Значення політичної влади для розвитку і функціонування політичних відносин

Вступ

1. Влада як системоутворюючий чинник політичної системи

2. Основні концепції політичної влади

3. Форми та механізм політичної влади

4. Структура влади: суб'єкти-носії, ресурси, різновиди

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Як і поняття «політика», поняття «політична влада» є однією з базисних категорій політології. Політика і влада органічно взаємозв'язані, вони не тільки нероздільні, а й взаємозумовлюють одна одну. Цей зв'язок настільки органічний, що в політології і філософії нерідко виникають дискусії щодо первинності однієї з них.

Зміст політології як навчальної дисципліни може бути розкритий і як розгортання змісту категорії «політика», і як розгортання змісту категорії «влада».

Поняття влади дає ключ до розуміння сутності та призначення політичних інститутів і процесів, самої політики. Визначення цього поняття, з'ясування сутності й характеру політичної влади дає змогу виокремити політичні відносини з усієї сукупності суспільних відносин, має важливе значення для розуміння природи політики й держави.

Про важливість поняття влади в науці свідчить, зокрема, існування особливої галузі науки — кратології (від грецьк. крато— влада і логос — слово, поняття, вчення) як сукупності філософських, соціологічних, політологічних, правових та інших знань про владу.

Б. І. Краснов дає таку характеристику політичній владі: «Політична влада як один із найважливіших проявів влади характеризується реальною здатністю класу (групи, індивіда) проводити свою волю, виражену в політиці»4. Це твердження є тавтологічним, оскільки в ньому політична влада визначається через політику, котра сама є діяльністю щодо здійснення політичної влади.

За визначенням Ф.М.Бурлацького, «політична влада як один із найважливіших проявів влади характеризується реальною здатністю даного класу, групи, а також індивідів, які відображають їхні інтереси, проводити свою волю за допомогою політики і правових норм». У цьому визначенні також криється елемент тавтологічності, який полягає у визначенні політичної влади через політику. Однак на відміну від попередніх визначень воно вказує на найважливіший засіб здійснення політичної влади, яким є правові норми. Реалізація інших видів влади тією чи іншою мірою може відбуватися з використанням правових норм, однак лише для політичної влади такі норми є найважливішим засобом її здійснення. Якщо економічну владу умовно можна назвати «владою грошей», духовно-інформаційну — «владою інформації», сімейну — «владою авторитету», то політичну владу — «владою права». Це зовсім не означає, що політична влада скрізь і завжди здійснюється за допомогою права, однак право є головним засобом її реалізації.


1. Влада як системоутворюючий чинник політичної системи

Будь-яка система має системоутворюючий компонент. Для політичної системи ним є політична влада. Вона інтегрує всі елементи системи, навколо неї точиться політична боротьба, вона — джерело соціального управління, яке, в свою чергу, є засобом здійснення влади. Отже, влада є необхідним регулятором життєдіяльності суспільства, його розвитку та єдності.

Галузь політичної науки, яка досліджує владу, називається кратологією, а вчені, які аналізують її — кратологами. Політологи по-різному тлумачать поняття «влада». Найприйнятнішим є визначення її як здатності, права і можливості розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, вирішальне впливати на долі, поведінку та діяльність людей за допомогою авторитету, волі, примусу, сили тощо.

Політична влада — здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.

Більшість вчених вважає, що джерелом влади є політичне панування, яке постає як панування інтересу, має багато форм, основною з яких влада. У політичній практиці інколи помилково тлумачать навпаки, що влада — джерело панування. Автори таких тлумачень не враховують, що для завоювання влади необхідно спершу стати реальною політичною панівною силою і завоювати владу, а далі — закріпити своє панування.

Поняття «політична влада» ширше від поняття «державна влада». По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в додержавну добу. По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад, влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна влада — завжди політична. По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона послуговується іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними, економічними чинниками тощо.

