Сучасні теорії конфліктів

Вступ.

1. Роль конфліктів.

2. Сутність політичного конфлікту.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Конфлікт (від лат. — зіткнення) — це «зіткнення двох або більше різноспрямованих сил з метою реалізації їхніх інтересів в умовах протидії».

Суб'єктами конфлікту можуть виступати індивіди, малі й великі групи людей, їхні різноманітні організації. Соціальний конфлікт — це зіткнення інтересів соціальних спільностей. Виникаючи як зіткнення передусім економічних інтересів соціальних спільностей, соціальні конфлікти обов'язково охоплюють сферу реалізації політичної влади, політики; набуваючи політичного характеру, вони проявляються як соціально-політичні конфлікти.

Не всяке зіткнення інтересів породжує конфлікт їх носіїв. Конфлікт виникає тоді, коли дії сторін, що конфліктують, спрямовані на досягнення несумісних цілей або таких, що взаємовиключають одна одну. При цьому кожна зі сторін прагне контролювати і спрямовувати дії іншої сторони.

У соціальній і політичній структурі суспільства конфлікти характеризуються рівнем, масштабами, гостротою, сферою виникнення та іншими параметрами. В політологічному аспекті найбільш значущими з них є ті, що одночасно охоплюють усі рівні соціальної і політичної структур, зачіпають максимально можливу в конкретних умовах кількість учасників, мають загальний характер. Такі конфлікти обов'язково пов'язуються з проблемами державної влади, її зміцнення або підриву, тобто мають політичний характер. До них належать, зокрема, міжкласові, міжетнічні, демографічні та міжрегіональні конфлікти.


1. Роль конфліктів

Наявність конфліктів у суспільствах найрізноманітніших типів є беззаперечним фактом, а тому важливо проаналізувати їхнє значення для політичних систем. Особливе місце серед соціальних конфліктів займають політичні конфлікти, яким притаманні власна типологія, причини виникнення, фази розвитку і методи долання чи локалізації.

Перехідний період у нашому суспільстві супроводиться конфліктами, спричиненими формуванням нових соціальних і політичних структур. Вони виконують різні функції — як конструктивні, так й деструктивні, стабілізувальні і дестабілізувальні. Слід відзначити, що конфлікти, визначаючи протистояння тих чи інших суб'єктів з одними силами, здебільшого виражають їхнє співробітництво з іншими силами, стимулюючи формування політичних коаліцій і спілок та укладання угод. Тим самим політичні конфлікти передбачають чітке визначення позицій сил, які беруть участь у політичній грі, що сприятливо впливає на раціоналізацію й структуралізацію всього політичного процесу.

Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита — відверте протистояння, зіткнення, боротьба, та закрита, або латентна, коли відвертого протистояння нема, але точиться невидима боротьба. Прикладом латентної форми конфлікту є міжнаціональні конфлікти на території колишнього СРСР, де «національне питання було вирішено раз і назавжди».

Будь-який соціальний конфлікт, набуваючи значних масштабів, об'єктивно стає соціально-політичним, тобто зачіпає діяльність управлінських інститутів, впливаючи на механізми і способи цієї діяльності, на їхні структури, на політику, яку вони проводять. Політичні інститути, організації, рухи, втягуючись у конфлікт, активно обстоюють певні соціально-економічні інтереси. Відповідно, спостерігається поділ політичного конфлікту на два види:

1. Між існуючою владою та громадськими силами, інтереси яких не представлені у структурі владних відносин.

2. Всередині існуючої влади. Політичний конфлікт пов'язаний із внутрігруповою боротьбою за розподіл владних повноважень і відповідних позицій. Водночас він зазвичай пов'язаний зі спробами обґрунтування нового курсу в рамках існуючого політичного ладу.

Конфлікти, що відбуваються в різних сферах, набувають політичної значущості, якщо вони зачіпають міжнародні, класові, міжетнічні, міжнаціональні, релігійні, демографічні, регіональні та інші відносини.

Помітне місце нині займає один із різновидів соціального конфлікту — міжетнічний, пов'язаний із протиріччями, що виникають між націями. Особливої гостроти він набув у країнах, які зазнали краху форми державного устрою (СРСР, Югославія).

Поняття «конфлікт» використовується в політичному контексті, коли трапляються великомасштабні зіткнення всередині держав (революція, контрреволюція), та між державами (війни, партизанські рухи)[3, c. 152-154].


