Правова держава і громадянське суспільство

Вступ.

1. Основні ознаки та принципи правової держави.

2. Ідея громадянського суспільства та її вплив на концептуальні засади правової держави.

3. Проблеми становлення правової держави і громадянського суспільства в Україні.

Висновок.

Список використаної літератури.


Вступ

Громадянське суспільство не можна представити як щось таке, що існує та функціонує незалежно від держави. Світосприйняття та свідомість громадян у значній мірі залежать від їх відносин з державою, від того, який вплив мають вони на розвиток своєї країни. Події у нашій державі свідчать, як складно формувати демократичне мислення, світобачення, звикати до іншої ідеології, сприймати поняття, які мають відношення до становлення справжньої правової держави, коли протягом десятиріч тоталітарний режим викорінював усі зародки вільної думки.

Тепер, в умовах становлення правової держави, важливо мати вірне уявлення про те, що все-таки являє собою демократичний лад. Саме тому, пам’ятаючи, що істина дається лише тому, хто здатен уважно розглянути думки та твердження досвідчених спеціалістів, приступимо до вивчення цієї проблеми.

Формування та розвиток громадянського суспільства та політичних інститутів відбувалися одночасно та у тісному зв’язку, при цьому відокремлювання тих чи інших інститутів супроводжувалося розмежуванням громадянського суспільства та політики як самостійних частин суспільства.

Про нерозривний зв’язок громадянського суспільства та правової держави говорить існування ряду інститутів, які можна віднести як до політичної сфери, так і до громадянського суспільства.

Система цих органів та інститутів, які гарантують й охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства, - це і є правова держава. Така держава ґрунтується на принципах верховенства права, дотримання закону, поважання особистості й недоторканості її прав, свобод та законних інтересів. Це держава, в якій панує закон, єдиний для влад усіх рівнів, партій та громадських організацій, посадових осіб й окремих громадян. Існування людей у такій державі ґрунтується не на простій опіці з боку держави, а на захищеності законом, коли не держава нав’язує громадянину права та обов’язки, а громадянин дотримується встановлених державою правил через те, що вони відповідають його особистим інтересам.

1. Основні ознаки та принципи правової держави

Людство завжди цікавилось природою й сутністю людських взаємовідносин. Предметом людського осмислення були й є поняття "рівність", "справедливість", "свобода", "закон", тобто ті проблеми, якими здебільшого переймається філософія права з її постійним пошуком істини про право, правову державу, громадянське суспільство.

Розуміння закону як правового явища передбачає наявність у ньому об’єктивної загальнозначимості, яка мусить бути визнана, нормативно конкретизована, захищена можливістю застосування примусових заходів щодо порушників тощо. Бажане може набути буттєвості тільки за умов державноорганізованого життя суспільства, тобто передбачає необхідний зв’язок права і держави. Останнє, затак, виступає як правовий інститут, необхідний для зведення загальнозначимого права у загальнообов’язковий закон з належною санкцією, для встановлення і захисту правового закону.

Термін "правова держава" (rechtstaat), незважаючи на досить тривалу історію теорії держави взагалі, з’являється лише в XIX ст. у працях німецьких авторів К.-Т. Велькера, Р. фон Моля, І. Аретина та ін. В англомовній літературі він не вживається. Його еквівалентом є поняття "правління права" (rule of Law) [3, c. 56].

Теоретичні концепції правової державності мають багате історичне підгрунтя. Низка їх ідей виникає ще в античному світі. Це, зокрема, ідея справедливого влаштування полісу, його влади й законів, розумного розподілу повноважень між різними гілками влади, розрізнення правильних і неправильних форм її організації, – все-визначальна роль закону в організації взаємовідносин держави і громадянина тощо. В античному світі формувалась й ідея про розумність і справедливість такої політичної форми суспільного життя людей, за якої право, завдяки визнання і підтримки влади, стає владною силою, тобто загальнообов’язковим законом, а публічно-владна сила, що визнає право, впорядкована (обмежена) і виправдана ним, стає справедливою державною владою, тобто такою, що відповідає праву.

Ідеї держави прислужились Солон і Ксенофонт, Протагор і Сократ та чи не найбільше Платон і Арістотель.