Державна влада — вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов'язкових для всього населення.

Державна влада функціонує за політико-територiальним принципом. Це означає, що вона не визнає ніяких родових відмінностей, а закріплює населення за певною географічною територією і перетворює його у своїх підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада — суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та незалежна і рівноправна в зовнішніх зносинах.

Загалом проблема теоретичного аналізу політичної влади полягає у з'ясуванні трьох питань: сутність влади (кому вона служить?); зміст влади (у чиїх руках перебуває?); форма влади (як вона організована, якими є апарат і методи її здійснення).

Характеристика політичної влади потребує розгляду питання про її суб'єкт і об'єкт.

Суб'єкт політичної влади. Ним є джерело активної предметно-практичної політичної діяльності, спрямованої на об'єкт. Існує думка, що поняття «суб'єкт влади» і «носій влади» нетотожні. Суб'єкт влади — це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади — державні та інші політичні організації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політичне домінуючих соціальних груп. Такий поділ є відносним. Побутує й інша класифікація владних суб'єктів. Згідно з нею суб'єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:

1. Первинним суб'єктом за республіканського, демократичного правління є народ — носій суверенітету і єдине джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Поняття народ неоднорідне: основними суб'єктами влади є великі групи населення, об'єднані спільністю корінних інтересів і цілей; неосновними — невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо.

2. Вторинні суб'єкти носіїв влади — малі групи, представницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб'єктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обов'язками. Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Наслідки їхньої політики, як відомо, різні: прогресивні й регресивні, плідні та безплідні, благополучні й трагічні. І, нарешті, сукупним (колективним) носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.

Об'єкт політичної влади. Це явища і процеси політичної сфери, на які спрямована дія суб'єктів політики. До розуміння об'єкта влади треба підходити діалектичне, оскільки певні суб'єкти і об'єкти влади можуть мінятись місцями залежно від обставин і ролі. Скажімо, класи, соціальні групи, етнічні спільноти, окремі громадяни, громадсько-політичні організації є суб'єктами або носіями політичної влади, водночас вони і стосунки між ними є об'єктами владного впливу. До об'єктів політичної влади відносять також усі сфери суспільного життя — економічну, духовну, соціальну, науково-технічну тощо, суспільство загалом.

Існує взаємозв'язок, також і різниця поміж такими поняттями, як «влада» та «панування» (політичне). Політичне панування — це один із засобів політичного управління, заснований безпосередньо на безумовній покірності. Це виникає тоді, коли влада інституціалізується, перетворюється на стійке утворення, коли в організації встановлюються позиції, які дають можливість приймати рішення, наказувати, дозволяти та забороняти. «Панування, — писав М. Вебер, — це призначений шанс зустріти покірність певному наказу». Політичне панування не може обмежуватися тільки фактом реалізації влади, воно потребує віри та законності[8, c. 112-114].

Панування нерозривно пов'язане з владою, є формою її організації в суспільстві. Політична влада, яка базується на насильстві, може виникнути і до встановлення панування. Проте у цьому випадку вона не здатна довго протриматись і виконувати свої функції у суспільстві. Панування — це політичний порядок, за якого одні керують, а інші підкоряються, хоча перші можуть перебувати під демократичним контролем других.

Усі ці аспекти цілком реальні, хоча й не рівнозначні. Директивний аспект, тобто влада як засіб примусу до виконання волі наказуючого, як правило, вважається основоположним. Про це свідчать і поширені в політології дефініції влади:

«Влада» означає можливість проводити у даних соціальних відносинах власну волю, навіть всупереч опору, незалежно від того, на чому така можливість ґрунтується» (Макс Вебер).

«Влада — це можливість карати тоді, коли той, кому наказують, повинен підкорятися. Кажучи про накази та покірність, ми маємо на увазі певний тип діяння на поведінку інших осіб, який відрізняється від того, що звичайно називають «впливом» (Єжи Вятр).

