Унітарна держава як форма державного устрою

ВСТУП.

РОЗДІЛ 1. Загальні передумови виникнення держави, її ознаки, історичні типи та форми.

1.1. Передумови виникнення держави, її ознаки та функції.

1.2. Історичні типи та форми держави.

РОЗДІЛ 2. Унітарна держава як форма державного устрою.

2.1. Поняття, юридичні ознаки унітарної держави.

2.2. Федеральний чи унітарний устрій держав – моделі майбутнього

2.3. Територіальний устрій України.

2.4. Майбутній територіальний устрій України та Росії.

2.5. Унітаризм і реґіональні інтереси.

ВИСНОВКИ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.

ДОДАТКИ.

ВСТУП

Держава виникає і розвивається в конкретних умовах життя людей і у зв’язку з певним ступенем розвитку суспільства.

Держава – це універсальна політична форма організації суспільства, що характеризується суверенною владою, політичним і публічним характером, реалізацією своїх повноважень на певній території через діяльність спеціально створених органів та організацій, наданням своїм рішенням обов’язкової правової форми, встановленням податків з метою ефективного функціонування механізму влади та реалізацією загально соціальних повноважень.

За формою устрою держави поділяють на прості й складні.

Простою або унітарною (від латинського unites – єдність) є держава, що характеризується цілковитою політичною єдністю. Останнє виявляється в тому, що держава має єдину структуру державного апарату, який поширює свої повноваження на всю територію держави; всі адміністративні одиниці мають рівний юридичний статус стосовно держави; жодна з адміністративних одиниць не має політичної самостійності та ознак суверенітету; держава має єдине громадянство, єдину систему права, судову та грошову системи (Франція, Японія, Єгипет, Україна) [2, с. 37].

Форма державного устрою характеризує державу з точки зору її територіального поділу та відповідної організації державних органів. Державний устрій може проявлятися у простій або у складній формах. До простої форми державного устрою належать унітарні (єдині) держави.

Унітарна держава - це єдина централізована держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не володіють ознаками суверенітету.

До найважливіших юридичних ознак унітарної держави належать такі:

а) до складу унітарної держави не входять державні утворення, які наділені ознаками суверенітету;

б) вона має єдину систему державних органів;

в) в унітарній державі діє єдина конституція і єдина система законодавства;

г) в ній існує єдине громадянство;

д) в міжнародних відносинах унітарна держава виступає в єдиному числі. У сучасному світі більшість держав унітарні.

Актуальність: за чинною Конституцією Україна є унітарною державою, як і більшість європейських держав (винятки становлять Австрія, Бельгія, ФРН та Швейцарія). Як бачимо, унітарний територіальний устрій є характерним для європейського континенту. Якщо взяти до уваги світовий досвід, з`ясується, що більшість сучасних міцних та демократичних федерацій (США, ФРН, Австрія, Індія, Швейцарія) створені з суб’єктів, які практично завжди мали тривалу історію незалежного або напівнезалежного існування окремо один від одного, особливу державницьку свідомість, власні закони, а іноді й відмінні традиції законотворення. Незважаючи на історичне минуле нашої країни, все ж таки відмінності між різними регіонами України не настільки значні, як колись були між суб’єктами успішних федерацій [9, с.98].

Мета: охарактеризуватиунітарну державу як форма державного устрою.

Завдання роботи:

1. визначити передумови виникнення держави, її ознаки та функції;

2. показати історичні типи та форми держави;

3. розкрити поняття, юридичні ознаки унітарної держави;

4. охарактеризувати територіальний устрій України та майбутній територіальний устрій України та Росії;

5. визначити сутність унітаризм і регіональних інтересів України

РОЗДІЛ 1. Загальні передумови виникнення держави, її ознаки, історичні типи та форми

1.1. Передумови виникнення держави, її ознаки та функції

Держава виникає і розвивається в конкретних умовах життя людей і у зв’язку з певним ступенем розвитку суспільства.

Безпосередня причина виникнення держави та права – розподіл суспільства на класи з протилежними інтересами. Це дуже тривалий і складний процес.

У теорії держави і права розглядають такі передумови виникнення держави:

а) три великі розподіли праці;

б) поява надлишкового продукту, патріархальної сім’ї, приватної власності та майнової нерівності;

в) утворення класів як великих груп людей з протилежними інтересами та виникнення міжкласових конфліктів;

г) неспроможність суспільної влади первісного ладу врегулювати класові суперечності й конфлікти.

Розкриваючи ці передумови, треба наголосити, що економіка первісного ладу прогресувала з подальшим удосконаленням знарядь праці. Щодо розподілу праці, то потрібно мати на увазі виділення скотарства, відокремлення ремесел від землеробства і появу купців, зайнятих лише обміном.

За нових економічних умов одна сім’я мала змогу не тільки забезпечити себе засобами існування, але й мати надлишковий продукт, який зосереджувався в руках старійшин, військових начальників. Важливу роль відігравали також майнова міжродова, а потім і внутрішньородова нерівність, з’являється приватна власність, класи – групи людей, які займають протилежне місце у суспільному виробництві.

У цих нових умовах родоплемінна організація існувати не могла. Потрібний був орган, здатний зберегти та забезпечити функціонування суспільства як цілісного організму. Новому органу потрібна була міцна влада з певними установами, особливим загоном людей, які б займалися тільки управлінням і володіли можливістю здійснювати організаційний примус. Таким органом і стала держава.

Формування держави пройшло через ряд етапів, яким притаманне поєднання рис родоплемінної та державної організації суспільства.

Закономірності виникнення держави в різних народів мали свою специфіку, зумовлену історичними умовами. Розрізняють три основні форми виникнення держави: афінську, римську й давньогерманську. В Афінах виникнення держави проходило у класичній формі з внутрішніх протиріч. У Стародавньому Римі цей процес був прискорений боротьбою плебеїв (зайшлого населення) проти патриціїв (римської родової знаті), а в давніх германців – завоюванням чужих територій, для панування над якими родова організація була непридатна. У Київській Русі одразу склалася своєрідна ранньофеодальна держава [2, с. 41].

Існують різноманітні погляди на процес виникнення держави. До найбільш поширених теорій виникнення держави можна віднести наступні:

Теологічна (Фома Аквінський) – визначає виникнення держави Божою волею. Основна ідея – возвеличення держави, обгрунтування її вічності та недоторканості.

Патріархальна (Арістотель, М.К. Михайловський) – визначає виникнення держави як результат історичного розвитку сім’ї. Як необмеженою і справедливою є влада батька в сім’ї, так священною визнається влада монарха.

Договірна (Гроцій, Спіноза, Руссо, Радіщев) – пояснює виникнення держави внаслідок об’єднання людей на основі добровільної згоди (договору) про те, що одні будуть управляти, а інші виконувати їх управлінські рішення .

Психологічна (Л.Й. Петражицький, Г. Тард) – пояснює виникнення держави особливими властивостями людської психіки – потребою підкорятися волі сильнішого, усвідомленням залежності членів роду від жерців і вождів у період зародження держави.

Теорія насильства (Гумплович, Каутський, Дюрінг) – за цією теорією держава виникає як результат завоювання одних племен іншими, поневолення одного народу іншим.

Органічна (Герберт Спенсер) – проводить аналогію між державою і біологічним організмом. Подібно біологічному організму держава народжується, розмножується, старіє, гине [2, с. 44].

