Сутність і значення у сучасному житті

Перший модуль:

1. Сутність і значення економічної політики.

2. Політична культура, її сутність і роль в суспільстві.

3. Держава як базовий інститут політичної системи.

Другий модуль:

1. Сутність і функції соціальної політики.

2. Основні характеристики світового сучасного політичного процесу.

3. Політичне лідерство в суспільстві України.

Список використаної літератури.


Перший модуль:

1. Сутність і значення економічної політики

Політику розглядають у широкому і вузькому значеннях слова. У широкому значенні політика охоплює політичні відносини, політичну організацію (систему) і політичну ідеологію як певну єдність. У вузькому значенні політика є практичною діяльністю держави.

Економічна політика являє собою цілі, напрями, шляхи, методи, важелі розвитку економіки, що визначені суб'єктами влади

Вироблена економічна політика передбачає вирішення двох завдань:

1) головні цілі, на досягнення яких зорієнтований розвиток народного господарства;

2) засоби, які треба мобілізувати для досягнення поставлених цілей.

Цілі економічної політики та засоби досягнення їх подано на рис. 1 і 2.

тись, за яких умов політика стає рушійною силою розвитку економіки.

У кожний період часу важливо визначити конкретні напрями економічної політики, їхній зміст, політичну значимість. Вибір їх не може бути довільним. На кожному етапі розвитку суспільства він визначається рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, конкретними історичними умовами, ситуацією в світі.

Одним з найважливіших завдань держави і є врахування в практичній діяльності головних особливостей кожного етапу розвитку країни. Тільки на таких засадах можна забезпечити глибоку наукову обґрунтованість і реалізм принципових настанов у галузі економіки, гуманізм цілей, наступність у розв'язанні соціально-економічних завдань.

Напрями економічної політики різноманітні за змістом та політичною значимістю, їх можна класифікувати так:

· за сферами економічного життя (промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок, торгівля тощо);

· за часом дії (довго-, середньо- та короткострокові);

· за політичною та соціально-економічною значимістю.

При цьому важливе значення має виокремлення головних напрямів суспільного виробництва, які забезпечують створення прогресивної структури економіки — неодмінної умови її переходу до нової якості зростання. Без цього не можна ефективно використовувати стимули до праці, реалізувати сукупність різноманітних інтересів суспільства і рухатися вперед у поступальному розвитку.

Пріоритетний підхід до економіки — це завжди політичний, стратегічний підхід. Пріоритети мають визначатися на основі інтересів і здійснюватися через них. Вони мусять сприяти науковому передбаченню майбутнього стану розвитку економіки, його структури, впливу на соціальну сферу, людину, природу. У свою чергу, на цій основі можна прогнозувати реальні суперечності та шляхи і способи вирішення їх. У такий спосіб економічна політика, побудована на науковій теорії, перетворюється на чинник суспільного прогресу.

Пріоритетний розвиток економіки, тієї чи іншої сфери можливий за умови взаємодії двох процесів:

· забезпечення передової матеріально-технічної бази в цій сфері, використання підготовлених кадрів, предметів праці, інших елементів виробництва;

· матеріального і морального стимулювання його розвитку.

Це забезпечить єдність науково-технічного і соціального підходу до вирішення вузлових проблем економіки. Отже, зміна пріоритетів в економічній політиці можлива лише в тому випадку, якщо вона буде підкріплена адекватними змінами перелічених процесів.

При виробленні економічної політики слід широко використовувати світовий досвід господарювання, розвитку науково-технічного прогресу, наукове передбачення. Орієнтація економіки лише на досвід минулий і теперішній не забезпечить прогресивного поступу.

Економічна політика як чинник економічного розвитку має націлювати господарство на розв'язання головних завдань, вибір пріоритетних напрямів розвитку, які, з одного боку, забезпечать зростання галузей, що відбивають досягнення науково-технічного прогресу, а з іншого — створять передумови для згортання тих виробництв і сфер, які успадковані від минулого.

2. Політична культура, її сутність і роль в суспільстві

Від політичної культури людей вирішальною мірою залежать характер і напрями політичного процесу, стабільність і демократизм політичної системи суспільства. Саме цими критеріями вимірюється її зрілість. Чим вища політична культура, тим вужчою є сфера політичної контркультури, яка суперечить домінуючим позитивним політичним і демократичним цінностям і виконує дестабілізуючу роль.

