Вибори як форма народного волевиявлення

Вступ.

1. Поняття і види виборів в Україні.

2. Види виборчих систем. Виборча система України.

3. Вибори депутатів сільських та селищних рад.

4. Сучасний стан законодавчого забезпечення та перспективи внесення змін до виборів депутатів всіх рівнів.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Одним із головних елементів здійснення і відтворення демократичного суспільства є принцип виборності влади. Безперечно, що не весь владний прошарок, а лише його частина підлягають під процедуру прямих всезагальних виборів, але будь-яке демократичне суспільство передбачає механізми впливу звичайних громадян на прийняття політичних рішень та на визначення основних пріоритетів державного розвитку. Проблема вироблення прозорого виборчого механізму існує не лише в країнах перехідного типу – це проблема є актуальною і для більшості сучасних демократій. Україна ж лише намагається запровадити демократичні норми і цінності і тому для нас завдання вироблення дієвих механізмів підтримки демократії за допомогою інституту виборів є вкрай актуальним.

Якщо для більшості країн Європи демократичні вибори є нормою, то Україна лише стає на шлях демократії і від дієвості виборчого механізму залежить не лише якість влади, а і подальша перспектива демократичного розвитку всього суспільства. В країнах перехідного типу на виборчу систему покладаються особливі функції, це і стабілізація політичної системи, рекрутування політичної еліти та збереження і підтримка демократичних цінностей та інститутів у суспільстві.

Окрім того, необхідно звернути увагу на важливе місце, яке займає виборча система у контексті всієї політичної системи. Аналіз трансформації одного із елементів політичної системи, а саме виборчого, дозволяє отримати інформацію про якісний характер усієї системи. А на прикладі України можна виявити закономірності розвитку посттоталітарного суспільства взагалі, адже проблеми становлення політичних режимів у країнах перехідного типу є ідентичними, а це і несталість демократичних традицій, слабкість демократичних інститутів, наявність суспільних антагоністичних протиріч, аморфність партійних формувань і врешті-решт непристосованість виборчих систем до нових політичних реалій.

Гострою залишається і проблема оптимізації вітчизняної виборчої моделі. Розгляд різних типів виборчих систем, аналіз позитивів і негативів виборчих моделей випробуваних в Україні та з’ясування завдань, які покладаються на виборчу систему сучасної України є вкрай необхідним для реформування вітчизняного виборчого законодавства та упередження можливих негативних наслідків трансформаційних процесів.

Становлення й розвиток політичних виборів тісно пов’язані з розвитком державного управління. Демократія, як спосіб функціонування політичної системи суспільства, базується на визнанні народу головним джерелом влади, його права брати участь у вирішенні суспільних і державних справ і наділенні громадян широким колом політичних прав і свобод, що передбачає обрання представницьких органів державної влади й місцевого самоврядування шляхом загальних, рівних і прямих виборів при таємному голосуванні. Вибори – головний інструмент формування, визнання, підтвердження легальності політичної системи й політичного режиму.

В Україні наукові підходи щодо шляхів становлення виборчої системи, удосконалення виборчого законодавства розвивають учені В.Авер’янов, В.Бабкін, В.Журавський, І.Курас, С.Ківалов, В.Медведчук, Н.Нижник, М.Орзіх, В.Погорілко, М.Рибачук, Ф.Рудич, М.Ставнійчук, В.Тодика, В.Цвєтков, В.Шаповал, Ю.Шемшученко та інші.

Окремі методологічні проблеми вдосконалення проведення політичних виборів розглядались у працях Б.Андресюка, А.Білоуса, В.Бондаренка, І.Варзаря, Д.Видріна, Б.Гаєвського, М.Головатого, В.Кременя, В.Литвина, М.Мельника, М.Пірен, В.Ребкала, С.Рябова, В.Троня, Л.Шкляра, В.Яцуби та інших.

1. Поняття і види виборів в Україні

Під виборами в найширшому значенні цього слова розуміють такий спосіб формування керівних органів, що полягає в голосуванні визначених осіб. Завдяки виборам формуються, наприклад, керівні статутні органи політичних партій та громадських організацій, президіальні органи зборів, деякі органи державної влади та органи місцевого самоврядування тощо.

Вибори в конституційному праві - це спосіб формування органу державної влади, органу місцевого самоврядування або наділення повноваженнями їхньої посадової особи шляхом голосування уповноважених на те осіб і визначення результатів такого голосування встановленою більшістю голосів цих осіб за умови, коли на здобуття кожного мандата, мають право балотуватися два та більше кандидатів. Вимога альтернативності має важливе значення, оскільки не лише визначає демократичний характер виборів, а й дозволяє відокремити вибори від призначення на посаду, яке здійснюється колегіальним органом (наприклад, призначення Верховною Радою України шести суддів Конституційного Суду України).

Соціальне призначення виборів полягає в тім, що:

1. Вибори є вихідним принципом організації державного механізму та системи місцевого самоврядування. За їх допомоги, зокрема, формуються парламент - Верховна Рада України; представницький орган Автономної Республіки Крим і представницькі органи місцевого самоврядування; заміщується пост Президента України та посади сільських, селищних, міських голів. У демократичній державі з республіканською формою правління взагалі не може бути органів, які набували би владних повноважень в інший, ніж пряме чи опосередковане волевиявлення народу, спосіб.

2. Вибори, проведені з дотриманням вимог Конституції України та міжнародних стандартів, виступають необхідним засобом надання владі легітимного характеру. За їх допомогою народ визначає своїх представників в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, наділяє їх мандатом на здійснення у визначених Конституцією межах своїх суверенних прав. Як підкреслює Г. Майєр, вибори - це «єдиний акт, в якому політична воля народу безпосередньо втілюється у владні політичні структури, найважливіший і єдиний акт, за яким народ може визначати, до того ж в обов'язковій з позиції права формі, державну волю».

3. Вибори відіграють визначальну роль у формуванні політичної еліти суспільства. Саме за допомогою виборів відбувається процес селекції політичних лідерів - громадяни наділяють владними повноваженнями тих осіб, яким вони довіряють визначати основні напрями зовнішньої та внутрішньої політики держави, вважають гідними здійснювати керівні функції [14, c. 18].

Вибори є одним із найдавніших інститутів людського суспільства. Вони починають застосовуватися вже в родовому суспільстві, а в суспільствах стародавніх Греції та Риму вибори стають важливим способом організації державної влади.

Вибори мають глибоке історичне коріння і на українських землях, де вони виступали знаряддям формування органів влади за часів вічового, а згодом і магдебурзького права, слугували основою побудови всіх ланок влади козацької державності.

У сучасних умовах вибори є необхідним атрибутом життя суспільства, характеризують ступінь демократизму державного режиму і являють собою основну форму волевиявлення народу, реалізації народного суверенітету.

Тому не випадково значну увагу виборам приділяє міжнародне право, норми якого закріплюють стандарти щодо організації та проведення виборів в органи публічної влади, які, у свою чергу, запозичуються конституційно-правовими системами окремих країн, зокрема й України.

Найважливіше значення в цьому плані мають такі міжнародно-правові акти:

1. Загальна декларація прав людини ООН 1948 р., у ст. 21 (п. 3) якої зазначено: «Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятись у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні провадитися за загального і рівного виборчого права таємним голосуванням або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування».

2. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966p., в якому конкретизуються положення Загальної декларації прав людини. Стаття 25 пакту проголошує, що кожний громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації та без необґрунтованих обмежень право і можливість:

a) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників;

b) голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права за таємного голосування і забезпечують свободу волевиявлення виборців.

3. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (Протокол 1, 1952 p.), що містить таке положення: «Високі Договірні Сторони зобов'язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю таємним голосуванням на умовах, які забезпечують народові вільне виявлення його думки під час вибору законодавчої влади».

4. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (Протокол 1, 1952 p.), що містить таке положення: «Високі Договірні Сторони зобов'язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю таємним голосуванням на умовах, які забезпечують народові вільне виявлення його думки під час вибору законодавчої влади».

Ці міжнародні норми мають загальний характер, вони універсальні та слугують важливою гарантією виборчих прав громадянина в кожній країні, яка визнає себе членом світового співтовариства. Дотримання вимог, сформульованих у зазначених міжнародно-правових документах, а серед них насамперед слід звернути увагу на вимоги вільних, справедливих та справжніх виборів, є обов'язковим для того, щоб вибори були визнані легітимними. При цьому вільними визнаються вибори, що характеризуються відсутністю тиску й залякування виборців, їхньою важливою гарантією є незалежність судової влади. Справедливими можуть бути визнані лише такі вибори, які проводяться на основі дотримання демократичних принципів виборчого права (загальні та рівні вибори за таємного голосування). Справжні вибори забезпечують виборцям реальний вибір, вони мають проводитися на основі політичного плюралізму [10, c. 141-142].

Міжнародні норми щодо організації та проведення виборів отримали повне відображення в Конституції України, з прийняттям якої в червні 1996 р. було закладено передумови для подальшого розвитку в українському суспільстві інституту виборчого права відповідно до сучасних вимог. Закріплені в Конституції поняття «народ», «влада», «права і свободи людини і громадянина», «народне волевиявлення», «вибори» є визначальними. Так, у преамбулі Конституції України зазначено, що Верховна Рада України приймає її дбаючи про забезпечення прав і свобод людини. У ст. 5 закріплено, що єдиним джерелом влади в Україні є народ, а основними формами безпосереднього здійснення влади народом є вибори та референдум (ст. 69). У ст. 24 визначено, що всі громадяни мають рівні конституційні права і свободи, а в ст. 38 закріплено право громадян брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Конституція України (ст. 3) також декларує, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини, зокрема право обирати і бути обраним, та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Вибори класифікують за різними підставами, зокрема:

1) залежно від того, які органи обираються, вибори поділяються на парламентські (вибори народних депутатів), президентські (вибори Президента України) та місцеві - вибори депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів;

2) залежно від того, обирається виборний орган повністю або частково, розрізняють загальні та часткові (коли обирається лише частина колегіального виборного органу влади) вибори;

3) залежно від підстав проведення вибори можуть бути черговими, позачерговими (достроковими), повторними, проміжними;

4) залежно від способу волевиявлення виборців вибори можна поділити на прямі та непрямі [14, c. 18-19].

2. Види виборчих систем. Виборча система України

Термін «виборча система» в науці конституційного права також використовується у двох значеннях - широкому і вузькому.

У широкому значенні під виборчою системою розуміють систему суспільних відносин, які складаються з виборами органів публічної влади та визначають порядок їх формування. Ці відносини регулюються конституційно-правовими нормами, які в сукупності утворюють конституційно-правовий інститут виборчого права.

Виборча система у вузькому значенні - це певний спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування виборців або інших уповноважених осіб. При цьому виокремлюють три основні види виборчих систем, які різняться порядком установлення результатів голосування:

- система більшості - мажоритарна;

- система пропорційного представництва - пропорційна;

- змішана система - пропорційно-мажоритарна.

Так, мажоритарна виборча система базується на принципі: обраним вважається кандидат, який отримав установлену більшість голосів виборців на виборчому окрузі, в якому він балотувався, або в цілому по країні (у разі президентських виборів). Подібна система може бути застосована як в одномандатних, так і в багатомандатних округах. В останньому випадку від округу обирається визначена кількість депутатів (якщо голосування відбувається по окремих кандидатах) або ж виборці голосують за список політичної партії, і всі депутатські мандати по округу забирає список партії, який набирає більшість голосів.

Мажоритарна система має кілька різновидів - відносної, абсолютної або кваліфікованої більшості. Мажоритарна система абсолютної більшості (або французька модель) передбачає, що переможцем на виборах стає кандидат, який набирає більше половини (50% плюс один голос) голосів у відповідному окрузі. Подібна система застосовується сьогодні досить рідко, оскільки здебільшого вимагає проведення другого туру голосування, до участі в якому допускаються два кандидати, які набирають найбільшу кількість голосів у першому турі. Поширенішою є мажоритарна система відносної більшості (англійська модель), за якої переможцем визнається кандидат, який набирає більше голосів ніж будь-який інший претендент. Мажоритарна система кваліфікованої більшості передбачає, що для того, щоб бути обраним, кандидат має набрати значно більше половини голосів [1, c. 29-30]

Пропорційна виборча система передбачає такий порядок визначення результатів голосування, за яким розподіл мандатів між партіями, що виставили своїх кандидатів до представницького органу, здійснюється відповідно до кількості отриманих ними голосів. Така виборча система передбачає утворення великих багатомандатних округів і забезпечує представництво партій у виборних органах відповідно до їхньої популярності у виборців. За пропорційної системи розподіл мандатів між політичними партіями здійснюється за допомогою виборчої квоти (виборчого метра), яка визначається одразу ж після виборів поділом загальної кількості голосів, поданих у багатомандатному окрузі, на число мандатів, що припали на цей округ. Ідея пропорційної виборчої системи була обґрунтована Луї Сен-Жюстом іще 1793 p., але почала застосовуватися лише наприкінці XIX ст. (Сербія, 1888 p.; Бельгія, 1889 р. тощо). Сьогодні пропорційна система поширена більш як у шістдесяти країнах світу [15, c. 104].

Останнім часом набуває широкого застосування змішана виборча система (наприклад, Албанія, Італія, Росія, ФРН, Угорщина), заснована на поєднанні елементів мажоритарної та пропорційної систем: наприклад, частина депутатів обирається за однією системою, частина - за іншою, що дозволяє одночасно використати переваги кожної з цих двох систем.

В Україні застосовуються різні виборчі системи: на виборах Президента України та місцевих виборах (виборах депутатів сільських, селищних рад та сільських, селищних, міських голів) - мажоритарна, на виборах народних депутатів України та місцевих виборах (виборах депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, міських, районних у містах, районних та обласних рад) -пропорційна.

Слід зазначити, що як мажоритарна, так і пропорційна виборчі системи мають певні недоліки. Так, мажоритарна система - досить результативна і проста у застосуванні, але вона сприяє неадекватному відображенню у складі представницького органу політичного спектра суспільства та призводить до втрати великої кількості голосів, а це має наслідком послаблення представництва в парламенті чи іншому виборному органі.

Пропорційна система теж має істотні вади: по-перше, вона передбачає неперсоніфіковані вибори - виборчі списки партій формуються партійним керівництвом келійно і виборці фактично голосують за кандидатів, про яких їм нічого невідомо; по-друге, пропорційна система вимагає сталої багатопартійності, яка характеризувалася би досить чіткою поляризацією політичних сил, що дозволяє після виборів сформувати стабільну парламентську більшість.

Одним із найважливіших факторів, які впливають на вибір виборчої системи, є функції, виконувані представницьким органом. І в цьому зв'язку необхідно враховувати розбіжності, характерні для різних рівнів публічної влади.

