Тенденції трансформації політичних систем у суспільствах перехідного віку

Вступ.

1. Трансформація політичної системи та роль політичних еліт у розвитку суспільства.

2. Інноваційні стратегії і тенденції розвитку політичної системи України.

3. Тенденції регіонального і місцевого політичного процесу в контексті трансформації політичної системи України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Тема розвитку політичної системи в Україні особливо актуальна на сучасному етапі трансформаційних перетворень у нашій країні, адже відомо, що становлення багатопартійної системи, розміщення партій та різні конфігурації їх об’єднань на політичному ландшафті країни, будучи одним із критеріїв розвиненої політичної системи суспільства та її атрибутів, існують лише в демократичних країнах з належним правовим регулюванням та наявністю громадянського суспільства. На жаль, Україна поки що, лише прагне до подібного правового регулювання і громадянського суспільства, тому що тут немає ще багатопартійної системи у справжньому розумінні цієї дефініції. Але розбудова незалежної України як демократичної і правової держави своєрідно втілюється й у становленні та розвитку політичного плюралізму та багатопартійності. Все це надає особливої актуальності зазначеній проблемі та зумовлює необхідність дослідження передумов і особливостей формування та трансформації політичної системи України.

Тому метою цієї роботи є аналіз проблем трансформації політичних систем у суспільствах перехідного віку.

В ході роботи були поставлені наступні завдання:

- дослідити трансформацію політичної системи та роль політичних еліт у розвитку суспільства ;

- розглянути інноваційні стратегії і тенденції розвитку політичної системи України;

- проаналізувати тенденції регіонального і місцевого політичного процесу в контексті трансформації політичної системи України .

Об’єктом роботиє політичні трансформації в суспільстві.

Предметом роботиє тенденції трансформації політичних систем у суспільствах перехідного віку.

1. Трансформація політичної системи та роль політичних еліт у розвитку суспільства

Оскільки більшість аналітиків продовжують мислити здебільшого в категоріях лінійного (висхідного) прогресу, то концепція трансформації, як правило, пояснює суть суспільних перетворень як поступальний рух від чогось старого, недосконалого, збанкрутілого до нового, омріяного, прогресивного. Поступальність і поступовість цього руху передбачає певний часовий період і певний стан суспільства, що характеризується наявністю та співіснуванням в одному суспільстві в кожний конкретний момент його розвитку елементів старого й нового. Накопичення цих «нових» елементів створює «нову» якість та, відповідно, підстави для заяв про успіх у просуванні до «світлого майбутнього» й завершення перехідного стану. Цей перехідний стан здобув назву транзиту, а відповідний напрям дослідження суспільних процесів – транзитології. Також слід виокремити невирішені раніше питання ролі політичних еліт у прискоренні чи гальмуванні процесів суспільного просування до демократії.

Демократичний транзит є принципово новим типом політичної трансформації, який характеризується, насамперед, своїм інституційним спрямуванням, оскільки основною метою ставить саме інституційний злам та розбудову нових, демократичних інститутів, не виходячи при цьому за рамки правового поля. Оскільки фактично не знайдемо жодної країни в світі, яка не переживала б цього періоду (перехід від старого до нового, причому не завжди прогресивного, позитивного – в аксіологічному вимірі, є аксіомою будь-якого розвитку), то транзитними можемо вважати всі сучасні політичні спільноти. Проте цей понятійний набір (трансформація, транзит, перехідний період тощо) прийнято застосовувати лише до тих країн, які покінчили з тоталітарним комуністичним минулим і стали на шлях розбудови ліберальної демократії та ринкової економіки. Відтак до цієї категорії потрапляють як Польща й Угорщина, так і Молдова з Таджикистаном. Враховуючи явища рецесії, «відкатів», неоавторитарні тенденції, неможливо визначити єдині критерії оцінки суспільних процесів у цих державах, виміру їхньої «демократичності» [3, с. 33-34].

Можна визначити певні закономірності трансформації політичних систем у країнах «нових» демократій.

По-перше, швидкі темпи суспільних перетворень спостерігаємо у тих країнах, де склався комплекс внутрішніх і зовнішніх чинників, де забезпечено масову участь широких соціальних і політичних сил у реформуванні суспільства, де інституціональні передумови накладалися на історично сформовані демократичні традиції.

По-друге, у тих країнах, де одночасно здійснювались економічні й політичні перетворення, формувалися засади національної державності, демократична трансформація набула поступового, поетапного характеру.

По-третє, повільні темпи й невиразні результати трансформації спричинені відсутністю економічних і соціокультурних передумов, а процес демократизації є результатом боротьби політичних сил та еліт за владу.

По-четверте, процес демократизації в посттоталітарній країні має особливості, зумовлені історичним досвідом, традиціями, політичною культурою.

По-п’яте, демократія передбачає наявність сформованого ринку й інституту приватної власності, які забезпечують потужний середній клас, достатньо оформлені групи інтересів і політичні партії, незалежні від держави, автономію особи, її імунітет стосовно тотального державного втручання та контролю, що врешті є основою громадянського суспільства [4].

