Стратегічні та політичні зрушення в системі європейської інтеграції

Вступ.

1. Сучасні європейські інтеграційні проекти: мотиви, моделі, ризики, регіональний та глобальний контекст.

2. Інтеграційні процеси в Європейському Союзі: стан, проблеми, зрушення та перспективи.

3. Український шлях в Європу - пошук адекватної парадигми.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Глобальні процеси, що відбуваються в світі, посилена взаємозалежність інтересів суб’єктів міжнародних відносин в період останнього десятиріччя ХХ та початку ХХІ століття обумовлюють розширення європейського інтеграційного простору та надають реальних рис розбудові європейської архітектурної моделі, cпрямованої на формування суцільної зони добробуту, стабільності і безпеки.

Орієнтири у міжнародних відносинах України є незмінними і послідовними. Можна чітко окреслити три основні напрями діяльності нашої зовнішньої політики:

  • європейська та євроатлантична інтеграція;
  • розвиток двосторонніх міждержавних відносин;
  • багатостороння дипломатія.

Інтеграція для України означає:

  • подальше політичне та інституційне зближення з ЄС та еволюційне просування до кінцевої мети: набуття асоційованого, а у довготерміновій перспективі
  • повноправного членства у ЄС;
  • адаптація українського законодавства до норм ЄС та Ради Європи як ключовий інтеграційний елемент.

Крім того, ми активно співпрацюємо з Польщею, Угорщиною та Чехією над тим, аби звести до мінімуму ті труднощі та проблеми, що могли б постати у розвитку наших торговельно-економічних та гуманітарних стосунків з цими країнами після їхнього вступу до Європейського Союзу.

Мета дослідженняполягає в тому, щоб на основі наукового аналізу наявних у сучасній науці та політиці поглядів, концепцій і теорій, що стосуються динаміки євроінтеграційних процесів, визначити основні рушійні сили, принципи та особливості еволюції інтеграційної стратегії Європейського Союзу.

Сформульована мета передбачає вирішення таких завдань:

  • проаналізувати особливості формування загальноєвропейського регіонального простору в контексті поширення інтеграційних процесів;
  • визначити чинники впливу на еволюцію політики розширення ЄС за рахунок країн ЦСЄ, специфіку, ключові цілі та внутрішньополітичну динаміку процесів формування й реалізації політики розширення Європейського Союзу на сучасному етапі;
  • визначити потенційний вплив на ефективність функціонування Союзу ключових проблем процесу пристосування країн до вимог та принципів політики розширення ЄС;
  • визначити ступінь здатності України адаптуватися до критеріїв та принципів розширення ЄС на Схід, обґрунтувати передумови, перспективи та можливі наслідки впровадження євроінтеграційної стратегії у якості ключової в геостратегії України на сучасному етапі.

Об'єктом дослідженняє сучасні інтеграційні процеси та тенденції, що впливають на еволюцію політики Європейського Союзу.

Предметом дослідженняє політика Європейського Союзу щодо процесу розширення та політичні зрушення в системі європейської інтеграції.


1. Сучасні європейські інтеграційні проекти: мотиви, моделі, ризики, регіональний та глобальний контекст

Заплановане на 2003 — 2004 роки розширення Європейського Союзу за рахунок прийняття десяти нових членів з числа країн Центральної Європи та Балтії небезпідставно називають однією з головних подій сучасного етапу історичного розвитку людства. Новий Європейський Союз у складі 25 (а в недалекій перспективі, можливо, й 27) членів з територією від Атлантичного океану до Карпат і від Балтійського моря до Середземномор'я та населенням майже в 500 мільйонів чоловік спроможний кардинально позначитися на всій системі міжнародних відносин. Ця подія має всі підстави для того, аби стати вирішальною в процесі встановлення "нового світового порядку" з точки зору остаточного оформлення принципово нової конфігурації європейського геополітичного простору відповідно до умов конкретно-історичної ситуації, яка зазнала і зазнає докорінних змін. "Новий світовий порядок" (якщо під цим терміном розуміти систему міжнародних відносин, для якої характерним є деяке обмеження державного суверенітету кожної, окремо взятої країни і делегування частини повноважень на наддержавний рівень) до останнього часу вважався прерогативою США як єдиного глобального лідера.

