Адміністративно-правові засоби захисту прав власників цінних паперів

Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова

 

На правах рукопису

 

АНДРЕЄВ ДМИТРО ОЛЕКСАНДРОВИЧ

 

Адміністративно-правові засоби захисту прав власників цінних паперів

 

Спеціальність 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес;

фінансове право; інформаційне право

 

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

 

 

Науковий керівник:

Миколенко Олександр Іванович,

кандидат юридичних наук

 

Одеса – 2008


ЗМІСТ

 

Вступ

Розділ 1. Фондовий ринок України: поняття та склад учасників

1.1 Фондовий ринок України як предмет адміністративно-правового регулювання  

1.2 Цінні папери в Україні: правова категорія та її зміст

1.3 Поняття, класифікація та адміністративно-правовий статус учасників фондового ринку України           

Висновки до Розділу 1   

Розділ 2. Загальнотеоретична характеристика адміністративно-правових засобів захисту прав власників цінних паперів

2.1 Сутність та гарантії забезпечення правопорядку на фондовому ринку України (історія та сучасність): адміністративно-правовий аспект.   

2.2 Поняття та класифікація заходів адміністративно-правового примусу на фондовому ринку України    

2.3. Діяльність саморегулівних організацій – спеціальний адміністративно-правовий засіб захисту прав інвесторів у цінні папери

Висновки до Розділу 2   

Розділ 3. Протиправне захоплення та поглинання акціонерних товариств в Україні

3.1. Поняття протиправного захоплення та поглинання акціонерних товариств (“рейдерства”) в Україні        

3.2. Місце правоохоронної діяльності Комісії в системі протидії протиправним захопленням та поглинанням акціонерних товариств в Україні      

Висновки до Розділу 3   

Висновки

Список використаних джерел    


ВСТУП

 

Актуальність теми дослідження. Фондовий ринок – невід’ємна складова фінансової системи країн з ринковою економікою, що за своєю сутністю є специфічним середовищем, де відбувається трансформація сукупних збережень у інвестиції. Фондовий ринок відображає співвідношення попиту і пропозиції на фінансові активи та є вдалим балансом прямих і опосередкованих відносин між учасниками ринку. Рівень розвитку та ступінь досконалості фондового ринку значно впливає на ефективність фінансової системи, поліпшує мобілізацію та перерозподіл фінансових ресурсів, що відображається на економічному зростанні та конкурентоспроможності національної економіки. Розвиток фондового ринку багато в чому є запорукою успішного економічного розвитку України та має сприяти успішній інтеграції держави в Європейське співтовариство. Ефективність функціонування інфраструктури ринку цінних паперів: 1) впливає на акумуляцію та концентрацію коштів населення і підприємств; 2) сприяє залученню вітчизняного й іноземного капіталу в економіку країни; 3) сприяє приватизації на її завершальному етапі; 4) узгоджує майнові інтереси держави, інституціональних та індивідуальних інвесторів у процесі обігу цінних паперів; 5) економить суспільні витрати на обіг фінансових інструментів та поліпшує взаємні розрахунки підприємств; 5) сприяє підвищенню ефективності керування підприємством; 6) створює умови для інтеграції країни у світову економічну систему.

Отже, розвиток фондового ринку є складовою структурної перебудови економіки в Україні. На характер відносин на фондовому ринку України негативно вплинули такі фактори: створення фондового ринку проходило у дуже несприятливій економічній ситуації; спочатку пріоритетним було створення за допомогою фондового ринку механізму обслуговування масової приватизації, а згодом – джерела фінансування дефіциту бюджету.

На сьогодні на ринку цінних паперів найбільш гостро постає проблема неспроможності держави гарантувати інвесторам у цінні папери (власникам цінних паперів) надійний механізм захисту їх прав та законних інтересів. Причому недосконалим є механізм реалізації і захисту як безпосередньо права власності на цінні папери, так і похідних (корпоративних) прав. Такий стан справ значно погіршує інвестиційний клімат у державі і підриває довіру іноземних та вітчизняних інвесторів до українського фондового ринку. Найбільш незахищеною категорією учасників ринку цінних паперів залишаються міноритарні акціонери. Подальший розвиток та удосконалення фондового ринку в Україні має відбуватися за умов максимального наближення до принципових засад функціонування фондових ринків економічно розвинутих країн Європи та США, які слугують еталоном. Так, принциповим моментом функціонування інфраструктури фондових ринків даних країн є захист державою інтересів усіх учасників правовідносин на фондовому ринку, особливо міноритарних акціонерів. Процес становлення системи ринкових відносин в Україні вимагає організації дієвої та ефективної системи захисту прав власників цінних паперів, зокрема, системи адміністративно-правових засобів захисту прав власників цінних паперів.

Метою адміністративно-правового регулювання ринку цінних паперів є запровадження такої моделі взаємовідносин, за якої кожній особі – учаснику ринку цінних паперів гарантується охорона і захист прав і законних інтересів у сфері обігу цінних паперів та корпоративного управління. За своїм глибинним призначенням, як зазначає професор В. Авер’янов, – адміністративне право має визначатися як “право забезпечення і захисту прав людини”. З урахуванням розвитку категорій “адміністративно-правові відносини”, “суб’єкти адміністративного права” та розширення змісту предмету адміністративного права, термін “людина” остаточно має бути замінено на “особа”, під яким слід розуміти водночас юридичні, так і фізичні особи. Адміністративно-правові засоби захисту прав власників цінних паперів, що знаходять свій прояв у виконавчо-розпорядчій діяльності Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі – Комісія) та її уповноважених осіб, є важливим елементом системи державного (адміністративно-правого) регулювання фондового ринку; вони служать надійною гарантією швидкого, ефективного та об’єктивного перетворення загального поняття “захист прав інвестора” з риторики в реальність. Так, відповідно до ст. 5 Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” здійснення державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком цінних паперів та їх похідних та запобігання зловживанням і порушенням у цій сфері покладається на Комісію [7]. Одним з основних завдань Комісії є захист прав учасників ринку цінних паперів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства, а також здійснення контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України.

У той же час категорія “адміністративно-правові засоби захисту” залишається і досі дискусійною серед учених, що займаються вивченням адміністративного права і процесу. Зокрема, суттєво відрізняються підходи стосовно визначення характеру та переліку адміністративно-правових засобів захисту прав учасників правовідносин. Близька за змістом правова категорія “адміністративно-правовий примус” викликає не менш запеклі дискусії серед вчених-адміністративістів. Щодо питання адміністративно-правових засобів захисту прав власників цінних паперів, то його вивчення взагалі не було предметом ґрунтовних наукових робіт, незважаючи на велике науково-теоретичне та практичне значення наукових досліджень у цій сфері.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є формування теоретичних положень, спрямованих на розвиток системи адміністративно-правових засобів, що застосовується Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку з метою захисту прав та законних інтересів власників цінних паперів, виявлення прогалин і суперечностей у правових нормах, що регламентують застосування відповідних засобів захисту. Зокрема, ґрунтовна науково-теоретична робота необхідна для:

1) приведення у відповідність із напрацюваннями науки адміністративного права законодавства, що регламентує застосування Комісією заходів адміністративно-правового примусу на ринку цінних паперів. Так, сьогодні в Законі України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” відсутнє розмежування відповідної компетенції Комісії на: заходи попередження порушень норм законодавства про цінні папери, припинення порушень норм законодавства про цінні папери та заходи відповідальності фізичних та юридичних осіб за правопорушення на ринку цінних паперів;

2) підготовки законопроектів щодо внесення змін та доповнень до Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” з метою вдосконалення системи заходів відповідальності (санкцій), що накладаються Комісією на юридичних та фізичних осіб за правопорушення на ринку цінних паперів;

3) визначення поняття та класифікації контрольно-наглядової діяльності Комісії, що дозволить підвищити ефективність правозастосування Комісії та в майбутньому розробити пропозиції з приводу вдосконалення державного контролю та нагляду на ринку цінних паперів;

4) визначення ролі механізму саморегулювання ринку цінних паперів у справі захисту прав власників цінних паперів, розмежування сфери “відповідальності” державного регулювання ринку цінних паперів та саморегулювання професійних учасників ринку цінних паперів;

5) підготовки нормативно-правової бази для делегування саморегулівним організаціям реальних повноважень адміністративно-примусового характеру, наприклад, повноваження накладати на членів СРО санкцію у вигляді штрафу тощо.

Для досягнення зазначеної мети були поставлені та вирішувалися такі завдання:

– уточнення поняття державного регулювання ринку цінних паперів в Україні;

– визначення системи органів державної влади та держаних установ, які відповідно до встановленої законом компетенції здійснюють державне регулювання ринку цінних паперів та можуть застосувати адміністративно-правові засоби захисту прав власників цінних паперів;

– дослідження структури та правового статусу Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, її компетенції;

– дослідження сутності адміністративно-правових засобів захисту прав власників цінних паперів як правової категорії, визначення предмета, принципів відповідної діяльності; класифікація видів адміністративно-правових засобів захисту прав власників цінних паперів;

– аналіз заходів адміністративного примусу, що застосовуються щодо учасників ринку цінних паперів, їх класифікація;

– аналіз співвідношення адміністративно-господарських санкцій, передбачених гл. 27 Господарського кодексу України, та засобів, що застосовуються Комісією щодо учасників ринку цінних паперів і передбачені Законами України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”, “Про цінні папери і фондовий ринок”;

– визначення поняття, причин виникнення і розвитку на теренах України “рейдерства” (протиправне захоплення підприємств); дослідження ролі та місця адміністративно-правових засобів захисту прав власників цінних паперів у справі протидії протиправним захопленням акціонерних товариств;

– підготовка обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення законодавства, яке регламентує застосування адміністративно-правових засобів захисту прав інвесторів у цінні папери.

Методи дослідження.Методологічну основу дисертаційного дослідження складають прийняті в юридичній науці методи наукового дослідження: системного аналізу досліджуваних явищ і подій; порівняльного аналізу правових норм і понять; формально логічного аналізу правових категорій та ін.

Об’єктомдослідження є суспільні відносини щодо державного регулювання ринку цінних паперів, зокрема, суспільні відносини публічно-правового характеру, які виникають у зв’язку із застосуванням Комісією та її уповноваженими особами адміністративно-правових засобів захисту прав інвесторів у цінні папери, які спрямовані на попередження порушень норм законодавства про цінні папери, припинення порушень норм законодавства про цінні папери, відновлення законних прав та інтересів власників цінних паперів, притягнення до відповідальності фізичних та юридичних осіб за правопорушення на ринку цінних паперів.

Предметом дослідження є система нормативно-правових актів (законів України, указів Президента України, рішень та наказів Комісії тощо), які регламентують питання державного регулювання ринку цінних паперів, зокрема, питання застосування адміністративно-правових засобів захисту прав власників цінних паперів, наукові джерела, матеріали судової практики вирішення спорів, пов’язаних з випуском та обігом цінних паперів та захистом корпоративних прав.

Теоретичним та науковим підґрунтямє наукові здобутки українських та російських вчених-юристів. Якна загальнотеоретичному рівні, так і на рівні адміністративного права та процесу ці питання частково досліджувалися у працях вчених Росії і України: В. Б. Авер’янова, О. М. Бандурки, О. В. Баклан, Д. М. Бахраха, Ю. П. Бітяка, Г. П. Бондаренко, А. С. Васильєва, І. І. Веремєєнка, В. В. Галунько, В. М. Гаращук, Г. Ю. Гулєвської, О. В. Дяченко, М. І. Єропкіна, В. В. Іванова, А. Т. Комзюка, Т. О. Коломоєць, В.К. Колпакова, О. Кривенко, Д. Лук’янця, О.І. Миколенка, В.Д. Понікарова, О.П. Подцерковного, Л.М. Розіна, О. Ф. Скакун, В. С. Сорокіна, А. І. Стахова, В. Темченко, Г. Ткача, А. І. Харитонової та ін. Дослідженню юридичної природи фондового ринку, принципів його функціонування та організації приділено достатньо уваги в працях таких російських та українських вчених: А. І. Басова, С. О. Довгого, В. А. Галанова, І. В. Гранцева, В. С. Загорського, Н. С. Кузнєцової, Ю. А. Кравченко, В. А. Коляденко, В. М. Литвина, Т. І. Лозової, О. Г. Мендрул, В. А. Мельника, І. Р. Назарчука, І. А. Ніконової, О. А. Костюченко, В. В. Оскольського, М. О. Солодкого, І. А. Шевчук, В. М. Шелудько, В. Л. Яроцького та ін.

Наукова новизна одержаних результатів.В процесі проведення дослідження вперше:

–       визначено поняття адміністративно-правових засобів захисту прав власників цінних паперів та запропоновано перелік критеріїв щодо відмежування адміністративно-правових засобів захисту прав власників цінних паперів від інших форм державного регулювання ринку цінних паперів;

–       визначено статус Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку як провідного органу державної виконавчої влади зі спеціальними повноваженнями щодо розбудови та впровадження системи адміністративно-правових засобів захисту прав власників цінних паперів;

–       проаналізовано співвідношення понять “заходи адміністративно-правового примусу на ринку цінних паперів” та “засоби захисту прав власників цінних паперів”;

–        визначено принципи класифікації адміністративно-правових засобів захисту прав інвесторів у цінні папери та надано їх новітню класифікацію;

–       детально досліджено сутність контрольно-наглядової діяльності Комісії як заходу попередження правопорушень на ринку цінних паперів, запропоновано новітню, оригінальну класифікацію контрольно-наглядових проваджень Комісії;

–       визначено сутність та порядок застосування заходів адміністративної відповідальності учасників ринку цінних паперів: юридичних та фізичних осіб (у тому числі посадових осіб підприємств);

–       запропоновано конкретні пропозиції щодо розмежування відповідних повноважень Комісії на: заходи попередження порушень вимог законодавства про цінні папери, заходи припинення порушень вимог законодавства про цінні папери, заходи відновлення порушених прав власників цінних паперів, заходи процесуального забезпечення встановлення факту та складу правопорушення і заходи відповідальності фізичних та юридичних осіб за правопорушення на ринку цінних паперів;

–       запропоновано конкретні пропозиції щодо вдосконалення системи заходів відповідальності (санкцій), які накладаються уповноваженими особами Комісії на юридичних осіб-учасників ринку, їх посадових осіб та громадян за правопорушення на ринку цінних паперів.

  Крім того, уточнено:

–       зміст поняття “державне регулювання ринку цінних паперів” та коло органів державної влади, що наділені компетенцією здійснювати державне регулювання ринку цінних паперів;

–       класифікацію заходів адміністративного примусу.

У праці сформульовано також інші положення та ідеї.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів.Одержані в результаті дослідження науково-теоретичні напрацювання можуть бути використані для вдосконалення законодавства України про цінні папери, зокрема, вдосконалення положень:

– Кодексу України про адміністративні правопорушення;

– Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”;

– Закону України “Про цінні папери та фондовий ринок” та ін. законів,

– підзаконних нормативно-правових актів Комісії (Правил розгляду справ про порушення вимог законодавства на ринку цінних паперів України та застосування санкцій тощо).

Крім того, положення, що містяться в даній праці, мають прикладний характер і можуть використовуватись безпосередньо в процесі правозастосування уповноваженими особами Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Матеріали дисертаційної роботи також можуть застосовуватись у навчальному процесі при викладанні курсів з банківського та фінансового права та спецкурсів, пов’язаних з тематикою правового (державного) регулювання фондового ринку, та при підготовці відповідної навчально-методичної літератури.

Окремі положення та висновки, сформульовані в дисертації, мають дискусійний характер і можуть бути основою для подальших наукових досліджень.

Особистий внесок здобувача. Наукові результати дисертаційної роботи отримані особисто автором шляхом здійснення комплексного аналізу наукових джерел, актів законодавства та судової практики з питань державного регулювання ринку цінних паперів, адміністративно-правового захисту прав інвесторів тощо. Автором сформульовано низку пропозицій щодо змін і доповнень до чинного законодавства, що регулює відносини із захисту прав інвесторів у цінні папери.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювались на засіданні кафедри адміністративного і господарського права Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова.

Окремі результати дослідження висвітлювалися на п’яти наукових конференціях: 1) на Міжнародній науково-практичній конференції Одеського юридичного інституту Харківського національного університету внутрішніх справ “Організаційно-правові засади управління діяльності ОВС в умовах Європейської інтеграції” (26-27 жовтня 2007 р.); 2) на Міжнародній науковій конференції Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова „Європейське і національне кримінальне право: шляхи та перспективи розвитку.” (23 листопада 2007 р.); 3) на Міжнародній науково-практичній конференції Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Права і свободи людини і громадянина: проблеми судового захисту” (23-24 листопада 2007 р.); 4) на 62-й (28-30 листопада 2007 р.) науковій конференції професорсько-викладацького складу і аспірантів економіко-правового факультету Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова; 5) на Міжнародній науково-практичній конференції “Сучасні проблеми, тенденції та перспективи розвитку права в Україні” (7-8 грудня 2007 р.).

Публікації. Основні висновки та результати дисертації викладено в дев’яти наукових публікаціях, з них вісім – у фахових виданнях.

Структура дисертації зумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, висновків до кожного розділу та загального висновку; загальний обсяг – 198 сторінок, з яких основний зміст – 178 сторінок. Дисертація містить також список використаних джерел із 175 найменувань.

 

РОЗДІЛ 1. ФОНДОВИЙ РИНОК УКРАЇНИ:ПОНЯТТЯ ТА СКЛАД УЧАСНИКІВ

 

1.1. Фондовий ринок України як предмет адміністративно-правового регулювання

Функціонування ринкової економіки ґрунтується на функціонуванні різноманітних ринків, які можна згрупувати в два основні класи: ринки виробленої продукції (товарів та послуг) та ринки трудових і фінансових ресурсів. Фінансовий ринок в умовах ринкової економіки є важливим інструментом досягнення макроекономічної рівноваги і дозволяє знівелювати негативний вплив з боку світових товарних та фінансових ринків. Поняття “фінансовий ринок” досить широке, оскільки охоплює не лише фінансові зв’язки, а й різні форми кредитних відносин.

Беручи до уваги форми обертання грошових ресурсів на фінансовому ринку, вчені виділяють у його складі ринок банківських кредитів і ринок цінних паперів [135, с. 25]. Ринок банківських кредитів є сукупністю правовідносин, що виникають з приводу надання кредитними установами платних позик, які мають бути повернені. Платні позики надаються без оформлення спеціальних документів, які можуть самостійно продаватися, придбаватися чи погашатися. Ринок цінних паперів, у свою чергу, є сукупністю правовідносин цивільно-правового та господарсько-правового характеру між учасниками ринку, які опосередковують рух капіталів у формі цінних паперів.

Багато понять, що будуть розглядатись у цьому підрозділі, належать до галузей приватного права та сфери економічних наук, але зважаючи на те, що адміністративно-правові засоби захисту прав власників цінних паперів не можуть бути розглянуті без використання цих понять, стисло зупинимось на їх характеристиці.

Посилаючись на відповідні напрацювання представників економічних наук та галузевих наук приватного права [110], зробимо детальний аналіз фінансової сфери діяльності. Так, фінансова сфера діяльності визначається як сфера накопичення капіталу або його отримання. Основними ринками, на яких переважають фінансові відносини, є: а) ринок банківських капіталів; б) ринок цінних паперів; в) валютний ринок; г) ринок страхових і пенсійних фондів. Таким чином, розрізняють ринки, куди можна лише вкладати капітал, або первинні ринки, і власне фінансові ринки – де ці капітали накопичуються, концентруються, централізуються і вкладаються зрештою в первинні ринки. Фінансові ринки, або, як їх інакше називають, ринки капіталів, – це ринки посередників між первинними власниками коштів та їх кінцевими користувачами. Саме на ринку фінансових ресурсів, або фінансовому ринку, відбувається перелив коштів, при якому вони переміщуються від тих, хто має їх надлишок, до тих, хто потребує інвестицій.

Перехід України до ринкової економіки супроводжувався значним зростанням саме фіктивного капіталу. На відміну від реального капіталу, який втілений у будівлях, спорудах, машинах, обладнанні, фіктивний капітал – це передусім різного роду цінні папери. У той час як цінність реального капіталу має стабільний характер, цінні папери мають не власну цінність, а лише ту, яку надає їм ринок у відповідністю з доходністю представленого реального капіталу [119]. Випуск цінних паперів підприємствами і корпораціями дає їм змогу швидко акумулювати значні кошти для розширення своєї виробничої бази та втілення в життя змін у технології виробництва. Це, безумовно, позитивно впливає на економічний розвиток.

Отже, складовою ланкою фінансового ринку держави є ринок цінних паперів (син. – фондовий ринок), який відіграє важливу роль у фінансуванні економіки, в реалізації державних цінних паперів, слугує найважливішим джерелом додаткового та альтернативного фінансування різних галузей економіки поряд з іншими його джерелами (бюджетом, кредитом, власними коштами підприємства). Перехід до ринкової економіки, створення сучасної кредитної системи, поява підприємств різних форм власності та організаційно-правових форм (зокрема, акціонерних товариств), випуск цінних паперів сприяли становленню та розвитку ринку цінних паперів в Україні [131]. Як свідчить світовий досвід, ринок цінних паперів є серцевиною ринкових економічних відносин, оскільки забезпечує вільне переміщення капіталу між різними секторами економіки, сприяє її структуризації відповідно до вимог часу і, як чутливий індикатор, висвітлює фінансове здоров’я держави. Через те, що цінні папери є похідними від вартості основних фондів підприємств і компаній, у фінансовій сфері фондовий ринок відіграє важливішу роль, ніж грошово-кредитний ринок, перевищуючи останній за обсягами.

Переходячи до визначення поняття фондового ринку слід зазначити, що залежно від обраного критерію зміст зазначеної категорії буде змінюватися. Насамперед для правильного розуміння сутності фондового ринку необхідно правильно визначити економічний зміст даної категорії. На нашу думку, економічне поняття цієї категорії полягає в тому, що ринок цінних паперів – це частина ринку позикових капіталів, де здійснюється емісія, купівля-продаж цінних паперів та їх перепродаж. Через ринок цінних паперів (банки, спеціальні кредитно-фінансові установи, фондові біржі) акумулюються кошти підприємств, банків, держави і населення, які спрямовуються на виробниче і невиробниче вкладення капіталів. Завданням ринку цінних паперів є створення умов та забезпечення більш повного та швидкого переходу збережень в інвестиції за ціною, яка задовольняла б обидві сторони.

 У Законі України “Про цінні папери та фондовий ринок” від 23 лютого 2006 р. № 3480-ІV (далі – Закон № 3480-IV) [9] надається законодавче визначення фондового ринку України, яке акцентує увагу здебільшого на юридичному аспекті даної категорії. Поняття фондового ринку законодавцем ототожнюється з поняттям ринку цінних паперів. У той же час, з науково-теоретичної точки зору, ринок цінних паперів не може в повному обсязі бути віднесеним до фондового ринку, оскільки не всі цінні папери мають своє походження від грошових капіталів. У тій частині, в якій ринок цінних паперів заснований на грошах як на капіталі, він називається фондовим ринком і в такій якості є складовою частиною фінансового ринку. Фондовий ринок утворює більшу частину ринку цінних паперів.Частина ринку цінних паперів, що залишилася, внаслідок своїх порівняно невеликих розмірів, не отримала спеціальної назви, і тому часто поняття ринку цінних паперів та фондового ринку вважаються синонімічними; науковцями цей сегмент ринку цінних паперів пропонується називати ринком грошових і товарних цінних паперів.

Проте, враховуючи положення чинного законодавства, а також відсутність суттєвого впливу на зміст роботи за обраною темою факту ігнорування розбіжностей у даних термінах, під час написання цієї дисертації на рівних правах будуть вживатися терміни: “фондовий ринок” та “ринок цінних паперів” з розумінням того, що поняття ринок цінних паперів у науково-теоретичному значенні є більшим за обсягом. Крім того, у словосполученнях зазначені терміни будуть вживатися з урахуванням специфіки їх нормативного використання.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України № 3480-IV,фондовий ринок (ринок цінних паперів) – це сукупність учасників фондового ринку та правовідносин між ними щодо розміщення, обігу та обліку цінних паперів і похідних (деривативів). Важливість законодавчого закріплення поняття фондового ринку (ринку цінних паперів) полягає в такому. Ефективне державне (адміністративно-правове) регулювання фондового ринку потребує встановлення кола осіб, які можуть вступати в правовідносини на фондовому ринку. Враховуючи специфіку середовища фондового ринку, більшість видів діяльності на фондовому ринку підлягає ліцензуванню та має здійснюватися відповідно до Законів України та підзаконних нормативно-правових актів Комісії. Зокрема, відповідно до вимог ст. 16 Закону України “Про цінні папери та фондовий ринок”, діяльність з надання фінансових та інших послуг у сфері розміщення та обігу цінних паперів, обліку прав за цінними паперами, управління активами інституційних інвесторів може провадитися виключно юридичними особами, які відповідають усім установленим законодавством вимогам та отримали відповідну ліцензію Комісії; таких учасників фондового ринку називають професійними учасниками фондового ринку, ними є торговці цінними паперами, зберігачі, реєстратори, депозитарії, організатори торгівлі (фондові біржі) тощо.

Таким чином, фондовий ринок (ринок цінних паперів) є системою економічних та правових відносин, пов’язаних з обігом та випуском цінних паперів. Суб’єкти підприємницької діяльності виступають на ринку як емітентами цінних паперів, так і інвесторами[173, с. 357].

Ефективне державне регулювання фондового ринку, захист власників цінних паперів (інвесторів) не може відбуватися також без чіткого розмежування правовідносин щодо цінних паперів на відповідні групи. Відповідно до визначення, наведеного в ч. 1 ст. 2 Закону України № 3480-IV, на ринку цінних паперів слід виокремити три основні групи правовідносин стосовно цінних паперів, а саме: правовідносини щодо розміщення цінних паперів і похідних; правовідносини щодо обігу цінних паперів і похідних; правовідносини щодо обліку цінних паперів і деривативів. Відповідно до критерію, наведеного вище, фондовий ринок розподіляється на первинний та вторинний. Первинний ринок цінних паперів визначається як сукупність правовідносин, пов’язаних з первинним розміщенням цінних паперів, тобто відчуженням цінних паперів емітентом або андеррайтером шляхом укладення цивільно-правового договору з першим власником, вторинний ринок – як сукупність правовідносин, пов’язаних з обігом цінних паперів, тобто вчиненням правочинів, пов’язаних з переходом прав власності на цінні папери і прав за цінними паперами, за винятком договорів, що укладаються під час розміщення цінних паперів. Під випуском цінних паперів розуміються сукупність певного виду емісійних цінних паперів одного емітента, однієї номінальної вартості, які мають однакову форму випуску і міжнародний ідентифікаційний номер, забезпечують їх власникам однакові права незалежно від часу придбання і розміщення на фондовому ринку [9].

Отже, первинний ринок цінних паперів – це сукупність правовідносин, пов’язаних з розміщенням цінних паперів. Первинне розміщення цінних паперів провадиться за підпискою або у формі безпосереднього продажу первинним покупцем. На такому ринку учасниками завжди виступають емітенти та інвестори. Емітенти випускають цінні папери, а інвестори їх купують, тобто виникають первинні угоди купівлі-продажу. Цінні папери, що випускаються, купуються інвесторами або ділерами вперше, тому і ринкові відносини, які виникають при цьому, називаються первинним ринком [141, с. 108]. Іноді розміщення (підписка, продаж) цінних паперів відбувається за допомогою професійного учасника ринку – торговця цінними паперами, який надає емітенту послуги андеррайтингу. Андеррайтер завжди діє від імені та за рахунок емітента.

Подальший перехід випущених цінних паперів від одних інвесторів до інших, або від дилерів, що придбали цінні папери в процесі їх випуску у власність інвесторів, називають обігом цінних паперів. Взаємодію, яка виникає при обігу цінних паперів, називають вторинним ринком цінних паперів. Тобто на вторинному ринку здійснюються наступні за первинним ринком угоди купівлі-продажу цінних паперів. Дохід від продажу цінних паперів на вторинному ринку належить не емітенту, як це має місце на первинному ринку, а власникам цінних паперів (інвесторам або ділера), які виступають на вторинному ринку як продавці. На вторинному ринку купівля-продаж цінних паперів не може здійснюватися шляхом підписки.

Як на первинному, так і на вторинному ринку є багато способів продажу і купівлі цінних паперів. Основним з них є торгівля цінними паперами на фондовій біржі. Фондова біржа – це організаційно оформлений постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами та іншими фінансовими інструментами. З організаційно-правого погляду фондова біржа є фінансовою посередницькою установою з регламентованим режимом роботи, яка створена у формі акціонерного товариства і володіє відповідною ліцензію Комісії [165, с. 284-285].

Таким чином, ринок цінних паперів, з одного боку, це багатофункціональна система, яка сприяє акумулюванню капіталу для інвестицій у виробничу та соціальну сфери, структурній перебудові економіки, позитивній динаміці соціальної структури суспільства, підвищенню добробуту громадян за рахунок володіння та вільного розпорядження цінними паперами; з іншого боку – це сукупність учасників фондового ринку та система правовідносин між ними щодо розміщення, обігу та обліку цінних паперів і похідних, яка є предметом адміністративно-правового управління (регулювання) з боку Комісії. З цієї точки зору науковців, що займаються проблематикою регулювання фондового ринку, цікавлять питання щодо побудови системи адміністративно-правових гарантій дотримання правопорядку та режиму законності у взаємовідносинах між учасниками ринку, а також учасниками ринку і державою, зокрема, питання розбудови системи адміністративно-правових заходів попередження, виявлення та припинення правопорушень на ринку, відновлення стану порушених прав учасників ринку, а також притягнення винних осіб до юридичної відповідальності.

Щодо фондового ринку як економічної категорії принциповими є такі показники: ризикованість, ліквідність, спекулятивність, конкурентоспроможність; важливого значення набуває розподіл ринку на ринок боргових цінних паперів, ринок пайових цінних паперів, ринок похідних цінних паперів. Для фондового ринку як юридичної категорії принциповими моментами є наявність достатньої нормативно-правової бази, відповідність нормативного регулювання потребам та вимогам часу, наявність адекватної системи публічно-правових (адміністративно-правових) засобів захисту прав власників цінних паперів та інших учасників ринку цінних паперів тощо. Важливим індикатором, який свідчить про ефективність адміністративно-правового захисту прав власників цінних паперів, є кількість правопорушень на фондовому ринку (в абсолютних та відносних показниках), особливо таких, що призводять до суттєвих порушень їх прав.

Усвідомлюючи значення фондового ринку, усі пострадянські країни Східної та Центральної Європи економічні перетворення починали з формування фондового ринку. При цьому були враховані загальносвітові тенденції, і практично в усіх країнах з перехідною економікою (крім Росії та України) обрана централізована модель обігу цінних паперів на фондовому ринку, тобто в країні працюють єдині фондова біржа, депозитарій цінних паперів та розрахунковий центр. Це створює механізм державних гарантій безпеки та захисту прав як вітчизняних, так і іноземних інвесторів [151]. Фондовий ринок в Україні перебуває в стадії становлення, не повною мірою відповідає вимогам ринкової економіки, і потребує подальшого розвитку на цивілізованих, загальноприйнятих у світі засадах. У зв’язку із зростанням обсягів інвестування в економіку України, необхідністю незалежного обслуговування інвестиційних процесів та забезпечення достатнього рівня захисту прав інвесторів, та із закінченням масової приватизації фондовий ринок повинен перейти на новий етап свого розвитку [110].

Сучасний стан фондового ринку України характеризується наявністю декількох суттєвих проблем, які потребують якнайшвидшого вирішення. Так, переважна більшість угод з купівлі-продажу цінних паперів в Україні здійснюється на позабіржовому неорганізованому ринку. Такий стан речей шкодить цілісності та прозорості ринку цінних паперів і сприяє “тінізації” фондового ринку. В умовах існуючої криміногенної ситуації фондовий ринок практично стає додатковим джерелом неконтрольованих доходів, сприяє розвитку тіньової економіки, а розраховувати на залучення стратегічних інвесторів можна лише в тому разі, коли фондовий ринок країни діє за централізованою, прозорою схемою. Певною мірою фатальні наслідки для безпеки держави може нести в собі довготривале ігнорування принципів, правил, норм, апробованих юридичних механізмів функціонування фондового ринку і, щонайголовніше, відсутність надійної системи виконання угод на ринку цінних паперів та обліку прав за цінними паперами. Наявність вищеперелічених характеристик засвідчує, що фондовий ринок в Україні не є носієм чітких фінансово-правових норм та правил гри [157]. У зв’язку з домінуванням на фондовому ринку “нечесних правил гри”, що підтримують відповідні кланово-олігархічні групи з метою подальшого перерозподілу власності на теренах України, поступово втрачається довіра вітчизняних та іноземних інвесторів до українського фондового ринку. Такий стан речей не може не викликати стурбованості, оскільки, переслідуючи лише власні сьогоденні інтереси, впливові фінансово-промислові групи фактично підривають “здоров’я” ринку на десятиліття.

Виникає питання: яким же шляхом має проходити подальша розбудова українського фондового ринку, щоб він був інвестиційно привабливим та цивілізованим? У певному аспекті відповідь більш ніж очевидна – за умови відсутності в Україні централізованого та прозорого фондового ринку – необхідна цілеспрямована політика держави щодо розвитку надійної та дієвої системи захисту права учасників фондового ринку і особливо інвесторів у цінні папери. Законодавча база фондового ринку повинна будуватись на засадах формування ринкової інфраструктури та захисту прав і законних інтересів інвесторів у цінні папери. Вчені, що займаються розробкою засад розвитку фондового ринку, наголошують на необхідності централізації депозитарної та розрахунково-клірингової діяльності. На їхню думку, головним завданням є створення Єдиної національної системи електронного обігу цінних паперів в Україні, яка має включати: єдину систему фондової торгівлі; Національну депозитарну систему; розрахунково-клірингову систему; телекомунікаційну фондову систему; систему гарантій прав інвесторів [151].

Віддаючи належне запропонованим ідеям та повністю їх підтримуючи, слід зазначити, що на перехідному етапі розвитку фондового ринку України, до виховання правосвідомості учасників ринку в дусі поваги до встановлених правил гри, а також створення прозорих та цивілізованих відносин на ринку, які за своєю природою будуть унеможливлювати порушення прав та законних інтересів власників цінних паперів, ключову роль відіграватиме ефективна система адміністративно-правових засобів захисту прав власників цінних паперів. На нашу думку, саме цей фактор може стати вирішальним на шляху становлення в Україні цілісного, високоліквідного, ефективного та справедливого ринку цінних паперів.


1.2. Цінні папери в Україні: правова категорія та її зміст

 

В умовах формування нової економічної системи неабиякої уваги потребує такий вид майна, як цінні папери, що не був притаманний плановій, керованій з центру, економіці радянського періоду. Як уже зазначалось, в умовах ринкового господарства цінні папери виконують особливу функцію. Замінюючи собою реальні товари та гроші, вони створюють умови для ефективнішого фінансування ринку: зберігання та оберту товарно-матеріальних цінностей, швидкого переходу від одного власника до іншого. Безпосередньо цінні папери не мають матеріальної цінності, однак втілюють гарантовані права на цінності, фактичні гроші, товари, послуги. Вони слугують засобом платежу, кредиту, накопичення скарбу, розподілу прибутків та ін. [118]. Суб’єкти господарювання в межах своєї компетенції та відповідно до встановленого законодавством порядку можуть випускати та реалізовувати цінні папери, а також придбавати цінні папери інших суб’єктів господарювання за рахунок коштів, що надходять у їх розпорядження після сплати податків та відсотків за банківський кредит, якщо інше не встановлено законом [1].

Цінні папери породжують ринковий парадокс: маючи на перший погляд непевний власний статус, вони значно впливають на коливання кон’юнктури ринку, виконуючи роль своєрідного стабілізатора ринкової рівноваги. Велику роль цінні папери відіграють також у процесі міжгалузевого переливу капіталу. У даному випадку вони є індикатором прибутковості капіталу і змушують його “шукати” найбільш прибуткові галузі для вкладення [119; 120]. Таким чином, у сучасному економічному механізмі цінні папери виконують функцію регулятора суспільного відтворення, забезпечуючи приплив капіталу в одні галузі та його відплив з інших. Цінні папери також є знаряддям мобілізації коштів інвесторів. У розвинених країнах значна частина вільного капіталу вкладається безпосередньо в купівлю цінних паперів, у зв’язку з чим вони виражають інформаційну функцію та свідчать про стан економіки.

Надання визначення поняття цінних паперів та наведення їх класифікації має неабияке значення для правильного розуміння процесів, що відбуваються на фондовому ринку України.

Вдале теоретико-економічне визначення поняття цінних паперів наведено в навчальному посібнику О. Г. Мендрул, І. А. Шевчук “Ринок цінних паперів”, який було випущено у 1998 р. Цінні папери у ньому визначаються як документи, які відокремилися від угод щодо купівлі-продажу позик або часток підприємств і почали самостійне життя, виконуючи при цьому функції грошей та набуваючи цілком нових властивостей [140].Цінний папір у точному розумінні цього слова – це грошовий документ, що посвідчує право володіння чи відносини позики і визначає взаємовідносини між особою, яка видала цей документ, та його власником [120, с. 5]. Значення такого визначення поняття “цінний папір” полягає в тому, що воно несе в собі корінь розуміння юридичної сутності цінних паперів.

Офіційне визначення поняття цінних паперів міститься в ст. 3 Закону України № 3480-ІV, яка визначає цінні папери як документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, окреслюють взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника, та передбачають виконання зобов’язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають з цих документів, іншим особам.Визначення, що містяться у Господарському [1] та Цивільному кодексах України [4], майже нічим не відрізняються від вищенаведеного. До особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять усі права, які ним посвідчуються [4].Відповідно до ст. 177 Цивільного кодексу України, цінні папери визначаються через категорію “речей”, які, у свою чергу, є предметами матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов’язки. Отже, як об’єкт цивільного правовідношення цінні папери належать до категорії рухомих речей.

Із запропонованого законодавством визначення можна виокремити декілька принципових ознак, що характеризують категорію цінних паперів:

1. Це завжди документи встановленої форми з відповідними реквізитами. Форма цінного паперу закріплюється на рівні закону чи затверджується Комісією. Так, реквізити сертифікатів переважної більшості цінних паперів закріплені в Законі України “Про цінні папери та фондовий ринок”. Наприклад, сертифікат акції повинен містити такі реквізити: вид цінного паперу, найменування та місцезнаходження акціонерного товариства, серія і номер сертифіката, номер і дата випуску, міжнародний ідентифікаційний номер цінного паперу, тип і номінальна вартість акції, ім’я власника, кількість акцій, що випускаються. Комісією можуть встановлюватися додаткові реквізити сертифіката цінного паперу. Тільки цінні папери, сертифікат яких містить усі передбачені чинним законодавством України реквізити, можуть вільно обертатися на фондовому ринку України і бути предметом договорів купівлі-продажу. Документ, який не містить обов’язкових реквізитів цінних паперів і не відповідає встановленій формі, не є цінним папером [4]. Бланки цінних папери виготовляються лише на державних підприємствах, що мають ліцензію Міністерства фінансів України, та охороняються [1].

2. Документ, що посвідчує грошові або інші майнові права. Цінні папери набувають власну цінність завдяки правам, що закріплені документом. Цінний папір сам по собі не має цінності і отримує вартість лише завдяки тим правам, виразом яких він є. Саме дуалістична природа цінних паперів породжує постійну суперечку між юристами щодо відповіді на питання: цінний папір – це річ чи сукупність прав [109, с.18]. Наприклад,пайові цінні папери (акції, інвестиційні сертифікати) посвідчують право участі їх власника у статутному капіталі (крім інвестиційних сертифікатів), надають власнику право на участь в управлінні емітентом і отримання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів та частини майна у разі ліквідації емітента. Іпотечні цінні папери (іпотечні облігації, іпотечні сертифікати, заставні тощо) посвідчують право власників на отримання від емітента належних їм коштів. Розкриваючи категорію цінних паперів з юридичної точки зору, необхідно зазначити, що цінний папір є як титулом, оскільки слугує правовою підставою права її власника на відповідне майно (гроші, товари, нерухомість тощо), так і майном водночас [159, с. 11].

3. Визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника. Характер стосунків між емітентом та інвестором відрізняється залежно від видуцінного паперу. Наприклад, власник акцій обов’язково стає учасником акціонерного товариства – акціонером; права акціонера встановлюються чинним законодавством (ст. ст. 10, 11 Закону України „Про господарські товариства”від 19 вересня 1991 р. № 1576-XII) та статутом акціонерного товариства. Відповідно до положень ст. 10 вказаного Закону, учасники товариства (в тому числі акціонерного) мають право: а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом; б) брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди); в) вийти в установленому порядку з товариства; г) одержувати інформацію про діяльність товариства. Крім того, власник акцій (акціонер) зобов’язаний: а) додержуватися установчих документів товариства і виконувати рішення загальних зборів та інших органів управління товариства; б) виконувати свої зобов’язання перед товариством, у тому числі, пов’язані з майновою участю, а також вносити вклади (оплачувати акції) у розмірі, порядку та засобами, передбаченими установчими документами; в) не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства тощо [12].

4. Передбачають виконання зобов’язань щодо умов їх розміщення. Зазначена ознака притаманна всім цінним паперам, проте, найбільш характерною вона є для боргових цінних паперів, які посвідчують відносини позики і передбачають зобов’язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов’язання. До боргових цінних паперів належать: а) облігації підприємств; б) державні облігації України; в) облігації місцевих позик; г) казначейські зобов’язання України; ґ) ощадні (депозитні) сертифікати; д) векселі. Облігація, зокрема, посвідчує внесення його власником грошей і підтверджує зобов’язання емітента повернути власникові облігації її номінальну вартість у передбачений умовами розміщення облігацій строк та виплатити доход за облігацією, якщо інше не передбачено умовами розміщення.

5. Завжди існує можливість передати права, що випливають з цінного паперу, іншій особі. За даною ознакою цінні папери розподіляються на ті, права за якими передаються лише з правом власності на цінні папери, та цінні папери, правовий статус яких передбачає можливість передачі (делегування) певних прав за цінним папером іншій особі – не власнику даного цінного паперу.Права, посвідчені цінним папером, можуть належати пред’явникові цінного паперу (цінний папір на пред’явника); особі, зазначеній у цінному папері (іменний цінний папір); особі, зазначеній у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу (ордерний цінний папір).