«Влада А над В є здатність А досягти того, щоб В зробив те, що він ніколи б не зробив без впливу А» (Роберт Даль).

Проте директивний аспект, як і функціональний та комунікативний, виконує загальну регулюючу роль у відносинах різних, і навіть протилежних тенденцій у суспільному житті, домагаючися реалізації одних тенденцій і блокуючи інші[9, c. 37-38].


2. Основні концепції політичної влади

На сьогодні в науковій літературі існує понад 300 визначень влади. Існування багатьох концепцій влади є свідченням творчих пошуків і водночас недостатньої вивченості проблеми.

Нормативно-формалістична концепція. Згідно з нею джерелом і змістом влади є система норм, передусім, правових. Інколи цю концепцію називають легітимістською (лат. legitimus — законний). Вона виходить з того, що закон виступає і як правовий, і як моральний чинник, який має юридичну силу. Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як політичну концепцію, головна ідея якої полягає в абсолютизації правових норм влади. Як політична доктрина вчення постало в IX—III ст. до н. е. за існування абсолютної монархії. Тоді державна влада реалізовувала абсолютну владу правителя, діяла деспотично, а в управлінні була вкрай бюрократизованою. Нині в демократичних державах легітимізм базується на звеличенні закону — основної регулюючої норми.

Органістична концепція, її змістом є різні версії функціоналізму, структуралізму й солідаризму, що визначають загальносуспільні функції влади, які применшують або ігнорують її класовий характер. Наприклад, за структурно-функціоналістською теорією влада — це особливий вид відносин між управляючими і підлеглими. Роль особи в політичній системі чітко визначена: підтримка існуючої суспільної системи.

У річищі органістичної концепції влади перебуває й елітна теорія влади. Виникнення її обґрунтовується існуванням у суспільстві еліти (фран. élite — краще, добірне, вибране), покликаної управляти масами людей неелітного стану, усіма соціальними процесами в суспільстві (італійські вчені Моска, Парето, німецький дослідник Міхельс та ін.). Щодо розуміння сутності еліти нині немає одностайності. Одні відносять до неї найактивніших у політиці, інші — високопрофесійних чи багатих осіб. Так чи інакше, ця концепція стверджує винятковість носіїв влади, вважаючи еліту суто політичним явищем, незалежно від сфери впливу. Однак історичний прогрес вона розглядає як сукупність циклів зміни пануючих еліт («колообіг еліт»). Ця концепція вважає ідею народного суверенітету утопічним міфом (один з її постулатів гласить, що народ відсторонений від влади), стверджує, що соціальна нерівність — основа життя. Стрижнем теорії еліт є абсолютизація відносин владарювання одних і підкорення інших. Влада виникає як іманентна (внутрішньо зумовлена) властивість постійно існуючої в суспільстві еліти. Правда, деякі західні дослідники критикують цю терію за те, що вона не враховує існування «середнього класу», який становить більшість населення розвинутих суспільств, нівелюючи їхню соціальну поляризованість та елітність.

Суб'єктивно-психологічна концепція. Вона пояснює владу як вроджений інстинктивний потяг людини до влади, панування аж до агресії. Серед доктрин — біхевіористська теорія влади. Вона орієнтує на дослідження індивідуальної поведінки людей у сфері владних відносин, а прагнення до влади проголошує домінуючою рисою людської поведінки і свідомості. Владу тлумачить і як мету, і як засіб. Згідно з поглядами американського політолога Г. Лассуела, будь-який вплив на політику прирівнюється до прагнення влади. У політиці все є владою, а будь-яка влада є політикою. До суб'єктивно-психологічного напряму примикає іструменталістський підхід до розуміння влади — зведення її до використання певних засобів, зокрема насильства і примусу тощо[8, c. 112-114].