2. Сутність політичного конфлікту

Одним із найважливіших компонентів широкого суспільного контексту, на тлі якого розвивається політичний процес, є структура політичного конфлікту. Далеко не всі виміри соціального конфлікту в суспільстві можуть мати прямий чи опосередкований вплив на роботу політичної системи, одначе безсумнівно, що вплив цей відчувається значно. Якраз саме структура соціальних, культурних і політичних суперечностей, напруженості, простих відмінностей багато в чому визначає стиль функціонування політичної системи, а також характер її структури.

Політичні конфлікти — різновид соціальних конфліктів. Під останніми розуміється зіткнення протилежних поглядів, збігання інтересів і дій окремих людей та їхніх спільностей — професійних і соціальних груп, класів, етносів, конфесійних та інших організацій і груп, держав, блоків їх, регіонів та ін. Як би далеко не заглиблювалася сучасна наука в історичне минуле людства, вона завжди виявляла конфлікт як постійний супутник суспільного розвитку. Скрізь, де є люди, є й конфлікти, їхня поширеність, важливість ролі, яку вони відіграють у суспільному житті, привертають увагу з часів глибокої давнини. Невичерпний давньогрецький геній, який створив немало міфів про єдність і злагоду, залишив і чудовий міф про конфлікт, уособленням якого став Прометей.

У стародавніх міфах і релігійних переказах, ідеях і висловлюваннях філософів, істориків і письменників минулих років містяться глибокі думки і зауваги про причини найрізноманітніших конфліктів і про шляхи долання їх. Перші спроби раціонально осмислити природу соціального конфлікту належать давньогрецьким філософам. Відомий античний філософ Геракліт прагнув пов'язати свої міркування про війни і соціальні конфлікти із загальною системою поглядів на природу всесвіту. Соціальні конфлікти тут показані в новій якості — як атрибут суспільного життя, неодмінна і важлива умова суспільного розвитку. Ідеї Геракліта поділяв філософ Епікур, який, вбачаючи негативні наслідки воєн, відстоював думку про безконфліктний стан суспільства майбутнього.

Християнська філософія, зокрема, Климента Оригена, частково Тертулліана в початковий період свого розвитку доводила переваги миру, злагоди і братерства між людьми. Аврелій Августин, а згодом Фома Аквінський обґрунтовують концепцію "священної війни" на захист церкви і віри. З різким осудом соціальних зіткнень, конфліктів виступають Т. Мор, Е. Роттердамський, Ф. Рабле.

Винятково ґрунтовними були висловлювання про природу соціального конфлікту англійського філософа Ф. Бекона. Він уперше піддав теоретичному аналізові сукупність причин соціальних конфліктів усередині країни, докладно розглянув матеріальні, політичні і психологічні умови соціальних безпорядків, а також можливі способи долання їх. Він зазначав, що "основною причиною виникання соціальних безпорядків є злиденне матеріальне становище народу". Бекон звертає увагу на конкретні засоби запобігання конфліктам, справедливо зазначаючи, що з ліквідацією причин, які породжують конфлікти, можна досягти стабільності й злагоди в суспільстві[7, c. 84-86].

З відкритою критикою збройних конфліктів, з осудом завоювань і насилля виступали англійські демократи і французькі просвітники 18 ст. Д. Прістлі, Ш. Монтеск'є, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо і Вольтер. Збройні конфлікти між народами вони розглядали як пережиток "варварської епохи" і вважали, що ліквідація феодальних відносин приведе до "вічного миру".

Представник німецького просвітництва А. Айнзідель висловлював надію, що розширення фізичного пізнання врешті-решт приведе до ліквідації воєн. І понині він має своїх послідовників, які вважають, що винятково згубне за наслідками застосування ядерної зброї стримує людство від воєн і збройних конфліктів.

Покладав надії на більший розум людства в майбутньому і Р. Овен (Оуен), який вважав, що суспільство на цій основі може знайти стан соціального спокою, порядку і єдності.

Для класика німецької філософії І. Канта характерним є визнання певної позитивної ролі конфліктів у спільній історичній долі людського роду. Подібний підхід до оцінювання соціальних конфліктів, до війн знаходимо й у Гегеля. Він зазначав, що "війни зберігають моральне здоров'я народів".

Своє ставлення до розуміння суті політичних конфліктів висловлювали англійський економіст Т. Мальтус, англійський біолог Ч. Дарвін, англійський філософ, засновник позитивізму Г. Спенсер, що було віддзеркаленням їхніх наукових теорій.