Як відомо, функції політичної й управлінської еліт, технології їх реалізації багато в чому переплітаються та збігаються. Тому доречним по відношенню до них є поняття політико-управлінської еліти.

Пострадянську еліту низка політологів поспішила назвати демократичною. Проте, на наш погляд, це твердження – передчасне. Скоріше мають рацію ті вчені й аналітики, які схиляються до висновку, що кардинальної зміни еліти наразі не відбулося, що це тривалий еволюційний процес, продукт об’єктивних і суб’єктивних, внутрішніх і зовнішніх, економічних і політичних, соціально-психологічних і духовних чинників суспільного розвитку. А поки що маємо еліту, котра лише формується. Якими ж чинниками зумовлений її розвиток в умовах суспільної трансформації?

З одного боку, відносно сприятливими умовами для консолідації еліти. Сьогодні жодна політична сила країни не оспорює приватну власність і багатоукладність економіки; жодна партія не претендує на монополію в системі державної влади й управління, всі визнали правомочність ідеологічного різноманіття та багатопартійності, з’явилися нові механізми забезпечення політичної згоди на базі принципів реалізму і практицизму – «круглі столи», «четвірки», «договори згоди», політичні консультації; незалежні від влади ЗМІ, розпочався інтенсивний процес пошуку злагоди на рівні регіональних еліт. Це безумовні досягнення на шляху руху країни до демократичного устрою.

Але згадані позитивні зміни, з другого боку, не завжди адекватні відповідним змінам в економіці, політиці, соціальних відносинах, духовній сфері та синхронні з ними. Становлення елітних прошарків також визначається:

– інерційністю кризових процесів, суперечністю формування ринкових відносин і слабкістю фінансової системи, трудністю створення децентралізованої управлінської інфраструктури й досягнення нормальної економічної самостійності регіонів;

– складністю відносин президентських, урядових структур і представницьких органів влади, падінням їхнього рейтингу, поступовим зниженням довіри до владних структур з боку громадян, а звідси – наростанням напруженості й небезпеки переходу до диктатури в атмосфері зростання впливу різних екстремістських організацій, особливо націоналістичного плану;

– наростанням протиборства політичних сил, надмірною зарозумілістю малопотужних партій, рухів і їхніх лідерів, котрі незмінно намагаються подати свої амбіції як вираз «волі та інтересів народу»;

– правовим нігілізмом, що посилюється, занепокоєністю народу дедалі зростаючою злочинністю, процвітанням мафіозних організацій, зрощенням владних структур із кримінальними угрупованнями. Звідси страх перед анархією і безвладдям;

– розпадом здорових зв’язків між людьми, повзучою дезінтеграцією держави та сепаратизмом регіональних лідерів, розмитістю відчуття елементарного соціального порядку. Багато навіть добре освічених людей погано розуміють, що бути багатою людиною в бідній країні соромно й аморально, що особисте благо невіддільне від блага Вітчизни;

– ціннісно-етичним і культурним вакуумом, який розширюється, поворотом у бік релігійно-культових ідеалів, містики, етнонаціонального егоїзму. І це при тому, що в процесі демократичного оновлення особливу, а багато в чому і провідну роль покликані відіграти мистецько-культурна, духовна, наукова еліти;

– песимізмом соціальних очікувань, розчаруванням народу результатами реформ, втратою значною частиною населення віри в можливість виходу з кризи без цілісного й переконливого плану реформування країни [9, с. 471–472].

Загалом становлення політико-управлінської еліти сучасної України протікає в рамках так званої адміністративно-номенклатурної моделі, суть якої полягає в тому, що влада поступово зосереджується в руках політиків і вищого чиновництва, значна частина котрих – вихідці з колишніх елітних прошарків, хоч і другого ешелону. І це не українська інновація. Дуже багато демократів-реформаторів у Іспанії, Португалії, країнах Латинської Америки та Східної Європи також вийшли з надр старої правлячої еліти. Важливо інше: це люди, які не несуть основної відповідальності за минуле. Вони раніше за інших усвідомили порочність старої системи й уловили нові тенденції суспільного буття, більшою мірою виявилися прихильниками принципів демократії та ринкових відносин, цивільних свобод і гласності. У масі своїй це люди не жорсткої ортодоксальної орієнтації, вони знайшли в собі сили першими звільнитися від організаційних та ідеологічних кайданів тоталітаризму, виявились мобільнішими, сміливішими й рішучішими.

З огляду на викладене висновок очевидний: новій еліті, щоб стати справжнім суб’єктом прогресу, доведеться ще довго й болісно вчитися демократії, причому вчитися не форми та зовнішніх проявів, а по суті. Для цього, на нашу думку, необхідно виконати кілька умов:

1. Оптимізація взаємин усіх гілок влади в поєднанні з підвищенням якості й ефективності органів місцевого самоврядування, підвищенням авторитету судових органів. При цьому, на нашу думку, повинен змінитися характер владарювання у бік перетворення його на управління на базі законності, демократії та максимального звуження волюнтаризму в ухваленні політико-управлінських рішень.