Європейський Союз цілком здатний запропонувати власний варіант "нового світового порядку". Зважуючись на прийняття нових членів, рівень відповідності кожного з яких до існуючих критеріїв членства в ЄС навряд чи може бути оцінений як цілком задовільний, європейці, безумовно, йдуть на певний ризик. Ризикованість проекту чергового розширення ЄС буде ще виразнішою, якщо згадати, що свого часу, 1972 року, перше збільшення числа офіційно оформлених учасників європейської інтеграції без відповідного попереднього іиституціонального забезпечення цього кроку призвело до тринадцяти років "застою" в розвитку інтеграційного процесу. Європа в даному разі не є абсолютно вільною у своєму виборі: вона змушена ризикувати, щоб у черговий раз протягом своєї історії не втратити регіон Центральної Європи та Балтії, остаточно допустивши в нього США як домінуючого чинника або Росію як свого головного регіонального конкурента.

У цьому розумінні розширення ЄС навряд чи можна однозначно вважати виключно результатом внутрішнього розвитку Євросоюзу. Швидше за все, це розширення є спробою відповіді на зовнішні виклики і збіг певних об'єктивних обставин. Як відомо, ще на початку 90-х років ЄС був однозначно налаштований на визнання доцільності й необхідності збереження територіальної цілісності СРСР та СФРЮ, вважаючи перерозподіл територій і сфер впливу на європейському континенті небажаним[4, c. 40-42].

Розширення Європейського Союзу за своєю сутністю й основними ознаками, крім усього іншого, являє собою експансію, причому експансію, яка а огляду па масштаби і параметри є однією з найбільших у сучасному світі. Якщо глобальні устремління Сполучених Штатів Америки можуть слугувати прикладом глобальної експансії, то розширення ЄС — приклад експансії регіональної або континентальної, але при цьому, поза всяким сумнівом, такої, яка виходить за рамки континентального масштабу, сягаючи масштабу глобального. Прийняття нових членів до Європейського Союзу фактично є спробою перерозподілу західними європейцями па власну користь периферії у вигляді постсоціалістичних держав Центральної Європи та Балтії, визволеної внаслідок зміни історичних обставин з-під впливу свого попереднього ядра й налаштованої на пошук ядра нового.

Експансія, про яку йдеться, здійснюється в умовах відносної добровільності. Це означає, що правлячі еліти країн, які мають приєднатися до ЄС, а також певна частина їхнього населення свідомо роблять вибір на користь такого приєднання. Не слід виключати, що експансія Європейського Союзу у східному й північно-східному напрямку в майбутньому набуде нового виміру: оборонно-безпекового. Поки що "друга опора" ЄС, або співробітництво в галузі зовнішньої політики та безпеки, залишається порівняно відсталим напрямом європейської інтеграції. Це пояснюється передусім особливостями зовнішньополітичного контексту європейської інтеграції в перші повоєнні, а також 60-80-ті роки, тобто в період блокового протистояння і "холодної війни". Разом з тим, дедалі більшого поширення набуває думка про те, що передумови, необхідні для приведення в дію проектів створення спільної європейської оборонно-безпекової політики і спільної оборони, уже сформовано, а тому реалізація таких проектів є справою найближчого майбутнього. Така реалізація, як вважається, безпосередньо зачепить і нових членів Європейського Союзу з числа країн Центральної Європи та Балтії.

Існує точка зору, згідно з якою країни Західної Європи заінтересовані в передислокації на територію нинішніх країн-кандидатів (а незабаром і нових членів ЄС, а також третіх країн з числа держав Південно-східної Європи, Кавказу та Середньої Азії) значної частини військового контингенту НАТО, який поки що розміщений на їх власній території. Непрямим підтвердженням цієї точки зору може бути, наприклад, факт форсованого будівництва Сполученими Штатами Америки капітальної і колосальної за своїми параметрами військової бази в автономному краї Косово і Метохія, який формально залишається у складі суверенної і нейтральної держави (Сербії і Чорногорії), а фактично на його території панує режим юридично не врегульованого міжнародного управління.

Особливої актуальності оборонно-безпековий вимір розширення Європейського Союзу набуває у зв'язку з планами ЄС створити власний, не залежний від НАТО військовий контингент. Релевантними в цьому контексті можуть виявитися також наявні чи у стадії розробки проекти реформування НАТО, наприклад формування європейськими членами Альянсу (без участі США) корпусу швидкого реагування або неформального поділу основних структур Альянсу на "англосаксонську" та "європейську" частини[11, c. 66-70].