Р. Таагепера і М.С. Шугарт також пишуть, що «результати виборів залежать не тільки від народного волевиявлення, а й від правил. Чи йдеться про єдине «місце» президента, чи про багато місць у загальнодержавних і місцевих законодавчих зборах, правила розподілу місць, що застосовуються в різних країнах - або навіть у різних частинах однієї країни - різні. Ключовими є питання про облік голосів і розподіл місць».

Ці ж учені пропонують для визначення виборчої системи виділяти в ній три аспекти (або змінних):

1) зміст голосу;

2) величина округу (або порядок підсумовування голосів);

3) правило переведення отриманих голосів у мандати.

Деякі дослідники вважають за необхідне враховувати ще один, четвертий аспект (змінну);

4) голосування за конкретного кандидата або за партію (список кандидатів).

Стосовно першого пункту, виборець може бути наділений правом:

♦ проголосувати за одного кандидата або список (категоричне голосування);

♦ віддати свій голос за кожного «схвалюваного» ним кандидата (схвальне голосування);

♦ розподілити надані йому голоси між різними кандидатами (кумулятивне голосування);

♦ ранжувати кандидатів у порядку переваги (ординальне, або преференційне голосування)[10, c. 143-144].

Існують й інші типи голосування. Наприклад, голосування з чотирма варіантами відповіді: «за», «проти», «утримуюся» та «віддаю перевагу» (перевагу можна віддати тільки одному кандидатові, кількість інших варіантів не обмежується). Однак чотири перераховані моделі є найпоширенішими.

Щодо другого пункту - величина округу (або порядок підсумовування голосів) - для класифікації виборчих систем достатньо знати, чи проводяться вибори в одномандатному виборчому окрузі, чи в багатомандатному, тобто розглядати два значення другої змінної: один і багато.

Для четвертої змінної можливі три значення:

а) за кандидата;

б) за партію;

в) і за кандидата, і за партію.

Найбільша кількість припустимих варіантів існує для третьої змінної, до того ж, їх набір значною мірою залежить від значення трьох інших. Тому для загальної класифікації виборчих систем доцільно використати першу, другу і четверту змінні. При цьому визначальну роль відіграє друга змінна. Якщо округ одномандатний, четверта змінна може мати тільки одне значення - голосування за конкретного кандидата. Щодо першої, то хоча формально схвальна і кумулятивна моделі голосування припустимі й у цьому випадку, їх застосування в одномандатних округах небажане, оскільки зміст зазначеної моделі полягає в чіткому виборі на користь одного кандидата. Тобто в одномандатних округах можлива лише система, яку прийнято називати мажоритарною. Зазвичай виділяють два типи подібної системи - абсолютної і відносної більшості. Такий розподіл пов'язаний зі значенням третьої змінної.

Найважливішою характеристикою при виборах в одномандатному окрузі (особливо з погляду виборців) є спосіб голосування (тобто перша змінна). Із чотирьох типів голосування тут доцільні тільки два - категоричне й ординальне (преференційне). Використання першого типу голосування дає класичну мажоритарну систему (абсолютної більшості з перебалотуванням або відносною більшістю), а другого - систему мажоритарно-преференційну (альтернативного голосування). Остання застосовується вкрай рідко (приміром, на загальнодержавному рівні - лише на виборах у нижню палату австралійського парламенту і на виборах Президії Боснії та Герцеговини), однак вона має певні переваги при обранні посадових осіб місцевого самоврядування.

На виборах у багатомандатному окрузі з голосуванням за конкретних кандидатів можливі всі чотири перераховані способи голосування. При категоричному голосуванні ми одержуємо систему єдиного непередаваного голосу, при кумулятивному - кумулятивний вотум, при ординальному (преференційному) - систему єдиного переданого голосу. При схвальному голосуванні діє одна з двох версій «блокової» системи: обмеженого вотуму (виборець має менше голосів, ніж розігрується мандатів) або необмеженого вотуму (число голосів у виборця відповідає числу мандатів).

Найскладніша класифікація змішаних ситуацій, коли виборець голосує і за партію, і за конкретних кандидатів.

Тут доводиться використати додаткові змінні. Перша з них відповідає на запитання, чи є голосування роздільним. В одних випадках виборець голосує окремо за кандидата й окремо - за партію. В інших - голосування за кандидата вважається одночасно і голосуванням за партію, до списку якої він включений.

Друга змінна пов'язана з тим, що мандати можуть розподілятися спочатку між партіями, а потім - між кандидатами всередині партійного списку. Інший варіант - мандати між партійними списками розподіляються в більших багатомандатних округах, а результати голосування по кандидатах визначаються в менших округах (зазвичай, одномандатних).

Таким чином, ми маємо чотири конструкції. Перша - система відкритих (вільних) партійних списків. У цьому випадку виборець голосує за партію, а також усередині списку цієї партії окремо голосує за конкретного кандидата. Необхідно відзначити, що голосування за партію завжди категоричне, тоді як при виборі кандидатів усередині партійного списку можуть використовуватися всі чотири перерахованих способи голосування (категоричне, кумулятивне, схвальне, преференційне) [7, c. 8-9].

Друга система - «панашування»: виборець може голосувати за кількох кандидатів, що входять до списків різних партій; при цьому подані ним голоси зараховуються передусім як голоси за відповідні партії, а після розподілу мандатів між партіями - як голоси за відповідних кандидатів.

У рамках третьої системи («персоналізованої змішаної») виборець голосує окремо за партію і за конкретних кандидатів. Результати голосування по кандидатах визначаються в одномандатних округах. Однак розподіл мандатів в одномандатних округах впливає на кількість мандатів, одержуваних партією за підсумками голосування по списках.

До четвертого типу належить система (її іноді іменують системою додаткових представників), при якій виборець голосує за кандидатів, що балотуються в одномандатних округах, але його голос зараховується і як поданий за партію, у список якої входить цей кандидат. Результати голосування по кандидатах визначаються в одномандатних округах, а по списках - у загальнонаціональному багатомандатному окрузі.

Усі типи виборчих систем мають як свої переваги, так і недоліки, оскільки, як уже було зазначено, ідеальних виборчих систем не існує. Розглянемо недоліки і переваги основних типів.

Скажімо, мажоритарна система відносної більшості має низку своїх переваг. Передусім, вона результативна (кожне депутатське місце заміщається відразу, в результаті лише одного голосування). По-друге, зрозуміла виборцям (на відміну від змішаних і нетрадиційних систем). По-третє, ця система «економна», оскільки немає необхідності проводити повторне голосування в округах. І, по-четверте, вона дає змогу чисельним партіям отримати «тверду» більшість і сформувати стійкий уряд.

Американський політолог Р. Даль виділяє ще одну позитивну сторону мажоритарної виборчої системи - вона забезпечує пряме представництво для жителів конкретного виборчого округу. При мажоритарній системі депутат представляє відносно невеликий виборчий округ. Виборці краще знають свого депутата. Він може приділяти особисту увагу проблемам або проханням своїх виборців і представляти їх інтереси в представницьких органах [12, c. 229-230].

Однак мажоритарна система має низку й істотних, з погляду представництва, недоліків:

1. Ця виборча система на рівні виборчого округу призводить до втрати голосів виборців, іноді - досить значної. Відтак, за мажоритарної системи частина голосів виборців (часто вагома) виявляється не представленою у представницьких органах.

