадського порядку та боротьбі із злочинністю сім’ї загиблого або його утриманцям виплачується одноразова допомога у розмірі десятирічного грошового утримання загиблого за останньою посадою, яку він займав, і призначається пенсія у зв’язку з втратою годувальника в розмірі місячного посадового окладу” [156].

Замість одноразової допомоги працівникам міліції, на відміну від членів громадських формувань правоохоронної спрямованості, з 1 січня 1991 року було запроваджено державне обов’язкове особисте страхування на випадок загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва), захворювання, одержаних у період проходження служби та при виконанні службових обов’язків, безпосередньо пов’язаних з охороною громадського порядку та громадської безпеки і боротьбою зі злочинністю. Умови проведення конкретних видів страхування, а також права і обов’язки учасників страхових правовідносин регулюються спеціальними правилами страхування.

Страхування членів громадських формувань правоохоронної спрямованості за рахунок коштів відповідних місцевих бюджетів на випадок загибелі або смерті на суму десятирічного середнього заробітку за основним місцем роботи, а в разі поранення, контузії, травм або каліцтва, захворювання чи інвалідності, що сталися у зв’язку з виконанням обов’язків з охорони громадського порядку і державного кордону, - у розмірі від річної до п’ятирічної середньої заробітної плати залежно від ступеня втрати працездатності [165], ч.7 чт.17 передбачено лише як право (можливість) а не обов’язок.

Крім того, не можемо погодитись із розміром виплати одноразової грошової допомоги, яка виплачується сім’ї загиблого члена громадського формування під час виконання ними покладених на нього завдань з охорони громадського порядку і державного кордону, і становить не менше п’ятирічного середнього заробітку, у той час як для працівників ОВС та ДПС такий розмір становить – десятирічне грошове утримання загиблого за останньою посадою, оскільки виходить, що життя працівника міліції є більш цінним ніж життя члена громадського формування правоохоронної спрямованості, що є ніщо інше як абсурд. У зв’язку з чим пропонуємо: по-перше, обов’язкове державне страхування поширити на членів громадських формувань правоохоронної спрямованості; по-друге, встановити однаковий розмір виплати одноразової грошової допомоги, яка виплачуватиметься сім’ї загиблого під час виконання ним правоохоронних завдань.

В ч.4 ст.17 цього ж Закону зазначено, що у разі каліцтва, заподіяного члену громадського формування, або встановлення інвалідності, яка настала внаслідок виконання ним обов’язків з охорони громадського порядку і державного кордону, у порядку, визначеному цим Законом, йому виплачується одноразова допомога у розмірі від трирічного до п’ятирічного середнього заробітку (залежно від ступеня втрати працездатності) і призначається пенсія по інвалідності відповідно до законодавства. Кошти, витрачені у зв’язку з цим на лікування члена громадського формування, стягуються з винної особи у встановленому порядку [165]. Подібна норма із таким же самим розміром виплати одноразової допомоги передбачена і для працівників ОВС та ДПС України.

Наявність травми (поранення) повинна бути підтверджена медичними закладами, що надали потерпілому першу медичну допомогу, або медичними закладами, в яких він проходив лікування. Медико-соціальна експертиза втрати працездатності (МСЕК) встановлює ступінь обмеження життєдіяльності, стан непрацездатності, групу інвалідності, причину і час настання інвалідності внаслідок загального захворювання, трудового каліцтва чи професійного захворювання, ступінь втрати працездатності у (відсотках), причинний зв’язок між інвалідністю чи захворюванням.

Інвалідність члена громадського формування правоохоронної спрямованості встановлюється на підставі акта про нещасний випадок, чи рішення суду про факт травмування під час охорони громадського порядку чи державного кордону.

Необхідно зазначити і те, що отримання допомоги членами громадських формувань відрізняється від отримання допомоги особами рядового, начальницького та вільнонайманого складу ОВС та ДПС України. Так, член громадського формування по охороні громадського порядку і державного кордону отримує грошову допомогу лише у тому випадку, коли травма була отримана під час охорони громадського порядку. На відміну від члена громадського формування, працівник органів внутрішніх справ направляється на перевірку до відповідної військово-лікарської комісії, якщо поранення (контузія, травма, каліцтво) були ним отримані при виконанні службових обов’язків, пов’язаних із безпосередньою участю в охороні громадського порядку і громадської безпеки, боротьбі зі злочинністю. ВЛК після медичного обстеження визначає його придатність до служби за наслідками поранення (контузії, травми, каліцтва), а також ступінь його тяжкості на підставі переліку поранень, контузій, травм і каліцтв. Після обстеження, ВЛК видає працівнику довідку про поранення (контузію, травму, каліцтво) та ступінь його тяжкості, яка подається для отримання страхової суми.

Однак є випадки, коли на працівника органів внутрішніх справ, як і на члена громадського формування, експертна медична документація оформляється відповідними відомчими амбулаторно-поліклінічними закладами за направленнями кадрового апарату, якщо поранення (контузія, травма, каліцтво) було отримане при виконанні службових обов’язків, не пов’язаних із безпосередньою участю в охороні громадського порядку і громадської безпеки, боротьбі зі злочинністю, або отримані в період проходження служби та не пов’язані з виконанням службових обов’язків (побутова травма) і при захворюваннях, за наслідками яких працівник не підлягає звільненню зі служби. Необхідна документація передається до територіальної медико-соціальної експертної комісії для встановлення відсотку втрати працездатності. Відповідно висновок МСЕК подається для отримання страхової суми.

У зв’язку з тим, які травми були отримані членом громадського формування по охороні громадського порядку і державного кордону і буде нарахована сума допомоги. Тяжкими вважаються поранення, контузії, травми та каліцтва, які викликають анатомічні зміни та значні функціональні порушення, що обумовлюють обмеження придатності до роботи. До легких відносяться поранення, контузії та травми без виразних та стійких анатомічних змін із незначними порушеннями функцій. Існує спеціальна таблиця відсотків втрати працездатності.

Якщо член громадського формування по охороні громадського порядку і державного кордону, загинув (помер), причому ця подія сталася в період виконання ним обов’язків по охороні громадського порядку і державного кордону, спадкоємці надають засвідчену в нотаріальному порядку копію свідоцтва про його смерть, свідоцтво про право на спадщину, документ, що засвідчує особу спадкоємця та заяву про виплату суми допомоги у зв’язку з настанням події.

При встановленні особи (члена громадського формування по охороні громадського порядку і державного кордону), яка повинна отримати допомогу, інвалідності, пов’язаної з виконанням обов’язків по охороні громадського порядку і державного кордону, для отримання суми допомоги необхідно надати копію довідки медико-соціальної експертизи про встановлення інвалідності, засвідчену в нотаріальному порядку, документ, що засвідчує особу та заяву на виплату суми допомоги. У разі одержання особою (членом громадського формування по охороні громадського порядку і державного кордону), тяжкого або легкого поранення (контузії, травми або каліцтва) вона надає довідку лікарської комісії про тяжкість одержаного поранення, документ, що засвідчує особу, заяву на отримання суми допомоги, пов’язаної із настанням події в період виконання нию обов’язків по охороні громадського порядку і державного кордону.

Якщо порівнювати з працівниками ОВС чи ДПС, то вони, окрім вище згаданих документів, подають довідку про їх місячне грошове утримання на день страхової події.

Одноразові допомоги члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або членам його сім’ї, а також збитки, завдані його майну чи майну членів його сім’ї у зв’язку з виконанням ним обов’язків з охорони громадського порядку і державного кордону, можуть бути відповідно виплачені чи компенсовані у повному обсязі за рахунок коштів відповідного місцевого бюджету з наступним стягненням цієї суми з винних осіб у встановленому законом порядку.

Управління охорони здоров’я здійснює контроль за законністю видачі довідок про отримане поранення, а також за правильністю визначення ступеню тяжкості одержаного поранення.

Серед недоліків чинного механізму соціального захисту членів громадських формувань правоохоронної спрямованості відмітимо такі: повна відсутність зацікавленості з боку держави у збільшенні розміру та удосконаленні процедури виплати соціальних допомог; відірваність від світової практики по соціальному захисту осіб, які на добровільній основі виконують правоохоронні завдання; низькі тарифні ставки у порівнянні з державними правоохоронними структурами; відсутність державного фонду компенсаційних виплат грошової допомоги членам громадських формувань та їх сім’ям.

Розгляд проблематики соціально-правового захисту членів громадських формувань правоохоронної спрямованості дає можливість визначити бажану перспективу розв’язання нагальних питань у цій сфері. Зокрема необхідно: по-перше, прирівняти соціальні виплати (пільги, компенсації, допомоги тощо) членів громадських формувань правоохоронної спрямованості із тими, які передбачені для працівників ОВС та ДПС; по-друге, забезпечити належний контроль за їх виплатою, передбачити юридичну відповідальність за порушення у цій сфері.

На підставі вищенаведеного можна зробити висновок, що право членів громадських формувань по охороні громадського порядку і державного кордону та членів їх сімей на соціальний захист може бути забезпечене лише за умови співвіднесення чинних нормативно-правових актів із потребами членів громадських формувань у соціальному захисті та відпрацюванні дієвого механізму його реалізації. У сучасних ринкових умовах, політика держави має бути спрямована на якомога більш повне забезпечення соціального захисту членів громадських формувань правоохоронної спрямованості. Виконуючи свої функціональні обов’язки по охороні громадського порядку і державного кордону, члени громадських формувань ризикують своїм здоров’ям та життям. Високий рівень травматизму і захворювань визначають необхідність у розробці державою дієвої системи профілактичних заходів та дієвих заходів їх соціального забезпечення.

При визначенні конкретних форм соціального захисту членів громадських формувань правоохоронної спрямованості необхідно зважати на таке. По-перше, члени громадських формувань виконують широке коло обов’язків по охороні громадського порядку і державного кордону, а отже, їх правоохоронна діяльність пов’язана із відповідними ризиками, що вимагає від держави перегляду засад та напрямків їх соціального захисту. По-друге, члени громадських формувань виконують свої обов’язки з охорони громадського порядку на добровільних засадах. Більше того, у зв’язку з низьким рівнем їх фінансового забезпечення, є необхідність у передбаченні додаткових гарантій членам громадських формувань при захворюваннях (травмах), які можуть виникнути під час виконання обов’язків, пов’язаних з охороною громадського порядку та державного кордону. По-третє, страхові суми, які отримують члени громадських формувань по охороні громадського порядку і державного кордону, з міських бюджетів, повною мірою не компенсують витрат на лікування при втраті відсотка працездатності, а саме страхування все ще здійснюється на засадах компенсаційних виплат.

Соціальний захист членів громадських формувань правоохоронної спрямованості не може повноцінно і успішно розвиватись без належного правового регулювання. З іншого боку, пошук нових методів досягнення соціального захисту має бути спрямований на якомога більш повне економічне забезпечення членів громадських формувань.

Під правовим захистом членів громадських формувань ми розуміємо правотворчу та правозастосовчу діяльність державних органів щодо захисту життя, здоров’я, честі, гідності, особистої недоторканності, інших громадянських та політичних прав, а також їх майна та майна їх близьких, як осіб, наділених відповідним спеціальним правовим статусом, з метою досягнення стану правової захищеності.

Важливою умовою правової захищеності членів громадських формувань є закріплення в нормативно-правових актах системи такого захисту. До нормативно-правових актів, які закріплюють гарантії правового захисту членів громадських формувань, належать: Конституція України, Кримінальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Цивільний кодекс України та Закон України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”.

Так, у ст.17 Закону України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” передбачено, що законом гарантується захист життя, здоров’я, честі, гідності, майна члена громадського формування та членів його сім’ї від злочинних посягань та інших протиправних дій. Злісна непокора членові громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, а також його образа та інші дії, що перешкоджають виконанню покладених на нього обов’язків, тягнуть за собою відповідальність згідно з законом.

Зокрема, злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції при виконанні ним службових обов’язків, а також вчинення таких же дій щодо члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця у зв’язку з їх участю в охороні громадського порядку згідно статті 185 КпАП – тягне за собою накладення штрафу від восьми до п’ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробітку, а в разі, якщо за обставинами справи, з урахуванням особи порушника, застосування цих заходів буде визнано недостатнім, – адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб [75].

Статтею 17 КпАП передбачено, що особа, яка діяла в стані крайньої необхідності, необхідної оборони або яка була в стані неосудності, не підлягає адміністративній відповідальності [75].

Згідно статті 342 Кримінального кодексу України, опір працівникові правоохоронного органу під час виконання ним службових обов’язків, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві під час виконання цими особами покладених на них обов’язків щодо охорони громадського порядку – карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до чотирьох років, або позбавленням волі на строк до двох років [91].

Кримінальним кодексом України передбачено відповідальність за вбивство або замах на вбивство працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків, а також члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця у зв’язку з їх діяльністю щодо охорони громадського порядку.

У Кримінальному Кодексі України також передбачено: 1) що не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає (ст.36); 2) не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи (ст.38); 3) не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності (ст.39); 4) не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками (ст.40); 5) дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження (ст.41); 6) не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети (ст.42); 7) не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності (ст.43) [91].

Правова гарантованість прав особистості є необхідною умовою для реалізації захисту прав у випадку їх порушення. Даний висновок випливає з положення про те, що при відсутності стану правової захищеності (тобто при відсутності правової норми, що закріплює і гарантує конкретне право) немислимий захист даного порушеного права, тому що будуть відсутні такі ознаки правопорушення, як протиправність та карність. Інакше кажучи, стан правової захищеності, конкретних прав особистості дає юрисдикційним органам, а також особистості підставу для захисту цих прав у випадку їх порушення. З іншого боку, заходи захисту прав, спрямовані на захист конкретних порушених прав, одночасно являються реалізацією гарантій правового захисту особистості. Така реалізація заходів захисту прав розглядається нами як частина правового захисту, що реалізується після здійснення правопорушення.

Недосконалість правової захищеності членів громадських формувань правоохоронної спрямованості, яка з одного боку, полягає в обтяжливій та громіздкій процедурі доказування правомірності своєї поведінки членом громадського формування, з другого – у невиконанні принципу невідворотності покарання правопорушника який скоїв протиправне діяння щодо члена громадського формування правоохоронної спрямованості, призводить до нерішучості їх дій щодо припинення протиправних зазіхань на суспільні відносини, які охороняються державою, що в кінцевому рахунку призводить до пасивності в їх діяльності по виконанню завдань з охорони громадського порядку та державного кордону. Подібна пасивність і нерішучість у виконанні покладених на них завдань, у свою чергу, наносить шкоду авторитету самоврядної правоохоронної діяльності.

Таким чином, соціально-правовий захист членів громадських формувань правоохоронної спрямованості є складним системним явищем, який включає в себе систему норм конституційного, трудового, кримінального, адміністративного, цивільного та іншого законодавства, які закріплюють відповідні гарантії захисту, встановлюють відповідальність за їх порушення і реалізуються на основі відповідного механізму дії.

3.2. Юридична відповідальність членів громадських формувань

Відповідальність – явище загально соціальне, що передбачає правові, економічні, етичні, культурні, психологічні та інші заходи. Як суспільне явище вона має досить складну структуру і розкривається, перш за все, у взаємозв’язку (взаємодії) однієї особи з іншими особами, особи з колективом і суспільством, державою. Вона забезпечує права, інтереси і свободу учасників суспільних відносин, оскільки санкціонована державою, формується на основі послідовної взаємодії трьох складових: а) свідомості обов’язку, б) оцінки поведінки, в) накладення санкцій. Провідним елементом у відповідальності є оцінка рішення, дії громадянина, колективу, органу або іншого компоненту суспільної системи з погляду визнаних і діючих ідеалів, принципів, норм корисних для суспільного розвитку. Результат відповідної оцінки може бути як позитивним, при якому дії того або іншого суб’єкту оцінюються позитивно і заохочуються, ставляться в приклад, розповсюджуються, популяризуються, так і негативним, у зв’язку з чим суб’єкт зазнає певних несприятливих наслідків (санкцій). Тому відповідальність не можна зводити лише до застосування санкцій у вигляді стягнень і покарань. Вона – ширша і соціально більш значуща [16, с. 302], тобто йдеться про позитивний та негативний аспекти відповідальності.