Політична культура як соціальне явище виникла раніше, ніж оформилося саме поняття, — з появою держави, у IV—III тис. до н. е. Вона була предметом уваги Платона, Аристотеля, Макіавеллі, Монтеск´є, Токвіля, Маркса, Мангейма та інших мислителів. А сам термін запроваджений у науковий обіг німецьким філософом епохи Просвітництва Йоганом-Готфрідом Гердером (1744—1803). Систематично використовувати його почали в 50-х роках XX ст.

Існує багато визначень поняття «політична культура», що зумовлено його складністю і недостатнім вивченням. Приміром, американські політологи Г. Алмонд і С. Верба визначають політичну культуру як сукупність психологічних орієнтацій людей стосовно політичних об´єктів, як знання, почуття та оцінки політичних явищ. Тобто вони наголошують на суб´єктивних рисах політичної культури і не включають до неї політичну діяльність. Англійські дослідники А. Кардинер, С. Байт акцентують увагу на об´єктивному аспекті явища, а саме на політичній діяльності й поведінці носіїв політичної культури. Очевидно, раціональним є діалектичне поєднання в розумінні політичної культури обох аспектів, позаяк вона може бути виявлена та оцінена тільки через реальність політичної дії та поведінки суб´єктів.

Політична культура — типова, інтегральна характеристика індивідуального чи колективного соціального суб´єкта та соціальних інститутів, суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку їх політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки.

Критерієм, своєрідним дзеркалом політичної культури соціального суб´єкта є його реальна політична практика. Оцінюючи зміст, характер політичної діяльності та поведінки, можна визначити якість і рівень політичної культури, її носія (індивідуального чи колективного).

Зміст політичної культури різних соціальних суб´єктів неоднаковий за обсягом, структурою тощо. Політична культура суспільства є синтезом відповідних культур усіх існуючих у ньому соціальних спільнот і політичних інститутів. Але це не механічний конгломерат. У царині означених культур виробляється нова якісна субстанція — культура, яка фіксує суттєві ознаки та рівень суспільної політичної свідомості й поведінки суспільства загалом. У цій новій, інтегрованій політичній культурі можуть переважати демократичні чи авторитарні риси, переплітатись різні рівні й характер політичних ознак носіїв культури. Але головне, що ця політична культура дає змогу побачити якісний рівень політичного життя суспільства. Те саме стосується і політичної культури окремої особи як сукупності елементів її політичної свідомості й поведінки, їх характер і якість, самобутній зміст, взаємодія та обумовленість дають змогу оцінювати рівень політичної зрілості людини, її політичну культуру.

Політична культура є складовою духовної культури особи і суспільства загалом. Вона тісно поєднана з іншими видами духовної культури — моральною, правовою, управлінською тощо. У контексті загальної культури суспільства політична культура постає як культура політичного мислення і політичної поведінки. Вона значною мірою обумовлює ступінь цивілізованості політичного життя суспільства.

Деякі автори виділяють ще поняття «громадянська культура» як різновид політичної культури, її вищий щабель. Громадянська культура передбачає, що суб´єкти політичного процесу в своїй діяльності керуються насамперед інтересами всього суспільства, підпорядковують їм свої приватні, корпоративні цілі. Дії цих суб´єктів спрямовані на дотримання громадянського консенсусу і здійснюються в межах правової держави. Політична культура громадянського суспільства характеризується єдністю громадянських прав і обов´язків та пріоритетом прав і свобод людини в державі. Основними її складовими є рівень політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки соціальних суб´єктів.

Класифікація політичної культури за типами дуже різноманітна. Охарактеризуємо типологію американських політологів Г. Алмонда і С. Верби.

Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі та інтерес громадян до політики, а їх політичні орієнтації невіддільні від релігійних і соціальних (існує переважно у відсталих племен).

Підданський тип. Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному суспільстві).

Активістський тип. Він вирізняється чіткою орієнтацією індивідів на активну роль у політичній системі, незалежно від позитивного чи негативного ставлення до її елементів або системи загалом.

У реальній політиці існують, як правило, змішані типи: піддансько-активістський, патріархально-підданський та ін.