Найвищою оборотоздатністю характеризуються цінні папери на пред’явника. Для передачі іншій особі прав, посвідчених цінним папером на пред’явника, достатньо вручити цій особі цінний папір. Права, посвідчені іменним цінним папером, передаються у порядку, установленому законами України. Оскільки порядок передачі прав за іменними цінним паперами підпорядкований правилам, установленим для уступки вимоги (цесії), то в  ч. 4 ст. 197 ЦК України окремо обумовлено одну з основних вимог цесії – попередній власник іменного цінного паперу (цедент) відповідає перед новим власником (цесіонарієм) лише за дійсність вимоги, але не за фактичне її виконання зобов’язаною особою. Права, посвідчені ордерним цінним папером, передаються шляхом вчинення на цьому папері індосаменту. Індосант відповідає за наявність та здійснення цього права. Згідно з індосаментом, до особи, якій (або у розпорядження якої) передаються права, посвідчені цінним папером (індосата), переходять усі ці права. Індосамент може бути бланковим (без зазначення особи, щодо якої має бути здійснене виконання зобов'язань) або ордерним (із зазначенням такої особи). Суперечливим є питання щодо передачі прав за таким іменним цінним папером, як акція. Так, за останнім часом поширена практика передачі права (разового чи постійного) голосування на загальних зборах акціонерного товариства, отримання дивідендів тощо. Для юридичного закріплення факту передачі зазначених вище прав по акції використовуються такі інструменти, як довіреності, посвідчення про передачу прав, тощо.

6. Неможливість відмови від виконання зобов’язання за цінним папером. Особа, яка розмістила (видала) цінний папір, та особи, що індосували його, відповідають перед його законним володільцем солідарно. У разі задоволення вимоги законного володільця ордерного цінного паперу про виконання посвідченого цим папером зобов’язання однією або кількома особами з числа тих, хто має такі зобов’язання, особи, що індосували цінний папір, набувають право зворотної вимоги (регресу) щодо інших осіб, які мають зобов’язання за цінним папером. Відмова від виконання зобов’язання, посвідченого цінним папером, з посиланням на відсутність підстави зобов’язання або на його недійсність не допускається. Відмова від виконання зобов’язання, вираженого цінним папером, можлива при доказовості недобросовісності держателя або при визнанні підробки цінного паперу.

7.Випускаються як у документарній, так і бездокументарній формах. Фактичнорозмежування цінних паперів за означеним критерієм виникло у зв’язку з тим, що історично у законодавстві України документом вважався письмовий акт, спроможний слугувати доказом наявності правовідносин. На відміну від нього, електронний документ стали називати “бездокументарною формою” [109, с. 12]. Чинним законодавством про цінні папери бездокументарна форма цінного паперу визначається як здійснений зберігачем обліковий запис, який є підтвердженням права власності на цінний папір; документарна форма цінного паперу – як сертифікат цінних паперів, що містить реквізити відповідного виду цінних паперів певної емісії, дані про кількість цінних паперів та засвідчує сукупність прав, наданих цими цінними паперами [8]. Форма цінного паперу не впливає на об’єм прав за цінним паперами, проте впливає на порядок їх обліку та передачі прав на цінний папір за системою обліку – системою реєстру власників іменних цінних паперів чи системою депозитарного обліку Національної депозитарної системи [109, с. 13].

Законом № 3480-ІV нормативно закріплено існування таких цінних паперів:

1) Акція – іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосуються акціонерного товариства, включаючи право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та право на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, право на управління акціонерним товариством, а також немайнові права, передбачені Цивільним кодексом України та законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств [9]. Емітентом акцій може бути тільки акціонерне товариство. Акціонерне товариство розміщує лише іменні акції, які за формою нарахування прибуткуможуть бути двох видів: прості та привілейовані [149, с. 70].

 Прості акції відповідно до вимог чинного законодавства надають їх власникам право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів, на участь в управлінні акціонерним товариством, на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації та інші права, передбачені законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств. Прості акції надають їх власникам однакові права і не підлягають конвертації у привілейовані акції або інші цінні папери акціонерного товариства.

Привілейовані акції надають їх власникам переважні, стосовно власників простих акцій, права на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, а також надають права на участь в управлінні акціонерним товариством у випадках, передбачених статутом і законом, який регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств. Акціонерне товариство розміщує привілейовані акції різних класів (з різним обсягом прав), якщо така можливість передбачена його статутом. У разі випуску привілейованих акцій, в умовах розміщення обов’язково зазначається: черговість отримання дивідендів і виплат з майна ліквідованого товариства для кожного класу привілейованих акцій, розміщених акціонерним товариством, яка встановлюється статутом товариства. Залежно від умов розміщення привілейовані акції певних класів можуть бути конвертовані у прості або привілейовані акції інших класів. Привілейовані акції бувають таких видів: 1) кумулятивні (всі не виплачені в строк дивіденди накопичуються та підлягають виплаті); 2) відкличні (містять умову дострокового відкликання компанією для погашення); 3) конвертовані(можна обміняти на прості акції чи облігації компанії); 4) преференційні (відрізняються першочерговим характером щодо одержання дивідендів і активів компанії у разі її ліквідації) та ін. [106, с. 16-17].

До основних властивостей акцій належать: 1) титул власності, тобто держатель акції є співвласником акціонерного товариства з правами, що з цього випливають; 2) немає терміну існування, тобто права держателя акції зберігаються доти, поки існує акціонерне товариство; 3) обмежена відповідальність власника, наприклад, акціонер не відповідає за зобов’язаннями акціонерного товариства тощо.

2)Облігацією є цінний папір, що посвідчує внесення його власником грошей, визначає відносини позики між власником облігації та емітентом, підтверджує зобов’язання емітента повернути власникові облігації її номінальну вартість у передбачений умовами розміщення облігацій строк та виплатити доход за облігацією, якщо інше не передбачено умовами розміщення [9]. Облігації розміщуються у документарній або бездокументарній формах та можуть бути: відсотковими, цільовими та дисконтними. До сертифіката відсоткової облігації на пред’явника додається купон (купонний лист). У купонному листі зазначаються серія та номер сертифіката облігації, за якою виплачуються відсотки, найменування і місцезнаходження емітента, строки виплати відсотків. На кожному купоні вказано його порядковий номер. Емітент може розміщувати іменні облігації та облігації на пред’явника. Облігації розміщуються з фіксованим строком погашення, єдиним для всього випуску. Дострокове погашення облігацій за вимогою їх власників дозволяється у разі, коли така можливість передбачена умовами розміщення облігацій, якими визначені порядок встановлення ціни дострокового погашення облігацій і строк, у який облігації можуть бути пред’явлені для дострокового погашення. Погашення облігацій здійснюється грошима або майном відповідно до умов розміщення облігацій.

Облігації підприємств підтверджують відповідні зобов’язання емітента за ними, проте не дають право на участь в управлінні емітентом та можуть розміщуватися юридичними особами лише після повної сплати свого статутного капіталу. Не допускається розміщення облігацій підприємств для формування і поповнення статутного капіталу емітента, а також покриття збитків від господарської діяльності шляхом зарахування доходу від продажу облігацій як результату поточної господарської діяльності. Рішення про розміщення облігацій підприємств приймається відповідним органом управління емітента згідно з вимогами статуту товариства [9].Облігації, що розміщуються акціонерним товариством, можуть бути конвертовані в акції акціонерного товариства, якщо таке передбачено умовами їх випуску (конвертовані облігації).

Рішення про розміщення облігацій місцевих позик приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим або міська рада відповідно до вимог, установлених бюджетним законодавством. До облігацій місцевих позик належать облігації внутрішніх та зовнішніх місцевих позик. Особливості погашення та реалізації прав за облігаціями місцевих позик визначаються умовами їх розміщення. Державні облігації України поділяються на облігації внутрішніх державних позик України, облігації зовнішніх державних позик України та цільові облігації внутрішніх державних позик України. Облігації внутрішніх державних позик України є державними цінними паперами, що розміщуються виключно на внутрішньому фондовому ринку і підтверджують зобов’язання України щодо відшкодування пред’явникам цих облігацій їх номінальної вартості з виплатою доходу відповідно до умов розміщення облігацій. Облігації зовнішніх державних позик України відповідно розміщуються на міжнародних фондових ринках і підтверджують ті самі зобов’язання [9].

У свою чергу, цільові облігації внутрішніх державних позик України – це облігації внутрішніх державних позик, емісія яких є джерелом фінансування дефіциту державного бюджету. Кошти, залучені до Державного бюджету України від розміщення цільових облігацій внутрішніх державних позик України, використовуються виключно для фінансування державних або регіональних програм і проектів на умовах їх повернення в обсягах, передбачених на цю мету законом про Державний бюджет України на відповідний рік. Емісія державних облігацій України регулюється законом України про Державний бюджет України на відповідний рік, яким встановлюються граничні розміри державного зовнішнього та внутрішнього боргу.

Казначейські зобов’язання Українирозміщуються виключно на добровільних засадах серед фізичних осіб та посвідчують факт заборгованості Державного бюджету України перед власником казначейського зобов’язання України, дає власнику право на отримання грошового доходу та погашається відповідно до умов розміщення казначейських зобов’язань України.Погашення та сплата доходу за казначейськими зобов’язаннями України гарантується доходами Державного бюджету України. Обсяг емісії казначейських зобов’язань України в сукупності з емісією державних облігацій внутрішніх державних позик України не може перевищувати граничного обсягу внутрішнього державного боргу та обсягу пов’язаних з обслуговуванням державного боргу видатків, визначених законом про Державний бюджет України на відповідний рік.Казначейські зобов’язання України можуть бути іменними або на пред’явника, розміщуються у документарній або бездокументарній формах та за строком погашення поділяються на: довгострокові (понад п’ять років); середньострокові (від одного до п’яти років); короткострокові (до одного року). У разі розміщення казначейських зобов’язань у документарній формі видається сертифікат. Рішення про розміщення казначейських зобов’язань України приймається згідно з Бюджетним кодексом України. Особливості провадження депозитарної діяльності з казначейськими зобов’язаннями України визначаються Комісією разом з Національним банком України [9].Державні облігації та казначейські зобов’язання України разом формують найбільшу за обсягом складову державного боргу України, який за строком погашення розподіляється на основний (строк розрахунків за яким не прийшов, цінні папери не підлягають пред’явленню до сплати) та активний (формується державними зобов’язаннями, за якими прийшов строк розрахунків) [150, с. 8].

4)Цінний папір, який розміщується інвестиційним фондом, інвестиційною компанією, компанією з управління активами пайового інвестиційного фонду та посвідчує право власності інвестора на частку в інвестиційному фонді, взаємному фонді інвестиційної компанії та пайовому інвестиційному фонді, є інвестиційним сертифікатом. Емітентом таких цінних паперів можуть бути: інвестиційний фонд, інвестиційна компанія або компанія з управління активами пайового інвестиційного фонду [9].Інвестиційні сертифікати надають його власнику право на отримання доходу у вигляді дивідендів. Дивіденди за інвестиційними сертифікатами відкритого та інтервального пайового інвестиційних фондів не нараховуються і не сплачуються.

5) Ощадний (депозитний) сертифікат – письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на отримання після спливу встановленого строку депозиту (вкладу) та відповідних процентів за ним. Відповідно до вимог чинного законодавства, ощадні сертифікати можуть випускатися лише банками [133, с. 212]. Такі цінні папери розміщуються на певний строк та під відсотки, передбачені умовами їх розміщення, і можуть бути як іменними (розміщуються у бездокументарній формі), так і на пред’явника (розміщуються у документарній формі). Відступлення ощадного сертифіката здійснюється шляхом укладення договору між особою, що відступає права за сертифікатом, та особою, що набуває ці права. Дохід за зазначеною категорію цінних паперів виплачується під час пред’явлення їх для оплати в банк, що розмістив ці сертифікати. У разі дострокового пред’явлення ощадного (депозитного) сертифіката до оплати банк виплачує суму вкладу та відсотки за вкладами на вимогу, якщо умовами випуску сертифіката не передбачено інший розмір відсотків [9].

6) Вексель – це абстрактне письмово оформлене зобов’язання встановленого зразка, за яким одна сторона угоди зобов’язується заплатити іншій певну суму грошей в указаний термін. У кредитних операціях вексель виступає насамперед гарантією повноти і своєчасності оплати зобов’язання і є фінансовим документом, який формалізує економічну взаємозалежність покупця і продавця та передбачає їх взаємоконтроль [112, с. 16-17]. Відповідно до вимог законодавства про цінні папери, вексель є цінним папером, що посвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю). Векселі можуть бути прості або переказні і випускаються виключно у документарній формі [9]. В Україні векселі можуть використовуватися юридичними особами (суб’єктами підприємницької діяльності). Фізичні особи можуть використовувати вексель лише для сплати вартості поставленої продукції, наданих послуг.

Законодавство щодо вексельного обігу складається із згаданого Закону України “Про цінні папери та фондовий ринок”, Закону України “Про обіг векселів в Україні” від 05.04.2001 р. № 2374-ІІІ, інструкції Міністерства фінансів про порядок видачі, обліку та погашення векселів Державного казначейства України від 09.12.1997 р. № 3/2443, Женевської конвенції від 1930 р. тощо.

7) Іпотечні, приватизаційні, похідні та товаророзпорядчі цінні папери. Особливості емісії (видачі), обігу та обліку заставних, іпотечних сертифікатів, іпотечних облігацій, сертифікатів ФОН, приватизаційних, похідних, товаророзпорядчих цінних паперів та порядок розкриття інформації щодо них визначаються спеціальним законодавством, що складається з таких нормативно-правових актів: 1) Закону України“Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” від 19 червня 2003 р. № 979-IV; 2) Закону України “Про іпотечні облігації” від 22 грудня 2005 р. № 3273-IV; 3) Закону України “Про приватизаційні папери” від 6 березня 1992 р. № 2173-XII тощо. Так, Законом України“Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” від 19 червня 2003 р. № 979-IV (далі – Закон № 979-IV) надається визначення іпотечного сертифіката як іпотечного цінного паперу, забезпеченого іпотечними активами або іпотеками. У свою чергу, іпотечні активи – це реформовані в консолідований іпотечний борг зобов’язання за договорами про іпотечний кредит здійснювати платежі в рахунок погашення основного зобов’язання протягом строку обігу сертифікатів. Іпотечні активи мають вартість, ціну придбання (ціну зобов’язання) та строк існування.

Кредитодавець, який є власником іпотечних активів, має право випустити сертифікати на умовах відповідно до Закону № 979-IV. Сертифікати мають строк обігу, сертифікати з фіксованою дохідністю – номінальну вартість, сертифікати участі – частку консолідованого іпотечного боргу, що припадає на один сертифікат. Номінальна вартість та строк обігу сертифікатів одного випуску мають бути однаковими. Строк обігу сертифікатів одного випуску не може перевищувати строк існування іпотечних активів, які є забезпеченням цього випуску, та строку відчуження іпотечних активів. Розміщення сертифікатів здійснюється шляхом проведення відкритого продажу, після чого сертифікати підлягають вільному обігу. Обслуговування обігу сертифікатів, у тому числі депозитарну діяльність щодо цих цінних паперів, здійснює обраний емітентом або управителем банк, який обслуговує іпотечні активи в Національній депозитарній системі відповідно до законодавства. Оплата сертифікатів при їх розміщенні здійснюється лише грошовими коштами [16].

Правові засади випуску та обігу іпотечних облігацій, вимоги до їх іпотечного покриття, а також особливості державного регулювання і нагляду у цій сфері визначаються Законом України “Про іпотечні облігації” від 22 грудня 2005 р. № 3273-IV (далі – Закон № 3273-IV). Відповідно до цього Закону, іпотечними є облігації, виконання зобов’язань емітента за якими забезпечене іпотечним покриттям у порядку, встановленому Законом. Іпотечні облігації є іменними цінними паперами, які засвідчують внесення грошових коштів її власником і підтверджують зобов’язання емітента відшкодувати йому номінальну вартість цієї облігації та грошового доходу, а в разі невиконання емітентом зобов’язань за іпотечною облігацією надають її власнику право задовольнити свою вимогу за рахунок іпотечного покриття. Можуть випускатися звичайні та структуровані іпотечні облігації [17].

 Відповідно до ст. 1 Закону України “Про приватизаційні папери” від 6 березня 1992 р. № 2173-XII, приватизаційні цінні папери – це особливий вид державних цінних паперів, що засвідчують право власника на безоплатне одержання в процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду. Приватизаційні папери можуть бути лише іменними. Право на одержання у власність приватизаційних паперів мають громадяни України, які проживають на її території або тимчасово перебувають за її межами у службових справах. Є такі види приватизаційних паперів: приватизаційні майнові сертифікати, приватизаційні житлові чеки, приватизаційні земельні бони [14]. Випуск та обіг приватизаційних майнових та компенсаційних сертифікатів в Україні нині не здійснюється.

Сертифікат фонду операції з нерухомістю (ФОН)– це цінний папір, що засвідчує право її власника на отримання частини чистих активів ФОН у грошовій формі після закінчення строку, на який було сформовано відповідний ФОН, а також право вимагати дотримання обмежень прав довірительної власності керуючою особою. Чистими активами ФОН є кошти, розмір яких дорівнює різниці між вартістю майна фонду та вартістю зобов’язань, що виникли в результаті управління фондом. Правила ФОН передбачають виплату доходу за сертифікатами ФОН [133, с. 222]. Сертифікати ФОН можуть бути випущені в таких формах: 1) іменні сертифікати ФОН документарної форми випуску; 2) іменні сертифікати ФОН бездокументарної форми випуску; 3) сертифікати ФОН на пред’явника документарної форми випуску.

 Крім того, як товар на світовому та українському фондовому ринках розглядаються похідні цінні папери (деривативи) – цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов’язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів. Вартість таких контрактів (деривативів) залежить від вартості цінних паперів, з приводу яких укладені ці контракти, або від показників курсів цих паперів. Також слід зважати на відмінність строкових інструментів від базисних цінних паперів: базисні цінні папери приносять прибуток у вигляді процентів чи дивідендів, тоді, як за деривативами такого виду доходу для їх власника не існує [132, с.126].

Незважаючи на закріплення статусу похідних цінних паперів відразу в декількох законодавчих актах [4; 9], залишається законодавчо не врегульованим питання віднесення тих чи інших документів до похідних цінних паперів. Жодний законодавчий акт на сьогодні прямо не вказує на належність того чи іншого документа до похідних цінних паперів, лише окремі підзаконні акти визнають певні документи похідними цінними паперами. Зокрема, ч. 2 п. 2 Правил випуску та обігу фондових і валютних деривативів в Україні, затверджених відповідним Рішенням Комісії, встановлюється, що опціони та ф’ючерси на будь-який базовий актив, укладені як стандартні контракти, є похідними цінними паперами [59]. Випуск та обіг фондових і валютних деривативів в Україні регулюється постановою Національного банку України від 07.07.1997 р. № 216. Постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.1999 р. № 632 затверджено “Положення про вимоги до стандартної (типової) форми деривативів”. Крім того, Законом України “Про оподаткування прибутку підприємств” надано визначення опціонів та ф’ючерсів при врегулюванні відносин оподаткування [18]. До деривативів зазвичай відносять: форвардні контракти, ф’ючерсні контракти, опціони, варранти, свопи. Кожному із цих інструментів притаманні свої особливості та реквізити.

Опціон (амер. фін. option) –цінний папір, який засвідчує право його держателя купити, продати чи відмовитися від угоди по цінних паперах або інших фінансових інструментах за обумовлену опціоном суму і протягом передбаченого ним терміну. Опціони є курсові та відсоткові. В. В. Михальський зазначає, що “за економічним статусом опціони належать до цінних паперів “другої черги” (або похідних цінних паперів). У світі інвестування вони використовуються для спекуляції, страхування ризиків, отримання прибутку та для ефективнішого розміщення грошових коштів. Основу операцій з опціонами складає конкретний вид авуара (цінні папери, банківські метали, індекси, ф’ючерси тощо). Якщо дія права на придбання розповсюджується на нього, то такий актив є предметом опціону [143, с. 9].

Варрант (амер. фін. warrant) – це цінний папір, що випускається разом з привілейованими акціями чи облігаціями і дає право власнику протягом встановленого терміну на купівлю простих акцій за обумовлену ціну. Володіння варрантами дає власнику можливість отримати дохід за рахунок різниці курсів простих та привілейованих акцій і облігацій (за зростання вартості простих акцій).

Фючерс (амер. бір. futures ) – цінний папір у вигляді стандартного контракту, що засвідчує право його держателя купити чи продати відповідну кількість фінансових інструментів за обумовлену ціну. Ф’ючерсна угода, на відміну від опціону, є обов’язковою для виконання. Форвард – відсотковий строковий контракт, що дає право на купівлю або продаж будь-якого із зазначених фінансових інструментів.

Своп– строковий контракт на обмін фінансових інструментів (на певну дату в майбутньому) в разі залежності ціни від відсоткової ставки, валютного курсу чи фондового індексу; існують відсоткові, курсові чи індексні свопи.

До категорії цінних паперів наближені такі документи: коносамент, страховий сертифікат, чек. Коносаментдокумент стандартної форми відповідно до узгодженої міжнародної практики на перевезення вантажу, який посвідчує його завантаження, перевезення та право на отримання даного вантажу. Чек – письмове доручення чекодавця (власника чекової книжки) банку сплатити певній особі суму коштів [133, с. 223-225]. У той же час зазначені документи перебувають поза предметом компетенції Комісії як органу, що здійснює державне регулювання ринку цінних паперів.

Класифікація цінних паперів має неабияке значення для правильного розуміння сутності різних категорій цінних паперів. Правова природа цінних паперів не може бути всесторонньо вивчена без наведення класифікації цінних паперів за декількома основними критеріями: за порядком розміщення, формою існування, формою випуску.Згідно з нормами чинного законодавства, всі цінні папери, що перебувають у цивільному обороті, можна умовно розподілити на такі 6 груп: пайові, боргові, іпотечні, приватизаційні, товаророзпорядчі та похідні цінні папери.

1)Пайові цінні папери відрізняються тим, що посвідчують участь їх власника у статутному капіталі (крім інвестиційних сертифікатів), а також надають власнику право на участь в управлінні емітентом і отримання частини прибутку (зокрема у вигляді дивідендів) та частини майна у разі ліквідації емітента. До пайових цінних паперів належать: а) акції; б) інвестиційні сертифікати.

 2) Боргові цінні паперипосвідчують відносини позики і передбачають зобов’язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов’язання. До боргових цінних паперів належать більшість цінних паперів, передбачених Законом України “Про цінні папери та фондовий ринок”: а) облігації підприємств; б) державні облігації України; в) облігації місцевих позик; г) казначейські зобов’язання України; ґ) ощадні (депозитні) сертифікати; д) векселі.  

3) Іпотечні цінні паперихарактеризуються тим, що їх випуск забезпечено іпотечним покриттям (іпотечним пулом), вони також посвідчують право власників на отримання від емітента належних їм коштів. До іпотечних цінних паперів відносяться: а) іпотечні облігації; б) іпотечні сертифікати; в) заставні; г) сертифікати фондів операцій з нерухомістю (ФОН).

4) Приватизаційні цінні паперипосвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду.

5) Похідні цінні папери – це цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов’язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів.

6) Товаророзпорядчі цінні паперинадають їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

Залежно від порядку розміщення (видачі) цінні папери поділяються на дві категорії: емісійні та неемісійні. Цінні папери, що посвідчують однакові права їх власників у межах одного випуску (емісії) стосовно особи, яка бере на себе відповідні зобов’язання (емітент), визнаються емісійними цінними паперами. Вони складають найбільшу групу, до якої належать такі цінні папери: акції, облігації підприємств, облігації місцевих позик, державні облігації України, іпотечні сертифікати, іпотечні облігації, сертифікати операцій з нерухомістю, інвестиційні сертифікати, казначейські зобов’язання. Крім того, згідно із Законом України “Про цінні папери та фондовий ринок” від 23 лютого 2006 р. № 3480-ІV інші цінні папери можуть бути віднесені до емісійних цінних паперів Комісією, якщо це не суперечить спеціальним законам про ці групи та/бо види цінних паперів. У свою чергу, ощадні (депозитні) сертифікати, векселі, заставні, приватизаційні, похідні, товаророзпорядчі цінні папери належать до категорії неемісійних.

 Заформою існування цінні папери можуть випускатися в документарній та бездокументарній формах. Форма випуску цінних паперів визначається згідно з рішенням емітента про випуск цінних паперів, затверджується Комісією при реєстрації випуску та є підставою для взяття цих цінних паперів на обслуговування Національною депозитарною системою як іменних цінних паперів у документарній формі, цінних паперів на пред’явника у документарній формі або цінних паперів у бездокументарній формі, іменна ідентифікація власників яких здійснюється на підставі облікового реєстру рахунків власників у зберігача. Випуск документарних цінних паперів здійснюється емітентом шляхом виготовлення сертифікатів. У разі емісії цінних паперів у бездокументарній формі емітентоформляє глобальний сертифікат, що відповідає загальному обсягузареєстрованого випуску, і передає його на зберігання в обранийним депозитарій.На період передплати на певний випуск (емісію) цінних паперівемітент оформляє тимчасовий глобальний сертифікат, який підлягаєзаміні на постійний після державної реєстрації цього випускуКомісією абоанулюється в разі визнання випуску таким, що не відбувся.

За формою випуску цінні папери можуть бути на пред’явника, іменні або ордерні. Важливість цієї класифікації полягає в тому, що залежно від форми випуску цінних паперів змінюється порядок реалізації та передачі прав, посвідчених ними. Щодо цінних паперів на пред’явника, права, посвідчені ним, належать пред’явникові цього цінного паперу, а для передачі іншій особі прав, посвідчених цінним папером на пред’явника, достатньо вручити цінний папір даній особі. Щодо іменних цінних паперів підкреслимо таке: права, посвідчені ними, належать зазначеній у цінному папері особі. Права, посвідчені іменним цінним папером, передаються у порядку, встановленому законами України. Права, посвідчені ордерним цінним папером, передаються шляхом вчинення на цьому папері індосаменту. Індосант відповідає за наявність та здійснення цього права. Згідно з індосаментом, до особи, якій (або у розпорядження якої) передаються права, посвідчені цінним папером (індосата), переходять усі ці права. Індосамент може бути бланковим (без зазначення особи, щодо якої має бути здійснене виконання зобов’язань) або ордерним (із зазначенням такої особи). У цьому випадку права, посвідчені ордерним цінним папером, належать особі, зазначеній у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу. Принциповим положенням є те, що особливості обліку та переходу права власності на цінні папери встановлюються виключно законами, які не можуть суперечити Закону України “Про цінні папери ти фондовий ринок”.

Щодо правової природи цінних паперів слід зазначити таке. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку в установленому порядку здійснює реєстрацію випуску таких цінних паперів: акцій, облігацій підприємств, облігацій місцевих позик, інвестиційних сертифікатів, іпотечних та приватизаційних цінних паперів; емісія державних облігацій України є частиною бюджетного процесу і не підлягає регулюванню Комісією. Емісія таких цінних паперів регулюється законом України про Державний бюджет України на відповідний рік, яким встановлюються граничні розміри державного зовнішнього та внутрішнього боргу. Рішення про розміщення облігацій зовнішніх та внутрішніх державних позик України та умови їх випуску приймається згідно з Бюджетним кодексом України. Розміщення державних облігацій України здійснюється у разі дотримання на кінець року граничних розмірів державного зовнішнього та внутрішнього боргу, передбачених Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Умови розміщення та погашення облігацій внутрішніх державних позик України і цільових облігацій внутрішніх державних позик України, не визначені умовами розміщення, встановлюються Міністерством фінансів України відповідно до законодавства. Емісія казначейських зобов’язань України є також частиною бюджетного процесу і не підлягає державному регулюванню з боку Комісії; погашення та сплата доходу за казначейськими зобов’язаннями України гарантується доходами Державного бюджету України. Емітентом казначейських зобов’язань України виступає держава в особі Міністерства фінансів України за дорученням Кабінету Міністрів України. Рішення про розміщення казначейських зобов’язань України приймається згідно з Бюджетним кодексом України, при цьому у рішенні передбачаються умови розміщення та погашення казначейських зобов’язань України [9]. Питання захисту прав власників казначейських зобов’язань України та державних облігацій України належить до компетенції Міністерства фінансів України та Кабінету Міністрів України.

Таким чином, на підставі аналізу базових характеристик цінних паперів (порядок випуску та обігу; особливості нормативно-правової регламентації; орган, що здійснює державне регулювання тощо) пропонуємо розподіляти цінні папери на дві групи: а) приватні – емітуються суб’єктами господарювання (акції, облігації підприємств, інвестиційні сертифікати, іпотечні цінні папери); державні – емітуються державою в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України (державні облігації та казначейські зобов’язання України) або органами місцевого самоврядування (облігації місцевих позик). Емісія державних облігацій та казначейських зобов’язань України є частиною бюджетного процесу і регулюванню Комісією не підлягає; емісія таких цінних паперів регулюється законом України про Державний бюджет України на відповідний рік. Враховуючи те, що державне регулювання правовідносин з випуску, обігу і обліку приватних та державних цінних паперів суттєво відрізняється, питання адміністративно-правових засобів захисту прав власників приватних та державних цінних паперів не може розглядатися в рамках єдиної системи, тому в дисертації досліджується лише питання адміністративно-правових засобів захисту прав власників приватних цінних паперів (акцій, облігацій підприємств, інвестиційних сертифікатів, іпотечних цінних паперів).

 

1.3. Визначення поняття, класифікація та адміністративно-правовий статус учасників фондового ринку України

 

Фізичні особи або організації, які вступають у правовідносини з приводу цінних паперів (продають або купують цінні папери чи обслуговують обіг або розрахунки за ними), є учасниками ринку цінних паперів [110; 106, с. 199]. Залежно від функцій, а також постійно виконуваних дій, учасники ринку цінних паперів поділяються на дві великі групи: основні (головні) та інфраструктурні (допоміжні) учасники. До складу першої групи належать: 1) емітенти, 2) інвестори в цінні папери, 3) посередники, 4) інститути-регулятори, 5) державні органи регулювання. Інфраструктурними учасниками вважаються: а) депозитарії, б) реєстратори, в) агенти з трансферту, г) клірингово-розрахункові установи, д) фонди страхування акцій тощо [141, с. 134]. У той же час, з розвитком фондового ринку та переходом до бездокументарної (електронної) моделі виконання операцій щодо цінних паперів співвідношення функцій учасників ринку буде змінюватися, зокрема, нового значення сьогодні набувають депозитарні установи та організатори торгівлі, інформаційні системи тощо. Водночас існування такого учасника ринку цінних паперів, як реєстратора, згодом буде позбавлено сенсу.

Залежно від функціонального призначення виокремлюють такі 6 категорій (груп) учасників ринку цінних паперів 1) емітенти; 2) інвестори; 3) фондові посередники; 4) організації, які обслуговують ринок цінних паперів; 5) саморегулівні організації; 6) державні органи регулювання і контролю. Організації, які обслуговують ринок, у свою чергу, розподіляються три групи: 1) інформаційні агентства; 2) організації, які забезпечують укладення угод (фондові біржі, не біржові організатори ринку: торговці цінними паперами тощо); 3) організації, які забезпечують виконання угод (розрахункові центри, депозитарії, реєстратори) [110, с. 234]. Фондові посередники або торговці цінними паперами та організації, які обслуговують ринок, відповідно до законодавства України є професійними учасниками фондового ринку. На нашу думку, найбільш вдалою науково-теоретичною класифікацією є розподіл усіх учасників фондового ринку на такігрупи: 1) власники цінних паперів (інвестори в цінні папери); 2) потенційні інвестори (особи, які підписалися на цінні папери та сплатили передбачений умовами підписки першочерговий внесок); 3) емітенти цінних паперів; 4) фондові посередники (торговці); 5) організації, які обслуговують ринок цінних паперів (виконують всі інші функції, окрім функції купівлі-продажу).

На рівні Закону [9] закріплено правовий статус таких учасників фондового ринку: емітентів, інвесторів, саморегулівних організацій та професійних учасників фондового ринку. Найбільшою є група професійних учасників фондового ринку. Деякі вчені до учасників ринку цінних паперів, як зазначалося вище, відносять державні органи регулювання і контролю, наприклад, Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку, Національний банк України тощо. На нашу думку, держава стає учасником ринку цінних паперів в тому разі коли емітує або придбає цінні папери. Проте, в цьому випадку держава отримує статус емітента або інвестора в цінні папери.

З метою досконалішого визначення сутності фондового ринку та правовідносин, що виникають на ньому, слід надати стислу характеристику кожному з учасників фондового ринку України.

Основним учасником ринку цінних паперів, який відіграє важливу роль у формуванні первинного ринку цінних паперів, є емітент. Термін “емітент” означає: “той, хто випускає цінні папери”. Емітентами можуть бутиюридичні особи, Автономна Республіка Крим або міські ради, а також держава в особі уповноважених нею органів державної влади, які від свого імені розміщують емісійні цінні папери та беруть на себе зобов’язання щодо них перед їх власниками (інвесторами). Відповідно до вимог законодавства України, емітентами можуть виступати виключно юридичні особи [9]. Економічною характеристикою емітентів цінних паперів є те, що вони – споживачі інвестиційного капіталу, який отримують шляхом випуску цінних паперів. У країнах з розвинутою ринковою економікою та цивілізованим ринком цінних паперів одним з найактивніших емітентів цінних паперів є держава. Державні цінні папери можуть випускатися центральним урядом, органами влади на місцях, державними установами, а також організаціями, що користуються державною підтримкою [135]. Право юридичної особи на випуск цінних паперів – право бути емітентом – є спеціальним, а не абсолютним. Це означає, що конкретні види цінних паперів можуть випускатися лише конкретними юридичними особами. Є певна залежність між тим, які види цінних паперів можуть випускатися, і тим, які саме юридичні особи можуть випускати конкретні цінні папери. Наприклад, ощадні сертифікати в Україні можуть випускати лише банки. Інакше кажучи, існують обмеження та вимоги щодо того, які види цінних паперів можуть випускати конкретні емітенти [141, с.135].

Категорією,яка діалектичнодоповнює існування емітентів цінних паперів, є інвестори в цінні папери, або інакше кажучисуб’єкти інвестиційної діяльності, що прийняли рішення про вкладення власних, позикових або залучених грошових та інших цінностей у цінні папери. Саме інвестори акумулюють капітал, який у процесі їх інвестиційної діяльності дає поштовх і стає фінансовою основою існування фондового ринку загалом. Основними цілями інвестування, як правило, є збереження існуючих вільних коштів від знецінення, а також одержання прибутку. Іноді інвестор переслідує мету встановлення контролю над акціонерним товариством тощо. Відповідно до Закону України “Про інвестиційну діяльність”, під інвестиціями розуміють всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та іншої діяльності, в результаті якої створюються прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Для фондового ринку характерний специфічний спосіб інвестування наявних коштів. Так, на фондовому ринку інвестування капіталу опосередковується придбанням інвестором цінних паперів, в результаті чого власник коштів (капіталу) стає інвестором у цінні папери.

 Відповідно до положень ст. 2 Закону України “Про цінні папери та фондовий ринок”, інвестори в цінні папери – це фізичні та юридичні особи (резиденти і нерезиденти), які набули права власності на цінні папери з метою отримання доходу від вкладених коштів та/або набуття відповідних прав, що надаються власнику цінних паперів згідно із законодавством. Інституційними інвесторами є інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди), інвестиційні фонди, взаємні фонди інвестиційних компаній, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії, інші фінансові установи, які здійснюють операції з фінансовими активами в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – також за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Залежно від цілей, що переслідуються інвесторами, їх можна розподілити на стратегічні та портфельні. Стратегічними інвесторами є ті, які мають на меті отримати власність в управління, і, як наслідок, прибуток від управління такою власністю. Портфельні інвестори прагнуть отримати прибуток від належних їм цінних паперів у результаті зростання їх курсової вартості та отримання дивідендів [132, с. 257].

Крім того, Законом України “Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” надається визначення поняття “власник цінних паперів”. На думку законодавця, власником цінних паперів є особа, яка має право власності на цінні папери відповідно до закону та/або договору управління майном. Таким чином, терміни “інвестор в цінні папери” та “власник цінних паперів” тотожні. Власник акцій акціонерного товариства в науковій літературі та нормативно-правових актах отримав найменування “акціонер”. У національній депозитарній системні юридична або фізична особа (власник цінних паперів), яка користується послугами зберігача на підставі договору про відкриття рахунку в цінних паперах, позначається як “депонент”.

Роль наступного учасника фондового ринку залежить від моделі регулювання правовідносин на фондовому ринку, а також від моделі, за якою відбувається розвиток інфраструктури фондового ринку. Моделям регулювання правовідносин на ринку цінних паперів приділимо значну увагу в главі 2 цієї роботи, тому зараз лише зазначимо, що реалії сучасного фондового ринку свідчать про розвиток в Україні змішаної системи регулювання фондового ринку, за якою, поряд з державою, велику роль відіграють саморегулівні організації. Саморегулівна організація професійних учасників фондового ринку (СРО) – це неприбуткове об’єднання учасників фондового ринку, які провадять професійну діяльність на фондовому ринку з торгівлі цінними паперами, управління активами інституційних інвесторів, депозитарну діяльність (діяльність реєстраторів та зберігачів), утворене відповідно до критеріїв та вимог, установлених Комісією [9]. Відповідно до положень Закону України “Про цінні папери та фондовий ринок”,Комісія делегує саморегулівній організації повноваження з регулювання фондового ринку в установленому порядку за заявою саморегулівної організації. Зазначений Закон передбачає підвищення ролі саморегулівних організацій у системі регулювання правовідносин на фондовому ринку.

Відповідно до положень, закріплених у ч. 1 ст. 48 Закону, змінюються принципи створення та функціонування саморегулівних організацій на фондовому ринку. Зокрема, саморегулівні організації професійних учасників фондового ринку утворюються за принципом: одна саморегулівна організація з кожного виду професійної діяльності на ринку цінних паперів. Така саморегулівна організація повинна буде об’єднати більше 50 відсотків професійних учасників фондового ринку за одним з видів професійної діяльності. Таке об’єднання набуває статусу саморегулівної організації з дня його реєстрації Комісією. Станом на сьогодні саморегулівною може стати структура, що відповідає таким умовам: наявність правил і стандартів професійної діяльності на фондовому ринку, що є обов’язковими для виконання всіма членами саморегулівної організації; статус непідприємницької організації; наявність у власності для забезпечення статутної діяльності активів у розмірі не менше ніж 600 тис. грн [9].

Метою діяльності саморегулівних організацій професійних учасників фондового ринку є забезпечення провадження діяльності професійними учасниками фондового ринку, які є членами саморегулівної організації, розроблення і затвердження правил, стандартів професійної поведінки та провадження відповідного виду професійної діяльності. Статтею 49 Закону України “Про цінні папери та фондовий ринок” передбачено право саморегулівної організація подавати заяву про делегування їй додаткових повноважень за умови задовільного виконання раніше делегованих повноважень. Механізм визнання саморегулівної організації такою, що виконала раніше делеговані повноваження, законодавством не передбачений, однак, можемо зробити припущення, що саморегулівна організація буде вважатись такою, якщо вона не притягувалась до відповідальності за порушення законодавства про цінні папери протягом періоду, не меншого за 1 рік, і під час планової/позапланової перевірки професійної діяльності на ринку цінних паперів саморегулівної організації не було виявлено порушень вимог законодавства про цінні папери.

Найбільш комплексною групою учасників фондового ринку єгрупа професійних учасників фондового ринку. Професійні учасники фондового ринку – це юридичні особи, які провадять на фондовому ринку професійну діяльність, види якої визначені законами України. Професійним учасником може бути особа, створена у формі господарського товариства [109, с. 36]. Чинним законодавством передбачено, що професійна діяльність на фондовому ринку є окремим, винятком видом діяльності, у зв’язку з чим її поєднання з іншими видами професійної діяльності, за винятком банківської, не допускається [9]. Окремі винятки із цього правила можуть бути встановлені законом.

На фондовому ринку здійснюються такі види професійної діяльності: а) діяльність з торгівлі цінними паперами; б) діяльність з управління активами інституційних інвесторів; в) депозитарна діяльність; г) діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку [9]. Діяльність з торгівлі цінними паперами провадиться господарськими товариствами, для яких операції з цінними паперами є виключним видом діяльності, а також банками. Діяльність з торгівлі цінними паперами включає: брокерську діяльність; дилерську діяльність; андеррайтинг; діяльність з управління цінними паперами.

Сутністю брокерської діяльності є укладення торговцем цінними паперами цивільно-правових договорів (зокрема договорів комісії, доручення) щодо цінних паперів від свого імені (або від імені іншої особи), за дорученням і за рахунок іншої особи. У свою чергу, дилерська діяльність полягає в укладенні торговцем відповідних договорів від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу, крім випадків, передбачених законом. Андеррайтингомє розміщення (підписка, продаж) цінних паперів торговцем цінними паперами за дорученням, від імені та за рахунок емітента. У разі публічного розміщення цінних паперів андеррайтер може брати на себе зобов’язання за домовленістю з емітентом щодо гарантування продажу всіх цінних паперів емітента, що підлягають розміщенню, або їх частини. Публічне розміщення цінних паперів може здійснюватися декількома андеррайтерами за договором про спільну діяльність. Діяльність з управління цінними паперами провадиться торговцем цінними паперами від свого імені за винагороду протягом визначеного строку на підставі договору про управління переданими йому цінними паперами та грошовими коштами, призначеними для інвестування в цінні папери, а також отриманими в процесі цього управління цінними паперами та грошовими коштами, які належать на праві власності установнику управління, в його інтересах або в інтересах визначених ним третіх осіб. Управління цінними паперами здійснюється відповідно до вимог Цивільного кодексу України, Закону України “Про цінні папери та фондовий ринок”, інших законів та нормативно-правових актів Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Відповідно до закону, не вважається професійною діяльністю з торгівлі цінними паперами: розміщення емітентом власних цінних паперів; викуп емітентом власних цінних паперів; проведення юридичними та фізичними особами – підприємцями розрахунків з використанням векселів та/або заставних; провадження юридичними особами на підставі договорів комісії або договорів доручення купівлі-продажу (обміну) цінних паперів через торговця цінними паперами, який має ліцензію на провадження брокерської діяльності, а також на підставі договорів купівлі-продажу або міни, укладених безпосередньо з торговцем цінними паперами; внесення цінних паперів до статутного капіталу юридичних осіб. Крім того, без участі торговця цінними паперами можуть здійснюватися операції щодо: дарування та спадкування цінних паперів; операцій, пов’язаних з виконанням рішення суду;внесення цінних паперів до статутного капіталу юридичних осіб [60].