2. Застосування мажоритарної системи на національному рівні може призвести до істотного перекручування результатів виборів. Англійські державознавці Е. Лейкман і Дж. Д. Ламберт, досліджуючи механізм дії виборчої системи відносної більшості в Англії, писали: «Очевидно, ніхто не заперечуватиме (незалежно від того, повинно так бути чи ні), що англійська палата громад не «відбиває почуттів нації», про що так пристрасно мріяв Берк. Майже кожні вибори виявляють приголомшливу невідповідність між нацією, якою її відображає голосування, і палатою громад, що утворюється в результаті цього голосування. Таке «відображення» зазвичай нагадує криве дзеркало: кожна риса начебто відповідає до певної міри оригіналу, але одна з них раптом набуває величезних розмірів, тоді як інша, можливо, не менш важлива, стає ледь помітною».

На парламентських виборах у Великобританії в 1997 році партія лейбористів одержала 64% мандатів, при цьому за неї проголосувало лише 44% виборців. Консерватори одержали відповідно 31% голосів і 25% мандатів, а ліберальні демократи, яких підтримало 17% виборців, - усього 7% місць. (Кандидати від інших партій набрали 7% голосів і 4% місць).

У деяких випадках при використанні цієї виборчої системи може статися і так, що політична партія, за яку голосує більшість виборців, одержить у парламенті менше місць.

3. Мажоритарна система відносної більшості не виконує також вимогу рівного представництва від округів.

Нерівність у представництві може виявлятися, по-перше, в тому, що від різних округів можуть обиратися депутати, за яких проголосувало різне число виборців. Одні депутати можуть набрати менше половини, інші - 90% всіх поданих голосів. По-друге, одні виборчі округи можуть перевершувати інші за чисельністю виборців. Це означає, що голоси виборців матимуть нерівну «вагу». Також тут з'являється простір для маніпуляцій із «нарізанням» виборчих округів, тобто, коли їх кордони визначаються таким чином, щоб це сприяло перемозі правлячої політичної сили, яка має на це повноваження. Таке явище отримало назву «джеррімандерінг», за ім'ям губернатора американського штату Массачусетс Елбріджа Джеррімандера, котрий запровадив подібну практику ще в 1812 році.

Певна перевага мажоритарної системи абсолютної більшості, у порівнянні із системою відносної більшості, полягає в тому, що обраними вважаються кандидати, підтримані дійсною більшістю виборців, які проголосували. Однак при застосуванні мажоритарної системи абсолютної більшості зберігається той же недолік, що й для системи відносної більшості: пропадають голоси, подані за інших кандидатів. Всі вищезазначені зауваження до мажоритарної системи відносної більшості також можуть стосуватися й виборчої системи абсолютної більшості.

До недоліків цієї системи можна віднести те, що в умовах багатопартійності вона не завжди результативна. Наприклад, у Франції на виборах до Національних зборів у першому турі з 490 місць лише одного разу - на виборах 1968 року - було заміщено відразу більше половини [4, c. 87-88].

Один із способів удосконалення вказаної системи - встановлення другого туру голосування, до участі в якому допускаються два кандидати, що набрали найбільше число голосів виборців у першому турі (перебалотування).

Ще одним способом подолання недоліків мажоритарної системи абсолютної більшості, що дає змогу обійтися без повторного голосування, є альтернативне голосування (alternative vote). Ця система, відома також під назвою «мажоритарно-преференційної», і являє собою ще один варіант мажоритарної системи в одномандатних округах. Виборцеві пропонується виділити в ординальному бюлетені як основний, так і альтернативні варіанти свого вибору. Щоб перемогти, потрібно одержати підтримку абсолютної більшості. Якщо жоден із кандидатів не став основним вибором для більш ніж 50% виборців, кандидат з найменшою кількістю перших голосів викреслюється зі списку. Отримані ним голоси передаються кандидатам, виділеним відповідними виборцями як альтернативи. Цей перерозподіл голосів відповідно до альтернативних переваг триває доти, поки один із кандидатів не досягне абсолютної більшості. Як тільки число отриманих кандидатом голосів першого вибору плюс число голосів, переданих йому від інших кандидатів, перевищує половину загальної кількості бюлетенів, його оголошують переможцем.

Р. Даль зауважує, що передача голосів може іноді призвести до перемоги кандидата, що не одержав найбільшого числа голосів у першому турі. Застосування альтернативного голосування може також призвести до неадекватного розподілу місць у законодавчих органах, що не відповідає загальному числу голосів, отриманому партією.

Мажоритарна виборча система може застосовуватися не тільки в одномандатних округах, а й у багатомандатних. До одного з різновидів мажоритарної системи в багатомандатних округах належить система обмеженого голосування (limited vote). При цій системі кожен виборець має право проголосувати за число кандидатів, яке є меншим від загальної кількості тих, що обираються в окрузі. Наприклад, ця система практикується під час виборів до сенату Іспанії, де більшість провінцій обирають чотирьох сенаторів, а виборцям дозволено віддати три голоси за різних кандидатів.

Граничною формою розглянутої системи є система єдиного непередаваного голосу (single non-transferable vote). Ця система використовується в Японії під час виборів нижньої палати парламенту. Величина округів установлена там на рівні від трьох до п'яти, але при цьому кожен виборець голосує лише за одного кандидата. Англійські дослідники виборчих систем Е. Лейкман і Дж. Д. Ламберт вважають, що обмежене голосування сприяє забезпеченню представництва меншості. Водночас, застосування системи обмеженого голосування хоча й сприяє забезпеченню представництва меншості, однак підвищує ризик зробити це представництво завищеним [11, c. 4-5].

Пропорційна виборча система діє тільки в багатомандатних виборчих округах, і голосування ведеться за партійними списками. Кожна партія, що бере участь у виборах, одержує кількість депутатських місць, пропорційну числу відданих за неї голосів виборців.

Багато демократичних країн сьогодні використовують певну форму пропорційної системи. Серед них - Бельгія, Данія, Фінляндія, Німеччина, Греція, Ірландія, Ізраїль, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія,

Португалія, Іспанія, Швеція і Швейцарія. Загальною тенденцією більшої частини XX століття був рух до системи пропорційного представництва. Це стосується також нових демократій Східної та Центральної Європи і колишніх республік Радянського Союзу, у тому числі України. Деякі форми й особливості пропорційного представництва застосовуються в Угорщині, Польщі, Румунії, Болгарії, Чехії та Словаччині.

При застосуванні пропорційної системи необхідно враховувати механізм розподілу мандатів усередині партійних списків. Більшість сучасних демократичних країн використовують систему пропорційного представництва у формі голосування за партійним списком. За такої системи партії висувають списки кандидатів (як правило, вони включають стільки кандидатів, скільки мандатів виділено на округ). Існує два основних варіанти розподілу мандатів усередині партійного списку: система «закритих» і система «відкритих» списків. При застосуванні системи «закритих» списків виборець голосує винятково за партійний список у цілому і не має можливості вплинути на порядок розподілу мандатів усередині цього списку. Отримані за партійним списком мандати розподіляються між кандидатами в точній відповідності до черговості їх розташування в списку. Цей варіант збільшує вплив центрального керівництва партій, тому що саме лідери (не обов'язково формальні) визначають порядок розташування кандидатів [15, c. 105-106].