Марксистська теорія соціального розвитку визнає соціальні конфлікти, колізії й антагонізми як можливі, а в умовах гострої боротьби — як неминучі явища суспільного життя.

Проблема конфлікту завжди привертала до себе увагу вчених різних галузей наук. Беручи до уваги теоретичні джерела сучасних концепцій соціального конфлікту і доробок сучасних конфлік-тологів, можна дійти висновку, що соціальний конфлікт — це явний або прихований стан протиборства інтересів, цілей і тенденцій розвитку соціальних суб'єктів, які об'єктивно розходяться, це — пряме або непряме зіткнення соціальних сил на ґрунті протидії існуючому суспільному порядкові, особлива форма історичного руху до нової соціальної єдності.

Політичний конфлікт — це таке зіткнення протилежних сил і поглядів, яке зумовлене взаємодією політичних інтересів і цілей. Суб'єктами цих інтересів є держави, класи, страти, соціальні групи, етноси, політичні партії та рухи, а також окремі особи. Поняття "політичний конфлікт" включає в себе взаємну боротьбу цілих суспільств, суспільно-економічних формацій.

Конфлікти розрізняються за рівнем і за суб'єктами. Одним із різновидів політичних конфліктів можна вважати взаємовідносини, що проявляються в протистоянні політичних інтересів. Оскільки інтереси суб'єктів політики мають певну структуру, то зіткнення їх, протистояння може мати ширший чи вужчий спектр. Відповідно до цього, конфлікти характеризуються як загальні, широкі за позиціями конфронтації, комплексні та як вузькі, як компоненти перших. При цьому взаємодія вузьких конфліктів визначає характер і провідну тенденцію загальних конфліктів[3, c. 106-108].

У найзагальнішому вигляді конфлікти можна поділити на внутрішньополітичні й на зовнішньополітичні. До перших належать міжкласові, міжетнічні та міжконфесійні. Оскільки політичне життя відбувається в умовах багатопартійності, то можливі й реально досить часто трапляються міжпартійні конфлікти, конфлікти між партійними лідерами, а також — між гілками влади та їхніми лідерами. Останній вид конфліктів у переважній більшості випадків призводить до політичної кризи, дестабілізації в суспільстві, загострення протистоянь, невпевненості мас населення і недовіри до всіх гілок влади. Цей вид конфліктів — це боротьба за провідні посади в політичній системі, а також за завоювання позицій у важливих соціально-політичних питаннях. Найчастіше він проявляється в перехідний період розвитку суспільства і посилюється, коли до цієї боротьби залучаються засоби масової інформації.

Особливе місце серед видів внутрішньополітичних конфліктів належить класовій боротьбі — міжкласовим конфліктам. Класова боротьба — це боротьба між класами, інтереси яких не збігаються або суперечать одні одним. Нині по-різному оцінюють місце і роль класової боротьби в розвитку суспільства. Але історія, весь хід розвитку людського суспільства беззаперечно доводять наявність такої боротьби, таких конфліктів, які відігравали і відіграють відповідну роль у прогресивному розвитку суспільства. Історія знає різні форми класової боротьби. Особливе місце в міжкласових внутрішньополітичних конфліктах належить таким видам їх: повстання, політичний страйк, путч, громадянська непокора, заколот, змова, переворот.

Повстання — масовий відкритий збройний виступ певного класу або соціальної групи проти існуючої влади, панівних класів і груп, національного й релігійного гноблення. Найгостріша форма повстання — збройне повстання. Повстання характеризується тим, що панівні класи не віддають владу без опору, вдаються до насильства. Збройним повстанням часто починається революція (взяття Бастилії, жовтневий переворот у Петрограді). Збройне повстання може бути правомірним лише тоді, коли немає ніякої можливості завоювати владу мирним шляхом.

Путч — специфічна форма збройної боротьби за владу, яка спирається на військових, на частину армії, що виступають безпосереднім інструментом захоплення влади або засобом психологічного тиску на уряд, на підтримку вимог його повної відставки і передання влади військовим. За механізмами захоплення влади путчі близькі до двірцевих переворотів. Для них характерні тенденції до утвердження тоталітарних форм правління, створення горизонтальних і вертикальних воєнізованих структур управління для контролю за ситуацією в країні і для боротьби з інакодумцями. Оскільки путчисти не мають широкої підтримки в масах, вони використовують репресивні заходи. Характерним для них є намагання поставити армію у привілейоване становище в суспільстві й забезпечити тим самим її лояльність до нової влади.