Діяльність з управління активами інституційних інвесторів – це професійна діяльність учасника фондового ринку – компанії з управління активами, що провадиться нею за винагороду від свого імені або на підставі відповідного договору про управління активами інституційних інвесторів, які належать їм на праві власності. До діяльності з управління активами належить діяльність з управління іпотечним покриттям, яка здійснюється за винагороду банком чи іншою фінансовою установою згідно з відповідним договором про управління іпотечним покриттям.

Депозитарна діяльність на ринку цінних паперів України розподіляється на такі групи: 1) депозитарна діяльність депозитарію цінних паперів (діяльність з надання послуг щодо зберігання цінних паперів, обслуговування правочинів щодо цінних паперів на рахунках зберігачів цінних паперів, а також операцій емітентів щодо випущених ними цінних паперів); 2) депозитарна діяльність зберігача цінних паперів (діяльність з надання послуг щодо зберігання цінних паперів, обслуговування правочинів щодо цінних паперів на рахунках власників цінних паперів); 3) діяльність з ведення реєстру власників іменних цінних паперів (діяльність щодо збору, фіксації, обробки, зберігання та надання даних, які складають систему реєстру власників іменних цінних паперів, щодо іменних цінних паперів, їх емітентів та власників). Відповідно до законодавства, депозитарії та зберігачі можуть отримати дозвіл на право ведення реєстру власників іменних цінних паперів. У тому разі, коли кількість учасників емітента не перевищує 150, він самостійно може вести реєстр власників іменинних цінних паперів.

Діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку здійснюється організатором торгівлі, основним завданням якого є створення організаційних, технологічних, інформаційних, правових та інших умов для збирання та поширення інформації стосовно попиту і пропозицій на фінансові інструменти (цінні папери), проведення регулярних торгів фінансовими інструментами за встановленими правилами, централізоване укладення і виконання договорів щодо фінансових інструментів, у тому числі здійснення клірингу, та розрахунків за ними, а також розв’язання спорів між членами організатора торгівлі [9]. Організаторами торгівлі є фондові біржі.Фондова біржа – один з основних інститутів на ринку цінних паперів. Позабіржова торгівля фондовими цінностями і позиковими капіталами проводиться комерційними банками та різного роду фінансовими посередниками, але в усіх країнах з ринковою економікою переважна більшість операцій з цінними паперами здійснюється на фондовій біржі.

Слова “фондова біржа” та похідні від них дозволяють використовувати лише юридичним особам, які створені та функціонують відповідно до вимог Законів України “Цінні папери та фондовий ринок” та Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”. Фондова біржа утворюється та діє в організаційно-правовій формі господарського товариства (крім повного, командитного товариства і товариства з додатковою відповідальністю) або дочірнього підприємства об’єднання торговців цінними паперами і має право провадити діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку з моменту отримання відповідної ліцензії Комісії. Фондова біржа утворюється не менше ніж 20 засновниками (торговцями цінними паперами), які мають ліцензію на право провадження професійної діяльності на фондовому ринку, або їх об’єднанням, що налічує не менше ніж 20 торговців цінними паперами. Частка одного торговця цінними паперами не може бути більшою ніж 5 відсотків статутного капіталу фондової біржі [9]. Державну реєстрацію фондових бірж та торгово-інформаційних систем здійснює Комісія [45]. Для провадження своєї діяльності фондові біржі повинні підтримувати власний капітал у розмірі, не меншому ніж 3 млн грн, а для фондових бірж, що здійснюють кліринг та розрахунки, – не меншому ніж 6 млн грн.

Фондова біржа створюється не для отримання прибутку, займається виключно організацією укладання угод купівлі та продажу цінних паперів та їх похідних; вона не може здійснювати операції з цінними паперами від власного імені та за дорученням клієнтів, а також виконувати функції депозитарію. Фондова біржа зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та виконує інші функції, пов’язані з обігом цінних паперів [131, с. 171]. Підсумовуючи, необхідно зауважити, що значення фондової біржі в сучасних умовах пов’язане з досягненням макроекономічної стабільності суто ринковими засобами [120, с. 22]. Процес обігу фондових цінностей на всіх офіційно зареєстрованих фондових біржах може здійснюватися лише з цінними паперами, що успішно пройшли спеціальну біржову процедуру – лістинг, або “внесення в список”. Компанії повинні внести в список відповідної біржі свої цінні папери, що є обов’язковою передумовою допуску до торгівлі [165, с. 308].

Розуміння правової природи та особливостей функціонування всіх професійних учасників фондового ринку необхідно передусім для правильного сприйняття сутності Національної депозитарної системи, сферою діяльності якої є: 1) стандартизація обліку та нумерація цінних паперів, випущених в Україні згідно з міжнародними стандартами; 2) відповідальне зберігання всіх видів цінних паперів як у документарній, так і в бездокументарній формах; 3) реальна поставка чи переміщення цінних паперів з рахунку в цінних паперах з одночасною оплатою грошових коштів відповідно до розпоряджень клієнтів; 4) акумулювання доходів (дивідендів, процентних виплат та виплат погашення тощо) щодо цінних паперів, взятих на обслуговування системою, та їх розподіл за рахунками; 5) надання послуг щодо виконання обов’язків номінального утримувача іменних цінних паперів, що беруться на обслуговування системою тощо [8]. Відповідно до положень чинного законодавства, учасниками Національної депозитарної системи є: депозитарії, зберігачі, реєстратори власників іменних цінних паперів (прямі учасники), а також організатори торгівлі, банки, торговці цінними паперами та емітенти (опосередковані учасники). При цьому Національна депозитарна система складається з двох рівнів: нижній рівень – це зберігачі, які ведуть рахунки власників цінних паперів, та реєстратори власників іменних цінних паперів; верхній рівень – Національний депозитарій України і депозитарії, що ведуть рахунки для зберігачів та здійснюють кліринг і розрахунки за угодами щодо цінних паперів. Обслуговування обігу державних цінних паперів, у тому числі депозитарну діяльність щодо цих паперів, здійснює Національний банк України. Особливості здійснення депозитарної діяльності з державними цінними паперами встановлюються Комісією спільно з Національним банком України.


Висновки до Розділу 1

 

Національна депозитарна система – це система правовідносин між Національним депозитарієм України, емітентами та професійними учасниками ринку цінних паперів з приводу обігу, обліку та зберігання цінних паперів (окрім державних цінних паперів) незалежно від форми їх випуску, відкриття та ведення рахунків у цінних паперах, обслуговування операцій на цих рахунках (включаючи кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів) та обслуговування операцій емітента щодо випущених ним цінних паперів.

 На нашу думку, окрім учасників ринку цінних паперів, правовий статус яких закріплений у ч. 2 ст. 2 Закону України “Про цінні папери та фондовий ринок”, у суб’єктному складі учасників фондового ринку необхідно виокремлювати ще одного суб’єкта, який бере участь виключно на первинному ринку цінних паперів. Таким суб’єктом є фізична або юридична особа, яка бере участь у відкритому розміщенні цінних паперів, для того, щоб стати інвестором у цінні папери. Зазначеного суб’єкта не можна віднести до жодної з існуючих категорій учасників фондового ринку, однак його участь у правовідносинах на ринку цінних паперів є беззаперечною, оскільки первинний ринок цінних паперів характеризується саме тим, що це правовідносини щодо відчуження цінних паперів емітентом або андеррайтером шляхом укладання цивільно-правового договору з першим власником цінних паперів під час емісії цінних паперів. Таким чином, потенційним інвестором є особа, яка бажає отримати цінні папери у власність під час їх первісного розміщення (IPO) безпосередньо у емітента (особи, що випускає цінний папір) чи андеррайтера, з яким емітент уклав відповідний договір. Наприклад, потенційний інвестор, який бажає придбати акції акціонерного товариства під час їх розміщення, має підписатися на їх відповідну кількість, для цього внести суму коштів, що дорівнює встановленому умовами випуску відсотку вартості цих цінних паперів.

Проте, вступаючи в правовідносини на первинному фондовому ринку на стадії підписки на цінні папери, потенційний інвестор не набуває права власності на цінні папери, на які підписався, навіть у разі сплати повної вартості зазначених цінних паперів до моменту отримання сертифіката цінних паперів або їх зарахування на рахунок у зберігача чи депозитарію (для бездокументарних цінних паперів), тому таку особу не можна іменувати інвестором у цінні папери в суто юридичному сенсі.У той же час, така особа набуває певних прав та обов’язків відповідно до законодавства про цінні папери, а отже, є учасником ринку цінних паперів та потребує захисту з боку держави. Адміністративно-правові засоби припинення порушень норм законодавства, що закріплені в Законі України “Про цінні папери та фондовий ринок”, застосовуються Комісією для припинення порушень вимог законодавства під час первісного розміщення (випуску) цінних паперів і спрямовані саме на захист прав та законних інтересів даної категорії осіб.

Крім того, в результаті детального аналізу змісту та співвідношення понять “ринок цінних паперів” та “фондовий ринок” встановлено, що знауково-теоретичної точки зору ринок цінних паперів не може в повному обсязі бути віднесеним до фондового ринку, оскільки не всі цінні папери мають своє походження від грошових капіталів. У тій частині, в якій ринок цінних паперів заснований на грошах як на капіталі, він називається фондовим ринком і в такій якості є складовою частиною фінансового ринку. Фондовий ринок утворює більшу частину ринку цінних паперів. Частина ринку цінних паперів, що залишилася, внаслідок своїх порівняно невеликих розмірів, не отримала спеціальної назви, і тому часто поняття ринку цінних паперів та фондового ринку вважаються синонімами; цей сегмент ринку цінних паперів пропонується називатиринком грошових і товарних цінних паперів. Проте, враховуючи положення чинного законодавства, при висвітленні питань державного регулювання правовідносин з випуску та обігу цінних паперів, терміни: “фондовий ринок” та “ринок цінних паперів” слід вживати як тотожні.

Ринок цінних паперів (фондовий ринок) – це сукупність правовідносин цивільно-правового та господарсько-правового характеру, пов’язаних з випуском та обігом цінних паперів. Особливості адміністративно-правового регулювання ринку цінних паперів пов’язані, перш за все, зі специфікою товару – цінні папери, а також характером його оберту. Вступати у правовідносини на ринку цінних паперів можуть учасники ринку цінних паперів, а саме: 1) власники цінних паперів (інвестори в цінні папери); 2) потенційні інвестори (особи, які підписалися на цінні папери та сплатили передбачений умовами підписки першочерговий внесок); 3) фондові посередники (торговці, фондові біржі); 4) організації, які обслуговують ринок цінних паперів (виконують всі інші функції, окрім функції купівлі-продажу); 5) емітенти цінних паперів. Організації, які обслуговують ринок, у свою чергу, розподіляються на дві групи: 1) інформаційні агентства; 2) організації, які забезпечують виконання угод (розрахункові центри, депозитарії, реєстратори). Фондові посередники або торговці цінними паперами та організації, які обслуговують ринок цінних паперів, відповідно до законодавства України є професійними учасниками ринку цінних паперів. Статус усіх зазначених вище осіб-учасників ринку цінних паперів, окрім потенційних інвесторів, законодавчо закріплений.

Відносини державного регулювання ринку цінних паперів, у тому числі ті, які виникають у зв’язку із застосуванням Комісією або її уповноваженими особами адміністративно-правових засобів захисту прав інвесторів, не охоплюються поняттям “ринок цінних паперів” і мають розглядатисявиключно в рамках відносин адміністративно-правового характеру.До суб’єктного складутаких відносин обов’язково входить держава в особі Комісії або її уповноваженої особи. При цьому науковців, що займаються вивченням фондового ринку України як предмета адміністративно-правового регулювання, турбує питання вдосконалення адміністративно-правових гарантій дотримання режиму законності у взаємовідносинах між учасниками ринку, зокрема, вдосконалення заходів виявлення, попередження та припинення порушень норм законодавства про цінні папери, відновлення стану законності, а також притягнення винних осіб до юридичної відповідальності за правопорушення на ринку цінних паперів. Ефективність системи адміністративно-правового регулювання правовідносин на фондовому ринку визначається передусім такими чинниками:

а) наявність достатньої нормативно-правової бази та її відповідність потребам і вимогам ринку;

б) наявність адекватної системи адміністративно-правових засобів захисту прав інвесторів у цінні папери та інших учасників ринку тощо.

Показником, який свідчить про ефективність системи адміністративно-правових засобів захисту прав інвесторів у цінні папери, є кількість правопорушень на фондовому ринку, особливо таких, що призводять до суттєвого порушення прав інвесторів.

В Україні фондовий ринок перебуває в стадії становлення, не повною мірою відповідає вимогам ринкової економіки і потребує подальшого розвитку на цивілізованих, загальноприйнятих у світі засадах. Зрозуміло, що низькі темпи зростання обсягів інвестування в економіку України безпосередньо пов’язані з відсутністю ефективної системи засобів захисту прав інвесторів у цінні папери. На сучасному етапі розвитку вітчизняного фондового ринку дуже важливу роль відіграватиме ефективна система адміністративно-правових засобів захисту прав власників цінних паперів та інших учасників фондового ринку.


РОЗДІЛ 2

ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ ЗАСОБІВ ЗАХИСТУ ПРАВ ВЛАСНИКІВ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

 

2.1. Сутність та гарантії забезпечення правопорядку на фондовому ринку України (історія та сучасність): адміністративно-правовий аспект

 

Сучасна наука розглядає суспільство як цілісну, складну, динамічну самокеровану систему, розвиток якої підпорядковано об’єктивно діючим законам. Суспільство, як найвищий тип соціальної організації, існує тільки тоді, коли воно функціонує саме як складне цілісне утворення [114, с. 25]. Завдання досягнення максимальної ефективності та продуктивності суспільних відносин в будь-якій сфері вимагає від держави забезпечення суспільного порядку, під яким розуміють стан урегульованості соціальними нормами суспільних відносин та дотримання цих норм усіма учасниками суспільних відносин. Правопорядок, як складова соціального порядку є атмосферою нормального правового життя, яка утворюється у результаті точного та всебічного здійснення (виконання) вимог правових норм усіма суб’єктами права. Правопорядок формується лише в умовах реалізації законності [161, с. 492]. Під законністю розуміють безумовне виконання приписів правових норм законів та підзаконних нормативно-правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами, а також юридичними особами. Щодо співвідношення юридичних категорій правопорядок та законність, слід зазначити, що правопорядок – це реалізована законність.

Важливим моментом для розуміння сутності режиму законності є вірне розставлення пріоритетів між законністю та доцільністю. Так, В. В. Іванов зазначає, що під час реалізації правових норм законність не може ні ототожнюватися ні протиставлятися доцільності, тобто не повинно існувати як застосування права формального, байдужого по відношенню до принципу доцільності, так і посилань на доцільність, що виходить за межі приписів закону. Доцільність має враховуватись та реалізовуватись тільки в рамках законності, інакше вимоги закону будуть порушені. Виконання закону не може бути недоцільним, а порушення закону – визнано доцільним [122, с. 30].

Стан правопорядку багато в чому перекликається зі станом безпеки, під якою розуміють стан захищеності конституційних та інших законних прав та інтересів усіх суб’єктів правовідносин, за якого загрози безпеці відсутні. Стан безпеки в суспільстві є основною передумовою реалізації та захисту прав та охоронюваних законом свобод фізичних та юридичних осіб – учасників правовідносин. Забезпечення безпеки є однією з основних функцій держави, що охоплює окремі напрямки діяльності держави щодо попередження, виявлення та нейтралізації загроз безпеці [166,с. 28].Безпека на фондовому ринку характеризується станом захищеності прав учасників ринку цінних паперів, і передусім – інвесторів в цінні папери.

Сутністю забезпечення правопорядку на фондовому ринку є формування такого стану суспільних відносин, за якого державою та всіма учасниками ринку безумовно та своєчасно виконуються приписи актів законодавства щодо цінних паперів, а отже – гарантується реалізація та захист прав і законних інтересів усіх без винятку учасників фондового ринку, і насамперед, інвесторів. Згідно зі п. 4 ч. 1 ст. 7 Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” захист прав інвесторів є одним із головних завдань Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку як провідного органу державного регулювання ринку цінних паперів [7].

О. Ф. Скакун розподіляє гарантії законності на загально-соціальні та спеціально-соціальні [161, с. 489]. До загальносоціальних гарантій відносяться економічні, політичні та ідеологічні. До спеціально-соціальних гарантій відносяться юридичні та організаційні. Юридичні гарантії законності – це передбачені законом спеціальні засоби впровадження, охорони, і в разі порушення, відновлення законності. За суб’єктами застосування гарантії поділяються на: президентські, парламентські, прокурорські, судові, муніципальні, адміністративні тощо [169, с. 196-197].

Класифікацію публічно-правових гарантій правопорядку на фондовому ринку слід розглядати з позиції методів та форм державного впливу. Так, О. Подцерковний та О. Ломакіна зазначають, що під методом державного впливу на господарські відносини (значний сегмент відносин на фондовому ринку має господарсько-правовий характер) слід розуміти сукупність заходів впливу держави на суб’єктів господарських відносин з метою створення та забезпечення умов господарської діяльності відповідно до ідеї соціально орієнтованої економіки та національної економічної політики. На думку вчених, основними формами державного впливу є: 1) нормативне регулювання; 2) планування; 3) індивідуальне управлінське рішення; 4) контроль; 5) нагляд; 6) координація; 7) припинення правопорушень; 8) поновлення правового становища; 9) покарання винних у порушенні господарського законодавства тощо. Держава впливає на суб’єктів господарських відносин через органи законодавчої, виконавчої та судової влади [155].

Регулятивний вплив на відносини у сфері випуску та обігу цінних паперів забезпечується за рахунок застосування цілісного комплексу правових засобів які мають єдину регулятивну спрямованість, проте різний (публічно- або приватноправовий) характер [175, с. 256]. Для визначення юридичної природи адміністративно-правових гарантій забезпечення правопорядку на фондовому ринку неабиякого значення набуває критерій виокремлення предмета адміністративного права.В. Б. Авер’янов зазначає, що об’єктивним критерієм виокремлення з маси суспільних відносин тих, що складають саме предмет адміністративного права, правильно вважати не управлінський характер регульованих відносин, а обов’язкову наявність в цих відносинах особливого суб’єкта – тобто такого, у якому уособлюється так звана “публічна адміністрація” – у вигляді державних органів виконавчої влади або виконавчих органів місцевого самоврядування. Адміністративне право регулює взаємовідносини між вищезазначеними органами та приватними особами щодо забезпечення необхідних умов для ефективної реалізації належних приватним особам прав, свобод і законних інтересів [84, с. 8]. Учений також зазначає, щосуспільству іманентні процеси управління, що проявляються через систематично здійснюваний, цілеспрямований вплив людей на суспільну систему в цілому або на окремі її ланки в інтересах забезпечення її оптимального функціонування. З позиції адміністративного права управління визначається як виконавча та розпорядча діяльність держави [114, с. 29].

Адміністративно-правові гарантії правопорядку на фондовому ринкухарактеризуються тим, що вони реалізуються в рамках публічних (адміністративних) правовідносин, які тісно пов’язані з державними інституціями та державним примусом на відміну від правовідносин на ринку цінних паперів, і є невід’ємною складовою державного регулювання ринку цінних паперів. При цьому, інтерес держави полягає в тому, щоб соціальні ексцеси (правопорушення) належним чином припинялися, а їх наслідки відповідно ліквідовувалися (шкода була компенсована, винні особи зазнали державного осуду та покарання тощо). Забезпечення публічного правопорядку та законності означає, разом з тим, і охорону прав учасників приватних правовідносин.

Адміністративно-правові гарантії правопорядку тісно пов’язані з поняттям адміністративно-правового регулювання суспільних відносин, у якому використовуються: адміністративна нормотворчість, адміністративне розпорядництво, адміністративні заходи правоохоронного характеру [126, с. 6]. Використовуючи в якості підґрунтя розподіл адміністративно-правового регулювання суспільних відносин за формами, зазначеними вище, можна стверджувати, що система адміністративно-правових гарантій правопорядку на фондовому ринку складається з таких елементів: 1) нормотворча та правороз’яснювальна діяльність; 2) адміністративне розпорядництво або прийняття індивідуальних управлінських рішень щодо видачі ліцензій та дозволів, реєстрації організацій тощо; 3) правоохоронна діяльність, під якою розуміють застосування заходів примусового характеру, а саме: заходів попередження, припинення порушень норм законодавства з цінних паперів, поновлення прав учасників ринку цінних паперів, притягнення до відповідальності за правопорушення на ринку цінних паперів.

Приєднуючись до вчених, які адміністративно-правові заходи, що спрямовані на захист прав особи, іменують адміністративними заходами правоохоронного характеру, у подальшому будемо використовувати термін “правоохоронна діяльність”, який, на нашу думку, відображає сутність явища. На думку Т. О. Коломоєць, Г. Ю. Гулєвської адміністративні заходи правоохоронного характеру – це різні форми та методи здійснення контролю і нагляду за дотриманням законності й державної дисципліни у виконавчій сфері [126, с. 6]. На нашу думку, до адміністративних заходів правоохоронного характеру належать не стільки форми і методи здійснення контролю та нагляду за дотриманням законності й державної дисципліни у виконавчій сфері, скільки форми і методи здійснення контролю та нагляду за діяльністю учасників відповідних суспільних відносин, у даному випадку, – учасників ринку цінних паперів.

В англомовній літературі, для позначення правової категорії захисту та/або охорони прав і основних свобод людини, здебільшого використовується термін “protection”, який за своїм лінгвістичним значенням наближається до українського терміну “захист”. У статті “Особливості юридичного змісту термінів “захист” та “охорона” у механізмі забезпечення прав і основних свобод людини” В. Темченко на підставі аналізу змісту Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод та Загальної декларації прав людини 1948 р. зауважує, що юридичне тлумачення терміну “protection” (охорона, захист) відображає певне багатофункціональне явище, що використовується для позначення діяльності державних, чи не урядових організацій та окремих осіб, яка здійснюється за допомогою законодавчих, адміністративних та інших заходів, які є необхідними для забезпечення ефективних гарантій прав і свобод. Спеціально-юридичний та мовний способи тлумачення термінів “захист” та “охорона” у текстах нормативно-правових актів законодавства України дає підставу для висновку, що вони вживаються як синоніми або схожі за значенням поняття [168, с. 35].

Погоджуючись з висновками вченого щодо вживання термінів “захист” та “охорона” у нормативно-правових актах законодавства як синонімічних понять, слід зазначити, що за своїм змістом правова категорія захисту прав особи відрізняється від охорони. Відсутність суттєвої різниці в застосуванні зазначених термінів у законодавстві свідчить лише про відсутність розуміння їх значення. Скажімо, М. Р. Сиротяк пропонує розглядати ці поняття як окремі, що не охоплюють один одне за змістом. На дамку вченого, основним критерієм поділу понять “охорона” та “захист” повинен стати факт порушення норм права: до вчинення порушення норм права йдеться про охорону, після – про захист. Другим критерієм, який необхідно враховувати при розмежуванні “охорона прав” та “захист прав”, є приналежність одного з цих понять до поняття “право в об’єктивному розумінні”, а другого – до поняття “право в суб’єктивному розумінні”. Урахування усіх критеріїв вказує на необхідність виділення ще одного поняття – ”забезпечення прав”, яке охоплює і охорону прав, і захист прав і не обмежується тільки ними.

На нашу думу, особливістю заходів захисту є те, що їх застосування пов’язано з наявністю ситуації за якої порушуються права певного суб’єкта або створюється реальна загроза порушення таких прав у майбутньому, при цьому, діяльність державних органів щодо виявлення фактів порушень норм законодавства, які проявляються в контрольно-наглядових процедурах, слід також відносити до засобів захисту. До засобів охорони, у свою чергу, пропонується відносити нормотворчу та правороз’яснювальну діяльність держави, а також адміністративне розпорядництво або прийняття індивідуальних управлінських рішень щодо видачі ліцензій та дозволів, реєстрації організацій тощо.

У науці адміністративного права поняття “адміністративно-правові засоби захисту” найбільш повно розкривається через призму категорії адміністративно-правового примусу.Зокрема, Т. О. Коломоєць стверджує, що засоби захисту та заходи відповідальності як видові поняття включаються у більш об’ємне родове поняття – засоби правового захисту. Ці поняття об’єднує те, що вони є видами державно-правового примусу, заходами охорони та захисту суспільних відносин [125, с. 89]. Т. О. Коломоєць також зазначає, що засоби захисту на відміну від відповідальності застосовуються як за наявності правопорушення, так і за відсутності правопорушення (вини та протиправності), не супроводжуються додатковими обмеженнями, а передбачають тільки виконання порушеного обов’язку, що існував раніше, поновлення первинного стану, припинення правопорушення. Таким чином, адміністративна відповідальність є специфічним засобом правового захисту і характеризується тим, що є реакцією держави на вчинене адміністративне правопорушення.

Важливі ідеї для розуміння правової природи адміністративно-правових засобів захисту висловлює В. В. Галунько у монографії “Адміністративно-правова охорона суб’єктів права власності в Україні” [105]. Автор зазначає, що традиційно самостійне місце в механізмі реалізації адміністративно-правових норм у сфері охорони суб’єктів права власності займають способи охорони. У доктринальній науці радянського адміністративного права панувала позиція “вузького” адміністративно-правового способу, яка ототожнювала його з юрисдикційною діяльністю виконавчо-розпорядчих органів, пов’язаною з вирішенням справ про правопорушення. На думку вченого, більш прийнятною є точка зору, згідно з якою неюрисдикційні процедури виконавчо-розпорядчих органів також відносяться до засобів адміністративно-правової охорони[105, с. 288]. Водночас не можна погодитись з тезою В. В. Галунько про те, що попередження неправомірної поведінки є засобом охорони прав.

 Таким чином, ті засоби захисту, що застосовуються за наявності порушення норм законодавства, а саме: заходи припинення порушень норм законодавства та заходи відповідальності за правопорушення пропонується класифікувати як адміністративно-юрисдикційні. Адміністративно-правові заходи попередження порушень норм законодавства, застосування яких не пов’язано з наявністю встановленого факту протиправної поведінки певного суб’єкта, відносяться до засобів захисту неюрисдикційного характеру.

Підсумовуючи, слід зазначити найголовніше: сьогодні адміністративно-правовими засобами охороняються суспільні відносини, які регулюються нормами різних галузей права: адміністративного, фінансового, цивільного, трудового, екологічного [83, с. 176], а також нормами різних галузей законодавства. Іншими словами, адміністративно-правовими засобами охороняються суспільні відносини, що складаються як в державному управлінні, так і в інших сферах громадянського суспільства, у тому числі, суспільні відносини, що складаються на фондовому ринку України з приводу обігу цінних паперів та їх похідних. Застосування адміністративно-правових засобів захисту прав учасників ринку цінних паперів є складовою частиною правоохоронної діяльності держави на фондовому ринку, що розкривається в рамках правової категорії “адміністративний примус” та охоплює як юрисдикційні, так і неюрисдикційні процедури.Адміністративно-правові засоби захисту є важливою складовою системи адміністративно-правових гарантій правопорядку на фондовому ринку.

Система адміністративно-правових гарантій правопорядку на фондовому ринку почала формуватися в 1991 р. з прийняттям Закону України “Про цінні папери та фондову біржу” [6]. Зазначений Закон уперше надав поняття та класифікацію цінних паперів, що допущені до цивільного обігу на ринку цінних паперів, а також заклав фундамент функціонування фондових бірж, закріпивши їх правове положення, основні вимоги до статуту та правил діяльності фондової біржі. Водночас, очевидним недоліком зазначеного Закону було те, що він не передбачав упровадження ефективних важелів впливу на правовідносини, що складаються на фондовому ринку, з боку держави.

Первинна концепція розвитку фондового ринку в Україні була розроблена Кабінетом Міністрів України та затверджена відповідною постановою “Про Концепцію функціонування і розвитку фондового ринку в Україні” від 29 квітня 1994 р. № 277.В основу зазначеної Концепції було покладено Рекомендації міжнародної організації незалежних експертів – “Групи Тридцяти” та ідею централізованої системи обігу цінних паперів. Основними елементами централізованої системи обігу цінних паперів мали бути: а) Українська фондова біржа (далі УФБ) – як єдине місце котирування (визначення курсів) цінних паперів, прийнятих до обігу та котирування на біржі; б) єдиний Центральний депозитарій цінних паперів при УФБ, який забезпечує обіг цінних паперів у формі комп’ютерних записів на рахунках і працює в рамках єдиного програмного забезпечення системи “біржа – депозитарій – кліринговий банк”; в) єдиний кліринговий банк, який створюється на базі акціонерного банку “Україна” для забезпечення розрахунків за укладеними угодами купівлі-продажу цінних паперів, виплати дивідендів тощо; г) брокерські контори (брокери), які зареєстровані на УФБ і є учасниками Центрального депозитарію та клірингового банку. Відповідно до Концепції, система управління ринком цінних паперів полягала в тому, що Вищий біржовий комітет мав здійснювати контроль та регулювання діяльності всіх елементів системи централізованого обігу цінних паперів, встановлювати порядок та правила здійснення операцій з цінними паперами та угод, пов’язаних з такими паперами [37].

Проте ідеї та принципи розвитку державного регулювання фондового ринку, що містилися в концепції Кабінету Міністрів України [37], у життя не були втілені; у подальшому фондовий ринок України розвивався не стільки у відповідності до певних концепцій, скільки – стихійно. Крім того, як показала практика розвитку фондового ринку України протягом 1991-1995 рр. створити безпечне ринкове середовище для ефективного та зручного обігу цінних паперів та їх похідних без створення державного регулятора – органу державної виконавчої влади зі спеціальним статусом неможливо.

Сьогодні тезис про те, що важливим компонентом ефективної системи державного управління фондовим ринком є адміністративно-правові засоби та механізми ні в кого не викликає сумніву. Зокрема, згідно з Посланням Президента України до Верховної Ради України “Європейський вибір” на 2002-2011 роки, структурно-інноваційна політика на фондовому ринку не може здійснюватися виключно ринковими інструментами – з ними мають органічно поєднуватися адміністративні методи та механізми[35]. Проте Україні був потрібен значний проміжок часу аби усвідомити необхідність створення державного регулятора на ринку цінних паперів – органу державної влади, наділеного адміністративними (виконавчо-розпорядчими) повноваженнями.

22 вересня 1995 р. Постановою Верховної Ради України була схвалена Концепція функціонування та розвитку фондового ринку України [36], яка значно відрізнялася від Концепції, схваленої Кабінетом Міністрів України, тим, що відходила від ідеї централізованої системи обігу цінних паперів. У повному обсязі Концепція Верховної Ради також не була втілена в життя, проте значно вплинула на подальший розвиток фондового ринку в Україні, а особливо на розвиток адміністративно-правового регулювання фондового ринку, який отримав своє законодавче вираження та закріплення в правовій категорії “державного регулювання фондового ринку”. Так, відповідно до зазначеної Концепції, державне регулювання фондового ринку повинно було здійснюватися у таких напрямах: а) забезпечення оприлюднення усієї суттєвої інформації про ринок цінних паперів; б) ліцензування та регулювання діяльності фінансових посередників; в) нагляд за діяльністю організованих систем торгівлі цінними паперами; г) установлення обов’язкових для виконання правил торгівлі; ґ) притягнення до адміністративної та кримінальної відповідальності осіб, що використовують внутрішню (інсайдерську) інформацію тощо. Крім того, було закріплено такі принципи розбудови фондового ринку України як ефективного механізму обігу цінних паперів: надійність захисту прав інвесторів; урегульованість; контрольованість; правова упорядкованість. Таким чином, Концепцією було передбачено, що державне, інакше кажучи, адміністративно-правове рулювання ринку цінних паперів здійснюватиметься шляхом прийняття законодавчих та інших нормативно-правових актів, ліцензування і контролю за діяльністю фондового ринку, притягнення осіб, що порушують вимоги законодавства щодо цінних паперів, до юридичної відповідальності та, найголовніше, було передбачено, що реалізацію державної політики в сфері випуску та обігу цінних паперів (державне регулювання) буде здійснювати спеціальний державний орган – Державна комісія з цінних паперів.

Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку, як центральний орган державної виконавчої влади, було утворено Указом Президента України “Про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку” від 12 червня 1995 р. [24]. Зазначеним Указом Президента було також затверджено перше Положення про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку, відповідно до якого наКомісію покладалось забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо цінних паперів і функціонування фондового ринку в Україні, координація діяльності міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади у цій сфері.

30 жовтня 1996 р. Верховною Радою України було прийнято Закон України № 448/96-ВР “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” [7] у якому, зокрема, було закріплено правові засади здійснення державного регулювання ринку цінних паперів та державного контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних, а також закріплено статус Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку як головного, майже монопольного, державного регулятора ринку цінних паперів. Відповідно до Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” [7] та Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” [13], державне регулювання ринку цінних паперів та державне регулювання ринків фінансових послуг щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів здійснюється Комісією.Інші державні органи здійснюють контроль за діяльністю учасників ринку цінних паперів у межах своїх повноважень, визначених чинним законодавством. Проте системний аналіз чинного законодавства з цінних паперів свідчить про те, що адміністративно-правове регулювання ринку цінних паперів здійснюється не тільки Комісією, оскільки інші органи державної влади (Національний банк України, Антимонопольний комітет України тощо) також наділені компетенцією щодо державного регулювання ринку цінних паперів.

Національний банк України (далі – Нацбанк) наділений повноваженнями щодо державного регулювання випуску та обігу державних облігацій України. Так, Нацбанк виконує операції з обслуговування державного боргу, пов’язані з розміщенням облігацій внутрішніх державних позик та цільових облігацій внутрішніх державних позик України, їх погашенням та виплатою доходів за ними, а також провадить депозитарну діяльність щодо цих цінних паперів. Порядок проведення операцій, пов’язаних з розміщенням цих облігацій, установлюється Нацбанком за погодженням з Міністерством фінансів України. Особливості провадження депозитарної діяльності з державними облігаціями України та казначейськими зобов’язаннями України визначаються Комісією разом з Нацбанком [9]. Крім того, враховуючи те, що до компетенції Нацбанку відноситься здійснення державного регулювання грошових розрахунків, Нацбанк затверджує порядок здійснення грошових розрахунків за операціями з цінними паперами в Національному депозитарії України. Комісія має погодити зазначений порядок [25].

Антимонопольний комітет України приймає участь у державному регулюванні фондового ринку шляхом погодження з Комісією максимальних розмірів тарифів для оплати послуг депозитаріїв, зберігачів та реєстраторів [25]. Антимонопольний комітет України також погоджує проекти установчих документів та планів розміщення акцій холдінгових компаній, що створені у процесі корпоратизації та приватизації [77].

Правильне розуміння норми права, закріпленої в ч. 1 ст. 5 Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”, на нашу думку, в тому, що Комісія не єдиний орган здійснення державного регулювання ринку цінних паперів, проте – центральний та системоутворюючий, у зв’язку з цим, наприклад, проекти законів, інших нормативно-правових актів щодо цінних паперів та фондового ринку підлягають попередньому погодженню органами виконавчої влади з Комісією [26]. У той же час, серед усіх органів виконавчої влади та державних установ тільки Комісія наділена широким колом повноважень щодо державного регулювання переважної більшості відносин на фондовому ринку. Інші органи державної влади, як було зазначено вище, наділені повноваженнями щодо державного регулювання лише тих сегментів фондового ринку, які тематично пов’язані зі сферою відповідальності, закріпленої за ним актами законодавства: 1) Нацбанк – обіг державних облігацій України та діяльність комерційних банків; 2) Антимонопольний комітет України –питання антимонопольного законодавства, включаючи встановлення максимальних розмірів тарифів для оплати послуг професійних учасників фондового ринку.

Непоодинокими є випадки спільного регулювання питань фондового ринку декількома державними органами, наприклад, державне регулювання діяльності комерційних банків на фондовому ринку здійснюється спільно Комісією та Нацбанком. Комісією встановлюються вимоги щодо випуску (емісії) та обігу цінних паперів та їх похідних [19, п.п. 1 п. 4]. У той же час, додаткові вимоги щодо випуску цінних паперів комерційними банками встановлюються Комісією за погодженням з Нацбанком [25]. Також за погодженням з Нацбанком Комісією визначаються вимоги щодо:

– одержання комерційними банками дозволу на депозитарну та розрахунково-клірингову діяльність;

– ведення комерційними банками обліку операцій з цінними паперами [25].

З метою уникнення суперечностей між різними актами законодавства в деяких випадках повноваження Комісії щодо державного регулювання фондового ринку обмежуються. Так, відповідно до закону Комісія встановлює особливості порядку реорганізації та ліквідації професійних учасників ринку цінних паперів за винятком банків [7]. Порядок реорганізації та ліквідації банків встановлюється виключно Нацбанком.

Отже, систему державних органів, які здійснюють адміністративно-правове регулювання фондового ринку, складають: Кабінет Міністрів України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Національний банк України, Антимонопольний комітет України тощо. Зокрема, серед органів державної виконавчої влади провідне місце посідає Комісія.

З моменту створення Комісії, її статус та структура декілька разів змінювались. Першим Указом Президента від 12 червня 1995 р. № 446/95 за Комісією було закріплено статус центрального органу державної виконавчої влади, який забезпечує реалізацію єдиної державної політики щодо цінних паперів та функціонування фондового ринку в Україні та координацію діяльності міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади у цій сфері [24].Також було встановлено, щоКомісія утворюється у складі Голови Комісії, заступника Голови Комісії та трьох членів Комісії; Голову Комісії та заступника Голови Комісії призначає Президент України [24]. До системи Комісії як державного органу входить Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку безпосередньо, яка складається з Голови Комісії та шести членів, її центральний апарат та територіальні органи. Комісія здійснює повноваження через центральний апарат та свої територіальні органи [7].

Указом Президента від 14 лютого 1997 р. № 142/97 була прийнята нова редакція Положення про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку, яка значно розширила компетенцію Комісії щодо державного регулювання фондового ринку, зокрема, щодо контролю та нагляду за ринком та застосування санкцій за порушення законодавства про цінні папери. Відповідно до редакції Положення від 14 лютого 1997 р., Комісія визначалася як центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, підпорядкований Президентові України та підзвітний Верховній Раді України,що має щорічно доповідати Президентові України про стан розвитку фондового ринку [25]. Відповідно до Указу Президента, яким затверджується схема організації та взаємодії центральних органів виконавчої влади [32; 34], Комісія також була віднесена до центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом. У подальшому до вищезазначених нормативно-правових актів було внесено зміни, а саме: виключено положення згідно з яким Комісію віднесено до центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом. На сьогодні незважаючи на те, що чинним законодавством статус Комісії не визначено, її слід відносити до центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Державна комісія з цінних паперів має широке коло повноважень щодо державного регулювання ринку цінних паперів, зокрема, регулюванню з боку Комісії підлягають такі групи правовідносин на фондовому ринку:

1) випуск (емісія) і обіг цінних паперів та їх похідних, у тому числі, випуск цінних паперів комерційними банками, інвестиційними фондами та компаніями;

2) здійснення суб’єктами фондового ринку професійної діяльності, отримання ними відповідних ліцензій на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів, уключаючи отримання комерційними банками ліцензії на депозитарну та розрахунково-клірингову діяльність;

3) діяльність компаній з управління активами та інститутів спільного інвестування;

4) діяльність уповноважених рейтингових агентств, уключаючи міжнародні рейтингові агентства, які мають право визначати обов’язкові за законом рейтингові оцінки емітентів та цінних паперів;

5) діяльність саморегулівних організацій професійних учасників ринку цінних паперів;

6) подання та оприлюднення учасниками ринку цінних паперів інформації та адміністративних даних;

7) підготовка та підвищення кваліфікації фахівців з питань фондового ринку.

З метою кращого розуміння поняття державного регулювання фондового ринку системно розглянемо засоби (форми) державного регулювання, які входять до компетенції Комісії, обравши, у якості предмета дослідження, певний сегмент правовідносин на ринку, а саме: діяльність професійних учасників фондового ринку. Так, державне регулювання професійної діяльності на фондовому ринку здійснюється Комісією у таких формах:

нормативно-правова регламентація, під якою розуміється прийняття Комісією підзаконних нормативно-правових актів, які разом із Законами формують законодавство з цінних паперів. Частиною 13 ст. 6 та п. 13 ч. 1 ст. 8 Закону України № 448/96-ВР [7] за Комісією закріплено право розробляти і затверджувати обов’язкові до виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, учасниками ринку цінних паперів, їх об’єднаннями нормативні акти з питань, що належать до її компетенції. Відповідне повноваження міститься також в Положенні про Державну Комісію з цінних паперів та фондового ринку [25].

Так, Комісія встановлює: порядок видачі ліцензій на здійснення професійної діяльності [7, абз. 9 ч. 2 ст. 7]; критерії професійної діяльності на ринку цінних паперів [7, абз. 27 ч. 2 ст. 7]; порядок здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів іноземними юридичними особами та підприємствами з іноземними інвестиціями [7, абз. 21 ч. 2 ст. 7]; порядок складання адміністративних даних [7, абз.10 ч. 2 ст. 7]; вимоги та стандарти щодо обов’язкового розкриття інформації [7, абз. 15 ч. 2 ст. 7]; стандарти депозитарного обліку та стандарти документообігу, що стосуються операцій з цінними паперами [25, п.п. 79 п. 4]; особливості отримання комерційними банками ліцензії на депозитарну та розрахунково-клірингову діяльність [7, абз. 11 ч. 2 ст. 7]; порядок створення і реєстрації саморегулівних організацій, що створюються особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів [7, абз. 14 ч. 2 ст. 7]; кваліфікаційні вимоги щодо осіб (фізичних осіб), які здійснюють професійну діяльність з цінними паперами, [7, абз. 17 ч. 2 ст. 7]; порядок реорганізації та ліквідації професійних учасників ринку цінних паперів (за винятком банків) [7, абз. 26 ч. 2 ст. 7]; професійні вимоги до керівників, головних бухгалтерів та керівників структурних підрозділів професійних учасників ринку цінних паперів, інститутів спільного інвестування та саморегулівних організацій [7, абз. 28 ч. 2 ст. 7]; вимоги щодо здійснення діяльності компаній з управління активами та інститутів спільного інвестування [7, абз.30 ч. 2 ст. 7];правила та операційні стандарти клірингу та розрахунків за угодами щодо цінних паперів [25, п.п. 31 п. 4]; порядок та умови здійснення депозитарної діяльності учасниками Національної депозитарної системи [25, п.п. 34 п. 4] тощо. З метою закріплення вищезазначених стандартів, умов, порядків, правил тощо Комісія видає нормативно-правові акти, які оформлюються рішенням або наказом. Після проходження процедури реєстрації в Міністерстві юстиції України та опублікування, нормативні акти Комісії є обов’язковими для виконання на всій території України.

