Від яких повноважень відмовилися держави члени на користь ЄС?

Вступ.

Розділ 1. Основні повноваження країн-членів Європейського Союзу.

1.1. Розподіл повноважень між Співтовариством і державами-членами.

1.2. Примусове здійснення обов'язків держав-членів.

Розділ 2. Правові аспекти вступу країни до Європейського Союзу та особливості відмови від своїх повноважень.

2.1. Закріплені повноваження та зайняті сфери діяльності.

2.2. Обов'язки держав-членів щодо Співтовариства.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Цілі та компетенції Європейського Союзу виступають ефективними інструментами здійснення євроінтеграційної політики, а в поєднанні між собою – своєрідним “діючим тандемом”, в якому для досягнення цілей використовуються як засоби повноваження чи компетенції із застосуванням принципу субсидіарності та пропорційності. Вивчення цілей та компетенцій у їх взаємозв’язку та взаємодії на основі принципу субсидіарності і пропорційності є важливим як для розуміння суті європейського управління, так і виявлення особливостей його функціонування.

Питанням цілей – стратегічних, головних, допоміжних тощо ‑творці Європейського Союзу завжди надавали особливої уваги. Про це свідчать цілі, закріплені в засновницьких договорах спочатку Європейських Співтовариств, а потім і Європейського Союзу. Тому їх вивчення є важливою передумовою розуміння складних і тривалих євроінтеграційних процесів та пов’язаних з ними більш конкретних явищ, зокрема становлення й розвитку європейського управління.

Не менш важливого значення надають європейські політики й законодавці такому конституційно-правовому інституту, як повноваження чи компетенції, за допомогою яких після консенсусного розподілу за відповідною процедурою визначаються й закріплюються на національному та на наднаціональному рівнях сфери застосування тих чи інших прав і обов’язків держав-членів та Союзу, їх інституцій, правові механізми реалізації стосовно конкретних політик тощо. Численні компетенції (повноваження) Європейського Союзу щодо найрізноманітніших питань економічної, соціальної, внутрішньо- та зовнішньобезпекової та інших сфер складають як у попередніх засновницьких договорах, так і в Договорі про запровадження Конституції для Європи певні види (або групи, категорії), поділ на які полегшує їх сприйняття і практичне застосування.

Розділ 1. Основні повноваження країн-членів Європейського Союзу

1.1. Розподіл повноважень між Співтовариством і державами-членами

Європейський Союз (ЄС) є унікальним міжнародним утворенням, яке являє собою яскравий приклад успішного політичного та правового співробітництва та економічної інтеграції.

Встановлюючи взаємовідносини між Співтовариством і його членами, важливо точно визначити, де саме проходить "демаркаційна" лінія розподілу повноважень між ними. На відносно ранній стадії розвитку прецедентного права Суд Європейських Співтовариств підтвердив, що Співтовариство набуло "дійсних повноважень, які випливають з обмеження суверенітету або передачі повноважень від держав Співтовариству". Тоді постає запитання, чи набуває Співтовариство виключної юрисдикції щодо напрямів, зазначених у Договорах, внаслідок передачі йому цих повноважень? Відповідь на це запитання доповнюється прецедентним правом Суду ЄС, яке надає Співтовариству виключних, конкуруючих та паралельних повноважень щодо національних органів влади. Чи підпаде сфера регулювання під будь-яке з цих повноважень, залежатиме не тільки від суттєвих положень Договору, а й від усієї його структури.

Виключна юрисдикція. Співтовариство має виключну юрисдикцію в галузях, стосовно яких формулювання положень Договору або їх контекст точно вказують на те, що саме вони надають Співтовариству повні й чітко визначені повноваження, виключаючи водночас будь-яку можливість для держав-членів діяти в односторонньому порядку, навіть до того, як інституції Співтовариства використають ці повноваження, прийнявши відповідні положення3.