2. Упровадження в практику науково-обґрунтованих кадрових технологій, становлення точного порядку відбору, призначення та відставки вищих посадовців, особливо в президентських і урядових структурах.

3. Розвиток консенсусного плюралізму, багатопартійності, недопущення монополії будь-якої соціальної групи на засоби масової інформації. Очевидно, що лише за наявності конструктивної опозиції, вільних і незалежних ЗМІ можлива відкрита й постійна критика недоліків і помилок, можлива реальна й ефективна еліта [12, c. 18-19].

2. Інноваційні стратегії і тенденції розвитку політичної системи України

В Україні продовжуються складні й суперечливі політичні трансформації, перевизначення внутрішніх і зовнішніх функцій держави, її ролі і форм присутності у сферах життєдіяльності суспільства. Так, провідною тенденцією розвитку політичної системи українського суспільства визначено перехід до демократії. Але конституційне закріплення основних інститутів і принципів демократії – лише один з кроків на шляху демократизації. Демократія може розвиватися лише в правових державах. Інакше вона перероджується на охлократію, анархію, деспотію.

Це зумовлюється, скоріш за все, тим, що демократію у нас взялися розбудовувати „вихованці” тоталітарного режиму. Крім того, постсоціалістична трансформація розпочалася тоді, коли ще не було теоретичного осмислення цього процесу. Відтак у нас відбуваються два типи трансформації – посттоталітарна (соціально-політична) і державотворча (національно-політична), але вони органічно пов'язані. Це обумовлюється не тільки тим, що вони відбуваються в одному й тому ж соціально-політичному просторі, в один і той же час, і в них беруть участь одні й ж особистості, але й низкою інших причин. По-перше, обидва процеси мають характер системної трансформації. Їх сутність полягає в переході від однієї якості суспільно-політичної системи до іншої. По-друге, обидва процеси мають складну поліфонічну структуру, вони мають не тільки політичний, але й економічний та соціокультурний аспект [8, c. 21].

Сучасна Україна починає позиціонувати себе як суб'єкт міжнародних відносин, але де-факто переважно ще залишається об'єктом впливу великих, а то й не дуже великих світових гравців. Влада виявилася нездатною проводити зрілу й відповідальну політику, яка б виходила, насамперед, з національних інтересів. Вона легко піддалася вирішальному закордонному впливу, не забуваючи при цьому свого корисливого інтересу. Всебічна форсована відкритість у цих умовах небезпечна значними негативними наслідками. Й досі невизначеними лишаються економічна, соціально-політична та культурно-мовна стратегії. Національна еліта не здатна прогнозувати результати своїх дій.

Щоб держава скоріше вийшла з кризи, владі слід негайно змінювати принципи організації політичного, економічного, соціального і духовного життя. Звичайно, народ може втрутитися в хід подій, прикладом чого стала „помаранчева революція”, але, як стверджував Д. Донцов: „...народ, маса йде туди, куди його ведуть проводирі – каста проводирів, правляча каста...” Шкода, що „помаранчева революція” так і не стала кадровою революцією, яка для оздоровлення нашого суспільства вкрай необхідна.

На керівні посади всіх рівнів необхідно призначати, шляхом жорсткого добору, найбільш підготовлених, компетентних фахівців, інтелектуалів, які за професійними, моральними якостями здатні служити народові. І поки ми не відійдемо від формування владних структур за кольором прапора чи за принципом сімейності, кумівства, поки не буде у нас державницького підходу до призначень посадовців за професійними якостями, доти процвітатимуть корупція, зловживання, організована злочинність, доти не може бути й мови про порядок у державі, про добробут населення і, безумовно, й поваги до усіх без винятку гілок влади. Необхідно пам'ятати, що не Україна як така винна у наших негараздах. Є з-поміж винних як внутрішні, так і зовнішні сили, винними є бездарні урядовці різних рівнів, значна частина яких представляє номенклатурно-кримінальні клани, винна, м’яко кажучи, недалекоглядна частина депутатства, яку ми самі необачливо обираємо, винна наша національна невольовитість.

Виходячи з цього, для суб'єктів влади й кожного пересічного громадянина вкрай важливим є розуміння подій, що відбуваються в суспільстві, оскільки саме вони, пересічні громадяни, є джерелом і головною рушійною силою політичних змін. Причина успіху Польщі і країн Балтії, стартові можливості яких були значно гіршими, ніж українські, полягає в тому, що після розпаду „соціалістичного табору” вони не вагалися довірити державне кермо національно-державницьким, патріотичним силам й заповзялися зміцнювати політичну систему, культурно-політичну й освітню сфери. Лідери цих країн розуміли, що без політичної системи, яка б згуртовувала, об’єднувала націю, націлювала її на досягнення конкретної мети, неможлива розбудова сильної незалежної держави [13, c. 59-60].