У деяких випадках Комісія має погоджувати прийняття нормативно-правових актів з іншими державними органами; так, Комісія має право: установлювати максимальний розмір тарифів для оплати послуг депозитаріїв, зберігачів та реєстраторів за погодженням з Антимонопольним комітетом України [25, п. 28 р. 5]; видавати нормативно-правові акти щодо технічного захисту інформації у Національній депозитарній системі за погодженням зі Службою безпеки України [25, п.29 р. 5] тощо. Нормативно-правові акти щодо провадження депозитарної діяльності з державними облігаціями та казначейськими зобов’язаннями України приймаються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку разом з Нацбанком [9, ч. 9 ст. 10; ч. 8 ст. 11].

Комісія також бере участь у розробленні та вносить на розгляд у встановленому порядку проекти актів законодавства, що регулюють питання розвитку фондового ринку, а також бере участь у підготовці відповідних проектів міжнародних договорів України [25, п.п. 17 п. 4]. Комісією постійно проводиться робота щодо узагальнення практики застосування законодавства України на підставі чого розробляються пропозиції щодо його вдосконалення. І насамкінець, Комісія має право роз’яснювати порядок застосування чинного законодавства з цінних паперів [7, ч. 2 ст. 7; 25, п.п. 25 п. 4]. Роз’яснення приймаються на засіданні Комісії та підписуються головою Комісії. Наприклад, роз’ясненням Комісії від 22.04.99 р. № 9 було встановлено, що вимоги щодо порядку, термінів та координації проведення перевірок суб’єктів підприємницької діяльності згідно з Указом Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” від 23 липня 1998 р. № 817 та Порядком координації проведення планових виїзних перевірок фінансово-господарської діяльності суб’єктів підприємницької діяльності контролюючими органами, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 1999 р. № 112, на Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку не поширюються, а проведення перевірок та ревізій фінансово-господарської діяльності емітентів, осіб, що здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, фондових бірж та саморегулівних організацій здійснюється Комісією згідно з повноваженнями, установленими Законом України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”.

-видача ліцензій та дозволів.Ліцензуванняє провідною формою державного регулювання професійної діяльності на фондовому ринку.Комісія видає ліцензії на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів, а також анулює ці ліцензії в разі порушення вимог законодавства з цінних паперів [7, п. 9 ч. 2 ст. 7, п. 5 ст. 8]. Рішенням Комісії щодо порядку та умов видачі ліцензії на провадження окремих видів професійної діяльності на фондовому ринку встановлено, що Комісія приймає рішення щодо видачі ліцензії або про відмову в її видачі у строк не пізніше ніж тридцять календарних дніввід дати надходження заяви щодо видачі ліцензії та необхідних документів [54]. Рішення щодо видачі або відмови у видачі ліцензії оформлюється відповідним наказом, який підписується керівником Комісії або виконувачем його обов’язки.

Реєстрацію Комісією саморегулівних організацій, що створюються особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, можна прирівняти до ліцензування професійної діяльності на ринку цінних паперів, оскільки об'єднання професійних учасників фондового ринку набуває статусу саморегулівної організації з дня його реєстрації Комісією [9, ч. 2 ст. 48]. Після реєстрації, саморегулівній організації Комісією видається відповідне свідоцтво [7, ч. 2 ст. 7]. Саморегулівна організація професійних учасників фондового ринку набуває делегованих їй Комісією повноважень з дня опублікування в офіційному друкованому виданні Комісії рішення про делегування відповідних повноважень саморегулівній організації [8, ч. 3 ст. 48].

На обіг цінних паперів українських емітентів за межами України Комісією видається відповідний дозвіл [7, п. 4 ч. 2 ст. 7].

- контроль за дотриманням учасниками фондового ринку вимог законодавства щодо розкриття інформації.Ураховуючи, що інформація на фондовому ринку має величезне значення, а в деяких випадках перетворюється у товар, Комісією постійно здійснюється контроль за достовірністю інформації, що надається Комісії особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, на її відповідність встановленим стандартам, а також контроль за дотриманням професійними учасниками ринку вимог щодо розкриття (оприлюднення) інформації.

- створення системи захисту прав інвесторів. Створення системи захисту прав інвесторів є однією з основних форм державного регулювання, і одночасно, найважливішим завданням, яке покладається на Комісію [7, ч. 1 ст. 3; п. 4 ч. 1 ст. 7]. Зокрема, за Комісією закріплено завдання захисту прав інвесторів шляхом застосування заходів щодо запобігання та припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень [7, п. 4 ч. 1 ст. 7]. У разі порушення законодавства з цінних паперів Комісія має право виносити попередження, зупиняти на термін до одного року розміщення (продаж) та обіг цінних паперів того чи іншого емітента, дію ліцензій, виданих Комісією, анулювати дію таких ліцензій [7, п. 5 ст. 8]; у разі порушення фондовою біржею законодавства з цінних паперів, статуту та правил фондової біржі - зупиняти торгівлю на фондовій біржі до усунення таких порушень [7, п. 7 ст. 8].

Крім того, важливим засобом впливу на поведінку професійних учасників ринку, і водночас засобом захисту та поновлення порушених прав є повноваження Комісії надсилати особам, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, фондовим біржам та саморегулівним організаціям обов’язкові для виконання розпорядження з усунення порушень законодавства з цінних паперів та одночасно вимагати надання необхідних документів [7, п. 10 ст. 8]. Виносячи розпорядження з усунення порушень законодавства уповноважена особа Комісії зобов’язує учасника фондового ринку вчинити відповідні дії щодо приведення його поведінки у відповідність з вимогами чинного законодавства. Непоодинокими є випадки, коли саме завдяки винесенню такого розпорядження досягається мета поновлення порушених прав та інтересів інвесторів на фондовому ринку.

Ще однією з форм державного регулювання фондового ринку, яка не була висвітлена, оскільки не має безпосереднього відношення до діяльності професійних учасників на фондовому ринку є реєстрація випусків (емісій цінних паперів та інформації про випуск (емісію) цінних паперів. Комісія здійснює реєстрацію випуску цінних паперів та інформацію щодо випуску цінних паперів, у тому числі цінних паперів іноземних емітентів, що є в обігу на території України [7, п. 5 ч. 2 ст. 7], інвестиційних сертифікатів інвестиційних фондів та інвестиційних компаній [7, п. 22 ч. 2 ст. 7]. Відповідно до Положення про порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств і облігацій підприємств [53, п. 1.1. р. 1] реєстрація випуску акцій та облігацій підприємств, інформації щодо їх випуску (емісію) та звіту про наслідки підписки на акції здійснюється уповноваженими особами Комісії або її територіальними органами і є підставою для внесення випуску цінних паперів до Загального реєстру випуску цінних паперів. Державну реєстрацію випусків і проспектів емісії іпотечних облігацій та реєстрацію інформації щодо випуску іпотечних сертифікатів та випуску іпотечних сертифікатів здійснює також Комісія [17, ч. 1 ст. 4; 16, ч. 2 ст. 17]. Дані щодо реєстрації випусків та проспектів емісії іпотечних облігацій вносяться до окремого реєстру випусків іпотечних цінних паперів у встановленому Комісією порядку [17, ч. 1 ст. 4]. Емітент сертифікатів зобов’язаний після реєстрації оприлюднити інформацію щодо випуску сертифікатів шляхом її розміщення у друкованих засобах масової інформації [16, ч. 3 ст. 17].

Таким чином, державне регулювання ринку цінних паперів за своєю сутністю є адміністративно-правовим регулюванням, що вбирає в себе широкий спектр публічно-правових гарантій правопорядку.Державне регулювання ринку цінних паперів має на меті організацію, контроль та нагляд за діяльністю на ринку цінних паперів, а також припинення правопорушень на ринку та притягнення винних осіб до юридичної відповідальності. До адміністративно-правових гарантій правопорядку на фондовому ринку України слід віднести: 1) нормативно-правову регламентацію, під якою розуміється прийняття компетентними органами державної влади підзаконних-нормативно-правових актів, які разом з Законами України формують законодавство з цінних паперів; 2) видачу ліцензій та дозволів як провідну форму державного регулювання професійної діяльності на фондовому ринку; 3) реєстрацію та делегування повноважень саморегулівними організаціями; 4) реєстрацію випусків (емісій) цінних паперів та інформації щодо випусків (емісії) цінних паперів; 5) контроль за дотриманням учасниками фондового ринку вимог законодавства щодо розкриття інформації; 6) створення та забезпечення дієвого функціонування системи засобів захисту прав інвесторів. Створення ефективної системи адміністративно-правових засобів захисту прав інвесторів є невід’ємною складовою системи гарантій правопорядку на фондовому ринку та важливим завданням, що стоїть перед державою. Відсутність рішучих кроків, спрямованих на наведення правопорядку на фондовому ринку, може призвести до вкрай деструктивних процесів в економіці. З метою більш детального визначення сутності адміністративно-правових засобів захисту інвесторів в цінні папери необхідно встановити сукупність притаманних їм ознак:

– реалізуються в процесі державного управління органом виконавчої влади (Комісією) або її уповноваженою особою. В адміністративно-правових відносинах в переважній більшості випадків однією стороною виступає державний орган або посадова особа, що виконують виконавчо-розпорядчу діяльність [105, с.289, 291]. В той же час, на ринку цінних паперів, адміністративно-правові засоби захисту інвесторів в цінні папери можуть застосовуватися не лише органами державної влади, наділеними виконавчо-розпорядчою компетенцією, а й саморегулівними організаціями, яким держава делегує адміністративні повноваження і для яких створює умови для функціонування. Таким чином, заходи примусового характеру на фондовому ринку розрізняються на ті, що застосовуються органи держави, а також ті, що застосовуються особами зі спеціальним статусом – саморегулівними організаціями. Діяльність соморегулівних організацій та їх адміністративно-правова юрисдикція будуть окремо досліджені в цій роботі в якості спеціального засобу захисту прав інвесторів в цінні папери;

– виражають правоохоронний вплив суб’єктів управління на об’єкти управлінняі завжди мають своїм адресатом конкретний об’єкт (індивідуальний чи колективний).Правоохоронний характер впливу відповідних засобів захисту проявляється у застосуванні суб’єктом відповідних повноважень (Комісією) заходів адміністративного примусу з метою попередження, припинення порушень вимог законодавства та притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності. Для застосування юрисдикційних заходів примусу завжди необхідним є встановлення відповідних підстав – фактів порушення норм законодавства;

–проявляються через видання державно-владних приписів Комісії та її уповноважених осіб, а саме:індивідуальних (ненормативних) актів управління та здійснення інших юридично значущих дій. Видання ненормативних актів управління – найбільш масштабна частина управлінської діяльності. Відповідні акти містять точно визначені та персоніфіковані юридично-владні приписи і завжди видаються в односторонньому порядку. Вони відіграють роль юридичних фактів з якими пов’язується виникнення, зміна, припинення адміністративно-правових відносин. У більшості випадків адміністративно-правові заходи захисту інвесторів будуть проявлятися через відповідний владний припис органу державної влади. Адміністративно-правові засоби захисту прав власників іменних цінних паперів можуть, зокрема, оформлюватися такими владними приписами: рішення Комісії (про визнання емісії цінних паперів недійсною) постанова уповноваженої особи Комісії (про накладення санкції за правопорушення на ринку цінних паперів у вигляді штрафу, попередження, анулювання ліцензії, інших санкцій відповідно до законодавства); розпорядження уповноваженої особи Комісії(про усунення порушення вимог законодавства та надання документів) тощо. Водночас, з цього правила є виключення. Наприклад, розгляд звернень учасників фондового ринку, що здійснюється Комісією на постійній основі, не пов’язано безпосередньо з винесенням письмового припису;

–використовуються Комісією та її уповноваженими особами в процесі реалізації закріпленої законодавством компетенції. Юридична сила адміністративно-правових засобів захисту має своїм джерелом компетенцію органу державної виконавчої влади. Відходячи від створеної за радянських часів концепції адміністративного права згідно з якою адміністративний порядок захисту прав і свобод громадян визначається характером охоронюваних прав, вчені зазначають, що такий порядок визначається колом державних органів, які здійснюють цей захист, та змістом норм, що регулюють процес їх правозахисної діяльності [171]. Зазначений постулат є фундаментом для розуміння сучасної концепції розбудови адміністративного права, оскільки він не вносить плутанину у розуміння критерію розмежування сфери дії адміністративного порядку регулювання та/або захисту. Характер норм, що регулюють правозахисну діяльності Комісії та соморегулівних організацій (Закони України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”, “Про Національний банк України”, “Про цінні папери та фондовий ринок” тощо), свідчить про адміністративно-правовий порядок відповідної діяльності.

Закріплені вище ознаки мають важливе значення для відмежування адміністративно-правових засобів захисту прав інвесторів в цінні папери від інших форм державного регулювання фондового ринку.

Таким чином, за своєю правовою природою адміністративно-правові засоби захисту прав інвесторів проявляються через державно-владні приписи компетентного органу державної виконавчої влади зі спеціальним статусом – Комісії та її уповноважених осіб і виражають правозахисний вплив на правовідносини на ринку цінних паперів.


2.2. Поняття та класифікація заходів адміністративно-правового примусу на фондовому ринку України

 

Розкриваючи поняття адміністративно-правових методів слід зазначити, що такі універсальні методи, як переконання та примус, здавна привертають увагу вчених-юристів. Доповнюючи один одного, ці методи забезпечують належну поведінку учасників суспільних відносин. Ступінь їх використання визначається рівнем розвитку суспільних відносин [83, с. 160]. Держава виступає єдиним юридичним інститутом легалізованого примусу щодо суспільства; лише держава може своїм вольовим рішенням делегувати приватним суб’єктам – суспільним організація та об’єднанням повноваження застосовувати заходи примусу. Наявність обов’язкової, специфічної ознаки примусу в публічному праві, а саме – суб’єкта застосування, дозволяє називати його державним примусом [125, с. 81]. Примус, який здійснюється державою у межах та відповідно до принципів, чітко встановлених у законодавстві, вчені вважають засобом захисту прав та інтересів учасників суспільних правовідносин.

Загалом можна визначити декілька напрямків формулювання наукового визначення державного примусу: як особливої реакції держави в особі органів (осіб), наділених владою, на правопорушення (Д. Бахрах); як психологічного або фізичного впливу держави на певних осіб з метою спонукання, примушення їх виконувати правові норми (Ю. Битяк, В. Зуй, А. Комзюк, Н. Хорошак) [125, с. 67]. Другий підхід щодо визначення даного поняття є більш вдалий оскільки не залишає поза увагою заходи попередження (запобігання) правопорушень. Державно-правовий примус поділяється на: кримінальний примус; цивільно-правовий примус; дисциплінарний примус; адміністративний примус.

Вдале визначення адміністративного примусу надає В. Д. Понікаров. На думку вченого, адміністративний примус – це система засобів психологічного чи фізичного впливу на свідомість і поведінку людей з метою досягнення чіткого виконання встановлених обов’язків, розвитку суспільних відносин у межах закону, забезпечення правопорядку та законності. Адміністративний примус застосовується для: запобігання вчинення правопорушень, припинення адміністративних проступків, притягнення до адміністративної відповідальності [86, с. 42].

Поняття адміністративно-правового примусу розкривають через такі правові категорії: по-перше, адміністративна відповідальність – адміністративно-правові санкції (стягнення); по-друге, інші санкції, що застосовуються при адміністративних правопорушеннях, які не зумовлюють настання адміністративної відповідальності; по-третє, інші примусові заходи, які не забезпечуються санкціями, не тягнуть настання адміністративної відповідальності [125, с. 92]. Таким чином, адміністративно-правовий примус, на відміну від адміністративної відповідальності, застосовується як при наявності, так і за відсутності протиправних діянь. Також не вірно ототожнювати засоби адміністративно-правового примусу із санкціями, як складовою частиною норми права. Слід зазначити, що в законодавстві України, зокрема, законодавстві з цінних паперів, заходи адміністративного примусу часто закріплюються у вигляді санкцій, що застосовуються компетентними органами державної влади – переважно Комісією, а також саморегулівними організаціями професійних учасників ринку цінних паперів.

Отже, державний примус – це метод державного управління, що полягає в застосуванні від імені держави способів впливу на свідомість і волю учасників правовідносин з метою попередження та припинення порушень норм законодавства. Адміністративний примус – вид державного примусу, що застосовується відповідними державними органами, їх посадовими особами та суспільними організаціями до фізичних та юридичних осіб з метою запобігання, припинення правопорушень та притягнення винних осіб до відповідальності [167;с.175-177]. Серед видів публічно-правового примусу, саме адміністративно-правовий примус завжди відрізнявся питомою вагою, високою мобільністю й здатністю адаптуватися до конкретних умов і потреб суспільства, що обумовлює високу зацікавленість вчених, які займаються вивченням адміністративного права. Природнім є те, що адміністративно-правовий примус є предметом, який привертає прискіпливу увагу вчених, які займаються проблематикою засобів захисту прав учасників різних за своїм характером правовідносин, наприклад, правовідносин на фондовому ринку.

Ученими, що працюють над проблемою державного примусу, висуваються ідеї щодо необхідності та доцільності виділення в складі публічно-правового примусу нові самостійні його види. Зокрема, пропонується виділити фінансовий, митний, податковий та інші види публічно-правового примусу. На нашу думку, зазначені вище пропозиції щодо виділення нових самостійних видів державно-правового примусу є недоцільними та не відповідають реаліям публічного права та чинного законодавства. Як влучно зазначає Т. О. Коломоєць “погодитися з цими ідеями не можна, оскільки, по-перше, не всі відповідні нормативні утворення є галузями права (наприклад, податкове, інформаційне), по-друге, вже загальновизнана недоцільність використання вищезазначеного критерію для розподілу державно-правового примусу на різновиди, по-третє, детальний аналіз відповідних примусових заходів свідчить, що вони в цілому зберігають властивості, притаманні адміністративному примусу, хоча і мають специфічні, кількість і значення яких незначні, що не дає підстав для виділення їх в якості самостійних різновидів” [125, с. 3-4]. Третій критерій є ключовим для вивчення та аналізу державного примусу на ринку цінних паперів. Заходи примусового характеру, що застосовуються з метою досягнення чіткого виконання встановлених обов’язків усіма учасниками ринку цінних паперів, розвитку відповідних суспільних відносин у межах закону, забезпечення правопорядку та законності на фондовому ринку будуть детально проаналізовані в цій роботі в рамках концепції адміністративного примусу, оскільки вони “загалом зберігають властивості, притаманні адміністративному примусу”, при цьому, буде врахований той факт, що зазначені примусові заходи мають “специфічні властивості”. Проте кількість і значення специфічних властивостей таких публічно-примусових заходів є незначні, що не дає підстав для виділення їх в якості самостійного різновиду публічно-правового примусу. Отже, примусові заходи, що застосовуються Комісією та її уповноваженими особами на фондовому ринку з метою захисту прав власників цінних паперів відносяться за своєю правовою природою до адміністративно-правового примусу, та мають розглядатися, в рамках останнього, як його невід’ємна складова.

Важливого значення для правильного розуміння сутності адміністративно-правового примусу, розкриття його правової природи має встановлення його ознак. До ознак адміністративно-правого примусу відносяться такі:

є засобом забезпечення правопорядку та покликаний попереджувати, припиняти порушення норм законодавства, а також притягувати винних осіб до юридичної відповідальності. Заходи адміністративно-правового примусу застосовуються, по-перше, як крайній засіб забезпечення та охорони правопорядку та пов’язані з притягненням винних осіб до адміністративної відповідальності, і, по-друге, як засоби, спрямовані на попередження можливих правопорушень, припинення триваючих правопорушень, а також усунення шкідливих наслідків для держави, суспільства та окремих громадян. Засоби адміністративно-правового примусу також покликані забезпечувати провадження у справах щодо адміністративного правопорушення, поновлювати попередній, до вчинення правопорушення, стан речей та відшкодовувати завдану особі майнову шкоду [142, с. 5-6].

має специфічні підстави застосування. Заходи адміністративного примусу можуть застосовуватися як засіб реагування держави на вчинення правопорушення або при настанні особливих умов, передбачених у законодавстві (епідемії, епізоотії, стихійні лиха), коли відповідні заходи використовуються з метою запобігання виникненню тих чи інших шкідливих наслідків, їх локалізації. Крім того, засоби адміністративного примусу можуть застосовуватися і за відсутності зазначених підстав. Як стверджує С. Г. Стеценко, перевірка документів у особи, яка характеризується правомірною поведінкою, також може вважатися прикладом адміністративного примусу без факту вчинення правопорушення чи наявності особливих умов [167, с. 177].

існування державної монополії на правовий примус. Тільки держава в особі компетентних органів державної виконавчої влади (рідше – в особі судів) вправі застосовувати заходи адміністративного примусу. У передбачених чинним законодавством випадках держава може делегувати деякі публічно-примусові повноваження громадським організаціям.

переважно застосовується органом держави, наділеним державними виконавчо-розпорядчими повноваженнями. Застосування адміністративного примусу – це результат реалізації державно-владних повноважень органів державного управління, і лише у виключних, встановлених законодавством випадках, такі засоби можуть застосовувати суди (судді) [83, с. 164]. На нашу думку, більш коректним є твердження про те, що застосування заходів адміністративного примусу пов’язано з державним управлінням, що здійснюється в рамках діяльності органів виконавчої влади, а так само державних органів, що не названі чинним законодавством виконавчими, проте наділені відповідною компетенцією. У деяких випадках заходи адміністративного примусу можуть застосовуватися поза рамками діяльності органів виконавчої влади або державних органів, прирівняних до них, судами чи державними органами, які не можуть бути віднесені до будь-якої гілки влади: Центральний банк України, Центральна виборча комісія тощо.

втілюється в життя на підставі норм адміністративного законодавства, проте не має офіційно визнаного статусу. У численних нормативних актах, які визначають засади застосування адміністративного примусу, відсутнє не тільки визначення його поняття, а й взагалі використання самого терміна “адміністративний примус”. Лише інколи вживається термін “адміністративний вплив”, який не можна цілком ототожнювати з примусом. [125, с. 112]. Таким чином, термін “адміністративний примус” не має законодавчо визнаного правового статусу, проте безумовно є науковою категорією із суттєвим змістом, що застосовується вченими, які працюють на ниві адміністративного права.Можна стверджувати, що положенням адміністративного законодавства встановлюються засоби, умови, порядок застосування адміністративного примусу, а також визначаються підстави застосування адміністративно-примусових заходів (наприклад – склади правопорушень), за наявності яких такі примусові заходи можуть застосовуватись, коло компетентних суб’єктів та їх компетенція. Ключовими нормативно-правовими актами, які містять норми, що регулюють підстави та порядок застосування заходів адміністративно-правового примусу, є Кодекс України про адміністративні правопорушення, Митний кодекс України, Закон України “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі”, Закон України “Про міліцію”, Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність”, Закон України “Про дорожній рух”, постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку забезпечення громадського порядку та безпеки під час проведення футбольних матчів” від 29 червня 2004 р. № 823 тощо. Недоліками правового регулювання адміністративно-правового примусу є: розпорошеність нормативного матеріалу по різних нормативно-правових актах, наявність протиріч та прогалин у законодавстві, закріплення порядку застосування заходів адміністративного примусу підзаконними нормативно-правовими актами.

застосовується тільки щодо конкретного визначеного суб’єкта правовідносин, який не знаходиться з органом владних повноважень у відносинах субординації. Застосовується як до фізичних осіб, так і (в деяких випадках) до юридичних осіб. Серед заходів, які можуть застосовуватися до юридичних осіб, – обмеження чи заборона певних видів діяльності, позбавлення ліцензії тощо [167, с. 177]. Засоби адміністративно-правого примусу застосовуються по відношенню до третіх осіб, тобто осіб, що не знаходяться в безпосередньому підпорядкуванні та не пов’язані службовими відносинами з органом, наділеним державно-владними повноваженнями застосовувати засоби адміністративного примусу. Інакше кажучи, адміністративний примус має зовнішній характер.

застосовується незалежно від волі та бажання об’єкта адміністративного примусу. Про примусовий характер говорить сама назва. Заходи адміністративного примусу покликані “примушувати, силувати” фізичну або юридичну особу свідомо здійснити ті чи інші дії, або ж утриматися від них, підкорившись, всупереч своїм бажанням, установленим правообмеженням.

за характером впливу є заходами психічного або фізичного впливу на поведінку учасника суспільних відносин. Багатоваріантність зовнішніх форм адміністративного примусу полягає у тому, що він проявляється через психічний або фізичний вплив на об’єкт примусу у вигляді обмежень особистого, організаційного, майнового характеру, тобто певних несприятливих для особи, що зазнала впливу з боку держави, наслідків.

Отже, адміністративно-правовий примус є засобом захисту прав учасників суспільних відносин, який характеризується офіційним, державно-владним характером, застосовується в разі виникнення спеціальних юридично-фактичних підстав з метою запобігання, припинення порушень норм законодавства, поновлення прав потерпілих від правопорушень осіб, а також притягнення винних до адміністративної відповідальності.

Адміністративний примус як механізм захисту прав інвесторів в цінні папери в цілому, як було зазначено вище, зберігає властивості, притаманні адміністративно-правовому примусу; водночас, слід зупинитися на його специфічних властивостях. Адміністративному примусу на ринку цінних паперів, притаманні такі специфічні ознаки:

є засобом захисту прав інвесторів в цінні папери та інших учасників ринку цінних паперів, а також засобом забезпечення правопорядку на фондовому ринку в цілому;

застосовується як засіб реагування держави на порушення норм законодавства на ринку цінних паперів, а також у разі виникнення „адміністративної необхідності”. Законодавство з цінних паперів в деяких випадках не містить визначення переліку підстав застосування заходів адміністративного примусу, тому визначення змісту категорії “адміністративної необхідності” набуває важливого значення. Під “адміністративною необхідністю” слід розуміти такий стан справ за якого невжиття державою заходів примусу (у більшості випадків – адміністративно-запобіжних заходів) може призвести до істотного порушення прав учасників ринку цінних паперів. Зазвичай про наявність „адміністративної необхідності” – необхідності застосувати заходи примусу свідчить сукупність даних, зібраних органом державної влади про певного суб’єкта правовідносин на ринку цінних паперів.Так, заходи адміністративного запобігання, можуть застосовуватися державою за наявності підстав уважати, що діяльність певного суб’єкта (учасника ринку цінних паперів) може спричинити настання суспільно шкідливих наслідків.

застосовується як органами державної влади так і недержавними організаціямисаморегулівними організаціями професійних учасників ринку цінних паперів, створеними відповідно до спеціальногозаконодавства. Саморегулівні організації наділені компетенцією застосовувати заходи примусу щодо професійних учасників фондового ринку – членів такої організації. Адміністративно-правова компетенція саморегулівної організації формується з делегованих Комісією повноважень. Ураховуючи специфічний характер відповідних проваджень, діяльність саморегулівних організацій не слід розглядати в розділі “Адміністративний примус на фондовому ринку”; на нашу думку, діяльність саморегулівних організацій на ринку цінних паперів доречно розглянути окремо як специфічний адміністративно-правовий засіб захисту прав інвесторів в цінні папери.

втілюється в життя на підставі норм законодавства з цінних паперів і частково, що стосується відповідальності фізичних осіб за правопорушення на ринку цінних паперів,– з урахуванням вимог Кодексу України про адміністративні правопорушення. Новітня теорія адміністративно-правових відносин передбачає видозмінення теорії адміністративного примусу, що була побудована за радянських часів. Зокрема, остаточно застарів постулат адміністративного права про те, що адміністративним примусом може бути тільки такий різновид державного примусу, заходи якого передбачено нормами адміністративного права. Також, не відповідає дійсності концепція відповідно до якої адміністративний примус застосовується за порушення адміністративно-правових норм. Аналіз законодавства про цінні папери та практики його застосування є свідченням непридатності критерію розмежування державно-правового примусу в залежності від галузевої приналежності норм, що його регламентують. Важливим нормативно-правовими актами щодо підстав та порядку застосування адміністративного примусу на ринку цінних паперів є Закон України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”, Закон України “Про цінні папери і фондовий ринок”, Закон України “Про господарські товариства”, Указ Президента України “Про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку” від 12 червня 1995 р. № 446/95, Указ Президента України “Про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку” від 14 лютого 1997 р. № 142/97, Указ Президента України “Питання Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку” від 19 травня 1999 р. № 523/99, Рішення Комісії “Про Основні засади контрольно-ревізійної діяльності Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку” від 17 жовтня 1997 р. № 38, наказ Комісії “Про затвердження Правил розгляду справ про порушення вимог законодавства на ринку цінних паперів та застосування санкцій” від 9 січня 1997 р. № 2, Рішення Комісії “Про затвердження Правил проведення перевірок діяльності емітентів та саморегулівних організацій на ринку цінних паперів” від 8 липня 2003 р. № 302, Рішення Комісії “Про затвердження Положення про проведення контролю за реєстрацією акціонерів для участі у загальних зборах акціонерних товариств” від 23 грудня 1998 № 199 тощо.

застосовується стосовно юридичних осіб – учасників ринку цінних паперів, громадян або фізичних осіб – посадових осіб учасників ринку цінних паперів. На відміну від традиційного адміністративного примусу, заходи адміністративного примусу на фондовому ринку застосовуються переважно до юридичних осіб.В окремих випадках стосовно громадян можуть застосовуватися заходи адміністративної відповідальності за порушення законодавства з цінних паперів, порядок та підстави застосування яких регламентуються Кодексом України про адміністративні правопорушення (КУпАП).

за характером впливу є заходами психічного впливу на поведінку учасників ринку цінних паперів. Адміністративний примус на фондовому ринку проявляється через психічний вплив на об’єкт примусу у вигляді обмежень особистого, організаційного, майнового характеру, тобто певних несприятливих для учасника ринку цінних паперів наслідків.
Отже, характерною відмінністю адміністративного примусу на фондовому ринку від традиційних заходів адміністративного примусу (закріплені в Кодексі України про адміністративні правопорушення та Законі України “Про міліцію”) є те, що він виключає застосування заходів фізичного впливу і проявляється лише у вигляді обмежень особистого, організаційного, майнового характеру.

у законодавстві переважно закріплюються у вигляді санкцій – негативних мір впливу, що має притерпіти учасник фондового ринку, який допустив порушення норм законодавства.Мірами впливу на фондовому ринку є: зупинення обігу цінних паперів певного емітента, визнання емісії цінних паперів недійсною, розпорядження щодо усунення порушень вимог чинного законодавства, попередження, штраф, зупинення/анулювання дії ліцензії тощо.

Отже, адміністративно-правовий примус на фондовому ринку, як засіб захисту прав та законних інтересів інвесторів в цінні папери,є однією з основних форм державного регулювання ринку цінних паперів, і застосовується Комісією, уповноваженими особами Комісії та саморегулівними організаціями у передбачених за­коном випадках комплексу примусових заходів морального, матеріального та організаційно-правового впливу на волю і поведінку учасників ринку цінних паперів з метою забезпечення правопо­рядку на фондовому ринку шляхом попередження та припинення правопо­рушень, відновлення порушених прав потерпілої сторони, а також притягнення винних осіб до юридичної відповідальності.

Класифікація заходів адміністративного примусу є питанням дискусійним та неоднозначним. У той же час, А. І. Миколенко зазначає, що наявність класифікації заходів адміністративно-правового примусу є абсолютно необхідною. По-перше, класифікація допомагає з’ясувати сутність різних заходів примусу, що застосовуються в рамках державного управління, підстави і цілі їх застосування; по-друге, є запорукою більш якісного правового регулювання і, як наслідок, більш ефективного правозастосування заходів адміністративного примусу; по-третє, є необхідною умовою подальшого розвитку правового інституту адміністративного права [142, с. 7]. При класифікації заходів адміністративно-правового примусу ключового значення набувають критерії класифікації. Класифікаційний розподіл може бути вдалим та відображати сутність і стан речей тальки в разі врахування вченими таких класифікаційних критеріїв: відмінності нормативної регламентації, ціль та фактичні підстави застосування, спосіб забезпечення правопорядку, правові наслідки застосування, особливості процесуального застосування.

Вдалою класифікацією, яка не втратила своєї актуальності, залишається класифікація заходів адміністративного примусу М. І. Єропкіна. Ним було запропоновано, залежно від функціонального призначенням або, інакше кажучи, цілей застосування, розрізняти такі види заходів адміністративного примусу: заходи адміністративного запобігання, заходи адміністративного припинення, заходи адміністративної відповідальності або адміністративні стягнення [88, с. 60-68]. Фундаментальність цього класифікаційного розподілу полягає в тому, що він охоплює весь спектр адміністративно-правових заходів, починаючи із заходів запобігання правопорушенням.Запропонований М. І. Єропкіним варіант класифікації заходів адміністративно-правового примусу був у подальшому сприйнятий як базовий більшістю вчених-адміністративістів (Ю. Битяк, В. Авер’янов, А. Клюшніченко, Л. Біла, А. Комзюк, Б. Лазарев та ін.).

Значний вклад у створення класифікації заходів адміністративного примусу був зроблений Д. М. Бахрахом. Він звернув увагу на те, що у запропонованому вище розподілі не знайшли свого відображення заходи примусу, спрямовані на відновлення правопорядку, відшкодування шкоди і провів розподіл заходів адміністративного примусу на: заходи припинення, заходи відновлення та заходи покарання.

І. Веремєєнко, використовуючи одночасно кілька критеріїв розподілу, запропонував власну класифікацію адміністративно-примусових заходів. На його думку, система заходів адміністративного примусу повинна розподілятися на три групи: адміністративно-процесуальні заходи, адміністративно-правові санкції, адміністративно-попереджувальні заходи [101, с. 66-70].

Спираючись на критерії правових наслідків та цілі застосування заходів адміністративно-правового примусу, Л. М. Розін проводить власну, не схожу на інші класифікацію. Він виділяє: 1) адміністративну відповідальність – заходи стягнення, що застосовувалися при притягненні особи до адміністративної відповідальності як її покарання; 2) заходи адміністративного припинення; 3) заходи процесуального примусу, які забезпечують можливість визначення (встановлення) факту правопорушення, встановлення особи правопорушника, зібрання всіх необхідних даних про адміністративне правопорушення, а також складання відповідних процесуальних документів; 4) правовідновлювальні заходи – заходи для поновлення правопорядку [160, с. 182-189]. Цінність приведеної Л. М. Розіним класифікації полягає у виділенні в окрему групу заходів адміністративного примусу, які покликані забезпечувати можливість органу держави (посадовій особі) визначити (встановити) факт правопорушення та особу правопорушника, зібрати всі необхідні дані про адміністративне правопорушення, а також скласти відповідні процесуальні документи, що можуть бути використаними при обґрунтуванні наявності складу правопорушення в діях особи. На нашу думку, такі засоби адміністративного примусу потрібно розглядати в рамках заходів попередження, одночасно підкреслюючи їх специфіку та мету застосування.

За правовим наслідками застосування адміністративно-правовий примус можна розподілити на заходи фізичного, психічного (психологічного) та організаційно-правового характеру. Досконале володіння зазначеним критерієм дозволить підняти правозастосування на новий рівень, ураховуючи адекватні сутності кожного учасника правовідносин заходи примусу. На нашу думку, у складі адміністративного примусу на фондовому ринку доречно виділяти такі групи заходів: а) заходи адміністративного попередження; б) заходи адміністративного припинення, в) заходи процесуального забезпечення встановлення факту та складу правопорушення;г) заходи відновлення порушених прав суб’єктів правовідносин; ґ) заходи відповідальності. Залежно від юридично-фактичних підстав застосування розрізняють на: заходи адміністративного примусу, що застосовуються за наявності порушення норми права і заходи адміністративно-запобіжного характеру, застосування яких не пов’язано з попереднім установленням факту неправомірної поведінки певного суб’єкта.До першої групи відносяться: заходи адміністративного припинення, заходи відновлення порушених прав, заходи відповідальності; зазначену групу пропонується називати адміністративно-правовим примусом юрисдикційного характеру. До другої групи відносяться заходи адміністративного попередження, які можуть застосовуватися органом держави (посадовою особою) як за наявності встановленого факту правопорушення, так і за його відсутності. В той же час, застосування заходів адміністративного попередження на фондовому ринку законодавством з цінних паперів не пов’язано зі встановленням факту протиправної поведінки учасника ринку, і відбувається в рамках не юрисдикційних процедур. Слід також зазначити, що оскільки не існує заходів примусу, які переслідували б тільки одну ціль: попередження, припинення чи покарання, остільки наведена вище класифікація в певній мірі є умовною і такою, що використовується в наукових та практичних цілях. Наприклад, у більшості випадків заходи адміністративного припинення порушення норм законодавства з цінних паперів одночасно містять елемент попередження порушення прав інвесторів у цінні папери, оскільки шляхом припинення триваючих правопорушень на ринку цінних паперів усуваються передумови порушення прав інших учасників ринку цінні папери або заподіяння більших, порівняно із заподіяними, наслідків.

Чимало вчених займаються вивченням правової природи адміністративно-попереджувальних заходів. Зокрема, достатньо уваги адміністративно-попереджувальним заходам приділено в наукових працях А. Васильєва, Ю. Битяка, Ю. Козлова, Г. Атаманчука, Т. Козирєвої та ін. Завдяки узагальненню ознак властивих заходам адміністративного попередження можна наблизитися до визначення поняття цієї правової категорії [134, с. 69]. О. Кривенко, аналізуючи ознаки адміністративно-попереджувальних заходів, приходить до висновку, що вони є різновидом заходів адміністративного примусу. Слід погодитися з такими висновками О. Кривенко: а) заходи превентивного характеру містять додаткові правообмеження примусового характеру; б) адміністративно-попереджувальні заходи слід аналізувати в рамках адміністративного примусу [134, с. 69-70]. Адміністративно-попереджувальні заходи хоча і не є заходами негативного реагування з боку держави на неправомірну поведінку, мають безпосереднє відношення до адміністративного примусу.

До основних ознак адміністративно-попереджувальних заходів слід віднести такі: 1) закріплюються в диспозиціях адміністративно-правових норм; 2) застосовуються з метою усунення передумов порушення прав та законних інтересів особи і, таким чином, недопущення негативних наслідків, які можуть для неї настати в результаті правопорушення; 3) здійснюються за умови суворого дотримання встановленого законодавством процесуального порядку.

Деякі автори послідовно заперечують існування такого виду заходів адміністративного примусу, ви­ходячи із того, що адміністративний примус має на меті застосування примусових заходів тільки у зв'язку з неправомірними діями (Ю. П. Битяк). Проте, на нашу думку, адміністративно-правові заходи, які мають на меті виключно превентивний (попереджувальний) вплив, також слід відносити до заходів адміністративного примусу. На відміну від будь-яких інших заходів адміністративно-правового примусу, заходи адміністративного попередження застосовуються державою в рамках спеціальних процедур не за наявності встановленого факту порушення норм законодавства, а лише за наявності реальної загрози порушення прав та законних інтересів інвесторів та/або держави, а також на плановій основі.Інші різновиди адміністративного примусу, з якими для учасника ринку пов’язано настання більш суттєвих юридичних наслідків, можуть застосовуватися державою лише в разі виявлення факту порушення певним учасником фондового ринку вимог законодавства з цінних паперів і лише стосовно учасника, який вчинив правопорушення.

Заходи адміністративного попередження на фондовому ринку слід розглядати як упорядковану та ієрархічну систему, що складається з двох складових. Заходи, що становлять зміст кожної з двох груп, відрізняються перш за все правовими наслідками застосування відповідних заходів для об’єкту примусу. Першу групу заходів адміністративного запобіганнястановлять примусові заходи, що досягають превентивного впливу через встановлення правообмежень для учасників ринку цінних паперів. Для адміністративного примусу, що базується на концепції радянського адміністративного права, характерним є такий адміністративно-попереджувальний захід як обмеження діяльності суб’єктів, наприклад, обмеження руху транспорту, пішоходів. Чинним законодавством з цінних паперів для захисту прав інвесторів та держави передбачені такі заходи адміністративного попередження: а) зупинення на термін до одного року розміщення (продаж) та обіг цінних паперів того чи іншого емітента; б) зупинення на певний термін клірингу та укладення договорів купівлі-продажу цінних паперів, в) припинення допуску цінних паперів на фондові біржі або торгівлю ними на будь-якій фондовій біржі [7; 9].

Водночас у законодавстві не надано перелік або визначення поняття підстав застосування заходів попередження, у зв’язку з чим застосування Комісією зазначених заходів наштовхується на значні складнощі, оскільки необхідно довести доцільність їх застосування; про необхідність застосування відповідних заходів свідчить стан реальної загрози суспільним інтересам за якого наявні підстави з великим ступенем вірогідності стверджувати, що в майбутньому, у разі незастосування адміністративно-попереджувальних заходів, можуть бути порушені права та законні інтереси інвесторів. Практика правозастосовчої діяльності Комісії свідчить, що підставою для застосування подібних заходів адміністративного примусу зазвичай є наявність обґрунтованого звернення учасника фондового ринку, правоохоронного органу чи органу державної виконавчої влади із проханням/вимогою застосувати запобіжні заходи, передбачені п. 16 ст. 8 Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”. У той же час, Комісія, відповідно до законодавства, може застосовувати схожі заходи адміністративного примусу самостійно за власної ініціативи. Характерною рисою заходів адміністративного попередження, пов’язаних з встановленням правообмежень є те, що вони застосовуються Комісією як колегіальним органом.