Важливим елементом відповідальності виступає її предмет: відповідати завжди потрібно за щось. Наприклад, юридична відповідальність наступає за здійснення правопорушень, політична – за відхилення від злагоджених політичних цілей, програм, домовленостей тощо, етична – за аморальну провину.

Відповідальність юридична є, так би мовити, державним засобом примушення до виконання вимог права, правових актів, договірних правовідносин, кожна із сторін яких зобов’язана відповідати за свої вчинки перед іншою стороною, державою чи суспільством. Юридична відповідальність, як вид соціальної відповідальності, завжди пов’язана з можливістю застосування примусу і закріплюється у санкціях правових норм.

Під юридичною відповідальністю в юридичній літературі розуміються передбачені законом вид та міра державно-владного (примусового) зазнання особою втрати благ особистого, організаційного і майнового характеру за вчинене правопорушення [177, с. 466].

Основною рисою юридичної відповідальності є штрафне, каральне призначення. При цьому кара – не самоціль, а засіб перевиховання правопорушника. Поряд з покаранням юридична відповідальність виконує правовідновлюючу функцію, тобто служить відновленню порушених прав особистості або держави.

Правопорушення являється підставою для юридичної відповідальності, де особливе значення має його склад. Склад правопорушення – це фактична підстава для юридичної відповідальності, а норма права – правова підстава, без якої юридична відповідальність неможлива.

Юридична відповідальність може бути інтерпретована як особлива стадія розвитку охоронного правовідношення. У цьому аспекті вона є специфічним обов’язком правопорушника зазнати позбавлення особистого і майнового характеру за протиправну з погляду закону, поведінку. Покарання є підсумком застосування права до порушника і метою юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність не просто юридичний обов’язок, а обов’язок відновити порушене право, відшкодувати завданий збиток. Крім того, вона передбачає і покарання [212, с. 231]. Тому, розглядаючи відносини відповідальності у розвитку (динаміці), необхідно розрізнювати такі її стадії: а) закріплення правових засад (умов, підстав) юридичної відповідальності; б) виявлення правопорушення; в) офіційну оцінку правопорушення, як підстави юридичної відповідальності; г) реалізацію юридичної відповідальності [185, с. 542].

Говорячи про юридичну відповідальність як обов’язок відповідати за вже вчинене правопорушення, зазначимо, що на відповідній стадії розвитку правовідносин функціонально відповідальність не носить штрафного характеру і, більш того, виконує своє призначення шляхом недопущення правопорушення. Це стверджує і В.М. Скобелкін, який говорить, що встановлення відповідальності адміністративно-управлінського персоналу виконує здебільшого мету попередження [178, с. 132].

В.С. Венедіктов виокремлює в юридичній відповідальності два аспекти: позитивний (перспективний) і негативний (ретроспективний). Порушник несе відповідальність, перш за все, за неналежне виконання своїх обов’язків у перспективі. Але це не означає, що він буде її нести, якщо належним чином виконує свої обов’язки. Застосування правової санкції за невиконання своїх обов’язків становить негативну (ретроспективну) відповідальність [30, с. 17].

В.С. Нерсесянц говорить: „Юридична відповідальність – це передбачений правовими нормами обов’язок суб’єкта права зазнавати негативні для нього наслідки правопорушення. Юридична відповідальність – це заходи державного примусу за скоєне правопорушення, пов’язані із зазнанням винним позбавлень особистого (організаційного) або майнового характеру” [167, с.312].

В.М. Корецький та В.Д. Перевалов такої думки: „Юридична відповідальність – це застосування до правопорушника передбачених санкцією юридичної норми заходів державного примусу, які виявляються у формі втрат особистого, організаційного або майнового характеру” [186, с. 418].

Як вірно відмітив В.М. Кудрявцев, „мірі свободи поведінки, закріпленої в праві як категорії суб’єктивних прав (правомочності, компетенції), відповідає міра відповідальності за свої вчинки. Зв’язок прав з обов’язками, свободи з відповідальністю - характерна риса соціальних цінностей, які нами розглядаються” [92, с. 108].

Отже, юридична відповідальність – досить складне та багатогранне явище, яке включає державно-організаційні, психологічні і нормативні аспекти, вона виконує універсальну роль, виступаючи і як стимул, і як обмеження соціальної поведінки суб’єкта.

Юридична відповідальність виступає в якості засобу, міри і гарантії правомірної поведінки членів громадських формувань. Правомірна поведінка, в свою чергу, служить необхідною умовою зміцнення законності та правопорядку. Вона представляє собою соціальну поведінку, яка втілена в юридичну форму. В юридичній літературі правомірну поведінку найчастіше визначають як „суспільно корисну”, „що отримує позитивну оцінку з боку суспільства і держави” [177, с. 449].

Якщо сутність юридичної відповідальності полягає в обов’язку зазнавати негативні (штрафні, каральні) наслідки, то з принципової точки зору відповідальність, згідно із законом, може мати місце тільки у зв’язку з винним протиправним діянням. Якщо немає вини, то немає протиправної поведінки суб’єкта і немає підстав притягати його до юридичної відповідальності.

Досить часто пишуть, що юридична відповідальність – це передбачена санкцією юридичної норми міра (вид) державно-примусової дії щодо правопорушника, зафіксована в акті застосування права. Але це все ж таки лише нормативний аспект юридичної відповідальності. До того ж, не всякий державний примус є реалізацією юридичної відповідальності. З другого боку, юридичну відповідальність не можна розглядати як обов’язок правопорушника на будь-якій стадії правоохоронного матеріального правовідношення. Цей обов’язок наступає лише з моменту, коли встановлений факт правопорушення і одна сторона (наприклад суд) одержує право покласти на винного відповідальність згідно санкції юридичної норми, а інша сторона (правопорушник) зобов’язана зазнати негативні наслідки від свого протиправного діяння. Саме ж охоронне матеріальне правовідношення виникло раніше, з факту порушення правопорядку.

Юридична відповідальність – різновид ретроспективної соціальної відповідальності перед суспільством в особі держави і припускає, звичайно, свободу вибору у того, хто до неї притягується. В цьому значенні юридична відповідальність, по своєму соціальному змісту і меті, є гарантом використовування свободи дій і вибору у доступних, з погляду закону, межах [212, с. 231-232].

Як ми зазначали вище, у правовій науці юридична відповідальність розглядається в двох аспектах: позитивному і негативному. Позитивна юридична відповідальність виникає з юридичних обов’язків здійснювати позитивні, корисні для суспільства функції і соціальні ролі і реалізується в регулятивних правовідносинах, в яких зобов’язана сторона знаходитися в стані підконтрольності і підзвітності [122; 128; 133; 183]. Негативна юридична відповідальність виникає у зв’язку із вчиненням правопорушення і є правовідношенням між державою в особі його органів (суду, прокуратури, міліції) і правопорушником, який зазнає втрат (благ) особистого, організаційного і майнового характеру за вчинене правопорушення, що передбачені конкретними санкціями. Ці санкції реалізуються в охоронних правовідносинах. Здійснення правопорушення переводить суб’єкта права з сфери регулятивних правовідносин позитивної відповідальності в сферу охоронних правовідносин негативної відповідальності.

Залежно від галузевої структури права розрізняють такі види юридичної відповідальності: конституційну, матеріальну, дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову, кримінальну [177]. Необхідно зазначити і те, що стосовно таких видів юридичної відповідальності як конституційна та матеріальна відсутня єдина думка про їх належність до видів юридичної відповідальності. Наприклад, в одному із юридичних словників йдеться лише про чотири види юридичної відповідальності: кримінальну, цивільну, адміністративну, дисциплінарну [24, с. 296]. Теж саме стосується і Конституції України, в ст.92 якої зазначено, що засади цивільно-правової відповідальності, діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них визначається виключно законами України [87].

На нашу думку, доцільність виокремлення і таких видів юридичної відповідальності як конституційна та матеріальна вже давно обґрунтована та доведена, ці види відповідальності передбачають специфічні санкції, які реалізуються на практиці, у зв’язку з цим до ст.92 Основного закону України необхідно внести відповідні зміни, доповнивши її пункт 22 конституційною та матеріальною відповідальністю.

Необхідно відмежовувати юридичну відповідальність громадських формувань від відповідальності її керівників та членів формувань. При цьому слід виходити з того, що законні права та інтереси громадського формування представляють його керівні органи, які обов’язково повинні діяти відповідно до статутних цілей і завдань. Прийняття керівними органами (особами) рішень або вчинення дій, що суперечать статуту, є неправомірними. В кримінальному праві такі дії кваліфікуються як посадові злочини. Якщо керівні органи (особи) діють в межах статуту і наданих їм повноважень, здійснюючи при цьому цивільно-правові порушення (наприклад, невиконання договірних зобов’язань), то до відповідальності притягається громадське формування. Крім того, за порушення певних правил та норм, наприклад в сфері електроенергетики, водокористування, медичних, санітарно-епідеміологічних, фінансових та інших правил до юридичної відповідальності може бути притягнено громадське формування правоохоронної спрямованості, як юридичну особу.

До членів громадських формувань правоохоронної спрямованості можуть бути застосовані усі традиційні, крім конституційної, види юридичної відповідальності.

Таким чином, юридична відповідальність членів громадських формувань, формування в цілому і його керівних органів повинна чітко розмежовуватися. При розгляді цього питання необхідно визначати, чи володів орган (посадова особа), який приймав не правове рішення, необхідною компетенцією, чи відповідає таке рішення статуту формування і чи відображає волевиявлення членів громадського формування. Якщо не правові дії вчинені не вищим керівним органом формування і суперечать статуту, юридичній відповідальності підлягає не громадське формування, а конкретні його члени.

Як ми відзначали вище, до членів громадських формувань можуть бути застосовані всі традиційні види юридичної відповідальності: дисциплінарна, адміністративна, цивільно-правова, матеріальна, кримінальна. Перейдемо до їх безпосереднього розгляду.

У науковій літературі, як правило, дисциплінарна відповідальність визначається як накладення дисциплінарних стягнень суб’єктами дисциплінарної влади на основі правових норм на підлеглих їм осіб за дисциплінарну провину й інші правопорушення [44]. Хоча, пропонуються й інші її визначення. Так, Д.М. Овсянко, дисциплінарну відповідальність визначає як застосування заходів дисциплінарного впливу до державних службовців в порядку службового підпорядкування за порушення правил державної служби, що не переслідуються в кримінальному порядку [135].

Як слушно зазначає Д.О. Гавриленко: „Дисциплінарна відповідальність має свої ознаки, котрі дозволяють відмежовувати її від суміжних видів юридичної та не юридичної відповідальності. Визначальною з них є наявність специфічних дисциплінарних стягнень. Саме в дисциплінарних стягненнях цей вид відповідальності знаходить своє матеріальне виявлення” [44, с.34].

На думку Д.Н. Бахраха, дисциплінарна провина – це шкідливе, антигромадське, винне діяння, вчинене членом певного колективу, і полягає в порушенні обов’язків, пов’язаних з перебуванням особи в даному колективі [18, c. 350-.351].

Оскільки дисциплінарні стягнення здійснюються в рамках відокремлених та організаційно-організованих колективів, серед них багато морально-правових санкцій (зауваження, догана), що змінюють зв’язки особи з колективом (пониження в посаді, звільнення, виключення). І діють вони, як правило, лише поки громадянин знаходиться в колективі, в даному випадку є членом громадського формування.

У ст.18 Закону України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” зазначено, що до членів громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, які несумлінно ставляться до виконання своїх обов’язків, можуть застосовуватися за рішенням загальних зборів або керівного виконавчого органу цього об’єднання стягнення у вигляді попередження, догани, виключення із членів громадського формування [165]. Тобто, законодавець визначає такі види дисциплінарних стягнень як: попередження, догана, виключення із членів громадського формування.

Дисциплінарна відповідальність членів громадських формувань правоохоронної спрямованості виконує певні цілі, до яких ми відносимо: виховання члена громадського формування у дусі неухильного дотримування статутної дисципліни, виховання у них високих професійних і ділових якостей, сумлінного ставлення до виконання своїх обов’язків, поваги до прав і свобод громадян, їх честі та гідності; додержання чинного законодавства та безумовного виконання правил внутрішнього розпорядку; загальне та індивідуальне попередження дисциплінарних правопорушень; покарання правопорушника; поєднання повсякденної вимогливості керівників до підлеглих з постійним піклуванням про них, виявленням поваги до їх честі та гідності, забезпеченням соціальної справедливості.

Для притягнення члена громадського формувань правоохоронної спрямованості до дисциплінарної відповідальності необхідна наявність двох умов: по-перше, якщо дія (бездіяльність) є протиправною; по-друге, якщо протиправна дія (бездіяльність) є винною, тобто вчинена навмисне або з необережності, інакше кажучи, невиконання членом громадського формувань правоохоронної спрямованості обов’язків.

Таким чином, до ознак дисциплінарної відповідальності членів громадських формувань правоохоронної спрямованості ми відносимо такі: 1) наступає, як правило, за дисциплінарну провину, але може наступити і за скоєння інших правопорушень (може бути наслідком вчинення адміністративного правопорушення, а у деяких випадках - кримінального злочину та матеріального правопорушення); 2) полягає у накладенні на винних каральних санкцій – дисциплінарних стягнень (попередження, догана, виключення із членів громадського формування); 3) право на її реалізацію мають суб’єкти лінійної влади – керівники чи керівні органи громадських формувань; 4) об’єктом дисциплінарної відповідальності є дисципліна (у тому числі й морально-етична поведінка членів громадських формувань); 5) суб’єкт, який накладає дисциплінарне стягнення знаходяться у відносинах підпорядкованості з особою, яка піддається дисциплінарному впливу; 6) дисциплінарна відповідальність, так само як і кримінальна та матеріальна може бути накладена лише на фізичну особу, тобто на члена громадського формування; 7) відрізняється від загального порядку дисциплінарної відповідальності інших осіб: суб’єктним складом; формами і видами стягнень; колом осіб, уповноважених накласти стягнення; підставами і порядком накладення й оскарження стягнень.

Вагомий внесок у розвиток адміністративної відповідальності зробили такі вчені як: В.Б.Авер’янов, Ю.П.Битяк, А.С.Васильєв, С.Т.Гончарук, Є.В.Додін, В.В.Зуй, Л.В.Коваль, Р.А.Калюжний, А.Т.Комзюк, В.К.Колпаков, Д.М.Лук’янець, В.Ф.Опришко, О.І.Остапенко, М.М.Тищенко, В.О.Шамрай та інші. Поява нових соціальних відносин вимагає переосмислення ролі і місця адміністративної відповідальності в системі правового регулювання. Так, за період існування Кодексу про адміністративні правопорушення було прийнято більш ніж 160 законодавчих актів‚ що внесли зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення [75], що насамперед пов’язано із появою нових і зникненням старих юрисдикційних органів, уповноважених застосовувати адміністративні стягнення, зміною санкцій, передбаченням нових складів проступків, які характеризують зміну відносин у державі. Таким чином, на сучасному етапі розвитку української державності дослідження інституту адміністративної відповідальності, з’ясування його суті, місця та ролі як в системі адміністративного права, так і серед інших галузей права набуває особливого значення, оскільки це пов’язано з необхідністю удосконалення українського адміністративного законодавства, в тому числі його систематизацією.

У ст. 92 Конституції України передбачено, що діяння, які є адміністративними правопорушеннями, та відповідальність за них визначаються виключно законами України [87]. Систему законодавства про адміністративні правопорушення в наш час складають Кодекс України про адміністративні правопорушення і окремі законодавчі акти. З окремих питань рішення, за порушення яких передбачається адміністративна відповідальність, можуть приймати органи місцевого самоврядування.