Індивідуалістично-соціологічна концепція, її прихильники розглядають владу як гру інтересів — особистих суперечностей між свободою одних та її обмеженнями щодо інших. Цю «гру» забезпечують угоди, переговори. її успіх залежить від здібностей, волі, гнучкості суб'єктів, правил «політичної гри» тощо.

Марксистська концепція влади. Беручи за основу передусім економічні інтереси, що визначають зміст і форму реалізації класових інтересів, вона тлумачить політичну владу як панування певного класу. За Марксом, той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках державна влада, що захищає його ж інтереси. Для нього існує і демократія.

Нині популярною є реляціоністська теорія влади (П. Блау, Дж. Картрайт та ін.), яка тлумачить владу як міжособові стосунки, що дають змогу здійснювати вольовий вплив на індивіда і змінювати його поведінку. Тому американський соціолог П. Блау визначає владу як здатність одного індивіда (чи групи) нав'язувати свою волю іншим, не нехтуючи такими засобами, як страх, покарання тощо[1, c. 39].

3. Форми та механізм політичної влади

Основними формами політичної влади є панування, політичне керівництво й управління. Панування — це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціальних груп) іншим. Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об'єктів влади, через організацію, регулювання та контроль їх розвитку. Але практика владарювання свідчить про існування некоректних, а подекуди й аморальних форм та засобів: підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб'єкта правління. До них належать:

— монархія — єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);

— тиранія — одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;

— аристократія — влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;

— олігархія — влада небагатьох багатих;

— тимократія — особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто — військовою силою;

— теократія — влада церкви;

— охлократія — влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічно;

— демократія — влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян.

Сучасні дослідники виокремлюють ще владу партократи (партійної верхівки, номенклатури), бюрократії (панування вищого державного чиновництва, засилля надцентралізованості й заформалізованості в державі), технократії (вирішальний вплив у суспільстві здійснює науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).

Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Польський політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:

— наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;

— волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі;

— обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

— соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших — їм підкорятися (правове забезпечення)[3, c. 172-174].

Такий механізм владних відносин, чітко працюючи, забезпечує оперативність і дієвість взаємозв'язку суб'єкта і об'єкта, реалізацію функцій. Такими функціями є:

— інтегративна (полягає в об'єднанні соціально-політичних сил суспільства);

— регулятивна (спрямовує політичну волю мас на регулювання життєдіяльності суспільства, правотворчість);

— мотиваційна (формування мотивів політичної діяльності, передусім загальнозначущих);

— стабілізуюча (націленість на стійкий розвиток політичної системи, громадянського суспільства).

Вдосконалення і демократизація політичного управління передбачає пошук нових способів реалізації влади і певні вимоги до неї. З огляду на це російський політичний мислитель Іван Ільїн (1882—1954) сформулював шість аксіом державної влади:

1. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як сила, яка породжує право, а як правочинне повноваження. Право народжується не від сили, а тільки від права і завжди від природного права. Влада, яка не має правової санкції, не має й правового виміру.

2. Державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна. Вона — єдине організоване волевиявлення, яке випливає з єдності права. В кожному політичному союзі державна влада, незважаючи на принцип її поділу, за своєю суттю і метою єдина. Наявність двох державних влад свідчить про існування двох політичних союзів.

3. Влада має здійснюватися людьми, які відповідають високому етичному и політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя. Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним натовпом, а демагоги — його провідниками.

4. Політична програма володарюючих може передбачати лише заходи, які мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати природне право, а воно збігається із загальними інтересами народу і кожного громадянина.

5. Політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально можна втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних, нездійсненних програмних накреслень.

6. Державна влада принципово пов'язана розподільчою справедливістю. Однак влада має право і зобов'язана відступати від неї тоді, коли цього вимагає національно-духовне буття народу.

Практика політичного життя засвідчує, що ігнорування цих аксіом призводить до кризи державної влади, дестабілізації суспільства, конфліктних ситуацій, які можуть переростати навіть у громадянську війну[5, c. 84-85].