Чинним законодавством, питання захисту прав інвесторів пов’язане із застосуванням Комісією на постійній та системній основі заходів щодо контролю за дотриманням учасниками ринку вимог законодавства з цінних папери. Відповідно до закону Комісія, не тільки розробляє і затверджує з питань, що належать до її компетенції, акти законодавства, обов’язкові для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, учасниками ринку цінних паперів, їх об'єднаннями, однак і контролює їх виконання[7, ч. 13 ст. 6]. Другу групу заходів адміністративного запобіганнястановлять примусові заходи, що досягають превентивного впливу шляхом здійснення контрольно-наглядових процедур щодо об’єктів примусу – учасників ринку цінних паперів. Найбільш розповсюдженими формами контролю називають проведення перевірок, ревізій, рейдів, оглядів а також затребування звітів тощо [128, с. 13]. Інші вчені, розмірковуючи над практичним втіленням контрольних проваджень зазначають, що методами контролю є тематична перевірка, обстеження, безперервний моніторинг виду діяльності, ревізія [129, с. 379]. На думку деяких вчених, перевірка документів, здійснення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі, ревізування, контроль і наглядові перевірки, застосування яких регламентовано нормами адміністративного та митного права, є найтиповішими заходами адміністративного примусу, а саме: заходами адміністративного запобігання [83, с. 165; 142, с. 11-12; 167, с. 179-181]. Отже, дії органів, наділених адміністративними повноваженнями, щодо контролю та нагляду в більшості випадків відносяться до адміністративно-правових заходів попередження правопорушень. Слід також зазначити, що подібні примусові заходи повинні виконувати окрім превентивної функції також функцію встановлення достовірних даних щодо об’єкту примусу. Розуміння зазначеної специфіки, наряду з іншими факторами, надає можливість виокремити контрольно-наглядові провадження як самостійної групи заходів адміністративно-правового примусу.

Сутність контрольно-наглядової діяльності характеризується її цільовою спрямованістю, яка полягає в утриманні піднаглядних об’єктів в існуючому правовому режимі [94, с. 152]. Однак це твердження є надто загальним і може бути використано в якості остаточної мети, яку переслідують усі без винятку заходи адміністративного примусу, тому потрібно більш детально зупинитися на сутності, цілях та функціях контролю. Контроль та контрольну діяльність держави можна розглядати з декількох позицій: по-перше, як особливу функцію державного управління, по-друге, як сукупність процедур, що становлять зміст адміністративно-правового примусу.

Розглядаючи контроль, як особливу функцію державного управління і засіб забезпечення законності в державному управлінні, В. М. Гаращук зазначає, що в змісті правової категорії контроль, окрім “перевірки” або “нагляду з метою перевірки”, слід виокремити ще один аспект даної категорії, який іноді не береться до уваги, – протидія чомусь небажаному. На його думку, буде більш правильно слово “контроль” тлумачити як перевірку, а також спостереження з метою перевірки для протидії чомусь небажаному, виявлення, попередження та припинення протиправної поведінки з боку кого-небудь. Крім того, вчений зазначає, що важливо звернути увагу ще на таку функцію контролю як надання допомоги підконтрольній структурі в наведенні порядку на об’єкті [128, с.8]. Таким чином, В.М. Гарашук розташовує завдання, що виконуються за допомогою контрольних процедур, у такому порядку: а) встановлення відповідності/невідповідності стану речей нормі; б). у разі відхилення від норми, що призвело до правопорушення, – виявлення та фіксація правопорушень; в) у разі встановлення лише передумов вчинення правопорушення – попередження правопорушень шляхом їх усунення; г) допомога підконтрольній структурі у приведенні стану речей у відповідність нормі. З урахування специфіки кута зору під яким розглядається контроль та контрольні провадження, вчений зазначає, що за ступенем втручання в оперативну діяльність підконтрольного органу, контроль можна поділити на безпосередній та опосередкований. Безпосереднім контроль визнається тоді, коли компетентний орган прямо втручається в оперативну діяльність підконтрольного органу, примушує його діяти тим чи іншим способом (наприклад, скасовує дію акта, призупиняє роботу об’єкта). Коли ж контролюючий орган лише звертає увагу на недоліки в діяльності підконтрольної структури, вимагає їх усунути, але сам активних дій щодо реалізації вимог не здійснює, це – опосередкований контроль [128, с. 13-14].

Розкриває поняття та призначення контролю, як особливої функції державного управління, також О. В. Баклан. Він, зокрема, зазначає, що контроль та нагляд є особливою функцією держави та однією з найважливіших ланок системи управління загалом. Загальна мета контролю та нагляду полягає в тому, щоб виявляти фактичний стан справ у будь-якому процесі, співставляти відповідність цього стану наміченим цілям та в разі необхідності застосовувати корегуючі заходи щодо приведення підконтрольного об’єкта в належний стан. Його функція найчастіше полягає у збереженні на керованому об’єкті встановленого державного порядку, не передбачаючи участі в його зміні чи санкціонування зміни [94, ст. ст. 7, 14]. Виходячи із запропонованого змісту контрольної діяльності держави, можна зазначити, що вона покликана: накопичувати інформацію про об’єкт контролю, і, як наслідок, перевіряти діяльність об’єкта контролю на відповідність встановленим нормам, стандартам, приписам тощо. На думку вченого, контроль в більшості випадків, не передбачає участі в зміні стану речей на об’єкті чи санкціонування відповідних змін.

 Ближче до визначення сутності контролю, як спеціальних процедур, що за правовою природою відносяться до заходів адміністративно-правового примусу, підходить В. С. Шестак. Він визначає державний контроль як самостійно чи зовнішньо ініційовану діяльність уповноважених на те суб’єктів, яка спрямована на встановлення фактичних даних щодо об’єктів цього контролю задля визначення її відповідності тим правомірним оціночним критеріям, котрі припускають застосування адекватних одержаному результату заходів реагування в унормованому порядку [113, с. 21]. Правильність розставлених акцентів полягає передусім у тому, що контрольні провадження безпосередньо не містять у своїй структурі заходів реагування чи впливу, проте лише припускають їх застосування. “Основне призначення державного контролю – виявлення невідповідності його об’єкта тим чи іншим правомірним оціночним критеріям для подальшого застосування адекватних заходів реагування” – зазначає вчений [133, с. 173].

Підсумовуючи вищевикладене, можна стверджувати, що контрольні провадження є комплексним явищем та виконують декілька функцій: інформаційну, виховну, превентивну, правовідновлювальну (компенсаційну). Водночас виховна, інформаційна, правовідновлювальна функції контрольно-наглядових проваджень не можуть слугувати класифікаційним критерієм, оскільки фундаментальною метою контрольно-наглядових процедур є здійснення превентивного впливу на суспільні відносини, що, головним чином, досягається за допомогою створення у суспільстві атмосфери “контрольованості” усіх процесів з боку держави. Наприклад, неминучість проведення перевірки діяльності емітента чи професійного учасника ринку цінних паперів змушує останніх дотримуватися положень актів законодавства про цінні папери, аби в подальшому уникнути неминучої відповідальності. Контрольно-наглядові процедури, як складова адміністративно-правового примусу хоча і не мають правомочностей щодо встановлення правопорядку безпосередньо (оскільки привести діяльність об’єкта контролю у відповідність з вимогами норм права завдяки контролю можливо лише в разі його доброї волі), у своєму глибинному призначенні мають на меті попередження правопорушень, отже, контрольні провадження слід відносити до заходів попередження правопорушень. З метою приведення діяльності об’єкта контролю у відповідність до вимог законодавства в разі відсутності його доброї волі, державою застосовуються заходи адміністративного припинення (винесення розпорядження щодо усунення порушень законодавства про цінні папери) та/або відповідальності (накладення санкції).

 Погоджуючись з позицією Г. М. Остапович щодо визначення поняття об’єкта, предмета та підконтрольного суб’єкта державного контролю на ринку цінних паперів, слід зазначити, що об’єктом контрольно-наглядових проваджень на ринку цінних паперів є діяльність учасників ринку цінних паперів, результати їх дій (операцій), а предметом контролю – показники, що характеризують той чи інший аспект діяльності чи стану підконтрольного суб’єкта. Підконтрольними суб’єктами в такому разі є учасники ринку цінних паперів, їх посадові особи та працівники, до трудових обов’язків яких належить здійснення операцій на ринку цінних паперів [152, с. 20,58]. Слід лише зазначити, що головним підконтрольним суб’єктом є завжди юридична особа – учасник ринку цінних паперів; законодавство з цінних паперів не передбачає можливості здійснювати державний контроль безпосередньо за окремими фізичними особами, наприклад, посадовими особами підприємств. Такі особи можуть стати суб’єктом контролю виключно в разі перевірки державою діяльності на ринку цінних паперів певного суб’єкта господарювання.

Контрольно-наглядові процедури на ринку цінних паперів як процес мають у своїй структурі дві основні складові. Контроль та нагляд завжди розпочинаються зі спостереження за об’єктом контролю та накопиченням інформації (даних) стосовно предмета перевірки і продовжуються аналітичною діяльністю, що має на меті встановити відповідність стану речей нормі, правилу, стандарту тощо, закріпивши це у вигляді висновку. Зазвичай зібрана інформація та висновок, зроблений за результатом перевірки, закріплюються у вигляді письмового акта перевірки (контролю, ревізії тощо) або іншого процесуального документа (протоколу).

Контрольно-наглядові процедури, як засіб адміністративно-правового примусу на ринку цінних паперів, характеризуються своїм спрямуванням на попередження порушень норм законодавства та накопичення даних щодо підконтрольного суб’єкта (учасника ринку), факти його протиправної поведінки.На відміну від нагляду, контроль пов’язаний із безпосереднім втручанням уповноваженого суб’єкта в діяльність суб’єкта контролю. Під втручанням у діяльність учасника ринку цінних паперів, що став суб’єктом контролю, ми розуміємо використання уповноваженими особами Комісії таких повноважень: безперешкодно входити за службовим посвідченням до підприємств, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів; мати доступ до документів та інших матеріалів, необхідних для проведення перевірки; вимагати для перевірки необхідні документи та іншу інформацію у зв’язку з реалізацією своїх повноважень; вилучати на термін до трьох днів документи, які підтверджують факти порушення вимог законодавства з цінних паперів (Ліцензійних умов – у разі перевірки професійного учасника); брати пояснення у посадових осіб емітента або ліцензіата за їх згодою [55, п. 3.1; 56, п. 3.1].

Таким чином, контрольно-наглядові процедури на ринку цінних паперів, як засіб адміністративного примусу, мають на меті отримання інформації стосовно заздалегідь обраного підконтрольного суб’єкта та фіксацію правопорушень (в разі наявності), завдяки чому управляюча система (Комісія) виконує такі функції: 1) здіснення превентивного впливу на правовідносини на фондовому ринку; 2) отримання інформації (даних) щодо фактичного стану підконтрольного суб’єкта (емітентів, професійних учасників ринку цінних паперів), а також даних щодо виконання ним вимог нормативно-правових актів і управлінських рішень, 3) виявлення правопорушень на ринку цінних паперів, 4) надання допомоги підконтрольній структурі в наведенні порядку на об’єкті; 5) припинення порушення вимог законодавства з цінних паперів (у разі доброї волі суб’єкта перевірки). Першочерговою метою контролю і нагляду є здійснення психологічного впливу на конкретного учасника ринку цінних паперів (суб’єкта контролю), а також на невизначене коло інших учасників ринку цінних паперів з метою приведення правовідносин на ринку цінних паперів у рамки, завдані положеннями спеціального законодавства. Значення контрольно-наглядової діяльності на ринку цінних паперів, також, полягає в тому, що за її допомогою своєчасно виявляються та закріплюються документально факти порушень норм законодавства, які з часом могли призвести до порушення прав інвесторів або викликати більші, порівняно з виявленими, суспільно шкідливі наслідки. До системи контрольно-наглядових процедур Комісії входять такі відносно самостійні процедури: проведення перевірок діяльності емітентів, професійних учасників та саморегулівних організацій; направлення обов’язкових для виконання запитів про надання інформації та документів; призначення представників Комісії для контролю за реєстрацією акціонерів для участі у загальних зборах; призначення та діяльність державних представників на фондових біржах, у депозитаріях та торговельно-інформаційних системах; розгляд скарг учасників ринку цінних паперів.

Однією з основних форм контролю на фондовому ринку є проведення перевірок діяльності учасників ринку цінних паперів: емітентів, осіб, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів (ліцензіатів) та саморегулівних організацій на предмет дотримання вимог чинного законодавства з цінних паперів.Порядок та підстави проведення перевірок учасників фондового ринку закріплені Комісією у таких нормативно-правових актах:

1) щодо перевірок емітентів – Правилами проведення перевірок діяльності емітентів та саморегулівних організацій на ринку цінних паперів [56];

2) щодо перевірок професійних учасників ринку – Порядком контролю за дотриманням Ліцензійних умов провадження професійної діяльності на ринку цінних паперів [55];

3) щодо саморегулівних організацій – Правилами проведення перевірок діяльності емітентів та саморегулівних організацій на ринку цінних паперів [56] та Положенням про діяльність саморегулівної організації професійних учасників ринку цінних паперів [39].

Так, відповідно до вимог законодавства, контроль за додержанням вимог законодавства з цінних паперів емітентами та саморегулівними організаціями, а також контроль за додержанням суб’єктами професійної діяльності на ринку цінних паперів (ліцензіатами) Ліцензійних умов провадження професійної діяльності на ринку цінних паперів, здійснюється Комісією (її центральним апаратом та територіальними органами) шляхом проведення самостійно або разом з іншими відповідними органами планових і позапланових перевірок [55, п. 1.2; 56, п. 1.2]. Планові перевірки додержання чинного законодавства з цінних паперів емітентами та саморегулівними організаціями, а також планові перевірки додержання ліцензіатами Ліцензійних умов провадження професійної діяльності проводяться Комісією не частіше одного разу на рік. Позапланові перевірки можуть проводитися у разі надходження до Комісії: 1) заяви (повідомлення) у письмовій формі про порушення учасником фондового ринку законодавства з цінних паперів; 2) рішень, наказів, ухвал судів, постанов слідчих про проведення відповідної перевірки [55, п. 2.1, п. 2.2; 56, п. 2.1, п. 2.2]. Керівник та члени робочої групи під час проведення перевірки мають право: безперешкодно входити за службовим посвідченням до підприємств – учасників фондового ринку; мати доступ до документів та інших матеріалів, необхідних для проведення перевірки; вимагати для перевірки необхідні документи та іншу інформацію у зв’язку з реалізацією своїх повноважень тощо [55, п. 3.1; 56, п. 3.1]. За результатами перевірки робоча група складає акт перевірки. В акті перевірки, фіксуються виявлені порушення законодавства з цінних паперів. На підставі даних, отриманих у ході планової/позапланової перевірки, уповноваженою особою Комісії у відношенні особи, діяльність якої перевірялася, може бути порушена справа щодо правопорушення та/або винесено розпорядження про усунення порушень вимог законодавства з цінних паперів.

Важливим повноваженням Комісії щодо контролю за дотриманням учасниками ринку прав інвесторів є право вимагати у будь-якого учасника фондового ринку надання необхідних документів [7, п. 10 ст. 8]. На практиці відповідна вимога оформлюється листом-запитом Комісії (територіального управління Комісії) щодо надання документів та інформації, який направляється на адресу емітента чи професійного учасника. Граничний строк надання інформації та завірених копій документів встановлюється Комісією (територіальним управлінням Комісії) у листі. Право Комісії на отримання інформації та документів від учасників фондового ринку підкріплюється силою адміністративного примусу. Так, Комісія накладає на юридичних осіб (емітентів та професійних учасників фондового ринку) штраф у розмірі до 1 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за ненадання, несвоєчасне надання або надання завідомо недостовірної інформації [7, ч. 1 ст. 11]. Відсутність своєчасно направленої відповіді разом із витребуваною інформацією та документами є підставою для порушення справи щодо правопорушення (порушення вимог п.10 ст.8 Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”) у відношенні суб’єкта, що неналежно відреагував на запит Комісії, а також видати розпорядження щодо усунення порушень законодавства з цінних паперів.

Специфічною формою контролю за діяльністю акціонерних товариств є призначення представників Комісії для контролю за реєстрацією акціонерів для участі у загальних зборах акціонерних товариств. Статтею 41 Закону України “Про господарські товариства” [12] передбачено, що Комісія може призначати своїх представників для контролю за реєстрацією акціонерів для участі у загальних зборах, про що вона повинна до початку реєстрації письмово повідомити виконавчий орган акціонерного товариства. Відповідно до Рішення Комісії від 23.12.1998 р. № 199 [47], представники Комісії для контролю за реєстрацією акціонерів для участі у загальних зборах акціонерних товариств можуть призначатися за зверненнями акціонерів (у тому числі державних органів, які уповноважені управляти державною часткою у статутному фонді товариства), органів управління акціонерного товариства, реєстратора акціонерного товариства, державних органів, що здійснюють контроль за діяльністю учасників ринку цінних паперів, а також за ініціативою Комісії або її територіальних управлінь. Звернення повинні бути обґрунтованими та містити відомості, потрібні для прийняття Комісією відповідного рішення щодо призначення представників. У разі ненадання керівником виконавчого органу акціонерного товариства (так само реєстратора) або особою, яка його заміщує, документів, які використовувалися під час реєстрації, або в разі подання в них недостовірної інформації, керівник контрольної групи має право порушити справу про правопорушення та скласти акт (для юридичних осіб) про правопорушення на ринку цінних паперів або скласти протокол (для фізичних осіб) про правопорушення на ринку цінних паперів за неподання або подання недостовірної інформації [47, п.п. 4.5 п. 4].

Важливого значення для попередження порушення прав акціонерів набуває той факт, що під час проведення контролю представниками Комісії перевіряється відповідність реєстру акціонерів (зведеного облікового реєстру цінних паперів), наданого для реєстрації акціонерів, установленим вимогам законодавства щодо ведення реєстру власників іменних цінних паперів, а також відповідність документів, які підтверджують право участі акціонерів або їх представників у загальних зборах, вимогам чинного законодавства та правомірність відмови у реєстрації акціонера для участі у загальних зборах [47, п.п. 3.10, 3.12].

Призначення державних представників є важливим заходом нагляду за дотриманням депозитаріями та фондовими біржами прав інвесторів. З метою посилення нагляду за діяльністю бірж та торговельно-інформаційних систем на ринку цінних паперів у вересні 1998 р. було прийнято рішення створити на кожному організаторі торгівлі на ринку цінних паперів представництво Комісії. Згідно з п. 2 Рішенням Комісії № 119-1 від 17.09.1998 р. [48] організатори торгівлі повинні були вести журнал організатора торгівлі, у якому, окрім іншого, мали позначатися виявлені недоліки, порушення та пропозиції щодо їх усунення. У разі проведення торгів на організаторах торгівлі або їх філіях, організатор торгівлі не пізніше 2-х тижнів до їх проведення повинен повідомити про це представників Комісії, а також забезпечити можливість їм бути присутніми на торгах (п.п. 3, 4 Рішення).

Під час здійснення нагляду за діяльністю фондових бірж та торговельно-інформаційних систем на ринку цінних паперів в Україні державні представники мали виконували такі основні функції: а) контроль за дотриманням організаторами торгівлі вимог чинного законодавства України, нормативних актів Комісії та внутрішніх документів бірж, ТІС, які регламентують діяльність організатора торгівлі; б) контроль за загальним станом показників фінансової активності організатора торгівлі [48, п. 3 Положення]. Рішенням Комісії від 06.07.1999 р. № 140 “Про здійснення державного контролю за діяльністю фондових бірж, депозитаріїв та торговельно-інформаційних систем” [70] практику призначення державних представників було розповсюджено на діяльність депозитаріїв. Чинним Положенням про державних представників на фондових біржах, у депозитаріях та торговельно-інформаційних системах установлено, що державний представник на фондовій біржі, у депозитарії та торговельно-інформаційній системі здійснює контроль від імені держави за додержанням положень статуту та правил фондових бірж, депозитаріїв та торговельно-інформаційних систем [57].

З метою здійснення всебічного нагляду за діяльністю зазначених учасників фондового ринку державний представник наділений широким колом повноважень щодо участі у роботі підконтрольного суб’єкта та отримання від нього необхідної інформації. Так, державний представник має право: бути присутнім на загальних зборах (конференціях тощо) акціонерів (учасників) організатора торгівлі та депозитарію, біржових аукціонах (торговельних сесіях); брати участь у роботі ради та інших органів управління організатора торгівлі та депозитарію. Крім того, він має право отримувати від підконтрольного суб’єкта: інформацію, що має пряме відношення до діяльності членів та/або учасників організатора торгівлі та депозитарію, брокерів (трейдерів, уповноважених осіб), працівників комітетів (комісій, секцій); інформацію щодо діяльності з надання послуг зі зберігання цінних паперів, обліку прав власності на цінні папери та обслуговування угод з цінними паперами, а також інформацію щодо емітентів, цінні папери яких уведені до продажу та обслуговуються організатором торгівлі або зберігаються, обліковуються у депозитарії [57, п. 3.2].

Захист прав інвесторів у цінні папери значним чином також пов’язаний із завданням держави щодо всебічного, кваліфікованого та своєчасного розгляду звернень інвесторів в цінні папери з метою перевірки порушених у зверненнях питань.

На підставі вищевикладеного можна виділити такі основні ознаки контролю та нагляду, як складової адміністративного примусу на ринку цінних паперів: 1) здійснюється компетентним посадовими (уповноваженими) особами Комісії на підставі та в порядку, передбаченому нормами законодавства з цінних паперів; 2) застосовується лише щодо об’єкта, який є організаційно не підпорядкованим Комісії як органу державної влади; 3) поєднується з безпосереднім втручанням в діяльність об’єкта контролю – учасника ринку цінних паперів (розгляду звернень громадян);4)забезпечується заходами примусу, зокрема, за невиконання вмотивованих вимог уповноваженої особи передбачена адміністративна відповідальність об’єктів контролю – юридичних осіб та їх посадових осіб.При цьому, контроль проявляється у таких формах: проведення планових та позапланових перевірок; направлення письмових запитів (вимог щодо надання документів); направлення державних представників для контролю за реєстрацією акціонерів для участі у загальних зборах акціонерних товариств.До наглядових процедур відноситься: призначення державних представників для контролю за діяльністю професійних учасників ринку: фондових бірж, депозитаріїв та торговельно-інформаційних систем; розгляд звернень інвесторів в цінні папери.

Таким чином, контрольно-наглядові процедури Комісії слід розглядати по-перше, як засіб попередження правопорушень, недопущення порушення прав та законних інтересів інвесторів та/або держави, а, по-друге, засіб отримання інформації та фіксації фактів правопорушень на ринку цінних паперів. Характерною ознакою заходів адміністративного попередження, що застосовуються державою з метою захисту прав та законних інтересів інвесторів, є те, що їх застосування законом не пов’язано з необхідністю попереднього виявлення факту протиправної поведінки учасника фондового ринку, що призводить (призвела) до порушень прав інвесторів.

Заходи процесуального забезпечення встановлення факту та складу правопорушенняна ринку цінних паперів проявляються в тому, що уповноважена особа Комісії під час проведення перевірок учасників ринку цінних паперів має право вилучати на строк до трьох робочих днів документи, що підтверджують факти порушення актів законодавства з цінних паперів [7, п. 21 ст. 8]. Вилучення на строк до трьох робочих днів документів, які підтверджують факт правопорушення, проводиться з обов’язковим складанням протоколу, який підписує уповноважена особа, яка провела вилучення. Представнику юридичної особи, документи якої були вилучені, після закінчення перевірки та проведення вилучення документів надається копія протоколу про вилучення [7, ч. 4 ст. 12]. До акта про правопорушення додаються копії вилучених документів та копія протоколу про вилучення таких документів.

На відміну від заходів адміністративного попередження, заходи адміністративного припинення застосовуються за наявності встановленого факту порушення норм законодавства з метою примусового припинення протиправної поведінки учасників ринку цінних паперів, усунення її шкідливих наслідків та передумов порушення прав та законних інтересів учасників фондового ринку в подальшому. Залежно від сфери застосування заходи адміністративного припинення розподіляються на: 1) універсальні – ті, що застосовуються до переважної більшості правовідносин на фондовому ринку; 2) спеціальні – ті, що застосовуються тільки до певної групи правовідносин на фондовому ринку. До універсальних заходівадміністративного припинення відноситься розпорядження уповноваженої особи Комісії про усунення порушень законодавства з цінних паперів. Групу спеціальних заходівадміністративного припинення складають такі заходи: а) призначення тимчасово (до двох місяців) керівників фондових бірж, депозитаріїв, інших установ інфраструктури фондового ринку; б) зупинення торгівлі на фондовій біржі; в) визнання емісії цінних паперів недобросовісною, і як наслідок, прийняття рішення про відмову в реєстрації проспекту емісії та випуску цінних паперів та/або зупинення відкритого (публічного) розміщення цінних паперів; г) визнання емісії цінних паперів недійсною.

Одним з найважливіших повноважень Комісії щодо забезпечення стану законності на фондовому ринку та припинення правопорушень є право уповноважених осіб Комісії надсилати емітентам, особам, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, фондовим біржам та саморегулівним організаціям обов’язкові для виконання розпорядження щодо усунення порушень законодавства з цінних паперів та вимагати надання необхідних документів відповідно до чинного законодавства [7, п. 10 ст. 8]. Відповідно до Правил розгляду справ про порушення вимог законодавства на ринку цінних паперів та застосування санкцій [43], уповноважена особа як за результатами розгляду справи про правопорушення, так і незалежно від порушення справи про правопорушення може винести обов’язкове для виконання розпорядження про усунення порушень законодавства з цінних паперів. Якщо розпорядження про усунення порушень виноситься за наслідками розгляду справи про правопорушення, то воно виноситься одночасно з постановою про накладення санкції за порушення вимог законодавства про цінні папери [43, п. 14.4].

Таким чином, уповноважена особа Комісії в разі встановлення факту вчинення особою порушення норм законодавства з цінних паперів може в залежності від встановлених обставин порушити справу про правопорушення або відразу винести обов’язкове для виконання розпорядження про усунення порушень законодавства про цінні папери. Зазвичай, уповноважені особи виносять розпорядження про усунення порушень законодавства за наслідком розгляду справи про правопорушення водночас з постановою про накладення санкції за порушення вимог законодавства з цінних паперів за винятком випадків, коли порушення вимог чинного законодавства учасником фондового ринку носить безспірний характер та підтверджується сукупністю наявних у вповноваженої особи матеріалів. Розпорядження про усунення правопорушення може бути винесено тільки за умови, якщо правопорушення носить тривалий характер та може бути усунено шляхом вчинення певних дій особою, яка його вчинила. За ухилення від виконання або несвоєчасне виконання розпоряджень щодо усунення порушень чинного законодавства з цінних паперів уповноважена особа Комісія має право накладати на юридичних осіб штраф у розмірі до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [43, п. 18.4]. У більшості випадків, за допомогою винесення розпоряджень щодо усунення порушень чинного законодавства з цінних паперів, уповноваженій особі Комісії вдається відновити порушені права інвесторів. Таким чином, зазначений захід примусу є не тільки заходом припинення, а й заходом відновлення прав інвесторів в цінні папери в адміністративно-правовому порядку.

Спеціальний захід адміністративного припинення витікає з компетенції Комісії призначати тимчасово (до двох місяців) керівників фондових бірж, депозитаріїв та інших установ інфраструктури фондового ринку [7, п. 14 ст. 8]. Специфічність зазначеного заходу полягає у тому, що вплив на поведінку юридичних осіб – професійних учасників фондового ринку чиниться через призначення Комісією на певний строк посадових осіб таких учасників ринку, а саме: керівників фондових бірж, депозитаріїв тощо. В той же час, дослідити механізм впливу зазначених заходів адміністративного примусу є неможливим, оскільки відсутня практика застосування Комісією таких заходів адміністративного припинення як: призначення/звільнення керівників фондових бірж. Повноваження Комісії, закріплені у п. 14 та п. 15 ст. 8 Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів України” залишаються номінальними, у зв’язку з невизначеністю підстав та процедури застосування. Очевидно, що зазначені заходи адміністративного припинення не можуть бути реалізованими за умови функціонування сучасного громадянського суспільства та правової держави, оскільки фондові біржі та депозитарії є самостійними господарюючими суб’єктами, створеними у формі відкритих акціонерних товариств, та не підпорядкованими державі. Відповідно до вимог чинного законодавства вищим органом акціонерного товариства є загальні збори, що правомочні вирішувати всі питання життєдіяльності товариства; органам державної влади забороняється втручатися у внутрішньогосподарську діяльність підприємств.Модифікацією заходів адміністративного припинення, закріплених п. 14 та п. 15 ст. 8 Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” може стати повноваження Комісії звертатися до спостережної ради або загальних зборів фондової біржі та депозитарію з правом дорадчого голосу щодо розгляду питання застосування заходів дисциплінарної відповідальності стосовно керівників зазначених учасників ринку цінних паперів. Окрім права призначати посадових осіб професійних учасників ринку, Комісія з метою захисту інтересів інвесторів та громадян має право порушувати питання щодо звільнення з посад керівників фондових бірж та інших установ інфраструктури фондового ринку у випадках недодержання ними чинного законодавства України [7, п. 15 ст. 8]. Досвід розвинених країн свідчить, що адміністративно-правовий вплив на посадових осіб професійних учасників фондового ринку є ефективним механізмом попередження та припинення протиправної діяльності на ринку цінних паперів, адже діяльність будь-якої юридичної особи є лише зовнішнім проявом волі конкретних фізичних (посадових) осіб щодо вчинення тих чи інших дій.

Значним обсягом повноважень щодо припинення правопорушень наділено державних представників Комісії на фондових біржах. Так, державний представник має право зупиняти торги на фондовій біржі в разі виявлення: торгівлі на фондовій біржі цінними паперами, випуск яких не зареєстровано відповідно до законодавства України; унесення цінних паперів до біржового реєстру без ініціативи емітента цих цінних паперів; перебування цінних паперів одного виду одного емітента в двох рівнях лістингу водночас на одній фондовій біржі; використання фондовою біржею незареєстрованих Правил фондової біржі або змін до них [71, п. 3.5]. Призупиняти торги на фондовій біржі до усунення порушень державний представник має право у разі виявлення фактів: укладання біржових угод за заявками, які подав один учасник біржових торгів; укладання на фондовій біржі нестандартних біржових угод або виявлення ознак маніпулювання під час проведення торгів [71, п. 3.6].

Іншими спеціальними заходами адміністративного припинення на фондовому ринку, які одночасно здійснюють як функцію припинення так і попередження правопорушень є примусові заходи, що застосовуються Комісією в разі порушення емітентами чи андеррайтерами вимог чинного законодавства під час розміщення (емісії) цінних паперів. Згідно з чинним законодавством одним з основних завдань Комісії є здійснення контролю за випуском та обігом цінних паперів, у тому числі, у сфері спільного інвестування та їх похідних на території України [7, п. 3 ч. 1 ст. 7]. Комісія реєструє проспект емісії цінних паперів та звіт емітента щодо результатів відкритого та приватного розміщення цінних паперів [9, ч. 1 ст. 29, ч. 2, 6 ст. 35] та відповідає за повноту інформації, що міститься у зареєстрованих нею проспектах емісій цінних паперів, а також за її відповідність вимогам законодавства [9, ч. 2 ст. 29]. Ураховуючи вищевикладене, Комісія наділена повноваженням застосовувати відповідні заходи примусового характеру, а саме: заходи адміністративного припинення, які покликані гарантувати дотримання права інвесторів у цінні папери, а також осіб, що підписалися на цінні папери (потенційних інвесторів в цінні папери). Дотримання прав осіб, що підписалися на цінні папери, залежить від дотримання емітентами та андеррайтерами процедури емісії цінних паперів, установленої Законом України “Про цінні папери та фондовий ринок”.

У разі виявлення фактів порушення емітентом вимог Закону України “Про цінні папери та фондовий ринок”, у тому числі, порушення порядку прийняття рішення про відкрите (публічне) розміщення цінних паперів, невідповідності поданих емітентом документів або відомостей, що в них містяться, вимогам законодавства чи внесення недостовірних відомостей до проспекту емісії цінних паперів та документів, які подаються для реєстрації випуску цінних паперів та проспекту їх емісії, або фактів систематичного або грубого порушення емітентом прав інвесторів Комісією може бути прийнято рішення про визнання емісії цінних паперів недобросовісною [9, ч. 2 ст. 36]. Визнання емісії цінних паперів недобросовісною є підставою для відмови в реєстрації проспекту емісії та випуску цінних паперів та/або зупинення відкритого (публічного) розміщення цінних паперів [9, ч.ч. 1, 4 ст. 36]. Такі адміністративно-правові заходи припинення дозволяють Комісії ефективно впливати на первинний ринок цінних паперів та його учасників з метою підтримання стану правопорядку шляхом не допуску до обігу на фондовому ринку цінних паперів, випущених з порушенням норм чинного законодавства. Елемент попередження правопорушень полягає у тому, що завдяки відмові емітенту в реєстрації випуску цінних паперів та/або зупиненню відкритого (публічного) розміщення цінних паперів усуваються передумови порушення прав потенційних інвесторів, які можуть придбати цінні папери, випущені в обіг з суттєвим порушенням вимог законодавства про цінні папери.

Заходи адміністративного припинення поділяються на дві групи: а) ті, що можуть бути скасовані в разі усунення учасником фондового ринку порушень, які стали підставою для їх застосування; б) ті, що не допускають можливості їх скасування органом, що їх застосував та можуть бути оскаржені лише в суді. Так, зупинене відкрите (публічне) розміщення цінних паперів поновлюється за рішенням Комісії лише до закінчення строку розміщення цінних паперів, установленого проспектом їх емісії, за умови усунення порушень, що стали підставою для зупинення відкритого (публічного) розміщення [9, ч. 5 ст. 36]. У разі коли порушення, що стали підставою для зупинення відкритого (публічного) розміщення цінних паперів, не усунені протягом 15 днів після прийняття Комісією відповідного рішення або Комісії не надіслані документи, що підтверджують усунення порушень, вона приймає рішення про визнання емісії цінних паперів недійсною[9,; ч. 6 ст. 36]. Після визнання Комісією емісії недійсною всі юридично значущі дії, що були вчинені емітентом чи андеррайтером під час розміщення таких цінних паперів, вважаються нікчемними. Чинне законодавство, зокрема, Закон України “Про цінні папери та фондовий ринок” не передбачає скасування Комісією власного рішення щодо визнання емісії цінних паперів недійсною.

Крім того, у разі порушення емітентом чи андеррайтером з яким емітент уклав договір вимог законодавства, пов’язаних з розміщенням цінних паперів, Комісія має право прийняти рішення про відмову в реєстрації звіту про результати відкритого (публічного)/закритого (приватного) розміщення цінних паперів[9, ч.ч. 3, 6 ст. 35]. Отже, у разі встановлення фактів порушення емітентом чи андеррайтером під час розміщення цінних паперів прав та законних інтересів осіб, що підписалися на такі цінні папери, Комісія не реєструє звіт про результати розміщення цінних паперів. Елемент попередження порушення прав інвесторів у цінні папери полягає в тому, що не реєстрація Комісією звіту про результати розміщення цінних паперів робить неможливим отримання свідоцтва про реєстрацію цінних паперів [9, ч. 4 ст. 35]. У разі усунення емітентом, що подав звіт, порушень вимог законодавства та надання підтверджуючих документів відповідний звіт може бути зареєстрований Комісією. У подальшому, у двотижневий строк з дня реєстрації звіту про результати відкритого (публічного) розміщення цінних паперів, Комісія має видати емітенту свідоцтво про реєстрацію випуску цінних паперів.

Таким чином, Комісією з метою припинення порушення емітентами чи андеррайтерами вимог законодавства щодо випуску (розміщення) цінних паперів та приведення процедури випуску (розміщення) цінних паперів у відповідність до вимог законодавства застосовуються такі заходи адміністративного припинення: 1) прийняття рішення про відмову в реєстрації звіту про результати відкритого/приватного розміщення цінних паперів; 2) визнання емісії цінних паперів недобросовісною, і як наслідок, прийняття рішення про відмову в реєстрації проспекту емісії та випуску цінних паперів та/або зупинення відкритого (публічного) розміщення цінних паперів; 3) визнання емісії цінних паперів недійсною; 4) зупинення або призупинення торгів на фондовій біржі.

Якщо Комісією виявлені правопорушення, накладати санкції за які до її компетенції не входить, Комісія з метою притягнення винних осіб до відповідальності надсилає матеріали, зібрані стосовно фактів правопорушень, до відповідних правоохоронних органів. У разі виявлення Комісією порушень законодавства про захист економічної конкуренції відповідні матеріали надсилаються в органи Антимонопольного комітету України [7, п. 12 ст. 8]. Направлення матеріалів щодо правопорушень до компетентних органів, є адміністративно-правовим заходом реагування на неправомірну поведінку на ринку цінних паперів.

Найбільш комплексну групу заходів адміністративного примусу складають заходи адміністративної відповідальності учасників ринку цінних паперів. Правовий інститут відповідальності, зокрема, адміністративної відповідальності, є найважливішою юридичною гарантією захисту прав учасників фондового ринку, у тому числі, права власності на цінні папери. Сутність заходів адміністративної відповідальності полягає в тому, що вони, передусім, є мірою покарання особи за вчинення правопорушення.

Зазвичай під адміністративною відповідальністю розуміють різновид юридичної відповідальності, що регламентується нормами адміністративного права, в яких наводиться повний перелік адміністративних проступків, адміністративних стягнень і органів уповноважених їх застосовувати. До адміністративної відповідальності притягаються порушники загальнообов’язкових правил (норм) [83, с. 170-171]. На даний час, інститут адміністративної відповідальності потребує суттєвих змін, і особливо на рівні КУпАП; зокрема, потребує законодавчого закріплення положення про те, що суб’єктом адміністративного правопорушення може бути юридична особа [102, с. 542-551; 167, с. 232]. Відповідно до положень чинного КУпАП суб’єктом адміністративної відповідальності може бути тільки фізична особа.

Адміністративну відповідальність визначають, по-перше, як форму реагування держави на правопорушення, яка застосовується повноваженими державними органами, службовими особами, громадськістю до винної особи адміністративними санкціями у межах і порядку, установленого законодавством і, по-друге, як обов’язок правопорушника за свою протиправну поведінку терпіти несприятливі наслідки, передбачені санкцією правової норми [97]. Одне з найбільш досконалих визначень адміністративної відповідальності надає Д. М. Лук’янець. На його думку, адміністративною відповідальністю визнаються правовідносини, що виникають між органами виконавчої влади та фізичними або юридичними особами з приводу вчинення останнім передбачених законом протиправних діянь і полягають у застосуванні до них в адміністративному порядку передбачених законом стягнень. Повністю слід погодитися з точкою зору Д. М. Лук’янця про те, що сучасний стан інституту адміністративної відповідальності дає підстави вважати його вже не суто складовою частиною адміністративного права. На думку вченого, це обумовлено тим, що за допомогою адміністративної відповідальності здійснюється захист норм інших галузей права, зокрема, фінансового, банківського, в деяких випадках навіть цивільного права, а також процесуальних галузей права [102, с. 527]. Вдалий характер даного визначення адміністративної відповідальності, полягає у тому, що вчений відходить від ототожнення адміністративної відповідальності з відповідальністю суто за адміністративні правопорушення (проступки), проте акцентує увагу на адміністративному порядку застосування передбачених законом стягнень. Саме завдяки такому куту зору адміністративна відповідальність як інститут публічного права отримує своє реальне значення та перспективи розвитку.

Адміністративній відповідальності, як правовому засобу захисту прав інвесторів в цінні папери притаманні такі риси:1) застосовується уповноваженими особами компетентного органу державного управління – Комісією; 2) склади правопорушень закріплені як на рівні Законів України (“Про цінні папери і фондовий ринок”, “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні тощо”), так і на рівні підзаконних нормативно-правових актів (Рішення Комісії з цінних паперів від 26.05.2006 р. № 349 “Про затвердження Ліцензійних умов провадження професійної діяльності на фондового ринку – депозитарної діяльності”, Рішення Комісії з цінних паперів від 17 жовтня 2006 р. № 1000 “Про затвердження Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів” тощо); 3) суб’єктом адміністративного правопорушення можуть бути юридичні особи – учасники ринку цінних паперів, і фізичні особи – громадяни і посадові особи учасників ринку цінних паперів; 4) заходи відповідальності (стягнення) в законодавстві переважно закріплюються у вигляді санкції – негативної міри реагування держави на вчинене правопорушення; 5) санкції накладаються за наслідком розгляду уповноваженою особою справи щодо порушення вимог законодавства на ринку цінних паперів за наявності в діях особи складу правопорушення.

Таким чином, адміністративна відповідальність за правопорушення на фондовому ринку є формою та мірою державного осуду юридичної або фізичної особи, що порушила установлення законодавства з цінних паперів, сутність якого полягає у ініціюванні та розгляді справи щодо правопорушення, і, як наслідок, – в разі доведення наявності в діях особи складу правопорушення – накладенні на винну особу стягнень (санкцій). Відповідальність за правопорушення на фондовому ринку виконує каральну, виховну та превентивну функції. Відповідальність за правопорушення на фондовому ринку, можна поділити на дві складові: а) відповідальність фізичних осіб; б) відповідальність юридичних осіб.

Адміністративна відповідальність юридичних осіб за порушення установлень законодавства з цінних паперів має власну специфіку, на якій в подальшому слід зупинитися детальніше. Заходи юридичної відповідальності фізичних та юридичних осіб за порушення вимог законодавства з цінних паперів переважно закріплені в Законі України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”.Відповідно до Закону, уповноважені особи Комісії накладають адміністративні стягнення, штрафні та інші санкції за порушення чинного законодавства на юридичних осіб та їх співробітників, аж до анулювання ліцензій на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів [7, п. 14 ст. 8].