Соціально-економічна теорія пояснює виникнення держави як наслідок внутрішнього розвитку суспільства, його економіки, що призводить до виникнення соціальних груп різноманітних інтересів, необхідності впорядкування суспільних відносин та функціонування суспільства як цілісної системи.

Серед інших теорій походження держави заслуговують на увагу космічна, технократична.

Отже, в теорії держави і права відсутній єдиний погляд на закономірності виникнення держави. Існують численні доктрини виникнення держави, а також історичні, географічні, демографічні та інші особливості виникнення держави у різних народів.

Слова “держава”, “публічна влада”, “суверенітет” знають всі, але в чому полягає суть цих юридичних понять і які їх основні ознаки, відомо далеко не кожному.

Нерідко поняття “держава” ототожнюється з поняттям “країна”, тобто виступає як політико-географічне утворення (Україна – держава, що займає певну частину суші). Автори багатьох публікацій, використовуючи термін “держава”, мають на увазі суспільство, наприклад, коли пишуть, що Великобританія – промислово-розвинена держава, а країни Тропічної Африки – економічно відсталі держави[1, с.29].

Але у нашому випадку держава розглядається, перш за все, як організація політичної влади, яка існує в певній країні.

Дати визначення держави, яке б відображало всі грані цього складного суспільного явища, практично не вдавалося нікому, хоча спроби робилися багатьма видатними філософами, політиками, юристами. Наприклад, Арістотель стверджував, що держава – це зосередження усіх розумових і моральних інтересів громадян. Цицерон розглядав державу як союз людей, об’єднаних загальною користю і справедливістю. Представники класової теорії стверджували, що держава – це диктатура панівного класу [1, с.30].

Держава – це універсальна політична форма організації суспільства, що характеризується суверенною владою, політичним і публічним характером, реалізацією своїх повноважень на певній території через діяльність спеціально створених органів та організацій, наданням своїм рішенням обов’язкової правової форми, встановленням податків з метою ефективного функціонування механізму влади та реалізацією загально соціальних повноважень [1, с. 30].

Держава характеризується рядом ознак, що, по-перше, відрізняють її від суспільної влади в додержавний період і, по-друге, підтверджують її роль як основного знаряддя здійснення політичної влади.

Кожній державі притаманні:

– територія – відокремлена кордонами частина земної кулі, на які поширюється суверенітет держави і в межах якої населення перетворюється у громадян;

– публічний характер влади, що втілюється в державно-правових інститутах, відособлених від населення, має призначення здійснювати політичну владу та регулювати суспільні відносини;

– суверенітет – політико-правова властивість державної влади, що виявляється в її верховенстві, незалежності, єдності;

– механізм держави, тобто система органів та організацій, що створюються державою для реалізації її функцій і завдань;

– загальнообов’язкові правила поведінки – правові норми, які розробляє, приймає та охороняє держава і які визначають сферу відносин, що охороняються державою, роблять державні рішення обов’язковими на рівні суспільства і визначають можливе покарання за порушення встановлених правил;

– система податків – платежів обов’язкового характеру загальнодержавного чи місцевого значення, що встановлюються для утримання державного апарату, а також для виконання загальносоціальних функцій держави у сфері освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення тощо.

Перед будь-якою державою постають завдання, на вирішення яких вона спрямовує свої матеріальні ресурси, ідеологічні та політичні зусилля. Ці завдання держава виконує через здійснення функцій, які дуже тісно пов’язані із завданнями, цілями і суттю держави, але не зводяться лише до них. Аналіз функцій держави повинен відповідати на головні питання: що і як повинна робити держава на певному етапі свого розвитку; на чому повинні бути сконцентровані зусилля її органів і відомств?

Чимало спеціалістів вважають, що функції держави – це, перш за все, певні напрями діяльності держави, в яких виражається службова роль, завдання, мета і закономірності розвитку. За допомогою функцій держава реалізує свої завдання та цілі, які стоять перед суспільством чи можуть бути поставлені.

Держава виконує надзвичайно багато функцій, які аналізуються загальною теорією держави і окремими галузевими науками. Теорія держави і права аналізує лише основні функції держави, їх можна класифікувати таким чином:

1. За соціальним значенням державної діяльності:

а) основні, що характеризують призначення держави, найбільш загальні, найважливіші напрями її діяльності. Це, наприклад, функції оборони країни, захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян;

б) додаткові, що є складовими елементами основних функцій, але сутність держави не розкривають. Так, у складі такої основної функції, як оборона країни, можна виділити низку допоміжних: зміцнення збройних сил, розвиток науково-технічного прогресу для забезпечення їх озброєнням та ін.

2. За сферами діяльності функції поділяються на:

а) внутрішні функції, що здійснюються в межах даної держави та виражаються в її внутрішній політиці, а саме: регулювання економічних відносин, організація суспільної праці, охорона правопорядку, законності, прав і свобод громадян, соціальний захист населення, охорона та раціональне використання природних ресурсів;

б) зовнішні функції, що забезпечують здійснення зовнішньої політики держави. Це такі функції: оборона країни, підтримання міжнародного миру, економічного співробітництва[9, с. 177].

3. Державні функції з точки зору тривалості їх здійснення у часі поділяються на:

а) постійні функції, що здійснюються протягом усього часу існування держави. Це оборона країни, охорона правопорядку;

б) тимчасові функції, що здійснюються протягом певного періоду існування держави.

Можливий розподіл функцій держави за сферами суспільного життя, в яких вони здійснюються. Відповідно до цього функції поділяються на економічні, політичні, гуманітарні.

1.2. Історичні типи та форми держави

Розмаїття держав, що мали місце в історії та існують сьогодні, потребують певної упорядкованості, класифікації за загальними та особливими ознаками.

Основною класифікацією держав є їх розподіл та об’єднання за типами.

Історичний тип держави – це сукупність найбільш суттєвих ознак, притаманних державам, що існували на певних етапах історії людства.

Відповідно до класифікації суспільно-економічних формацій все розмаїття держав в історичному контексті поділяється на такі типи: рабовласницькі, феодальні, сучасні.

Рабовласницький – це перший в історії тип держави, який не мав загального розповсюдження і був перехідним. Це зумовило наявність у рабовласницькому суспільстві залишків устрою влади первіснообщинного ладу, але домінуючої сили в ньому набирає тенденція державної організації суспільства.

Рабовласницький тип держави характеризується тим, що його економічну основу складала приватна власність і такий засіб виробництва як раб. Членами держави визнавалась меншість населення – у першу чергу, рабовласники та, у деяких випадках, представники інших верств населення (селяни-общинники, ремісники, торгові люди).

У деяких суспільствах організація державності починалася з феодального типу держави. Для такої держави, незважаючи на те, що вона базується, в основному, на сільськогосподарському виробництві, характерне вже визнання селянина членом держави, який, не маючи права власності на землю, володіє іншими засобами виробництва (хатою, іншими будівлями, інвентарем). Феодальна держава об’єднує всіх членів суспільства, але вони не рівні за своїм соціальним статусом, поділяються на різні стани; існує в цьому суспільстві і кріпацтво. Феодальна держава є за своєю сутністю інституалізацією суспільства, його становлення як цілого, що існує на певній території та спроможне виступати зовні у вигляді єдиних органів. Тому пануючою закономірністю становлення феодального суспільства є централізація управління, а провідною формою державної організації – монархія (ранньофеодальна, централізована, станово-представницька). Оскільки центральна влада феодальної держави підтримувалась багатими станами міст, виникли органи станового представництва (земські собори, парламент). Розшарування суспільства вимагало правового закріплення не лише нерівності різних груп, а й ієрархії їх взаємовідносин.