4. Структура влади: суб'єкти-носії, ресурси, різновиди

Основними елементами влади є суб'єкт, об'єкт і ресурси. Будь-яка влада відображає певну взаємодію, має як мінімум дві сторони. Одна — це пануюча в політології, її прийнято позначати поняттям «суб'єкт»; це може бути індивід, організація, держава і навіть світова спілка (наприклад ООН). Суб'єкт є безпосереднім носієм влади. Інша сторона — об'єкт, на який власне спрямовані дії суб'єкта. Суб'єкт повинен мати такі властивості, як бажання панувати, воля до влади, компетентність. Відомо, що не всі люди прагнуть до влади, а деякі навіть уникають керівних посад та пов'язаної з цим відповідальності. Однак багато й таких, для яких прагнення до влади пов'язане з можливістю одержання різних благ: високого прибутку, престижу, зв'язків, привілеїв тощо. Проте, крім бажання і волі, суб'єкт влади має бути компетентним, знати справу, за яку береться, становище і настрій підлеглих, краще інших бачити і знаходити вихід з будь-якої складної ситуації керівної соціальної групи. Суб'єкт визначає свою владу у наказах, розпорядженнях, командах, де окреслюється поведінка об'єкта влади, передбачаються санкції, які тягне за собою невиконання розпоряджень. Від наказу та його вимог залежить ставлення до нього іншого важливого елемента влади — об'єкта.

Як уже зазначалося, влада передбачає наявність як мінімум двох партнерів — здійснюючого владу (суб'єкта) і підкореного владі (об'єкта). Без підкорення влада неможлива — якщо немає такого підкорення, немає і влади. Суб'єкт може мати бажання, волю до панування, усі необхідні засоби підкорення, але все це має бути застосоване до об'єкта влади. При цьому поняття «влада» не повинне впливати на відносини наділених свідомістю суб'єктів (індивіда, групи) і предметного світу, світу речей, тобто об'єктів, не здатних втілити волю суб'єкта в дії, як і влада речей, почуттів, дум над людиною. Якщо трапляються тлумачення влади як «сили речей», «влади грошей», «влади над природою» тощо, то це не більш ніж метафора, уособлення речей, що позначає будь-який вид залежності.

Стабільність будь-якої соціальної групи та суспільства в цілому залежить від взаємовідносин суб'єкта та об'єкта влади, від підтримки суб'єкта об'єктом. Відношення об'єкта до суб'єкта панування можуть виявлятись як у вигляді опору і заклику до боротьби на знищення, так і підкорення йому.

Поняття «ресурси влади» вживається у широкому і вузькому розумінні. У широкому — це все те, що суб'єкт влади може використовувати для впливу на об'єкт: це особисті властивості суб'єкта (компетентність, організованість тощо); певні ознаки об'єкта (звичка підкорятися тощо); конкретна ситуація, в якій здійснюється влада (економічне становище, міжнародний стан тощо), а також інші засоби діяння. У вузькому розумінні ресурси — це ті засоби, за допомогою яких суб'єкт влади здійснює вплив на об'єкт влади та за яких може домагатися реалізації своїх розпоряджень. Ресурсами можуть бути: будь-які цінності (гроші, предмети вжитку тощо); засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотивацію людини (засоби масової інформації); знаряддя та інструменти, за допомогою яких можна позбавити людину цінностей, у тому числі власного життя (зброя, карні органи в цілому).

Отже, ресурси влади можна поділити на економічні, соціальні, культурно-інформаційні, силові.

До економічних ресурсів належать всі матеріальні цінності, необхідні для виробництва та споживання, гроші, земля, продукти харчування тощо.

Соціальні ресурси частково збігаються з економічними, тому що підвищення соціального статусу індивіда пов'язане з прибутком і багатством. Але соціальний ресурс містить у собі і такі показники, як посада, престиж, освіта, медичне обслуговування, мешкання.

