Відносини “президент – парламент”: аналіз їх правових основ у країнах з різними системами правління

Вступ.

1. Правова природу інституту президента як глави держави та його відносини з парламентом.

2. Правові відносини «президент-парламент» в Україні та світі.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Під інститутом президентства як інститутом конституційного права, необхідно розуміти сукупність конституційно-правових норм, що регулюють однорідні, відносно відокремлені суспільні відносини, змістом яких є діяльність Президента України. Ці суспільні відносини мають політико-правовий характер, вони врегульовані конституційним, адміністративним, кримінальним і цивільним правом. Однак саме конституційне право має домінуючий вплив на ці правовідносини, що є похідним від їх суб'єкта (Президента України як вищого органу держави) та їх змісту (владні відносини, що пов'язані з діяльністю глави держави у механізмі здійснення державної влади) [5].

У деяких джерелах президент визначається як титул керівників держав, компаній та деяких інших інституцій. Стосовно глав держав є титулом найвищої посадової особи держави, зазвичай з республіканською (тобто не монархічною чи з іншими формами спадкової передачі влади) формою правління. В німецькомовних країнах президентом називають главу уряду (президент ради міністрів) та голову парламенту (президент парламенту).

Д.Б.Катков, Е.В.Корчиго наводять особливості статусу президента в державах з різними формами правління. Так, у президентській республіці: а) президент обирається населенням незалежно від парламенту; б) президент суміщає повноваження глави держави і глави уряду; в) уряду як колегіального органу звичайно не існує. Кожний міністр окремо призначається і звільняється з посади президентом, але кандидатури міністрів повинні бути затверджені парламентом; г) уряд президента не несе політичної відповідальності перед парламентом за політику, що ним проводиться. Парламент не може відправити уряд у відставку. Президент, у свою чергу, не має права розпускати парламент і призначати дострокові вибори.


1.Правова природу інституту президента як глави держави та його відносини з парламентом

Існують різні погляди вчених на правову природу інституту президента як глави держави, проаналізую найбільш поширені з них.

Главу держави, зокрема, розглядають як: посадову особу чи державний орган, який посідає найвище місце в ієрархії інститутів влади [1]; особу, яка формально займає найвищу сходинку в державній ієрархії та здійснює верховне представництво держави у внутрішньо- та зовнішньополітичних відносинах [4] та ін.

Визначають наступні юридичні форми глави держави:

1) монарх - суверенна і не пов'язана політичною відповідальністю особа, якій влада належить за власним правом. Різновидами інституту монарха є: монарх, який успадкував свій пост (наприклад, Велика Британія, Іспанія, Швеція); монарх, призначений своєю сім'єю - правлячою династією (Саудівська Аравія); монарх федерації, обраний монархами суб'єктів федерації (Малайзія, ОАЕ);

2) президент - обраний народом, парламентом або представницькою колегією глава держави, який отримує владу на визначений термін у порядку делегації;

3) колегіальна президентура - обраний парламентом на визначений термін колегіальний орган, який здійснює функції глави держави (наприклад, Державна рада на Кубі, два капітан-регенти в Сан-Маріно, Федеральна рада у Швейцарії);

4) глава уряду, на якого покладено здійснення функцій глави держави (землі ФРН);

5) одноосібний або колегіальний узурпатор - особа чи колегіальний орган, які здійснюють владу без правових підстав, не маючи при цьому ні «царського» походження, ні мандата виборщиків [4].

В юридичній літературі поняття «президентство» визначається через поняття «інститут президента». Це означає, що «президент» виступає як правовий інститут. Термін «президент» походить від латинського слова praesidens і дослівно означає: той, хто сидить попереду [6].

Верховна Рада України є загальнонаціональним представницьким органом державної влади, оскільки вона представляє увесь український народ — громадян України всіх національностей і виступає від імені всього народу. Це випливає як з Преамбули Конституції та її змісту, так і з назви парламенту — "Верховна Рада України".