Платонівська теорія, викладена у "Державі" і "Законах", була нормативною теорією ідеальної ("найкращої") держави, побудованої на принципах добра і справедливості.

Для подальшої практики правової держави особливо важливе значення мали судження Арістотеля (пізніше Полібія, Цицерона) про розрізнення "справедливих" (з панування правових законів) і "неспра-ведливих" (деспотичних) форм правління: перше діє для блага всіх [сюди Арістотель відносив групу з трьох типів держав – монархію, аристократію і політію (помірну демократію)], друге – для блага лише правлячого класу (сюди віднесені також три типи деспотичних держав – тиранія, олігархія і крайня демократія, або правління натовпу).

У контексті теорії розподілу властей заслуговує на увагу концепція змішаного правління, яку запропонував Полібій у праці "Загальна історія". Він аналізував повноваження "трьох влад" у римській державі: владу консулів, сенату і народу, які виражали відповідно царське, аристократичне і демократичне начало. Полібій окреслив усталені політичні процедури і важелі, з допомогою яких окремі органи влади можуть як взаємно підтримувати, сприяти один одному, так і, з необхідності, протистояти претензіям окремої з них на нові місце і роль в обхід того, що передбачене законом, що в цілому забезпечує стабільність і міць держави.

Основні принципи урядування державної влади, запропоновані Цицероном: влада делегується народом, тобто постає із колективної сили народу, має функціонувати виключно на підставі закону і може бути виправдана тільки Божим законом або ж моральним чи природним законом — дістали практично повсюдне визнання і впродовж багатьох століть були загальновідомими положеннями в теорії філософії права. У них можна віднайти як ідеї республіканізму, так і народного суверенітету, що є досить важливим на шляху усвідомлення правової основи і правового сенсу державності [6, c. 38-39].

Суттєву роль у становленні концепції правової держави відіграло і вчення Шарля де Монтеск'є (1689–1755) про розподіл влад, що було викладене у праці "Дух законів" (1748).

Держава має поєднувати в собі найміцніші можливі гарантії свободи з величезною внутрішньою єдністю, чого можна досягти тільки через розподіл влад на законодавчу, виконавчу і судову, стверджував Монтеск'є. Такий розподіл, на його переконання, є запорукою свободи, оскільки кожна гілка влади контролюватиметься іншою. Він також забезпечує єдність через внутрішні зв'язки між гілками влади, які, у свою чергу, унеможливлюють здійснення будь-яких повноважень однією гілкою влади без співпраці з двома іншими: законодавчий орган має зібратися на заклик виконавчого; виконавчий утримує за собою право вето (лат. wеtо — заборонено) на законодавчі акти, а законодавство повинне користуватися надзвичайними юридичними повноваженнями.

На формування теорії правової держави особливий вплив мали також філософські надбання Томаса Гоббса, з його специфічним тлумаченням природи суверенної влади та ідеєю "співдружності", та Джона Локка, з його доктриною суспільного договору або "угоди", як називав її сам Локк. Суттєва новизна їх теоретичних позицій, яка набула розвитку у працях Монтеск'є, Канта, Гегеля та інших мислителів Нового часу, полягала в особливому тлумаченні поняття "свобода". Якщо в античні часи під свободою розуміли міру доступу громадян до участі в державних справах, тобто мали на увазі її політичний вплив, то в умовах Нового часу свобода розумілась уже не стільки в її політичному вимірі, як в особистісному: громадянська свобода інтерпретувалась як певна незалежність від держави. Тобто проблема свободи розглядалась уже в її відносинах як до державного ладу, так і до окремої особи, громадянина. Перший аспект цих відносин свободи, що знайшов свій вияв у правовому оформленні розподілу трьох влад (законодавчої, виконавчої, судової), є необхідною інституційно-організаційною формою забезпечення другого аспекту свободи — громадянських прав і свобод, безпеки особи.

Теоретичні висновки про єдність розподілу влад з правами і свободами громадян справили вирішальний вплив не лише на новітні теоретичні уявлення про правову державність, але й на державну — правову практику Англії, Франції, США кінця XVIII ст., що й знайшло свій вияв у вже згадуваних вище конституційно-правових документах тих часів [5, c. 25-26].