Громадяни та посадові особи учасників ринку цінних паперів притягуються до відповідальності за вчинення таких правопорушень на ринку цінних паперів: а) здійснення операцій по випуску в обіг або розміщенню не зареєстрованих відповідно до чинного законодавства цінних паперів, б) здійснення операцій на ринку цінних паперів без ліцензії, отримання якої передбачено чинним законодавством, в) неподання, несвоєчасне подання або подання завідомо недостовірних відомостей Державній комісії з цінних паперів, якщо подання цих відомостей передбачено чинним законодавством, г) ухилення від виконання або несвоєчасне виконання розпоряджень Державної комісії з цінних паперів; г) порушення вимог законодавства з питань емісії цінних паперів. За порушення вимог законодавства з питань емісії цінних паперів відповідальність несуть тільки спеціальні суб’єкти – посадові особи емітента цінних паперів або засновники (учасники) емітента чи їх посадові особи чи уповноважені ними особи.За вчинення зазначених вище адміністративних правопорушень, громадяни та посадові особи підприємств чи уповноважені ними особи несуть адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від 20 до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У Законі України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” зазначені вище склади правопорушень отримали найменування “адміністративних правопорушень, пов’язаних з діяльністю на ринку цінних паперів”. Адміністративні стягнення за порушення вимог законодавства з приводу обігу цінних паперів, накладаються на громадян та посадових осіб підприємств в порядку, передбаченому Правилами розгляду справ щодо порушення вимог законодавства на ринку цінних паперів та застосування санкцій [43], що затверджені Комісією з цінних паперів, і які не суперечать вимогам КУпАП.

Ураховуючи вищевикладене, адміністративна відповідальність фізичних осіб на фондовому ринку цеформа та міра державного осуду громадян та посадових осіб учасників ринку цінних паперів за правопорушення на ринку цінних паперів, що проявляється у накладенні уповноваженою особою Комісії адміністративного стягнення у вигляді штрафу. Адміністративна відповідальність посадових осіб безпосередньо пов’язана та витікає із неправомірної поведінки юридичної особи – учасника ринку.

Отже, склади правопорушень на ринку цінних паперів, де суб’єктом виступає фізична особа, визнаються адміністративними правопорушеннями. Водночас, юридичні особи за інерцією виведені за межі суб’єктного складу адміністративних правопорушень, пов’язаних з діяльністю на ринку цінних паперів, та адміністративної відповідальності, як правової категорії. Оскільки положення законодавства щодо юридичної відповідальності за правопорушення на ринку цінних паперів, були розроблені та запроваджені з урахуванням вимог чинної редакції Кодексу України про адміністративні правопорушення, законодавець розмежував адміністративну відповідальність фізичних осіб, яка полягає у накладенні на особу адміністративного стягнення у вигляді штрафу, та відповідальність юридичних осіб, сутність якої проявляється у накладенні спеціальних санкцій майнового та організаційно-правового характеру. Проте положення чинного КУпАП не відповідають вимогам сьогодення і мають бути якнайшвидше докорінним чином змінені, оскільки саме чинна редакція КУпАП унеможливлює створення ефективної та адекватної вимогам часу системи адміністративної відповідальності в багатьох сферах суспільних відносин.

Розуміючи вимушеність штучного розмежування в Законі заходів відповідальності на адміністративні стягнення, що застосовуються у відношенні фізичних осіб, та санкції, що застосовуються у відношенні юридичних осіб – учасників ринку цінних паперів, слід зазначити, що за своєю правовою природою та порядком застосування як стягнення у вигляді штрафу так і санкцій, передбачених Законом [7], відносяться до заходів адміністративної відповідальності.Відповідальність юридичних осіб за вчинення правопорушень на ринку цінних паперів характеризується неоднорідністю та суперечливістю нормативно-правової регламентації. Відповідно до ст. 11 Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”, відповідальність юридичних осіб за правопорушення на фондовому ринку ототожнюється із накладенням тільки одного стягнення – штрафу. Зокрема, Комісія накладає на юридичних осіб штрафи в розмірі від 500 до 10 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або в розмірі до 150 відсотків прибутку (надходжень), одержаних у результаті неправомірних дій за вчинення таких правопорушень: 1) випуск в обіг та розміщення незареєстрованих цінних паперів відповідно до чинного законодавства; 2) діяльність на ринку цінних паперів без ліцензії, одержання якої передбачено чинним законодавством, 3) ненадання, несвоєчасне надання або надання завідомо недостовірної інформації; 4) ухилення від виконання або несвоєчасне виконання розпоряджень, рішень про усунення порушень щодо цінних паперів.

 Утім, на нашу думку, заходи адміністративної відповідальності юридичних осіб за правопорушення на ринку цінних паперів не вичерпуються штрафними санкціями, передбаченими в ст. 11 Закону України. На підставі аналізу повноважень Комісії, закріплених в ст. 8 Закону України [7], можна стверджувати, що Комісія наділена компетенцією застосовувати стосовно юридичних осіб – учасників фондового ринку такі заходи відповідальності: а) попередження, б) зупинення на термін до одного року розміщення (продаж) та обіг цінних паперів того чи іншого емітента, в) зупинення/анулювання дії ліцензій, виданих нею, г) зупинення торгівлі на фондовій біржі. Близька за замістом точка зору закріплена в Правилах розгляду справ про порушення вимог законодавства на ринку цінних паперів України та застосування санкцій (в редакції наказу Комісії від 13.02.2001 р. № 27) [43], що були розроблені Комісією на підставі та на виконання вимог Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”. Згідно з розд. 18 Правил розгляду справ про порушення вимог законодавства на ринку цінних паперів України та застосування санкцій, стосовно юридичних осіб – учасників ринку цінних паперів передбачено застосування таких санкцій за порушення законодавства: 1) попередження; 2) штраф у розмірі до 10 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або в розмірі до 150 відсотків одержаного прибутку (надходжень), одержаних юридичною особою у результаті неправомірних дій; 3) зупинення на термін до одного року розміщення (продаж) та обіг цінних паперів того чи іншого емітента; 4) зупинення на термін до одного року дії ліцензії на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів; 5) анулювання ліцензії на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів; 6) зупинення торгівлі на фондовій біржі; 7) зупинення або припинення допуску цінних паперів на фондову біржу або торгівлі ними на будь-якій фондовій біржі; 8) зупинення клірингу та укладення договорів купівлі-продажу цінних паперів на певний термін.

Отже, на відміну від адміністративних стягнень, що застосовуються до фізичних осіб, заходи адміністративної відповідальності юридичних осіб є набагато різноманітнішими і залежно від змісту цих заходів їх можна поділити на заходи майнового характеру, заходи пов’язані з обмеженням дієздатності юридичних осіб та заходи організаційно-правового характеру [137, с. 12]. До заходів майнового характеру відноситься штрафна санкція; до заходів, пов’язаних з обмеженням дієздатності учасників ринку цінних паперів, відносяться: а) зупинення на термін до одного року дії ліцензії на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів, б) анулювання ліцензії на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів; в) зупинення торгівлі на фондовій біржі; до заходів організаційного характеру:а) зупинення на термін до одного року розміщення (продаж) та обіг цінних паперів того чи іншого емітента; б) зупинення або припинення допуску цінних паперів на фондову біржу або торгівлі ними на будь-якій фондовій біржі; в) зупинення клірингу та укладення договорів купівлі-продажу цінних паперів на певний термін. Попередження як найбільш м’яке покарання може бути накладено за порушення учасником ринку цінних паперів вимог законодавства щодо цінних паперів, нормативних актів Комісії. Штраф може бути накладений в разі вчинення учасником ринку цінних паперів правопорушення, склад якого закріплений в Законі України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”.

Найсуттєвішою рисою, що відрізняє адміністративну відповідальність від будь-яких заходів адміністративно-правового примусу на ринку цінних паперів є те, що вона є, передусім, засобом покарання особи, що вчинила правопорушення. Водночас, розглядаючи категорію адміністративної відповідальності, учені приходять до висновку про те, що адміністративна відповідальність виконує такі функції: виховну, регулятивну, превентивну, альтернативну, правовідновлювальну (компенсаційну) [142, 27-31]. Превентивна функція проявляється під час застосування Комісією наступних заходів відповідальності (санкцій): зупинення/ анулювання дії ліцензії; зупинення на термін до одного року розміщення (продаж) та обіг цінних паперів того чи іншого емітента; зупинення торгівлі на фондовій біржі тощо [7, ст. 8; 43, п. 18.6-п.18.9].

Свідчення наявності в структурі адміністративної відповідальності, окрім виховної, превентивної функції з’являються, зокрема, під час аналізу підстав застосування уповноваженими особами Комісії санкції за порушення законодавства з цінних паперів. Так, зупинення дії ліцензії застосовується при встановленні таких порушень: 1) прийняття ліцензіатом на обслуговування нового реєстру власників іменних цінних паперів з порушенням вимог законодавства щодо цінних паперів, у тому числі нормативно-правових актів Комісії, яке може призвести, зокрема, до подвійного ведення реєстру власників іменних цінних паперів цього емітента; 2) ведення реєстру власників іменних цінних паперів ліцензіатом та/або обслуговування ліцензіатом операцій з цінними паперами на рахунках цінних паперів без забезпечення можливості відновлення втраченої інформації щодо зареєстрованих осіб та належних їм цінних паперів тощо [58]. Застосування в якості міри покарання санкцій, що мають наслідком обмеження дієздатності учасників ринку цінних паперів, а також санкцій організаційного характеру безпосередньо пов’язано з необхідністю усунення передумов порушення прав інвесторів у цінні папери.

Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що відповідальність юридичних осіб на фондовому ринку проявляється в накладенні посадовими (уповноваженими) особами Комісії передбачених Законом України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” санкцій. Такі санкції є мірою осуду винного суб’єкта і за своєю правовою природою відноситься до заходів адміністративної відповідальності. Нормативно-правовим фундаментом адміністративно-деліктної політики на ринку цінних паперів, є Закон України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”. У той же час, конструкція зазначеного Закону є недосконалою, наприклад, відповідальність юридичних осіб за правопорушення на фондовому ринку ототожнюється із застосуванням тільки одного виду стягнення – штрафу; інші стягнення закріплені в якості компетенції Комісії. Існуючий інститут відповідальності на ринку цінних паперів фактично базується на підзаконному нормативно-правовому акті – Правилах розгляду справ про порушення вимог законодавства на ринку цінних паперів України та застосування санкцій [43], що на нашу думку є недопустимим, оскільки такий стан речей суперечить базовому принципу діяльності органів державної влади – законності та створює певні труднощі під час правозастосування.

Система стягнень, закріплених законодавством з цінних паперів, не відповідає вимогам часу у зв’язку таким:

– розмір штрафів не відповідає суспільній шкідливості правопорушень, що допускаються учасниками ринку цінних паперів (особливо – професійними учасниками ринку), а також обсягам прибутків, що отримуються за рахунок протиправної діяльності. На нашу думку, необхідно в декілька разів збільшити розмір штрафів, що накладаються як на фізичних така і на юридичних осіб, при цьому, установивши мінімальний розмір штрафу на рівні 20-25% від його граничного розміру;

– стосовно фізичних осіб (посадових осіб учасників ринку цінних паперів та громадян) може застосовуватися тільки санкція у вигляді штрафу. Такий стан справ не відповідає практиці правозастосування країн з розвиненим фондовим ринком. Очевидно, що перелік санкцій слід розширити, а саме: скасування сертифіката сертифікованої особи (за наслідком чого особа має бути звільнена із займаної посади та пройти відповідні курси навчання та отримати сертифікат повторно); позбавлення права обіймати відповідні посади в господарських товариствах, що здійснюють діяльність на ринку цінних паперів (емітенти, професійні учасники) чи займатися певною діяльністю протягом 1-3 років;

– за значний сегмент порушень вимог законів щодо цінних паперів та нормативних актів Комісії може бути застосована санкція тільки у вигляді попередження, яка за своєю природою не є адекватною мірою реагування держави на правопорушення на ринку цінних паперів. Необхідно переглянути систему санкцій з тим, щоб звести до мінімуму застосування попередження як санкції або взагалі виключити її з переліку;

– зупинення дії ліцензії, як санкція, в її сучасному форматі не є суттєвим інструментом впливу на діяльність професійних учасників ринку цінних паперів, оскільки не викликає суттєвих юридично-значущих наслідків для такого учасника. Водночас упровадження зазначеної санкції значно звужує підстави застосування санкції у вигляді анулювання дії ліцензії, яка за своїм змістом є більш вагомим заходом відповідальності. На нашу думку, необхідно найближчим часом розширити перелік підстав анулювання дії ліцензії за рахунок підстав для зупинення дії ліцензії.

Реформування інституту адміністративної відповідальності за правопорушення на ринку цінних паперів потребує найшвидшого розроблення засад систематизації заходів відповідальності (санкцій), що застосовуються стосовно фізичних осіб, так і юридичних осіб. Прийняття нового Кодексу про адміністративні правопорушення, має вирішити питання об’єднання відповідальності фізичних та юридичних осіб, розширити перелік адміністративних стягнень, нормативно закріпивши в якості суб’єкта адміністративної відповідальності юридичних осіб.

Таким чином,адміністративну відповідальність на фондовому ринку Україниможна визначити, як специфічну форму негативного реагування держави (в особі Комісії) на поведінку суб’єкта, що порушує установлення законодавства з цінних паперів, унаслідок чого такі особи повинні понести покарання у вигляді накладення на них санкцій, передбачених Законом України “Про державне регулювання на ринку цінних паперів України”.Під санкціями як заходами відповідальності розуміється не тільки штраф (фінансова санкція), а й санкції обмежувального, організаційно-правового характеру, передбачені ст. 8 Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”, а саме: зупинення на термін до одного року розміщення (продаж) та обіг цінних паперів того чи іншого емітента; зупинення дії ліцензій, виданих Комісією; анулювання дії таких ліцензій; зупинення торгівлі на фондовій біржі до усунення нею порушень законодавства та ін. Під суб’єктом правопорушення слід розуміти: фізичних осіб –громадян та посадових осіб учасників ринку цінних паперів; юридичних осіб – емітентів, професійних учасників ринку цінних паперів, саморегулівних організацій. Адміністративна відповідальність виконує такі функції: виховну, регулятивну, превентивну, альтернативну, правовідновлювальну (компенсаційну).

Ураховуючи, що правовідносини між учасниками ринку цінних паперів можуть носити господарсько-правовий характер, слід приділити увагу питанню правової природи адміністративно-господарських санкцій, закріплених у Господарському кодексі України. Відповідно до вимог ч. 3, 4 ст. 217 ГК України, до суб'єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції. Адміністративно-господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою уповноваженого органу державної влади або органу місцевого самоврядування [1]. Статтею 238 ГК України, крім того, закріплено, що адміністративно-господарські санкції є заходами організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб’єкта господарювання та ліквідацію його наслідків. До адміністративно-господарських санкцій відносяться такі санкції:вилучення прибутку (доходу); адміністративно-господарський штраф; стягнення зборів (обов’язкових платежів); зупинення операцій за рахунками суб’єктів господарювання; застосування антидемпінгових заходів; припинення експортно-імпортних операцій; застосування індивідуального режиму ліцензування; зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання певних видів господарської діяльності; анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання окремих видів господарської діяльності; обмеження або зупинення діяльності суб’єкта господарювання; скасування державної реєстрації та ліквідація суб’єкта господарювання; інші адміністративно-господарські санкції, установлені цим Кодексом та іншими законами [1, ст. 239].

Якщо брати за основу визначення адміністративно-господарських санкцій, наведене в ст. 238 ГК України, виходить, що адміністративно-господарські санкції є заходами адміністративного припинення порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, що застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою уповноваженого органу державної влади або органу місцевого самоврядування. Водночас гл. 27 “Адміністративно-господарські санкції” розміщена в розділі V “Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання”, тому адміністративно-господарські санкції мають бути заходами відповідальності. Більше того, деякі адміністративно-господарські санкції ніяк не можуть бути заходами адміністративного припинення. Наприклад, адміністративно-господарський штраф, який є грошовою сумою, що сплачується суб’єктом господарювання до відповідного бюджету у разі порушення ним встановлених правил здійснення господарської діяльності, є мірою покарання та відноситься до заходів адміністративної відповідальності.

Аналіз зазначених та інших положень ГК України, свідчить про те, що глава 27 ГК України є прикладом невдалої спроби кодифікації заходів адміністративного примусу, що застосовуються до суб’єктів господарювання за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності. При чому адміністративно-господарські санкції включають як заходи припинення (зупинення операцій за рахунками суб’єктів господарювання, застосування індивідуального режиму ліцензування, обмеження або зупинення діяльності суб’єкта господарювання тощо), так і заходи відповідальності (вилучення прибутку (доходу); адміністративно-господарський штраф; стягнення зборів (обов’язкових платежів), зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання певних видів господарської діяльності; анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання окремих видів господарської діяльності тощо). На думку вчених, до якої ми приєднуємося, з огляду на поширеність у законодавстві України санкцій, які за своїм змістом є адміністративно-господарськими (в розумінні ГК України), доцільно було б виділити норми гл. 27 ГК України у окремий розділ з аналогічною назвою, і вже в середині цього розділу провести поділ на заходи адміністративного припинення та заходи адміністративної відповідальності [136, с. 15].

Щодо співвідношення положень ГК України та чинного законодавства з цінних паперів, слід зазначити, що заходи адміністративного примусу на фондовому ринку (окрім контрольно-наглядових проваджень) у певному сенсі можна класифікувати як адміністративно-господарські санкції, що застосовуються стосовно учасників ринку цінних паперів.У такому випадку постане питання щодо строків накладення стягнень за порушення законодавства на ринку цінних паперів. Так, ГК України ст. 250 ГК України встановлено, що адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб’єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб’єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом. Однак, на сьогоднішній день, Правилами розгляду справ про порушення вимог законодавства на ринку цінних паперів та застосування санкцій, що затверджених наказом Державної комісії від 09.01.1997 р. № 2 (у редакції від 13.02.2001 р. № 27), зареєстрованих у Мін’юсті, передбачено, що санкції за порушення вимог закону з цінних паперів можуть покладатися на юридичних осіб протягом трьох років з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні – не пізніше трьох місяців з дня його виявлення.

Таким чином, положення ГК України щодо адміністративно-господарських санкцій у зв’язку з колізіями норм усередині ГК України та колізіями між нормами ГК України та нормами законодавства з цінних паперів жодним чином не можуть бути використані Комісією під час правозастосування, а саме: припинення порушень норм законодавства з цінних паперів чи притягнення суб’єктів господарювання (професійних учасників фондового ринку) до юридичної відповідальності.

 

2.3. Діяльність саморегулівних організацій спеціальний адміністративно-правовий засіб захисту прав інвесторів в цінні папери

 

Державне регулювання ринку цінних паперів, як зазначалося вище, здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку та інші державні органи у межах своїх повноважень, визначених законом. При цьому державне регулювання фондового ринку має органічно поєднуватися із механізмами саморегулювання. Таку форму регулювання ринку зазвичай називають інституційно-правовою, вона є допоміжною щодо державно-правового регулювання і здійснюється на підставі спеціальних норм, встановлених законом [132, ст. 412]. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 47 Закону України “Про цінні папери та фондовий ринок”, регулювання фондового ринку здійснює держава та саморегулівні організації.

 Саморегулівні організації (далі – СРО) – це некомерційні, недержавні організації, які створюються професійними учасниками ринку цінних паперів на добровільних засадах з метою регулювання певних аспектів ринку на основі державних гарантій підтримки, які, передусім, проявляються у наділенні державою саморегулівних організацій офіційним статусом [159, ст. 266].

Законодавством про цінні папери України, саморегулівні організації професійних учасників фондового ринку визначаються як неприбуткові об’єднання учасників фондового ринку, що провадять професійну діяльність на фондовому ринку з торгівлі цінними паперами, управління активами інституційних інвесторів, депозитарну діяльність (діяльність реєстраторів та зберігачів), утворені відповідно до критеріїв та вимог, установлених Комісією [9, ч. 2 ст. 2]. Так, об’єднання професійних учасників фондового ринку набуває статусу саморегулівної організації з дня його реєстрації Комісією. На сьогодні саморегулівною може стати структура, що відповідає таким умовам, як: наявність правил і стандартів професійної діяльності на фондовому ринку, що є обов’язковими для виконання усіма членами саморегулівної організації; статус непідприємницької організації; наявність у власності для забезпечення статутної діяльності активів у розмірі не менше ніж 600 тис. грн [9, ч. 4 ст. 48]. Підставою для здійснення об’єднанням професійних учасників ринку цінних паперів діяльності як саморегулівної організації є свідоцтво про реєстрацію об’єднання як саморегулівної організації професійних учасників ринку цінних паперів [39, п. 1.2]. При цьому СРО не несе відповідальності за зобов’язаннями своїх членів.

Утім, якщо уважно подивитися на законодавче визначення саморегулівних організацій, то стає зрозумілим, що в ньому відсутня така ознака СРО, як добровільність об’єднання. У деяких країнах саморегулівні організації утворюються винятково на добровільній основі, в інших – членство у СРО для професійних учасників ринку цінних паперів є обов’язковим. В Україні відсутність ознаки добровільності об’єднання в СРО передусім обумовлено існуванням норми права відповідно до якої є обов’язковою участь професійного учасника ринку цінних паперів в щонайменше одній саморегулівній організації [39, п. 2.1]. У разі не вступу до СРО або виключення із її лав учасник ринку, що отримав ліцензію на здійснення професійної діяльності ринку цінних паперів, втрачає можливість провадити таку діяльність.

Таким чином, до основних ознак саморегулівних організацій ми можемо віднести такі: 1) членство лише для професійних учасників ринку цінних паперів; 2) діяльність на підставі делегованих державою повноважень; 3) обов’язковість державної реєстрації в установленому порядку; 4) підзвітність і підконтрольність Комісії. На сьогодні саморегулівними організаціями є переважно біржі: Асоціація “Перша торговельна система”, ВАТ “Київська міжнародна фондова біржа”, ЗАТ “Придніпровська фондова біржа”, ЗАТ “Українська міжбанківська валютна біржа”, ЗАТ “Українська фондова біржа”, ЗАТ “Фондова біржа “ІННЕКС”. У той же час, виключно як СРО діють: Національна асоціація недержавних пенсійних фондів та адміністраторів недержавних пенсійних державних фондів, Професійна асоціація реєстраторів і депозитаріїв, Українська асоціація адміністраторів пенсійних фондів, Українська асоціація інвестиційного бізнесу.

Закон України “Про цінні папери та фондовий ринок” передбачає підвищення ролі СРО в системі регулювання правовідносин на ринку цінних паперів. Відповідно до положень, закріплених у ч. 1 ст. 48 зазначеного Закону, змінюються принципи створення та функціонування саморегулівних організацій на фондовому ринку. Зокрема, саморегулівні організації професійних учасників фондового ринку утворюються за принципом: одна саморегулівна організація з кожного виду професійної діяльності на ринку цінних паперів. Така саморегулівна організація повинна об’єднувати більше 50 відсотків професійних учасників фондового ринку за одним із видів професійної діяльності. У перехідних положеннях до зазначеного Законувстановлено, щоч. 1 ст. 48 набирає чинності через 3 роки з дня опублікування цього Закону. (Закон опублікований у березні 2006 р.).

У той же час, слід зазначити, що зміст ст. 48 Закону України “Про цінні папери та фондовий ринок” не позбавлений очевидних недоліків. Так, якщо СРО утворюються за принципом: одна саморегулівна організація з кожного виду професійної діяльності на ринку цінних паперів, то така саморегулівна організація має об’єднувати всі 100% професійних учасників ринку. Крім того, відсутній механізм створення таких “монопольних” СРО, а також розуміння принципів керівництва СРО та порядку розподілу її статутного капіталу. На думку фахівців, існує три основні стратегії щодо подальшої розбудови інституту саморегулювання ринку цінних паперів: 1) якомога швидше реалізувати чинні положення про СРО з метою згрупування професійних учасників навколо нинішніх домінуючих кандидатів на отримання статусу СРО за новим законом, а саме: Асоціація перша торговельна система, Українська асоціація інвестиційного бізнесу, Професійна асоціація реєстраторів та депозитаріїв; 2) обійти вимогу про наявність представництва 50% професійних учасників ринку як умовну; 3) внести зміни до Закону України “Про ціні папери та фондовий ринок”. Проте консолідованої позиції Комісії та СРО на сьогодні не існує, у зв’язку з чим, не відомо як будуть розгортатися події щодо впровадження норми ч. 1 ст. 48 Закону України “Про цінні папери та фондовий ринок”.

Метою діяльності саморегулівних організацій професійних учасників фондового ринку є забезпечення провадження діяльності професійними учасниками фондового ринку, які є членами саморегулівної організації, на підставі вимог чинного законодавства. Крім того, діяльність СРО дозволяє в деяких випадках подолати недоліки чинного законодавства, низьку ефективність діяльності державних контролюючих органів, передусім Комісії, а також знизити рівень недобросовісної конкуренції [132, ст. 413]. Відповідно до положень Закону України “Про цінні папери та фондовий ринок”Комісія делегує саморегулівній організації повноваження з регулювання фондового ринку в установленому порядку за заявою саморегулівної організації.

Положенням про діяльність саморегулівної організації професійних учасників ринку цінних паперів [39, п. 1.1] також закріплено, що одним із основних завдань СРО є захист учасників ринку цінних паперів. Завдання захисту прав учасників ринку цінних паперів, у тому числі, інвесторів нерозривно пов’язано із наявністю у саморегулівних організацій досить широкої компетенції [39, р. 5; 9, ч. 1 ст. 49]. Зокрема, СРО має повноваження щодо:

1) встановлення правил, стандартів та вимог до здійснення діяльності членів СРО, які б захищали інтереси інвесторів та були спрямовані на попередження правопорушень. При цьому рівень вимог, викладених у правилах та стандартах, повинен бути не нижче рівня вимог, установлених чинним законодавством;

2) збирання, узагальнення та аналітичного оброблення даних щодо провадження відповідного виду професійної діяльності;

3) здійснення постійного контролю за дотриманням членами СРО правил, стандартів, вимог, які встановлені саморегулівною організацією та дотриманням вимог законодавства про цінні папери, правил, стандартів професійної діяльності;

4) проведення послідовної політики серед членів СРО, яка забезпечує наявність внутрішнього контролю серед членів саморегулівних організацій;

5) розроблення разом із Комісією відповідно до установлених кваліфікаційних вимог навчальних програм і планів, визначення навчальних закладів, які здійснюють підготовку та перепідготовку керівників та фахівців установ, що здійснюють професійну діяльність на фондовому ринку;

6) сертифікація фахівців фондового ринку;

7) здійснення аналізу практики реалізації законодавства України, а також направлення до Комісії пропозицій щодо вдосконалення законодавства України;

8) розгляду скарг клієнтів, членів СРО щодо порушення вимог чинного законодавства професійними учасниками ринку цінних паперів;

9) застосування заходів впливу до своїх членів, які порушують вимоги чинного законодавства, статуту та внутрішніх документів СРО, зокрема:подання клопотання до Комісії про припинення (зупинення) дії ліцензії на провадження професійним учасником фондового ринку певного виду діяльності; виключення професійного учасника ринку із членів СРО тощо.

10) видачі ліцензій особам, які здійснюють професійну діяльність на фондовому ринку тощо.

Крім того, до завдань СРО також відносять таке: а) сприяння здійсненню професійної діяльності членами СРО; б) розробка та здійснення заходів щодо захисту прав членів саморегулівної організації, в) упровадження ефективних механізмів розв’язання спорів між членами саморегулівної організації та між членами саморегулівної організації та їх клієнтами; г) ініціювання вдосконалення нормативної бази ринку цінних паперів; ґ) представництво інтересів членів саморегулівної організації в органах державної влади, судах, інших організаціях та захист їх інтересів.

Таким чином, певний сегмент компетенції СРО має яскраво виражений правозахисний відтінок, наприклад, до адміністративно-правових засобів захисту прав інвесторів слід віднести такі повноваження СРО: 1) здійснення постійного контролю за дотриманням членами СРО правил, установлених СРО та вимог законодавства про цінні папери; 2) застосовування заходів впливу до своїх членів, які порушують вимоги чинного законодавства, статуту та внутрішніх документів СРО, зокрема:подання клопотання до Комісії про припинення (зупинення) дії ліцензії на провадження професійним учасником фондового ринку певного виду діяльності; виключення професійного учасника ринку із членів СРО, призупинення членства в СРО тощо. Тимчасове припинення участі у складі саморегулівної організації або виключення з її складу є вагомим заходом впливу, оскільки провадження професійної діяльності на ринку цінних паперів може відбуватися лише за умови участі (членства) хоча б в одній саморегулівній організації. Санкції, що застосовуються до учасника саморегулівної організації, повинні відповідати характеру порушення. У внутрішніх документах СРО також має бути передбачено, що перед застосуванням санкцій саморегулівна організація має проінформувати учасника про такий намір, надати йому можливість дати відповідні пояснення, навести виправдувальні докази тощо. Саморегулівна організація може звернутися до Комісії з пропозицією щодо накладання санкцій або з проханням призупинити або анулювати ліцензію на провадження професійної діяльності на ринку цінних паперів.

У разі застосування саморегулівною організацією санкції до свого учасника або у разі звернення до Комісії про призупинення або скасування ліцензії на провадження діяльності на ринку цінних паперів, СРО надсилає учаснику письмове повідомлення про виявлені порушення з обґрунтуванням причин застосування санкції. Короткий опис такого повідомлення надсилається до Комісії, яка інформує про це громадськість. У разі виявлення саморегулівною організацією ознак порушення чинного законодавства з боку учасників, саморегулівна організація у дводенний термін повідомляє про це Комісію. Водночас учасник саморегулівної організації може оскаржити рішення цієї організації щодо застосування до нього санкції у Комісію або до суду. На наш погляд, у подальшому Комісії слід делегувати СРО право застосовувати за порушення вимог правил саморегулівної організації або вимог законодавства про цінні папери такі санкції, як попередження і штраф.

Також, слід зазначити, що ст. 49 Закону України “Про цінні папери та фондовий ринок” передбачено право саморегулівної організація подавати заяву про делегування їй додаткових повноважень за умови задовільного виконання раніше делегованих повноважень. Механізм визнання саморегулівної організації такою, що виконала раніше делеговані повноваження законодавством не передбачений, однак, на наш погляд, саморегулівна організація буде визнаватися такою, якщо вона не притягувалась до відповідальності за порушення законодавства про цінні папери протягом 1 року, а також якщо під час планової/позапланової перевірки професійної діяльності саморегулівної організації на ринку цінних паперів – не було виявлено порушень вимог чинного законодавства, а саме: невиконання останньою вимог, закріплених Законом та Положенням про саморегулівну організацію.

Таким чином, саморегулювання професійних учасників ринку цінних паперів є невід’ємною складовою регулювання ринку цінних паперів та вагомим адміністративно-правовим засобом захисту прав власників цінних паперів. В Україні держава встановила правові основи розвитку процесів саморегулювання, однак на практиці, як бачимо, повноцінних адміністративних повноважень не отримала жодна із десяти створених саморегулівних організацій, у зв’язку з цим необхідно пришвидшити процес передачі (делегування) державою відповідних повноважень СРО. Крім того, необхідно на добровільних засадах, використовуючи передусім ринкові інструменти, скоротити численність СРО, що функціонують на теренах України. Скажімо, Українська асоціація інвестиційного бізнесу (далі – УАІБ), яка на квітень 2007 р. налічувала більше 250 членів, найближчим часом може стати фактичним монополістом, визначаючим стандарти ведення діяльності на ринку інститутів спільного інвестування, у зв’язку з цим втрата членства в УАІБ неминуче призведе до втрати ліцензії на професійну діяльність щодо управління активами інститутів спільного інвестування. На нашу думку, такі тенденції розвитку інституту СРО, безумовно, позитивно вплинуть на стан ринку цінних паперів.

 

Висновки до Розділу 2

 

Сутністю забезпечення правопорядку на фондовому ринку є формування такого стану суспільних відносин, за якого державою та всіма учасниками ринку безумовно та своєчасно виконуються приписи актів законодавства про цінні папери, а отже – гарантується реалізація і захист прав і законних інтересів усіх без винятку учасників фондового ринку, і насамперед, інвесторів. Адміністративно-правові гарантії правопорядку на фондовому ринку характеризуються тим, що вони реалізуються в рамках публічних (адміністративних) правовідносин, які на відміну від правовідносини на ринку цінних паперів тісно пов’язані з державними інституціями та державним примусом і є невід’ємною складовою державного регулювання ринку цінних паперів.Розвиток інституту адміністративно-правового регулювання фондового ринку отримав своє законодавче вираження та закріплення в правовій категорії “державного регулювання фондового ринку”.

До адміністративно-правових гарантій правопорядку на фондовому ринку України слід віднести таке: 1) нормативно-правова регламентація, під якою розуміється прийняття компетентними органами державної влади підзаконних нормативно-правових актів, які разом із законами України формують законодавство про цінні папери; 2) видача ліцензій та дозволів як провідна форма державного регулювання професійної діяльності на фондовому ринку; 3) реєстрація та делегування повноважень саморегулівним організаціям; 4) реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісію) цінних паперів; 5) контроль за дотриманням учасниками фондового ринку вимог законодавства про цінні папери щодо розкриття інформації; 6) створення та забезпечення дієвого функціонування системи захисту прав інвесторів.

Систему органів, які здійснюють державне (адміністративно-правове) регулювання фондового ринку, складають: Кабінет Міністрів України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Національний банк України, Антимонопольний комітет України.Органом державної влади на ринку цінних паперів на який законом покладено завдання створення системи адміністративно-правових засобів захисту прав власників цінних паперів є Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Застосування адміністративно-правових засобів захисту прав власників цінних паперів є елементом правоохоронної діяльності держави на ринку цінних паперів, що розкривається у рамках правової категорії “адміністративний примус” і охоплює як юрисдикційні, так і неюрисдикційні процедури.

Адміністративний примус на фондовому ринку як засіб захисту прав та законних інтересів інвесторів в цінні папери є однією із основних форм державного регулювання ринку цінних паперів, і полягає в застосуванні Комісією, її уповноваженими особами та іншими компетентними суб’єктами (саморегулівними організаціями у передбачених за­коном випадках) комплексу примусових заходів морального, матеріального та організаційно-правового впливу на волю і поведінку учасників ринку цінних паперів з метою забезпечення правопо­рядку на фондовому ринку шляхом попередження та припинення порушень норм законодавства про цінні папери, відновлення порушених прав потерпілої сторони, а також притягнення винних осіб до юридичної відповідальності. Діяльність саморегулівних організацій професійних учасників ринку цінних паперів є невід’ємною складовою регулювання ринку цінних паперів та вагомим адміністративно-правовим засобом захисту прав власників цінних паперів.

До того ж, з метою удосконалення практики правозастосування Комісії запропоновано розподілити заходи адміністративного примусу на ринку цінних паперів на: заходи попередження порушень норм законодавства про цінні папери, заходи припинення порушень норм законодавства про цінні папери, заходи поновлення порушених прав інвесторів в цінні папери, заходи процесуального забезпечення встановлення факту та складу правопорушення, а також заходи відповідальності учасників ринку цінних паперів, їх посадових осіб та громадян.

Дія адміністративно-правових заходів попередження порушення норм законодавства про цінні папери спрямована на виявлення передумов порушення прав інвесторів в цінні папери на ранніх стадіях та накладення правообмежень на учасників ринку цінних паперів, які унеможливлюють порушення прав інвесторів у цінні папери. Застосування заходів попередження законом не пов’язано із необхідністю попереднього виявлення факту протиправної поведінки учасника фондового ринку. За характером впливу на об’єкт примусу, попереджувальні заходи Комісії поділяються на дві групи: 1) примусові заходи, пов’язані із встановленням правообмежень; 2) контрольно-наглядові процедури.

До першої групи заходів відносять такі повноваження Комісії: а) зупинення на певний термін клірингу та укладення договорів купівлі-продажу цінних паперів, б) зупинення на термін до одного року розміщення (продаж) та обіг цінних паперів того чи іншого емітента; в) припинення допуску цінних паперів на фондові біржі або торгівлю ними на будь-якій фондовій біржі. Контрольно-наглядова діяльність Комісії проявляється у таких формах: 1) проведення планових/позапланових перевірок; 2) направлення письмових запитів (вимог про надання документів); 3) направлення державних представників для контролю за реєстрацією акціонерів для участі у загальних зборах акціонерних товариств; 4) призначення державних представників для контролю за діяльністю професійних учасників ринку: фондових бірж, депозитаріїв та торговельно-інформаційних систем; 5) розгляд звернень учасників ринку цінних паперів.

Заходи адміністративного припиненняпорушення норм законодавства про цінні папери – це заходи, що застосовуються в установленому порядку з метою примусового припинення протиправної поведінки учасників ринку цінних паперів, усунення її шкідливих наслідків, передумов порушення прав і законних інтересів учасників фондового ринку в подальшому. Адміністративно-правові заходи припинення застосовується винятково у разі встановлення факту порушення норм законодавства про цінні папери. Адміністративно-правові заходи припинення поділяються на: 1) універсальні – ті, що застосовуються до переважної більшості правовідносин на фондовому ринку; 2) спеціальні – ті, що застосовуються лише щодо певної групи правовідносин на фондовому ринку. До універсальних заходів відноситься розпорядження уповноваженої особи Комісії про усунення порушень законодавства про цінні папери. Аналіз практики правозастосування свідчить про те, що відповідний захід є водночас і заходом відновлення прав інвесторів. Групу спеціальних заходів адміністративного припинення складають такі заходи: а) призначення тимчасово (до двох місяців) керівників фондових бірж, депозитаріїв та інших установ інфраструктури фондового ринку; б) припинення або зупинення торгівлі на фондовій біржі; в) визнання емісії цінних паперів недобросовісною, і як наслідок, прийняття рішення про відмову в реєстрації проспекту емісії та випуску цінних паперів та/або зупинення відкритого (публічного) розміщення цінних паперів; г) визнання емісії цінних паперів недійсною.

Заходи процесуального забезпечення встановлення факту та складу правопорушенняна ринку цінних паперів проявляються в тому, що уповноважені особи Комісії під час проведення перевірок учасників ринку цінних паперів мають право вилучати на строк до трьох робочих днів документи, що підтверджують факти порушення актів законодавства про цінні папери.

 Адміністративна відповідальність за правопорушення на фондовому ринку визначена як форма та міра державного осуду юридичної або фізичної особи, яка порушила установлення законодавства про цінні папери, сутність якого полягає у ініціюванні та розгляді справи про правопорушення, і, як наслідок, – у разі доведення наявності в діях особи складу правопорушення - накладенні на винну особу стягнень (санкцій). Відповідно до діючої конфігурації інституту адміністративної відповідальності на ринку цінних паперів, уповноважені особи Комісії можуть застосовувати стосовно юридичних осіб – учасників фондового ринку такі санкції: а) штраф; б) попередження; в) зупинення на термін до одного року розміщення (продаж) та обіг цінних паперів того чи іншого емітента; г) зупинення/анулювання дії ліцензій; ґ) припинення або зупинення торгівлі на фондовій біржі; д) припинення допуску цінних паперів на фондову біржу або торгівлі ними на будь-якій фондовій біржі. Фізичні особи (громадяни та посадові особи підприємств) несуть відповідальність виключно у вигляді штрафу.

Суттєвими недоліками заходів адміністративно-правового примусу на ринку цінних паперів є таке: а) відсутній розподіл заходів адміністративного примусу на заходи: попередження та припинення порушень норм законодавства про цінні папери, процесуального забезпечення встановлення факту та складу правопорушення, поновлення порушених прав учасників ринку цінних паперівта відповідальності; б) відсутній порядок застосування таких адміністративно-правових заходів припинення, як визнання емісії цінних паперів недобросовісною та визнання емісії цінних паперів недійсною; в) до заходів відповідальності віднесено повноваження Комісії зупиняти на термін до одного року розміщення (продаж) та обіг цінних паперів того чи іншого емітента, зупиняти або припиняти допуск цінних паперів на фондову біржу або торгівлю ними на будь-якій фондовій біржі, які за правовою природою належать до заходів попередження; г) відсутнє розмежування повноважень щодо зупинення розміщення цінних паперів та зупинення обігу цінних паперів, хоча мова йде про різні за характером правовідносини: розміщення цінних паперів відбувається на первісному ринку цінних паперів, обіг цінних паперів – на вторинному; ґ) Закон України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” (ст. ст. 11, 13) не містить складів правопорушень на ринку цінних паперів, пов’язаних із розголошенням посадовими особами учасників ринку цінних паперів інсайдерської інформації, порушення посадовими особами емітентів вимог законодавства щодо корпоративного управління тощо; д) система стягнень, закріплених законодавством про цінні папери, не відповідає вимогам часу, зокрема, розмір штрафів не відповідає суспільній шкідливості правопорушень; стосовно фізичних осіб (посадових осіб учасників ринку цінних паперів та громадян) може застосовуватися тільки санкція у вигляді штрафу тощо; е) у Кодексі України про адміністративні правопорушення відсутня норма згідно з якою: суб’єктом адміністративного проступку може бути юридична особа, а уповноважені особи Комісії за порушення вимог законодавства про цінні папери, у тому числі, нормативних актів Комісії, мають право накладати на юридичних осіб – учасників ринку цінних паперів, їх посадових осіб та громадян, санкції, передбачені спеціальними Законами.

 

РОЗДІЛ 3

ПРОТИПРАВНЕ ЗАХОПЛЕННЯ ТА ПОГЛИНАННЯ АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИСТВ В УКРАЇНІ

 

3.1 Поняття протиправного захоплення та поглинання акціонерних товариств (“рейдерства”) в Україні

 

Перехід права власності на цінні папери, майно господарських товариств тощо є звичайним процесом, що притаманний будь-якій країні з ринковою економікою. Більше того, на даний час, використання компаніями механізму поглинань в якості стратегії надає неабиякі переваги. “Можна констатувати, що сьогодні це є найбільш ефективний механізм конкурентної боротьби” – зазначає С. В. Гвардін [107, с. 6].

У той же час, відсутність достатніх правових гарантій з боку держави, слабкість інструментів державного (адміністративно-правового) регулювання господарських правовідносин, і головним чином, правовідносин на фондовому ринку, призводить до переростання економічного механізму розвитку ринку у протиправні схеми набуття права власності на цінні папери та майно господарських товариств. Загалом об’єктом “рейдерських” дій може стати підприємство створене у будь-якій організаційно-правовій формі, однак предметом дослідження даної праці є протиправні захоплення та поглинання лише тих з них, що створені у формі акціонерних товариств, а тому є учасниками ринку цінних паперів (емітентами акцій).