Однією з істотних особливостей українського парламенту є його однопалатність. Така структура, як зазначалось вище, не є типовою для великих і середніх держав, але в Україні на це є вагомі причини об'єктивного і суб'єктивного характеру. Однопалатна структура українського парламенту зумовлена насамперед тим, що Україна є унітарною державою (ст. 2 Конституції), становлення парламентаризму в Україні (в його класичному розумінні) перебуває на початковому етапі, українське суспільство і, як наслідок цього, український парламент є лише відносно структурованими, а організація державної влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову утвердилася в Україні далеко ще не в усіх відношеннях та іншими обставинами [2, c. 65-66].

Звичайно, однопалатний характер парламенту породжує і може породжувати згодом певні проблеми, зокрема, щодо темпів законотворчості і якості законодавчих актів, місця законодавчої функції в системі функцій парламенту, щодо його відносин з іншими органами державної влади, зв'язків парламентаріїв з виборцями і з парламентами інших країн тощо.

Але при відсутності достатніх зовнішніх передумов для двопалатної структури наш парламент на цьому шляху має пройти певну відстань свого внутрішнього розвитку, визрівання, структуризації.

Парламент України має багатогранні відносини з іншими органами державної влади та з суб'єктами політичної системи: політичними партіями тощо.

Найбільш тісними і багатогранними є відносини парламенту з Президентом. Це зумовлено їхніми функціями і повноваженнями, передбаченими Конституцією та законами, системою отримань і противаг один щодо одного та іншими обставинами.

Вихідним повноваженням Верховної Ради у взаємовідносинах з Президентом є право парламенту призначати вибори Президента у строки, визначені Конституцією (ст. 85). Новообраний Президент, заступаючи на свій пост, складає присягу народові України на урочистому засіданні Верховної Ради (ст. 104 Конституції), виявляючи тим самим повагу як безпосередньо до народу, так і до парламенту України.

Але головним змістом взаємовідносин парламенту і Президента є сам хід здійснення ними своїх функцій і повноважень.

Зокрема, Верховна Рада заслуховує щорічні та позачергові послання Президента про внутрішнє і зовнішнє становище України (ст. 85 Конституції), направляє новоприйняті закони Президентові (ст. 94 Конституції); надає у встановленому законом строки згоду на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсацію міжнародних договорів України, які укладає, як правило, Президент [7, c. 82-84].

Парламент затверджує укази Президента про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її регіонах, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації.

Чільне місце у взаємовідносинах Президента з парламентом посідають питання формування органів державної влади. Так, парламент надає згоду на призначення Президентом Прем'єр-міністра, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна, Голови державного комітету телебачення і радіомовлення, Генерального прокурора України, висловлює недовіру Генеральному прокуророві, що має наслідком його відставку з посади тощо.

Є випадки, коли роль парламенту щодо призначень та інших дій відносно посадових осіб значно вагоміша, хоча це відбувається також за поданням Президента, а іноді й без нього, як-от призначення чи обрання частини складу колегіальних органів державної влади тощо. Зокрема, за поданням Президента парламент призначає на посаду та звільняє з посади голову Національного банку України, призначає на посаду та припиняє повноваження Центральної виборчої комісії.

Широко передбачена Конституцією участь парламенту у формуванні органів державної влади на паритетних засадах з Президентом та іншими органами державної влади. Зокрема, Верховна Рада призначає третину складу Конституційного Суду; призначає та звільняє половину складу Ради Національного банку, призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (ст. 85 Конституції) тощо.

Верховна Рада приймає рішення про направлення запиту до Президента на вимогу народного депутата, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради, попередньо підтриману не менш, як третиною конституційного складу Верховної Ради; має право усунути Президента з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленому Конституцією (ст. 111) [3, c. 61-62].