Суттєвий крок у пізнанні державно-правової проблематики здійснив І. Кант з його принципом свободи волі і моральної автономії особи та категоричним імперативом: "Дій так, щоб ти завжди ставився до людства і у своїй особі і в особі будь-кого іншого також, як до мети, і ніколи не ставився б до нього лише як до засобу".

Канту належить величезна заслуга у справі філософського обґрунтування і розвитку теорії правової держави ліберального ґатунку.

За Кантом, держава — це об'єднання значної кількості людей, що підпорядковані дії правового закону. Перспективи, темпи розвитку держави залежать, у першу чергу, від того, наскільки її державний устрій узгоджений із правовим принципом.

Реалізація вимог категоричного імперативу у сфері державності постає у Канта як правова організація держави з розподілом влади на законодавчу, виконавчу і судову. З огляду на наявність чи відсутність такого поділу Кант виокремлює дві форми правління: республіку і деспотію, надаючи перевагу першій як еквіваленту правової держави. "Республіканізм, — зазначав він, — є державний принцип відокремлення виконавчої влади (уряду) від законодавчої; деспотизм — принцип самовладного виконання державних законів, даних ним самим, тож публічна воля виступає як приватна воля правителя".

Обґрунтовуючи принцип розподілу влад і чітке розмежування їх повноважень, Кант водночас не поділяє ідею їх рівноваги, визнаючи пріоритет та надаючи верховенство законодавчій владі як виразнику народної волі. Управлінська діяльність й акти виконавчої влади, зазначав він, не повинні порушувати верховенство закону, а правосуддя має здійснюватись судом присяжних, які вибрані народом.

Кант, визнаючи верховенство законодавчої влади, все ж обмежує її діяльність. Зміст обмежувального принципу такий: те, чого народ не може вирішити стосовно самого себе, того й законодавець не може вирішити відносно народу.

Таким чином в основі правової теорії Канта лежала ідея народного суверенітету, згідно з якою різні гілки влади, виходячи з єдиної волі народу, повинні діяти узгоджено і в єдиному напрямі. Воля законодавця, зазначав Кант, є бездоганною, здатність до виконавства у верховного керманича нездоланна, а вирок верховного судді – незмінний.

Зазначимо, що кантівська концепція правової держави постає не як емпірична реальність, а ймовірніше, є ідеально-теоретичною моделлю, якою, на його думку, слід керуватися як вимогою розуму і метою наших зусиль у практичній організації державно-правового буття [14, c. 26-28].

Якщо у Канта правова держава є лише бажане, то у Гегеля правові закони, правова держава постають як реальна дійсність, як практична реалізованість розуму в певних формах наявного буття людей.

Держава, згідно з Гегелем, це сутність, влада якої перевершує все, що можна було б їй надати. Вона наділена волею, яку виявляє через державні дії (наприклад, ухвали законодавчих актів, запровадження особливого стану тощо), має розум, завдяки якому переконує чи відраджує (через конституційний процес) робити ті чи інші дії. Нарешті, вона має право (відносно своїх громадян і стосовно інших держав) та обов'язки щодо забезпечення нормальних умов життєдіяльності своїх громадян. Державу, як її розумів Гегель, слід розглядати не лише як засіб, але й як мету. Її права потребують особливої поваги й шани і до них треба підходити з тими безособистісними установками, котрі застосовуємо до явищ, які мають природу цілей у самих собі.

Як ідея розуму і дійсність конкретної свободи, держава, за Гегелем, у її довершеному вигляді постає конституційною монархією з розподілом влад на законодавчу, урядову і владу монарха. Він поділяє точку зору Локка і Монтеск’є про те, що поділ влад є гарантією публічної свободи. Водночас, Гегель розглядав самостійність влад, їхню взаємну обмеженість недоречною, навіть хибною, оскільки такий стан, на його думку, неодмінно призведе до проявів взаємної ворожості, протидії між ними, що аж ніяк не сприятиме зміцненню держави. Його ідеалом була органічна єдність різних влад, які б були невід'ємними від цілого, могутність і сила якого повинна визначати сутність діяльності кожної з влад. Саме в пануванні цілого, у залежності і підпорядкуванні різних влад державної єдності і полягає сутність внутрішнього суверенітету держави, як його розумів Гегель. Державний суверенітет у його інтерпретації вступає як абсолютна влада ідеального цілого (держави) над усім одиничним, особливим і кінцевим, над життям, власністю і правами окремих осіб та їх об'єднань.