Феодальне право – жорстоке, відверто класове, неузгоджене та розпорошене. Значний вплив мають релігійно-правові норми.

Буржуазна держава та буржуазне право виникли в результаті буржуазних революцій, спрямованих проти феодально-абсолютистської монархії та феодальних відносин. Для них характерні такі риси:

– феодальне проголошення і закріплення рівноправ’я, законності, непорушності прав людини, свободи приватної власності та договорів, невтручання держави у суспільне життя;

– цензовий характер, тобто відсторонення за допомогою майнових та інших цензів більшості населення від участі у формуванні органів влади;

– зосередження основних зусиль держави переважно на політичних функціях;

– множинність форм правління (конституційна монархія, демократична республіка), зростання ролі права в регулюванні суспільних відносин[9, с. 184].

Соціалістичному типу держави і права притаманні нігілістичне ставлення до права, спроби його ототожнення з політичною доцільністю, проголошення принципу фактичної рівності (зрівнялівка), управління суспільством за допомогою репресивних методів, ототожнення права і законодавства, визнання тимчасового характеру держави і права, необхідності їх скасування при комунізмі як вищої стадії розвитку соціалістичного суспільства.

Сучасний тип держави характеризується соціальною спрямованістю, демократичним режимом утворення державних органів і здійснення державної влади, правовою формою та характером державної діяльності.

Сучасні держави найбільш розвинутих суспільств забезпечують задоволення загальнолюдських потреб, реальне здійснення та захист основних прав людини. Їх економічною основою є наявність серед населення значної кількості власників засобів і результатів виробничої діяльності та рівноправність різних форм власності: приватної, муніципальної та державної.

Суттєвою рисою сучасної держави є відображення, забезпечення і захист природних прав людини.

Кожна держава характеризується певною формою, яка визначає процес організації та здійснення державної влади.

Форма держави поєднує три елементи:

– державне правління;

– державний устрій;

– державний (політичний) режим.

1. Форма державного правління відображає певний порядок утворення та організації вищих органів влади.

За формою правління держави поділяють на монархії та республіки.

Монархія – це форма правління, за якої вища влада в державі належить одній особі – монарху.

Монархія буває абсолютною та обмеженою.

Абсолютна монархія – це історичний тип монархії, якій властива належність монарху необмеженої влади. Вона характеризується відсутністю представницьких органів, правом монарха видавати закони та призначати чиновників (класичним прикладом є Російська імперія часів Петра I чи Французька монархія часів Людовіка XІV) [9, с. 188].

Обмежена монархія – це форма правління, що передбачає чітке визначення повноважень монарха. Цей різновид монархії поділяється на конституційну та дуалістичну.

Конституційна монархія характеризується певним співвідношенням повноважень монарха та парламенту (Англія, Данія, Швеція, Японія).

Дуалістична монархія характеризується особливим процесом призначення та контролювання уряду. Вона передбачає двопалатний парламент, нижня палата якого обирається населенням, а верхня – призначається монархом; уряд призначається ним самостійно або через прем’єр-міністра, який призначається монархом; глава держави має право вето щодо актів парламенту (країни Африки та Близького Сходу)[9, с. 190].

Республіканська – це форма правління, відповідно до якої вища влада належить виборному органу – парламенту. Для неї характерні наявність вищих виборних органів влади; базування діяльності держави на принципах демократії та поділу державної влади.

Залежно від особливостей повноважень глави держави та їх співвідношення із повноваженнями парламенту республіки поділяють на парламентські, президентські, змішані.

Парламентська республіка характеризується верховенством влади парламенту; підзвітністю йому уряду; наявністю посади прем’єр-міністра, якого призначає парламент; обов’язком президента діяти лише за згодою уряду (Фінляндія, Індія, Туреччина, Італія, Австрія) [9, с. 191].

Президентська республіка характеризується наявністю глави держави – президента, який може поєднувати повноваження глави держави та уряду. Президент призначає уряд, що несе перед ним політичну відповідальність; він може застосовувати право вето щодо актів парламенту; президент за певних обставин може розпустити парламент, а останній може ініціювати процес відсторонення президента від влади у разі порушення ним конституції чи скоєння злочину (США, Аргентина, Мексика, Росія).

Змішана республіка поєднує риси парламентської та президентської. Уряд затверджується парламентом за пропозицією президента; він є підзвітний президенту та підконтрольний парламенту; президент підписує та обнародує закони, що приймаються парламентом (Україна, Франція).

Форма державного устрою відображає спосіб територіального устрою держави, який визначає порядок взаємодії центральної, регіональної та місцевої влад.

За формою устрою держави поділяють на прості й складні.

Простою або унітарною (від латинського unites – єдність) є держава, що характеризується цілковитою політичною єдністю. Останнє виявляється в тому, що держава має єдину структуру державного апарату, який поширює свої повноваження на всю територію держави; всі адміністративні одиниці мають рівний юридичний статус стосовно держави; жодна з адміністративних одиниць не має політичної самостійності та ознак суверенітету; держава має єдине громадянство, єдину систему права, судову та грошову системи (Франція, Японія, Єгипет, Україна) [2, с.37].

3. Форма державного правового режиму – це сукупність засобів, прийомів і способів реалізації державної влади, що відображають її характер і зміст. Розрізняють демократичний та недемократичний режими.

Основними ознаками демократичного режиму є свобода особи у сфері економічної діяльності, гарантії особистих прав і свобод, захищеність особи від свавілля та беззаконня, плюралізм в політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей, правовий характер діяльності державного апарату та ін.

У сучасному суспільстві демократичний режим проявляється у трьох різновидах: ліберально-демократичному, консервативно-демократичному, соціально-демократичному.

Недемократичний режим поділяється на тоталітарний і авторитарний.

Тоталітарний режим – це сукупність таких засобів, прийомів і способів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства і кожного окремого громадянина (особи) абсолютно регламентована: влада на всіх рівнях формується однією особою чи кількома людьми з правлячої верхівки, не контролюється населенням, відсутня будь-яка можливість вільного виявлення інтересів усіх груп населення, звичним є грубе втручання в особисте життя людини і громадянина [2, с. 38].

Авторитарний режим – це така сукупність засобів, прийомів, способів реалізації державної влади, за яких вона концентрується в руках правлячої верхівки; припускається незначне розмежування політичних сил, відстоювання інтересів певних верств населення[2, с. 38].

Серед недемократичних режимів розрізняють військово-поліцейський, фашистський, расистський, терористичний, диктатуру певної партії, класу, іншої групи чи прошарку в соціально-неоднорідному суспільстві.

РОЗДІЛ 2. Унітарна держава як форма державного устрою

2.1. Поняття, юридичні ознаки унітарної держави

Унітарна держава - неподільна держава, що надає мінімальну господарську самостійність регіонам.

Важливе значення має форма державного устрою, під якою зазвичай розуміють національно – територіальну організацію держави, а також взаємовідносини центральних та регіональних органів.

Питання про державний устрій – це питання про те, як організована територія даної держави, з яких частин вона складається і яке їх правове становище. У це поняття входить проблема спів відносин і взаємозв’язку між різного роду органами (федеральними, суб’єктів федерації, муніципальними), існуючими в територіальних структурах даної держави, з центральними органами державної влади.