2. Інтеграційні процеси в Європейському Союзі: стан, проблеми, зрушення та перспективи

П'ятдесят років розвитку економічної системи післявоєнної Західної Європи доводить, що Спільний ринок вибудувався не зверху. Організація експортерів сталі виникла на етапі, коли пов'язані спільними комерційними інтересами приватні компанії демократичних країн Європи зрозуміли, що отримувати збитки від мита, податків, акцизів, інших трансакцій пов'язаних з перетином кордонів зовсім необов'язково. Керівники цих компаній зуміли про лобіювати відповідні рішення національних урядів про спрощену процедуру зовнішньоекономічної діяльності в межах Західної Європи, що і стало основою для подальшого поглиблення такої “спорідненості”. Таким чином комерційний інтерес національних компаній, які є платниками податків до держбюджету, за великим рахунком і стали каталізатором нинішнього квазідержавного об'єднання 15 європейських країн.

Участь держави полягала у спрощенні економічних стосунків, гармонізації законодавства, послаблення внутрішньоєвропейської конкуренції з метою підвищення конкурентоспроможності на світовому ринку. Слід зауважити, що структура спільного європейського ринку складалась з галузей, що виробляє продукцію кінцевого призначення насамперед для власне європейського споживача. Такі галузі загальнонаціонального значення як енергетика, транспорт, оборонно-промисловий комплекс, зв'язок переважною більшістю знаходяться у державній власності й не підлягають приватизації.

Інтеграційні процес в межах ЄС відбувається на фоні ще незупиненої рецесії, якщо не кризи більшості міжнародних ринків товарів і послуг. За даними журналу The Economist, 06.06.02, темпи експортної діяльності за 2001 рік знизились у порінянння з попереднім роком на 4% і досягли найнижчої з 1982 року цифри у 6 трлн,. доларів. Кількість взаємних антидемпінгових звинувачень між членами ВТО збільшився ще на 15%. При чому США і ЄС є лідерами в цьому процесі. За найоптимістичнішими прогнозами позитивна динаміка експорту у порівнянні зі світовим ВВП у 2002 році досягне лише 1 %.

Таким чином, з наближенням дати розширення ЄС зростає кількість економічних проблем всередині Євросоюзу, відповідно зростає кількість “євро-скептиків”. Після фактичної ліквідації внутрішньо економічних бар'єрів, впровадження єдиної валюти, збільшення повноважень виконавчого органу влади - Європейської комісії перед архітекторами єдиної Європи постало закономірне питання: “А що далі?”. Логічним продовженням цього питання на наш погляд є наступне: “А для кого далі?” Існує суттєве протиріччя між європейським чиновниками, для яких інтеграційний прогрес означає насамперед збереження і збільшення власної значущості і повноважень, та європейськими промисловцями, фермерами, платниками податку на загал[2, c. 101-104].

Чиновники-євро-оптимісти переконані, що зростання ЄС за рахунок країн Центральної та Східної Європи,- закономірний, історично обумовлений процес.

Копенгагенський самміт у грудні цього року повинен буде визначити остаточні терміни прийняття 10 нових членів , щоб такі країни як Польща та Чехія отримали змогу вступити в ЄС вже у 2004 році.. Між тим на думку відповідального чиновника Євро комісії Г.Верхогена можливостей для розширення стає все менше.

По-перше, незрозумілою залишається доля багатомільярдних щорічних кредитів фермерам з Великої Європи. Неофіти зі Східної Європи фізично не в змозі знайти кошти для цих витрат. По-друге, зростають анти-імміграційні настрої у європейському суспільстві.

Найголовнішим є те, що на разі провалу чергового референдуму в Ірландії стосовно впровадження рішень Ніццького самміту, розширення може не відбутися взагалі.

Процес вирівнювання економічних можливостей країн всередині ЄС є найбільш болючою проблемою. За підрахунками експертів, субсидіювання фермерів країн Східної та Західної Європи може стати рівними лише через 10 років після розширення. Євросоюзу. Та навіть у 2011 році фермери з Польщі не будуть здатні витримати цінову конкуренцію з французькими чи німецькими колегами.

Крім суто економічних проблем, останнім часом все більш загострюється проблема визначення європейської ідентичної потенційних членів Євросоюзу. Перемоги ултра-правих сил в Італії, Нідерландах, Австрії, провал лівих на президентських та парламентських виборах у Франції, свідчить про зростання популістських, ксенофобських настроїв у Західній Європі. Врай проблематичною є питання переміщення робочої сили на європейському континенті. Все більш популярними стають заклики “закрити” Європу від трудової імміграції з Півдня та Сходу.