2. Правові відносини «президент-парламент» в Україні та світі

Позиція президента у системі взаємовідносин президент–парламент–прем’єр-міністр (уряд) залежить від форми правління, норм національної конституції та співвідношення політичних сил. Рівень політичної ваги президента є найвищим за президентської форми правління, меншим у порівнянні з першою формою правління за напівпрезидентської форми правління і найменшим за умов парламентської форми правління. У напівпрезидентській формі правління ми можемо виділити дві різні конструкції, які будуть передбачати відмінний один від одного рівень політичної ваги президента. Найбільший рівень політичної ваги існує в ситуації, коли президент спирається на лояльну щодо себе в політичному плані парламентську більшість і президент стає слабким за умов протиставлення йому парламентської більшості.

Аналіз конституційних характеристик позиції Президента України до прийняття конституційних змін і після свідчить, що Україна має відноситись до напівпрезидентської форми правління. Згідно з А. Лейпхартом, на підставі формальних ознак до цієї форми правління мають належати у Західній Европі: Австрія, Ісландія, Ірландія, Португалія, Фінляндія та Франція.

Порівняння повноважень президентів передбачає виділення системи координат, в межах яких можемо коректно співставити обсяг їх компетенції, статус та інші характеристики глав різних республіканських держав. На нашу думку, оптимальним варіантом є порівняння з допомогою формальних показників. За основу ми взяли методику, запропоновану Аланом Сіарофом [4, c. 56-57]. Спираючись на запропонований ним алгоритм аналізу та індикатори, ми вважаємо за доцільне виділити вісім індикаторів, які охоплюють найбільш важливі питання здійснення владних повноважень. Перший – чи обирається президент на загальнонародних виборах (абревіатура цього індикатора – ЗВ). У разі, якщо – так, тоді країні виставляється: 1, якщо – ні, тоді: 0. Особливість цього індикатора полягає у з’ясуванні обсягу політичної ваги посади президента. Загальнонародні вибори свідчать про те, що президент нарівні з парламентом представляє цілий народ країни і його посада за рівнем політичної ваги дорівнює парламенту. Другий індикатор – чи відіграє президент центральну роль у призначенні прем’єр-міністра, інших міністрів кабінету (ЦР=1, або 0). Третій індикатор – право президента головувати на засіданнях уряду, відповідно впливати на формулювання порядку денного засідань уряду (ГУ=1, або 0). Четвертий індикатор – володіння президентом правом накладення вето на рішення парламенту, тобто правом повернення законопроектів на доопрацювання (ПВ=1, або 0). П’ятий індикатор – чи має президент широкі повноваження у надзвичайних ситуаціях, в умовах стихійних лих, критичної загрози національній безпеці (ПНС=1, або 0). Шостий індикатор – чи відіграє президент головну роль у здійсненні зовнішньої політики, включаючи контроль над радою національної безпеки, а також вирішальне значення у виборі міністрів закордонних справ, оборони, представленні держави на міжнародній арені (ЗП=1, або 0). Сьомий індикатор – здатність президента достроково припиняти повноваження парламенту і оголошувати нові парламентські вибори. В даному випадку ми не розглядаємо такою здатністю підстави оголошення президентом про розпуск парламенту у випадку недотримання певних часових норм при інституційних формуваннях, як в Україні (ДРП=1, або 0). Восьмий індикатор – чи співпадає термін повноважень президента і парламенту країни (ТП=1, або 0). Більший термін повноважень президента, ніж парламенту, сприяє забезпеченню стабільності державної влади, особливо в умовах коли після парламентських виборів процес формування уряду затягується в часі. Перевищуючий термін повноважень, на думку ряду дослідників, також виступає головною складовою гарантування стабільності функціонування у відповідності до інституційного призначення основних політичних інститутів держави з боку голови держави. Що, відповідно, посилює його політичну вагу.