Форма державного устрою у певній країні залежить від цілого ряду соціальних, історичних, національних, географічних та інших умов. Саме ці умови визначають специфіку конкретної форми державного устрою, котра ніколи не може бути результатом випадкового збігу обставин.

Форми державного устрою зарубіжних країн різноманітні та індивідуальні. Але в науці конституційного права виділяють дві основні форми – унітарну та федеративну, що звичайно, ніяк не виключає існування змішаних форм державного устрою.

Поняття «унітарна держава» походить від латинського слова “unus”, що значить один, єдиний. Унітарна – це злита держава, не розділена на більш дрібні державні утворення, а що складається, як правило, з адміністративно-територіальних одиниць [2, с. 43]. Унітарні держави бувають двох видів: прості і складні. Прості складаються тільки з адміністративно-територіальних одиниць (Польща, Таїланд, Алжир, Колумбія, Вануату й ін.), складні мають у своєму складі ті чи інші форми автономії (Італія, Філіппіни, Нікарагуа й ін.)[20;89], про це мова піде далі у роботі.

Унітарна форма державного устрою являється домінуючою. До числа унітарних держав відносяться Великобританія, Франція, Італія, Нідерланди, Португалія, переважна більшість країн Латинської Америки та Африки, Камбоджа, Лаос, Таїланд, Японія та багато інших країн.

Проста унітарна держава - це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єктами політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія Є прості унітарні держави, які мають автономні утворення. До таких держав відносяться. України, Іспанія, Італія, Португалія [4, с. 59].

Для країн з унітарною формою державного устрою (такі держави називаються простими) характерна наявність наступних основних ознак :

- єдина конституція, норми якої по всій території країни без будь – яких обмежень.

- Єдина система вищих органів державної влади (голова держави, парламент, уряд), юрисдикція яких розповсюджується на територію всієї держави. Функціональна, предметна та територіальна компетенція вищих органів державної влади та підпорядкованої їм центральної адміністрації ні юридично, ні фактично не обмежена повноваженнями будь-яких регіональних органів.

- Єдине громадянство. Населення унітарної держави має єдину політичну приналежність. Ніякі адміністративно – територіальні одиниці власного громадянства мати не можуть.

- Єдина система права. Місцеві органи управління зобов’язані застосовувати у відповідних адміністративно – територіальних одиницях нормативні акти, ті що застосовуються центральними органами влади.

- Єдина судова система, яка здійснює правосуддя на території держави, керуючись єдиними нормами матеріального і процесуального права. Судові органи, які створюються в адміністративно – територіальних одиницях, являють собою ланку єдиної централізованої судової системи.

- Територія унітарної держави поділяється на адміністративно – територіальні одиниці, котрі не можуть володіти будь-якою політичною самостійністю. Створені в цих адміністративно – територіальних одиницях місцеві органи управління в тій або іншій мірі підпорядковані центральним органам державної влади і центральної адміністрації. Їх правовий статус визначається правовими нормами єдиної загальнодержавної системи права.

Унітарний державний устрій припускає існування злитої держави, що підрозділяється лише на адміністративно-територіальні одиниці і тому що не включають у себе ніяких державних утворень. У ньому панують єдині конституційні принципи, існує тільки одна система центральних органів влади (один парламент, один уряд, один верховний суд), як правило, функціонує одна валютна система, одна армія і т.п. (Франція, Швеція, Фінляндія, Естонія, Туреччина і т.д.).

У залежності від ступеня централізації унітарні держави поділяються на централізовані і децентралізовані. У бюрократично централізованих державах на чолі місцевих органів державної влади стоять призначені центром чиновники, яким підпорядковуються місцеві органи самоврядування. Демократична форма централізації допускає великий ступінь самостійності виборних місцевих органів державної влади в рішенні їхніх регіональних питань.

Децентралізованим теорія називає державу, у якій центральні органи державної влади мають дуже обмежені права втручання в рішення місцевих проблем і де місцеві органи, що обираються населенням, мають значний обсяг автономії.

Таким чином, унітаризм припускає бюрократичну централізацію всього державного апарату. Прийшовши на зміну феодальній роздрібненості, унітаризм історично був прогресивним явищем, він викликався потребами єдиного ринку, зручністю здійснення державної влади і не ставився у зв’язок з національно – етнічною або расовою структурою населення. Подавляючи більшість сучасних унітарних держав – держави багатонаціональні. Однак існують і винятки з цього правила (Іспанія).

Властива унітарним державам централізація може проявлятися у різних формах і у різній ступені. У деяких країнах муніципальні органи взагалі відсутні і адміністративно – територіальними одиницями керують спеціально призначені агенти центральної влади. В інших країнах місцеві виборні органи самоуправління створюються, але вони поставлені під прямий (Франція, Туреччина, Японія) або непрямий (Великобританія, Нова Зеландія) контроль центральної адміністрації. Відмінність в ступені і формі контролю над місцевими органами самоуправління з боку центральної адміністрації дають певні підстави для поділу унітарних держав на централізовані (Туреччина, Японія) та децентралізовані (Великобританія, Нова Зеландія), однак цей поділ має лише формальний характер [2, с. 47].

2.2. Федеральний чи унітарний устрій держав – моделі майбутнього Росії та України

Федеративна модель державного устрою Росії, яку її прибічники беруть за взірець для України, має такі унікальні особливості, що не притаманні нашій державі. А негативні наслідки такої федеративної форми правління в Росії, змушують українське керівництво замислитися, чи варто багатонаціональній, але історично унітарній Україні взагалі змінювати державний устрій. Принаймні найближчим часом. Приклад централізації влади в РФ Москвою демонструє, що допоки в Україні не сформується власна політична нація, зміна устрою в Україні до позитивних наслідків не призведе.

Унікальність федеративного державного устрою Російської Федерації полягає в тому, що вона поєднує велику кількість складників (89 суб’єктів), адміністративно-територіальних (областей, країв) та національно-територіальних одиниць (національних республік, автономних округів та автономної області). Крім того, існують входження одних суб’єктів федерації до складу інших. І, нарешті, слід зазначити й істотні відмінності в рівні економічного розвитку регіонів (близько 10 регіонів-донорів федерального бюджету та решта отримувачі фінансової допомоги) [2, с. 38].

Втім Росія є федеративною державою тільки за назвою. За своєю суттю це значною мірою децентралізована ще в недалекому минулому унітарна держава, в якій центральна влада намагається максимально відновити керованість країною.

Децентралізація Росії стала продовженням розпаду СРСР. Знаковим в цьому плані став заклик президента Б.Єльцина до суб’єктів федерації брати собі стільки суверенітету, скільки ті забажають. Наслідком стала суверенізація національних республік, після якої населені переважно етнічними росіянами області та краї також розпочали боротьбу за розширення своїх прав.

В ухваленій на референдумі 12 грудня 1993 р. Конституції Росії зникли згадки про суверенітет, а республіканські та регіональні адміністративні утворення трактувалися як рівноправні суб’єкти. Наступного року тільки дві республіки - Чечня та Татарстан, відмовилися визнати новий Основний закон. Втім, Москва пішла на підписання з Казанню договору про розмежування повноважень. Більш того, Президент Б.Єльцин, пам’ятаючи про наступні президентські вибори 1996 р., запропонував укласти подібні угоди й з іншими суб’єктами Федерації. Справа в тім, що Конституція Росії встановлює наступний механізм розмежування повноважень між центром та регіонами: частина питань належить до виключної компетенції Федерації, частина є предметом спільного відання, решта належать до виключної компетенції регіонів [8, с. 23].Отже, регіони прагнули отримати якомога більше повноважень з питань спільного з Федерацією відання, а центр намагався зберегти єдність правового простору Росії.