Виключну юрисдикцію Співтовариства в деяких галузях затвердив також Суд. Так, у своїй Позиції щодо місцевих цінових стандартів (Local Cost Standard Opinion)4 він встановив, що спільна торгова політика є галуззю, в якій Співтовариство може діяти тільки з метою недопущення будь-яких конкурентних дій з боку держав-членів. В іншому своєму рішенні5 він постановив, що Співтовариство мало виключну юрисдикцію для того, щоб стати стороною міжнародної Конвенції про захист ядерних матеріалів не лише тому, що воно має міжнародну правосуб'єктність, а й враховуючи задачі Договору про заснування Євроатому. В рішенні у справі Kramer 7 Суд Європейських Співтовариств постановив, що політика стосовно зберігання морських ресурсів також є сферою, за яку Співтовариство несе виключну відповідальність.

Наявність сфер, щодо яких Співтовариство має виключну юрисдикцію, ставить і таке питання: а що ж станеться, якщо Співтовариство не прийме відповідних норм у цій галузі? З даного питання Суд ЄС прийняв рішення про те, що передача повноважень щодо цих сфер є повною і визначеною і не може ні спричинити повернення цих сфер під юрисдикцію держав-членів, ні надати останнім можливість діяти в односто-ронньому порядку8. В разі, якщо інституція Співтовариства не діє належним чином, владні органи держав-членів можуть вжити необхідних заходів, але тільки на тимчасовій основі й тільки після проведення консультацій з Комісією і досягнення її згоди. Питання щодо того, які галузі належать до виключної юрисдикції Співтовариства, є дуже важливим, особливо коли виникає необхідність визначити сферу застосування принципу субсидіарності.

Конкуруюча юрисдикція. Протягом тривалого часу країни Східної Європи відмовлялися визнавати Співтовариство міжнародною юридичною особою. Вважалося, що в міжнародних відносинах Співтовариство і держави-члени мають "конкуруючу юрисдикцію". Цей вид юрисдикції завжди розглядався як виключний і тимчасовий9. Крім того, певна кількість галузей не була спеціально віднесена Договором до юрисдикції Співтовариства, але вони потенційно є сферою, за яку Співтовариство несе відповідальність. Доти, доки інституції Співтовариства не прийняли законодавство в цій сфері, держави-члени мали щодо неї конкуруючу юрисдикцію. Але навіть тут повноваження держав-членів не були необмеженими, оскільки ці держави не могли порушувати норми, що стосуються заборони дискримінації, або обмежувати принцип вільного переміщення товарів, осіб, послуг і капіталу10. Показовим прикладом цього можуть стати ті сфери права, що регулюють діяльність компаній, які досі не гармонізовані з правом Співтовариства (і для яких у ньому є певна кількість проектів, з тієї чи іншої причини не були прийняті). Оскільки темп європейської інтеграції значною мірою прискорився, питання щодо цих сфер постають усе рідше.

Паралельна юрисдикція. Цей тип юрисдикції належить до сфер, в яких право Співтовариства є додатковим до національного права. Так, право конкуренції забороняє лише зловживання з боку одного чи кількох підприємств своїм домінуючим становищем на спільному ринку або на значній його частині як "несумісне зі спільним ринком" і таке, що "може негативно позначитися на торгівлі між державами-членами" (ст. 86 ДЗЄС). Тому підприємства, які контролюють істотну частину лише національного ринку, в ст. 86 ДЗЄС не зазначені. Національні органи влади можуть використовувати паралельну юрисдикцію, коли вона стосується права поведінки таких компаній щодо порушення правил конкуренції.

1.2. Примусове здійснення обов'язків держав-членів

Унікальність правопорядку Співтовариства полягає в контролі та примусовому дотриманні законності, яким підпорядковуються суверенні держави разом з інституціями й індивідуумами. Держави-члени мають брати на себе незаперечний обов'язок підкорятися відмінностям, що є результатом тлумачення й застосування договорів.

Підкоряючись обов'язковому рішенню Суду ЄС, вони також делегували Комісії повноваження стосовно переслідування в судовому порядку. Цей захід довіри й інтеграції Суд ЄС проголосив як певне перевищення правил, раніше визнаних у класичному міжнародному праві, і який є процедурою як останнім аргументом, що дозволяє інтересам Співтовариства, відбитим у договорі, переважати над інерцією й опором держав-членів. Однак індивідууми не підпорядковуються Комісії в своїй діяльності.