Справді, останнім часом небажання промислово-фінансових груп на теренах України набувати право власності на землю та засоби виробництва за ринковими цінами призвело до набирання обертів протиправних захоплень та поглинань підприємств – “рейдерства”. До причин, що дають можливість здійснювати протиправні захоплення акціонерних товариств в Україні відносять: відсутність необхідної законодавчої бази, яка регулює сферу корпоративних відносин та порядок проведення угод з цінними паперами [98, с. 22]. Законодавчий вакуум у сфері регламентації діяльності господарських товариств і є причиною численних конфліктів у сфері корпоративного управління, які наносять шкоду інтересам окремих акціонерів і держави, тим більше, передумовою “рейдерського” захоплення акціонерного товариства [145, с. 49]. Голова Українського союзу промисловців та підприємців (УСПП), А. К. Кінах зазначає, що рейдерство як суспільне явище викликане передусім слабкістю та нерозвиненістю правових структур державної влади, відсутністю надійних механізмів захисту прав інвесторів в цінні папери [98, с. 30]. За оцінками експертів УСПП, у 2006 р. 17% звернень до Державного комітету з питань розвитку підприємства та до правоохоронних органів складають скарги на рейдерські дії. Кількість протиправних захоплень підприємств на початку 2007 р. становила близько 9 тис. випадків [147, с. 15]. Значний відсоток підприємств, що стали об’єктом протиправного захоплення, належить, як правило, акціонерним товариствам.

Недружні поглинання та захоплення акціонерних товариств далеко не завжди можуть бути класифіковані як “рейдерство”. У світовій практиці такий термін використовується для позначення поняття придбання контрольного пакету акцій без згоди та відома менеджменту господарського товариства; при цьому, набуття права власності на пакет акцій відбувається з дотриманням вимог законодавства про цінні папери. У той же час, у пострадянських країнах недружні поглинання відбуваються із значними порушенням чинного законодавства, що і дозволяє класифікувати відповідну діяльність як “рейдерство” – тобто набуття контролю над господарюючим суб’єктом із використанням протизаконних засобів, що поєднується із протиправним заволодінням акціями, частками в господарських товариствах та майновими активами підприємств [145, с. 29-30]. В Україні рейдерство має кримінальний характер і фактично стало інструментом позбавлення законних та добросовісних власників їх майнових прав із застосуванням різного роду протиправних схем [104, с. 6].

Інші фахівці ринку недружніх поглинань визначають рейдерство як цілеспрямовану зміну прав власності на активи (підприємницькі активи) за допомогою неправосудних судових рішень та адміністративних рішень, з використанням психологічного та силового тиску [147, с. 15].

Суспільна небезпечність неконтрольованого поширення протиправних поглинань та захоплень акціонерних товариств в Україні полягає у: 1) руйнуванні фундаменту ринкової економіки – відносини власності на цінні папери, а також гальмуванні розвитку корпоративних відносин; 2) спричиненні збитків державі, оскільки непоодинокими є випадки, коли об’єктом протиправних поглинань стають державні підприємства або підприємства зі значною державною часткою в статутному капіталі; 3) створенні негативного інвестиційного іміджу України в очах міжнародної інвестиційної громадськості; 4) зниженні ефективності управління акціонерним товариством, значному погіршенні фінансово-економічної ситуації на ньому. Щодо ринку цінних паперів суспільна небезпечність протиправних захоплень та поглинань акціонерних товариств (рейдерства) полягає передусім у суттєвих порушеннях прав інвесторів – власників цінних паперів акціонерних товариств. Зазвичай “рейдерська” діяльність на ринку цінних паперів має наслідком протиправне позбавлення права власності на цінні папери фізичних та юридичних осіб. Протиправність проявляється у порушенні вимог чинного законодавства про цінні папери під час:

– ведення систем реєстрів власників іменних цінних паперів акціонерних товариств;

– обліку прав власності на бездокументарні цінні папери зберігачами цінних паперів та депозитаріями;

– перереєстрації прав власності на іменні цінні папери;

– скликання та проведення загальних зборів акціонерних товариств;

– здійснення керівництва акціонерним товариством;

– проведення додаткових емісій акцій в акціонерному товаристві тощо.

Важливим аспектом протиправних захоплень акціонерних товариств є те, що вони в більшості випадків відбуваються із залученням недобросовісних професійних учасників ринку цінних паперів: реєстраторів, зберігачів цінних паперів. Іноді до схем протиправних захоплень підприємств залучаються депозитарії. Утім, здійснення протиправного захоплення акціонерного товариства із залученням реєстраторів іменних цінних паперів є найбільш поширеною схемою, оскільки більшість акціонерних товариств здійснювало випуск цінних паперів у документарній формі та не мають ліцензії на ведення власних реєстрів. Реєстратори на ринку цінних паперів наділені великим ресурсом щодо впливу на емітента. Так, діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів (реєстраторська діяльність) включає збирання, фіксацію, обробку, зберігання та надання даних, які складають систему реєстру власників іменних цінних паперів, щодо іменних цінних паперів, їх емітентів та власників [63, п. 1 р. 1].

Типовими порушеннями реєстраторів, що використовуються як засіб тиску на емітента під час протиправного захоплення товариства, є:

- безпідставна невидача реєстру власників іменних цінних паперів для проведення загальних зборів акціонерного товариства, у результаті цього зривається проведення загальних зборів. Справді, у разі проведення загальних зборів без реєстру, складеного реєстратором на дату проведення загальних зборів (що є порушенням законодавства про цінні папери), такі збори визнаються неправомірними у судовому порядку;

– ненадання/несвоєчасне надання інформації на запит емітента, у зв’язку з цим емітент втрачає можливість отримувати оперативну інформацію про зміни в системі реєстру, а отже, вчасно дізнатися про зловживання реєстратора із документами системи реєстру;

– відмова у видачі акціонерам сертифікатів акцій. Відповідно до вимог чинного законодавства про цінні папери сертифікат акцій є підтвердженням права власності на цінні папери, випущені в документарній формі;

– видача документів системи реєстру, зокрема, списку акціонерів третім особам, що не мають права доступу до конфіденційної інформації системи реєстру. Важливою інформацією для осіб, що займаються протиправним захопленням підприємств, є інформація щодо персональних даних акціонерів: анкетні дані (для фізичних осіб – прізвище, місце проживання; для юридичних осіб – найменування та місцезнаходження), інформація стосовно кількості належних їм акцій;

– передача системи реєстру власників іменних цінних паперів без згоди емітента іншому реєстратору, підконтрольному рейдерам;

– реєстрація депозитарної установи в якій нібито обліковуються акції рейдерів як номінального утримувача у реєстрі власників іменних цінних паперів.

Типовими порушеннями реєстраторів, що використовуються як засіб протиправної зміни власників цінних паперів під час протиправного захоплення товариства, є:

– реєстрація переходу права власності на цінні папери (акції) без наявності повного пакета документів, передбаченого розд. 7 Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів [63], наприклад, без сертифікатів акцій;

– відкриття рейдерам рахунків в цінних паперах з порушенням вимог законодавства, зокрема, розд. 5 Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів;

– втрата системи реєстру власників іменних цінних паперів чи окремої частини документів системи реєстру;

– відновлення системи реєстру власників іменних цінних паперів з порушенням вимог розділу 10 Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, при цьому, в реєстрі акціонерів неправомірно з’являються нові власники акцій та/або кількість акцій акціонерів, пов’язаних з рейдерами, значно зростає.

До того ж, зберігачі цінних паперів також можуть значно вплинути на ситуацію щодо конкретного емітента. На практиці, під час рейдерського захоплення акціонерного товариства з боку зберігачів можуть мати місце правопорушення під час:

– складання облікового реєстру рахунків власників цінних паперів;

– знерухомлення цінних паперів;

– переведення всього випуску цінних паперів, випущених у документарній формі, в бездокументарну форму;

– відкриття рахунка у цінних паперах без пакета документів, передбаченого розд. 5 Положення про депозитарну діяльність [65] тощо.

Депозитарії рідше втягуються рейдерами до протиправних поглинань акціонерних товариств. Проте зафіксовані випадки сприяння особам, що здійснюють протиправні захоплення підприємств, з боку депозитаріїв, які полягали у неправомірній видачі зведеного облікового реєстру на запит уповноважених осіб. У результаті таких дій в руках рейдерів опинявся зведений обліковий реєстр акціонерів, який використовувався для проведення несанкціонованих загальних зборів акціонерів або передавався паралельному, підконтрольному рейдерам реєстратору.

Крім того, непоодинокими є випадки сприяння рейдерам з боку керівництва акціонерного товариства: голови та членів правління, спостережної ради тощо. Зазвичай посадові особи емітента не володіють пакетом акцій товариства, або володіють незначним пакетом, у зв’язку з цим, не турбуються про подальшу долю підприємства. Типовим схемами зловживань з боку керівництва акціонерного товариства, що можуть призвести до рейдерського захоплення підприємства, його майнового комплексу є прийняття виконавчим органом товариства (правління, дирекції тощо) без відома акціонерів та згоди загальних зборів рішення про:

– відчуження майнового комплексу, що належить акціонерному товариству. У подальшому голова правління (директор) підписує відповідний договір від імені акціонерного товариства. Проте відповідно до вимог ст. 41 Закону України “Про господарські товариства”, затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства, є виключною компетенцією загальних зборів. Зазвичай статутом акціонерного товариства закріплено, що затвердження загальних зборів потребують угоди укладені виконавчим органом товариства на суму, що становить 25-50% статутного капіталу. Порушення відповідних гарантій фіксується Комісією під час проведення планових/позапланових перевірок емітентів;

– передачу ведення системи реєстру власників іменних цінних паперів підконтрольному рейдерам реєстратору. Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України “ПроНаціональну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні”, рішення про передачу ведення реєстру власників іменних цінних паперів приймається переважно на загальних зборах акціонерів;

– припинення діяльності товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу. Зазвичай в статутах акціонерних товариств, закріплена норма, відповідно до якої таке рішення може бути прийнято лише на загальних зборах акціонерів.

Таким чином, як бачимо, протиправне захоплення акціонерного товариства стає майже неможливим у разі відсутності сприяння рейдерам з боку посадових осіб акціонерного товариства та/або професійних учасників ринку цінних паперів: реєстраторів, зберігачів, депозитаріїв. Тому, на нашу думку, слід доповнити поняття протиправних захоплень та поглинань акціонерних товариств (рейдерства) важливою ознакою, відповідно до якої рейдерське захоплення акціонерних товариств завжди поєднується із протиправною (вчиненою з порушенням вимог законодавства про цінні папери) діяльністю професійних учасників ринку цінних паперів, які обслуговують обіг та облік цінних паперів певного емітентау, та/або посадових осіб акціонерного товариства.

Таким чином, “рейдерство” слід визначити як протиправну діяльність, спрямована на зміну права власності на акції та підприємницькі активи із залученням протиправної діяльності недобросовісних професійних учасників ринку, які обслуговують обіг та облік цінних паперів певного акціонерного товариства, та/або посадових осіб товариства, а також неправосудних судових та адміністративних рішень.

У цьому сенсі важко переоцінити значення адміністративно-правових заходів впливу, що застосовуються Комісією стосовно професійних учасників ринку цінних паперів та посадових осіб акціонерних товариств з метою припинення неправомірної поведінки, відновлення порушених прав акціонерів та притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності. У разі виявлення правопорушень по відношенню до професійних учасників ринку цінних паперів та їх посадових осіб застосовуються адміністративно-правові заходи впливу; матеріали щодо фактів порушень вимог законодавства, за які передбачена кримінальна відповідальність, направляються Комісією в правоохоронні органи. Непоодинокими є випадки, коли акт перевірки, протокол контролю тощо разом із відповідними документами направляється до органів дізнання та/або слідства з метою вирішення питання про притягнення посадових осіб професійних учасників ринку цінних паперів або емітента до кримінальної відповідальності.

Таким чином, у справі боротьби із протиправними захопленнями та поглинаннями акціонерних товариств провідним органом виконавчої влади є Комісія. Це твердження передусім базується на тому, що законом Комісія наділена широким колом адміністративних повноважень щодо виявлення та припинення зловживань професійних учасників ринку цінних паперів та посадових осіб акціонерних товариств. Боротьба з протиправними захопленнями та поглинаннями акціонерних товариств в Україні має трирічну історію. Так, у жовтні 2005 р. Комісією була створена Робоча група з питань подвійного ведення реєстрів власників іменних цінних паперів. В подальшому, через рік – 19 жовтня 2006 р. відповідним рішенням Комісії компетенція зазначеної робочої групи була розширена й отримала найменування Робоча група питань подвійного ведення реєстрів власників іменних цінних паперів та протидії протиправним поглинанням підприємств. До компетенції зазначеної робочої групи, зокрема, відноситься координація діяльності окремих структурних підрозділів Комісії, оперативний розгляд конфліктних ситуацій тощо [115, с. 51].

Водночас притягнення винних юридичних осіб, їх посадових осіб до адміністративної відповідальності є недостатньою правовою гарантією від рецидивів з боку того самого чи іншого учасника ринку цінних паперів, у зв’язку з цим 21 лютого 2007 р. постановою Кабінету Міністрів України № 257 була створена Міжвідомча комісія з питань протидії протиправному поглинанню та захопленню підприємств. Головою Міжвідомчої комісії було призначено Першого віце-прем’єр-міністра України М. Я. Азарова, а Секретарем – члена Комісії В. О. Петренка. До основних завдань Міжвідомчої комісії віднесено забезпечення взаємодії органів державної влади у сфері протидії рейдерству, а також розроблення пропозицій стосовно вдосконалення законодавства, що регламентує корпоративні відносини. При Міжвідомчій комісії утворена і діє аналітична група, до якої входять співробітники Комісії, інших державних органів виконавчої влади та правоохоронних органів. Аналітична група Міжвідомчої комісії здійснює підготовку матеріалів на засідання Міжвідомчої комісії. Рішення, прийняті Міжвідомчою комісією, оформлюються у вигляді доручень Кабінету Міністрів України.

Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що основними передумовами виникнення та розвитку в Україні рейдерства стали:

– формування корпоративного законодавства в Україні без єдиного стратегічного підходу, у зв’язку з цим воно є фрагментарним, суперечливим та неповним. Відсутні базові нормативно-правові акти, наприклад, Закон України “Про акціонерні товариства”. До суттєвих прогалин можна віднести відсутність закріпленої на рівні закону системи юридичної відповідальності посадових осіб акціонерних товариств за збитки та шкоду, завдану їх діями підприємству та акціонерам;

– відсутність єдиної прозорої системи реєстрації прав власності на цінні папери; випуск та обіг акцій переважно відбувається у документарній формі. Більшість вчених, що займаються проблематикою розвитку фондового ринку України, наголошують на необхідності створення централізованої системи обігу цінних паперів, яка має включати: а) єдиний Центральний депозитарій цінних паперів, який забезпечує обіг цінних паперів у формі комп’ютерних записів на рахунках і працює в рамках єдиного програмного забезпечення; б) УФБ як єдине місце котирування (визначення курсів) цінних паперів, прийнятих до обігу та котирування на біржі; в) брокерські контори (брокери), які зареєстровані на УФБ і є учасниками Центрального депозитарію та клірингового банку тощо. Необхідно також переходити виключно на бездокументарну форму випуску цінних паперів, при цьому, поступово переводити раніше випущені в документарній формі цінні папери в бездокументарну. Із-за такої системи обліку та обігу цінних паперів стануть неможливими більшість із вищезазначених зловживань на ринку цінних паперів;

– відсутність адекватної системи адміністративно-правових засобів захисту прав інвесторів в цінні папери і, передусім, засобів відповідальності за правопорушення на ринку цінних паперів. Система санкцій, що застосовуються Комісією, не відповідає потребам сьогодення;

– відсутність налагодженої співпраці між Комісією та правоохоронним органами щодо своєчасного та ефективного притягнення посадових осіб професійних учасників ринку цінних паперів та акціонерних товариств до кримінальної відповідальності за фактами, виявлених Комісією зловживань. Враховуючи, що Комісія не є органом дізнання або слідства, вона направляє до правоохоронних органів інформацію та документи з приводу вчинення посадовими особами на ринку цінних паперів діянь, які можуть містити ознаки злочинів. На нашу думу, ефективність гарантій правопорядку на ринку цінних паперів залежить від наявності механізмів взаємодії Комісії та правоохоронних органів, зокрема органів внутрішніх справ та прокуратури.

Безумовно до передумов виникнення та розвитку в Україні рейдерства слід також віднести корупцію в органах державної виконавчої та судової влади, яка призводить до прийняття посадовими особами та суддями завідомо неправомірних (неправосудних) рішень, що порушують права та законні інтереси інвесторів в цінні папери. Проте дослідження таких факторів перебуває поза предметом даної роботи.

 

3.2. Правоохоронна діяльність Комісії в системі протидії протиправним захопленням та поглинанням акціонерних товариств в Україні

 

Правоохоронна діяльність Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку є комплексним явищем, що включає в себе сукупність адміністративно-правових заходів як юрисдикційного, так і неюрисдикційного характеру, спрямованих на виявлення, попередження та припинення порушень норм законодавства на ринку цінних паперів, притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності, відновлення порушених прав учасників ринку цінних паперів. Нагадаємо, що відповідно до вимог законодавства, Комісія є провідним органом державного регулювання ринку цінних паперів в Україні на який, зокрема, покладено обов’язок захисту прав та законних інтересів інвесторів в цінні папери [7, ч. 1 ст. 5, п. 4 ч. 1 ст. 7]. Система протидії протиправним поглинанням та захопленням акціонерних товариств в Україні складається із узгоджених дій багатьох органів державної виконавчої влади та правоохоронних органів. А Комісії, зокрема, у цій системі відведено центральне місце. У більшості випадків саме завдяки зусиллям Комісії вдається відбити або зупинити протиправне захоплення акціонерного товариства.

Діяльність Комісії щодо протидії протиправним захопленням та поглинанням акціонерних товариств в Україні найкраще аналізувати, поділивши її на групи залежно від суб’єкта, втягнутого у рейдерське захоплення підприємства: реєстратора, зберігача, депозитарію або посадових осіб акціонерного товариства. Найбільш ефективною стратегією Комісії боротьби із рейдерським захопленням акціонерного товариства за участю реєстратора є встановлення низки правопорушень з боку реєстратора, які можуть потягнути накладення санкції у вигляді зупинення/анулювання йому дії ліцензії на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів, а саме: діяльності з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів. У разі анулювання ліцензії реєстратору, всі документи системи реєстру передаються іншому, не підконтрольному рейдерам незалежному реєстратору. Підставами для анулювання ліцензії реєстратору є: 1) встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій юридичній особі для провадження професійної діяльності на фондовому ринку; 2) відмова реєстратора в проведенні перевірки Комісією (не допуск робочої групи Комісії до перевірки); 3) повторне порушення реєстратором законодавства про цінні папери; 4) не подання або не усунення ліцензіатом порушень законодавства про цінні папери, які були підставою для винесення рішення про зупинення дії ліцензії; 5) встановлення факту повної або часткової втрати ліцензіатом реєстру без можливості його відновлення власними силами; 6) відсутність ліцензіата за місцезнаходженням, зазначеним у ліцензії; 7) неможливість реєстратора забезпечити виконання Ліцензійних умов тощо [58, п. 1 гл. 4].

Наслідками анулювання ліцензії для реєстратора є припинення здійснення професійної діяльності на фондовому ринку, у зв’язку з цим реєстратор зобов’язаний: протягом 5 робочих днів з дати набрання чинності рішення про анулювання ліцензії повідомити всіх емітентів, з якими уклав договори про ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, про анулювання ліцензії, і що найголовніше, за погодженням з емітентами, реєстри яких він веде, призначити дату закриття реєстрів, після цього передати документи системи реєстру власників іменних цінних паперів іншим реєстраторам, обраним емітентами [58, п. 2 гл. 5].

Крім того, стосовно реєстратора може бути застосована санкція у вигляді зупинення дії ліцензії. Зазначена санкція, зокрема, застосовується за відповідною постановою про накладання санкції за правопорушення на ринку цінних при встановленні таких порушень: 1) неподання реєстратором адміністративних даних більше двох разів протягом звітного року; 2) повна або часткова втрата реєстратором реєстру власників іменних цінних паперів або здійснення реєстратором неправомірних дій, які призвели до втрати власником (зареєстрованою особою) належних їй цінних паперів; 3) передача реєстратором іншій особі ведення реєстру власників іменних цінних паперів з порушенням вимог законодавства щодо цінних паперів, у тому числі нормативно-правових актів Комісії; 4) прийняття реєстратором на обслуговування нового реєстру власників іменних цінних паперів з порушенням вимог законодавства щодо цінних паперів, яке може призвести, зокрема, до подвійного ведення реєстру власників іменних цінних паперів цього емітента; 5) ведення реєстру власників іменних цінних паперів реєстратором без забезпечення можливості відновлення втраченої інформації щодо зареєстрованих осіб та належних їм цінних паперів тощо [58, п. 1 гл. 2].

У тому разі, якщо порушення, які допущенні реєстратором, можуть бути усунені, уповноважена особа Комісії за результатами розгляду справи про правопорушення виносить обов’язкове для виконання розпорядження про усунення порушень законодавства про цінні папери.У випадку усунення реєстратором порушень, які стали підставою для зупинення дії ліцензії, в установлений строк реєстратор має надати до Комісії звіт щодо заходів проведених ним по усуненню правопорушення, та перелік підтверджуючих документів. Після розгляду звіту реєстратора та відповідних документів уповноважена особа може прийняти рішення про поновлення дії ліцензії.Слід відзначити, що в разі ненадання реєстратором звіту або не усунення ним відповідних порушень законодавства, у тому числі, невиконання розпорядження уповноваженою особою може приймається рішення про застосування до такого реєстратора санкції у вигляді анулювання ліцензії [58, п. 6-10 гл. 2].

Утім, важливим адміністративно-правовим заходом протидії протиправному захопленню акціонерного товариства є винесення уповноваженою особою Комісії розпорядження про усунення порушень вимог законодавства про цінні папери. За невиконання розпорядження може бути застосована санкція у вигляді штрафу як щодо юридичної особи – реєстратора, так і стосовно його посадової особи-керівника. Невиконання реєстратором двох розпоряджень уповноваженої особи спричиняє застосування санкції у вигляді анулювання дії ліцензії.

Механізмом встановлення зловживань (правопорушень) на ринку цінних паперів з боку реєстратора та його посадових осіб є направлення запитів щодо надання інформації та документів, а також проведення позапланових перевірок діяльності. Проведення спільних (разом із співробітниками правоохоронних органів) перевірок професійних учасників ринку цінних паперів є дієвим засобом розв’язання конфліктних ситуацій навколо акціонерних товариств. За повторне ненадання інформації на запит Комісії або недопущення робочої групи до перевірки – законодавством передбачена відповідальність у вигляді анулювання дії ліцензії професійному учаснику ринку цінних паперів.

Крім того, важливим заходом правоохоронного спрямування є право уповноважених осіб Комісії ставити питання перед органами прокуратури України та Міністерством внутрішніх справ України про проведення розслідувань або інших заходів відповідно до чинного законодавства [7, абз. 5 ч. 2 ст. 9]. Скажімо, у разі не передачі реєстратором після вступу в законну силу рішення про анулювання ліцензії системи реєстру акціонерного товариства новому реєстратору, відповідні матеріали можуть бути передані до органів прокуратури України для прийняття рішення відповідно до компетенції. За наслідками дізнання, враховуючи, що посадова особа реєстратора порушила вимоги законодавства про цінні папери чим нанесла суттєву шкоду інтересам інвесторів, прокуратурою може бути прийнято рішення про порушення кримінальної справи відносно такої посадової особи.

До речі, загальні збори акціонерних товариств завжди були проблемним питанням. Це викликано, як правило,, тим, що під час загальних зборів допускаються численні порушення вимог законодавства про цінні папери, як-от:

– проведення загальних зборів без кворуму;

– проведення загальних зборів без реєстру акціонерів або на підставі реєстру, складеного не на дату проведення загальних виборів або не повноважним реєстратором. Непоодинокими є випадки проведення загальних зборів на підставі зведеного облікового реєстру навіть за умови, що не всі акції акціонерного товариства випущені в бездокументарній формі.

– не реєстрація акціонерів для участі у загальних зборах;

– не допуск зареєстрованих акціонерів безпосередньо до участі у голосуванні на загальних зборах;

– допущення неточностей при підрахунку акціонерів, що зареєструвалися для участі у загальних зборах, фальсифікації відповідних записів;

– прийняття рішень, що потребують ѕ голосів акціонерів без відповідного кворуму тощо.

З метою унеможливлення рейдерського захоплення акціонерного товариства, Комісія за зверненням акціонерів, правоохоронних органів або за власною ініціативою призначає представників для контролю за реєстрацією акціонерів, що прибули для участі у загальних зборах. У разі вчинення реєстратором або емітентом під час реєстрації акціонерів порушень вимог законодавства про цінні папери, контрольна група фіксує відповідні правопорушення та повідомляє про них правоохоронні органи, емітента і акціонерів. На підставі даних, закріплених у протоколі контролю, усі рішення, прийняті на загальних зборах, які відбулися з порушенням вимог законодавства, з метою захисту інтересів акціонерів у судовому порядку можуть визнаватися нелегітимними. Таким чином, шляхом оприлюднення даних за результатами контролю, які використовуються акціонерами з метою відстоювання свої порушених прав у суді, Комісія унеможливлює рейдерське захоплення акціонерного товариства.

До того ж, іншою ознакою рейдерського захоплення акціонерного товариства може стати порушення вимог законодавства про цінні папери під час зберігання цінних паперів та обслуговування обігу цінних паперів на рахунках у цінних паперах у зберігачів. Залучення до протиправних схем зберігачів цінних паперів дозволяє рейдерам на основі фіктивних документів входити в систему реєстру як акціонерів товариства, а отже, отримати право власності на акції та похідні (корпоративні) права. У результаті таких дій, у реєстрі акціонерів емітента цінних паперів може з’явитися значно більше ніж 100% акцій. При цьому особи, що фіктивно отримали право власності на акції можуть користуватися усіма правами, що гарантуються акцією, на рівні із легітимними акціонерами. Вищезазначене є схемою отримання контролю над акціонерним товариством на підставі фіктивних документів. На жаль чинним законодавством не передбачено адміністративно-правових заходів реагування Комісії на правопорушення зберігача, схожих до заходів, що застосовуються щодо реєстраторів. Відповідно до законодавства, здійснення посадовими особами ліцензіата підтвердження достовірності підпису власника (уповноваженої особи власника) цінних паперів на передавальному розпорядженні з порушенням вимог законодавства спричиняє зупинення дії ліцензії зберігача [58, п. 1 гл. 2]. На нашу думку, враховуючи суспільно шкідливі наслідки такого правопорушення для інвесторів в цінні папери (акціонерів), адекватною мірою відповідальності є анулювання дії ліцензії.

Найбільш поширеним кроком рейдерів після отримання контролю над підприємством є проведення додаткової емісії акцій товариства з метою збільшення власної долі в уставному фонді (в декілька разів) і зменшення долі інших акціонерів. При цьому під час такої емісії порушуються права акціонерів на придбання акцій пропорційно участі в статутному капіталі, а всі акції додаткової емісії розподіляються між певною групою акціонерів. Здійснення контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України [7, п. 3 ч. 1 ст. 7], належить до основних завдань Комісії, у зв’язку з цим вона застосовує такі запобіжні заходи: а) визнання емісії цінних паперів недобросовісною, і як наслідок, відмова в реєстрації проспекту емісії та випуску цінних паперів та/або зупинення відкритого (публічне) розміщення цінних паперів; б) визнання емісії цінних паперів недійсною.

 

Висновки до Розділу 3

 

Рейдерське захоплення та поглинання акціонерних товариств –це протиправна діяльність, спрямована на зміну права власності на акції та підприємницькі активи із залученням протиправної діяльності недобросовісних професійних учасників ринку, які обслуговують обіг та облік цінних паперів певного акціонерного товариства, та/або посадових осіб товариства, а також неправосудних судових та адміністративних рішень. Суспільна небезпечність протиправних захоплень та поглинань акціонерних товариств полягає, передусім, у суттєвих порушеннях прав інвесторів – власників акцій. Небезпечність неконтрольованого розповсюдження протиправних поглинань та захоплень акціонерних товариств полягає у такому: 1) руйнування фундаменту ринкової економіки – відносини власності на цінні папери, а також гальмування розвитку корпоративних відносин; 2) спричинення збитків державі, у випадках, коли об’єктом протиправних поглинань стають державні підприємства; 3) створення негативного інвестиційного іміджу України в очах міжнародної інвестиційної громадськості.

Система протидії протиправним поглинанням та захопленням акціонерних товариств в Україні складається із узгоджених дій багатьох органів державної виконавчої влади та правоохоронних органів. Причому Комісії у цій системі відведено центральне місце.Так, Комісія з метою унеможливлення або відбиття протиправного захоплення акціонерного товариства використовує всі адміністративно-правові засоби захисту прав інвесторів, передбачені Законами України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” та “Про цінні папери та фондовий ринок”.При цьому найбільш ефективними з них є:

– проведення спільних, разом із співробітниками правоохоронних органів, перевірок професійних учасників ринку цінних паперів та емітентів;

– призначення представників для контролю за реєстрацією акціонерів, які прибули для участі у загальних зборах;

– направлення матеріалів виїзних та документальних перевірок до правоохоронних органів (органів прокуратури, органів внутрішніх справ) з метою проведення розслідувань на предмет наявності в діях посадових осіб емітентів та професійних учасників ознак складів злочинів;

– поставлення перед органами прокуратури України та Міністерством внутрішніх справ України питань про проведення розслідувань або інших кримінально-процесуальних заходів відповідно до чинного законодавства;

– визнання емісії цінних паперів недобросовісною, і як наслідок, прийняття рішення про відмову в реєстрації проспекту емісії та випуску цінних паперів та/або зупинення відкритого (публічного) розміщення цінних паперів;

– визнання емісії цінних паперів недійсною;

– винесення уповноваженими особами двох і більше розпоряджень про усунення емітентом або професійним учасником порушень вимог законодавства про цінні папери;

 – застосовування у відношенні реєстраторів за серйозні порушення законодавства про цінні папери санкції у вигляді анулювання дії ліцензії з подальшою передачею системи реєстру акціонерного товариства незалежному реєстроутримувачу. Водночас, слід зазначити, що Комісія, як орган, на який покладено завдання захисту прав інвесторів в цінні папери, безумовно не має достатніх повноважень боротьби із протиправними захопленнями акціонерних товариств в Україні. В більшості випадків заходи, вжиті Комісією призводять лише до відстрочення рейдерського захоплення товариства.

У той же час, слід зазначити, що Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, як орган, на який покладено завдання захисту прав інвесторів в цінні папери, безумовно не має достатніх повноважень для ефективної боротьби із протиправними захопленнями акціонерних товариств в Україні. У деяких випадках заходи, вжиті Комісією призводять лише до відстрочення рейдерського захоплення товариства.

Протиправними захопленнями акціонерних товариства (рейдерством) займаються переважно вітчизняні впливові фінансово-промислові групи. Така діяльність дозволяє їм отримувати фінансові активи, засоби виробництва, землю за цінами, які в багато разів нижчі за ринкові. Іноді під час рейдерських дій, порушуються права іноземних інвесторів, які вклали капітал в економіку України. Враховуючи впливовість осіб, які займаються рейдерством в Україні, зазначена проблема може бути вирішена лише на рівні перших осіб держави. Факторами, що призводять до загострення проблематики рейдерства, є політична нестабільність в країні, відсутність діючого парламенту, який би прийняв підготовлені та зареєстровані в Верховні Раді України законопроекти, спрямовані на вдосконалення корпоративного законодавства, введення кримінальної та адміністративної відповідальності за дії, спрямовані на протиправне захоплення акціонерних товариств.

Більше того, необхідно створити при Кабінеті Міністрів України постійно діючий орган державної виконавчої влади зі спеціальним статусом, який би відповідав за економічну безпеку та захист прав інвесторів в Україні, координував зусилля органів державної влади, брав активну участь в законотворчій діяльності, доводив до громадськості інформацію щодо неправомірних дій з власністю на території України. Практика діяльності Міжвідомчої комісії з питань протидії протиправному поглинанню та захопленню підприємств довела, що потрібен не орган, який збирається один раз на місяць, а насправді постійно діючий орган державної виконавчої влади з суттєвим повноваженнями. Мета входження України до Європейського Співтовариства вимагає від Уряду та Президента України вжиття більш рішучих кроків, покликаних гарантувати бізнесу економічну безпеку, а інвесторам – право власності на відповідні фінансові активи.


ВИСНОВКИ

 

Державне регулювання ринку цінних паперів є комплексним явищем, яке включає майже весь спектр публічно-правових гарантій правопорядку, а саме: 1) прийняття компетентними органами державної влади підзаконних нормативно-правових актів, які разом із законами України формують законодавство з цінних паперів; 2) видача ліцензій на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів; 3) реєстрація та делегування повноважень саморегулівним організаціям; 4) реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісію) цінних паперів; 5) створення та забезпечення дієвого функціонування системи адміністративно-правових засобів захисту прав інвесторів.

При цьому, державне регулювання ринку цінних паперів здійснюються Комісією самостійно або спільно із Національним банком України, Антимонопольним комітетом України, Службою безпеки України. Так, Антимонопольний комітет України погоджує з Комісією максимальні розміри тарифів для оплати послуг професійних учасників ринку цінних паперів: депозитаріїв, зберігачів та реєстраторів, а також проекти установчих документів та планів розміщення акцій холдингових компаній, що створені у процесі корпоратизації і приватизації. Спільно зі Службою безпеки України здійснюється державне регулювання питань технічного захисту інформації у Національній депозитарній системі. Адміністративне управління діяльності комерційних банків на фондовому ринку здійснюється Комісією спільно з Національним банком України. Скажімо, додаткові вимоги щодо випуску цінних паперів комерційними банками встановлюються Комісією за погодженням з Національним банком України. Також за погодженням з Нацбанком Комісією визначаються вимоги щодо: одержання комерційними банками дозволу на депозитарну та розрахунково-клірингову діяльність; ведення комерційними банками обліку операцій з цінними паперами.

Таким чином, як бачимо, Комісія є не єдиним органом що здійснює державне регулювання ринку цінних паперів, проте – центральним, та системоутворюючим, у зв’язку з цим, наприклад, проекти законів, інших нормативно-правових актів щодо цінних паперів та фондового ринку підлягають попередньому погодженню органами виконавчої влади з Комісією. Серед усіх органів виконавчої влади та державних установ лише Комісія наділена повноваженнями державного регулювання переважної більшості відносин на фондовому ринку. Інші органи державної влади, як було зазначено вище, наділені повноваженнями щодо регулювання лише тих сегментів фондового ринку, які тематично пов’язані зі сферою відповідальності, закріпленої за ними актами законодавства:

 1) Національний банк України – обіг державних облігацій України та діяльність комерційних банків; 

 2) Антимонопольний комітет України –питання антимонопольного законодавства, включаючи встановлення максимальних розмірів тарифів для оплати послуг професійних учасників фондового ринку;

3) Служба безпеки України – питання захисту інформації в Національній депозитарній системі.

Застосування адміністративно-правових засобів захисту прав власників цінних паперівє виключною прерогативою Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Усвідомлення конкретних соціально-економічних, політичних та інших умов, які на сьогодні характеризують правовідносини на ринку цінних паперів в Україні, змушує нас акцентувати увагу на тематиці адміністративно-правових засобів захисту прав інвесторів в цінні папери. Зокрема, спостерігається загрозлива тенденція збільшення випадків вчинення учасниками ринку цінних паперів правопорушень, пов’язаних із корпоративним управлінням, випуском і обігом цінних паперів. Такий стан справ викликає занепокоєння, оскільки протиправна поведінка професійних учасників ринку цінних паперів та посадових осіб емітентів зазвичай призводить до суттєвого порушення або обмеження прав і законних інтересів інвесторів в цінні папери. Найбільш проблемними питаннями ринку цінних паперів були і залишаються питання щодо: 1) ведення систем реєстрів власників іменних цінних паперів акціонерних товариств; 2) перереєстрації прав власності на іменні цінні папери, що обертаються в документарній формі; 3) скликання та проведення загальних зборів акціонерних товариств, 4) проведення додаткових емісій акцій в акціонерному товаристві тощо. Починаючи із середини 2005 р. в Україні почала набирати загрозливих обертів тенденція рейдерських захоплень акціонерних товариств. Рейдерство, тобто протиправне захоплення або поглинання підприємств здатне підірвати підвалини не тільки ринку цінних паперів, а й економіки країни загалом.

Розбудова ефективної системи адміністративно-правових засобів захисту прав інвесторів в цінні папери є ключовим фактором забезпечення правопорядку на ринку цінних паперів, гарантування права власності на цінні папери. В дисертації обґрунтована теза про те, що термін “адміністративно-правові засоби захисту” найповніше розкривається через призму категорії адміністративно-правового примусу. Адміністративно-правовий примус на ринку цінних паперівзагалом зберігає властивості, притаманні адміністративному примусу, водночас має низку специфічних властивостей, кількість і значення яких не дає підстав для виділення його як самостійний різновид державно-правового примусу, хоча дає змогу якнайповніше розкрити зміст цієї правової категорії. Адміністративно-правовому примусу на ринку цінних паперів, зокрема, притаманні такі ознаки:1) є засобом реагування держави на порушення норм законодавства про цінні папери або ситуації за яких наявні загрози порушення прав учасників фондового ринку; 2) застосовується як органами державної влади, так і недержавними організаціями – саморегулівними організаціями професійних учасників ринку цінних паперів, створеними відповідно до спеціальногозаконодавства;3)втілюється в життя на підставі норм законодавства про цінні папериі частково, що стосується відповідальності фізичних осіб за правопорушення на ринку цінних паперів,– з урахуванням вимог Кодексу України про адміністративні правопорушення; 4) заходи адміністративного примусу на фондовому ринку застосовуються переважно до юридичних осіб та їх посадових осіб (керівників).В окремих випадках стосовно громадян можуть застосовуватися заходи адміністративної відповідальності за порушення законодавства про цінні папери, порядок та підстави застосування яких регламентуються КУпАП; 5) за характером впливу є засобом психічного впливу на поведінку учасників ринку цінних паперів і проявляється у вигляді обмежень особистого, організаційного та майнового характеру; 6) примусові заходи переважно закріплюються у законодавстві у вигляді санкцій – негативних мір впливу, що має притерпіти учасник фондового ринку, посадова особа учасника ринку цінних паперів, а так само громадянин, який допустив порушення вимог законодавства на ринку цінних паперів.

До тог ж, з метою удосконалення практики правозастосування запропоновано розподілити заходи адміністративно-правового примусу на ринку цінних паперів на заходи: попередження порушень норм законодавства, припинення порушень норм законодавства, поновлення порушених прав учасників ринку цінних паперів, процесуального забезпечення встановлення факту та складу правопорушення, а також відповідальності учасників ринку цінних паперів, їх посадових осіб та громадян.

Адміністративно-правові заходи попередження порушень норм законодавства на ринку цінних паперівце примусові заходи, спрямовані на виявлення передумов порушення норм законодавства на ранніх стадіях або накладення таких правообмежень на учасників ринку цінних паперів (головним чином – професійних учасників ринку), що унеможливлюють порушення прав інвесторів в цінні папери та інших учасників ринку. Застосування заходів попередження законом не пов’язано із необхідністю попереднього виявлення факту протиправної поведінки учасника фондового ринку. Відповідні заходи застосовуються за наявності “адміністративної необхідності”, під якою слід розуміти такий стан справ за якого невжиття державою заходів примусу може призвести до суттєвого порушення прав учасників ринку цінних паперів.

За характером впливу на об’єкт примусу, попереджувальні (превентивні) заходи Комісії слід поділяти на дві групи: примусові заходи, пов’язані із встановленням правообмежень та контрольно-наглядові провадження. До першої групи заходів належать такі повноваження Комісії: а) зупинення на певний термін клірингу та укладення договорів купівлі-продажу цінних паперів, б) зупинення на термін до одного року розміщення (продаж) та обіг цінних паперів того чи іншого емітента; в) припинення допуску цінних паперів на фондові біржі або торгівлю ними на будь-якій фондовій біржі. Контрольно-наглядова діяльність Комісії проявляється у таких формах: 1) проведення планових/позапланових перевірок; 2) направлення письмових запитів (вимог про надання документів); 3) направлення державних представників для контролю за реєстрацією акціонерів для участі у загальних зборах акціонерних товариств; 4) призначення державних представників для контролю за діяльністю професійних учасників ринку: фондових бірж, депозитаріїв та торговельно-інформаційних систем; 5) розгляд звернень учасників ринку цінних паперів.

Адміністративно-правові заходи припинення застосовуються державою з метою примусового припинення порушень норм законодавств на ринку цінних паперів, усунення шкідливих наслідків протиправної поведінки учасників ринку цінних паперів. Адміністративно-правові заходи припинення застосовується лише в разі виявлення факту порушення учасником ринку цінних паперів або громадянином норм законодавства про цінні папери. Заходи припинення поділяють на: 1) універсальні – ті, що застосовуються до переважної більшості правовідносин на фондовому ринку; 2) спеціальні – ті, що застосовуються тільки щодо певної групи правовідносин на фондовому ринку. До універсальних заходівналежить розпорядження уповноваженої особи Комісії щодо усунення порушень законодавства про цінні папери. Аналіз практики правозастосування свідчить, що відповідний захід є водночас і заходом відновлення прав інвесторів та інших учасників ринку цінних паперів. До групи спеціальних заходівадміністративного припинення відноситься: а) призначення тимчасово (до двох місяців) керівників фондових бірж, депозитаріїв та інших установ інфраструктури фондового ринку; б) припинення або зупинення торгівлі на фондовій біржі; в) визнання емісії цінних паперів недобросовісною, і як наслідок, прийняття рішення про відмову в реєстрації проспекту емісії та випуску цінних паперів та/або зупинення відкритого (публічного) розміщення цінних паперів; г) визнання емісії цінних паперів недійсною. Суттєвим недоліком зазначеної системи є те, що Комісією не затверджений порядок застосування таких заходів, як: а) визнання емісії цінних паперів недобросовісною, і як наслідок, прийняття рішення про відмову в реєстрації проспекту емісії та випуску цінних паперів та/або зупинення відкритого (публічного) розміщення цінних паперів; б) визнання емісії цінних паперів недійсною.

Адміністративно-правові заходи процесуального забезпечення встановлення факту та складу правопорушенняна ринку цінних паперів проявляються в тому, що уповноважені особи Комісії під час проведення перевірок учасників ринку цінних паперів мають право вилучати на строк до трьох робочих днів документи, що підтверджують факти порушення актів законодавства про цінні папери.