Типологію політичних культур, що базується на формаційному підході, запропонував польський політолог Є. Вятр. На його думку, докапіталістичним формаціям притаманний традиційний тип політичної культури з такими рисами: визнання святості влади, регулювання прав і взаємин підданого та влади на основі традиційних норм («так було завжди»); непорушність політичної системи, її усталених норм.

3. Держава як базовий інститут політичної системи

Визначальною ланкою політичної системи суспільства та її підсистеми — політичної організації — є держава.

Держава — форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов´язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.

Інколи поняття «держава» вживають як синонім понять «суспільства», «країна» або на позначення сукупності зв´язків між громадянами та органами управління, між цими органами (наприклад, парламентом і урядом). У повсякденній мові держава ототожнюється з владою, правосуддям, адмініструванням, контролем тощо.

Державу характеризують:

— організація влади за певним територіальним принципом: поділ населення за територією проживання, а не за кровно-родинними ознаками;

— всезагальність (держава охоплює своїм впливом усіх людей, що мешкають на її території, в тому числі громадян інших держав);

— наявність публічної влади, здійснюваної особами, зайнятими винятково управлінням суспільством та охороною встановлених у ньому порядків (державні чиновники);

— право і можливість проводити внутрішню і зовнішню політику від імені всього суспільства;

— монопольне право на примусовий вплив щодо населення і наявність особливої системи органів, установ і знарядь примусу (армія, поліція, суд, тюрми), які виконують функції державної влади;

— суверенна законотворчість (право видавати закони і правила, обов´язкові для всього населення);

— монопольне право на збирання податків для формування загальнонаціонального бюджету, утримання державного апарату.

Ці ознаки визначають внутрішні й зовнішні державні зв´язки як необхідну форму існування і розвитку сучасних суспільств (народів).

Місце та роль держави в політичній системі визначаються основними принципами її функціонування:

— верховенство публічної влади;

— збереження єдності держави, що ґрунтується на досягненні згоди між тими, ким керують, і тими, хто управляє, незалежно від складу уряду і правлячої партії;

— досягнення єдності держави через відповідний зв´язок із соціальними силами суспільства (класами, групами, націями, політичними партіями тощо), за допомогою права і можливості здійснювати внутрішню й зовнішню політику від імені народу, через органічну взаємодію з громадянським суспільством загалом.

Тип держави визначають на підставі ознак, притаманних усім державам. Економічною основою типології держав є певний тип виробничих відносин, які виражають їхню соціальну сутність і призначення. Однак дотепер існують розбіжності у поглядах як щодо критеріїв типізації, так і щодо типології держав.

Американські дослідники Н. Ферніс і Т. Тілтон, взявши за основу критерій соціальної захищеності населення і мету соціальної політики, виділили три типи держав.

Позитивна держава (США) захищає власників від спотворень ринку і від можливих посягань неімущих на перерозподіл національного доходу, її соціальні програми є стихійними і спорадичними, дорівнюють обсягу допомоги, здатної забезпечити політичну стабільність, уберегти суспільство від радикальних вимог щодо перерозподілу багатства. Така діяльність держави важлива для збереження демократії. Але на перерозподіл національного доходу і соціальну структуру вона впливає мало (на 20% найбіднішого населення США в 1947 р. припадало 5,1% національного доходу, в 1974 р. — 5,4%, в 1984 р. — 7,4% ). Тому за високого загального рівня життя бідність продовжує існувати, хоч і в дещо пом´якшеній формі.

Держава соціальної захищеності (Великобританія), мета соціального регулювання у якій полягає в забезпеченні прожиткового мінімуму для кожного громадянина, в ліквідації бідності й знедоленості через соціальне страхування і соціальні програми. Тут мінімальна забезпеченість є співмірною з мінімальними потребами в даному суспільстві, рівень цієї забезпеченості зростає пропорційно зростанню загального життєвого рівня. Це облагороджений варіант ліберальної держави.