Надмірне звеличення держави над індивідами і суспільством у цілому свідчить про те, що Гегель — етатист (франц. etatisme, від etat – держава). Та Гегель — правовий статист, він обожнює, вшановує правову державу, оскільки підпорядковує права індивідів і суспільства (не заперечуючи їх) державі не як апарату насильства, а як вищому праву. Держава, за Гегелем, найбільш розвинуте і змістовно багате конкретне право, вся система прав, що охоплює собою (тож визначаючи їх) всі інші, включаючи і права особи, сім'ї та суспільства. І в цій ієрархії прав держава як найбільш конкретне право стоїть на вершині правової піраміди, і є єдино істинним.

Деякі ліберально-демократичні автори намагаються подати філософію (держави) Гегеля одним із теоретичних джерел ідеології і практики фашизму, націонал-соціалізму тощо. Насправді ж, вся гегелівська концепція правової держави однозначно спрямована проти будь-якого свавілля, правової анархії і взагалі проти всіх не-правових форм застосування сили незалежно від того, хто їх автор: владні інституції, політичні об'єднання чи приватні особи. Етатизм Гегеля не має нічого спільного з будь-якими різновидами тоталітаризму чи деспотизму, які завжди прагнули і прагнуть підмінити правовий закон довільно-наказним законодавством, правову державність – своїм особливим владно-політичним механізмом, а суверенітет держави — монополією політичного панування тієї чи іншої партії або хунти (ісп. junta – об'єднання).

Осмислюючи в цілому гегелівську концепцію правової держави і, визнаючи її безумовну цінність, все ж відзначимо і її хиби, що не обмежуються лише етатизмом. Концепція Гегеля недемократична, вона ґрунтується на ідеї суверенітету конституційного монарха, тимчасом як домінуюча нині демократична концепція правової держави у свою основу закладає ідею народного суверенітету як основи і джерела державного суверенітету, зокрема внутрішнього, що нас цікавить у першу чергу. Під першим розуміють, як правило, концентровану єдність повноважень і правочинності, сили і права, що поширюються на все населення і всю країну та визначають зміст законів і порядок суспільного буття. А друге означає верховенство, незалежність, повноту, загальність і винятковість влади держави, але держави, в основі якої лежать принципи права. Тобто простого панування законів і законності, віддаючи їм належне, вже недостатньо для концепції правової держави. Остання неминуче потребує панування виключно правових законів і правової законності. Закони і законність мусять не лише за формою (назвою), але й за своїм змістом повністю відповідати ідеї панування права [1, c. 32-33].

Правовий закон і правова держава внутрішньо взаємопов'язані: правова держава неможлива без утвердження верховенства правового закону, а останній для свого встановлення і послідовної реалізації потребує правової держави з відповідним розподілом влад, конституційно-правовим контролем тощо. Тобто йдеться про різні форми вияву ідеї та принципу панування права.

Справедливості заради зазначимо, що для правової держави необхідні не лише панування права і правових законів, тобто нормативно-правовий аспект, але й відповідна правова організація самої системи державної влади, заснування різних державних органів, чітке означення міри їхньої компетенції, місця в системі, характер співвідношення між собою шляхом формування форм діяльності, або інакше, владно-інституційний (організаційний) аспект. Без належної організації державної влади, бажаного розмежування завдань, певного порядку їх взаємовідносин і гілок на принципах права неможливе панування ні права, ні правових законів, а тим паче їх верховенство. Тож правова держава передбачає єдність домінування права і правової форми організації політичної влади, за умов якої визнаються і захищаються права та свободи людини і громадянина.

У даному контексті правову державу визначають як правову форму організації та діяльності політичної влади й її взаємовідносин з індивідами як суб'єктами права, носіями прав і свобод людини та громадянина.

Має місце й визначення правової держави як держави, де на основі діючого права реально забезпечується здійснення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, окремих груп людей і громадянського суспільства.