Найбільш комплексну групу заходів адміністративно-правового примусу на ринку цінних паперів складають заходи адміністративної відповідальності учасників ринку цінних паперів. Адміністративній відповідальності, як публічно-правовому засобу захисту прав інвесторів в цінні папери, притаманні такі ознаки:1) застосовується уповноваженими особами за порушення установлень законодавства про цінні папери; 2) склади правопорушень закріплені як на рівні законів України, так і на рівні підзаконних нормативно-правових актів; 3) суб’єктом адміністративного правопорушення можуть бути юридичні особи – учасники ринку цінних паперів, і фізичні особи – громадяни і посадові особи учасників ринку цінних паперів; 4) заходи відповідальності (стягнення) у законодавстві переважно закріплюються у вигляді санкції – негативної міри реагування держави на вчинене правопорушення; 5) санкції накладаються за умови наявності в діях особи складу правопорушення за наслідком розгляду уповноваженою особою справи про порушення вимог законодавства на ринку цінних паперів.

Таким чином, як бачимо, адміністративна відповідальність за правопорушення на фондовому ринку є формою та мірою державного осуду юридичної або фізичної особи, що порушила установлення законодавства про цінні папери, сутність якого полягає у порушенні та розгляді справи про правопорушення, і, як наслідок, – у разі доведення наявності в діях особи складу правопорушення – накладенні на винну особу стягнень (санкцій). Відповідно до існуючої конструкції, інституту адміністративної відповідальності на ринку цінних паперів, на юридичних осіб – учасників ринку накладаються такі стягнення: а) штраф; б) попередження; в) зупинення на термін до одного року розміщення (продаж) та обіг цінних паперів того чи іншого емітента; г) зупинення/анулювання дії ліцензій, виданих нею; ґ) припинення або зупинення торгівлі на фондовій біржі. Фізичні особи (громадяни та посадові особи підприємств) несуть відповідальність лише у вигляді штрафу.

Низька ефективність заходів адміністративно-правового примусу на ринку цінних паперів значною мірою пов’язана із наявністю прогалин та “конфліктів” у законодавстві про цінні папери, зокрема, у Законі України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”. Як істотні недоліки нормативно-правової регламентації інституту адміністративно-правового примусу на ринку цінних паперів слід виділити таке.

По-перше, відсутній чіткий розподіл заходів примусу на заходи попередження, припинення та заходи відповідальності. Наведений вище класифікаційний розподіл заходів примусу на ринку цінних паперів на даний час носить новітній науково-теоретичний характер, проте, на нашу думку, доречним є запровадження його на рівні закону. Відсутність у чинному законодавстві про цінні папери диференціації заходів адміністративно-правового примусу призводить до зниження ефективності правозастосування. Скажімо, непоодинокими є випадки, коли заходи попередження правопорушень застосовуються в порядку накладення стягнень за правопорушення на ринку цінних паперів. Так, зупинення на термін до одного року розміщення (продаж) та обіг цінних паперів того чи іншого емітента має на меті попередження порушення прав інвесторів в цінні папери, однак застосовується уповноваженими особами як стягнення. Доречним є закріплення інституту відповідальності та адміністративно-деліктної політики Комісії як окремої форми державного регулювання ринку цінних паперів. У зв’язку з вищевикладеним, абзац 4 ч. 1 ст. 3 Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” (далі – Закон) пропонується викласти у такій редакції: “– притягнення до відповідальності учасників ринку цінних паперів, їх посадових осіб та громадян за порушення вимог законодавства про цінні папери, у тому числі нормативно-правових актів Комісії, а також застосування заходів попередження і припинення правопорушень”.

По-друге, за об’єктом контролю, контрольні процедури на ринку цінних паперів поділяються на: 1) контроль за діяльністю професійних учасників ринку цінних паперів та саморегулівних організацій; 2) контроль за діяльністю емітентів. Водночас чинним законодавством про цінні папери не передбачено відповідної диференціації. У зв’язку з вищевикладеним, з метою удосконалення контрольно-наглядової діяльності на ринку цінних паперів п. 9 ст. 8 Закону слід викласти у такій редакції: “ – проводити самостійно чи разом з іншими відповідними органами перевірки діяльності осіб, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, фондових бірж та саморегулівних організацій на предмет дотримання вимог законодавства про цінні папери, а так само проводити перевірки діяльності емітентів на предмет дотримання вимог законодавства щодо корпоративного управління, проведення операцій з розміщення цінних паперів, операцій викупу та подальшого розповсюдження цінних паперів власної емісії”.

По-третє, система стягнень, закріплених законодавством про цінні папери, не відповідає вимогам часу, а саме:

– розмір штрафів не відповідає суспільній шкідливості правопорушень, що допускаються учасниками ринку цінних паперів (особливо – професійними учасниками ринку), а також обсягам прибутків, що отримуються за рахунок протиправної діяльності. Необхідно в декілька разів збільшити розмір штрафів, що накладаються як на фізичних, так і на юридичних осіб, при цьому, встановивши мінімальний розмір штрафу на рівні 20-25% від його граничного розміру;

– стосовно фізичних осіб (посадових осіб учасників ринку цінних паперів та громадян) може застосовуватися лише санкція у вигляді штрафу. Такий стан справ не відповідає практиці правозастосування країн з розвиненим фондовим ринком. Очевидно, що перелік санкцій слід розширити, додавши такі: скасування сертифікату сертифікованої особи (за наслідком цього особа має бути звільнена із займаної посади та пройти відповідні курси навчання й отримати сертифікат повторно); позбавлення права обіймати відповідні посади в господарських товариствах, що здійснюють діяльність на ринку цінних паперів (емітенти, професійні учасники) чи займатися певною діяльністю протягом 1-3 років;

– за значний сегмент порушень вимог законів щодо цінних паперів та нормативних актів Комісією може бути застосована санкція лише у вигляді попередження, яка, власне, не є адекватною мірою реагування держави на правопорушення на ринку цінних паперів. Необхідно переглянути систему санкцій з тим, щоб звести до мінімуму застосування попередження як санкції або взагалі вилучити її із переліку;

– повноваження Комісії стосовно: а) зупинення на термін до одного року розміщення (продаж) та обіг цінних паперів того чи іншого емітента, б) зупинення або припинення торгівлі на фондовій біржі; в) зупинення або припинення допуску цінних паперів на фондовій біржу або торгівлі ними на будь-якій фондовій біржі не слід включати до переліку стягнень, що накладаються за наслідком розгляду справ про правопорушення. Вищезазначені заходи примусу слід залишити у вигляді повноважень Комісії, спрямованих на попередження та припинення порушень норм законодавства про цінні папери;

– зупинення дії ліцензії як санкція в її сучасному форматі не є суттєвим інструментом впливу на діяльність професійних учасників ринку цінних паперів, оскільки не викликає суттєвих юридично значущих наслідків для такого учасника. У той же час, упровадження зазначеної санкції значно звужує підстави застосування санкції у вигляді анулювання дії ліцензії, яка за своїм змістом є більш вагомим заходом відповідальності. Необхідно розширити перелік підстав анулювання дії ліцензії за рахунок підстав для зупинення дії ліцензії.

З огляду на це Закон слід доповнити ст. 8-1 “Повноваження Комісії щодо накладення санкцій (стягнень) за правопорушення на ринку цінних паперів”.

 “У разі порушення юридичною особою – учасником ринку цінних паперів вимог законодавства про цінні папери, у тому числі нормативних актів Комісії, уповноважені особи Комісії мають право накладати такі санкції: 1) штраф; 2) зупинення дії ліцензій, виданих Комісії; 3) анулювання дії ліцензій, виданих Комісії.

У разі порушення посадовою особою учасника ринку цінних паперів вимог законодавства про цінні папери, в тому числі, нормативних актів Комісії, уповноважені особи Комісії мають право накладати наступні санкції: 1) штраф; 2) скасування сертифіката сертифікованої особи; 3) позбавлення права протягом 1-3 років обіймати посади в господарських товариствах, що здійснюють діяльність на ринку цінних паперів (емітенти, професійні учасники) чи займатися певною діяльністю на ринку цінних паперів.

У разі порушення громадянином України, громадянином іноземної держави, особою без громадянства вимог законодавства про цінні папери, у тому числі нормативних актів Комісії, уповноважені особи Комісії мають право накладати такі санкції: 1) штраф; 2) попередження.

Уповноважені особи Комісії мають право накладати на посадову особу учасника ринку цінних паперів санкцію у вигляді позбавлення права протягом 1-3 років обіймати посади в господарських товариствах, що здійснюють діяльність на ринку цінних паперів (емітенти, професійні учасники) чи займатися певною діяльністю на ринку цінних паперів чи санкцію у вигляді скасування сертифіката сертифікованої особи одночасно із санкцією у вигляді штрафу”.

Таким чином, перелік існуючих санкцій (закріплених нині у ст. 8 Закону) буде значно розширений. При цьому п.п. 5, 7, 14 ст. 8 Закону необхідно виключити, як такі, що будуть дублювати положення ст. 8-1 Закону.

По-четверте, повноваження щодо зупинення розміщення та обігу цінних паперів необхідно розмежувати, оскільки мова йде про різні за характером правовідносини. Розміщення відбувається на первинному ринку цінних паперів, обіг – на вторинному. Не завжди доречно об’єднувати зупинення розміщення та обігу цінних паперів емітента. У зв’язку з вищевикладеним, п. 5 ч. 1 ст. 8 Закону пропонується викласти у такій редакції: “у разі порушення законодавства про цінні папери, нормативних актів Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку виносити попередження, зупиняти на термін до одного року розміщення цінних паперів того чи іншого емітента, зупиняти на термін до одного року (продаж) та обіг цінних паперів того чи іншого емітента, зупиняти дію ліцензій, виданих Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, анулювати дію таких ліцензій.

По-п’яте, існуючий розмір санкцій фінансового характеру (штрафів) має бути переглянутий з метою його суттєвого збільшення. Зокрема, абз. 2 ч. 1 ст. 11 Закону викласти у такій редакції: “за випуск в обіг та розміщення незареєстрованих цінних паперів відповідно до чинного законодавства – у розмірі від 10 000 до 50 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або в розмірі від 100 до 200 відсотків прибутку (надходжень), одержаних у результаті цих дій”. Абзац 3 ч. 1 ст. 11 Закону викласти у такій редакції: “за діяльність на ринку цінних паперів без ліцензії, одержання якої передбачено чинним законодавством, – у розмірі від 5000 до 25 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян ”. Абзац 4 ч. 1 ст. 11 Закону викласти в такій редакції: “за ненадання, несвоєчасне надання або надання завідомо недостовірної інформації – у розмірі від 1 000 до 5 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”. Абзац 5 ч. 1 ст. 11 Закону викласти у такій редакції: “за ухилення від виконання або несвоєчасне виконання розпоряджень, рішень про усунення порушень щодо цінних паперів – у розмірі від 500 до 2 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян ”.

По-шосте, положення ст. ст. 11, 13 Закону потребують суттєвого доповнення за рахунок додаткових складів правопорушень на ринку цінних паперів, пов’язаних із розголошенням посадовими особами учасників ринку цінних паперів інсайдерської інформації, порушенням посадовими особами емітентів вимог законодавства щодо корпоративного управління.

У зв’язку з вищевикладеним пропонується ч. 5 ст. 13 Закону викласти у такій редакції: “Порушення вимог законодавства з питань емісії цінних паперів тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб емітента цінних паперів від 50 до 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та позбавлення права протягом 1-3 років обіймати посади в господарських товариствах, що здійснюють діяльність на ринку цінних паперів, на засновників (учасників) емітента чи їх посадових осіб чи уповноважених ними осіб від 100 до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”.

Статтю 13 Закону доповнити ч. 10 такого змісту: “Порушення вимог законодавства щодо корпоративного управління, проведення операцій викупу та подальшого розповсюдження цінних паперів власної емісії тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб емітента цінних паперів від 50 до 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

 Порушення вимог законодавства щодо корпоративного управління, проведення операцій з викупу та подальшого розповсюдження цінних паперів власної емісії, якщо такі дії призвели до неправомірного зменшення частки акціонера в статутному фонді акціонерного товариства або позбавлення акціонера права власності на належні йому акції тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб емітента цінних паперів від 100 до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та позбавлення права протягом 1-3 років обіймати посади в господарських товариствах, що здійснюють діяльність на ринку цінних паперів”.

Вищезазначені зміни та доповнення до Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” позитивно вплинуть на дієвість інституту відповідальності та системи заходів адміністративно-правового примусу на ринку цінних паперів в цілому.

Державне регулювання фондового ринку має органічно поєднуватися із механізмами саморегулювання. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 47 Закону України “Про цінні папери та фондовий ринок” регулювання фондового ринку здійснюється, у тому числі саморегулівними організаціями – некомерційними, недержавними організаціями, які створюються професійними учасниками ринку цінних паперів на добровільних засадах. Завдання захисту прав учасників ринку цінних паперів, у тому числі інвесторів нерозривно пов’язано із наявністю у саморегулівних організацій компетенції, передусім, щодо: 1) встановлення правил, стандартів та вимог до здійснення діяльності членів СРО, які б захищали інтереси інвесторів та були спрямовані на попередження правопорушень; 2) здійснення постійного контролю за дотриманням членами СРО правил, стандартів, вимог, які встановлені саморегулівною організацією та дотриманням вимог законодавства про цінні папери, правил, стандартів професійної діяльності; 3) розгляду скарг клієнтів, членів СРО щодо порушення вимог чинного законодавства професійними учасниками ринку цінних паперів; 4) застосовування заходів впливу до своїх членів, які порушують вимоги чинного законодавства, статуту та внутрішніх документів СРО, зокрема:подання клопотання до Комісії про припинення (зупинення) дії ліцензії на провадження професійним учасником фондового ринку певного виду діяльності; виключення професійного учасника ринку із членів СРО тощо.

У майбутньому Комісії слід делегувати СРО права застосовувати за порушення вимог правил саморегулівної організації або вимог законодавства про цінні папери такі санкції, як попередження і штраф. Отже, певний сегмент компетенції СРО має яскраво виражений правоохоронний відтінок. Таким чином, як бачимо, саморегулювання професійних учасників ринку цінних паперів є невід’ємною складовою регулювання ринку цінних паперів та вагомим адміністративно-правовим інструментом захисту прав власників цінних паперів.

Наявність ефективної системи адміністративно-правових засобів захисту прав інвесторів в цінні папери відіграє неабияку роль в становленні цивілізованих “правил гри” на фондовому ринку, що, в свою чергу, позитивно вплине на інвестиційну привабливість української економіки, дозволить активізувати процесзалучення внутрішніх та зовнішніх інвестицій в економіку країни.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

  1. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. –www.rada.gov.ua
  2. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. № 8073-X (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  3. Конституція України від 28 червня 1996 р. (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  4. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. –www.rada.gov.ua
  5. Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом: Закон України від 28 листопада 2002 р. № 249-IV // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  6. Про цінні папери і фондову біржу: Закон України від 18 червня 1991 р. № 1201-XII (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  7. Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні: Закон України від 30 жовтня 1996 р. № 448/96-ВР (зі змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 51. – Ст. 292.
  8. Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів: Закон України від 10 грудня 1997 р. № 710/97-ВР (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  9. Про цінні папери і фондовий ринок: Закон України від 23 лютого 2006 р. № 3480-ІV // Офіційний сайт Верховної Ради України. –www.rada.gov.ua
  10.  Про Національний банк України: Закон України від 20 травня 1999 р. № 679-XIV (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  11.  Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди): Закон України від 15 березня 2001 р. № 2299-III // Відомості Верховної Ради України. – 1998. № 24. – Ст. 137.
  12.  Про господарські товариства: Закон України від 19 вересня 1991 р.  № 1576-XII (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  13. Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг: Закон України від 12 липня 2001 р. № 2664-ІІІ (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. –www.rada.gov.ua
  14.  Про приватизаційні папери: Закон України від 6 березня 1992 р. № 2173-XII // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  15.  Про іпотеку: Закон України від 5 червня 2003 р. № 898-IV // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  16.  Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати: Закон України від 19 червня 2003 р. № 979-IV // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  17.  Про іпотечні облігації: Закон України від 23.12.2005 р. № 3273-15 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  18. Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  19. Про Антимонопольний комітет України: Закон України від 26 листопада 1993 р. № 3659-XII (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  20. Про обіг векселів в Україні: Закон України від 5 квітня 2001 р. // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  21. Про Національний банк України: Закон України від 20 травня 1999 р. № 679-XIV (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  22. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000 р. № 2121-ІІІ (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  23. Про звернення громадян: Закон України від 2 жовтня 1996 р. № 393/96-ВР (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  24.  Про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку: Указ Президента України від 12 червня 1995 р. № 446/95 (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. –www.rada.gov.ua
  25.  Про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку: Указ Президента України від 14 лютого 1997 р. № 142/97 (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. –www.rada.gov.ua
  26.  Питання Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку: Указ Президента України від 19 травня 1999 р. № 523/99 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  27. Про затвердження положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України: Указ Президента України від 4 квітня 2003 р. № 229/2003 (зі змінами і доповненнями) // Офіційний вісник України. – 2003. – № 15. – Ст. 650.
  28. Питання Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку: Указ Президента України від 15 грудня 2004 р. № 1488/2004 (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. –www.rada.gov.ua
  29.  Про Загальне положення про міністерство, інший центральний орган виконавчої влади України: Указ Президента від 12 березня 1996 р. № 179/96 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  30.  Про Координаційну раду з питань функціонування ринку цінних паперів в Україні: Указ Президента України від 10 травня 1997 р. № 409/97 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  31.  Про Загальні засади функціонування Національного депозитарію України: Указ Президента України від 22 червня 1999 р. № 703/99 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 25. – Ст. 1161.
  32.  Про систему центральних органів виконавчої влади: Указ Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1573/99 (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  33.  Про додаткові заходи щодо розвитку фондового ринку: Указ Президента від 26 березня 2001 р. № 198/2001 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  34.  Про внесення змін до Схеми організації та взаємодії центральних органів виконавчої влади: Указ Президента України від 19 грудня 2005 р. № 1784/2005 // Офіційний сайт Верховної Ради України. –www.rada.gov.ua
  35.  Послання Президента України до Верховної Ради України “Європейський вибір” на 2002-2011 роки // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  36.  Про концепцію функціонування та розвитку фондового ринку України: Постанова Верховної Ради України від 22 вересня 1995 р. № 342/95-ВР // Відомості Верховної Ради. – 1995. – № 33. – Ст. 257.
  37.  Про Концепцію функціонування і розвитку фондового ринку в Україні: постанова Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1994 р. № 277 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  38.  Про затвердження Заходів щодо реалізації Основних напрямків розвитку фондового ринку на 2001-2005 роки: постанова Кабінету Міністрів України від 14 серпня 2001 р. № 1046 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  39.  Положення про діяльність саморегулівної організації професійних учасників ринку цінних паперів: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 18 березня 2002 р. № 107 (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. –www.rada.gov.ua
  40.  Про затвердження Положення про порядок та умови передачі Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку повноважень саморегулівним організаціям професійних учасників ринку цінних паперів: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 10 вересня 2002 р. № 243 (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. –www.rada.gov.ua
  41.  Про затвердження Положення про порядок складання інформації щодо діяльності саморегулівних організацій ринку цінних паперів та подання відповідних документів до Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 14 червня 2005 р. № 316 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  42.  Правила розгляду справ про порушення вимог законодавства на ринку цінних паперів та застосування санкцій: наказ Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 9 січня 1997 р. № 2 (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. –www.rada.gov.ua
  43.  Про внесення змін до Правил розгляду справ про порушення вимог законодавства на ринку цінних паперів та застосування санкцій: Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 13 лютого 2001 р. № 27 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  44.  Про затвердження Правил розгляду справ про порушення вимог законодавства щодо запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, та застосування санкцій: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 13 серпня 2003 р. № 361 (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  45.  Про затвердження Положення про регулювання діяльності фондових бірж та торговельно-інформаційних систем: наказ Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 15 січня 1997 р. № 9 (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. –www.rada.gov.ua
  46.  Про Основні засади контрольно-ревізійної діяльності Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 17 жовтня 1997 р. № 38 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  47.  Положення про проведення контролю за реєстрацією акціонерів для участі у загальних зборах акціонерних товариств: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку 23 грудня 1998 р. № 199 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  48.  Про здійснення державного контролю за діяльністю бірж та торговельно-інформаційних систем на ринку цінних паперів України: Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку № 119-1 від 17 вересня 1998 р. (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  49.  Про затвердження Порядку формування, ведення та користування відомостями реєстру фондових бірж та торговельно-інформаційних систем: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 6 травня 2003 р. № 181 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  50.  Про впровадження системи оприлюднення інформації на фондовому ринку України: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 24 травня 2001 р. № 173 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  51.  Про затвердження Положення про розкриття інформації емітентами цінних паперів: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 19 грудня 2006 р. № 1591 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  52.  Про затвердження Положення про подання адміністративних даних фондовими біржами та торговельно-інформаційними системами: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 11 червня 2002 р. № 212 // Офіційний сайт Верховної Ради України. –www.rada.gov.ua
  53.  Про затвердження Положення про порядок реєстрації випуску акцій і облігацій підприємств та інформації про їх емісію: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 9 лютого 2001 р. № 18 (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  54.  Про затвердження Порядку та умов видачі ліцензії на провадження окремих видів професійної діяльності на фондовому ринку, переоформлення ліцензії, видачі дубліката та копії ліцензії: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 26 травня 2006 р. № 345// Офіційний сайт Верховної Ради України. –www.rada.gov.ua
  55.  Про порядок контролю за дотриманням Ліцензійних умов провадження професійної діяльності на ринку цінних паперів: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 17 квітня 2003 р. № 162 // Офіційний сайт Верховної Ради України. –www.rada.gov.ua
  56.  Про затвердження Правил проведення перевірок діяльності емітентів та саморегулівних організацій на ринку цінних паперів: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 8 липня 2003 р. № 302// Офіційний сайт Верховної Ради України. –www.rada.gov.ua
  57.  Про здійснення державного контролю за діяльністю фондових бірж, депозитаріїв та торговельно-інформаційних систем: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку № 144 від 8 травня 2001 р. (із змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  58.  Про затвердження Порядку зупинення дії та анулювання ліцензії на окремі види професійної діяльності на фондовому ринку: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 23 квітня 2006 р. № 432 (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  59.  Про затвердження Правил випуску та обігу фондових і валютних деривативів в Україні: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку з цінних паперів від 24 червня 1997 р. № 13 (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  60.  Про визначення операцій, що не відносяться до торгівлі цінними паперами як виду професійної діяльності: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку з цінних паперів від 29 жовтня 2002 р. № 321 (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  61.  Про розкриття інформації в загальному повідомленні акціонерного товариства про проведення загальних зборів: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку з цінних паперів від 26 травня 2006 р. № 324 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  62.  Про затвердження змін до Положення про реєстрацію фондових бірж та торговельно-інформаційних систем і регулювання їх діяльності: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку з цінних паперів від 4 вересня 2003 р. № 364 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  63.  Про затвердження Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку з цінних паперів від 17 жовтня 2006 р. № 1000 (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  64.  Про затвердження Положення про депозитарну діяльність: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку з цінних паперів від 26 травня 1998 р.№ 61 (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  65.  Про затвердження Положення про депозитарну діяльність: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку з цінних паперів від 17 жовтня 2006 р.№ 999 (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  66.  Про затвердження Ліцензійних умов провадження професійної діяльності на фондовому ринку – депозитарної діяльності, а саме діяльності з ведення реєстру власників іменних цінних паперів: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку з цінних паперів від 26 травня 2006 р. № 348 (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  67. Про затвердження Ліцензійних умов провадження професійної діяльності на фондовому ринку – депозитарної діяльності, а саме діяльності з ведення реєстру власників іменних цінних паперів: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку з цінних паперів від 26 травня 2006 р. № 348 (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  68.  Про затвердження Ліцензійних умов провадження професійної діяльності на фондовому ринку – депозитарної діяльності: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку з цінних паперів від 26 травня 2006 р. № 349 (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  69.  Про затвердження Ліцензійних умов провадження професійної діяльності на фондовому ринку – діяльності з організації торгівлі на фондовому ринку: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку з цінних паперів від 26 травня 2006 р. № 347 (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  70.  Про здійснення державного контролю за діяльністю фондових бірж, депозитаріїв та торговельно-інформаційних систем: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 6 липня 1999 р. № 140 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  71.  Про затвердження Змін до Положення про державних представників на фондових біржах, у депозитаріях та торговельно-інформаційних системах: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку з цінних паперів від 14 серпня 2007 р. № 1824 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  72.  Про затвердження Порядку подання уповноваженими рейтинговими агентствами інформації до Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 19 вересня 2006 р. № 855 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  73.  Щодо захисту прав власників цінних паперів при здійсненні депозитарного обліку: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 11 лютого 2003 р. № 64 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  74.  Щодо встановлення вимог достатності ресурсів для виконання статутних зобов’язань саморегулівної організації: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 29 серпня 1997 р. № 23 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  75.  Про визначення інформації, яка належить до інсайдерської: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 21 листопада 2006 р. № 1344 // Офіційний сайт Верховної Ради України. –www.rada.gov.ua
  76.  Про затвердження Річного звіту Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку за 2006 рік: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 21 травня 2007р. № 1080Д // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  77.  Про затвердження Положення про порядок погодження з Антимонопольним комітетом України проектів установчих документів та планів розміщення акцій холдінгових компаній, що створені у процесі корпоратизації і приватизації: розпорядження Антимонопольного комітету України від 21 червня 1994 р. № 7-р // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  78.  Про затвердження Положення про порядок одержання згоди на створення холдінгових компаній у процесі корпоратизації і приватизації: розпорядження Антимонопольного комітету України від 21 червня 1994 р. № 6-р // Офіційний сайт Верховної Ради України. –www.rada.gov.ua
  79.  Про затвердження Положення про порядок одержання згоди Антимонопольного комітету України на поглинання суб’єктів господарювання у процесі приватизації: розпорядження Антимонопольного комітету України від 21 червня 1994 р. № 8-р // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
  80.  Авер’янов В. Б., Андрійко О. Ф., Битяк Ю. П., Голосніченко І. П.,  Ківалов С. В. Адміністративне право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищих навч. закл. У 2 т. Т. 1: Загальна частина / НАН України; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького / В. Б. Авер’янов (гол. ред. кол.). – К.: Юридична думка, 2004. – 583 с.
  81.  Авер’янов В. Б., Андрійко О. Ф., Битяк Ю. П., Голосніченко І. П.,  Ківалов С. В. Адміністративне право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищих навч. закл. У 2 т. Т. 2: Особлива частина / НАН України; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького / В. Б. Авер’янов (гол. ред. кол.). – К.: Юридична думка, 2004. – 624 с.
  82.  Авер’янов В. Б. Нова доктрина українського адміністративного права: концептуальні позиції // Право України. – 2006. – № 5. – С. 11-17.
  83.  Адміністративне право України: Підручник / Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, О. В. Дяченко та ін.; За ред. Ю. П. Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 544 с.
  84.  Адміністративне право в контексті європейського вибору України. Зб. наук. праць. – К.: Міленіум, 2004. – 196 с.
  85.  Адміністративне право України: Підруч. / За заг. ред. С. В. Ківалова. – Одеса: Юридична література, 2003. – 880 с.
  86.  Адміністративне право. Конспект лекцій для студентів / В. Д. Понікаров, Л. К. Веретельник. – Х..: Вид. ХДЕУ, 2004. – 100 с.
  87.  Административное право и процесс: полный курс. Втрое издание, дополненное и переработанное / Ю. А. Тихомиров. – М.: Изд-во Тихомирова М. Ю., 2005. – 697 с.
  88.  Адміністративне право України: Навч. посіб. / За заг. ред. Т. О. Коломоєць, Г. Ю. Гуляєвська. – К. Істина, 2007. – 216 с.
  89.  Адміністративна реформа в Україні: шлях до Європейської інтеграції. Зб. наук. праць. – К.: Міленіум, 2003. – 322 с.
  90.  Андрійко О. Ф. Контроль в демократическом государстве: проблемы и тенденции. – К.: Наукова думка, 1994. – 115 с.
  91.  Андрійко О. Ф. Організаційно-правові проблеми державного контролю у сфері виконавчої влади: Автореф. дис. … на здобуття наукового ступеня д. ю. н.: 12.00.07 / НАН України; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. – К., 1999. – 38 с.
  92.  Андрущенко І. Г. Державний контроль діяльності учасників фондового ринку України (організаційно-правовий аспект). Автореф. дис. … на здобуття наукового ступеня к. ю. н. – К., 2004. – 18 с.
  93.  Андрущенко І. Г. Державний контроль діяльності учасників фондового ринку України (організаційно-правовий аспект). Дис. … на здобуття наукового ступеня к. ю. н. – К., 2004. – 220 арк.
  94.  Баклан О. В. Контрольно-наглядова діяльність та адміністративний примус в сфері охорони праці. Навч. посіб. – К.: Поліпром, 2003. – 168 с.
  95.  Баклан О. В. Про звернення громадян: деякі питання правотворчості та правозастосування // Право України. – 2007. – № 3. – С. 89-93.
  96.  Битяк Ю. П., Богуцький В. В., Гаращук В. М., Дяченко О. В., Зуй В. В. Адміністративне право України: Підручник для студ. юрид. спец. вищих навч. закл. освіти / Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого / Ю. П. Битяк (ред.). – Х.: Право, 2000. – 520 с.
  97.  Бондаренко Г. П. Адміністративна відповідальність в СРСР. – Львів: ЛДУ, 1975 – С. 84.
  98.  Борисенко А. Главное – развитие фондового рынка: о влиянии рейдерства на инвестиционный климат Украины // Инвестгазета. – 2007. – № 18. – Серия специальных приложений. – № 7. – С. 23-26.
  99. Васильев А. С.Административное право Украины (общая часть). Учеб. пособ. – Х.: Одиссей, 2001. – 288с.
  100.  Васильев А. С.Место и роль актов государственного управления в системе организационно-правовых средств управленческой деятельности // Актуальные проблемы государства и права. – Вып. 2. – Одесса, 1995.
  101. Веремеенко И. И.О классификации мер административного принуждения // Вестник МГУ. – 1978. – № 5. – С. 34-37.
  102. Виконавча влада і адміністративне право / За заг. ред. В. Б. Авер’янова. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2002. – 668 с.
  103.  Воронова Л. К., Криницький И. Е., Кучерявенко Н. П.Финансовое право: Учеб. пособ. для студентов юрид. вузов и факультетов. – Х.: Право, 2006. – 384 с.
  104. Воропаєв Ю.Зміни законодавства, скеровані на боротьбу із рейдерством // Захист від недружніх поглинань. – 2007. – С. 6-8.
  105. Галунько В. В.Адміністративно-правова охорона суб’єктів права власності в Україні: Монографія. – Херсон: ВАТ ХМД, 2006. – 356 с.
  106. Гаршина О. К.Цінні папери: Навч. посіб. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 128 с.
  107. Гвардин С. В., Чекун И. Н.Слияния и поглощения: эффективная стратегия для России. – СПб.: Питер, 2007. – 192 с.
  108. Герасименко Є. С.Питання реформування інституту адміністративної відповідальності: Автореф. дис. … к. ю. н.: 12.00.07 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2000. – 21 с.
  109. Господарське судочинство в Україні: Судова практика. Обіг цінних паперів / За ред. І. Б. Шицького. – К.: Праксіс, 2006. – 552 с.
  110. Гранцев І. В., Довгий С. О., Коляденко В. А., Литвин В. М., Лозова Т. І.Приватизація, інвестиції та фондовий ринок: правові засади та практика: У 4 т. Т. 4: Цінні папери та фондовий ринок. – К. Укртелеком, 2001. – 725 с.
  111. Голосніченко І. П.Правосвідомість і правова культура у розбудові української держави // Право України. – 2005. – № 4. – С. 24-25.
  112.  Демківський А. В. Вексельний обіг в Україні: Навч. посіб. – К.: ВІРА-Р, 2003 – 512 с.
  113. Державний контроль в сучасній Україні (теоретико-правові питання): Монографія. – Х.: Державне спеціалізоване видавництво “Основа”, 2003. – 208 с.
  114.  Державне управління: теорія і практика // За заг. ред. д. ю. н., проф. Авер’янова В. Б. – К.: Юрінком, 1998 – 432.
  115. Домашенко С. А.Государство и борьба с рейдерами: начало положено // Враждебные поглощения в Украине. – 2007. – Вып. 1. – С. 48-52.
  116.  Еропкин М. И. О классификации мер административного принуждения // Вопросы административного права на современном этапе. – М.: Госюриздат, 1963. – С. 60-68.
  117. Ерицян А. В.Государственный контроль за соблюдением законодательства субъектами предпринимательской деятельности (теоретический аспект) // Государство и право. – 2002. – № 2. – С. 103-108.
  118. Жилинский С. Э.Правовая основа предпринимательской деятельности (предпринимательское право): Курс лекций. – М.: Издательская группа ИНФРА-М, 1998. – С. 163.
  119. Загорський В. С.Ринок цінних паперів: Принципи організації і механізм функціонування / Львівська комерційна академія. – К., 1995. – 171 с.
  120. Загорський В. С.Цінні папери. Фондова біржа. – К.: ІЗМН, 1996 – 60 с.
  121. Зима О. Т.Адміністративна відповідальність юридичних осіб: Автореф. дис. … на здобуття наукового ступеня к. ю. н.: 12.00.07 / Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2001. – 19 с.
  122. Іванов В. В.Матеріально-правові та процесуальні гарантії законності притягнення до адміністративної відповідальності: Навч. посіб. – Одеса: Астропринт, 2001. – 156 с.
  123. Калюжний Р., Крупчан О.Взаємодія приватного та публічного в цивільному та адміністративному праві України // Юридична Україна. – 2006. – № 10. – 31-39.
  124. Ковальова У. В.Регулювання ринку цінних паперів у США // Фінанси України. – 1997. – № 10. – С. 94-95.
  125.  Коломоєць Т. О. Адміністративний примус в публічному праві України: теорія, досвід та практика реалізації: Монографія / За заг. ред. В. К. Шкарупи. – Запоріжжя: “Поліграф”, 2004. – 404 с.
  126.  Коломоєць Т. О., Гулєвська Г. Ю. Адміністративне право: Навчально-метод. посіб. – Запоріжжя: ЗНУ, 2006. – 140 с.
  127. Колпаков В. К.Адміністративне право України: Підруч. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 733 с.
  128.  Контроль та нагляд у державному правлінні / В. М. Гаращук. – Навч. посіб. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 1999. – 55 с.
  129. Контроль у сфері публічної влади: теоретико-методологічні та організаційно-правові аспекти: Монографія. – Львів: ЛРІДУ УАДУ, 2002. – 468 с.
  130. Комзюк А. Т.Заходи адміністративного примусу в правоохоронній діяльності міліції: поняття, види та організаційно-правові питання реалізації: Монографія / за заг. ред. проф. О. М. Бандурки. – Х., 2002. – 336 с.
  131. Костюченко О. А.Банківське право: Банківська система. Національний банк. Комерційні банки. Розрахунки та кредитування. Ринок цінних паперів. Національне валютне регулювання. Банківські системи зарубіжних країн. Інститут банківської таємниці: Підруч. – 3-те вид. – К.: Вид-во А.С.К., 2003. – 928 с.
  132. Кравченко Ю. Я.Ринок ценных бумаг в вопросах и ответах: Учеб. пособ. – 2-е изд., переработ. и доп. – К.: Ника-Центр, 2005. – 536 с.
  133.  Кравченко Ю. Я. Рынок ценных бумаг: Учеб. пособ. (2-е изд.). – К.: Дакор, КНТ, 2006. – 712 с.
  134.  Кривенко О. Юридична природа адміністративно-попереджувальних заходів // Підприємство, господарство і право. – 2005. – № 5. – С. 69-71.
  135.  Кузнєцова Н. С., Назарчук І. Р. Ринок цінних паперів в Україні: правові основи формування та функціонування. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 526 с.
  136.  Лук’янець Д. М. Про правову природу адміністративно-господарських санкцій // Підприємство, господарство і право. – 2005. – № 3. – С. 10-15.
  137. Лук’янець Д. М.До проблеми систематизації заходів адміністративної відповідальності юридичних осіб // Підприємство, господарство і право. – 2005. – № 11. – С. 12-16.
  138. Лук’янець Д. М.Інститут адміністративної відповідальності: проблеми розвитку: Монографія. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. – 220 с.
  139. Лученко Д. В.Контрольне провадження: Автореф. дис. … на здобуття наукового ступеня к. ю. н.: 12.00.07 / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2003. – 19 с.
  140.  Мендрул О. Г., Шевчук І. А. Ринок цінних паперів. – К.: КНЕУ, 1998. – 152 с.
  141. Мельник В. А.Ринок цінних паперів. Довідник керівника підприємства. Спеціальний випуск. – К.: А.Л.Д., ВІРА-Р, 1998. – 560 с.
  142. Миколенко А. И.Административный процесс и административная ответственность в Украине: Учеб. пособ. Изд. 2-е, доп. – Х.: “Одиссей”, 2006. – 352 с.
  143. Михальский В. В.Деривативы, обеспеченные золотом / Учеб. пособ. – К.: Ника-Центр, Эльга, 2002. – 224 с.
  144. Мица Ю. В.Правова природа похідних цінних паперів. – Х., 2006. – 220 с.
  145. Молотников А. Е.Особенности российских недружественных поглощений // Враждебные поглощения в Украине. – 2007. – Вып. 1. – с. 29-35.
  146. Назарчук І. Р.Правові основи формування та функціонування ринку цінних паперів в Україні (цивільно-правовий аспект): Автореф. дис. … к. ю. н.: 12.00.03 / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 1996. – 29 с.
  147. Неправомерное поглощение предприятий как угроза экономической безопасности государства // Лучшее о безопасности: информационно-аналитический журнал о безопасности общества, предпринимательства и личности. – 2007. – № 3(15). – С. 14-18.
  148. Ней Н. С.Місце теорії управління в правознавстві: Монографія. – Чернівці: Рута, 2007. – 244 с.
  149.  Никонова И. А. Ценные бумаги для бизнеса: как повысить стоимость компаний с помощью IPO, облигационных займов и инвестиционных операций. – М.: Альпина Бизнес Букс, 2006. – 350 с.
  150. Никифорова В. Д., Островская В. Ю.Государственные и муниципальные ценные бумаги. – СПб.: Питер, 2004. – 336 с.: ил.
  151.  Оскольський В. В. Ринок цінних паперів України: погляд через призму діяльності Української фондової біржі. – К.: УФБ, 2001. – 216 с.
  152. Остапович Г. М.Державний контроль на ринку цінних паперів: Дис. … к. ю. н. 12.00.07 / Київський національний торговельно-економічний університет. – К., 2006. – 206 с.
  153. Остапович Г. М.Державний контроль на ринку цінних паперів: суб’єкти і агенти // Прокуратура, людина, держава. – 2004. – № 1. – С. 77-81.
  154. Панова Л. В.Проблеми правового регулювання ринку цінних паперів в Україні: Автореф. дис. … к. ю. н.: 12.00.03 / Національний ун-т внутрішніх справ МВС України. – Х., 2002. — 19с.
  155.  Подцерковний О. П. Проблеми визначення методів і форм державного регулювання господарських відносин // Підприємство, господарство та право – 2002. – № 8. – С. 5.
  156. Попова А. В.Правове становище професійних учасників ринку цінних паперів в Україні: Автореф. дис. … к. ю. н.: 12.00.04 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2006. – 20 с.
  157.  Приступко А. Фінансово-правове забезпечення фондового ринку // Право України. – 2005. – № 10. – С. 22-27.
  158. Пришва Н. Ю.Правові проблеми регулювання обов’язкових платежів. – К.: “ЕксОб”, 2003 – 280 с.
  159. Рынок ценных бумаг: Учеб. / Под ред. В. А. Галанова, А. И. Басова. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Финансы и статистика. – 2002. – 448 с.: ил.
  160. Розин Л. М.Проблемы классификации мер административного принуждения // Управление и право. – 1982. – Вип. 7. – С. 182-189.
  161. Скакун О. Ф.Теория государства и права: Учеб. – Х.: Консум; Ун-т внутр. дел, 200. – 704 с.
  162. Словник фінансово-правових термінів // За заг. ред. Л. К. Воронової. – Ірпінь: Національна академія ДПС України, 2006. – 343 с.
  163. Советское административное право / Под ред. М. И. Еропкина – М., “Юрид. лит.”, 1964. – 392 с.
  164. Советское административное право. Методы и формы государственного управления. – М.: “Юрид. лит.”, 1977. – 336 с.
  165.  Солодкий М. О. Біржовий ринок. – К.: Джерела М, 2002. – 336 с.
  166. Стахов А. И.Административно-публичное обеспечение безопасности // Административное право и процесс. – 2006. – Вип. 4.
  167.  Стеценко С. Г.Адміністративне право України: Навч. посіб. – К.: Атіка, 2007. – 624 с.
  168.  Темченко В. Особливості юридичного змісту термінів “захист” та “охорона” у механізмі забезпечення прав і основних свобод людини // Право України. – 2005. – № 9. – С. 33-36.
  169. Теорія держави і права (опорні конспекти). Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів / Авт.-упоряд. Кравчук М. В. – К.: Атіка, 2003. – 288 с.
  170. Тихомиров Ю. А.Административное право и процесс: полный курс. – М.: Изд-во Тихомирова М. Ю., 2001. – С. 433.
  171.  Ткач Г.Адміністративно-правовий захист: окремі питання прав, свобод та законних інтересів громадян // Джерело: Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2001. – Вип. 36. – 629 с.
  172. Щавінський В. Р.Кримінальна відповідальність за незаконну емісію недержавних цінних паперів: Автореф. дис. … к. ю. н.: 12.00.08 / Нац. академія внутрішніх справ України. – К., 2004. – 19 с.
  173.  Шелудько В. М. Фінансовий ринок: Підруч. – К. Знання, 2006. – 535 с.
  174.  Шкарупа В. К., Коломоєць Т. О., Гулєвська Г. Ю., та ін. Адміністративне право України: Навч. посіб. – К.: Істина, 2007. – 216 с.
  175.  Яроцький В. Л. Цінні папери в механізмі правового регулювання майнових відносин (основи інструментальної концепції): Монографія. – Х.: Право, 2006. – 554 с.
загрузка...
Top