Вивчення шляхів та особливостей розвитку країн східноєвропейського регіону примушує зробити висновок, що свій поступ вони розпочинали зі сфери освіти і культури як політичної, так і правової, утвердження верховенства права. Україна ж не творить нового знання, тому нічого і не вкладає в економіку. Країни з потужною економікою продовжують розвиватися, оскільки контролюють і створюють знання – найтвердішу валюту сьогодення. Наприклад, лише один університет Каліфорнії витрачає на науково-дослідницьку роботу на 21 % більше, ніж така держава, як Мексика, і, відповідно, реєструє патентів у шість разів більше, ніж ця країна. Це підтверджує і приклад країн-лідерів у виробництві інтелектуальної продукції (кількість патентів на 1 млн. населення): Японія – 994, Південна Корея – 779, США – 289, Швейцарія – 271, Німеччина ‑235.

Свого часу Дж. Локк зазначав, що саме закон передбачає мир і безпеку. Однак будь-який закон вимагає гарантії: якщо хтось його порушує, то має бути покараний. Це і є однією з найважливіших гарантій законослухняності. Верховенство закону в регулюванні суспільних відносин передбачає, насамперед, розширення сфери дії законів і звуження сфери дії підзаконних актів. Важливо не лише дотримуватися закону, а й бути високоморальною людиною.

Коли накласти це на українські реалії, то складається враження, що усі закони у нас пишуться з добрими намірами, а виконуються з корисливими. Влада діє за принципом: якщо правила гри не дозволяють мені виграти, то треба змінити правила гри.

Нам потрібні такі закони, які могли б врегулювати основні сфери суспільного життя. Звичайний громадянин може відчути, що він живе в демократичній державі лише тоді, коли свої проблеми він розв'язує без надзусиль та корупційних схем, не витрачаючи чесно зароблені гроші на хабарі. Правове регулювання необхідне в тій мірі, в якій відповідає потребам гармонії суспільства та його інтересів, колективу і особи, послідовного впровадження у життя принципів соціальної справедливості, забезпечення громадянської безпеки. Наша біда не в тому, що у нас мало законів, а в тому, що вони в Україні, як помітив А. Квасневський, не мають сили.

Отже наявність розвинутої нормативної бази – не єдина передумова розбудови демократичної, правової держави. Важливою передумовою є також неухильне виконання законів і підзаконних актів. Моралізування на ґрунті етичності чи політичної доцільності, якими легко замінити непрофесійність політичного чи державного діяча, стає в Україні вигідною справою. Особи, котрі свято вірить у своє високе призначення бути провідниками нації, мали б частіше згадувати ще аристотелеву тезу: не добрі люди створюють добру державу, а добра держава створює моральних людей [16, c. 5-7].

Для успішного розвитку країни конче потрібна система ідей, яка дала б чітку відповідь на запитання: хто ми, куди йдемо, якими моральними нормами мусимо керуватися, яка модель державного устрою та суспільної організації має забезпечити Україні злагоду і процвітання, гідне місце у світовій спільноті, які засоби слід застосувати для досягнення мети?

Одним з таких засобів могло б стати становлення нової національної еліти – інтелектуальної, політичної, управлінської та господарської, здатної ефективно контролювати національні ресурси, нарощувати їх та включати у світові процеси.

Державний апарат має формуватися на професійній основі. Якщо виходити з того, що політичний професіоналізм ‑це сукупність специфічних знань, навичок та умінь, якими повинен володіти політик задля блага громадян, інтереси яких він представляє, то можна визначити низку якостей, якими має володіти кожен професіональний політик. Це, зокрема, уміння визначати проблеми розвитку країни та виокремлювати найсуттєвіші з них; сукупність етичних норм і правил поведінки; гнучкість мислення, компетентність, об'єктивність, чесність та справедливість; сила волі, відповідальність та виконання зобов'язань; усвідомлення соціальних проблем і тенденцій їх розвитку; віддане служіння народові, батьківщині.

Що стосується української політичної еліти, то в її середовищі процвітає корупція і кумівство, більшість її представників ніколи не служила Україні – лише собі. В Україні склалася парадоксальна політична модель, у якій збільшення об’єму влади означає зменшення відповідальності, тоді як має бути навпаки. В результаті цього встановився один із найбільш неефективних і корумпованих політичних режимів у світі. Як зазначав американський професор українського походження О. Мороз, „Україна має одну з найдосконаліших корупційних систем у світі ‑академічно витриману і науково обґрунтовану, і це часом переходить у ваші гени”. Вона в нас ‑у нашому світогляді і способі життя. Заклики до боротьби з корупцією стали неодмінним атрибутом політико-правової риторики української влади. Але одними мантрами про злочинність корупції неможливо ані знизити її рівень, ані протидіяти її поширенню. Для подолання цієї суспільної хвороби потрібна мужність визнати, що корупція ‑атрибут саморегуляції суспільства, в якому не діють норми правової держави. Коли хоча б один акт корупції виправдовується, тоді принципи правової держави нівелюються, а системність корупції перетворює суспільство на кримінальний клан, у якому торжествує принцип „революційної” доцільності. Саме повага до правил, а не до винятків відрізняє демократичні суспільства від недемократичних. І саме тут треба шукати ключ, який допоможе якщо не подолати, то, принаймні, зрозуміти суспільну недугу корупції [17, c. 46-48].