Відмітними ознаками правової держави є: верховенство і домінування правового закону та постійне утвердження суверенітету народу; визнання й захист прав і свобод та забезпечення реалізації прав і виконання обов'язків людини і громадянина; організація і функціонування суверенної державної влади на основі принципу розподілу влад на законодавчу (парламент і представницькі органи місцевого самоврядування); виконавчу (уряд, виконавчі установи на місцях); судову (органи правосуддя і нагляду); чітке визначення повноважень держави, її органів і службових осіб; взаємна відповідальність особи і держави; організація ефективного контролю і нагляду за реалізацією правових законів і режиму законності на принципах права. Тож основний принцип правової держави полягає в тому, щоб усі його як вертикальні, так і горизонтальні рівні, всі складові були пронизані правом. Тому у найбільш загальному контексті правова держава — це держава, де панує право. Її кінцева мета: утвердження правової форми і правового характеру взаємовідносин (взаємних прав і обов'язків) між публічною владою і підвладними як суб'єктами права, визнання і надійне гарантування формальної рівності і свободи всіх індивідів, прав і свобод людини і громадянина [8, c. 18-19].

Конституція України (ст. 1) проголосила, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Основний Закон України (ст. 8) визнав, що у нашій державі діє принцип верховенства права.

Держава, як відомо, постає насамперед формою організації суспільства, основним суб'єктом якого є людські індивіди. Від їхньої соціально-політичної правової зрілості залежать сила і міць будь-якої держави, а правової – у першу чергу. Її буттєвість потребує того, щоб громадяни були не тільки об'єктами владних розпоряджень, виконавцями існуючих у даній державі законів, але й свідомими суб'єктами власних прав, своїх повноважень, визначених як правовим законом, так і нормами загальнолюдської моралі. Інакше кажучи, щоб вони мали розвинену громадянську самосвідомість як умову і наслідок буття громадянського суспільства, уявлення про яке формується в органічному зв'язку з ідеєю правової держави [1, c. 34].

2. Ідея громадянського суспільства та її вплив на концептуальні засади правової держави

Історично ідея громадянського суспільства сягає політично-правової думки античності, зокрема творчості Цицерона, коли закладались основи уявлень про громадянство. Термін "громадянське суспільство" пов'язаний із латинським словом civis (громадянин) у розумінні члена римської громадянської общини (civitas) й основного суб'єкта тодішніх приватноправових (а не публічно-владних) відносин згідно з римським громадянським правом (ius civile). Звідси й простежується близькість понять "громадянин" (civis) і "громадянський" (сivilis).

Водночас звернімо увагу й на деяку парадоксальність терміна "громадянське суспільство", зміст якого не відповідає назві. Річ у тому, що співтовариством громадян є не громадянське суспільство, а держава як політичний феномен. У сфері ж громадянського суспільства (всупереч назві) діють не громадяни як суб'єкти публічно-владних відносин і публічного права, а приватні особи зі своїми інтересами, суб'єкти приватного права, учасники громадянсько-правових відносин.

Значно поширилось поняття "громадянське суспільство" після перемоги Французької буржуазної революції XVIII ст., що поклала край становому поділу суспільства і проголосила Декларацію прав людини і громадянина. Становлення громадянського суспільства нерозривно пов'язане з процесом правового регулювання взаємовідносин між особою, суспільством і державою.

В основі сучасних уявлень про громадянське суспільство лежить положення Гегеля про розрізнення, яке він проводив між державою і суспільством. До цього, починаючи з античних часів, ці поняття були синонімічними, навіть тотожними.

Необхідність такого розрізнення випливала з гегелівської концепції індивідуального "я". Індивід, на переконання Гегеля, здобуває свободу лише у процесі саморозкриття, до якого причетні всі оточуючі його інстанції і, в першу чергу, сім'я (родина). Стосунки ж індивіда і родини базуються на зобов'язаннях "природного бла-гочестя". Річ у тім, що між батьками і дітьми неможливий договір, згідно з яким батьки зобов'язувались би зачати і виховати дітей в обмін на їх майбутні любов і захист. Тож у стосунках між ними існують взаємні природні зобов'язання, що глибоко переплетені зі свободою індивіда, особливо в міру його подорослішання, коли власне "я" потребує вже ширшого діапазону дій. Межі "природного благочестя" стають "тісними". Індивідові потрібна сфера вільної діяльності і, де він може порівняти свою волю з волями інших й утвердитись у справедливих взаєминах. Ця сфера є сферою згоди, а отже, договору, яку Гегель і називає "громадянським суспільством". Вона постає ланкою несформованого об'єднання, яке оточує і надає тотожності родині (сім'ї), оскільки його сутність виявляється у взаємному визначенні обов'язків, які закореніли в індивідуальному виборі [7, c. 29-30].