На відміну від заколоту, путч не може перерости в масове збройне повстання проти старої влади. Путчем може бути і спроба перевороту.

Заколот — збройний виступ ворожих державній владі сил, спрямований на захоплення влади, на зміну форми правління або відокремлення частини території. Заколот має ширшу соціальну базу, ніж путч, проте за рівнем розмаху і залучення мас він не досягає значення збройного повстання, хоча в умовах всебічної кризи суспільства може перерости в нього. Заколот може мати як прогресивну, так і консервативну спрямованість.

До насильницької форми зміни державної влади відносять і переворот, унаслідок якого політичне управління країною переходить до рук представників армії. Характер перевороту, його політична спрямованість залежать від того, які сили — прогресивні чи реакційні — і з якою метою здійснюють його, інтереси якого класу вони виражають[7, c. 126-128].

До внутрішньополітичних конфліктів належить і змова, під якою розуміють таємну угоду вузького кола осіб про збройний виступ з метою посилити або повалити владу, підірвати існуючий лад. Змова військових переважно чиниться реакційними соціальними прошарками, які не можуть розраховувати на підтримку народних мас. Демократичне суспільство виключає змову як форму боротьби за владу.

Для демократичного суспільства прийнятнішою є така форма конфлікту, як громадянська непокора, яка може проявлятись у різноманітних формах: ненасильницький виступ якоїсь соціальної групи чи партії проти суспільно-політичного порядку, проти існуючих соціальних норм (правових, морально-етичних правил людського співжиття). Громадянська непокора проявляється мітингами, демонстраціями, політичними страйками, а також протистоянням урядові.

Політичний страйк є найвищою формою страйкового руху. Він проявляється в колективній відмові страйкарів продовжувати роботу аж до задоволення їхніх політичних вимог. Політичний страйк може супроводитися демонстраціями, сутичками з урядовими військами, з поліцією чи міліцією. Політичні страйки бувають локальними і загальними (охоплюють одну або більше галузей економіки), національними (у масштабах усієї країни) і міжнародними.

Другу велику групу конфліктів становлять зовнішньополітичні (міжнародні) конфлікти. Залежно від сутності, змісту і форми даного конфлікту, мети його учасників, застосовуваних засобів, втягування інших або вихід діючих учасників, індивідуального перебігу і спільних міжнародних умов розвитку конфлікт може проходити різні фази. Фази конфлікту здатні спресовуватись у часі, зливатись або розпадатися на дрібніші.

Першою фазою міжнародного конфлікту є економічне, ідеологічне, міжнародно-правове або тільки дипломатичне ставлення сторін до певної суперечності чи групи суперечностей, які виражені в конфліктній формі.

Другою фазою конфлікту є визначення своїх інтересів, цілей, стратегії та форм боротьби за вирішення об'єктивних чи суб'єктивних суперечностей з урахуванням свого потенціалу і можливостей застосування мирних чи немирних засобів, використання союзників, оцінка загальної внутрішньої і міжнародної ситуації.

Третя фаза пов'язана із втягуванням у конфлікт у тій чи тій формі інших держав.

Четверта фаза — наростання боротьби до найвищого політичного рівня — міжнародної політичної кризи, яка охоплює не тільки держави, що конфліктують, а й цілі регіони. На цій фазі вже можливий перехід до практичного застосування військової сили.

П'ята фаза — міжнародний збройний конфлікт, завершенням якого є перемога одної із сторін або переговори[11, c. 205-207].

У сучасній західній політології методологічною основою вивчення міжнародних конфліктів (з'ясування суті, змісту) є загальна теорія конфліктів Боулдінга. Останнім часом "загальну теорію конфлікту" досить енергійно опрацьовують у різних модифікаціях соціологи, соціальні психологи, політологи, історики, міжнародники та ін.

Ця теорія претендує на створення універсальної методології дослідження, що однаковою мірою застосовується як до конфлікту між двома індивідами, які випадково чи не випадково зустрілися на вулиці, до конфліктів у сім'ї чи в групі, між підприємцями однієї чи різних галузей виробництва, так і до всіх типів міжнародних конфліктів, незалежно від їхньої конкретно-історичної, соціально-політичної природи і змісту, від ситуації у світі.