Варто привернути увагу й до інших деструктивних процесів, які роз'їдають владу зсередини. Це протистояння її гілок та руйнування вертикалі виконавчої влади в результаті некоректного внесення змін до Конституції, здійсненого 2004 року, та намагань кулуарного переписування її на догоду групі зацікавлених осіб з метою „правильного” розподілу владних повноважень. Тому є необхідність розділяти в політиці роль системи і роль особистості. У нас борються на виборах з конкретною людиною, а не з механізмом влади, створеним нею. Після перемоги нічого не змінюється – поведінка, навіть гасла залишаються ті ж самі. У кращому випадку отримуємо баланс особистостей замість балансу влади.

Динаміка успадкованих від минулого, а так само й нових суспільних суперечностей в Україні визначається впливом великої кількості як зовнішніх, так і внутрішніх конфліктогенеруючих і компромісочинних обставин. Вони відбивають специфіку політичного і соціально-економічного розвитку країни, особливості ціннісних орієнтацій та психології спільноти і політичної поведінки еліти, глобалізаційні та зовнішньополітичні впливи. Специфічною особливістю став домінуючий вплив політичної складової на національну безпеку країни, актуалізувалися проблеми збереження її територіальної цілісності, недопущення регіоналізації. Особливої гостроти набули суперечності між різними групами еліти у виборі стратегічного вектора розвитку України у найближчій перспективі. Тому без здійснення трансформацій у політичній сфері неможливо буде вийти з криз, які супроводжують політичну організацію України [19, c. 59].

Отже, можемо підсумувати, що наявність розвинутої нормативної бази – не єдина передумова розбудови демократичної, правової держави. Важливою передумовою є також неухильне виконання законів і підзаконних актів. Моралізування на ґрунті етичності чи політичної доцільності, якими легко замінити непрофесійність політичного чи державного діяча, стає в Україні вигідною справою. Особи, котрі свято вірить у своє високе призначення бути провідниками нації, мали б частіше згадувати ще аристотелеву тезу: не добрі люди створюють добру державу, а добра держава створює моральних людей.

Трансформація політичної системи не може бути здійснена тільки економічною або бізнес-елітою. Формування патріотично налаштованої національної еліти, яка мала б моральний авторитет в очах нації, сприяла б підвищенню добробуту мас, – це шлях до незалежного розвитку держави, який дасть можливість країні бути економічно сильною, конкурентоспроможною.

Якщо держава докорінно не змінить свого ставлення до визначення інноваційних стратегій у правовій, економічній і соціальній політиці, то, цілком вірогідно, невиправдані очікування народу можуть призвести до серйозних соціальних вибухів або ж поглиблення соціальної апатії, подальшого соціального виключення більшості населення з економічного, політичного і громадського життя з непередбачуваними наслідками.

3. Тенденції регіонального і місцевого політичного процесу в контексті трансформації політичної системи України

Масштаби перетворень, що відбуваються в суспільстві як у глобальному, так і на локальному й регіональному рівнях, не вкладаються в звичні теоретичні схеми, які досі пояснювали соціальні, економічні, політичні, культурні процеси й які здебільшого ґрунтувалися на детерміністських і лінійно-прогресистських ідеях. Відповіді на цивілізаційні виклики, що демонструють сучасні народи, країни, культури, настільки неоднозначні й настільки непередбачувані, що визначити якусь цілком певну й безальтернативну тенденцію їх розвитку, а тим паче парадигму дослідження й політичного дискурсу, неможливо.

Дослідження закономірностей розвитку політичних систем свідчить, що у вітчизняній суспільно-політичній літературі бракує праць щодо інноваційних стратегій розвитку суспільства. А тому, з урахуванням сучасних трансформаційних процесів у політичній сфері, вкрай необхідною є активізація теоретичних і прикладних досліджень проблем сучасної парадигми функціонування політичних систем. Актуальність дослідження інноваційних стратегій розвитку суспільства обумовлюється й потребами усвідомленої участі широких верств населення в становленні України як повноправного суб’єкта міжнародної спільноти на основі розбудови демократичного суспільства.

Політична реформа стимулювала початок структурних, системних змін у політичній системі країни. Пропорційність при формуванні органів місцевого самоврядування створила нові умови організації і діяльності місцевої влади. Одним з головних завдань є пошук оптимальних моделей організації прийняття рішень на місцевому рівні та їх відповідності й узгодженості з рішеннями центральних органів влади.