Держава соціального добробуту (Швеція) проводить соціальну політику, створюючи рівні життєві умови для всіх членів суспільства — через регулювання доходів, розширення сфери державних послуг, залучення непривілейованих класів (передусім робітників) до контролю над елітою і до прийняття державних рішень. Це держава загального добробуту, яка вийшла за межі ліберальної соціальної політики, але вважати її «соціалістичною» було б не зовсім коректно, позаяк термін «соціалізм» дискредитований тоталітарними режимами радянського типу, а економічна основа цієї держави — приватновласницька, капіталістична.

За іншою концепцією національна держава:

— утворюється нацією, яка компактно проживає на певній території, і, як правило, становить більшість населення даної країни;

— є результатом здійснення певною нацією її основного загальносоціального права на політичне самовизначення;

— створює, забезпечує необхідні умови для збереження і розвитку надбань нації в усіх сферах життя;

— поєднує піклування про «свою» націю із створенням належних умов для розвитку інших націй (національностей), етнічних груп, які проживають на території держави і становлять її народ (без дотримання цього державу слід вважати не національною, а націоналістично-шовіністичною). У такому розумінні більшість держав світу є національними, в тому числі й Україна.


Другий модуль:

1. Сутність і функції соціальної політики

Соціальна політика являє собою обов’язковий елемент діяльності суспільства й держави, її найважливішу область, де конструюється бажаний стан соціальної сфери, що і виступає її основним об’єктом. Це діяльність з управління розвитком соціальної сфери та визначення пріоритетних напрямків її вдосконалювання з метою підвищення рівня життя всіх соціальних груп.

Держава в особі відповідних органів управління на загальнодержавному та регіональному рівнях на основі дії принципу соціальних гарантій відповідає за ріст рівня життя та соціальну облаштованість громадян. Отже, соціальна політика демонструє, як цілі та завдання, висунуті базовими соціальними інститутами, у конкретний період часу співвідносяться з існуючими в людей уявленнями про необхідний рівень їхньої соціальної забезпеченості. Виходячи з цього, О. Ю. Оболенський визначає соціальну політику як комплекс соціально-економічних заходів держави, підприємств, установ, організацій, спрямований на послаблення нерівності в розподілі доходів і майна, на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень та ін.

До сфери соціальної політики входить розподіл доходів, товарів, послуг, матеріальних і соціальних умов відтворення населення. Вона націлена на обмеження масштабів абсолютної бідності, забезпечення нужденних джерелами існування, підтримку соціального здоров’я тощо.

У стабільних ситуаціях соціальна політика покликана стимулювати всебічний розвиток людського потенціалу суспільства, поширення ефективних засобів і зразків економічної поведінки, розвиток соціальних галузей господарства, зростання якості життя населення і захищеності соціально уразливих прошарків.

Але в період глибоких соціальних перетворень функції соціальної політики змінюються.

По-перше, суспільствам, що трансформуються, доводиться не стільки сприяти підвищенню, скільки протистояти спаду людського потенціалу, деградації соціальних галузей економіки, збільшенню знедолених груп і прошарків.

По-друге, до традиційних функцій соціальної політики додається нова - сприяння збереженню і підвищенню соціально-інноваційного потенціалу суспільства, розширенню соціальної бази реформ, забезпеченню зацікавленої участі громадян у перетворенні суспільних відносин.

Рівень соціально-інноваційного потенціалу відбиває спроможність і готовність суспільства до радикального перетворення власного устрою, своїх основних інститутів і, відповідно, соціальної структури. Коли цей потенціал невисокий, будь-які спроби реформування системи наштовхуються на опір суспільства, буксують і, зрештою, вироджуються. Тим часом, інноваційний потенціал суспільства зазнає впливу багатьох чинників і його підтримка на належному рівні потребує спеціальних зусиль. Найбільш важливу роль тут відіграє довіра громадян до політичних інститутів, зниження якої призводить до відчуженості суспільства від влади, неприйняття її ідей, закликів і дій, що унеможливлює успішний розвиток реформ.

На жаль, українські політики 90-х років були далекими від розуміння соціальних механізмів реформ. Вони робили із суспільством усе, що вважали за потрібне, розглядаючи загострення соціальних проблем лише як прикру перешкоду реалізації “прогресивних” макроекономічних задумів. Їхня економічна стратегія не передбачала продуманої соціальної політики. Тому в соціальній сфері України, по суті, реалізувалися лише побічні наслідки асоціальних реформ економіки. Стихійний характер соціальних процесів руйнівним чином вплинув на соціально-інноваційний потенціал українського суспільства. Сталося масове розчарування в демократії, знизився рейтинг довіри до головних політиків і інститутів влади, масові групи стали сприймати реформи як щось нереальне і вороже своїм інтересам, поширилися соціально-протестні рухи. Готовність громадян України конструктивно брати участь у соціальній трансформації суспільства істотно знизилася.