Адміністративна відповідальність становить особливий вид юридичної відповідальності, їй властиві всі ознаки останньої. Традиційно юридичну відповідальність пов’язують із застосуванням примусових заходів, розглядають її як передбачену санкціями правових норм реакцію на правопорушення і здійснення санкцій. Сутність адміністративної відповідальності полягає у тому, що вона, по-перше, є засобом охорони правопорядку, засобом здійснення державної влади; по-друге, нормативно визначена, і проявляється в застосуванні, реалізації санкцій правових норм; по-третє, є наслідком винного антигромадського діяння; по-четверте, супроводжується державним і громадським осудом проступку; по-п’яте, забезпечується державним примусом; по-шосте, пов’язана з несприятливими для правопорушника наслідками, які він зобов’язаний перетерпіти і фактично зазнає; по-сьоме, реалізується у відповідних процесуальних формах

До адміністративної відповідальності можуть бути притягнені як член громадського формування, так і саме громадське формування як юридична особа. Хоча чинний КпАП суб’єктом адміністративного правопорушення визнає фізичну осудну особу, яка досягла на момент вчинення проступку віку, з якого настає адміністративна відповідальність, в одній із його статей (ст.211-2) та інших законодавчих актах передбачено адміністративну відповідальність і юридичних осіб, тобто законодавством вони також визнаються суб’єктами адміністративної відповідальності [75]. Адміністративну відповідальність громадських формувань як юридичних осіб передбачають і такі Закони: „Про зайнятість населення”, „Про об’єднання громадян”, „Про електроенергетику”, „Про пожежну безпеку”, „Про автомобільні дороги” та інші.

У ст.20 Закону України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” зазначено, що у разі порушення фінансової дисципліни з боку громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону воно несе відповідальність згідно з законом.

До адміністративної відповідальності можуть бути притягнуті посадові особи громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону: 1) при порушенні власними діями встановлених правил; 2) при дачі підлеглим вказівок (наказів, розпоряджень), що суперечать цим правилам; 3) за невжиття заходів для забезпечення дотримання правил підлеглими їм особами, якщо забезпечення дотримання цих правил входить у коло службових обов’язків конкретної посадової особи громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону.

Особливості адміністративної відповідальності посадових осіб громадських формувань правоохоронної спрямованості визначаються ст.14 Кодексу України про адміністративні правопорушення [75], у якій зазначено, що посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за адміністративні правопорушення, пов’язані з недодержанням установлених правил у сфері охорони порядку управління, державного і громадського порядку, природи, здоров’я населення та інших правил, забезпечення виконання яких входить до їх посадових обов’язків.

Необхідно зазначити те, що чинний КпАП не дає визначення поняття адміністративної відповідальності, незважаючи на те, що Глава ІІ його Загальної частини має назву „Адміністративні правопорушення і адміністративна відповідальність” [75]. Він лише обмежується вказівкою про те, що мірою адміністративної відповідальності є адміністративне стягнення, яке застосовується з метою перевиховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення і запобігання вчиненню правопорушень [75]. Відсутність законодавчого визначення поняття адміністративної відповідальності породжує жваві дискусії серед науковців щодо його сутності та змісту, про що свідчить наявність багатьох точок зору з цього приводу.

В науковій літературі адміністративна відповідальність визначається як: застосування уповноваженим органом або посадовою особою встановлених державою заходів адміністративного стягнення до громадян, а у відповідних випадках - і до юридичних осіб, за порушення загальнообов’язкових правил [135, с.109]; різновид правової дійсності, специфічну форму негативного реагування з боку держави в особі її компетентних органів на відповідну категорію протиправних проявів), згідно з якою особи, що скоїли ці правопорушення, повинні дати відповідь перед уповноваженим державним органом за свої неправомірні дії [48, с.7]; відносини, що виникають між органами виконавчої влади і фізичними або юридичними особами (за умов відсутності між ними відносин службового підпорядкування) з приводу вчинення останніми передбачених законодавством протиправних діянь і полягають у застосуванні до них адміністративних стягнень [100, с.34]; накладення на правопорушників загальнообов’язкових правил, які діють у державному управлінні, адміністративних стягнень, що тягнуть за собою для цих осіб обтяжливі наслідки матеріального чи морального характеру [6, с.158]; застосування до осіб, які вчинили адміністративні проступки, адміністративних стягнень, що тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового, морального, особистісного чи іншого характеру і накладаються уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставах і у порядку, встановлених нормами адміністративного права [3, с.7].

Існує два різновиди визначення адміністративної відповідальності: через об’єктивний та суб’єктивний підходи. Перший обумовлений відповідною негативною реакцією держави на протиправні прояви з боку закононеслухняних громадян – шляхом встановлення окремих заборон, відповідних правил, тощо і адекватних санкцій (заходів покарання) відносно порушників цих правил. В основі суб’єктивного підходу лежить особистий обов’язок порушника дати відповідь перед компетентними державними органами (їх службовими особами) за своє протиправне діяння і понести відповідне покарання згідно з установленим законом порядком. Таким чином, поєднуючи ці два підходи, можна сформулювати певне визначення: адміністративна відповідальність, як різновид правової відповідальності, – це специфічна форма негативного реагування з боку держави в особі її компетентних органів на відповідну категорію протиправних проявів (передусім адміністративних проступків), згідно з якою особи, що скоїли ці правопорушення, повинні дати відповідь перед повноважним державним органом за свої неправомірні дії і понести за це адміністративні стягнення в установлених законом формах і порядку [48, с. 19].

В науковій літературі називаються такі ознаки адміністративної відповідальності: 1) вона є одним із самостійних видів правової відповідальності; 2) є специфічною формою правового реагування з боку держави в особі її компетентних органів на певну категорію протиправних проявів; 3) є державно-репресивним заходом, результатом протиправної поведінки особи; 4) є одним із видів державного примусу, зокрема, адміністративного; 5) є правовим обов’язком правопорушника дати відповідь перед повноважним державним органам щодо своїх неправомірних дій і понести за це певне покарання; 6) юридичною підставою для настання адміністративної відповідальності, як правило, є окремий вид правопорушень адміністративні проступки; 7) засобами реалізації адміністративної відповідальності є самостійні юридично-репресивні (примусові) заходи – адміністративні стягнення; 8) реалізується у своєрідних правовідносинах між органами (посадовими особами), що її застосовують та правопорушниками, причому в таких правовідносинах відсутні елементи службового підпорядкування; 9) правами щодо встановлення та застосування адміністративної відповідальності наділене значне коло державних органів (їх посадових осіб); 10) є одним із важливих адміністративно-правових інститутів, нормами якого значною мірою охороняється велика кількість суспільних відносин, урегульованих як адміністративно-правовими нормами, так і нормами інших галузей права; 11) реалізується в установлених законом формах та порядку, які чітко визначені адміністративно-процесуальними нормами; 12) суб’єктами адміністративної відповідальності можуть бути як фізичні, так і юридичні особи (наприклад, при порушенні правил пожежної безпеки, законодавства про об’єднання громадян тощо) [5; 7; 11; 20; 71; 74; 79 та ін].

Як і будь-який інший вид відповідальності, адміністративну відповідальність можна розглядати у двох аспектах: перспективному (позитивному) – як відповідальність „взагалі”, безособово, як абстрактний обов’язок, що існує незалежно від факту скоєння правопорушення; ретроспективному – як результат конкретного протиправного вчинку, який реально наступає щодо правопорушника у вигляді адміністративного стягнення.

Для практичної реалізації адміністративної відповідальності необхідні підстави застосування, що розкривають умови і момент виникнення відповідальності конкретної особи. Аналіз ознак адміністративної відповідальності дозволяє виділити три її підстави: 1) нормативну, тобто систему норм, що описують протиправне діяння і адміністративні стягнення, які встановлюються за його вчинення; 2) фактичну, тобто діяння конкретного суб’єкта, що порушує правові приписи, які охороняються адміністративно-правовими санкціями (адміністративні проступки); 3) процесуальну, тобто процедуру накладення конкретного стягнення за конкретне адміністративне правопорушення.

Перші дві підстави адміністративної відповідальності зумовлюють її соціальну важливість. Для настання відповідальності необхідна наявність всіх трьох підстав і саме в такій послідовності. Насамперед, повинна бути норма, що встановлює обов’язок і санкцію за його невиконання. Потім може виникнути фактична підстава – протиправне діяння. За наявності норми і діяння, що її порушує, уповноважений суб’єкт у встановленому законом порядку повинен вирішити справу про адміністративне правопорушення.

Тривалий час у правовій науці підставою адміністративної відповідальності вважалася протиправна винна дія або бездіяльність, що порушує встановлене адміністративно-правовою нормою правило, але за своїм характером і наслідками не тягне за собою кримінального покарання. Отже, першим вихідним моментом була теза про те, що порушення правил поведінки, встановлених будь-якою адміністративно-правовою нормою, тягне за собою адміністративну відповідальність. Друге вихідне положення полягало в тезі про те, що притягнення до адміністративної відповідальності можливе тільки при порушенні норми адміністративного права. Проте сучасна юридична практика довела, що ці відправні позиції не завжди вірні. Дослідження інституту адміністративної відповідальності свідчать про те, що вона настає, по-перше, при порушенні не всіх, а тільки певної групи адміністративно-правових норм, і, по-друге, при порушенні норм не тільки адміністративного права.

Фактичну підставу адміністративної відповідальності в кожному конкретному випадку становить адміністративне правопорушення. На відміну від адміністративної відповідальності, поняття адміністративного правопорушення (проступку) дістало законодавче визначення, зокрема під ним в ст.9 КпАП розуміється протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність [75].

В науковій літературі пропонуються й інші (відмінні) від законодавчого визначення поняття адміністративного правопорушення (проступку). Так, А.Т. Комзюк визначає його як суспільно шкідливу, протиправну, винну (умисну або необережну) дію чи бездіяльність, яка посягає на права і свободи громадян, права і законні інтереси юридичних осіб, власність, громадський порядок і громадську безпеку, встановлений порядок діяльності державних органів та установ і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність [3, с.17].

Важливо також підкреслити, що адміністративні проступки – одні з найпоширеніших із всіх видів правопорушень (в наш час щорічно до адміністративної відповідальності притягається у середньому 15 млн. чоловік, тобто майже третина всього населення України). Велика кількість і порівняно невелика шкідливість (кожного окремо) з цих проступків потребує порівняно простого порядку застосування заходів реагування. Це необхідно для швидкого дисциплінуючого впливу на винних з метою економії часу та сил як державних органів, так і самих порушників. До того ж для виявлення порушень загальнообов’язкових правил частіш за все потрібні не юридичні, а спеціальні технічні, економічні, санітарні та інші знання. Іншими словами, в подібних випадках доцільний саме адміністративний порядок впливу [3, с. 5].

Усі види адміністративних правопорушень згруповані в окремих главах Особливої частини Кодексу України про адміністративні правопорушення. В основу такого групування покладено об’єктно-галузевий принцип, тобто склади окремих правопорушень розміщені у відповідних главах, залежно від їх родового об’єкта або сфер державного управління. У науковій літературі застосовуються різні критерії класифікації адміністративних правопорушень [5; 7; 11; 20; 71; 74; 79 та ін.]. Так, О.І. Миколенко, з-поміж критеріїв, за якими можна класифікувати адміністративні правопорушення обирає такі: залежно від родового об’єкта правопорушення; залежно від форми вини; залежно від об’єктивної сторони складу адміністративного правопорушення; залежно від ступеня суспільної небезпеки [109, с.43-49]. Д.М.Бахрах зазначає, що „для поділу всієї сукупності адміністративних правопорушень використано родовий об’єкт посягання і галузь діяльності” [19, с.49].

Адміністративному правопорушенню властиві такі загально-правові ознаки: передусім, це дія чи бездіяльність, тобто – діяння, а не думки, бажання чи інші подібні прояви психічної діяльності людей; антигромадська спрямованість (цю ознаку дехто ототожнює з суспільною небезпекою або суспільною шкідливістю); протиправність (подібне діяння завжди посягає на загальнообов’язкові правила, встановлені тим чи іншим нормативним актом); винуватість (таке діяння, як прояв волі і свідомості особи, повинно бути завжди винним, тобто вчиненим умисно або з необережності); карність (подібне протиправне, винне діяння буде визнане правопорушенням тільки тоді, коли за його вчинення законодавством передбачено відповідальність [122, с. 35].

Адміністративне правопорушення (проступок) характеризується низкою спеціальних ознак, до яких ми відносимо:

1. Воно є суспільно шкідливим діянням чи бездіяльністю, так як заподіює або створює загрозу заподіянням шкоди об’єктам адміністративно-правової охорони (матеріальну, моральну, організаційну, тощо).

2. Протиправність адміністративних правопорушень, яка означає, що дію чи бездіяльність прямо заборонено адміністративно-правовими нормами, тобто вона виокремлює адміністративне правопорушення серед інших порушень норм права, за які законодавець не встановив заборони. Сутність протиправності полягає у тому, що конкретне діяння визнається адміністративним правопорушенням (проступком), якщо воно передбачене, як таке, чинним адміністративним законодавством.

3. Адміністративна карність, яка свідчить, що адміністративним проступком визнається лише таке протиправне, винне діяння, за яке законодавством передбачено застосування адміністративних стягнень, що дозволяє відмежувати правопорушення від інших протиправних (заборонених адміністративно-правовими нормами) вчинків, які не спричинюють застосування адміністративних стягнень.

Розглянуті вище ознаки є найбільш характерними для будь-якого адміністративного правопорушення (проступку), характеризують фактичну підставу адміністративної відповідальності і складають її матеріальне поняття. Останнє конкретизується в законодавстві про адміністративні правопорушення у формі конкретних складів проступку, в яких законом передбачено необхідні і специфічні ознаки того чи іншого конкретного діяння. У свою чергу, матеріальне поняття правопорушення відповідає на запитання, що спільного між всіма проступками (наприклад, між дрібним хуліганством і дрібним розкраданням), а поняття складу проступку – на запитання, в чому відмінність одних проступків від інших.

В науковій літературі склад адміністративного правопорушення визначається як сукупність встановлених законом об’єктивних і суб’єктивних ознак, які характеризують діяння як адміністративне правопорушення (проступок) [5; 7; 11; 20; 71; 74; 79 та ін.]. До складу адміністративного правопорушення належать ознаки, які характеризують об’єкт, об’єктивну і суб’єктивну сторони та суб’єкта правопорушення.

Порядок притягнення до адміністративної відповідальності реалізується під час провадження в справах про адміністративні проступки, яке можна визначати двояко. З однієї сторони – як урегульований законом порядок здійснення відповідних процесуальних дій, що забезпечують винесення законних і об’єктивних рішень по підвідомчих їм справах про адміністративні правопорушення, з іншої – як основану на законі діяльність посадових осіб цих органів щодо розгляду підвідомчих їм справ про адміністративні правопорушення та прийняття рішень по них у встановлених законом формі та порядку, а також діяльність щодо застосування ними заходів, які забезпечують адміністративне провадження.

Основні положення провадження в справах про адміністративні правопорушення містяться в Кодексі України про адміністративні правопорушення – розділи 4 і 5. У них сформульовані завдання та принципи провадження в справах про адміністративні правопорушення, підстави та порядок його здійснення, перелік основних доказів, закріплені права і обов’язки осіб, які беруть участь у такому провадженні, а також визначено порядок оскарження чи опротестування постанов по справах про адміністративні правопорушення та порядок виконання постанов про накладення адміністративних стягнень [48, с. 59].

Провадження в справах про адміністративні правопорушення становить собою сукупність послідовних, взаємозв’язаних, поетапно здійснюваних процесуальних дій, які іменуються стадіями провадження. Кожній з них властивий комплекс відповідних однорідних процесуальний дій, об’єднаних єдиною метою. Такі процесуальні дії детально урегульовані нормами права, зокрема КпАП. Як правило, у спеціальній літературі виділяється чотири стадії провадження: порушення справи про адміністративне правопорушення та адміністративне розслідування; розгляд справи по суті та винесення по ній постанови; перегляд справи у зв’язку з оскарженням або опротестуванням постанови по справі; виконання постанови по справі [48, с. 61].