Діяльність обраних у 2006 році місцевих рад призвела до зниження рівня довіри населення до органів місцевого самоврядування. Як засвідчують результати соціологічного опитування, проведеного наприкінці лютого початку березня 2007 року Українським інститутом соціальних досліджень ім. О.Яременка спільно з Центром “Соціальний моніторинг” обласним радам довіряють 30 % населення України, 52 % відсотки висловили свою недовіру до роботи обласних рад. Районним радам довіряють лише 34 %; міським (селищним, сільським) радам – 44 %; відсотки недовіри з боку населення до рад цього рівня розподілилися відповідно 50 відсотків та 46. Рівень довіри і недовіри до міських, сільських голів майже однаковий 45% на 47% недовіри (рис.1) [11, c. 25-27].

Ці дані свідчать про неоднозначність оцінок рівня довіри і не довіри з боку населення радам. У цьому можна простежити з одного боку певний рівень зростання зацікавленості населення політикою на місцях, а з іншого боку – певну рівність у відсотках довіри і не довіри можна також розглядати як результат споживаючого ставлення певної частини населення до рад.

Результати виборів на місцевому рівні засвідчили відсутність в окремих регіонах підтримки населенням місцевих структур політичних партій, які отримали перевагу у загальнонаціональному масштабі; чітку регіональну диспропорцію у представництві політичних партій в місцевих радах (монополізація місцевої влади однією політичною силою).

Проходження до місцевих рад невеликих партій з чітко визначеною програмою вирішення місцевої або ж регіональної проблематики є мінімальним. Відповідно, для позитивного ухвалення рішення невеликі політичні партії потребують постійної підтримки з боку домінуючих політичних сил в раді. Таким чином, пропорційність виборів до місцевих рад не змінила характер розподілу владних повноважень на місцях і сприяла посиленню конфронтації між депутатами.

Аналіз небезпек та ризиків у діяльності представницьких органів влади

1. Проблема формування коаліцій на місцевому рівні з початку роботи новообраних рад загострюється і ускладнюється. Причини посилення негативних тенденцій:

· по-перше, ситуативний характер створення коаліцій в місцевих радах, переважно для вирішення конкретних питань;

· по-друге, склад коаліцій в обласних і місцевих радах перебуває в політичній залежності від процесу формування коаліцій у Верховній Раді.

На підтвердження останньої тези є факт підписання меморандуму про співробітництво фракцій Донецької обласної ради між Партією регіонів, СПУ та КПУ, головним аргументом на користь створення коаліції є забезпечення місцевої підтримки коаліції сформованої у парламенті країни.

2. Регіональний розподіл проходження політичних партій до місцевих рад в деякій мірі зменшує акцент прогнозованості у формуванні вертикальних коаліцій. Фактично в діяльності політичних партій простежується і посилюється негативна тенденція відсутності внутріпартійного зв'язку, на місцевому рівні розподіл на фракції доволі часто відбувається на основі певних інтересів, партійний поділ і співпраця є другорядною основою для роботи депутатів місцевих рад.

3. Перші кроки роботи місцевих рад пов'язували зі сценарієм посилення протистояння між місцевими радами на Сході, Півдні України та рішеннями Верховної Ради. На сучасному етапі вектори сил кардинально змінилися. Проте ситуація на місцевому рівні ускладнюється, як у площині підтримки регіональних влад центральною в Західних, Центральних регіонах України, так і фактичну некерованість з боку центральних партійних органів місцевих депутатів представників певних бізнес-еліт.

4. Проголошення рішення лідерів БЮТ і НСНУ про створення коаліцій на регіональному рівні можна розглядати, як один з напрямків створення коаліцій зверху. Проте, враховуючи загальнодержавну політичну кризу, формування коаліцій подібного формату є суто політичним рішенням. Питання наскільки співпраця двох фракцій вплине на вирішення господарчих завдань навіть не акцентується.

Напрямки загострення конфліктів:

1. Проявом конфлікту у відносинах між політичними партіями на місцевому рівні стало питання підвищення тарифів на житлово-господарчому комплексі. Проблематичність цього питання довела намагання політичних сил на центральному рівні диктувати і організовувати роботи рад місцевого рівня. Зокрема, тарифний конфлікт розпочатий між мером Сумщини і найчисельнішою фракцією місцевої ради – БЮТ, завершився перемогою останньої та логічною відставкою мера і виконавчого комітету ради. На Херсонщині задля вирішення тарифного питання фракції БЮТ і Нашої України об'єдналися у коаліцію, яка визначила свою опозиційність до створеної на захист існуючих тарифів правлячої коаліції до складу якої увійшли: депутати від ПР, блока Сергія Кириченко “Громадський контроль”, партії “Віче”, Блока Наталії Вітренко “Народна опозиція”, КПУ, Народного блоку Литвина.