У зв'язку з вищевикладеним доцільно виокремити три завдання соціально-управлінської діяльності.

Перше – перетворення соціальних стосунків у сфері праці і зайнятості, найбільш важливих для базового прошарку суспільства. Йдеться про активну боротьбу з безробіттям, про розширення і реальне забезпечення соціально-економічних прав трудящих як у державному, так і в приватному секторах господарства, про створення необхідних умов для поступового формування соціально-партнерських відносин між працею і капіталом.

Друге завдання полягає у створенні сприятливих інституціональних умов для розвитку конструктивної і легітимної підприємницької діяльності у реальній і соціальній сферах економіки, так само як у структурах громадянського суспільства. Причому особливо важливо сприяти залученню до цієї діяльності представників базового прошарку з метою надання їй масового характеру.

Третє і найбільш складне завдання пов’язане з необхідністю зміни характеру реформаторської й управлінської діяльності правлячого прошарку у бік її легітимизації і демократизації. Необхідно відновити колективну і персональну відповідальність представників влади за зміст та ефективність прийнятих рішень, за їх прямі і непрямі наслідки, поступово знищувати корумпованість державного апарату, домагатися реального розподілу влади і бізнесу, створювати систему незалежного правосуддя, особливо вести боротьбу з економічною злочинністю.

2. Основні характеристики світового сучасного політичного процесу

Упродовж багатьох століть відносини між державами визначалися силою, насильством. Наймогутніші для свого часу держави задовольняли свої інтереси за рахунок слабших. У міжнародному житті переважали ворожнеча і нестабільність.

Право держав на задоволення своїх інтересів шляхом війни навіть закріплена в низці міжнародних угод. До середини XX ст. війну вважали звичним способом розв´язання суперечок між державами. Докорінні зміни, що відбулися у світі в середині XX ст., змусили світову громадськість, найвпливовіші держави визнати згубність розв´язання міжнародних конфліктів збройним, насильницьким шляхом.

До таких глобальних змін належать: прискорення темпів економічного і технічного прогресу не тільки в розвинутих країнах, а й країнах, що розвиваються, та небувале посилення взаємозв´язків і взаємозалежності континентів і країн, перетворення світу на цілісну систему.

Попри те, що людське суспільство складається з понад 200 держав, які різняться суспільним ладом, традиціями, віруваннями, рівнем економічного і культурного розвитку, національними і державними інтересами, світ постає як взаємозалежна цілісність. Між країнами відбувається активний обмін продукцією, сировиною, технологією, культурними надбаннями. Прискорення всебічного розвитку сучасних країн багато в чому зумовлене посиленням всебічних контактів, взаємозв´язків між ними. Як писав К. Ясперс, ніде не може відбутися нічого істотного, щоб воно не зачепило усіх. І це стосується як позитивних, так і негативних явищ. Однак новою загрозливою реальністю є комплекс глобальних проблем, які зачіпають життєві інтереси всього людства і вирішувати які можна лише зусиллями всіх країн світу. Ігнорування цих проблем ставить під загрозу існування людського роду.

Найважливішою глобальною проблемою є відвернення ядерної втни. У зв´язку з цим актуалізуються інші завдання, вирішення яких стосується всього світового співтовариства: припинення гонки озброєнь, роззброєння, забезпечення застосування мирних засобів розв´язання міжнаціональних, міждержавних, регіональних та інших конфліктів, побудова ненасильницького світу на основі утвердження довіри між народами, зміцнення системи загальної безпеки.

Не менш важливою є екологічна проблема, зумовлена істотним погіршенням природного середовища. Екологічна криза пов´язана з небаченим прискоренням економічного і технічного розвитку, наслідком чого є посилення експлуатації природних ресурсів, руйнування гармонійних природних зв´язків, отруєння природного середовища. Спеціалісти висловлюють думку, що за нинішніх темпів зростання природоруйнуючої діяльності людство почне згасати приблизно з 2030 року.