Існує вид пропорційної виборчої системи, який дає змогу виборцеві виразити свою підтримку кандидатам не тільки одного партійного списку, а й кандидатам від різних партій. Ця система називається системою єдиного переданого голосу (single transferable vote). Система може застосовуватися тільки в багатомандатних округах. Виборець, маючи один голос і голосуючи за одного з кандидатів, може разом з тим вказати кілька преференцій. Проти прізвища того кандидата, обрання якого для виборця найбільш бажане, він ставить цифру 1, проти прізвища іншого бажаного кандидата - цифру 2 і т.ін. Виборець може виражати свої преференції будь-яким кандидатам, незалежно від їх партійної приналежності. Кандидати, в яких число перших преференцій становило квоту або перевищило її, вважаються обраними. В обраних кандидатів можуть виявитися надлишки голосів, і їх відповідно до других преференцій передають іншим кандидатам. Якщо в результаті такої операції хтось із кандидатів, не обраних на першому етапі підрахунку голосів, добрав голоси до квоти, він теж вважається обраним. Якщо і цього виявилося недостатньо для повного розподілу мандатів, використовується третя преференція і т.ін. У наш час загальнонародними виборами на основі системи одного переданого голосу формуються парламенти Ірландії і Мальти, австралійський Сенат; парламенти суб'єктів федерації в Австралії, органи місцевого самоврядування в Австралії, Ірландії, деякі муніципалітети у США.

Така система надає виборцеві більшу свободу вибору, оскільки є можливість проголосувати за будь-який набір кандидатів незалежно від їх партійної приналежності.

Застосування цієї системи може призводити до викривлення представництва політичних партій: давати завищене представництво найбільшої партії і занижувати роль невеликих партій. Так, на виборах 1977 року в Ірландії правляча партія Фіанна Файл із 50,6% голосів у країні одержала 84 місця в палаті представників (57,1% усіх місць), а з урахуванням пропорційності їй повинно було дістатися лише 74 мандати. Лейбористська партія з 11,6% голосів одержала 16 місць (10,9%), а мала одержати на одне більше. Незалежні з 5,6% голосів одержали чотири місця (2,7% всіх мандатів) [14, c. 20-21].

Інший варіант - система «відкритих» списків - надає виборцеві більшу свободу у виборі окремих кандидатів і дає можливість голосувати не лише за певний партійний список, а й віддавати свої симпатії окремим кандидатам цього списку. Простим варіантом такої системи є «список з порядковими номерами з правом вибору одного кандидата», який використовується, наприклад, у Бельгії та Данії. Кожна партія представляє список кандидатів під номерами. Виборці можуть відзначити в бюлетені або весь список, або окремого кандидата з нього. Голосування за окремих кандидатів приєднується до голосів, відданих за партію, для пропорційного розподілу місць, а також просуває кандидата нагору за списком. У системі, яка використовує «список з порядковими номерами з правом вибору кількох кандидатів», що діє, наприклад, в Італії, виборці можуть голосувати за трьох або чотирьох кандидатів з партійного списку для того, щоб віддати перевагу більш ніж одному кандидатові зі списку. У Фінляндії використовується система голосування «списком без черговості з вимогою голосування за одного кандидата». У партійних списках немає черговості, виборці повинні обрати окремого кандидата для того, щоб віддати свій голос партії, і їх вибір визначає як пропорційний розподіл місць у законодавчих органах між партіями, так і порядок, відповідно до якого кандидати обираються з партійних списків для заповнення цих місць.

З метою поєднати переваги різних систем і зменшити їх недоліки в низці країн застосовуються виборчі системи змішаного характеру, які в той чи інший спосіб мають елементи мажоритарної і пропорційної систем. Існує кілька способів поєднання пропорційного представництва з нормами голосування відносною й абсолютною більшістю. Один із них полягає в застосуванні принципу пропорційного представництва в деяких частинах території держави і голосування або відносною, або абсолютною більшістю в інших частинах. Наприклад, під час виборів до Сенату у Франції система голосування відносною або абсолютною більшістю використовується в департаментах, що мають чотири і менше місць, тоді як система пропорційного представництва переважає в департаментах, від яких обирається п'ять і більше кандидатів. Інший різновид змішаної системи полягає в тому, що для однієї і тієї ж території країни є дві групи кандидатів. Цей тип змішаної системи запроваджений у Японії після реформи виборчої системи 1994 року. Тут 300 членів палати представників обираються в одномандатних округах за принципом відносної більшості. Інші 200 членів обираються в регіональних округах на основі системи пропорційного представництва. Донедавна подібна система існувала і в Україні, коли на 450 місць у Верховній Раді 225 депутатів обиралися у загальнонаціональному багатомандатному окрузі за партійними списками, а інші 225 - в одномандатних округах за мажоритарною системою відносної більшості [13, c. 84-85].

Основні типи сучасних виборчих систем та їх додаткові особливості наведені у таблицях 1 та 2.

Таким чином, можна стверджувати, що в кожній з виборчих систем є і свої переваги, і вади. Цим багато в чому пояснюється велике їх розмаїття у сучасному світі. Виборча система, як показано в дослідженні, впливає на всі інститути політичної системи країни. Обрання виборчої системи - це постійний пошук, і однією з умов його успіху є вивчення світового досвіду в цій галузі.

Істотним недоліком нині діючої в Україні виборчої системи є «закритість» списків, що не дає змоги виборцю повною мірою висловити свої вподобання щодо конкретних кандидатів і гіпертрофовано підносить впливовість партійних лідерів, закріплюючи авторитаризм у партіях. Крім того, повністю розірвано зв'язок між депутатським корпусом та виборчими округами. В поєднанні з імперативним мандатом це призводить до того, що народний депутат стає не стільки представником виборців, скільки заручником партійного керівництва, від волі якого залежить його статус як народного депутата [12, c. 235-236].

Тому на сьогоднішньому етапі трансформаційного процесу оптимальним виглядає запровадження виборчої системи з наступними основними характеристиками:

♦ пропорційна;

♦ обрання частини депутатів у регіональних багатомандатних округах;

♦ однорівнева;

♦ відкриті списки;

♦ преференційна (кандидатів усередині списку);

♦ ординальний бюлетень (преференції кількох кандидатів);

♦ середній виборчий бар'єр.

Загалом, доцільним було б уведення відкритих списків із можливістю преференційного голосування за кількох кандидатів. Крім того, поряд із загальнонаціональним, важливо сформувати певну кількість регіональних багатомандатних округів, можливо, за числом областей, Києва та АР Крим, в яких обирати 50% депутатів. Звісно, це питання потребує зваженого вивчення та обґрунтування. Запровадження більш радикальних змін виборчої системи зі складнішими характеристиками хоча може й виглядати привабливо в якості моделі, на думку автора, є для України передчасним, однак і не виключеним у більш віддаленій перспективі як наслідок еволюційного розвитку.

Окремого розгляду потребує питання про так званий виборчий поріг для проходження представників партій у парламент. Сьогодні він становить 3% (раніше був - 4%). Висловлюються пропозиції підняти його до 5-7% чи навіть вище або знизити до 1-2% чи зовсім відмовитись від нього. Непросте це питання. Парламент за своїм складом має відображати політичні уподобання громадян, що в умовах незавершеної політичної структурованості нашого суспільства можливе лише при якомога нижчому виборчому порозі або відсутності його. Водночас вибори до законодавчого органу мають сприяти політичній структуризації, що надзвичайно важливо в умовах, коли в країні існує більше 150 політичних партій. А цьому могло б сприяти підвищення прохідного бар'єра. Але сьогодні це призвело б до того, що інтереси мільйонів громадян не були б представлені у парламенті. Тому уявляється доцільним залишити на даному етапі встановлений чинним законодавством виборчий поріг. Зрозуміло, що й при вдосконаленій пропорційній системі мандати мають розподілятися між партіями, які набрали відповідний відсоток голосів на загальнодержавному рівні.