Між тим, до 1995 р. губернатори значною мірою втратили свою самостійність. Так, своїми указами від 3 жовтня та 22 листопада 1995 р. глава виконавчої влади здобув право призначати, виносити покарання та звільняти губернаторів незалежно від того чи була ця посада в кожному конкрентному випадку виборною чи ні. Щоправда, президент Б.Єльцин не вельми активно користувався цим правом.

Адже Єльцин потребував підтримки губернаторів й під час протистояння з Думою та комуністичною партією, й протягом президентських виборів влітку 1996 року. Вочевидь, прагнучи зберегти на своїх посадах відданих йому регіональних керівників, Президент Росії указом № 951 від 18 вересня 1995 р. відклав губернаторські вибори. Тільки деякі з них мали місце під час парламентських перегонів 1995 р.

Слід зазначити, що посилюючи виконавчу владу в республіках, президент Росії зміцнював й позиції своїх опонентів. Керівники республік обиралися всенародним голосуванням, на відміну від голів адміністрацій, які отримали таку можливість лише наприкінці 1996 р.

З метою спільних колективних дій на загальнодержавному рівні багато регіонів Росії об’єдналися в асоціації економічної співпраці (Сибірська угода, Великий Урал та ін.), розраховуючи на те, що колективні вимоги буде простіше задовольняти у федеральному центрі. Однак, центральній владі, зігравши на протиріччях між учасниками цих об’єднань, вдалося звести майже нанівець реальний їх вплив на ситуацію в країні [8, с. 24].

Натомість регіональні лідери спробували взяти реванш у політичній царині, масово беручи участь, насамперед, у парламентських виборчих перегонах. Організаційно це знайшло вираження у створенні виборчих блоків, які об’єднували лідерів регіонів. Найвдалішим прикладом такого об’єднання став блок “Вітчизна-Вся Росія”, який брав участь у виборах 1999 р.

Таким чином, за часів президентства Б.Єльцина політика Російської Федерації у сфері федеративних відносин переважно визначалася короткостроковими факторами особистого етнічного, локального етнічного характеру, які визначали динаміку відносин центру з регіонами. Укладені договори про розмежування повноважень між центром та регіонами неодноразово порушувалися. Впродовж 1990-х р. в більшості регіонів Росії встановилися та зміцніли авторитарні режими, де губернатори жорстко контролювали підвідомчі території.

Втомившись від боротьби з регіональними лідерами та маючи проблеми зі здоров’ям, напередодні нового тисячоліття перший президент Росії та руйнівник Радянського Союзу Б.Єльцин передав владу своєму наступнику, прем’єр-міністру В.Путіну, який отримав легітимність за підсумками виборів у березні 2000 р.

Внутрішньополітична ситуація в Росії на той час була настільки складною, що першим серйозним кроком нового керівництва, одночасно з форсованим ухваленням найважливіших для забезпечення безпеки країни нормативних документів (Концепції національної безпеки, воєнної доктрини), стало реформування федеративних відносин.

Прагнучи забезпечити собі політичне виживання та маючи приклад слабкого президента в особі Б. Єльцина, В. Путін одразу ж почав розробляти та втілювати в життя політику, спрямовану на обмеження влади губернаторів та впливу фінансових олігархів. Програма нового президента містить в собі завдання рецентралізації фінансових та виробничих потенціалів країни та зосередження механізмів розпорядження ними в руках адміністрації президента. Під керівництвом колишнього керівника президентської адміністрації О.Волошина було створено систему “керованої демократії”, яка передбачає скорочення самостійності регіонів та муніципалітетів. Реформи В.Путіна спрямовані на те, щоб глава держави міг без перешкод звільняти регіональних начальників. За часів О.Волошина губернатори самоусунулись від поточної федеральної політики та зосередилися на втіленні в життя планів економічного розвитку своїх регіонів [8, с. 24].

Першим кроком стало припинення практики автоматичного отримання главами регіонів та головами законодавчих зібрань місць у верхній палаті російського парламенту. Так, в червні 2000 р. нижня палата Федеральних Зборів переважною більшістю голосів проголосувала за законопроект, яким скасовувалось членство губернаторів у Раді Федерації.

Був запроваджений інститут повноважних представників президента Росії в семи створених федеральних округах (які, об’єднали від 10 до 15 регіонів), межі котрих співпали з колишніми військовими округами. Практично всі призначені тоді “повпреди” були армійськими генералами та генералами спецслужб. Їхнім завданням стали координація роботи силових відомств (міністерств внутрішніх справ, оборони, юстиції та федеральної служби безпеки), а також приведення регіонального законодавства у відповідність із загальноросійським. Слід зазначити, що з останнім новітні генерал-губернатори практично впоралися.

Водночас новою тенденцією в розвитку російського федералізму стало укрупнення регіонів. Так, 7 грудня 2003 р. успішно відбувся референдум з питання про об’єднання Пермської області з Комі-Пермяцьким автономним округом. Впродовж кількох років буде створено Пермський край. Наступними кандидатами на об’єднання є Іркутська область та Усть-Ординський Бурятський автономний округ, Красноярський край та Таймир з Евенкією. Побоюються за своє майбутнє й деякі дотаційні області Центральної Росії (наприклад, Псковська). Політичним аргументом на користь таких об’єднань є зміцнення проголошеної В.Путіним “вертикалі влади”, економічним – прагнення зменшити кількість дотаційних регіонів .

Загалом перший термін президентства В.Путіна позначився на рівні відносин центр-регіон посиленням позицій федерального центру та вдалими спробами відновити керованість суб’єктами федерації з Москви. Намагаючись приструнити непокірливих місцевих керівників, Кремль використовує адміністративні та фінансові важелі впливу. Продовжуючи практику підтримки своїх кандидатів на регіональних виборах як альтернативи діючим губернаторам, центр у разі їх програшу використовує дотації з федерального бюджету регіонам як дієвий важіль впливу [5, с. 137].

Позбавлення голів місцевих адміністрацій та голів законодавчих зібрань представництва у Раді Федерації відкрило можливість використання правоохоронних органів для боротьби з місцевими керівниками. Приміром, судові позови, вилучення документів та інші скандали, що супроводжували вибори губернатора Тверської області в грудні 2003 р., не дозволили діючому керівнику регіону В.Платову потрапити навіть у другий тур.

Втративши депутатську недоторканність регіональні начальники стають поступливішими при досягненні домовленостей з Кремлем. На останніх парламентських виборах приблизно третина регіональних керівників опинилася в лавах пропрезидентської партії “Єдина Росія”. Вочевидь, це губернатори тих регіонів, в яких найближчим часом відбуватимуться вибори голів, і які, таким чином, прагнуть забезпечити собі підтримку федерального центру.

Своєрідність відносин між центром та регіонами в Росії полягає в тому, що жодній зі сторін, все ж таки, не вдається отримати остаточної перемоги. Як федеральний центр зацікавлений у проведенні ініційованих ним соціально-економічних реформ (що здатні зробити сильні місцеві керівники, іноді навіть не особливо лояльні до Кремля), так і губернаторам потрібно звертатися до федеральних органів по допомогу та мати на кого списати свої прорахунки, з ким розділити відповідальність перед населенням.