В 2001 році у світовій економіці різко зросли протекціоністські тенденції. У доповіді відомої міжнародної аудиторської компанії "Mayer, Brown, Rowe & Maw", в минулому році було розпочато 348 антидемпінгових розслідувань, тоді як у 200 році їх було лише 251. Найбільше до цього протекціоністського заходу вдавались США та Індія. Головним об'єктом таких розслідувань стали Китай, Республіка Корея та Тайвань. Однак, якщо порахувати разом всі випадки таких розслідувань, здійснених проти ЄС та країн, що входять до цієї організації, то Європейський Союз є другим у світі об'єктом за кількістю протекціоністських заходів, які використовуються в національних економічних комплексах єврозони[6, c. 108-110].

Таким чином, на відміну від українського, ринок товарів та послуг ЄС є майже повністю самодостатнім. Принаймні ключові галузі народногосподарського комплексу Євросоюзу діють так би мовити за “ замкненим циклом” й за темпами зростання у сфері виробництва більшості високотехнологічних продуктів передбачених для кінцевого споживання на середину 90-х років обігнали США. При цьому 62% зовнішньої торгівлі є внутрішньо європейською. Європейські країни забезпечили оптимальний розподіл товарних потоків, що забезпечує незалежність від стану фінансово-економічної кон'юнктури в США, Латинській Америці, Південно-Східній Азії та Японії. Європейський ринок послідовно “закривається”. Так, якщо загальний обсяг зовнішньої торгівлі США з 1991 по 1999 рік виріс на 84,8%, в той час як дефіцит торгового балансу збільшився в 4,5 рази й досяг 49,8% загального обсягу експорту. Лише за 2000 рік цей дефіцит виріс на 40% і склав 370 млрд. доларів. За цей же час країни ЄС досягли профіцит бюджету на суму 50,5 млрд. євро.

Рішення Барселонського (15-16 березня цього року) самміту Європейського Союзу ще раз ствердили переконання провідних європейських країн максимально дистанціюватися від ризиків, пов'язаних з несприятливою економічною кон'юнктурою у торгівлі зі США та дисбалансом в енергозабезпеченні. Цей Самміт вперше пройшов за розширеним форматом, тобто за участі 13 країн-кандидатів на вступ. Члени Союзу домовились про об'єднання енергосистем до 2005 року на рівні 10 % усіх потужностей. Це дозволить вирівняти можливості таких країн, як Іспанія, Португалія, Греція. При цьому механізм перерозподілу енергоносіїв є максимально ринковими. Участь державних структур країн ЄС суттєво обмежується. Лібералізація енергоринку дозволить промисловим компаніям самостійно вибирати собі постачальників електроенергії та газу. Тобто близько 60% господарського комплексу країн, що входять до ЄС, діють в умовах відкритого ринку, обмеженого при цьому кордонами Євросоюзу.

Крім того (і найголовніше) на Барселонському самміті ще раз було підтверджено попереднє рішення Лісабонського самміту про забезпечення повною зайнятості населення на період до 2010 року. За підрахунками експертів для цього необхідно створити 20 млн. робочих місць. Була також представлена єдина європейська картка медичного страхування, за допомогою якої кожному громадянину країни-члена ЄС гарантовано медичне забезпечення на всій території Євросоюзу.

Рішення Барселонського Самміту засвідчили рішучість європейців адже в найближчі 10 років завершити об'єднання 25-26 країн континенту в єдину державу з уніфікованими для всіх її громадян правами та обов'язками на основі консенсусного рішення всіх економічних завдань. Готовність європейських “важковаговиків” Франції та Німеччини виступити “донорами “ цього процесу на користь менш розвинених країн-неофітів свідчить про його велику геополітичну вагу Давня мрія континентальної Європи про дистанціонування від США і Російської Федерації та про створення “Сполучених Штатів Європи” до 2010 року повинна стати реальністю[5, c. 2-11].