Варто сказати й про таке. Встановлення у виборчому законі однакового прохідного бар'єра для політичних партій і для блоків політичних партій ставить партії у нерівне становище. Тому від створення передвиборних блоків слід було б відмовитись (блоки мають створюватися за результатами виборів). А якщо існуюча практика буде збережена, то для блоків політичних партій прохідний бар'єр має бути підвищений (кратно кількості партій, які утворюють блок).

Усе це необхідно враховувати при розгляді пропозицій про внесення змін до виборчого закону, і зробити це слід якомога швидше. Та чи будуть внесені зміни, залежить - і на цьому хотів би наголосити окремо - від позицій політичних партій та їх фракцій у Верховній Раді. Поки що в мене немає впевненості у налаштованості лідерів деяких партій на вдосконалення закону про вибори народних депутатів.

А це може означати, що вибори, особливо якщо вони відбудуться достроково у найближчій перспективі, доведеться проводити відповідно до чинного законодавства. В такому разі виборці повинні знати про можливі ризики і, усвідомлюючи їх, робити свій вибір [5, c. 86].


3. Вибори депутатів сільських та селищних рад

Вибори сільського, селищного, міського голови проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по єдиному одномандатному виборчому округу, межі якого збігаються з межами села, селища, міста.

Органи місцевого самоврядування формуються шляхом виборів, що зумовлюється самою сутністю самоврядування. Вибори до представницьких органів місцевого самоврядування можуть проводитись за мажоритарною або за пропорційною виборчою системою, посадові особи місцевого самоврядування зазвичай обираються за мажоритарною системою відносної більшості. Як і в разі формування парламенту, пропорційна виборча система більшою мірою сприяє структурованості представницького органу, його політичній відповідальності перед виборцями) За відсутності впливових осередків політичних партій на місцях вибори до органу місцевого самоврядування за мажоритарною системою можуть призводити до переважання в його складі представників бізнесу, які використовують для перемоги на виборах свої фінансові можливості, а в разі обрання лобіюють в органі власні інтереси.

Загальні принципи виборів депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів визначено Конституцією України. Основні засади, особливості та порядок організації і проведення виборів депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних, Київської та Севастопольської міських рад та сільських, селищних, міських голів (місцевих виборів) визначає Закон України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 6 квітня 2004 року зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про вибори депутатів Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів»» від 21 грудня 2005 року.

Згідно із законом депутати сільських, селищних, міських рад та сільські, селищні, міські голови обираються громадянами України, які належать до відповідних територіальних громад. Депутати районних, обласних рад обираються громадянами України, які належать до відповідних територіальних громад у межах району, області. Вибори депутатів сільських, селищних рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах, на які поділяється вся територія відповідного села (кількох сіл, жителі яких добровільно об'єдналися у сільську громаду), селища. Вибори депутатів міських, районних у містах, районних, обласних, міст Києва та Севастополя рад проводяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатних округах, межі яких збігаються з межами відповідних міста, району у місті, району, області, міст Києва та Севастополя згідно з існуючим адміністративно-територіальним устроєм. Вибори сільських, селищних, міських голів проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості в єдиному одномандатному окрузі, межі якого збігаються з межами села (кількох сіл, жителі яких добровільно об'єдналися у сільську громаду), селища, міста згідно з існуючим адміністративно-територіальним устроєм (ч. 1-6, 8 ст. 2). ] Депутатом та сільським, селищним, міським головою може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг вісімнадцяти років та має право голосу відповідно до Конституції України. Депутатом, сільським, селищним, міським головою не може бути обраний громадянин України, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена або не знята у встановленому законом порядку (ст. 9). Право висування кандидатів у депутати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови належить громадянам України і реалізується ними через місцеві організації партій (блоки) або шляхом само-висування у випадках, передбачених законом про вибори (ст. 10) [8, c. 11-12].

Місцеві вибори можуть бути черговими, позачерговий, повторними, проміжними або першими (у разі формування нових місцевих рад). Чергові місцеві вибори проводяться у зв'язку з закінченням визначеного Конституцією України строку повноважень місцевої ради та сільського, селищного, міського голови. Рішення про проведення чергових виборів приймає Верховна Рада України. Чергові вибори депутатів та сільських, селищних, міських голів відбуваються одночасно з виборами народних депутатів України. Позачергові місцеві вибори призначаються Верховною Радою України у разі дострокового припинення повноважень місцевої ради, сільського, селищного, міського голови. Повторні вибори депутата (депутатів), сільського, селищного, міського голови призначаються територіальною виборчою комісією у разі визнання виборів депутата (депутатів) у цьому окрузі або сільського, селищного, міського голови недійсними або такими, що не відбулися, або у разі визнання особи такою, що відмовилася від депутатського мандата або від посади сільського, селищного, міського голови. Проміжні вибори депутата призначаються територіальною виборчою комісією у разі дострокового припинення повноважень депутата, обраного в цьому одномандатному окрузі. Перші місцеві вибори призначаються відповідно обласною, Київською або Севастопольською міською радою, якщо інше не передбачено законом (ст. 14). Чергові місцеві вибори призначаються не пізніш як за 100 днів до дня виборів, а їх виборчий процес розпочинається за 90 днів до дня виборів (ч. 1 ст. 15).

Рішення про загальний склад (кількість депутатських мандатів) сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради приймається відповідною радою поточного скликання не пізніш як за 90 днів до дня місцевих виборів. Загальний склад ради має становити при чисельності: 1) до 1 тисячі жителів — від 12 до 15 депутатів включно; 2) від 1 тисячі до 3 тисяч жителів — від 16 до 26 депутатів включно; 3) від 3 тисяч до 5 тисяч жителів — від 20 до ЗО депутатів включно; 4) від 5 тисяч до 20 тисяч жителів — від 30 до 36 депутатів включно; 5) від 20 тисяч до 50 тисяч жителів — від 30 до 46 депутатів включно; 6) від 50 тисяч до 100 тисяч жителів — від 36 до 50 депутатів включно; 7) від 100 тисяч до 250 тисяч жителів — від 40 до 60 депутатів включно; 8) від 250 тисяч до 500 тисяч жителів — від 50 до 76 депутатів включно; 9) від 500 тисяч до 1 мільйона жителів — від 60 до 90 депутатів включно; 10) від 1 мільйона до 2 мільйонів жителів — від 76 до 120 депутатів включно; 11) понад 2 мільйони жителів — від 76 до 150 депутатів включно (ч. 1,4 ст. 16).

Для підготовки і проведення голосування та підрахунку голосів виборців утворюються виборчі дільниці. У випадку чергових, а також інших місцевих виборів, які проводяться одночасно з виборами народних депутатів України, використовуються звичайні, а також спеціальні виборчі дільниці, що утворені у стаціонарних лікувальних закладах для проведення виборів народних депутатів України (ч. 1, 2 ст. 18) [6, c. 125-126].

Висування кандидатів у депутати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови розпочинається за 70 днів і закінчується за 40 днів до дня місцевих виборів. Місцева організація партії або виборчий блок організацій партій, утворений відповідно до закону про вибори, може висувати кандидатів на місцевих виборах за умови, що зазначені організації партій зареєстровані у встановленому законом порядку, а відповідні партії зареєстровані не пізніш як за триста шістдесят п'ять днів до дня виборів. Громадянин України, який має право бути обраним депутатом або сільським, селищним, міським головою, може самовисуватися кандидатом у депутати в одномандатному окрузі, кандидатом на посаду сільського, селищного, міського голови шляхом подання заяви до відповідної територіальної комісії із зазначенням округу, де громадянин має бажання балотуватися на місцевих виборах (ч. 1,3,4 ст. 33). Кандидатів у депутати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови реєструють відповідні територіальні виборчі комісії. Подання документів до територіальної виборчої комісії для реєстрації починається за 60 днів і закінчується за 40 днів до дня виборів (ч. 2 ст. 39, ч. 2 ст. 40, ч. 2 ст. 41).