Процедура, встановлена в статті 226 Договору про ЄСпв, складається з адміністративної та судової стадій. Тому Комісія повинна брати участь у діалозі із зацікавленою державою для встановлення фактів і там, де це виправдано, робити аргументований висновок, що дає звинуваченій державі можливість висловити свої зауваження. Мета передпозової процедури полягає в тому, щоб надати державі можливість пояснити свою позицію стосовно розглядуваного питання й дати їй змогу спробувати відбити звинувачення.

Відмова з боку Комісії приймати зауваження, представлені державою, без пояснень, є неприпустимою. Висновок про те, що проти держави є справа {prima facie case), сам по собі не може бути оскаржений задля забезпечення його скасування, бо держава може захищати свою позицію за процедурою судової стадії слухань. Однак, якщо Комісія не зможе доводити свої звинувачення в адміністративній стадії, справа не перейде до судової.

Установивши порушення (prima facie breach), Комісія має повідомити державі про заходи, які вона вважає за необхідне вжити для його усунення. Якщо ці заходи запроваджені на конкретно визначений час, діяльність має бути припинена, проте поступливість після крайнього терміну не перешкоджає Комісії діяти й надалі. Після того як порушення підтверджує Суд ЄС, судове рішення може мати самостійне значення як підстава для відповідальності, яку держава-член може нести в результаті невиконання своїх зобов'язань, що стосуються інших держав-членів, Співтовариства загалом чи приватних осіб.

Функція судового процесу в справах проти держав-членів повинна показати правову позицію і в такий спосіб спрямувати державу, що допускає правопорушення, в лоно законності. Передбачається, що заохочені владою закону держави виконуватимуть рішення. Якщо вони не зможуть так вчинити, Комісія може вдатися до інших дій, цього разу подати позовну заяву про те, що відповідні держави-члени не зуміли виконати зобов'язання відповідно до договору, але такі випадки, як правило, виняткові.

Якщо Комісія думає, що відповідна держава-член не вжила необхідних заходів, вона, після надання цій державі можливості представити свої зауваження, дасть аргументований висновок, де зазначено пункти, за якими держава не виконала рішення Суду ЄС. Якщо держава не зможе вжити необхідних заходів у межах терміну, встановленого Комісією, остання може передати справу до Суду ЄС. При цьому вона має визначити грошову суму, що сплачується одноразово, або суму штрафу, що заплатить держава за невиконання зобов'язань і в разі незгоди з судовим рішенням. Суд ЄС може присудити одноразово сплатити загальну суму або штраф. Санкція була впроваджена Договором про ЄС, і її ефективність оцінюється як пережиток минулого.


Розділ 2. Правові аспекти вступу країни до Європейського Союзута особливості відмови від своїх повноважень

2.1. Закріплені повноваження та зайняті сфери діяльності

Відносини Співтовариства та держав-членів ґрунтуються на наділених (або делегованих) державою інституційних повноваженнях Співтовариства та розподілі функцій. Зокрема, в межах визначеної сфери інституції Співтовариства мають виняткові повноваженнями, тоді як поза Співтовариством держави-члени зберігають свої права та обов'язки, проте лінія розмежування чітко не визначена. Насправді вона дедалі змінюється на користь Співтовариства/Союзу. Фактично інституції Співтовариства виконують частину первинних повноважень суверенних держав і в цьому сенсі діють як допоміжні.

Крім цього, до межі зазначеного делегування на підставі договору додано спільну сферу, в рамках якої й діють держави-члени. Ця сфера, визначена спочатку в засновницьких договорах, має тенденцію до розширення,

• по-перше, через об'єднавчий вплив преамбули Договору про ЄСпв, що окреслює в загальних термінах політичні, економічні та соціальні цілі Договору, а

• по-друге, за допомогою статті 308 Договору про ЄСпв, яка передбачає для Ради можливість ухвалювати правові акти за рекомендацією Комісії та консультуючись з Європейським Парламентом з питань, що стосуються спільного ринку, розгляд яких спеціально не обумовлений Договором про ЄСпв.