Ідея громадянського суспільства, звісно, не була наслідком чисто спекулятивного теоретичного пошуку. Вона — своєрідне відображення об'єктивного процесу зрілості різних сфер суспільного життя, їхньої диференціації, становлення як самостійної даності стосовно держави; наслідок довготривалого процесу вдосконалення всіх без винятку сторін людської життєдіяльності. Як і правова держава, громадянське суспільство виникає на стадії індустріального розвитку виробництва, появи широкого спектру особистих прав і свобод. Воно увінчує появу водночас нового типу особи, нового типу колективності й відносин між особою, суспільством і державою.

Громадянське суспільство — це суспільство, в якому має місце і постійно розширюється сфера вільного волевиявлення, яке сприяє розкриттю внутрішнього потенціалу людей і досягається через систему інституцій і відносин, що покликані забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів і їх об'єднань, причому компетенція державного втручання в їхню діяльність обмежена до мінімуму і чітко означена.

Як певна сукупність відносин між людьми й форм організації їх спільного життя, в яких вони беруть безпосередню участь, добровільно вносячи в них свою ініціативу й свою відповідальність, громадянське суспільство ставить особливо високі вимоги щодо своїх членів. Від них очікується високий рівень духовності, відносин, збагачених любов'ю та повагою і, особливо, міцною правосвідомістю на принципах волі, без чого неможливо не лише самому жити у правовому полі, але й вступати у взаємини з іншими людьми. Правосвідомість же потребує глибокого і всебічного знання законів, яке високо цінував ще великий Платон, вважаючи не випадковою співзвучність божественного і чудодійного закону (поmos) та розуму (поуs). На його думку, з усіх наук, якими займається людина, найбільше сприяє її вдосконаленню наука про закони. У цьому зв’язку він постійно рекомендував вивчати праці з права.

Високі вимоги щодо чеснот своїх громадян випливають із характерних рис громадянського суспільства, які проявляються, в першу чергу, в новому, асоціативному (лат. аssосіаtіо – сполучення, з'єднання) характері зв'язків і відносин між людьми. Це означає, що в такому суспільстві люди й їхні добровільні об'єднання (групи) мають реальну, гарантовану державою можливість вільно об'єднуватись для досягнення спільної мети. Асоціативний тип колективності (на противагу колективності традиційного суспільства) забезпечується усвідомленням належності людей до загальної культури, єдності їх інтересів і прагнень, доцільності вибраних засобів і методів досягнення мети тощо. Все це неодмінно передбачає самостійність індивіда, його незалежність від зовнішнього тиску, здатність розраховувати на власні сили, а отже, на більш відповідальне ставлення до співтовариства рівних і нерівних собі індивідів[11, c. 36-37].

Тож основу громадянського суспільства становлять правосвідомі вільні громадяни та їх добровільні об'єднання, існування яких регулює не політична влада, а самоуправління, вільне волевиявлення громадян і правовий закон.

Громадянське суспільство має складну і плинну структуру: це комплекс соціальних груп, приватних осіб, їх асоціацій та інститутів (включаючи сім'ю, школу, церкву, добровільні об'єднання за професійними, віковими, творчими та іншими інтересами, різноманітні клуби, спілки, товариства, громадські організації, рухи, політичні партії), взаємодія яких регулюється громадянським правом.

Наявність громадянського суспільства забезпечує індивідуальний простір для самореалізації поза державними структурами. Тому таке суспільство часто розглядають, як сферу суспільного буття, не охоплену безпосередньо діяльністю держави. Але вони не взаємоізольовані, а, навпаки, взаємно доповнюють одне одного. Громадянське суспільство сприяє виникненню й конденсації громадських ініціатив, які живлять, підтримують, коригують діяльність державного організму. У процесі становлення і розвитку громадянського суспільства відбувається заміна архаїчних, традиційних форм регулювання життєдіяльності людей, утверджуються демократичні, правові норми у всіх сферах суспільного життя. Тому громадянське суспільство і правова держава складають єдине ціле і виражають міру демократизації політичного життя і політичної системи як її інституційно-правового механізму [15, c. 24-25].