Ми можемо констатувати, що позиціонування повноважень президентів має обов’язково включати в себе аналіз не лише прав і можливостей, які надаються президентам конституціями національних країн, але і реальні de facto повноваження. Обмежуючим чинником щодо могутності посади президента виступає парламент, зокрема, парламентська більшість. Загальною тенденцією європейських країн з напівпрезидентською формою правління є зменшення обсягу повноважень президентів на користь парламентів і фактичне наближення до характеристик країн з парламентською формою правління. Поодиноке виключення серед країн Західної Европи становить Франція, в той же час інститут когабітації здатний призводити до відчутного ослаблення повноважень президента цієї країни. Зміни до Конституції України, які вступили в дію у 2006 р., дозволяють констатувати фактичний перехід політичної системи, в контексті президентських повноважень, від президентської форми правління з потужними авторитарними характеристиками до системи координат напівпрезидентської форми правління [6, c. 26-28].


Висновки

Отже, на відміну від монарха, президент - виборний посадовець, обираний громадянами країни з республіканською формою правління, її парламентом або спеціальною виборчою колегією. Поняття інституту президента різні автори наводять по різному, як правило, залежно від форми правління. Загалом же, дослідивши та проаналізувавши різні підходи до цього питання, інститут президента як інститут конституційного права можна визначити як сукупність конституційно-правових норм, що регулюють однорідні, відносно відокремлені суспільні відносини, змістом яких є діяльність президента.

Особливості статусу президента в парламентській республіці: а) президент обирається парламентом або виборчою колегією з участю парламенту; б) президент - глава держави, виконавча влада належить главі уряду, глава держави звичайно здійснює свої повноваження за згодою та за ініціативою уряду; в) президент призначає главу уряду з числа лідерів найвпливовіших партійних фракцій парламенту і по рекомендації глави уряду призначає інших членів уряду; г) уряд несе політичну відповідальність перед парламентом. До числа країн з парламентарною формою правління відносяться Німеччина, Італія, Швейцарія і інші.

Особливості статусу президента в напівпрезидентській (змішаній) республіці: а) президент обирається населенням незалежно від парламенту шляхом прямих виборів; б) президент є главою держави, виконавчу владу президент здійснює спільно з главою уряду; в) уряд призначається президентом, проте він повинен користуватися довірою парламенту; г) уряд несе відповідальність перед парламентом і частково перед президентом; д) президент володіє правом розпуску парламенту.

Напівпрезидентська форма правління існує у Франції, у Фінляндії, Ісландії, Ірландії. Причому в кожній з цих країн співвідношення елементів президентської і парламентарної форм правління, в сукупності створюючих напівпрезидентську форму правління, неоднакове.


Список використаної літератури

1. Абетка української політики: Довідник/ Авт. кол.: Микола Томенко (керівник), Вікторія Гребельник, Оксана Грязнова та ін.. - К.: Смолоскип, 1998. - 229 с.

2. Костицька І. О. Інститут президентства в Україні: становлення і функціонування: Теоретико-правовий аналіз/ І. О. Костицька; Ін-т законодавчих передбачень і правової експертизи. - К., 2003. - 491 с.

3. Лазор О. Територіальна організація влади в Україні: Навчальний посібник/ Оксана Лазор, Олег Лазор, Анатолій Чемерис,; Мін-во освіти і науки України, Львівський регіональний ін-т державного управління Нац. академії державного управління при президентові України. - К.: Дакор, 2007. - 575с.

4. Погорілко В. Конституційне право України: Підручник/ Віктор Погорілко, Владислав Федоренко; За заг. ред. Віктора Погорілка,; М-во освіти і науки України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького, НАН України, Київський ун-т права. - К.: Наукова думка: Прецедент, 2006. - 338 с.

5. Плахотнюк Н.Г. Інститут президентства в Україні: конституційно-правовий аспект. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. - Х.: Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого, 1999. - С. 16.

6. Романюк А., Шведа Ю. Партії та електоральна політика. - Львів: ЦПД - „Астролябія", 2005. - С. 288.

7. Шатило В. Інститут президентства в системі державної влади України: громадсько-політична література/ Володимир Шатило,. - К.: Український центр політичного менеджменту, 2004. - 159 с.

8. Шляхтун П. Конституційне право України: Підручник/ Петро Панасович Шляхтун. - К.: Освіта України, 2008. - 592 с.

загрузка...
Top