"Загальну теорію конфлікту" довгий час не сприймали політологи і вчені більшості країн колишньої соціалістичної системи, в тому числі й вітчизняні вчені. Вони виходили з того, що "загальна теорія конфлікту" не враховує системи, структури і процесу міжнародних відносин, у рамках яких виник конфлікт, відносин, притаманних цій системі закономірностей і тенденцій розвитку, співвідношення сил двох соціально-економічних систем. Тобто було намагання пояснювати, обґрунтовувати міжнародні конфлікти з класових позицій, з позицій визначення змісту сучасної епохи, що розкривалась у матеріалах і документах світового комуністичного руху. Нинішня переорієнтація на "загальну теорію конфлікту" дає змогу підійти до аналізу міжнародних конфліктів об'єктивніше, науково, універсально. Саме універсальність цієї теорії робить її життєвою, методологічною основою дослідження міжнародного конфлікту.

Інколи міжнародний (зовнішньополітичний) конфлікт розглядається дуже широко. Будь-яка суперечність на міжнародній арені, об'єктивна чи суб'єктивна, істотна чи незначна стосовно практичного життя, економічна, політична, ідеологічна або інша видається за готовий міжнародний конфлікт.

Економічні, політичні, ідеологічні, територіальні, національні, релігійні та інші суперечності мають безпосереднє відношення до міжнародних конфліктів, які виникають. Такі суперечності можуть виступати як об'єктивна основа, причина і рушійні сили конфліктів. Реально існуючі суперечності знаходять пряме чи опосередковане, адекватне чи суб'єктивістськи спотворене відображення в сутності і в типі конфлікту, в інтересах, стратегії, тактиці і в засобах здійснення його державами, політичними силами, у зовнішніх умовах розвитку міжнародного конфлікту[9, c. 164-167].

Суперечності виступають рушійною силою розвитку суспільства; вони існують завжди і мають специфічні форми і методи розв'язання. Конфлікти мають свою специфічну форму, свої фази розвитку. Існують і шляхи долання їх. Вони не завжди існують у конкретному суспільстві, в стосунках між державами чи між групами держав. Навіть визначення конфліктів і суперечностей не збігаються, більше того, виключають одне одного.

Конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів, думок і поглядів, серйозні розбіжності, гострі суперечки, переповнені ускладненнями і боротьбою ворогуючих сторін різного рівня і складу учасників.

Суперечність — взаємодія протилежних сторін і тенденцій, предметів і явищ, які водночас перебувають у внутрішній єдності й взаємопроникненні, виступаючи джерелом саморуху. Отже, між суперечностями і конфліктами неможливо ставити знак тотожності, хоча суперечності між державами інколи призводять до виник¬нення міжнародного конфлікту.

Не варто змішувати й поняття "конфлікт" і "конфліктність" у міжнародних справах. Конфліктність як загальна характерна риса певної політичної ситуації, що породжена об'єктивно існуючими суперечностями, — це ще не міжнародний конфлікт. Конфліктність завжди є вирішальним складником будь-якого міжнародного конфлікту, якого б масштабу він не досягав. Тобто, конфліктність — тільки елемент конфлікту, тим більше міжнародного.

Міжнародний (зовнішньополітичний) конфлікт — цілком конкретний міжнароднополітичний процес, який має певне походження, зміст і форму, систему, структуру і фази розвитку.

У кожному окремому випадку ці тенденції втілюються в життя в специфічних умовах. Будь-яка конкретна міжнародна ситуація, будь-який конкретний міжнародний конфлікт, будучи за своїм змістом унікальним, неповторним, потребує серйозного дослідження й індивідуального підходу.

Зміст міжнародного конфлікту, з одного боку, фокусує в собі природу і причини виникнення конфлікту, а з іншого — відображається в цілях і стратегії сторін. Зміст конфлікту нерозривно пов'язаний з його структурою. Але цей зв'язок не є однобічним. Структура конфлікту, зміни в ній у ході розвитку конфлікту сильно впливають, у свою чергу, на його зміст, інколи можуть навіть змінити його.

Конфлікт є політичними відносинами двох чи кількох сторін, які в гострій формі відтворюють суперечності, що лежать в основі стосунків учасників конфлікту. Це становить у найзагальнішому вигляді зміст конфлікту.

Не викликає сумнівів те, що конфлікти в 20 ст. мали переважно характер відносин між системами, хоч виникали і всередині систем.

Окреме місце серед конфліктів займають міжнаціональні конфлікти. Ланцюгова реакція конфліктів цього типу охопила цілі країни і навіть регіони, привернувши до себе увагу світової громадськості. Пояснити те, що відбувається, знайти шляхи до подолання міжнаціональної напруженості, запобігти дальшій ескалації ворожнечі між народами, виробити механізм розв'язання конфліктів, що виникли, — основне завдання учених і політологів.