Між тим, самі європейці як найменше прагнуть додати до купи своїх невідкладних інтеграційних проблем проблемну українську економіку. Як показали результати грудневого 2001 року самміту ЄС у Лакені (Бельгія) серед 15 «старих» членів Союзу дотепер не склалася єдина точка зору про майбутню архітектуру об'єднаної Європи,-про те як безболісно «переварити” 10 нових сегментів єдиного ринку товарів і послуг. Суттєвою пересторогою на цьому шляху є досвід 10-річчя функціонування економічної системи об'єднаної Німеччини, який не призвів до повного вирівнювання рівня життя між Сходом і Заходом німецької держави. У Декларації “Про майбутнє Європейського Союзу” визнано:“...глибокий рів відокремлює керівні інститути ЄС від рядових громадян, те, що повноваження цих інституцій невпинно розширюються, багато хто сприймає як погрозу їхній національній самобутності, громадяни незадоволені бюрократичними методами роботи органів ЄС.” (Итоги саммита Европейского Союза в Лакене. // Компас №51, 2001.)

Безумовно, кількість суперечностей на шляху до повної євроінтеграції є дуже великою. Це стосується й особливої позиції Великобританії , “турецького питання”, російського фактора у забезпеченні енергетичної безпеки ЄС, міжнародного тероризму та взаємодії НАТО- ЄС . Готовність чи неготовність США змиритися з кристалізацією надпотужного геоекономічного конкурента, на наш погляд, є ключовим фактором, що обумовить успішність ЄС. Всі ці чинники потребують окремого аналізу. Роль України в цьому процесі є вкрай мізерною. Виключно воєнно-політичні чинники для загальноєвропейського ринку не є вагомими. Майже всі країни ЄС входять одночасно й в НАТО. Цілком можливо, що рішення Празького (листопаду 2002 року) самміту Північноатлантичного альянсу що до списку країн-кандидатів на вступ до Блоку буде ідентичним рішенням Самміту ЄС в Ніцці. Таким чином, в найближчі 10 років Україна навряд чи зможе реально впливати на європейську економічну, безпекову, будь-яку іншу політику[9, c. 52].

3. Український шлях в Європу - пошук адекватної парадигми

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що стан забезпечення економічної безпеки України за збереження реалій вітчизняного правового й суспільно-політичного дискурсу не зазнає суттєвих змін завдяки проголошеному курсу на інтеграцію держави до Європейського Союзу. Процес поглиблення інтеграції національних економік є надзвичайно непростим для економік країн ЄС. Вступ 10 країн Східної Європи може призвести до погіршення рівня життя громадян “старої Європи”. Потужна економіка ФРН і Франції (донорів інтеграційного процесу) не здатна винести на собі всі затрати на інкорпорації “нових європейців”. Досвід об'єднання Східної і Західної частини єдиної Німеччини доводить, що трансформація інституцій планової економіки ( на рівні окремих галузей промисловості) доводить, що не існує прийнятних для постсоціалістичних економік механізмів виживання підприємств. Функціонування Загального ринку в розширеному до 25 членів форматі ЄС не минуче призведе до закриття і ліквідації як окремих підприємств, так і цілих галузей визначально неконкурентноспроможних економік цих держав. Досвід “ першої хвилі розширення” НАТО показав, що підприємства ОПК Польщі, Чехії та Угорщини не були спроможні виготовляти О і ВТ за технічними стандартами Альянсу й були закриті.

На період до 2011 року інтеграційні процеси в межах ЄС призведуть до цілковитого об'єднання промислової, сільськогосподарської, енергетичної, продовольчої, соціального забезпечення та інших складових економічної системи єдиної європейської держави. Спроби пошуку механізмів співробітництва відсталої на сьогодні й складно-прогнозованої на найближчу та середню перспективу економічної системи України з потужним загальноєвропейським господарським комплексом не виглядає реальним.. Всі країни-кандидати на вступ до ЄС мають дуже високий показник відкритості національної економіки. Основним торговим партнером Польщі, Чехії, Угорщини, Словаччини, Словенії є країни Амстердамської зони. Лише країни Балтії орієнтовані на торгівлю з Росією. Переважно, використовуючи транзитний потенціал портів на Балтійському морі. Щорічний торговий обіг України та ЄС має мізерний характер. По-суті, якщо не враховувати експорт (реекспорт ) електроенергії та транзитні функції вітчизняних трубопроводів, до деякої міри знецінених впровадженням “Голубого потоку”, торгових відносин між Україною та Європейським Союзом не має[1, c. 41-43].