У сучасний інформаційний вік дуже важливими є культурно-інформаційні ресурси — знання та інформація, а також засоби їх одержання.

Проте юристи, правоохоронні органи зустрічаються переважно з силовими ресурсами. Силові ресурси, насильство — це атрибути будь-якої влади, різниця лише у «дозах» їх використання. Особливостями насильства як ресурсу влади є:

— низький творчий потенціал, його зв'язок, в основному, з руйнуванням, ліквідацією чого-небудь;

— засноване на страху. За допомогою погроз, команд, наказів та заборон можна добитися зовнішньої слухняності і виконання конкретних вимог, але норми та цінності, які передаються людям таким чином, не стають частиною їх внутрішніх особистих переконань та легко зникають зі свідомості, як тільки зникає страх;

— як правило, є дорогим засобом, особливо коли це насильство пов'язане із застосуванням військової техніки;

— водночас завдає серйозної моральної шкоди, викликаючи у відповідь непокору, лють, помсту тощо.

Усе це призводить до висновку про те, що насильство, хоч і є одним із важливих ресурсів влади, має застосовуватись як крайній захід, коли всі інші не приносять бажаного результату, і що не менш важливо, насильство повинне бути суворо обмежене певними політичними, правовими, а також моральними рамками. Воно мусить мати відповідний характер, тобто реакцією на насилля, і бути останнім засобом, коли всі інші вже вичерпані; об'єктом насильства не може бути мирне населення; застосування насильства має бути вибірковим, пропорційним, без вандалізму, тотальної війни проти політичних противників. Крім того, суб'єкт насильства повинен максимально дотримуватися збереження фундаментальних прав і свобод людини, тобто діяти відповідно до правового закону (норм, прийнятих демократичним шляхом, причому обов'язок рівний для всіх громадян). Ці норми мають базуватися на правах людини[5, c. 24-26].

Орієнтиром для політичних суб'єктів повинні бути норми міжнародного гуманітарного права, зокрема Гаазькі та Женевські конвенції, додаткові протоколи до них, які регулюють внутрішні суперечки. Вони захищають права мирного населення, полонених, поранених, обмежують об'єкти нападу.

Зазвичай різні ресурси влади використовуються її суб'єктами комплексно. Але специфічним ресурсом влади є сама людина — демографічні ресурси. Людина — творець матеріальних благ (економічні ресурси), одержувач і поширювач знань та інформації (культурно-інформаційні ресурси). Людина не тільки ресурс влади, але і її суб'єкт та об'єкт.

Відповідно до поділу ресурсів, на яких влада ґрунтується, виділяють різні види влади.

Економічна влада — це контроль над економічними ресурсами, право на різного роду матеріальні цінності.

Соціальна влада — це можливість визначити становище у соціальній структурі статусів, посад, пільг і привілеїв. За допомогою соціальної політики сучасна держава може впливати на соціальний статус населення, викликаючи тим самим його лояльність та підтримку.

Духовно-інформаційна влада — це влада над людьми, яка здійснюється за допомогою наукових знань та інформації. Знання застосовуються для підготовки урядових рішень і для безпосереднього діяння на свідомість людей з метою забезпечення підтримки ними уряду. Таке діяння здійснюється через школу, вузи, а також за допомогою засобів масової інформації. Інформаційна влада може служити різним цілям: поширювати об'єктивні відомості про дії уряду, але і впливати на свідомість, обманюючи людей, всупереч їх інтересам, а нерідко і волі.

Примусова влада спирається на силові ресурси та означає контроль над людьми шляхом застосування фізичної сили. її легальне використання у масштабах суспільства є ознакою політичної влади; проте насильство, фізичний примус може використовуватись і неполітичною владою, наприклад, у стосунках господаря і рабів, деспота-чоловіка та його дружини тощо.