Адміністративна відповідальність реалізується під час застосування до винних осіб адміністративних стягнень. У адміністративно-правовій науці адміністративні стягнення розглядаються як: елемент інституту адміністративної відповідальності; міра відповідальності; санкції адміністративно-правової норми; форми державного примусу. Адміністративісти класифікують адміністративні стягнення за такими критеріями: 1) за терміном дії: стягнення разової дії (конфіскація, попередження, штраф); стягнення тривалої дії (адміністративний арешт, позбавлення спеціальних прав, виправні роботи); 2) за нормативною визначеністю: основні та додаткові; 3) за сутністю (характером): стягнення морального характеру; матеріального характеру; морально-матеріального характеру; 4) за суб’єктом застосування: ті, що застосовуються лише судом (конфіскація, адміністративний арешт, виправні роботи), ті, що можуть застосовуватися іншими органами юрисдикції; 5) залежно від нормативного закріплення: ті, що передбачені КпАП; ті, що закріплені в інших законодавчих актах [5; 7; 11; 20; 71; 74; 79 та ін.].

На думку дисертанта, адміністративні стягнення є матеріальним проявом адміністративної відповідальності, правовим наслідком неправомірної поведінки особи, яка повинна відповісти за свій протиправний вчинок і понести за це відповідне покарання у вигляді певних несприятливих заходів морального, матеріального або фізичного характеру. Це важливий вид заходів адміністративного примусу – міра правової відповідальності, яка застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим порушником, так і іншими особами [49, с. 4]. Адміністративні стягнення є каральними, „штрафними” санкціями, вони, як правило, полягають у позбавленні або обмеженні певних прав, благ. Цим досягається мета покарання порушника. За вчинений проступок громадянин або позбавляється якогось суб’єктивного права (права керування транспортним засобом), або обмежується його правосуб’єктність (адміністративний арешт), або на нього покладаються спеціальні „штрафні” обов’язки. Крім втрат та обмежень адміністративне стягнення тягне для порушника ще й стан так званої „адміністративної караності” (якає аналогічна судимості у кримінальному праві), який існує протягом одного року з дня закінчення виконання стягнення. Правове значення такого стану полягає у тому, що вчинення до закінчення цього строку нового правопорушення тягне підвищену відповідальність, а інколи змінюється навіть його характер – воно визнається злочином [3, с. 28].

Стягнення за адміністративний проступок накладається в межах, встановлених законом, і в точній відповідності з ним. При цьому мають враховуватися характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність (ч. 2 ст. 33 КпАП) [75].

Адміністративні стягнення накладаються великою кількістю органів, яким таке право надано законодавством України і перелік яких міститься в КпАП і деяких інших законодавчих актах. Незважаючи на те, що в деяких випадках адміністративні стягнення застосовуються судами (суддями), адміністративна відповідальність є позасудовим видом правової відповідальності.

Конкретні види адміністративних стягнень передбачені в ст.24 КпАП, які поділяються на основні та допоміжні. Основні адміністративні стягнення: попередження; штраф; позбавлення спеціального права; виправні роботи; адміністративний арешт. Допоміжні адміністративні стягнення: оплатне вилучення; конфіскація.

Так, попередження (ст. 26 КпАП) застосовується як самостійна міра покарання за вчинення незначних адміністративних порушень, а також щодо осіб, які вперше вчинили проступок і при цьому позитивно характеризуються. Сутність попередження, як виду адміністративного стягнення полягає в офіційному, від імені держави, осудженні протиправного діяння органом адміністративної юрисдикції й у попередженні правопорушника про неприпустимість таких дій надалі.

Інший вид адміністративного стягнення штраф (ст.27 КпАП) є грошовим стягненням, що накладається, на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановлених цим Кодексом та іншими законами України. Штраф накладається на правопорушників або в адміністративному порядку (органами адміністративної юрисдикції, повноваження яких визначені статтями 218–2201 і 222–2447), або в судовому (адміністративно-юрисдикційні повноваження міських і районних судів визначені ст. 221). Це винятково грошове стягнення. Чинному законодавству про адміністративні правопорушення не відомі інші форми штрафу [48, с. 24-25]. Наприклад, штраф на члена громадських формувань може бути накладений за вчинення самоуправства, відповідальність за яке передбачена ст. 186 КпАП [75]. Самоуправство, тобто самовільне, всупереч встановленому законом порядку, здійснення свого дійсного або гаданого права, що не завдало істотної шкоди громадянам або державним чи громадським організаціям, тягне за собою попередження або накладення штрафу на громадян від трьох до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і попередження або накладення штрафу на посадових осіб – від чотирьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [75].

Застосування членом громадського формування спеціальних засобів самооборони (ст.195 КпАП) з порушенням установлених правил – тягне за собою накладення штрафу від чотирьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією спеціальних засобів самооборони.

Оплатне вилучення предмета (ст.28 КпАП), який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, полягає в його примусовому вилученні і наступній реалізації з передачею вирученої суми колишньому власникові з відрахуванням витрат по реалізації вилученого предмета. Вилучені предмети на підставі постанови про оплатне вилучення здаються компетентним органом (службовою особою) для реалізації в комісійний магазин або в інші спеціально виділені для цієї мети магазини за місцем знаходження майна. Постанови про оплатне вилучення вогнепальної зброї та бойових припасів виконуються органами внутрішніх справ.

Конфіскація (ст.29 КпАП) предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета, грошей у власність держави. Конфісковані можуть бути лише предмети, гроші, що знаходяться в особистій власності порушника, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Конфіскація вогнепальної зброї, інших знарядь полювання і бойових припасів не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування. Конфіскація відповідних предметів або грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення, виконується судовими виконавцями або уповноваженими на те особами інших компетентних органів.

Позбавлення спеціального права (ст. 30 КпАП), наданого даному громадянинові, стосується тільки права керування транспортними засобами та права полювання. Воно застосовується уповноваженими на те службовими особами органів внутрішніх справ (що стосується позбавлення права керування транспортними засобами), органів річкового транспорту й Держінспекції по маломірних суднах (що стосується позбавлення права керування річковими та маломірними суднами) та органів, які здійснюють державний нагляд за додержанням правил полювання (що стосується позбавлення права полювання) на строк до трьох років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом.

Позбавлення права керування засобами транспорту не може застосовуватись до осіб, які користуються цими засобами в зв’язку з інвалідністю, за винятком випадків керування у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння, а також випадків невиконання вимоги працівника міліції про зупинку транспортного засобу, залишення ними на порушення встановлених правил місця дорожньо-транспортної пригоди, учасниками якої вони є, ухилення від проходження огляду на стан сп’яніння. Позбавлення права полювання не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.

Важливим є питання про відмежування адміністративних правопорушень від кримінальних, дисциплінарних та цивільно-правових. Законом передбачено і деякі конкретні ознаки, за якими кримінальне правопорушення відрізняється від адміністративного. У зв’язку з цим для правильної класифікації правопорушень необхідно зіставити ст. 9 КпАП і ст. 7 Кримінального кодексу України, проаналізувати їх зміст і тільки після цього (і у поєднанні з фактичними обставинами вчинення правопорушення, з урахуванням наслідків протиправних діянь) вирішити питання про притягнення винної особи до кримінальної чи адміністративної відповідальності [6, с. 161].

Таким чином, до адміністративної відповідальності може бути притягнено члена громадського формування як у загальному (як і будь-якого іншого правопорушника), так і спеціальному (як суб’єкта адміністративної влади) порядку; суб’єктом адміністративної діяльності може бути і саме громадське формування правоохоронної спрямованості.

Необхідно констатувати, що, на превеликий жаль, і членами громадських формуваннях правоохоронної спрямованості скоюються злочини – особливо небезпечні діяння, які є найтяжчими правопорушеннями, що спричиняють собою негативні наслідки для людей, суспільства і держави. Склад злочинів визначений в кримінальному систематизованому законодавстві – Кримінальному кодексі України [91]. Кримінальна відповідальність застосовується виключно судом відповідно до кримінального і кримінально-процесуального законодавства, а виконання покарань – відповідно до кримінально-виконавчого законодавств [97, с. 31].

По-різному підходять до визначення сутності кримінальної відповідальності у науковій літературі. Так, М.М. Рассолов, В.О. Лучин та Б.С. Ебзєєв пишуть: „Найбільш яскравим проявом юридичної відповідальності є кримінальна. Вона застосовується за правопорушення, які мають найбільшу суспільну небезпеку, та відрізняється найбільш суворою за формою й змістом карою, починаючи від високих штрафів і закінчуючи позбавленням волі на тривалі строки” [187]. С.О. Комаров зазначає: „Кримінально-правова відповідальність настає за скоєння дій, передбачених кримінальним законом, за які можуть бути призначені певні види покарання” [138]. М.І. Матузов і О.В. Малько пишуть, що „кримінальна відповідальність настає за злочини і тому являє собою найбільш суровий вид юридичної відповідальності Лише наявність в діях суб’єкта складу кримінального злочину слугує підставою виникнення кримінальної відповідальності. Вона накладається спеціальним правозастосовчим органом - судом. Кримінальна відповідальність безпосередньо й прямо впливає на особистість злочинця, навіть якщо при цьому покарання супроводжується обмеженням його особистих майнових прав. Кримінальне судочинство здійснюється в суворо регламентованій процесуальній формі, що забезпечує встановлення об’єктивної істини у справі та покарання дійсно винних”[185].

Таким чином, кримінальна відповідальність членів громадських формувань правоохоронної спрямованості передбачає найсуворіші заходи державного примусу. Порядок її реалізації регламентований кримінальним, кримінально-процесуальним та кримінально-виконавчим законодавством. Притягненню члена громадського формування до кримінальної відповідальності в якості обвинуваченого передує порушення кримінальної справи за фактом злочину, збирання й дослідження доказів, які стосуються конкретної справи. Кримінально-процесуальним законодавством визначені права і обов’язки звинуваченого, підозрюваного та інших учасників процесу, а також повноваження посадових осіб й державних органів, як, приймають участь у справі, порядок збирання та дослідження доказів які стосуються конкретної справи. Ніхто не може бути винний в скоєні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду та відповідно до закону. Кожен осуджений за кримінальний злочин має право на перегляд вироку вищою судовою інстанцією в порядку, встановленому законом. Призначене винному покарання виконується за нормами кримінального й кримінально-виконавчого законодавства. Відносини кримінальної відповідальності завершуються відбуттям покарання, призначеного осудженому.

Суворість заходів кримінального покарання та відповідно, складність кримінально-процесуальної форми, що забезпечує обґрунтованість і законність їх застосування, обумовлені тим, що вони застосовуються за найбільш тяжкі правопорушення. В науковій літературі існує точка зору, що суспільна небезпека притаманна не лише злочинам, але й декотрим адміністративним та дисциплінарним проступкам, котрі відрізняються від злочинів меншою мірою суспільної небезпеки. Така позиція була піддана обґрунтованій критиці [31, с. 169].

Кримінальна відповідальність може застосовуватися лише до фізичних осіб, а саме, як до рядових членів громадських формувань правоохоронної спрямованості, так і до їх посадових осіб за вчинення ними таких злочинів як: 1) зловживання владою або посадовим становищем (ст.364); 2) перевищення влади або посадових повноважень (ст.365); 3) посадове підроблення (ст.366); 4) посадова недбалість (ст.367) та багатьох інших, суб’єктом вчинення яких є посадові особи, і вчинений ними злочин був пов’язаний із виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських делегованих їм державою функцій та повноважень.

Іншим видом відповідальності членів громадських формувань правоохоронної спрямованості є цивільна, сутність якої полягає у відшкодуванні завданої шкоди їх незаконними діями або бездіяльністю. Зокрема відшкодуванню підлягають у повному обсязі:

1) заробіток та інші грошові доходи, які особа втратила внаслідок незаконних дій або бездіяльності члена громадського формування правоохоронної спрямованості;

2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), вартість вилученого майна, якщо його повернення в натурі та в тому ж стані стало неможливим;

3) суми, сплачені громадянином у зв’язку з поданням йому юридичної допомоги;

4) моральна шкода.

Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії або бездіяльність члена громадського формування правоохоронної спрямованості завдали моральної втрати громадянинові, моральних страждань, призвели до порушення його нормальних життєвих зв’язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

До матеріальної відповідальності може бути притягнено члена громадського формування правоохоронної спрямованості, якщо він заподіяв матеріальну шкоду громадському формуванню внаслідок порушення покладених на нього обов’язків (наприклад, пошкодив або знищив його майно, спеціальні засоби самооборони або зв’язку тощо). За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення члена громадського формування правоохоронної спрямованості до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Таким чином, юридична відповідальність інтегрує усі інші елементи правового статусу і встановлює існування відхилень в процесі їх реалізації. Принцип відповідальності – обов’язковий елемент правового статусу члена громадського формування.

Завершуючи розгляд особливостей юридичної відповідальності членів громадських формувань та з метою удосконалення правового регулювання цих питань, пропонуємо до Закону України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” внести такі зміни та доповнення: По-перше, ст.18 цього Закону доповнити нормою, яка передбачала б порядок відсторонення члена громадського формування, який вчинив правопорушення, від виконання обов’язків по охороні громадського порядку та державного кордону до вирішення питання про його відповідальність. По-друге, цей Закон доповнити окремою статтею за назвою: „Відповідальність членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону”, у якій зазначити, що члени громадських формувань за невиконання чи неналежне виконання своїх обов’язків по охороні громадського порядку та державного кордону підлягають кримінальній, адміністративній, цивільній, дисциплінарній та матеріальній відповідальності відповідно до законодавства України.

3.3. Напрямки вдосконалення правоохоронної діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону

Сьогодні на початку нового тисячоліття, людство вступає в нову епоху, коли суперечки політичного, економічного, ідеологічного і правового характеру обумовлюють низку загальнолюдських проблем. Розвиток науково-технічної галузі, і, зокрема, її негативні наслідки, аморалізація суспільства та інші негативні фактори прогресивного розвитку, актуалізують питання про безпеку громадян, їх правову та соціальну захищеність. Разом з тим не використовуються наявні ресурси та можливості такої захищеності. Відсутня цілеспрямована політика по залученню громадськості до вирішення основних завдань правоохоронної діяльності, зокрема охорони громадського порядку і державного кордону, не впроваджується позитивний зарубіжний досвід з цих питань. Отже, необхідно визнати недостатнім використання можливостей громадських формувань правоохоронної спрямованості та окремих громадян як стримуючого чинника протиправної поведінки, як засобу формування здорового соціального середовища, тощо.

Насильство, жорстокість, агресія, зростання злочинності, прорахунки з питань охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки викликають певні розбіжності і конфлікти між населенням і органами охорони правопорядку. На думку дисертанта, причинами серйозних недоліків у сфері охорони громадського порядку і державного кордону, боротьбі із правопорушеннями є такі: 1) слабка профілактична робота з населенням; 2) низька ефективність заходів попередження і припинення правопорушень серед неповнолітніх та інших осіб, які перебувають на обліках в правоохоронних органах; 3) відсутність належної пропаганди з питань участі громадськості в правоохоронній діяльності; 4) відсутність належної державної підтримки діяльності громадських формувань правоохоронної спрямованості; 5) неналежний соціально-правовий захист працівників державних правоохоронних структур, системне скорочення служб, органів та підрозділів, які ведуть боротьбу із правопорушеннями.

Успіх правоохоронної діяльності ОВС та ДПС України значною мірою обумовлений належною організацією взаємодії їх галузевих служб і підрозділів з іншими правоохоронними органами, органами державної влади та місцевого самоврядування, громадськими об’єднаннями, окремими трудовими колективами підприємств, установ і організацій. Отже, необхідною умовою ефективної діяльності ОВС та ДПС України з питань охорони громадського порядку та державного кордону, боротьби із правопорушенням є залучення до цієї справи широких верств населення, у тому числі і громадських формувань правоохоронної спрямованості.

На основі наукових досліджень і багатьох практичних експериментів останнім часом було доведено, що для успішної боротьби зі злочинністю та охорони громадського порядку та державного кордону органам правопорядку не вистачає підтримки суспільства. Крім того встановлено, що вони можуть досягти значних успіхів у боротьбі зі злочинністю лише в тому разі, коли буде створено атмосферу взаємодії співробітництва між ними і населенням. У зв’язку з цим, органами внутрішніх справ та охорони державного кордону повинна продовжуватися робота по залученню найширших верств населення до правоохоронної діяльності.