Площина для співпраці в економічній сфері є скоріше гіпотетичною. Виключно засобами державного втручання неможливо докорінно змінити ситуацію в економіці. Всім пам'ятна відміна від золотого стандарту, імпортний тариф Смута-Хоулі у США призвели до Великої депресії, яка у свою чергу суттєво наблизила Другу світову війну. Бюджетні витрати йдуть за рахунок перерозподілу тих коштів, що вже були забрані у платника податків. Державний протекціонізм призводить до підвищення ціни імпортних товарі, а будь-яке підвищення цін робить споживача ще біднішим. Посилення контроль за економічною діяльністю неодмінно призводить до зростання бюрократичного апарату, беззастережного лобізму, клановості, корупції. Національна економіка все більше стає “тіньовою” оскільки не витримує подвійного тягаря впливу як з боку конкурентів, так (що ше гірше) аж надто при спікливої державної уваги. Кредитна експансія за рахунок “дешевих” грошей перетворює інвестиційний процес на танок мильних бульок.

Український господарський комплекс, потенційно нагадує ЄС в мініатюрі. Більшість виробництв можливо зосередити на внутрішній ринок. Експортний потенціал національної економіки зорієнтовано в основному на ринки країн СНД та держав “Третього світу”. Роль ЄС у процесі забезпеченні економічної безпеки України, на наш погляд, реально розглядати в якості своєрідного лакмусового папірця, що повинен продемонструвати рівень розвитку національної економіки. Принаймні рівень економічних проблем об'єднаної Європи за будь-якого розвитку внутрішньополітичної ситуації в Україні є насамперед справою потужних ТНК, які в жодному випадку не зацікавлені у зміцнені економічного суверенітету нашої держави.

Між тим Україна має всі підстави для реалізації нової економічної парадигми з огляду на наявність потужного внутрішнього технологічного потенціалу[10, c. 13-15].

Один з батьків теорії постіндустріального суспільства Даніель Белл виділяє технологічні “сходи”, по яким піднімаються країни у своєму економічному розвитку. По Беллу, ці «сходи» складається з таких щаблів:

1.Ресурсна база (сільське господарство і гірничодобувна промисловість) ;

2.Легка промисловість (текстильна, взуттєва й ін);

3.Важка промисловість (металургія, суднобудування, автомобілебудування, машинобудування);

4.Високі технології (вимірювальні прилади, оптика, мікроелектроніка, комп'ютери, телекомунікації)

5.Галузі, що базуються на наукових досягненнях майбутнього - біотехнології, матеріалознавстві, космічних дослідженнях» (Яковец Ю.В. Глобализация и взаимодействие цивилизаций.// Москва, «Экономика», 2001)

Навіть з урахуванням загально відомих чинників зовнішнього впливу та недосконалих спроб внутрішньої трансформації, в Україні все ж зберігся єдиний господарський комплекс, який включає в себе усі вищенаведені “складники Белла”. Що само по собі,- велике економічне диво.

Унікальність вітчизняного науково-технічного потенціалу, успадкованого від надпотужного радянського народногосподарського комплексу не приваблює європейців. Тому нам потрібно не задавати питання про своє майбутнє політикам (навіть поважним європейським), ангажованим тим чи іншим лобі, а з позицій свого потенціалу створювати матеріальні цінності. Державний протекціонізм у цьому контексті,- основа основ, найбільш актуальний зараз тренд.

Україні є, кому і чому протегувати. Мінеральна сировина, що добувається в Україні, оцінюється в 2,9-3,8 % світових запасів і в більш $15млрд.Навіть у теперішньому стані вітчизняна промисловість виробляє 5% світової мінеральної сировини і продукції її переробки. “Серійне освоєння принципово нових моделей літаків АН-70, АН-140, АН-38, які вважають найперспективнішими моделями XXI століття, реалізація унікального міжнародного проекту - програми ракетно-космічного комплексу “морський старт” і “Глобал стар”, де застосовується вітчизняні ракетоносії “Зеніт” і “Циклон”. З 22 базових технологій ракетно-космічної галузі Україна володіє 17. В промисловому комплексі функціонують 500 конструкторсько-технологічних та наукових організацій, у яких працює понад 65 тис., наукових працівників, 7.7кандидатів та докторів наук. (Послання Президента України до Верховної Ради України. Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011. http://www.rada.kiev.ua/laws/new/cgi-bin/show.cgi)

Окрім наявності потужного інтелектуального й інноваційного потенціалу, необхідна узгодженість у суспільстві щодо вектору загальнодержавного економічного курсу, самих перспектив існування суверенної української держави.