Небезпечним є колосальний розрив у рівні економічного та соціально-культурного буття між розвинутими і відсталими країнами.

В останні десятиліття стають помітнішими позитивні зміни у відносинах між державами, зовнішньополітична діяльність яких насамперед формує «світову політику», напрями розвитку світового політичного процесу. Спостерігається перехід від методів примусу до методів врегулювання і погодження при розв´язанні конфліктів і непорозумінь між державами. Пробивають собі дорогу тенденції до поглиблення демократизації, гуманізації міжнародних відносин. Спостерігається політичне пробудження мас, залучення мільйонів людей до міжнародної політики, посилення їх впливу на політичні рішення і дії як всередині країн, так і на міжнародній арені.

Позитивний вплив на міжнародні відносини справило усунення поділу світу на два ворогуючі табори.

За останні роки на міжнародному рівні розроблено чимало важливих соціальних програм, договорів і угод у галузі економічного і політичного співробітництва, у гуманітарній сфері. З процесом демократизації й гуманізації міжнародних відносин пов´язаний процес демілітаризації, який передбачає не тільки роззброєння, а й ліквідацію воєнно-політичних блоків, конверсію науки і невоєнної промисловості, що виконує воєнні замовлення, перебудову свідомості людей (особливо політичних лідерів, працівників політичних і управлінських структур) на засадах гуманності й миролюбності.

У світовій політиці почали формуватись якісно нові принципи міжнародних відносин. Вони передбачають суверенну рівність держав, незастосування сили або погрози силою, непорушність кордонів, територіальну цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи, повагу прав людини і основних свобод, співробітництво між державами, сумлінне виконання обов´язків з міжнародного права.

Сучасне співтовариство прагне виробити різні механізми, норми, процедури щодо питань міжнародного життя. Функції дипломатії все більше зміщуються від силового тиску до процедур переконання, врегулювання та узгодження.

Значну роль на міжнародній арені відіграють міжнародні урядові й неурядові організації. Найбільш представницькою з них є Організація Об´єднаних Націй, утворена в 1945 p., після Другої світової війни, з метою збереження миру і розвитку міжнародного співробітництва. ООН як складний механізм взаємодії держав відчутно впливає на зовнішньо- і внутріполітичний курс країн, допомагає, незважаючи на суперечливість інтересів держав, шукати шляхи до міжнародної згоди з найважливіших питань світового розвитку.


3. Політичне лідерство в суспільстві України

Проблема політичного лідерства має давню історію. За античності лідером вважали особу, здатну творити історію. Певні історичні умови вимагали свого лідера, вождя, і завжди з´являлися теорії, які відображали чи рекомендували тип, образ та завдання відповідного лідера.

Політичний лідер у будь-якому суспільстві покликаний виконувати певні функції: об´єднання суспільства навколо загальних цілей; схвалення та здійснення компетентних політичних рішень; зв´язок влади і підвладних структур, послаблення емоційної відчуженості між двома частинами державного механізму; підтримання чи пропагування соціального оптимізму; легітимація наявного суспільно-політичного устрою. Соціальна значущість політичного лідерства залежить від рівня політичної культури й активності мас суспільства.

Політичне лідерство як спосіб організації і реалізації влади методом надання виняткових повноважень окремим суб´єктам політики випливає з самої природи людини. Розвиваючись паралельно з еволюцією самого суспільства, лідерство на кожному історичному етапі набуває своїх специфічних форм. Так, на ранніх стадіях розвитку цивілізації воно проявлялося у вигляді силового домінування окремих індивідів. В період Античності авторитет лідера опирався на його знання та досвід, а саме лідерство існувало у вигляді наставництва. Феодальна епоха створила тип лідерства, в основу якого був покладений принцип приналежності до сім´ї або клану. Лідерство розумілося як богообраність. Нарешті, в Новий час (XX ст.) сформувалися дві протилежні форми лідерства: однією з них (характерна для авторитарних і тоталітарних режимів) є вождізм, другою ж (характерна для демократичних режимів) - легальне лідерство, засноване або на призначенні, або на виборі керівника населенням.