3. Проблеми становлення правової держави і громадянського суспільства в Україні

Після розвалу Союзу та перших років незалежності, спроб визначити напрямок розвитку економіки та державності більшість аналітиків дійшли висновку, що альтернативи західним моделям суспільного розвитку практично не існує. Не заперечуючи в цілому слідування шляхом цінностей, вироблених людством, хотілось би застерегти від того, щоб новий підхід, як справедливо відмічається науковцями, не затінив "споконвічні обереги українського способу життя, якщо ці цінності сприяють утвердженню державності України, розвитку системи розумних потреб особи й суспільства, формуванню освіченої й високоморальної особистості".

Сьогодні гостро постала теоретична і практична проблема вироблення перспективного підходу до оцінки української історії і незалежної, самостійної ідеологічної та політичної позиції щодо оцінки шляхів і засобів розвитку України. Демократизація створює можливості для прогресивного розвитку України. Але постає запитання: як найкраще скористатися цими можливостями, зберігши позитивну спадковість розвитку, подолавши одночасно негативну? Перед суспільною думкою України постало завдання — розробити концепцію нової історії України, спроможну дати відповіді на всі ті основоположні запитання суспільного розвитку.

Досі в Україні тривають дискусії про вплив держави та про баланс сил державної влади й суспільства. Значна частина населення вбачає в державі чужу, корумповану силу, не довіряє державній владі, хоча і дотримується утопічного погляду, ніби винятково державними засобами можна створити нове громадянське суспільство. Між іншим, це типова утопія, поєднана з надією на мудрого вождя, авторитетного правителя, який, прийшовши до влади, владнає все справедливо й демократично. Державна влада дійсно може сприяти встановленню громадянського суспільства, але без ініціативи народу "знизу" її можливості обмежені.

Особливістю і суперечливістю перехідного суспільства, яким є сучасна Україна, є те, що складнощі перехідних процесів, з одного боку, зумовлюють зміцнення регулюючої ролі держави, тобто самої держави, а, з другого — розбудова громадянського суспільства передбачає роздержавлення суспільних інститутів, зменшення державного впливу на них. Ця обставина і підкреслює необхідність наукових розробок ролі держави в перехідному суспільстві, розробки механізмів її впливу на соціальні процеси, визначення шляхів перетворення держави на правову, а перехідного суспільства — на громадянське [9, c. 76-78].

Слід відзначити, що у нинішній Конституції і згадки немає про громадянське суспільство, на формування якого зрештою має бути спрямований весь державно-правовий механізм. Цей, м'яко кажучи, недолік нинішньої Конституції, безумовно, негативно відбиватиметься на процесі формування громадянського суспільства, серцевини правової держави. Проголошуючи своє прагнення досягти ідеалів правової держави, не пов'язавши це на конституційному рівні з формуванням громадянського суспільства, не є просто нелогічним, а й стратегічно неприпустимим. Адже неможливо донести до людей сутність переваг правової держави, не пов'язуючи це із громадянським суспільством, яке є гарантом захисту його членів від втручання державних інститутів в їх приватне і особисте життя, особливо у тих випадках, коли ці інститути при певних обставинах перетворюються на самодостатні і діють для самих себе, а нерідко й проти суспільства. Однією з перших змін до Конституції України має бути її доповнення новим розділом про громадянське суспільство.