Історичні міжнаціональні, міжконфессіональні, культурні протиріччя узгоджуються спільним для всіх без винятку розумінням безальтернативності демократії як засобу співіснування та ринкової економіки як механізму забезпечення цього співіснування. 10-річний досвід соціально-економічної й суспільно-політичної трансформації в Україні доводить , що як серед національної еліти, так і в суспільстві в цілому досі ще не склався консенсус щодо змістовного наповнення державотворчого проекту. За результатами парламентських виборів країна фактично розділилася на про-європейські Захід і Центр та проросійські Схід і Південь. Ключові для всього господарського комплексу Донецька й Дніпропетровська області, де сконцентровано промисловий, технологічний, інноваційний, фінансовий, людський потенціал, проголосував за курс на підтримку вітчизняного товаровиробника. На сьогодні, це і є найбільш виваженим та реальним курсом економічного розвитку для України.

Курс на інтеграцію до ЄС насправді є стратегічним орієнтиром для держави, своєрідним тестом на політичну, економічну та соціокультурну зрілість. Традиції громадянського суспільства, поваги до закону поступово сформують в Україну критичну масу про-європейськи налаштованого істеблішменту, який вже в 20-ті роки 21 століття почне формувати нову Україну. Необхідно лише визначитися з носіями цього процесу. З тими, хто стане спроможним забезпечувати економічну безпеку в державі. Поки що залишається можливість зробити це у власних національних інтересах.

Досвід створення спільного європейського ринку товарів послуг, здатність європейських урядовців, підприємців та окремих громадян до компромісного взаємовигідного співробітництва, для України може слугувати взірцем. Гнучке поєднання державного протекціонізму з ліберальними ринковими механізмами дозволяє здійснювати економічний курс виключно з огляду на національні інтереси держави. Економічна безпека Україна повинна в перспективі забезпечуватися саме на такому, апробованому країнами ЄС механізмі[7, c. 59-63].

Таким чином, рівень впливу зовнішньополітичних чинників на процес забезпечення економічної безпеки в Україні є дуже значним, але не в тому контексті як це розуміється деякими вітчизняними дослідниками та (навіть) окремими державними діячами в Україні. Коментуючи результати неформальної зустрічі з Головою Європейської комісії Р.Проді, Президент України Л. Кучма недаремно зауважив, що Україна не повинно постійно й безрезультатно стукати в зачинені перед нею двері. Вигаданий для нашої держави статус “сусіда Європейського Союзу”- статус, що навіть не дозволяє в найближчій перспективі розраховувати на асоційоване членство в ЄС,- реальна оцінка європейцями місця та ролі нашої держави в процесі поглибленої європейської інтеграції.

На наш погляд, головна причина полягає у відсутності стратегічного системного підходу до вирішення економічних питань. Програми Уряду завжди є антикризовими, сконцентрованими на подоланні тих чи інших негативних наслідків:

- радянської спадщини;

- несприятливої кон'юнктури;

- прорахунків попередників.

Навряд чи можна серед причин недосконалої економічної трансформації розглядати цілеспрямовані дії іноземних акторів, які прагнуть за будь-яку ціну шляхом шантажу, погроз, тиску, підкупу чи то тонкої дипломатичної гри перетворити Україну на свій сировинний, технологічний, інтелектуальний, якийсь інший придаток чи то звалище екологічно-небезпечних відходів.

Геополітичне позиціонування України є проекцію її реального економічного стану, а не навпаки.

Провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ Олександр Дергачов переконаний, що в Україні не припиняється боротьба двох реальних політичних течій та двох моделей зовнішньої політики:

- реалізація європейської моделі суспільного розвитку;

- остаточне утвердження особливого посткомуністичного типу суспільства та держави.

На думку відомого вітчизняного політолога, проблема вибору загальнодержавного курсу весь цей час з різною ступінню досконалості маскувалася декларативними кроками й малозмістовним маневруванням. О. Дергачов скептично оцінює перспективи реальних змін на цьому шляху саме з огляду на діяльність влади: “Дві моделі донедавна не завжди чутко розрізнялись й міжнародним співтовариством. Багатьом на Заході, за браком кращої альтернативи, було простіше вважати, що українська влада - перспективний партнер, який, нехай із запізненням, але реалізує декларовані демократичні перетворення...Влада, що утвердилась в Україні протягом останніх років, здійснює саме модель особливого розвитку, але при цьому робить наполегливі спроби мімікрії під європейську модель.”