Останнім часом активізувалася робота щодо відновлення діяльності добровільних народних дружин, які виникли ще в другій половині 50-х років в республіках колишнього СРСР, і були наймасовішим громадським формуванням по охороні громадського порядку. Органи виконавської влади в містах, особливо в 70-х роках, надавали велике значення їх розвитку, матеріально-технічному забезпеченню, організації діяльності, тощо. За часів СРСР знаходитись в добровільних народних дружинах було почесно, і бути в них міг не кожний, оскільки для цієї роботи відбиралися найкращі.

Однак, процес відродження громадських формувань правоохоронної спрямованості стикається із низкою проблем, до яких ми відносимо:

  1. Обтяжлива (громіздка) процедура легалізації, особливо реєстрації таких громадських формувань.
  2. Відсутність належної державної підтримки діяльності громадських формувань правоохоронної спрямованості діяльності та належного соціально-правового захисту їх членів. Органи влади та місцевого самоврядування послабили увагу до громадських формувань, глибоко не вникають в їх діяльність, не виявляють належної турботи про їх матеріально-технічне забезпечення. Місцеві ради та їх виконавчі комітети ще не повною мірою виконують покладені на них обов’язки по наданню допомоги громадським формуванням і створенню умов для їх успішної роботи, перекладають такі обов’язки на державні правоохоронні органи.
  3. Відсутність належної матеріальної зацікавленості членів громадських формувань правоохоронної спрямованості у виконанні покладених на них завдань, функцій та обов’язків щодо охорони громадського порядку та державного кордону.
  4. Низький рівень довіри громадян до правоохоронних органів, що, у свою чергу, негативно відображається на іміджі громадських формувань правоохоронної спрямованості.
  5. Правоохоронні органи (ОВС та ДПС) не вживають дієвих заходів до забезпечення повсякденної взаємодії з громадськими формуваннями, організації правового виховання членів громадських формувань, навчання їх формам і методам боротьби з правопорушеннями.
  6. Участь членів громадських формувань, а також досвід роботи кращих членів громадських формувань недостатньо узагальнюються, слабо висвітлюються і пропагуються засобами масової інформації.

Надаючи важливе значення діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку та державного кордону, на думку дисертанта, необхідно намітити такі основні напрями удосконалення їх діяльності: по-перше, спростити процедуру їх легалізації; по-друге, надавати більше уваги і допомоги громадським формуванням з боку місцевих органів влади та місцевого самоврядування; по-третє, зосередити зусилля громадських формувань на профілактиці правопорушень і правовій пропаганді серед населення, його правовому вихованні; по-четверте, поліпшити матеріально-технічне та фінансове забезпечення громадських формувань, удосконалити систему соціально-правового захисту їх членів, підвищити матеріальну мотивацію останніх до правоохоронної діяльності; по-п’яте, підвищити якість взаємодії та координації між ОВС, ДПС та громадськими формуваннями правоохоронної спрямованості.

Удосконалення правоохоронної діяльності громадських формувань, їх взаємодії з органами внутрішніх справ та органами охорони державного кордону немислима без їх забезпечення сучасною матеріально-технічною базою (спеціально обладнаними приміщеннями, засобами зв’язку, автотранспортом, іншими технічними засобами). Однак, матеріально-технічне забезпечення громадських формувань правоохоронної спрямованості бажає кращого. У зв’язку з цим пропонуємо вирішити питання щодо відрахування громадським формуванням 30 відсотків від сплати адміністративних штрафів за правопорушення, яке розкрито членами громадських формувань.

Використовуючи досвід роботи громадських формувань 60-70-х років, необхідно підвищувати авторитет їх членів, яких необхідно підбирати і відбирати ретельно, з людей активних, принципових, авторитетних, за рекомендацією трудового колективу або місцевої громади, залучати у їх лави колишніх працівників ОВС та ДПС, які знаходяться на пенсії та мають великий досвід правоохоронної діяльності.

Актуальною проблемою сучасності є формування громадської думки про необхідність створення і активної участі громадян в громадських формуваннях правоохоронної спрямованості. В засобах масової інформації необхідно як найширше висвітлювати позитивну роботу громадських формувань, їх успіхи у попередженні та припиненні правопорушень, затриманні правопорушників. Висвітлення позитивних аспектів діяльності громадських формувань, вивчення думки населення про їх роботу має важливе соціальне значення для подальшого розвитку активності громадян в охороні громадського порядку та державного кордону.

Необхідно розробити та апробувати на практиці систему матеріального заохочення членів громадських формувань за активну діяльність по охороні громадського порядку та державного кордону за підсумками календарного року.

Пропонуємо запровадити обов’язкову участь в оперативних нарадах територіальних органів внутрішніх справ та органів охорони державного кордону керівників громадських формувань правоохоронної спрямованості для їх ознайомлення з оперативною обстановкою на обслуговуючій території.

Плануючи роботу спеціалізованих громадських формувань, наприклад, тих, основна діяльність яких спрямована на попередження дитячої злочинності, дисертант вважає, що необхідно залучати до таких формувань вчителів, дитячих дільничних педіатрів, працівників дитячих відділів культури, які мають професійні навички спілкування з неповнолітніми. Використовуючи досвід роботи існуючих раніше комісій у справах неповнолітніх, такі громадські формування повинні створювати свою систему виявлення неповнолітніх схильних до вчинення правопорушень, планувати свою профілактичну роботу, використовувати комплекс запобіжних заходів організаційного і виховного характеру, здійснювати контроль і аналізувати ефективність цих заходів.

Важливою умовою ефективної і цілеспрямованої роботи громадських формувань повинен стати комплексний план взаємодії між ними і відповідними державними органами правопорядку.

Взаємодія – обмін результатами діяльності, але важливо не тільки обмінюватися інформацією, а і організовувати спільні заходи, планувати спільну діяльність. Отже, основними формами взаємодії між ОВС, ДПС та громадськими формуваннями повинні бути такі: обмін оперативною інформацією; сумісна розробка правоохоронних заходів (планування); сумісне здійснення таких заходів.

Розглянемо щойно приведені форми взаємодії більш детально. Так, добре налагоджена інформаційна взаємодія позитивно позначається на обізнаності суб’єктів про стан оперативної обстановки, на якості боротьби з правопорушеннями. Воно дозволяє значно інтенсифікувати спільну діяльність органів внутрішніх справ, ДПС та громадських формувань, якісно змінити її зміст, зменшити витрати, тощо.

Іншою важливою формою взаємодії є планування. Зокрема, в планах відображаються порядок і час спільної роботи; форми і методи сумісних заходів з охорони громадського порядку та державного кордону. Предметом сумісної розробки заходів може бути, наприклад, діяльність по аналізу оперативної обстановки, попередженню правопорушень, виявленню правопорушників, їх затриманню, розшуку осіб, і визначення на цій основі заходів щодо удосконалення реалізації таких заходів. Правильне планування дозволяє забезпечити цілеспрямованість в роботі, зосередити основну увагу на найважливіших питаннях спільної діяльності. Йому повинна передувати глибока аналітична робота, всебічне і самокритичне вивчення справ. Планування повинне відповідати наступним найважливішим вимогам: охоплювати найважливіші питання охорони громадського порядку та державного кордону з урахуванням можливостей державних органів правопорядку та відповідних громадських об’єднань; носити конкретний характер, тобто передбачені в планах заходи повинні бути реально здійснимі, передбачати конкретних виконавців, терміни виконання, ясно формулюватися; різні плани, розділи одного плану, а також окремі заходи повинні бути взаємозв’язані [78, c. 19-22].

Найважливішою формою взаємодії органів внутрішніх справ та органів ДПС із громадськими формуваннями правоохоронної спрямованості є сумісне (спільне) виконання запланованих заходів, що знаходить свій прояв у конкретних діях по втіленню передбачених організаційними документами заходів в життя. Такимизаходами є: спільні рейди, спільне патрулювання, спільний огляд території, спільний прийом громадян, а також спільна участь у правовому вихованні населення, профілактичній діяльності тощо.

Підводячи підсумок, цьому підрозділу необхідно підкреслити, що не кількість громадських формувань та їх членів, а якісні показники повинні бути визначальними під час оцінювання ефективності їх правоохоронної діяльності, а саме кількість попереджених та припинених ними правопорушень, виявлених правопорушень та правопорушників, які їх вчинили і т. ін., з одного боку, та думка населення про їх правоохоронну діяльність, визначальною підставою для формування якої буде їх фактична присутність у громадських місцях – з другого.

Висновки до розділу 3

  1. Особливістю українського національного законодавства з питань соціального захисту є, по-перше, відсутність його належної систематизації; по-друге, переважно декларативний характер; по-третє, відсутність механізму запровадження окремих норм у життя та наявність багатьох прогалин.
  2. Соціально-правовий захист членів громадських формувань правоохоронної спрямованості є складним системним явищем, який включає в себе систему норм конституційного, трудового, кримінального, адміністративного, цивільного та іншого законодавства, які закріплюють відповідні гарантії захисту, встановлюють відповідальність за їх порушення і реалізуються на основі відповідного механізму дії.
  3. На членів громадських формувань правоохоронної спрямованості поширюється дія загальних нормативних актів, які регулюють соціальний захист усіх громадян. Крім цього, для членів громадських формувань правоохоронної спрямованості, враховуючи характер виконуваних ними завдань, функцій та повноважень, які подекуди пов’язані із ризиком для життя та здоров’я, передбачено підвищений соціальний захист, який доцільно назвати спеціальним.
  4. Незважаючи на те, що члени громадських формувань правоохоронної спрямованості виконують майже однакові завдання, функції та повноваження щодо охорони громадського порядку та державного кордону, боротьби із правопорушеннями як і працівники ОВС чи ДПС України, та ще й на добровільних засадах, без зброї, яка передбачена для державних правоохоронних структур, що нерідко ставить їх життя та здоров’я у пряму небезпеку, вони менше соціально захищені ніж працівники ОВС та ДПС України, що потребує, на думку дисертанта, негайного виправлення, шляхом внесення відповідних змін до ст.17 Закону України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” доповнивши її такими формами соціального захисту як: користування пільгами при розподілі житла, встановленні квартирних телефонів; знижка по оплаті жилої площі, комунальних послуг, а також палива; одержання кредитів на індивідуальне і кооперативне житлове будівництво в розстрочку.
  5. Пропонуємо: по-перше, обов’язкове державне страхування, яке передбачене для працівників ОВС та ДПС поширити і на членів громадських формувань правоохоронної спрямованості; по-друге, встановити однаковий розмір виплати одноразової грошової допомоги, яка виплачуватиметься сім’ї загиблого під час виконання ним правоохоронних завдань, незалежно від того, в державному чи недержавному правоохоронному органі (об’єднанні) він виконував покладені на нього правоохоронні обов’язки.
  6. Розгляд проблематики соціально-правового захисту членів громадських формувань правоохоронної спрямованості дає можливість визначити бажану перспективу розв’язання нагальних питань у цій сфері. Зокрема необхідно: по-перше, прирівняти соціальні виплати (пільги, компенсації, допомоги тощо) членів громадських формувань правоохоронної спрямованості із тими, які передбачені для працівників ОВС та ДПС; по-друге, забезпечити належний контроль за їх виплатою, передбачити юридичну відповідальність за порушення у цій сфері.
  7. Недосконалість правової захищеності членів громадських формувань правоохоронної спрямованості, яка з одного боку, полягає в обтяжливій та громіздкій процедурі доказування правомірності своєї поведінки членом громадського формування, з другого – у невиконанні принципу невідворотності покарання правопорушника, який скоїв протиправне діяння щодо члена громадського формування правоохоронної спрямованості, призводить до нерішучості їх дій щодо припинення протиправних зазіхань на суспільні відносини, які охороняються державою, що в кінцевому рахунку призводить до пасивності в їх діяльності по виконанню завдань з охорони громадського порядку та державного кордону. Подібна пасивність і нерішучість у виконанні покладених на них завдань, у свою чергу, наносить шкоду авторитету самоврядної правоохоронної діяльності.
  8. Юридична відповідальність інтегрує усі інші елементи правового статусу і встановлює існування відхилень в процесі їх реалізації. Принцип відповідальності – обов’язковий елемент правового статусу члена громадського формування.
  9. Юридична відповідальність виступає в якості засобу, міри і гарантії правомірної поведінки членів громадських формувань. Необхідно відмежовувати юридичну відповідальність громадських формувань від відповідальності її керівників та членів формувань. При цьому слід виходити з того, що законні права та інтереси громадського формування представляють його керівні органи, які обов’язково повинні діяти відповідно до статутних цілей і завдань. Якщо керівні органи (особи) діють в межах статуту і наданих їм повноважень, здійснюючи при цьому цивільно-правові порушення (наприклад, невиконання договірних зобов’язань), то до відповідальності притягається громадське формування. Крім того, за порушення певних правил та норм, наприклад в сфері електроенергетики, водокористування, медичних, санітарно-епідеміологічних, фінансових та інших правил до юридичної відповідальності може бути притягнено громадське формування правоохоронної спрямованості, як юридичну особу. До членів громадських формувань правоохоронної спрямованості можуть бути застосовані усі традиційні, крім конституційної, види юридичної відповідальності.
  10. Доцільність виокремлення і таких видів юридичної відповідальності як конституційна та матеріальна вже давно обґрунтована та доведена, ці види відповідальності передбачають специфічні санкції, які реалізуються на практиці, у зв’язку з цим до ст.92 Конституції України необхідно внести відповідні зміни, доповнивши її пункт 22 конституційною та матеріальною відповідальністю.
  11. До ознак дисциплінарної відповідальності членів громадських формувань правоохоронної спрямованості ми відносимо такі: 1) наступає, як правило, за дисциплінарну провину, але може наступити і за скоєння інших правопорушень (може бути наслідком вчинення адміністративного правопорушення, а у деяких випадках - кримінального злочину та матеріального правопорушення); 2) полягає у накладенні на винних каральних санкцій – дисциплінарних стягнень (попередження, догана, виключення із членів громадського формування); 3) право на її реалізацію мають суб’єкти лінійної влади – керівники чи керівні органи громадських формувань; 4) об’єктом дисциплінарної відповідальності є дисципліна (у тому числі й морально-етична поведінка членів громадських формувань); 5) суб’єкт, який накладає дисциплінарне стягнення знаходиться у відносинах підпорядкованості з особою, яка піддається дисциплінарному впливу; 6) дисциплінарна відповідальність, так само як і кримінальна та матеріальна може бути накладена лише на фізичну особу, тобто, на члена громадського формування; 7) відрізняється від загального порядку дисциплінарної відповідальності інших осіб: суб’єктним складом; формами і видами стягнень; колом осіб, уповноважених накласти стягнення; підставами і порядком накладення й оскарження стягнень.
  12. До адміністративної відповідальності може бути притягнено члена громадського формування як у загальному (як і будь-якого іншого правопорушника), так і спеціальному (як суб’єкта адміністративної влади) порядку; суб’єктом адміністративної діяльності може бути і саме громадське формування правоохоронної спрямованості.
  13. З метою удосконалення правового регулювання юридичної відповідальності членів громадських формувань, пропонуємо до Закону України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” внести такі зміни та доповнення: По-перше, ст.18 цього Закону доповнити нормою, яка передбачала б порядок відсторонення члена громадського формування, який вчинив правопорушення, від виконання обов’язків по охороні громадського порядку та державного кордону до вирішення питання про його відповідальність. По-друге, цей Закон доповнити окремою статтею за назвою: „Відповідальність членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону”, у якій зазначити, що члени громадських формувань за невиконання чи неналежне виконання своїх обов’язків по охороні громадського порядку та державного кордону підлягають кримінальній, адміністративній, цивільній, дисциплінарній та матеріальній відповідальності відповідно до законодавства України.
  14. Розвиток науково-технічної галузі, і, зокрема, її негативні наслідки, аморалізація суспільства та інші негативні фактори прогресивного розвитку, актуалізують питання про безпеку громадян, їх правову та соціальну захищеність. Разом з тим не використовуються наявні ресурси та можливості такої захищеності. Відсутня цілеспрямована політика по залученню громадськості до вирішення основних завдань правоохоронної діяльності, зокрема охорони громадського порядку і державного кордону, не впроваджується позитивний зарубіжний досвід з цих питань.
  15. Причинами серйозних недоліків у сфері охорони громадського порядку і державного кордону, боротьбі із правопорушеннями є такі: 1) слабка профілактична робота з населенням; 2) низька ефективність заходів попередження і припинення правопорушень серед неповнолітніх та інших осіб, які перебувають на обліках в правоохоронних органах; 3) відсутність належної пропаганди з питань участі громадськості в правоохоронній діяльності; 4) відсутність належної державної підтримки діяльності громадських формувань правоохоронної спрямованості; 5) неналежний соціально-правовий захист працівників державних правоохоронних структур, системне скорочення служб, органів та підрозділів, які ведуть боротьбу із правопорушеннями.
  16. Удосконалити діяльність громадських формувань правоохоронної спрямованості, допоможуть, на думку дисертанта, такі перспективні заходи: по-перше, спрощення процедури їх легалізації; по-друге, приділення більшої уваги їх діяльності з боку місцевих органів влади та місцевого самоврядування; по-третє, зосередження зусиль громадських формувань на профілактиці правопорушень і правовій пропаганді серед населення, його правовому вихованні; по-четверте, поліпшення матеріально-технічного та фінансового забезпечення громадських формувань, удосконалення системи соціально-правового захисту їх членів, підвищення матеріальної мотивації останніх до правоохоронної діяльності; по-п’яте, підвищення якості взаємодії та координації між ОВС, ДПС та громадськими формуваннями правоохоронної спрямованості.
  17. Пропонуємо вирішити питання щодо відрахування громадським формуванням 30 відсотків від сплати адміністративних штрафів за правопорушення, яке розкрито членами громадських формувань чи за їх безпосередньою допомогою.
  18. Використовуючи досвід роботи громадських формувань 60-70-х років, необхідно підвищувати авторитет їх членів, яких необхідно ретельно підбирати і відбирати, з активних громадян, принципових, авторитетних та за рекомендацією трудового колективу або місцевої громади, залучати у їх лави колишніх працівників ОВС та ДПС, які знаходяться на пенсії та мають великий досвід правоохоронної діяльності.
  19. В засобах масової інформації необхідно як найширше висвітлювати позитивну роботу громадських формувань, їх успіхи у попередженні та припиненні правопорушень, затриманні правопорушників, тощо. Висвітлення позитивних аспектів діяльності громадських формувань, вивчення думки населення про їх роботу має важливе соціальне значення для подальшого розвитку активності громадян в охороні громадського порядку та державного кордону.
  20. З метою ознайомлення з оперативною обстановкою на обслуговуючій території керівників громадських формувань правоохоронної спрямованості, пропонуємо запровадити їх обов’язкову участь в оперативних нарадах територіальних органів внутрішніх справ та органів охорони державного кордону.
  21. Важливою умовою ефективної і цілеспрямованої роботи громадських формувань повинен стати комплексний план взаємодії між ними і відповідними державними органами правопорядку, а основними формами такої взаємодії повинні бути: обмін оперативною інформацією; спільна розробка правоохоронних заходів; спільне здійснення таких заходів.
  22. Не кількість громадських формувань та їх членів, а якісні показники повинні бути визначальними під час оцінювання ефективності їх правоохоронної діяльності, а саме кількість попереджених та припинених ними правопорушень, виявлених правопорушень та правопорушників, які їх вчинили і т. ін., з одного боку, та думка населення про їх правоохоронну діяльність, визначальною підставою для формування якої буде їх фактична присутність у громадських місцях – з другого.