Щодо майбутнього Російської Федерації саме як федеративної держави, існують різні, часто полярні точки зору. Доволі поширеним є погляд, який пропагує повернення до традиційної для імперської Росії унітарної форми адміністративно-територіального устрою з широкими повноваженнями для органів місцевого самоврядування. Проте на сьогодні стан місцевого самоврядування на теренах Російської Федерації -жалюгідний.

Необхідно зазначити, що в масовій свідомості росіян помітним є, насаджуване, поміж іншим, й правлячою верхівкою, еклектичне поєднання залишків радянської свідомості з відновлюваною й культивованою величчю дореволюційної Росії. Наочним прикладом такого явища є одночасне існування герба РФ у вигляді двоголового орла, державного біло-синьо-червоного прапора та державного гімну на мелодію гімну СРСР, слухаючи який в пам’яті спливають рядки тексту гімну Радянського Союзу.

Порівняно з Україною, Російська Федерація задля забезпечення свого існування повинна відповідати на значно більшу кількість зовнішніх та внутрішніх викликів. Розпочатий президентом В.Путіним наступ на регіональних керівників та олігархів, ймовірно, має на меті отримання необхідних коштів для модернізації Росії, з тим, щоб посилити позиції країни на міжнародній арені. Здійснити таку модернізацію потрібно доволі швидко, допоки не вичерпаються природні ресурси країни, стане небоєздатним успадкований від СРСР арсенал ядерної зброї. Виконати це завдання можна лише відновивши керованість регіонів та продовжуючи політику централізації [5, с. 138].

Між тим, забезпечуючи виживання своєї країни, російські можновладці прагнуть використовувати економічний потенціал колишніх радянських республік. Звісно, подібна політика Російської Федерації не відповідає національним інтересам України. Й оскільки потенціал нашого північного сусіда значно більший, потрібно визнати, що український вплив на розвиток Росії незначний.

2.3. Територіальний устрій України

Як і її попередник, Україна залишається унітарною державою за Конституцією 1996 року (стаття 132) (Див. Додаток 1). Хоча і присутні деякі елементи федералізму, обласні та районні уряди головним чином підпорядковуються державним установам вищого рівня майже у всіх аспектах (стаття 118). Внутрішньоурядова система залишається формально суворо ієрархічною. Фактично існують три рівні урядових установ: центральний, регіональний (обласний) та місцевий (який охоплює міста, міські та сільські райони, райони, села та сільські поселення). Враховуючи той факт, що райони включають сільські поселення, а великі міста поділені на міські райони, це є ще ніби й четвертий рівень урядування.

Центральний уряд контролює області, які в свою чергу контролюють власні підлеглі державні підрозділи (стаття 118). Конституція та законодавство України надають права дії законодавчим установам в обраних обласних та районних радах, а виконавчі установи підпорядковуються урядовій адміністрації. Районні ради та урядові адміністрації підпорядковуються обласному уряду, і як вже було зазначено вище, голови обласних та районних адміністрацій підпорядковуються Президенту. Рішення, прийняті установами нижчого рівня, можуть бути відхилені установами вищого рівня. Унітарність держави також впливає на бюджетну структуру України, яка повторює структуру державну. Бюджети урядів нижчого рівня головним чином визначаються бюджетом відповідних урядів вищого рівня. Міжурядові фінансові відношення характеризуються високою залежністю від надходжень до державного бюджету, таким чином залишається централізація фінансового управління, яка була головною характеристикою радянської системи. З 1991 по 1998 роки центральний уряд працював головним чином заради власної вигоди, мало зважаючи, чи взагалі не зважаючи на області та муніципальні потреби та проблеми. Фактично центр часто діяв таким чином, щоб знищити ту невелику фінансову свободу, яка залишилася, шляхом збільшення потоку необґрунтованих наказів, відданих місцевим урядам.

Між тим, й в українському суспільстві час від часу виникають дискусії про те, який територіальний устрій є кращим для країни: теперішній унітарний чи федеративний. Прибічники останнього вважають, що федералізація сприятиме наближенню влади до народу, заважатиме надмірній концентрації влади в руках центру, надасть потужний імпульс розвитку регіонів, забезпечуватиме умови для розвитку в суспільстві багатоманітності в різних її проявах (культурному, мовному й т.і), врешті-решт сприятиме зміцненню демократичних засад у функціонуванні державного механізму та суспільному житті. Проте, чи обов’язково заради досягнення поставлених цілей змінювати існуючий територіальний устрій на федеративний? Чи можна з певністю стверджувати, що федералізм розв’яже ті проблеми, заради вирішення яких, його пропонують запровадити? Можливо чи ні покращити функціонування державного механізму за умови збереження сьогоднішнього устрою України? Наскільки на часі є потреба перетворювати Україну у федерацію?

За чинною Конституцією Україна є унітарною державою, як і більшість європейських держав (винятки становлять Австрія, Бельгія, ФРН та Швейцарія). Як бачимо, унітарний територіальний устрій є характерним для європейського континенту. Якщо взяти до уваги світовий досвід, з`ясується, що більшість сучасних міцних та демократичних федерацій (США, ФРН, Австрія, Індія, Швейцарія) створені з суб’єктів, які практично завжди мали тривалу історію незалежного або напівнезалежного існування окремо один від одного, особливу державницьку свідомість, власні закони, а іноді й відмінні традиції законотворення. Незважаючи на історичне минуле нашої країни, все ж таки відмінності між різними регіонами України не настільки значні, як колись були між суб’єктами успішних федерацій [9, с.98].

За 12 років свого існування українська держава не спромоглася делімітувати та демаркувати повністю свої кордони, деякі політичні сили сусідніх держав висувають до неї територіальні претензії (Росія, Румунія). Отже, беручи до уваги те, що політична українська нація перебуває у стадії формування, слід визнати, що запроваджена зараз федералізація посилить тенденції до сепаратизму в регіонах, які здатні призвести до втрати територіальної цілісності країни.

Геополітичне оточення також не сприяє проведенню експериментів зі зміни територіального устрою. З заходу до наших кордонів наближається розширений Європейський Союз, вступити до якого Україна зможе тільки у середньо- або довгостроковій перспективі, на сході існує Російська Федерація, політична еліта якої і досі не змирилася з існуванням української державності. Як це не прикро визнавати, ми опинилися в становищі буферної держави між двома потужними геополітичними гравцями. Подібний стан, як відомо, постійно загрожує ліквідації незалежності країни.

Безвідповідальні та масштабні соціальні експерименти часто призводять до непередбачуваних й здебільшого негативних наслідків. Можна погодитися з тими, хто вважає, що владні повноваження в Україні надмірно централізовані та сконцентровані в центральних органах держави. Проте, зміна територіального устрою на федеративний не дозволить автоматично позбутися негативних рис цього явища. Доцільнішим видається механізм поступового делегування регіонам владних повноважень з одночасним забезпеченням джерел їх фінансування. В перспективі це може призвести до поступової децентралізації України, перетворенні її, з часом, на децентралізовану унітарну державу. Проте, такий процес потрібно здійснювати крок за кроком, а не шляхом кардинальних змін.