Однак, попри спеціальне обмеження, що є наслідком належності до спільного ринку, функція статті 308 цілком залишкова. Це випливає з самого формулювання статті, за яким її використання як юридичної підстави для застосування певних заходів виправдана тільки там, де жодне інше положення договору не дає інституціям Співтовариства належної влади для вжиття відповідних заходів у розв'язанні конкретного питання.

Стаття сама по собі не може забезпечувати необхідні повноваження для законодавчо визначених заходів, а також її не можна використовувати як замінник договірних положень, котрі, через свою визначену мету, забезпечують правильну правову основу для реалізації законодавства. В межах цих обмежень розвивалися нові політики, що стосуються енергетики, промисловості, регіонального розвитку, захисту довкілля та споживачів, науки й технологій, освіти й культури.

Після того як делеговані повноваження неможливо відкликати, держави-члени, як зафіксував Суд ЄС у кількох випадках, де Співтовариство діяло в межах своєї компетенції, мають утримуватися від конкурентних дій. З цього випливає, що там, де Співтовариство утворило спільну організацію у визначеному секторі, держави-члени мусять утримуватися від будь-якого одностороннього заходу, навіть якщо цей захід, імовірно, спрямований на підтримку спільної політики Співтовариства.

Поки Співтовариство стверджувало такий порядок, використовуючи свою компетенцію, країни-члени діяли вільно як суверенні держави. Проте запровадження так званої доктрини "зайнятої сфери" нещодавно перешкодило, наприклад, Великій Британії ввести правові норми щодо розширення кількості освітлювальних пристроїв, обов'язкових для автомобілів, крім тих, що перелічені в директиві Співтовариства. У такий спосіб Співтовариство визначає ступінь правової інтеграції й не дозволяє державам-членам відхилятися від визначеного курсу або перевищуючи межу, або зазнаючи поразок в досягненні цього. Воно, як правило, не втручатиметься в ситуації, коли держави-члени мають діяти на власний розсуд.

Так само вищезгадані спостереження стосуються Союзу, оскільки Договір про ЄС зачіпає компетенції держав-членів, які дотепер існують поза Договором про ЄСпв. Проте, всупереч принципу солідарності, що властивий і Співтовариству, і Союзові, делегування союзних повноважень не досягли ступеня притаманної Співтовари-ству інтенсивності. Тоді як делегування повноважень Співтовариству є майже завершеним і досконалим, а свої компетенції держави-члени реалізовують через інституційний механізм, Союз працює переважно через механізм міжурядової конференції.

Таке розходження є не тільки питанням ступеня та форми, але, що важливіше, питанням сутності того, наскільки дієвість і обов'язковість рішень взаємопов'язані. Крім того, Союз не може покладатися на певні повноваження, що відбувається стосовно Співтовариства. Судовий контроль щодо Співтовариства є повним у разі взаємоузгоджених дій інституцій і держав-членів, тоді як стосовно Союзу він є тільки пропорційним зобов'язанню держав-членів перед Союзом.

2.2. Обов'язки держав-членів щодо Співтовариства

Серед обов'язків, що існують поза межами договірних зобов’язань держав-членів відповідно до міжнародного права, Договір про ЄСпв об'єднує країни-члени та їхні народи у Співтовариство. Ці обов'язки є загальними й конкретними, точними й не вираженими прямо, горизонтальними та вертикальними.

Обов'язок підпорядковуватися праву ЄСпв адресується державам як органічна єдність. Тому він не звільнює від відповідальності і уряд, і навіть конституційно незалежну державну установу, подібну до парламенту.