ВИСНОВКИ

В результаті дисертаційного дослідження, виконаного на основі аналізу чинного законодавства України і практики його реалізації, теоретичного осмислення численних наукових праць у різних галузях юриспруденції, автором сформульовано ряд висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на удосконалення теоретичних та правових засад діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону.Основними з яких є такі:

  1. Історія становлення та розвитку громадських формувань правоохоронної спрямованості має практичний інтерес, оскільки аналіз досвіду їх правоохоронної діяльності, як успіхів, так і прорахунків (негараздів), які мали місце у різні періоди розвитку української державності, дозволяє уникнути помилок на сучасному етапі їх розвитку, використати апробовані на практиці перспективні форми та методи їх правоохоронної діяльності. Позитивний історичний досвід їх правоохоронної діяльності може бути втілений в правоохоронну діяльність громадських формувань, що виконують правоохоронні функції на сучасному етапі розвитку нашої держави. Необхідність відновлення діяльності таких формувань, законодавчого врегулювання їх діяльності є вимогою сьогодення, адже ріст правопорушень можна подолати лише шляхом співпраці усіх інституцій суспільства. В іншому випадку, заходи, спрямовані на боротьбу із правопорушеннями не призведуть до кардинального поліпшення ситуації доти, доки зусилля правоохоронних структур, зокрема, міліції не отримають широкої підтримки з боку громадських структур суспільства.
  2. Запропоновано розрізняти наступні види адміністративно-правового статусу громадського формування: 1) загальний статус, що закріплений Конституцією України та Законом України „Про об’єднання громадян”, який є однаковим для всіх легалізованих громадських організацій, і характеризується стабільністю та визначеністю; 2) спеціальний, який доповнює загальний статус, і є сукупністю елементів, що відображають особливості правового положення, місця та ролі окремих категорій громадських об’єднань, наділяє їх спеціальними, додатковими правами та обов’язками (громадські формування правоохоронної спрямованості); 3) індивідуальний – фіксує особливості правового положення окремого формування, визначає його персоніфіковані права і обов’язки, є динамічним.
  3. Громадським формуванням з охорони громадського порядку та державного кордону є таке, що: створене на засадах самодіяльності і легалізоване в передбаченому законом порядку; виключно добровільне громадське формування, утворене на основі єдності інтересів; утворене фізичними особами для спільної реалізації ними на законних підставах прав і свобод; його діяльність повинна бути спрямована на запобігання та припинення правопорушень, захист життя та здоров’я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, а також на рятування людей і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних ситуацій.
  4. Громадські формування правоохоронної спрямованості класифіковано за такими підставами: 1) характером завдань, які вони виконують; 2) напрямком їх діяльності; 3) складом; 4) порядком виконання покладених на них завдань; 5) наявністю (відсутністю) права застосовувати примусові заходи, складати необхідні процесуальні документи; 6) наявністю (відсутністю) реквізитів під час виконання правоохоронних завдань; 7) порядком легалізації; 8) категорією членів громадських формувань; 9) наявністю координаційних повноважень.
  5. Обґрунтовано, що статус члена громадського формування правоохоронної спрямованості включає: права і обов’язки (у тому числі вимоги та обмеження, які є похідними від прав і обов’язків); гарантії їх забезпечення; юридичну відповідальність.
  6. Пропонуємо: по-перше, обов’язкове державне страхування, яке передбачене для працівників ОВС та ДПС поширити і на членів громадських формувань правоохоронної спрямованості; по-друге, встановити однаковий розмір виплати одноразової грошової допомоги, яка виплачуватиметься сім’ї загиблого під час виконання ним правоохоронних завдань, незалежно від того, в державному чи недержавному правоохоронному органі (об’єднанні) він виконував покладені на нього правоохоронні обов’язки; по-третє, прирівняти соціальні виплати членів громадських формувань правоохоронної спрямованості до тих, які передбачені для працівників ОВС та ДПС; по-четверте, забезпечити належний контроль за їх виплатою, передбачити юридичну відповідальність за порушення у цій сфері.
  7. Юридична відповідальність виступає в якості засобу, міри і гарантії правомірної поведінки членів громадських формувань. Необхідно відмежовувати юридичну відповідальність громадських формувань від відповідальності її керівників та членів формувань. При цьому слід виходити з того, що законні права та інтереси громадського формування представляють його керівні органи, які обов’язково повинні діяти відповідно до статутних цілей і завдань. Якщо керівні органи (особи) діють в межах статуту і наданих їм повноважень, здійснюючи при цьому цивільно-правові порушення (наприклад, невиконання договірних зобов’язань), то до відповідальності притягається громадське формування. Крім того, за порушення певних правил та норм, наприклад в сфері електроенергетики, водокористування, медичних, санітарно-епідеміологічних, фінансових та інших правил до юридичної відповідальності може бути притягнено громадське формування правоохоронної спрямованості, як юридичну особу. До членів громадських формувань правоохоронної спрямованості можуть бути застосовані усі традиційні, крім конституційної, види юридичної відповідальності.
  8. Удосконалити діяльність громадських формувань правоохоронної спрямованості, допоможуть, на думку дисертанта, такі перспективні заходи: по-перше, спрощення процедури їх легалізації; по-друге, приділення більшої уваги їх діяльності з боку місцевих органів влади та місцевого самоврядування; по-третє, зосередження зусиль громадських формувань на профілактиці правопорушень і правовій пропаганді серед населення, його правовій освіті; по-четверте, поліпшення матеріально-технічного та фінансового забезпечення громадських формувань, удосконалення системи соціально-правового захисту їх членів, підвищення матеріальної мотивації останніх до правоохоронної діяльності; по-п’яте, підвищення якості взаємодії та координації між ОВС, ДПС та громадськими формуваннями правоохоронної спрямованості.
  9. Пропонуємо вирішити питання щодо відрахування громадським формуванням 30-ти відсотків від сплати адміністративних штрафів за правопорушення, яке розкрито членами громадських формувань чи за їх безпосередньою допомогою.
  10. В засобах масової інформації необхідно як найширше висвітлювати позитивну роботу громадських формувань, їх успіхи у попередженні та припиненні правопорушень, затриманні правопорушників, тощо. Висвітлення позитивних аспектів діяльності громадських формувань, вивчення думки населення про їх роботу має важливе соціальне значення для подальшого розвитку активності громадян в охороні громадського порядку та державного кордону.
  11. З метою ознайомлення з оперативною обстановкою на обслуговуючій території керівників громадських формувань правоохоронної спрямованості, пропонуємо запровадити їх обов’язкову участь в оперативних нарадах територіальних органів внутрішніх справ та органів охорони державного кордону.
  12. Важливою умовою ефективної і цілеспрямованої роботи громадських формувань повинен стати комплексний план взаємодії між ними і відповідними державними органами правопорядку, а основними формами такої взаємодії повинні бути: обмін оперативною інформацією; спільна розробка правоохоронних заходів; спільне здійснення таких заходів.
  13. Не кількість громадських формувань та їх членів, а якісні показники повинні бути визначальними під час оцінювання ефективності їх правоохоронної діяльності, а саме кількість попереджених та припинених ними правопорушень, виявлених правопорушень та правопорушників, які їх вчинили і т. ін., з одного боку, та думка населення про їх правоохоронну діяльність, визначальною підставою для формування якої буде їх фактична присутність у громадських місцях – з другого.
  14. Запропоновано зміни та доповнення до чинних нормативно-правових актів, зокрема до базового законодавчого акту із досліджуваних питань - Закону України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”, а саме:
  15. беручи до уваги те, що у нормативно-правових актах практично неможливо передбачити вичерпний перелік морально-етичних вимог та правил поведінки членів громадських формувань правоохоронної спрямованості, пропонуємо цей Закон доповнити окремим Розділом за назвою „Принципи морально-правової поведінки членів громадських формувань”, серед яких: законність, рівність перед законом, духовність, патріотизм, справедливість, чесність, ефективність, культура спілкування, сутність та зміст яких розкрито у відповідному підрозділі дисертації. У вище зазначеному Розділі, крім принципів морально-правової поведінки членів громадських формувань, пропонуємо передбачити їх морально-етичні зобов’язанні, перелік яких приведено у дисертації. У цьому ж Розділі, як окрему вимогу до членів громадських формувань правоохоронної спрямованості пропонуємо передбачити і те, що „у разі виявлення порушень законодавства, зловживань чи інших правопорушень у тому числі і в діяльності працівників органів внутрішніх справ, органів охорони державного кордону, інших правоохоронних органів, член громадського формування повинен вжити усіх можливих заходів щодо припинення цих порушень або повідомити про це відповідним органам (посадовим особам)”;
  16. цей Закон необхідно доповнити і такими обмеженнями, що пов’язані із реалізацією членами громадських формувань повноважень у сфері охорони громадського порядку і державного кордону як „брати участь у страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державних органів влади та місцевого самоврядування” та „бути членами політичних партій, рухів та інших громадських об’єднань, що мають політичну мету”;
  17. незважаючи на те, що члени громадських формувань правоохоронної спрямованості виконують майже однакові завдання, функції та повноваження щодо охорони громадського порядку та державного кордону, боротьби із правопорушеннями як і працівники ОВС чи ДПС України, та ще й на добровільних засадах, без зброї, яка передбачена для державних правоохоронних структур, що нерідко ставить їх життя та здоров’я у пряму небезпеку, вони є менше соціально захищеними ніж працівники ОВС та ДПС України, що потребує, на думку дисертанта, негайного виправлення, шляхом внесення відповідних змін до ст.17 цього ж Закону доповнивши її такими формами соціального захисту як: користування пільгами при розподілі житла, встановленні квартирних телефонів; знижка по оплаті жилої площі, комунальних послуг, а також палива; одержання кредитів на індивідуальне і кооперативне житлове будівництво в розстрочку;
  18. з метою удосконалення правового регулювання юридичної відповідальності членів громадських формувань, пропонуємо до цього Закону внести такі зміни та доповнення: по-перше, його ст.18 доповнити нормою, яка передбачала б порядок відсторонення члена громадського формування, який вчинив правопорушення, від виконання обов’язків по охороні громадського порядку та державного кордону до вирішення питання про його відповідальність; по-друге, цей Закон доповнити окремою статтею за назвою: „Відповідальність членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону”, у якій зазначити, що члени громадських формувань за невиконання чи неналежне виконання своїх обов’язків по охороні громадського порядку та державного кордону підлягають кримінальній, адміністративній, цивільній, дисциплінарній та матеріальній відповідальності відповідно до законодавства України.


Додаток АВідомості про Громадські формування з охорони громадського порядку и державного кордону.