2. Іншим напрямком протистояння на регіональному рівні є практика повернення делегованих повноважень. Зокрема, депутати Одеської обласної ради більшість в якій складають депутати Партії регіонів, СПУ, КПУ прийняла рішення про повернення делегованих повноважень губернатору області у сфері вирішення питань землевідведення, розпорядження обласними фінансами, видачі дозволів на будівельні роботи, фактично позбавивши губернатора важелів впливу при управлінні регіоном.

3. Загрозливою є тенденція посилення політичного тиску на місцеві ради, пов'язана з конфронтацією на загальнодержавному рівні між Президентом та Верховною Радою. Місцеві ради у регіональному розрізі проголосили про підтримку певних гілок влади, що призвело до посилення тиску з боку центральних органів влади. Питання переводиться в площину можливого ініціювання Парламентом рішень про дострокове припинення роботи окремих місцевих рад, на основі їх антиконституційних звернень [9, c. 472-473].

Імперативний мандат для місцевих рад став ще одним із механізмів подолання негативних наслідків впровадження пропорційної виборчої системи до місцевих рад.

Закриті списки місцевих осередків політичних партій створили нові зони конфліктності:

· нерівномірність у територіальному представництві, більшість громад не має своїх представників в обласних радах;

· перевантаження рад представниками бізнесових кіл, які сьогодні розглядають свій мандат, як засіб впливу на кадрову, бюджетну політику, задля відкритого лобіювання владних інтересів;

· низький фаховий рівень депутатів місцевих рад відсутність кваліфікацій у питаннях формування бюджету, земельних відносин, управління житлово-господарчим комплексом.

Причиною такого становища є належність до партій більшості обраних депутатів, які залучалися до її лав за кілька місяців або тижнів до початку виборчої кампанії, а тому їх партійність носить лише формальний характер, ідеологічні чинники частіше відсутні. У таких умовах партійна або фракційна дисципліна не є дієвим чинником запобігання міграції у місцевих радах.

Запровадження пропорційної системи виборів до органів місцевого самоврядування змінили роль та місце політичних партій, визначивши їх в якості головного виконавця рішень локальної політики. Проте посилення статусу політичних партій на місцевому рівні не відбулося. Негативні тенденції зберігаються:

прогнозованої структурованості політичних партій не відбулося, посилилася тенденція до чіткого регіонального розподілу впливу політичних партій;

зростає пасивність місцевих осередків політичних партій. Відсутня партійна опозиційність до рішень обласних, міських органів державної влади та місцевого самоврядування;

недосконалість передвиборчих програм регіональних осередків політичних партій, на практиці простежується у фактичній відсутності механізмів визначення і вирішення пріоритетних завдань місцевого рівня [6, c. 63-64].

Рівень впливу громадських організацій на політичний процес залишається низьким. Період активізації у роботі громадських організацій визначається переважно періодом виборчої кампанії. Проте за останній рік громадські організації почали практикувати нові форми своєї участі в місцевій політиці. Серед найбільш поширених відзначимо:

· підготовка рекомендацій щодо діяльності партійних організацій, місцевих органів влади;

· підготовка нормативно-правових актів для місцевих рад;

· моніторинг реалізації партійної політики (відповідність програмних документів політичним рішенням, що ініціюються фракціями в місцевих радах);

· інформування громадськості про формування та впровадження партійної і місцевої політики (активне залучення ЗМІ, поширення практики організації теледискусій, видання інформаційних брошур).

Прикладами, активізації роботи громадських організацій по виробленню місцевої політики є внесення змін у діючі міські програми економічного і соціального розвитку. Зокрема, представники громадських організацій Донецької області приймали участь у розробці програми молодіжної політики в регіоні “Молодь Донеччини в 2007-2011 роках”.

Пропорційні новації поглибили на місцевому рівні проблему здійснення громадського контролю за діяльністю представницьких структур на місцевому рівні. Відсутність персоніфікації депутатів місцевих рад зруйнувало механізм взаємовідносин між виборцями, депутатом і територією громади. Свідченням цього є ситуація навколо вирішення питань про підвищення тарифів комунально-житлового комплексу. Окрім акцій протестів організованих в різних регіонах із вимогами зменшення тарифної політики, конкретних кроків реалізовано не було. Поодинокі громадські слухання носили формалізований характер [7, c. 19-20].

Отже, можна підсумувати, що основними чинниками, що впливають на розвиток політичного процесу, як на регіональному так і місцевому рівні є: 1) діяльність місцевих рад, обраних на пропорційній основі; 2) активність політичних партій, громадських організацій у політичному процесі; 3) розвиток комунікацій між громадськістю та представницькими органами самоврядування.

Політизація представницьких органів територіальних громад змінила акценти в діяльності рад: господарчі, економічні, культурні питання розвитку територій відійшли на другий план, звільнивши місце для боротьби за політичну владу.