Міжнаціональні конфлікти є специфічною формою вияву конфліктів соціальних. В їхній основі лежить несприйняття домінування одного етносу над іншим. Це стосується економіки, влади і доступу до культурних цінностей. Таке несприйняття проявляється в різних формах — як мирних, так і насильницьких[10, c. 143-145].

Які основні причини виникнення міжнаціональних конфліктів, напруженості в стосунках між людьми різних національностей? До таких причин слід віднести: помилки в національній політиці, які було допущено в різні періоди життя країни; міграція з інших регіонів; зневажливе ставлення до мови, звичаїв і культури людей інших національностей; погіршення економічного становища в країні; нездатність центральної влади стабілізувати обстановку в країні; нездатність місцевої влади вирішувати проблеми, що виникли в регіоні; штучне роздування різними силами національних незгод; діяльність корумпованих, злочинних елементів. Значний вплив на розвиток міжнаціональних конфліктів мають засоби масової інформації. Таким чином, серед причин національної конфліктності на перше місце виходить економічний чинник — погіршення економічного становища, на друге — помилки в національній політиці, на третє — нездатність центральної влади стабілізувати ситуацію в країні і в регіонах (політичний чинник). Усі три чинники тісно взаємопов'язані.

Спираючись на причини виникнення міжнаціональних конфліктів, оцінюючи стан міжнаціональних відносин, можна виробити механізми запобігання їм і локалізації їх. Серед таких механізмів локалізації конфліктів можна було б визначити і створення спільної економічної децентралізованої інфраструктури співробітництва; створення культурної інфраструктури консенсусу (національні культурні товариства, фестивалі народної творчості та ін.); це збільшення відкритості регіону, політика розширення контактів не тільки економічних і культурних, а й інших (туризм, спорт, науковий обмін тощо); залучення третьої сторони до подолання конфлікту. У випадку, коли конфлікт набуває затяжного характеру і сторони не можуть домовитись між собою, виникає потреба в "третейському суді"; спеціальні заходи, що витісняють насилля з міжнаціональних відносин, переводять конфлікт у мирне русло; політико-адміністративний механізм, який передбачає введення федералізму і регіональної автономії; механізм надзвичайного реагування означає обов'язкове введення надзвичайного стану на території, де розвиток міжнаціонального конфлікту набув загрозливої форми[8, c. 117-118].


Висновки

Конфліктна ситуація не завжди переростає в конфлікт, але за початком конфлікту наступає його ескалація до кульмінаційних точок, а потім — спад і завершення. Конфліктові притаманний феномен багатомірності, оскільки завершення одного конфлікту може спричинити інший конфлікт, до того ж в іншій сфері. Досить часто після завершення конфлікту виникає ще один етап — постконфліктний синдром, який характеризується напруженням у відносинах сторін, які щойно конфліктували. Постконфліктний синдром у разі загострення може започаткувати новий конфлікт. Це ми спостерігаємо на прикладах перманентного близькосхідного конфлікту, конфліктів у Північній Ірландії, Іспанії та ін. Завершення конфлікту може бути згруповане за ступенем розв'язання — як повне або часткове вирішення та за характером наслідків — у вигляді успіху, компромісу, виходу з компромісу, поразки.

Вивчаючи конфлікти, слід брати до уваги чинник зростання великої практичної потреби в конфліктологічних підходах. Сучасний період розвитку нашого суспільства характеризується значним посиленням напруженості, зростанням протиріч, виникненням численних конфліктів у різних сферах суспільного життя. Одначе більшість суб'єктів управління — державних, суспільно-політичних, професійних організацій виявляють слабке розуміння внутрішніх причин того, що відбувається, неспроможність адекватно реагувати на вибухонебезпечні процеси. Досить часто це є наслідком відсутності прикладних методик моніторингу конфлікту, експертизи та оптимізації останнього.


Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

3. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

4. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. - К.: Академія, 2003. - 303 с.

5. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

6. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. - К.: Довіра, 2004. - 599 с.

7. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. - 2-є вид., перероб. і доп.. - К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. - 287 с.

8. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - К.: ВД "Ін Юре", 2006. - 519 с.

9. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний словник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. - К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. - 311 с.

10. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. - Суми: Університетська книга, 2001. - 405 с.

11. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. - К.: Либідь, 2002. – 573 с.

загрузка...
Top