У кінцевому рахунку все ж таки є всі підстави сказати, що молода українська держава обрала в цілому правильний шлях, шлях цивілізованого суспільства, яке ґрунтується на загальнолюдських цінностях. Передусім, і це найголовніше, Україна стала незалежною державою з перспективними конституційними намірами стати демократичною і правовою. Стосовно ж перехідного суспільства, яким є сучасна Україна, то попередньо узагальнюючі його характеристики є такими:

• усі сфери життєдіяльності охоплені системною кризою, особливо вражені економіка і соціальна сфера;

• на рівні керівництва державою відсутнє цілісне уявлення про шляхи виходу із кризи, не розроблена відповідна Урядова Програма Дій;

Підбиваючи підсумок, можна сказати, ідо сьогодні основними шляхами побудови громадянського суспільства в Україні є:

• розширення масової бази влади, підвищення політичної культури населення, створення нових можливостей участі громадян в управлінні державними і суспільними справами;

• активізація процесу роздержавлення усіх сфер суспільного життя, формування справжніх інститутів громадянського суспільства як ринкового, так і неринкового характеру (благодійні фонди, споживчі товариства, клуби за інтересами, товариства, асоціації тощо), розвиток різних форм громадського самоврядування і самодіяльності. До речі, у США існують сотні тисяч центральних, штатних, регіональних і місцевих асоціацій (політичних, культурних, релігійних, воєнно-патріотичних і т. п.), які охоплюють 2/3 населення США. Це і є соціальна база громадянського суспільства;

• постійне удосконалення контрольних механізмів, тобто механізмів зворотного зв'язку від суспільства до держави;

• максимальне розширення сфери судового захисту прав і свобод людини, формування поваги до права і до закону;

• виховання нормального природного патріотизму — національного і державного — на основі поваги до національної історико-культурної спадщини;

• зміцнення свободи інформації і гласності, відкритості суспільства на основі щонайширших зв'язків із зарубіжним світом; в піднесення рівня суспільної свідомості, подолання явищ соціальної пасивності, оскільки справа не тільки в наявності демократичних установ і процедур та інформованості населення, але й в умінні жити в умовах демократії, користуватися її благами, в готовності до постійного удосконалення політичної системи у відповідності зі зміною конкретно-історичних умов.

Іншими словами, має відбутися максимальне роздержавлення усіх сфер суспільного життя. Проте це роздержавлення зовсім не означає повної відмови від державного в межах закону регулювання соціального життя[5, c. 81-83].

Висновок

Отже, в перспективі ефективність в організації громадянської о суспільства в Україні залежить від того, в якій мірі держава і суспільство здатні створити умови, вільні від причин, що породжують дестабілізуючі фактори в кожній із сфер життєдіяльності соціального організму. Вирішальною передумовою забезпечення національної державності є дотримання законів існування системи (а, отже, вивчення їх), створення передумов для й природного функціонування, запобігання дестабілізації. Це головні умови збереження незалежності держави, суспільства, особи (громадянина). Насильство, постійні спроби в короткі терміни виправити становище, поновити втрачену рівновагу може мати тимчасовий е4»ект. Досвід переконує, що насильство породжує ескалацію насильства і заводить в глухий кут. Пошук природного шляху розвитку громадянського суспільства на ґрунті внутрішніх передумов і врахування сучасних здобутків людської цивілізації та створення для нього простору — важлива передумова неантагоністичного розвитку української державності.


Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (ред.), Микола Іванович Горлач (ред.). — 3. вид., виправ. та доп. — К.; Х. : Єдінорог, 2001. — 640с.

2. Антоненко В. Г., Бабкін В. Д., Бабкіна Ольга Володимирівна, Бебик В. М., Головатий М. Ф. Політологія: Підручник / Ольга Володимирівна Бабкіна (ред.), Володимир Павлович Горбатенко (ред.). — 3. вид., перероб., доп. — К. : ВЦ "Академія", 2006. — 568с.

3. Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П., Дмитренко С. П., Дорофей В. Т. Політологія: Посібник для студ. вузів / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Видавничий центр "Академія", 2004. — 366с.

4. Балтін В. Політологія: Навч.-метод. посіб. / Національний ун-т харчових технологій. — К. : НУХТ, 2005. — 290с.

5. Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 2008. — 472с.

6. Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К. : Знання, 2008. — 384с.

7. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.

8. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с.

9. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

10. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

11. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

12. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. - К.: Довіра, 2004. - 599 с.

13. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. - 2-є вид., перероб. і доп.. - К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. - 287 с.

14. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - К.: ВД "Ін Юре", 2006. - 519 с.

15. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. - Суми: Університетська книга, 2001. - 405 с.

16. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. - К.: Либідь, 2002. – 573 с.

загрузка...
Top