Найменування

регіонів

Кількість

ГФ з ОГП

В них

членів

Із них сту-

деньські ГФ

В них

членів

Козацьких

ГФ з ОГП

В них

членів

Кількість ГФ

в сільській

місцевості

В них

членів

ГФ на територій

Садовничо-город-

низьких товариств

В них

членів

Республіка Крим

185

10406

3

176

7

164

118

6908

68

519

Вінницька

698

14099

9

179

2

283

645

12802

8

67

Волинська

331

4015

2

24

5

107

281

2679

12

50

Дніпропетровська

487

33576

5

75

6

240

310

18895

0

0

Донецька

254

10219

19

589

26

1354

102

2693

11

482

Житомирська

1001

27871

15

670

12

615

943

21859

15

376

Закарпатська

383

10682

8

165

3

156

329

8259

69

778

Запорізька

303

8889

10

491

26

810

204

4272

10

190

Івано-Франківська

642

9851

18

365

3

31

557

8484

4

56

Київська

659

13107

8

118

5

223

603

14883

9

275

м. Київ

1

9221

6

381

0

0

0

0

2

28

Кіровоградська

335

5036

7

90

3

26

351

4521

6

127

Луганська

357

29703

8

495

2

60

212

13348

13

560

Львівська

1014

30769

9

994

1

55

852

20439

45

687

Миколаївська

351

6951

8

320

8

355

327

6714

12

136

Одеська

447

22880

21

885

20

594

319

13083

25

531

Полтавська

724

21679

9

1273

5

325

541

15356

174

2547

Рівненська

487

13986

2

400

4

300

351

8312

8

180

м. Севастополь

50

997

7

105

3

45

6

54

4

52

Сумська

1412

16560

7

336

6

3089

1062

12690

168

3165

Тернопільська

874

16712

2

168

2

1775

603

9356

3

30

Харківська

1795

36998

30

2944

15

1174

658

16207

304

3671

Херсонська

207

17740

4

108

4

418

196

17131

3

83

Хмельницька

543

7755

7

147

1

10

491

6864

6

68

Черкаська

516

10367

7

220

13

715

455

8544

0

0

Чернігівська

767

13982

16

459

3

123

494

7853

27

353

Чернівецька

395

7362

5

164

5

145

362

6251

6

58

Донецька Залізниця

31

418

0

0

0

0

0

0

0

0

Львівська

41

1458

0

0

0

0

0

0

0

0

Одеська

38

613

0

0

0

0

0

0

0

0

Південна

76

947

0

0

0

0

0

0

0

0

Південно-західна

83

1291

0

0

0

0

0

0

0

0

Придніпровська

115

2497

0

0

0

0

0

0

0

0

ВСЬОГО

15642

422550

252

12341

190

13192

11372

268857

1012

15061


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Административная деятельность органов внутренних дел. Особенная часть. Издание второе, исправленное и дополненное. Учебник / под ред. А.П.Коренева. – М.: МЮИ МВД России. «Щит-М», 1999. – 528с.
  2. Административная ответственность в СССР / Под. ред. В.Н. Манохина и Ю.С. Адушкина. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та‚ 1988. – 168 с.
  3. Адміністративна відповідальність в Україні: Навчальний посібник / За заг. ред. доц. А.Т. Комзюка. 2-е вид., перероб. і доп. – Харків: Ун-т внутр. справ, 2001. – 99 с.
  4. Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ. Загальна частина: Підручник / Під заг. ред. І.П. Голосніченка, Я.Ю. Кондратьєва. – К.: Українська академія внутрішніх справ, 1995. – 177 с.
  5. Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер'янов (голова). - К.: Видавництво «Юридична думка», 2004. - 584 с.
  6. Адміністративне право України: Підручник для юрид.вузів. / Ю.П. Битяк, В.В. Богуцький, В.М. Гаращук та ін.; За ред. Ю.П. Битяка. – Харків: Право, 2001 – 528 с.
  7. Адміністративне право України: Підручник / Ю.П. Битяк, В.М. Гаращук, О.В. Дьяченко та ін.; За ред. Ю.П. Битяка. - К.: Юрінком Інтер, 2005. – 544с.
  8. Акименко В.П. Общественность по охране общественного порядка. – М.: Знание, 1984. – 174 с.
  9. Алексеев С.С. Общие дозволения и общие запреты в советском праве. – М.: Юрид. лит., 1989. – 286 с.
  10. АлексеевС.С. Теория права. – М.: Изд-во БЕК, 1994. – 224с.
  11. Алехин А.П., Кармолицкий А.А., Козлов Ю.М.Административное право Российской Федерации: Учебник. –М.: ИКД „Зерцало-М”. 2003. - 608 с.
  12. Анджієвський В.С., Тимченко І.А. Нове законодавство про адміністративні правопорушення. – К.: Політвидат України, 1987. – 110 с.
  13. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. К.: Дніпро, 1991. – 238 с.
  14. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Опис справ 1713-1776. – К.: Наукова думка, 1994. – 232 с.
  15. Архів УМВС України у Чернігівській області. - Ф. 77. - Оп. 1. - Спр. 6.
  16. Атаманчук Г.В. Теория государственного управления. Kуpc лекцій – М.: Юрид. лит., 1997. – 400 с.
  17. Бандурка О.М. Партнерські взаємовідносини між населенням та міліцією: Підручник. – Харків; Вид-во Нац. Ун-ту внутр. справ, 2003. – 352 с.
  18. Бахрах Д.Н. Административная ответственность граждан в СССР. – Свердловск: Урал. ун-т, 1989. – 202 с.
  19. Бахрах Д.Н. Административное право. Учебник для вузов. – М.: Издательство БЕК, 1997. – 368 с.
  20. Бахрах. Д.Н. Административное право России. Учебник для вузов. – М.: НОРМА, 2002. – 445 с.
  21. Бірюков І.А., Заїка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України: Загальна частина. – К.: Наукова думка, 2000. – 304 с.
  22. Болотіна Н. Право людини на соціальне забезпечення в Україні: проблеми термінів і понять // Право України. – 2000. – № 4. – С. 35 – 39.
  23. Большой юридический словарь (под ред. А.Я. Сухарева, В.Е. Крутских). – М.: ИНФРА-М, 2000. – 384с.
  24. Большой юридический словарь / Под.ред. А.Я.Сухарев; В.Д. Зорькина, В.Е. Крутских. – ИНФРА – М, 1998. – 790 с.
  25. Бондаревський А.В. Волосне управління та становище селян на Україні після реформи 1861 р. – К.: Основи, 1991. – 325с.
  26. Брежнєв Л.І. Ленінським курсом. Доповіді та статті. – М., 1978. – Т.6. – 629 с.
  27. Васильева Г.В., Студеникина М.С. Законодательство об административных правонарушениях (словарь справочник для слушателей народных университетов). – М.: Знание, 1986. – 128с.
  28. Ведомости Верховного Совета УССР 1980. – № 32. - С.597.
  29. Венгеров А.Б. Теория государства и права:Учебник для юридических вузов. 3-е изд. – М.: Юриспруденция, 2000. – 528 с.
  30. Венедиктов В.С. Юридическая ответственность по советскому трудовому праву. Уч. пособие. – К.: Наук. думка, 1989. – 136 с.
  31. Венедиктов В.С. Юридична відповідальність працівників ОВС України: Монографія. – Харків: Вид-во Нац. университету внутр. справ, 2003. – 269 с.
  32. Веремеенко И.И. Механизм административно-правового регулирования в сфере охраны общественного порядка. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1982. – 112 с.
  33. Взаємодія міліції та громадськості в Україні / За заг. ред. А.Дж.Бека, О.Н.Ярмиша: Навч.посібник. – Харків: Вид-во Націон. ун-ту. внутр. справ, 2001.– 200 с.
  34. Витрук Н.В. О юридических средствах обеспечения реализации и охраны советских граждан // Правоведения. – 1964. – № 4. – С.26-30.
  35. Витрук Н.В. Основы теории правового положения личности в социальном обществе. – М.: Наука, 1979. – 229с.
  36. Витрук Н.В. Статус личности в политической системе общества. – М.: Юрид. лит., 1993. – 216 с.
  37. Витрук Н.В. Топорнин Б.Н., Воеводин В.С. Конституционний статус личности в СССР. – М.: Юрид. Лит.,1980. – 256 с.
  38. Відомості Верховної Ради УРСР. – 1963. - № 51. - Ст. 73.
  39. Відомості Верховної Ради УРСР. – 1963. - № 51. - Ст. 732.
  40. Відомості Верховної Ради УРСР. – 1973. - № 11. - Ст. 80.
  41. Відомості Верховної Ради. – 1967. - № 34. - Ст. 242.
  42. Відомості Верховної Ради. – 1972. - № 8. - Ст. 43.
  43. Воеводин Л.Д. Правовое положение личности в науке советского государственного права // Сов. Гос-во и право. – 1965. – №2. – С.22-50.
  44. Гавриленко Д.А. Дисциплина в советском государственном аппарате и организационно-правовые средства её обеспечения. – Минск: Наука и техника, 1979. – 152с.
  45. Галаган И.А. Административная ответственность в СССР: Процессуальное регулирование. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1976. – 198 с.
  46. Главуш И.Д. Общественность на страже правопорядка. - К.: Политиздат Украины, 1987. – 128 с.
  47. Голубицький В. Запорозьке козацтво. – К.: Вища школа. – 1994. – 539 с.
  48. Гончарук С.Т. Адміністративна відповідальність за законодавством України. - К.: Українська академія внутрішніх справ, 1995. – 78 с.
  49. Гончарук С.Т. Адміністративні стягнення (в запитаннях і відповідях). – К.: КМУЦА, 1998. –40 с.
  50. Громадські формування з охорони порядку і боротьби зі злочинністю: минуле і сьогодення // Міліція України. - 2001. - № 3. - С.25-28.
  51. Грушевський М. История Украины - Руси в 10-ти томах – К., 1991. – 562с.
  52. ДАДО (Державний архів Донецької області), ф 326 „ Донецкий областной комитет Коммунистической партии Украины. Особый сектор. Секретная часть”, оп.15, спр. 146 „ Информация обкома Комммунистической партии Украины в ЦК Коммунистической партии Украины по вопросам работы административных органов”. – 30 арк.
  53. ДАДО, ф.326 „Донецкий областной комитет Коммунистической Украины (отдел административных органов)”, оп.15, спр.1493 отчеты информации обкома партии в ЦК КП Украины, горкомов и райкомов партии в обком КП Украины о ходе выполнения партийных решений по вопросам искоренения безнадзорности и правонарушений среди несовершеннолетних, усиления борьбы с преступностью, улучшения кулльтурно-массовой работы. – 156 арк.
  54. ДАДО, ф.903 „Партийный комитет УВД Донецкой области Ленинского Райкома Компартии Украины г.Донецка”, оп.З, спр.59 Протоколы заседаний партийного комитета партийной организации управления внутренних дел Донецкой области”. –115 арк.
  55. Действующее международное право. В 3-х томах // Составители Ю.М. Колосов и Э.С. Кривчикова. Т. 2. – М.: Изд-во Московского независимого института международного права, 1999. – 832 с.
  56. Додин Е.В. Доказывание в административно-юрисдикционной деятельности органов внутренних дел: Учебное пособие. – К.: НИ и РИО ВКШ МВД СССР, 1985. – 100 с.
  57. Дорошенко Д. Нарис історії України у 2-х томах – Львів, 1991. – 467 с.
  58. Дурдинець В. Боротьба зі злочинністю має бути всеохоплюючою й ефективною // Право України. – 1998. - №1. – С.25 - 34.
  59. Еременко В.С. Общественность в помощь милиции. – М.: Знание, 1987. – 84 с.
  60. Загальна декларація прав людини: Прийнято резолюцією 217А(ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948р.// Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К.Качуренко. – 2-е вид. – К.: Юрінформ, 1992. – С.18-24.
  61. История советсткой милиции. В 4 т. - / Под ред. Н.А Щелокова. – М.: Высшая школа, 1977. - Т. 1 - 556 с.
  62. История советсткой милиции. В 4 т. - / Под ред. Н.А Щелокова. – М.: Высшая школа, 1977. – Т. 2 – 564 с.
  63. Каблов Д.С. Генеза проблем існування громадських формувань з охорони громадського порядку // Право України. – 2006. – № 5. – С.156-162.
  64. Каблов Д.С. Гарантії соціально-правового захисту членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону// Вісник Донецького національного університету. Серія В: економіка і право// 2006. – №2. – С.432-437.
  65. Каблов Д.С. Деякі моральні принципи поведінки членів громадських формувань з охорони громадського порядку // Право і безпека. – 2006. – Т.5. - №3. – С. 62-65
  66. Калюжный С.М. Правоохранительная деятельность в зарубежных странах. – М.: ИНИОН, 1991. – 345 с.
  67. Кант І. „Лекции по этике”. – М., 1988. – 92с.
  68. Карташкин В.А. Международная защита прав человека. – М.: Международные отношения, 1976. – 221с.
  69. Катков Д.Б., Корчиго Е.В. Конституционное право России: Учебное пособие/ Отв. ред. академик РАЕН Ю.А. Веденеев.– М.: Юриспруденция,1999. – 288 с.
  70. Кисин В.Р. Административное правонарушение: понятие, состав, квалификация. Учебное пособие. - М.: МВШМ МВД РСФСР, 1991. – 58 с.
  71. Ківалов С.В., Біла Л.P. Адміністративне право України: Навчально-методичний посібник. - Вид. друге, перероб. і доп. - Одеса: Юридична література, 2002. - 312 с.
  72. Князєв В. Конституційні гарантії прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні // Право України. - 1998. - № 11. - С. 29-31.
  73. Коваль Л.В. Административно-деликтное отношение. – К.: Вища школа, 1979. – 230 с.
  74. КовальЛ.В.Адміністративне право України. Курс лекцій (Загальна частина). – К.: Основи, 1994. – 154с.
  75. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості верховної Ради УРСР. –1984. – Додаток до № 51. – Ст. 1122.
  76. Козлов Ю.М. Административные правоотношения.– М.: Юрид. лит., 1976. – 184 с.
  77. Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 1999. – 736 c.
  78. Колпаков В.К. Взаимодействие милиции и общественности в сфере правопорядка: Учебное пособие. - К.: Украинская академия внутренних дел, 1993. – 80 с.
  79. Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 544 с.
  80. Конституционное право. Энциклопедический словарь / Отв. ред. С.А. Авакьян. – М.: Норма, 2000. – 688 с.
  81. Конституционный статус общественных организаций в СССР / отв.ред. А.И.Щиглик. – М., 1983. – 123с.
  82. Конституції СРСР Москва, изд. Полит. Литература. – 1977. - 61с.
  83. Конституційне право України / Фріцький О.Ф., Городецький О.В., Корнієнко М.І., Кравець Є.Я., Кузнєцова В.Ф. - К.: Наукова думка, 1999. - 736 с.
  84. Конституційне право України/ За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 1999. – 735с.
  85. Конституція України – основа реформування суспільства / В.Я.Тацій, Ю.П.Битяк, Ю.М.Грошовий, М.В.Цвік. – Х.: Право, 1996. – 96 с.
  86. Конституція України - Основний Закон суспільства, держави, людини: Науково - практичні рекомендації / Луговий В.І., Князєв В.М., Майборода В.К., Нижник Н.Р., Назимко П.С. - К.: Вид-во УАДУ, 1998. - 224 с.
  87. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст.141.
  88. Король Я. Нові форми участі громадських формувань в забезпеченні правопорядку і боротьбі із злочинністю у м. Львові і Львівській області // Проблеми охорони громадського порядку і вдосконалення законодавства. Матеріали науково-практичної конференції. – Х.: ХІВС. – 1995. – С. 108–109.
  89. Косенко В.П. Правоохоронні функції міліції // Вісник Університету внутрішніх справ України. – 1999. – № 5. – С. 23–28.
  90. Кригер Г.Л. Народные дружины в борьбе с преступностью. – М.: Юрид. лит., 1976. – 80 с.
  91. Кримінальний Кодекс України // Відомості верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.
  92. Кудрявцев В.Н. Право и поведение. – М.: Юрид. лит., 1978. – 191с.
  93. Кудрявцев В.Н., Керимов Д.А. Право и государство: Опыт философско-правового анализа. М.: Юристъ, 1993. – 245с.
  94. Лазарев В.В., Попов Л.П. Новое законодательство об административных правонарушениях и его применение // Сов. Государство и право. – 1986. – № 3. – С. 51-59.
  95. Ленин В.И. Полн. собр. соч., Т.35, - С.200.
  96. Лившиц Р.З. Теория права. – М.: БЕК, 1994. – 224 с.
  97. Литвак О.М. Державний вплив на злочинність. Кримінологічно-правове дослідження. - К.: Юрінком Інтер, 2000. – 231 с.
  98. Лукашева Е.А. Социалистическое право и личность. – М.: Наука, 1987. – 160 с.
  99. Лукашева Е.А. Социалистическое правосознание и законность. – М.: Юрид. лит., 1973. – 344 с.
  100. Лук'янець Д.М. Інститут адміністративної відповідальності: проблеми розвитку: Монографія. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. 2001. - 220 с.
  101. Лунев А.Е. Административная ответственность за правонарушения. – М.: Госюриздат, 1961. – 187с.
  102. Лунеев В.В. Преступность ХХ века. Мировой криминологический анализ. – М.: Квадрат, 1997. – 231 с.