Однією з умов реєстрації кандидатів у депутати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови є підтримання їх висування визначеною законом кількістю виборців. На підтримку кандидата на посаду сільського, селищного, міського голови необхідно подати підписні листи з мінімальною кількістю підписів виборців від 50 до 300 (залежно від статусу населеного пункту), кандидата у депутати сільської, селищної ради — не менш як 10 підписів. На підтримку виборчого списку кандидатів у депутати, висунутого місцевою організацією партії (блоком), необхідно подати підписні листи з мінімальною кількістю підписів виборців від 500 до 1000 (залежно від рівня ради) (ч. 5 ст. 42).

Збір підписів виборців на підтримку кандидата та виборчого списку кандидатів від партії (блоку) має на меті підтвердження того, що кандидати користуються хоч якоюсь підтримкою виборців, і обмеження висування осіб та виборчих списків кандидатів від партій, які не мають підтримки виборців і шансів перемогти на виборах. Така засторога від безвідповідального висування і самовисування кандидатів є малоефективною, наслідком чого стає, зокрема, висування і самовисування на посаду сільського, селищного, міського голови десятків кандидатів, висування виборчих списків кандидатів у депутати десятками політичних партій, що значно ускладнює голосування і підрахунок голосів (виборчі бюлетені містять десятки прізвищ і назв партій та блоків). Для деяких осіб вибори, які є найважливішим політичним заходом, стають своєрідним видом спорту або навіть розвагою. Значно ефективнішою засторогою від безвідповідального висування і самовисування є грошова застава як умова реєстрації кандидатів, яка не повертається у разі їх необрання. Чим більшою є величина грошової застави, тим відповідальнішим є ставлення суб'єктів висування і самовисування до участі у виборах [4, c. 88-89].

Згідно із законом про місцеві вибори місцева організація партії (блок), кандидати у депутати, кандидати на посаду сільського, селищного, міського голови мають право розпочати свою передвиборну агітацію з моменту прийняття відповідною виборчою комісією рішення про реєстрацію кандидатів у депутати, кандидата на посаду сільського, селищного, міського голови. Передвиборна агітація закінчується о 24 годині останньої п'ятниці перед днем виборів. Ведення передвиборної агітації до початку і після закінчення зазначених строків забороняється (ч. 2 ст. 50).

Голосування проводиться в день місцевих виборів з восьмої до двадцятої години (ч. 1 ст. 66). Підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці проводиться дільничною виборчою комісією відповідно до кожного виду виборів. Засідання дільничної виборчої комісії починається відразу після закінчення голосування, проводиться без перерви і закінчується після складення та підписання відповідних протоколів про підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці з усіх видів місцевих виборів, в усіх округах, в яких проводилося голосування на виборчій дільниці, відповідно до вимог, передбачених законом про вибори (ч. 2, 3 ст. 68).

Результати виборів встановлюються територіальними виборчими комісіями на підставі протоколів відповідних дільничних виборчих комісій. На підставі складеного протоколу про підсумки голосування територіальна комісія приймає одне із рішень про результати виборів депутатів у одномандатному окрузі, виборів сільського, селищного, міського голови: про визнання депутата, сільського, селищного, міського голови обраним, про повторне голосування, про визнання місцевих виборів в окрузі такими, що не відбулися. Обраним депутатом, сільським, селищним, міським головою вважається кандидат, який одержав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, відносно інших кандидатів, які балотувалися в цьому окрузі, та за умови, що кількість голосів, поданих за нього, перевищує кількість голосів виборців, які не підтримали жодного з кандидатів у окрузі. Повідомлення про результати голосування і підсумки виборів, обраного депутата, сільського, селищного, міського голову, із зазначенням прізвища, імені, по батькові, професії, посади (заняття), місця роботи депутата, сільського, селищного, міського голови, партійності, назви місцевої організації партії (блоку), від якої він обраний, не пізніш як на десятий день після проведення виборів публікуються у пресі або доводяться до відома населення відповідної території в інший спосіб (ч. 1, 2, 5 ст. 73)Л

Кількість голосів виборців, необхідних для отримання одного депутатського мандата у відповідному багатомандатному виборчому окрузі (виборча квота), обчислюється шляхом ділення сумарної кількості голосів виборців, поданих за кандидатів, включених до виборчих списків у відповідному багатомандатному виборчому окрузі, на число депутатських мандатів у цьому окрузі. Право на участь у розподілі депутатських мандатів у відповідному багатомандатному виборчому окрузі набувають кандидати у депутати, включені до виборчих списків місцевих організацій партій (блоків), що отримали три і більше відсотків голосів виборців, за умови, що кількість цих голосів виборців дорівнює виборчій квоті або є більшою за виборчу квоту. Кандидати у депутати, включені до виборчого списку місцевої організації партії (блоку), за який подали свої голоси виборці у кількості, меншій ніж виборча квота, права на участь у розподілі депутатських мандатів у відповідному багатомандатному виборчому окрузі не мають (ч. 2-4 ст. 74) [10, c. 147-148].

Депутатські мандати у багатомандатному виборчому окрузі розподіляються між кандидатами у депутати, включеними до виборчих списків місцевих організацій партій (блоків), які мають право на участь у розподілі депутатських мандатів у цьому окрузі, пропорційно до кількості голосів виборців, поданих за відповідний виборчий список місцевої організації партії (блоку). Кількість голосів виборців, поданих за кандидатів у депутати, включених до виборчих списків кожної місцевої організації партії (блоку), що набули право на участь у розподілі депутатських мандатів, ділиться на виборчу квоту. Ціла частина отриманого числа становить кількість депутатських мандатів, що отримали кандидати у депутати цієї організації партії (блоку). Дробові залишки враховуються при розподілі решти депутатських мандатів, що залишаються після цього нерозподіленими. Виборчі списки, які мають більші порівняно з іншими дробові залишки після ділення, отримують по одному додатковому депутатському мандату, починаючи з виборчого списку, що має найбільший дробовий залишок^Результатом виборів депутатів є визначення в порядку черговості у виборчих списках місцевих організацій партій (блоків) осіб, обраних депутатами від місцевих організацій партій (блоків) відповідно до кількості депутатських мандатів, отриманих виборчими списками місцевих організацій партій (блоків). Повідомлення про результати голосування, список обраних депутатів у багатомандатному окрузі (в алфавітному порядку) із зазначенням прізвища, імені, по батькові, професії, посади (заняття), місця роботи і проживання кожного депутата, партійності, назви місцевої організації партії (блоку), від якої він обраний, не пізніш як на десятий день після проведення виборів публікуються в пресі або доводяться до відома населення відповідної території в інший спосіб (ч. 5-8,11 ст. 74).

Територіальна виборча комісія не пізніш як на п'ятий день з дня встановлення результатів виборів у багатомандатному окрузі та в одномандатних округах офіційно оприлюднює результати місцевих виборів депутатів у місцевих друкованих засобах масової інформації. Офіційне оприлюднення територіальною виборчою комісією результатів місцевих виборів депутатів та сільських, селищних, міських голів є підставою для звільнення з роботи (посади), несумісної з депутатським мандатом, посадою сільського, селищного, міського голови, та прийняття рішення про припинення дії іншого представницького мандата особи, обраної депутатом, сільським, селищним, міським головою (ст. 76) [3, c. 8].