Співтовариство також пов'язане принципом солідарності. Найважливіші загальні обов'язки виражені у формах солідарності (за допомогою чого держави-члени зобов'язуються вживати всіх відповідних заходів задля досягнення цілей договорів та утримуватися від будь-яких заходів, які могли б наражати на небезпеку досягнення цих цілей) і недискримінації на основі національної приналежності. Перше часто цитують у випадках, коли держав переслідують у судовому порядку за неспроможність виконати свої зобов'язання; останні, що поєднуються особливо із соціальними положеннями Договору, були розвинуті прецедентним правом Суду Співтовариства не тільки в сфері захисту прав особи, а й також як зброя проти дискримінаційного національного законодавства.

Обов'язок солідарності не дозволяє державам-членам вживати заходів, які слабко відтворювали б право Співтовариства або містили б у своєму зведенні законів національні критерії, не сумісні з правом Співтовариства. Тому не досить, наприклад, для Конституційного суду держави-члена приписати судовому праву нехтувати встановлені законом такі положення, згідно з якими держава має анулювати порушення законодавства. Так само положення муніципального права не можуть бути протиставлені прямій дії постанови, оскільки це може поставити під загрозу основоположний принцип верховенства права Співтовариства. Що стосується директив, то їх слід перенести у внутрішньодержавне право як обов'язкові положення, а не просто як консультативні циркуляри.

Принцип недискримінації на основі національної приналежності стосується всіх людей у всіх передбачених правом Співтовариства ситуаціях. Тому, наприклад, британському туристові, ошуканому у Франції, не могли відмовити в компенсації відповідно до французької системи, яка гарантувала компенсацію для жертв злочину, але обмежувала це тільки для громадян Франції.

Чіткі обов'язки виражаються у формі настанови (наприклад, про те, що обов'язковий митний збір має бути скасований), тоді як обов'язки, що маються на увазі, можуть бути виведені з положень договорів, які передбачають безперечну діяльність (наприклад, регулювання національних монополій або зобов'язань, що є результатом угод з країнами-не членами) або контроль за державними органами в їх виконавчих, законодавчих і судових функціях для полегшення виконання визначених обов'язків.

Є також так званий обов'язок пильнування, який слугує прикладом для права держав-членів вимагати обґрунтованості дій інституцій, навіть якщо вони є учасниками певної діяльності (наприклад, прийняття Радою постанови). Така вимога може бути зроблена за браку компетенції, зловживання владою, порушення права Співтовариства або якоїсь суттєвої процедурної вимоги.

Горизонтальні обов'язки відбивають принцип зворотності міжнародного права, поєднаного з принципом солідарності Співтовариства й збереженого в статті 10 Договору про ЄСпв. Іноді ці обов'язки виражені власне мовою команди або заборони, іноді опосередковано, як умова, що покладає на інституції Співтовариства конкретне завдання, виконання якого має здійснюватися через співпрацю держав-членів і за взаємоповаги.

Наприклад, у сфері товарообігу є обов'язок не дискримінувати іноземні товари, перешкоджаючи їхньому переміщенню, не приймати дискримінаційних податків для захисту національних виробів і, навіть у підтриманому урядом рекламуванні, не закликати громадян купувати національні вироби. Коротко кажучи, держава-член односторонньо не може вибирати зі своїх зобов'язань. Справді, дозволяючи державам-членам користатися перевагами Співтовариства, Договір накладає на них також зобов'язання поважати його правила. Відмова дотримуватися обов'язку солідарності, котрий є фактом прихильності держав-членів до Співтовариства, вдаряє в саму серцевину правопорядку Співтовариства.

Вертикальні обов'язки охоплюють обов'язки держав-членів безпосередньо перед Співтовариством та перед громадянами всіх країн-членів, як і своїми власними. Тому виконавча влада держави-члена має вживати адміністративні заходи, необхідні для втілення політики Співтовариства; законодавчий орган повинен забезпечувати реалізацію законів й упевнитися, що національна система відповідає положенням правової системи Співтовариства, а судочинство мусить гарантувати не тільки правильне застосування законів Співтовариства, а й правовий захист, який зумовлює правопорядок Співтовариства, осіб, незалежно від їхньої національності.