Водночас необхідно створити умови для реалізації потенціалу місцевого самоврядування. Сильні органи місцевих громад, які обиратимуть громадяни, наблизять владу до народу. Й тоді, громадяни звертатимуться зі своїми потребами до близької до них місцевої влади, а не звинувачуватимуть центральний уряд в усіх своїх нещастях, а місцева влада зможе вирішити нагальні проблеми населення.

Після того, як остаточно сформується політична нація в Україні доцільно буде й перейти до практики виборності регіональних керівників, зменшивши їхню залежність від центрального уряду.

Понад 80 % населення України вважають себе українцями. Задля задоволення культурних потреб національних спільнот не обов’язково потрібно створювати федерацію. Хоча б тому, що її суб’єкти повинні бути насамперед територіальними, а не національно-територіальними утвореннями. Задовольнити культурні потреби багатонаціонального населення України можна й на місцевому рівні або шляхом надання персональної культурної автономії. Опікуватися збереженням культурної спадщини громадян різних національностей мають національні культурні товариства. Держава ж не повинна заважати їх діяльності, доки вона не загрожує її безпеці.

Отже, зміна федеративного устрою України не на часі. Практично всіх переваг федерації, якими її прибічники аргументують свою позицію, можна досягнути без зміни територіального устрою країни. Не варто ламати працюючу (можливо й недостатньо ефективно) конструкцію задля створення нової, якій ще доведеться доводити свою життєздатність. Необхідною умовою сталого розвитку великих соціальних утворень, таких як держава, є спадковість та послідовність, що у випадку територіального устрою України передбачає перехід від централізованої унітарної держави до децентралізованої, а не до федерації. Не змінами територіального устрою зміцнюється демократія в країні, а тривалою копіткою працею та, не в останню чергу, стабільним економічним розвитком. Останній значно зменшує гостроту соціальних протиріч, а забезпечувати його необхідно за будь-якої форми територіального устрою.

На запитання про те, який тип суспільного устрою найбільше відповідає національному характеру українців, відповіді переважної частини респондентів розподілилися практично порівну між двома позиціями – президентська республіка (34,0% відповідей) та парламентська республіка (32,9% відповідей). Диктатуру обрали 5,2% опитаних, монархію – 2,5%, військову хунту – 1,3%, анархію – 0,7% респондентів. Значній кількості опитаних (20,2%) було важко дати відповідь на це запитання, 3,2% висловилися за інші форми державного устрою [11, с. 238].

У регіональному розрізі президентський тип республіки найбільшою мірою підтримують у Південному регіоні (43,4% респондентів), найменшою – у Києві (29,3%) та у Центральному регіоні (21,9%). Парламентський тип управління найбільшою мірою імпонує киянам (43,3%), а найменшою – мешканцям Північно-Східного (28,5%) та Південного (27,8%) регіонів (Див. Додаток 2) [11, с. 239].

2.4. Майбутній територіальний устрій України та Росії

Найсприятливішим устроєм для України є, вочевидь, унітарний з широким місцевим самоврядування. Це відповідає як історичним традиціям (багато міст свого часу мали досвід самостійного ведення своїх справ, здобутий після отримання Магдебурзького права), так і проголошеному пріоритетному курсові на європейську інтеграцію, що передбачає збільшення повноважень територіальних громад. Необхідними умовами успішності потрібних задля досягнення такої мети перетворень є консолідація української політичної нації, ліквідація сепаратистських настроїв та політична воля реформаторів.

Дружньо налаштована по відношенню до України Російська Федерація, політична еліта якої змирилася з існуванням самостійної української держави та докладає зусиль до зміцнення взаємовигідного економічного співробітництва двох держав з метою модернізації їхніх економік, була б найкращим партнером у двохсторонніх відносинах.

Подібний до українського територіальний устрій відповідає й природі та історичному минулому Росії. Щоправда, тривалий час унітарний устрій Росії поєднувався з імперською формою державного правління, а досвід функціонування місцевого самоврядування налічує тільки півстоліття у передреволюційні роки.

Якщо теперішні ініціативи російського керівництва щодо централізації країни будуть успішними, Росія стане централізованою унітарною державою, хоча, не виключено, й надалі матиме назву “Російська Федерація”. В іншому випадку, їй загрожує фактичний розпад країни на декілька великих частин, які, хоча й будуть формально підпорядковані Москві, проводитимуть власну політику, й, можливо, деякі з теперішніх регіонів увійдуть до складу сусідніх країн. Такий варіант розвитку подій є несприятливим для України.

Щоб убезпечити себе від негативних наслідків розвитку внутрішніх процесів в Росії, Україні слід керуватися власними національними інтересами, забезпечуючи своє виживання, а не бездумно підлаштовуватися під своїх, хоча й дуже великих та сильних, сусідів. Втім, моделі тому і є моделями, що являють собою ідеалізовані конструкції. Життя ж набагато складніше й непередбачуваніше [2, с. 64].

2.5. Унітаризм і реґіональні інтереси

Різницю між федеральним і унітарним визначає принцип делегування владних повноважень – зверху вниз, чи навпаки. Характерною рисою при федералізмі є представництво і врахування позицій реґіонів у процесі затвердження вищих нормативних актів. Таким чином, реґіони самі погоджуються чи не погоджуються зі своїми правами і обов’язками. При унітаризмі процес іде зверху вниз, права реґіонів практично надаються центральним урядом, при консультації і переговорах з різними акторами політичної сцени. Позиції реґіонів при унітаризмі вкладаються у наявні нормативні вимоги, тобто у партійні програми, функціональне представництво, експертні оцінки “мозкових центрів” тощо. Тут доступ до центру політичного рішення не є прямо реґіональний, а варіативніший.

Якщо брати критерій формального розподілу державного суверенітету, то унітаризм визначається тим, наскільки правова політика сконцентрована в одному центрі, а федералізм – розподілом владних повноважень між урядом та іншими суб’єктами. Спосіб правління важливий тут у тій мірі, наскільки суб’єкти рішення виходять з парламенту, через який визначається політика виконавчої влади, чи носій виконавчої влади обирається незалежно від законодавчої влади і проводить свою самостійну політику. Ці детермінанти створюють відповідні шляхи доступу до центру рішення, а також визначають тактику і стратегію груп, що, серед іншого, представляють також інтереси реґіонів. Усе це викликає всілякі конфігурації у структурі рішення. США як президентська федеративна держава і Німеччина як федерація канцлерської форми правління так само різні, як і унітарні президентсько-парламентська Франція і монархістсько-парламентська Іспанія.

Теоретично унітарна система обмежує доступ і точки впливу реґіональних груп на місцевих рівнях, у той час як федералізм веде до урізноманітнення доступу та можливостей впливу на різних рівнях – місцевому (федеральних одиниць) і загальнодержавному. Парламентаризм також обмежує доступ груп, а чітке розмежування влади веде до окупації точок впливу в урядових установах лобістами, які виходять радше не з реґіональних, а функціональних груп. Проте сучасні практичні ефекти розподілу правового суверенітету найбільше залежать від комбінації усіх названих факторів, а особливо – від типу політичної культури і позиції політичних партій. Загальний висновок тут може бути такий: високий рівень централізації не обов’язково означає слабкі реґіональні позиції, так само як федералізм не може автоматично означати великої впливовости регіонів [2, с.71].