Таким чином серед найголовніших причин неспроможності України відповідати критеріям членства в ЄС потрібно виділити два найголовніші :

–індиферентність переважної більшості населення щодо зовнішньополітичного (зовнішньоекономічного) курсу держави;

–неготовність влади не лише задекларувати але й здійснювати курс на євро інтеграцію як єдиний й безальтернативний загальнодержавний курс[3, c. 49-52].


Висновки

Природна геополітична унікальність європейського регіону, стала усвідомлена історична та культурна ідентичність, цивілізаційне самовизначення, наявні високі геоекономічні параметри й безумовні комунікаційні переваги обумовлюють геостратегічне спрямування європейського континенту та аргументовано визначають регіон як один з впливових світових політичних та економічних центрів.

Європейський досвід регіонального будівництва демонструє сьогодні майже безальтернативну ефективну модель розвитку, рушійними силами якoї виступає позитивний досвід еволюції інтеграційного процесу на засадах європейської ідентичності. З іншого боку, в умовах зростання глобальної конкуренції та перетворення регіонів у територіальні корпорації, завдання ЄС ускладнюватимуться, оскільки європейський регіоналізм об’єктивно спрямовуватиметься не лише на вирішення внутрішніх європейських проблем, але й на посилення позицій європейського регіону на світовому рівні.

Процес розширення ЄС в нових геополітичних умовах визначається в термінах формування впливового світового центру сили на європейському континенті. Подальша еволюція даного політичного процесу залежатиме від двох основних факторів:

  • успішного проведення економічних, політичних та соціальних реформ всередині самих країн-кандидатів;
  • забезпечення дієздатності та функціонування європейських інституцій з огляду на перспективу сучасного безпрецедентного розширення.

Необхідність перегляду механізму функціонування комунітарних інституцій ЄС на сучасному етапі розширення визначається масштабами і якісними характеристиками країн-кандидатів. Проблемними моментами є: вдосконалення процедури прийняття рішень; перегляд функцій, компетенцій та механізмів функціонування відповідних європейських інституцій; реформування основ спільних політик та фінансової системи.

Основними завданнями політики розширення на Схід передбачено формування поширеного європейського політичного простору та реформування інституцій Союзу, поглиблення економічного регіоналізму й формування європейської зони вільної торгівлі. Серед проблемних аспектів процесу розширення на Схід відзначається вплив цього процесу на стабільність Союзу.

Європейський Союз фактично сформував ефективну економічну систему, яка функціоную на основі єдиних стандартів якості, цінової політики, зумовленої умовами ВТО й окремими галузевими угодами в межах спільного ринку товарів і послуг;

Стратегічним завданням ЄС після його розширення до формату 25 членів є створення єдиної конфедеративної (федеративної) держави, з замкненим виробничим циклом, всіма необхідними ресурсами, що забезпечують її економічну безпеку. Сукупний фінансово-економічний потенціалу Євросоюзу вже зараз за основними показниками випереджається американський й за збереження стану відносної геополітичної стабільності в найближчі 10 років не матиме жодних стимулів для свого розширення.


Список використаної літератури

1. Європейська інтеграція України: оцінки експертів //Національна безпека і оборона. - 2007. - № 5. - C. 41-50: табл.

2. Баймуратов М. Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу: політико-правовий аналіз//Право України. - 2001. - № 10. - С.101-104

3. Баштаник В. Пріоритетні напрями державної політики інтеграції України до Європейського Союзу //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2000. - № 2. - C. 49-57

4. Вергунов В. Європейська інтеграція // Пропозиція. - 2007. - № 12. - C. 40 - 43

5. Друзенко Г. Європейська інтеграція України: оцінка в загальноєвропейському контексті //Парламент. - 2005. - № 8. - C. 2-11

6. Кіш Є. Пошуки теоретичних моделей європейської інтеграції //Політичний менеджмент. - 2004. - № 6. - C. 103-114

7. Лавренчук А. Стратегії інтеграції національних держав до Європейського Союзу: методологія проблеми //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2003. - № 3. - C. 59-65.

8. Макаренко І. Інноваційна складова європейської інтеграції //Національна безпека і оборона. - 2004. - № 7. - C. 41-43

9. Пироженко В. Європейська інтеграція України як проблема економічної доцільності //Контекст. - 2002. - № 2 . - C. 49-56

10. Стан і перспективи європейської інтеграції України: позиції представників влади //Національна безпека і оборона. - 2007. - № 2. - C. 13-29

11. Яворська Г. Політична риторика та реалії європейської інтеграції //Віче. - 2002. - № 7. - C. 66-71

загрузка...
Top