4. Сучасний стан законодавчого забезпечення та перспективи внесення змін до виборів депутатів всіх рівнів

На нашу думку, із врахуванням досвіду проведення парламентських виборів 2006 і 2007 років інститут виборів «переріс» параметри основного інституту конституційного права і сформувався в підгалузь конституційного права, про що свідчать: 1) розширення предмета правового регулювання цього інституту; 2) розширення системи методів правового регулювання виборчих правовідносин — поряд з установчими і регулятивними застосовуються й охоронні, заборонні методи; 3) збільшення кількісних і якісних показників нормативного вмісту цього інституту — цей інститут об'єднує не тільки матеріальні та процесуальні норми конституційного права, а й норми інших галузей права (адміністративного, фінансового, кримінального тощо); до того ж щораз більше значення для нормального функціонування цієї галузі права мають так звані «міжнародні стандарти виборчих прав», що свідчить про посилення міжнародної (наднаціональної) складової виборчого права України; 4) складна структура цього інституту, який включає до свого складу такі інститути і субінститути, як інститут виборів народних депутатів України, інститут виборів Президента України, інститут виборів сільських, селищних, міських голів, депутатів Верховної Ради АР Крим і депутатів місцевих рад, інститут конституційно-правового статусу Центральної виборчої комісії (ЦВК) та інших суб'єктів виборчого процесу тощо; 5) комплексна об'єктивізація інститутів і норм виборчого права в системі виборчого законодавства України, представленого нормативними положеннями Конституції України, законами України та підзаконними нормативно-правовими актами у сфері виборчих правовідносин. Вказані якісні характеристики визначають зміст особливого правового режиму цієї підгалузі конституційного права.

Водночас розвиток виборчого права і процесу на сучасному етапі створює ілюзію щодо визнання за ним статусу самостійної комплексної галузі права. На нашу думку, таке твердження було б передчасним, оскільки: а) предмет виборчого права не виходить за межі суспільних відносин, які регулюються виборчим правом; б) домінуюча частина норм права, об'єднаних у складі цього інституту (підгалузі) права, є саме нормами конституційного права.

Хоча у подальшому не можна виключати можливості трансформації цього інституту (підгалузі) конституційного права України у самостійну комплексну галузь національного права. Зокрема, більшість вітчизняних і зарубіжних вчених переконані, що завершення формування самостійної галузі права, як правило, ознаменовується прийняттям галузевого кодифікованого нормативно-правового акта. На сьогодні в Україні немає виборчого кодексу чи іншого кодифікованого правового акта, але це не виключає перспектив його прийняття. Так, на нашу думку, доволі досконалі чинні закони України «Про внесення змін до Закону України "Про вибори народних депутатів України"», «Про вибори Президента України», «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» та ряд інших є досить розгорнутими і часто дублюють один одного, а також Закон України «Про Центральну виборчу комісію» в частині повноважень ЦВК, виборчих комісій та інших суб'єктів виборчого процесу. То ж надалі було б доцільно оптимізувати чинне виборче законодавство України шляхом його кодифікації [1, c. 32-33].

Ідеї розроблення єдиного кодифікованого акта, який би урегулював не тільки виборчі правовідносини у їх вузькому розумінні, а й усі конституційно-правові відносини, пов'язані з безпосередньою реалізацією народного суверенітету в Україні, неодноразово обговорювались не тільки вченими, а й політиками, громадськими діячами. Зокрема, слушними видаються пропозиції щодо об'єктивізації у відповідному кодифікованому правовому акті референдних правовідносин.


Висновки

Отже, можна зробити висновок, що в умовах сьогодення набула гостроти проблема розроблення та прийняття виборчого кодексу України, або кодексу про вибори і референдуми в Україні. Вбачається, що реалізація цієї ідеї приверне увагу парламентаріїв новообраної Верховної Ради України.

Також слід вказати на те, що будь-яка самостійна складова системи конституційного права України, в тому числі й виборче право України, знаходить свій розвиток і остаточне завершення в системі конституційно-правової науки та освіти. Враховуючи значення виборів 2006 і 2007 років для розвитку громадянського суспільства України, на нашу думку, було б доцільно запровадити у вищих навчальних закладах юридичного профілю спеціальні навчальні курси «Виборче право України», що дозволило б готувати високопрофесійних юристів для виборчих комісій і розробити новий навчальний посібник для забезпечення навчального процесу у сфері підготовки фахівців з виборчого права України.

Сучасна теорія демократії базується на різноманітті її форм, коли кожна країна з урахуванням умов конкретного історичного часу обирає оптимальне для себе сполучення виборчих механізмів. Для країн з різними політичними культурами, історією різними повинні бути й системи організації державної влади, виборчі системи (а система організації державної влади і виборча система є багато в чому відбиттям національної політичної культури та національної історії). Максимальне врахування національних особливостей є однією з найважливіших умов ефективності обраної форми системи.


Список використаної літератури

1. Баймуратов М. Парламентська виборча система України: системний аналіз та шляхи вирішення проблеми //Вісник Центральної виборчої комісії. - 2009. - № 4. - C. 29-33

2. Ефективні виборчі технології //Вісник програми сприяння парламенту України. - 2002. - № 209. - C. 1-35

3. Ключковський Ю. Потреба зміни виборчої системи //Вибори та демократія. - 2007. - № 2. - C. 5-10.

4. Ключковський Ю. Загальні проблеми реформування виборчої системи в Україні //Вибори та демократія. - 2008. - № 3. - C. 87-92

5. Козюбра М. Принцип верховенства права і реформа виборчої системи //Вибори та демократія. - 2008. - № 3. - C. 84-87

6. Кравченко В. Політико-правові наслідки запровадження пропорційної системи на місцевих виборах в Україні //Вибори та демократія. - 2007. - № 2. - C. 125-128

7. Крючков Г. Якою має бути виборча система? Майбутній вибір //Вісник Центральної виборчої комісії. - 2009. - № 1. - C. 8-10

8. Любченко П. Переваги і недоліки пропорційної виборчої системи при формуванні місцевих рад //Право України. - 2005. - № 8. - С.11-15.

9. Майєр Г. Виборче право як інструмент розподілу влади або виборче право й політика //Вибори та демократія. - 2005. - № 2. - C. 15-22

10. Матвієнко П. Виборча система - індикатор рівня розвитку демократії //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2007. - № 1. - C. 141-152

11. Панкевич О. Проблеми вдосконалення виборчої системи України в контексті досвіду країн-членів Європейського Союзу //Вибори та демократія. - 2008. - № 1. - C. 4-12.

12. Пономарьова Г. Зміна виборчої системи України в контексті інтеграції до Європейського Союзу //Вісник Академії правових наук України. - 2005. - № 1. - C. 229-236

13. Рибачук, М. Історичні аспекти становлення виборчої системи України/ М. Рибачук //Політичний менеджмент. - 2004. - № 1. - C. 83-98.

14. Федоренко В. Виборче право і виборчий процес як складники системи сучасного конституційного права України (теоретико-методологічні аспекти) //Вибори та демократія. - 2007. - № 4. - C. 18-24

15. Фрицький Ю. Пропорційна система виборів до Верховної Ради України - оціночний аспект //Право України. - 2006. - № 4. - С.104-107.

16. Шаповал В. Проблема демократичності виборчої системи у контексті рішень Конституційного Суду України //Вибори та демократія. - 2008. - № 3. - C. 82-84

загрузка...
Top