Зв’язок з рангом каналів доступу до рішення і реальною владою індивідуальних груп і системи груп має декілька вимірів. Загалом усе це зводиться до тези, що збільшення політичних впливів, посилення позицій і відкритостости до центру політичного рішення для груп інтересу відбувається в міру децентралізації влади та урізноманітнення її структури. Наприклад, післяфранкістська Іспанія пішла шляхом надання адміністративним утворенням певних автономній в адміністративній, транспортній чи культурній політиці. Відповідно, багато реґіональних еліт змогли сконцентрувати свою політичну активність саме на цих сферах, а культурне самоврядування басків все-таки утримує на хисткому балансі складну етнічну ситуацію. Так само можемо сказати і про український варіант ускладнення авторитаризму, яким є Крим – локальні еліти, володіючи більшими квазі-державними атрибутами, аніж решта реґіонів, мають змогу застосовувати свої ресурси для їх перерозподілу на реґіональному рівні. Те, що Крим став “українською Сицилією” – ще один момент для дискусії, що в такій автономії є позитивного. Тим більше, що реальні носії кримської культурної автентичности – кримські татари – перебувають поза полем бенефецієнтів автономії. Ускладнення унітаризму відбувалось і в Італії, де є сильна реґіональна ідентичність з потужною історичною основою. Ще один приклад невдалого федералізму – сучасна Росія, де реґіоналізація фактично зійшла на рівень криміналізації та створення системи “удільних князівств”, над якими панує єдиний російський князь. Певним чином це калька ще з совєцької імперії – теж певного роду федерації, навіть із союзним договором.

Отже висновок тут буде такий - якщо в унітарній системі існує гнучка система місцевого самоуправління, то групи матимуть більші можливості участи в політиці, аніж у федеративній державі з централізованістю влади окремих суб’єктів федерації. Те саме стосується парламентарного чи президентського правління – групи можуть так само успішно добиватись виконання своїх вимог через тиск на парламентські органи, як урядові лобісти в президентській державі [2, с.74].

Ще одним важливим моментом у реалізації інтересів реґіонів (реґіональних груп) є природа партійної системи. Тут основними критеріями виступають можливості партій контролювати вибір партійних кандидатів, навести дисципліну в парламенті чи уряді, а також здатність правлячої партії чи коаліції контролювати політичну агенду й імплементацію рішень. Високі показники поданих компонентів говорять про міцні позиції партійної системи у політичній системі, а низькі ведуть до переважання інших соціально-економічних та політичних факторів (одними з яких цілком реально можуть бути реґіональні групи). Чим сильніша позиція партійної системи в межах відповідної країни чи її адміністративної одиниці або місцевости, тим сильніший контроль партій над здійсненням політики. Сила партії визначає точки доступу до політичного рішення для груп інтересу. Чим сильніша партійна система, тим більше обмежень для участи у політиці мають інші групи. Проте не слід забувати, що обмеження точок доступу не обов’язково означає зменшення впливу чи сили груп – подеколи це означає сильнішу пов’язаність груп і партій. Тут немає обернено пропорційної залежности між реальним впливом партії і групи – часто сильні партії є пов’язані з так само потужними реґіональними групами. Саме таку ситуацію ми маємо сьогодні в Україні, коли партії фактично є реґіональними, “прив’язаними” до однієї реґіональної еліти.

Чим сильніша партійна система, тим більше передумов для груп досягати свої цілі шляхом кооперування з партіями, а також впливу на політичну систему через партійну систему. Часто буває, що окремий інтерес з’єднується з відповідною партією. Це якраз і є вихід для певних реґіональних груп, які часто мають цілі, що виходять за спектр ліві-праві. Такими є реґіональні партії, скажімо, Італії, де є маса локальних партій, як Ломбардська ліга чи народна партія Південного Тіролю. Реґіоналізація партій також показує, що якщо вони і вкладаються у класичний партійний спектр, то у них все одно часто присутні і національні аспекти – найяскравіше це виражено у дуальній структурі бельгійського партійного спектру, коли, наприклад, соціалістичну опцію фламандці і валлонці представляють окремо. Наявність реґіональних партій – це також аспект урізноманітнення форми держави, адже обов’язковою передумовою розв’язку політичних претензій реґіональних груп є законодавча закріпленість такої можливости, яку гарантує відповідне виборче законодавство [2, с.77].

ВИСНОВКИ

За формою державного устрою всі держави можна розділити на три основні групи: унітарні, федеративні, конфедеративні.

В сучасній теорії державний устрій поділяється на унітарний (простий) і складний.

Унітарна держава - це єдине державне утворення, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які підкоряються центральним органам влади й не мають ознак державної незалежності. Зокрема, згідно статті 2 Конституції України, Україна є унітарною державою, її територія в межах існуючого кордону є недоторканою.

Унітарна держава характеризується наступними ознаками : унітарний пристрій допускає єдині, загальні для всієї країни вищі виконавчі, представницькі і судові органи, що здійснюють верховне керівництво відповідними органами; на території унітарної держави діє одна конституція, єдина система законодавства, одне громадянство; складові частини унітарної держави (області, департаменти, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють; унітарна держава, на території якої проживають невеликі по чисельності національності, широко допускає національну й законодавчу автономію; усі зовнішні міждержавні відносини здійснюють центральні органи, що офіційно представляють країну на міжнародній арені; має єдині збройні сили, керівництво якими здійснюється центральними органами державної влади.

Розходження в ступені і формах контролю центральної влади над місцевими органами керування дозволяють говорити про централізовану й децентралізовану унітарну держави, але ці розходження стосуються вузької сфери керування. До унітарних держав відносяться такі держави, як Франція, Туреччина, Японія, Фінляндія

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Андрусяк Т. Г. Теорія держави і права : Навчальний посібник. - Львів: Фонд "Право для України", 1997.-198 с.
  2. Волинка К. Г. Теорія держави і права : Навчальний посібник,; Міжрегіональна акад. упр. персоналом. - К.: МАУП, 2003. - 238 с.
  3. Кинг П. Классифицирование федерацій //Политические исследования. -2000. -№ 5. - С. 3-18
  4. Кравчук М. В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посібник для підгот. до держ. іспитів. - Тернопіль: Карт-бланш, 2002. - 243 с.
  5. Матіяшек П. Російська федерація: нова держава - правонаступник СРСР чи держава-продовжувач СРСР // Право України. -2005. -№ 11. - С.137-140
  6. Михайлов Е. Теория федерализма П.А.Кропоткина // Социально-гуманитарные знания. -2001. -№ 5. - С. 249-261
  7. Олійник А. Ю. Теорія держави і права України : Навчальний посібник. -К.: Юрінком Інтер, 2001. - 174 с.
  8. Олейник Н.П. Унитарная и федеративная формы государственного устройства // Краєзнавство. Географія. Туризм.. -2005. -№ 23-24
  9. Петриченко О. Правовий режим майна державних унітарних підприємств: актуальні питання // Право України. -2000. -№ 12. - С. 97-101
  10. Скакун О. Ф. Теорія держави і права. - Харків: Консум, 2002. - 655 с.
  11. Статистичний щорічник України за 2005 рік/ За ред. О.Г.Осауленко; Держ. комітет статистики України. -К.: Консультант, 2006. -575 с.
  12. Теорія держави іправа України : Навчальний посібник. -К.: Юрінком Інтер, 2002. - 367 с.
  13. Теорія держави іправа України: Навчальний посібник /Упор. Людмила Шестопалова,; М-во освіти і науки України. - К.: Прецедент, 2004. - 223 с.
загрузка...
Top