Незважаючи на різницю у проявах, лідерство постає явищем універсальним. Універсальність проявляється в єдності функцій, які у всі історичні епохи покладалися суспільством на лідерів.

До таких належать:

· діагностична - люди очікують від лідерів авторитетної, точної і своєчасної оцінки політичної ситуації у суспільстві;

· стратегічна - люди очікують від лідерів вироблення оптимального політичного курсу, що відповідає ситуації, яка склалася у суспільстві;

· мобілізуюча - люди очікують від лідерів постійного обґрунтування вірності даної ними оцінки політичної ситуації і їх спонукання до дій для досягнення поставлених завдань;

· інтегративна - люди очікують від лідерів створення атмосфери, в якій різноманітні суспільні групи могли би відчувати себе єдиним цілим;

· патронажна і арбітражна - люди очікують від лідера захисту від беззаконня і свавілля бюрократії, допомоги при надзвичайних і кризових ситуаціях;

· персоніфікація політичних явищ. Ця функція знімає відчуття безособовості політичних процесів, тому відповідальність за значні події суспільного життя, які мають як позитивні, так і негативні наслідки, покладаються на політиків. Наприклад, процеси лібералізації радянської системи, виражені терміном "перебудова", у суспільній свідомості асоціюються з іменем М.Горбачова, а ринкові реформи в Україні - з іменем В.Пинзеника.

Аналіз політичного лідерства ускладнюється тим, що в процесі його прояву у соціальному середовищі взаємодіють дві складні системи, кожній з яких властива самоорганізація. Боротьба за владні інституції держави створює логіку політичної дії провідних учасників політичного процесу. Водночас шлях до влади і збереження здобутої влади суттєво відрізняються між собою, хоча простір владного середовища за науковими уявленнями пов'язується з явищем політичного лідерства. Воно небезпідставно вважається сукупністю впливових інституцій і персон, що діють як механізм трансляції генетичного коду соціуму, є вираженням і втіленням комплексу настанов, суспільних норм і цінностей.

Під час розгляду проблем (пов'язаних з політичним лідерством) також дається взнаки відсутність достатнього теоретичного обґрунтування. Поодинокими залишаються намагання дослідити такі важливі для розуміння змісту сучасного лідерства питання, як змістові складові здійснення політичного лідерства/керівництва; політичні процеси, які передували здобуттю незалежності України, зокрема у вищих ешелонах компартійної влади.

Дослідження політичного лідерства/керівництва на ґрунті українських перетворень у перехідному стані від авторитаризму до демократії потребує вивчення участі у цих суспільно-політичних процесах різних політичних сил та готовності їх лідерів продукувати слідування демократичним і загальнолюдським цінностям. Варто наголосити, що накопичений досвід, і насамперед український, показує наявність суттєвих особливостей у становленні, формуванні і розвитку політичного лідерства як інституції громадянського суспільства у використанні механізмів політичного керівництва.

Історичний досвід, зокрема України, свідчить, що політичне лідерство/керівництво є не лише впливовим чинником національного соціального та культурного розвитку, а й основою духовної безпеки людини й суспільства. Його можливості зберігати й утверджувати саме смислові координати державної системи, формувати сприйняття і образ держави у світі дають змогу розглядати політичне лідерство не лише як впливовий професійний і соціальний інститут, а й як ефективний інструмент внутрішньої і зовнішньої політики, важливу умову успішного розвитку української політичної нації.

Список використаної літератури

1. Антоненко В. Г., Бабкін В. Д., Бабкіна Ольга Володимирівна, Бебик В. М., Головатий М. Ф. Політологія: Підручник / Ольга Володимирівна Бабкіна (ред.), Володимир Павлович Горбатенко (ред.). — 3. вид., перероб., доп. — К. : ВЦ "Академія", 2006. — 568с.

2. Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П., Дмитренко С. П., Дорофей В. Т. Політологія: Посібник для студ. вузів / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Видавничий центр "Академія", 2004. — 366с.

3. Балтін В. Політологія: Навч.-метод. посіб. / Національний ун-т харчових технологій. — К. : НУХТ, 2005. — 290с.

4. Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 2008. — 472с.

5. Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К. : Знання, 2008. — 384с.

6. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.

7. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с.

8. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

9. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

загрузка...
Top