Як наслідок - першочерговими завданнями рад у сучасних умовах є намагання вирішувати глобальні питання: проголошення територій вільними від НАТО; надання російській мові статусу регіональної; прийняття звернень до депутатів Верховної Ради з вимогою утворення бажаних коаліцій.

Висновки

В сучасних умовах зміни політичної організації суспільства на основі застосування інноваційних стратегій могли б стати потужним фактором модернізації політичної системи, покликаної забезпечити умови для того, щоб вийти на завершальний, а не на початковий виток розвитку постіндустріального суспільства. Задля пошуку оптимальних шляхів оздоровлення політичної ситуації потрібна конструктивна взаємодія різних політичних сил і гілок влади. У нинішній надзвичайно відповідальний для України період усім партійним силам і політичним об’єднанням, попри їх ідейні настановлення, необхідно зосередити зусилля на проблемах політичних та економічних перетворень, що дасть змогу прискорити входження країни у глобалізовані структури світової спільноти.

Трансформація політичної системи не може бути здійснена тільки економічною або бізнес-елітою. Формування патріотично налаштованої національної еліти, яка мала б моральний авторитет в очах нації, сприяла б підвищенню добробуту мас, – це шлях до незалежного розвитку держави, який дасть можливість країні бути економічно сильною, конкурентоспроможною.

Якщо держава докорінно не змінить свого ставлення до визначення інноваційних стратегій у правовій, економічній і соціальній політиці, то, цілком вірогідно, невиправдані очікування народу можуть призвести до серйозних соціальних вибухів або ж поглиблення соціальної апатії, подальшого соціального виключення більшості населення з економічного, політичного і громадського життя з непередбачуваними наслідками.

Список використаної літератури

1. Алексеєнко І. Національна держава: імператив трансформації //Політичний менеджмент. - 2009. - № 1. - C. 131-139

2. Андрущенко В. Організоване суспільство. – К.: ТОВ „Атлант ЮЕмСі”. 2006. – 504 с.

3. Бідзюра І. Взаємозв’язок економічних та політичних трансформацій в українському суспільстві: теоретичні аспекти проблеми соціальних змін //Людина і політика. - 2004. - № 1. - C. 33-41.

4. Білорус О. Глобальні трансформації і розвиток України в період незалежності //Політична думка. - 2001. - № 3. - C. 9-13

5. Дікон Б., Халс М., Станс П. Глобальна соціальна політика: міжнародні організації й майбутнє соціального добробуту. Переклад з англійської. – К. Основи, 1999.

6. Кіндратець О. Деякі аспекти формування сталої демократії //Політичний менеджмент. - 2006. - № 6. - C. 63-73.

7. Козьма В. Трансформація політичних інститутів в умовах демократизації //Віче. - 2008. - № 2. - C. 18-20

8. Крижанич Ю. Политика. – М.: Новый Свет, 1997. – 527 с.

9. Крюков О. Демократизація суспільства та розвиток еліти // Вісник НАДУ. – 2004. – № 4. – С. 470–475.

10. Лещенко В. Особливості становлення української багатопартійності в умовах суспільної трансформації //Стратегічні пріоритети. - 2009. - № 1. - C. 22-28.

11. Лещенко В. Трансформація політичної системи та роль політичних еліт у розвитку суспільства //Віче. - 2009. - № 11. - C. 25-28

12. Медвідь Ф.М. Національні інтереси України в умовах становлення стратегії національної безпеки та трансформації політичної системи/ //Віче. - 2007. - № 16. - C. 18-20.

13. Радченко О. В. Політичний режим в Україні та теорії модернізації: вибір шляху демократизації / Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. Одеського регіонального інституту державного управління. – Одеса.: Вид-во ОРІДУ НАДУ, 2007. – Вип 1 (29). – 368 с. – С. 59–64.

14. Резнік О. Спільність і відмінність соціально-політичних трансформацій України й Росії: погляд соціологів та політологів //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2003. - № 3. - C. 213-218

15. Романюк О. Про взаємообумовленість процесів розбудови української суверенної державності та посттоталітарної трансформації українського суспільства // Українська державність: становлення, досвід, проблеми: Збірник наукових статей (за матеріалами ХІІ Харківських політологічних читань). – Харків: „Право”, 2001. – С. 78 - 79.

16. Романюк О. Суспільно-політичні трансформації в новоутворених посткомуністичних країнах: спроба системного аналізу // Людина і політика. – 2003. ‑№ 5. – С. 3 - 11.

17. Сапір Ж. Системні трансформації у колишніх економіках радянського типу //Політична думка. - 1997. - № 1. - Ст.35-48.

18. Стратегії розвитку України: теорія і практика / За ред. О. С. Власюка. – К. НІСД, 2002. – 864 с.

19. Сучасна управлінська еліта в Україні: якісні характеристики, шляхи та методи підготовки. – К.: Вид-во НАДУ, 2003. – 180 с.

20. Ткач О. Політологія // Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. ‑К.: Ельга: Ніка-Центр, 2003. ‑264 с.

загрузка...
Top