  103. Малько А.В. Стимулы и ограничения в праве: Теоретико-информационный аспект. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1994. – 244с.
  104. Маркарян Є.С. Теория культуры и современная наука: Логико-методологический анализ. – М.: Мысль, 1983. – 256 с.
  105. Материалы ХХІІ съезда КПСС М. госкомиздат 1962. – 45 с.
  106. Матузов Н.И. Личность. Права. Демократия. Теоретические проблемы субъективного права. – Саратов: Саратовский ун-т, 1972. – 292с
  107. Матузов Н.И. правовая система и личность. – Саратов: Саратовский университет,1987. – 239 с.
  108. Международная защита прав и свобод человека. Сборн. документов. // Сост. Г.М. Мелков – М.: Юрид. лит., 1990. – 661с.
  109. Миколенко А.И. Административный процесс и административная ответственность в Украине. Учебное пособие. - X.: „Одиссей”, 2004. – 272с.
  110. Мироненко О. Розбудова національного війська режимом П. Скоропадського // Історико-політичні уроки Української державності: Зб. наук. праць. – Київ-Донецьк: Оріяни, 1998. – 232 с.
  111. Мироненко О.М. Вільне козацтво УНР // Історико-політичні уроки української державності. – К. – Донецьк, 1998. – С. 33-37.
  112. Михайленко П. Громадські формування з охорони порядку та боротьбі зі злочинністю. Минуле і сьогодення // Форпост. – 2001. – №5. – С. 18.
  113. Михайленко П. Минуле і сьогодення // Форпост. – 2001. – №3. – С.26.
  114. Михайленко П.П. Кондратьєв Я.Ю. Історія України у документах і матеріалах: У 3-х т. – К.: Генеза, 2000. Т. – 3: 1946-1990. – 616 с.
  115. Мірошніченко Ю.Р. Права людини і проблеми правового забезпечення // Правовий статус особи: стан, проблеми перспективи: Збірник наукових статей. Частина 1, м. Київ, 1999. / за ред. М.Головка, Н.Морзе, П.Біленчука – К., АПВС, 1998. - С. 83-87.
  116. Міцкевич А.В. О гарантіях прав и свобод советских граждан в общенародном социалистическом государстве // Советское государство и право. – 1963. – № 8. – С.21-25.
  117. Молдаван В.В. Основи держави і права: Курс лекцій: Навчальний посібник для юрид. фак. вузів. – К.: Юмана, 1996. – 176 с.
  118. Молдован В.В., Мелащенко В.Ф. Конституційне право: Опорні конспекти: словник-довідник / Відпов. ред. О.О. Півень. - К.: Юмана, 1996. – 271 с.
  119. Музичук О.М. Організаційно-правові основи участі громадян в охороні громадського порядку і боротьбі з правопорушеннями: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.07. – Харків‚ 2003. – 193 с.
  120. Мулкаев Р.С. К вопросу о формах социалистического самоуправления народа в охране общественного порядка // Взаимодействие ОВД с общественностью по обеспечению охраны общественного порядка: Зб. науч. тр. – К.: Вища школа, 1982. – С. 72-78.
  121. Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы, реальность. – М.: Юрид. лит., 1991. – 156 с.
  122. Назаров Б.Л. О юридическом аспекте позитивной социальной ответственности // Сов. государство и право. – 1981. - № 10. – С. 37.
  123. Назарян В.Р. О некоторых аспектах понятия „общественные организации” и его определения // Вопросы теории общественных организаций. – М., 1977. – 212 с.
  124. Народне дружины. К.И. Бурцев, А.П. Закалюк. изд. „Вища школа”. К.: – 1976. – 318 с.
  125. Народні дружини: новий погляд на забезпечення спокою громадян // www.auc.rgl.net.ua
  126. Народные дружины (Сборник документов). – М.: Юрид. лит., 1974. – 208 с.
  127. Населення в допомогу міліції // Іменем Закону. – 2000. – № 34. – С. 4.
  128. Недбайло П.Е. Система юридических гарантий применения советских правовых норм // Правоведение. – 1971. – № 3. – С. 52.
  129. Нежинская Л.А. Буржуазные теория и практика привлечения населения к борьбе с преступностью (критический анализ): Автореф. дис. канд. юрид. Наук. – М. 1976 – 24 с..
  130. Ніхто не проїде, ніхто не пройде. Сьогодні день прикордонника // Україна молода. Щоденна інформаційно-політична газета. - 2005. - № 217 // www.umoloda.kiev.ua
  131. Новіков М.М. Об’єднання громадян у механізмі взаємодії держави і громадянського суспільства: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.01. – Харків‚ 2002. – 204 с.
  132. Об общественных объединениях: Закон РФ от 19 мая 1995 р. // Некоммерческие организации: Правовое положение, законодательство, учредительные документы / Под ред. М.Ю. Тихомирова. – М.: 1998. – 93с.
  133. Общая теория права и государства / Под ред. В.В. Лазарева. - М.: Юристъ, 1997. – 346 с.
  134. Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. - 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 2001. – 520 с.
  135. Овсянко Д.М. Административное право: Учебное пособие. // Изд. 3-е, перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2002. – 367с.
  136. Ожегов С.И. Словарь русского языка / Под ред. Н.Ю.Шведовой. – 14-е изд., стереотип. – М.: Рус. язык, 1983. – 814 с.
  137. Оніщенко Н.М. Правова система: проблеми теорії: Монографія. – К.: Ін-т держ. і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2002. – 352 с.
  138. Основи держави і права / Л.Л. Богачева, В.А. Бігун, Ю.П.Бітяк і ін. під ред. В.В.Комарова. – Навчань. допомога. Харків: Національна юрид. акад. України, 1997. – 245 с.
  139. Патюлин В.А. Государство и личность в СССР. – М.: Наука, 1974. – 246с.
  140. Погорілко В.Ф., Головченко В.В., Сірий М.І. Права та свободи людини і громадянина в Україні / Під ред. М.С. Лопата. -К.: Ін Юре, 1997. – 48 с.
  141. Погребной И.М., Шульга А.М. Теория права: Учеб. пособие. – Харьков, Ун-т внутр. дел, 1998. – 149 с.
  142. Положення „Про робітничо-селянську міліцію” від 25 травня 1931 р. // СУ РСФСР. – 1931. – № 34. – Ст. 327.
  143. Права людини (основні міжнародно-правові документи): Зб. док. / Упоряд. Ю.К. Качуренко. – К.: Наукова думка, 1989. – 248 с.
  144. Практика правоохоронної діяльності // Міліція України. – 2001. – № 8. – С. 23.
  145. Приходько С. Держава і соціальний захист громадян // Право України. – 1999. – № 9. – С. 22–26 с.
  146. Про Державну прикордонну службу України: Закон України від 3 квітня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 27. – Ст. 208.
  147. Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності органів внутрішніх справ та громадських формувань з охорони громадського порядку: Указ Президента України від 16 червня 1999 року № 650 // Офіційний вісник України 1999. – № 24. – Ст. 1100.
  148. Про затвердження Інструкції з організації роботи органів внутрішніх справ України по забезпеченню взаємодії з громадськими формуваннями по охороні громадського порядку: Наказ МВС України від 15 березня 2001 року № 197.
  149. Про затвердження Положення про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні: Постанова Верховної Ради України // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 6. – Ст. 30.
  150. Про затвердження Програми з налагодження співробітництва органів внутрішніх справ з населенням, залучення громадян до профілактики правопорушень, боротьби зі злочинністю: Наказ МВС України № 12499 від 2005 р.
  151. Про затвердження Програми розвитку партнерських відносин між міліцією і населенням на 2000-2005 роки: Рішення колегії МВС України від 16 грудня 1999 року № 8/КМ.
  152. Про затвердження Типового Статуту громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону: Постанова Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2000 р. № 1872 // Юридичний вісник України. – 2001. – № 5. – Ст. 352.
  153. Про заходи щодо забезпечення особистої безпеки громадян та протидії злочинності: Указ Президента України № 1119 від 19 липня 2005 року.
  154. Про заходи щодо подальшого вдосконалення охорони громадського порядку і безпеки громадян: Наказ МВС України № 231від 11квітня 2005р.
  155. Про заходи щодо подальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян: Указ Президента України № 143 від 18 лютого 2002 р.
  156. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 4. – Ст. 20.
  157. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997 р. // Відомості верховної Ради України. – 1997. – № 24. – Ст. 170.
  158. Про напрямки діяльності ОВС щодо забезпечення взаємодії з громадськими формуваннями в охороні громадського порядку: Рішення МВС України № 1КМ від 6 лютого 2004 р. (Директива №3).
  159. Про об’єднання громадян: Закон України від 16 червня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 34. – Ст. 504.
  160. Про органи самоорганізації населення: Закон України від 11 липня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 48. - Ст. 254.
  161. Про Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року: Указ Президента України № 717 від 24 травня 2000р. // Інформаційно-аналітична система “Парус-Консультант”.
  162. Про основні напрямки реформування пенсійного забезпечення в Україні: Указ Президента України від 13 квітня 1998 року // Урядовий кур’єр, 1998, 23 квітня.
  163. Про робітничу міліцію. Постанова НКВС від 29 жовтня 1917 р. // СУ РСФСР. – 1917. – № 1. – Ст. 15.
  164. Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей: Закон України від 20 грудня 1991 р.//Відомості Верховної Ради України.–1992.– №15.– Ст. 190.
  165. Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону: Закон України від 22 червня 2000 р. // Відомості верховної Ради України. – 2000. – № 40. – Ст. 338.
  166. Проблеми взаємопорозуміння ОВС з населенням: Матеріали міжвузівської науково-практичної конференції Донецьк, 26 жовтня 2001р. – Донецьк: ДІВС, 2002. – 576с.
  167. Проблемы общей теории права и государства / Под общ. Ред. В.С. Нерсесянца. – М.: НОРМА – ИНФОРА М., 1999. – 83с.
  168. Прохоров В.Т., Кашко В.С. Органы территориального общественного самоуправления в системе местного самоуправления // Государство и право. – 1992. – № 7. – С.46-53.
  169. Рабінович П.М. Права людини: Загальнотеоретичні засади // Проблеми законності. - Харків, 1998. - С.12-25.
  170. Рибалка І.К. Історія України. Ч.2. Від початку ХІХ ст. до лютого 1917 року. – Х.: Основа,1997. – 480 с.
  171. Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. – К.: Либідь, 1994. – 767 с.
  172. Рогожин А., Страхов М. Громадське селянське управління в Україні після реформи 1861 р. // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – № 3. – С. 71-77.
  173. Рогожин В.П. Громадські об’єднання в Україні. – К.: „Вентурі”, 1996. –174 с.
  174. Российское законодательство Х-ХХ веков / Под общей редакцией О.И. Чистова. – Т. 7 – М.: Юрид лит., 1988. – 431 с.
  175. Русско-украинский словарь терминов по теории государства и права // Под ред. Н.И. Панова. – Харьков: Украинская юридическая академия, 1993. – 164 с.
  176. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – 704 с.
  177. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2001. – 704 с.
  178. Скобелкин В.Н. Юридические гарантии трудовых прав рабочих и служащих. – М.: Юрид. лит., 1969. – 183 с.
  179. Сливка С. Професійна культура юриста. – Львів: „Світ”, 2000. – 332 с.
  180. Словарь Даля. – М.: Политиздат, 1981. – 432 с.
  181. Сокуренко В.П,, Савицкая А.И. Право., свобода, равенство. – Львов.: Вища щк., 1981. – 231с.
  182. Спиридонов Л.И. Теория государства и права: Учеб. пособие. – М.: Проспект, 1996. – 304 с.
  183. Строгович М.С. Сущность юридической ответственности // Сов. государство и право. – 1979. – № 5. – С.75.
  184. Темах І. Громадські правозахисні організації в Україні: проблеми удосконалення їх юридичного статусу // Вісник Українського центру прав людини. – 1998. – № 4-5. – С.20-23.
  185. Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – М.: Юристъ, 1997. – 672 с.
  186. Теория государства и права. Учебник, / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – М.: НОРМА-ИНФРА, 1998. – 570 с.
  187. Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. М.М. Рассолова, В.О. Лучина, Б.С. Эбзеева. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2001. – 640 с.
  188. Термінологічний словник з управління персоналом органів внутрішніх справ України / Укладач Н.П. Матюхіна; за заг. ред. проф. О.М.Бандурки. – Харків: Ун-т внутр. справ, 2000. – 120 с.
  189. Тимощук О.В. Військово-козацька організація Української держави 1918 р. // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 1999. - № 3. – С. 160-168.
  190. Тимощук О.В. Спеціальні збройні формування в системі охоронного апарату гетьмана П. Скоропадського (квітень - грудень 1918) // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 1999. – № 1. – С. 238-254.
  191. Тлумачний словник української мови. / Укладачі Ковальова Т.В., Коврига Л.П. – Харків: Синтекс, 2005. – 672 с.
  192. Толковий словарь русского языка / Под ред. Д.Н. Ушакова. – Т.1. – М.: Мысль, 1935. – 752 с.
  193. Уставы добровольных обществ. Сборник нормативних актов в двух частях. Москва. „Юридическая література”. – 1986. – Ч.1 – 96 с.
  194. Уставы добровольных обществ. Сборник нормативних актов в двух частях. Москва. „Юридическая література”. – 1986. – ч.2 – 96с.
  195. Федорекно Е.Г. Профессиональная этика. – К.: Вища школа, 1983. – 214с.
  196. Филисофский словарь. – М.: ИНФРА-М, 1997. – 576с.
  197. Философский энцеклопедический словарь / Редкол.: С.С. Аверинцев, Э.А. Араб-Оглы, Л.Ф. Ильичев и др. – 2-е изд. – М.: Сов. энциклопедия, 1989. – 815 с.
  198. Философский энциклопедический словарь / Главн. ред: Л.Ф. Ильичев, П.Н. Федосеев, С.Н. Ковалев, В.Г. Панов. М.: Советская энциклопедия, 1983. – 840 с.
  199. Флейшиц Е.А. Соотношение правоспособности и субъективных прав. – М.: Гоюриздат, 1960. – 317с.
  200. Фролов В.А. Участие трудящихся в охране общественного порядка. – М.: Юрид. лит., 1985. – 352 с.
  201. ЦДАГОУ, ф.1 „ Центральний комітет Компартії України ”, оп. 25, спр 60 „Копія інформації до ЦК КПРС, інформації обкомів партії, Верховного суду УРСР та інших організацій про хід виконання постанови ЦК КПУ і РМ УРСР „Про заходи по підсиленню боротьби зі злочинністю”. – 304 арк.
  202. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Ф. 2586. – оп. 1. - Спр.10. – Арк. 102.
  203. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Ф. 1576. – оп. 1. – Спр.4. – Арк. 14.
  204. Цивільне право України: Підручник / Є.О. Харитонов,
    Н.О. Саніахметова. – К.: Істина, 2003. – 776 с.
  205. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В. Дзера, Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – Книга 1. – К.: Юринком Інтер, 2002. – 720 с.
  206. Цивільне право. Загальна частина / За ред. професорів Підопригори О.А., Бобрової Д.В. – К.: ВЕНТУРІ, 1995. – 416 с.
  207. Чудаков М.Ф. Конституционное государственное право зарубежных стран. – М.: Харвест. – 1999. – 515 с.
  208. Шемшученко Ю. Конституція України і права людини // Право України. - 2001. - № 8 - С. 13-15.
  209. Щербак А.И. Правовая ответственность должностных лиц аппарата государственного управления. – К.: Наук. думка, 1980. – 133 с.
  210. Юридический энциклопедический словарь / Гл.ред. А.Я.Сухарев; Редкол.: М.М.Богуславский и др. – 2-е изд.,доп. – М.: Сов.энциклопедия, 1987. – 528 с.
  211. Юридичний словник / І.П. Бутко, Р.І. Гричук, За ред. Б.М. Бабія, Ф.Г. Бурчака, В.М. Корецького, В.В. Цвєткова. – 2-ге вид. – Київ. Українська радянська енциклопедія, 1983. – 871с.
  212. Явич Лев Самойлович Общая теория права. Ленинград. 1976. Из-во Ленинградского ун-та, – 288 с.
  213. Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. – К.: Наукова думка, у 3-х томах, – 1990. Т.1 – 592 с.,Т.2. – 560 с., Т.3 – 560 с.
  214. Якуба О.М. Административная ответственность. – М.: Юрид. лит., 1972. – 152с.
  215. Ямпольская Ц.А. Общественные организации в СССР. – М., 1972. – 168с.

загрузка...
Top