Права індивідуумів зберігаються не тільки щодо принципу вільного руху людей, тобто робітників, самостійних працівників і постачальників послуг та їхніх сімей, і гарантій соціального забезпечення, а й інших різних гарантій. Ці гарантії передбачають однакове ставлення в разі подібних порушень, вчинених громадянами й іноземцями, належних правових процедур і так званого єврозахисту, тобто захисту від кримінального переслідування відповідно до національного права, яке суперечить праву Співтовариства й індивідуальним правам, що їх захищає законодавство Співтовариства.


Висновки

Визначення елементів діяльності Європейського Союзу, тобто правових засобів здійснення регулювання, дасть змогу зробити аналіз їх дієвості та визначити їх ефективність, оскільки видання правових приписів, які є інструментами у механізмі правового регулювання, спрямоване на досягнення необхідного суспільно корисного результату. Тому суспільство завжди зацікавлене, щоб юридичні норми досягали мети, визначеної при їх виданні. Аналіз таких питань якраз і стосується визначення ефективності правового регулювання. Критерієм ефективності правового регулювання є досягнення цілей, поставлених перед ним.

Основними цілями правового регулювання в ЄС можна визначити такі: 1. закріплення особливого статусу інституцій ЄС та їх юридичних актів; 2. стимулювання існуючих відносин, які відповідають загальним інтересам; 3. створення умов для існування та розвитку нових суспільних та міждержавних стосунків; 4. вилучення соціально небезпечних відносин. Співвідношення фактичних результатів дії юридичних норм та цілей, які ставилися при їх виданні, виявляє ефективність правового регулювання. Дослідивши весь процес правового регулювання в ЄС, починаючи від моменту передачі державами-членами частини своїх повноважень інституціям ЄС, аж до створення Європейського Економічного і Валютного союзу як результату дії вдалого механізму правового регулювання, можна зробити ряд висновків. З особливостей створення та діяльності ЄС випливають і особливості його права, які дозволяють говорити про право ЄС як про нову особливу правову систему.

Таким чином, можна зробити висновок, що поглиблення інтеграції в ЄС як наслідок призводить до збільшення законодавчого масиву Співтовариства. Це, в свою чергу, вимагає підвищеної інтенсивності у діяльності по гармонізації законодавств держав-членів з правом ЄС.


Список використаної літератури

1. Атаманчук Г.В. Государственное управление (организационно-функциональные ворпосы): Учеб. пособие. – М.: ОАО НПО “Экономика”, 2000. – 302 с. – (Энциклопедия управленческих знаний).

2. Баррозу Ж.М. Потрібно звільнити величезний невикористаний потенціал Європи // www.delukr.cec.eu.int.

3. Володимир Посельський. Європейський Союз: інституційні основи європейської інтеграції. – К.: Смолоскип, 2002. – 168 с.

4. Грицяк І.А. Право та інституції Європейського Союзу: Навчальний посібник.- К.: “К.І.С.”, 2004. – 260 с.

5. Європейський Союз: консолідовані договори / Пер. Ю.Петруся; Наук. ред. В.Муравйов. - К.: Вид-во “Port-Royal”, 1999. - 206 с.

6. Європейський Союз: основи політики, інституційного устрою та права: Навчальний посібник. / Упорядник – Ін-т європ. політики, Берлін. За наук. ред. В.П’ятницького. – Вид – во “Заповіт”. – 368 с.

7. Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу: Навч. посіб. / Пер. З англ. – К.: Т – во “Знання”, КОО, 2002. – 381 с. (Європейське право).

8. Копійка В.В., Шинкаренко Т.І. Європейський Союз: заснування і етапи становлення. Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2001. – 448 с.

9. Микієвич М. Інституційне право Європейського Союзу у сфері зовнішньої політики та безпеки / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. — Л. : Видавничий центр ЛНУ ім. І.Франка, 2005. — 415с.

10. Сорон Жак – Люк. Курс європейських інституцій: європейська головоломка: Підручник. / Пер. з франц. За ред. В.І. Муравйова. – К.: ІМВ, 2001. – 444 с.

11. Татам Алам. Право Європейського Союзу: Підручник:Пер.з англ. / В.І. Муравйов (ред.). — К. : Абрис, 1998. — 423с.

загрузка...
Top