Залежно від суб'єкта влада поділяється на державну, партійну, профспілкову, армійську, сімейну та ін. За масштабом поширення виділяють мегарівень — міжнародні організації (ООН, НАТО, ЮНЕСКО), макрорівень — центральні органи держави та мікрорівень — влада у первинних організаціях і малих групах. Існує класифікація влади за функціями її органів — законодавча, виконавча, судова[4, c. 84-86].


Висновки

Влада є складним за сутністю й багатоманітним за формами вияву явищем суспільного життя. Існує багато різних концепцій і визначень цього поняття. За вихідне й найпростіше можна взяти визначення влади як вплив однієї частини суспільства (індивіда, групи, організації тощо) на поведінку іншої у бажаному для себе напрямі. Уже з такого елементарного визначення видно, що влада є відношенням, отже, передбачає наявність двох сторін. Будь-яке відношення є взаємодією його сторін. Основною особливістю владного відношення є переважний, визначальний вплив однієї його сторони на іншу. Тому сторону з переважним впливом доцільно називати суб'єктом, а сторону, яка цього впливу зазнає, — об'єктом владного відношення. Суб'єктами влади можуть бути індивіди, соціальні групи, організації тощо.

Очевидно, що влада не є властивістю не тільки об'єкта, а й суб'єкта. Вона виступає саме як відношення між ними і не існує як без суб'єкта, так і без об'єкта.

Політична влада — це публічне і монопольне право реалізовувати волю, силу, панування у соціальному житті, тобто право призначених інститутів і закладів приймати рішення, обов'язкові для всіх громадян, спираючись на специфічні засоби та апарат влади.

Отже, різні трактування феномена влади не взаємовиняток, вони фіксують різні цілком реальні аспекти влади. У сучасній політичній літературі нерідко виділяють три такі аспекти (або вимірювання):

— директивний аспект, згідно з яким влада розуміється як панування, що забезпечує виконання наказу, директиви. Тут влада розуміється як можливість здійснити свою волю шляхом застосування різних наявних засобів, ресурсів. Очевидно, що це реальна і дуже важлива характеристика влади;

— функціональний аспект, тобто поняття влади як здатності та вміння практично реалізовувати функцію суспільного управління. Цей аспект влади обумовлений тим, що влада взагалі є виразником певних відносин між тими чи іншими суб'єктами (окремими громадянами чи організаціями);

— комунікативний аспект влади пов'язаний з тим фактором, що влада так чи інакше реалізується через відносини, через мову, зрозумілу всім сторонам суспільного співіснування.


Список використаної літератури

  1. Борисенков А.А. Политические отношения: сущность и виды/ А.А. Борисенков // Социально-гуманитарные знания. -2004. -№ 1. - С. 161-170
  2. Гелей С. Політологія : Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. -5-є вид., перероб. і доп.. -К.: Знання , 2004. -645 с.
  3. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби : Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Ки-рилюк,. -К.: Академія, 2003. -303 с.
  4. Обушний М. Політологія : Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Миколи Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. -К.: Довіра, 2004. -599 с.
  5. Піча В. Політологія : Типові питання та відповіді з лекційного курсу: Навч. посібник/ Володимир Піча, Наталія Хома, Казимир Левківський,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. -174 с.
  6. Політологія : Підручник для студ. вищ. навч. закл./ Ред. Микола Сазонов,; М- освіти України, Харківський державний ун-т. -Х.: Фоліо, 1998. -734 с.
  7. Політологія : Підручник для вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації/ Федір Кирилюк, Микола Обушний, Микола Хилько та ін.; За ред. Федіра Кирилюка,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Здоров'я, 2004. -775 с.
  8. Політологія : Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: ВД "Ін Юре", 2006. -519 с.
  9. Швидак О. Політологія : Практикум/ О. М. Швидак,; М-во освіти України, Ін-т змісту і методів навчання . -К., 1997. -163 с.
загрузка...
Top