Поняття і види референдумів у зарубіжних країнах

Вступ.

1. Походження та розвиток референдумів.

2. Конституційні інститути референдуму та народної ініціативи.

3. Правові наслідки референдуму.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Референдум є інститутом безпосередньої (прямої) демократії. Але ступінь його реального демократизму залежить від політичного режиму країни, від існуючих політичних обставин та умов, за яких референдум проводиться. Референдум — це голосування виборців з будь-якого важливого питання державного життя у країні. Питання, пов'язані з призначенням і проведенням референдуму, у багатьох країнах регулюються їх конституціями, законами про вибори чи спеціальними законами про референдум.

Процедура референдуму дуже схожа на процедуру виборів: і у виборах, і у референдумі беруть участь виборці. Ці процедури мають також відмінності. По-перше, вони відрізняються за об'єктом волевиявлення виборців. Під час виборів таким об'єктом є людина (кандидат у депутати чи на виборну посаду). При референдумі об'єктом волевиявлення є не людина (кандидат), а певне питання, з якого проводиться референдум, — конституція, поправка до конституції, закон, законопроект, будь-яка проблема, що стосується міжнародного статусу відповідної держави, або внутрішньополітична проблема. По-друге, процедури виборів і референдуму відрізняються за способом визначення результатів голосування. При виборах вони можуть визначатися як за мажоритарною, так і за пропорційною системою, а при референдумі — тільки за мажоритарною.


1. Походження та розвиток референдумів

Термін референдум з'явився вперше в обігу в XIV ст. у зв'язку з діяльністю новоутвореного сейму Швейцарського Союзу. Швейцарський вчений А. Дюнан так пояснював появу цього терміну: "В старій Швейцарії засідання Сейму були нерегулярними... представники союзних земель були не депутатами в нинішньому розумінні цього слова, а послами, які вели справи від імені своїх урядів. Коли з'являлися такі справи, відносно яких у послів не було повноважень, то рішення по них приймалося "ad referendum", тобто "для доповіді... тобто влади земель не були пов'язані "рішенням Сейму". Отже, спочатку термін референдум означав "те, що повинно бути повідомленим".

Сучасного значення він набув значно пізніше. Зокрема, Л. Дюгі визначав референдум як пряме правління народу, а К. Каутський - як право народу за певних умов виносити на всенародне голосування проекти народного представництва. Як бачимо, під референдумом учені розуміли народне голосування по законопроекту, прийнятому парламентом, після якого законопроект набував силу закону. У наш час цей термін означає голосування виборців, за допомогою якого приймаються державні або самоврядні рішення. Прийняте шляхом референдуму рішення вважається рішенням народу, а його юридична сила нерідко вище юридичної сили законів, прийнятих парламентом.

Голосування виборців називають ще плебісцитом (від лат. Plebiscitum - рішення народу). З юридичної точки зору відмінностей між референдумом і плебісцитом немає. У законодавстві деяких держав терміни референдум (Іспанія, Італія, Росія, Словаччина) і плебісцит (Коста-Рика, Чилі, Еквадор) використовуються як синоніми. Якщо в німецькій державознавчій літературі поняття плебісцит використовується як збірна назва для всіх видів голосування, то у Франції під плебісцитом розуміється тільки голосування, за допомогою якого виборчий корпус виражає своє схвалення чи несхвалення конкретної особи або політики, яку вона проводить. Іноді плебісцитом називають референдум з питань, які мають для країни або регіону ... доленосний характер. Наприклад, якщо голосуванням виборців вирішується питання про державну приналежність території, про форму правління, про довіру лідерові держави, то такий референдум нерідко називають плебісцитом. Тому, на наш погляд, мають рацію ті автори в науці конституційного права, які пропонують вважати референдум голосуванням із внутрішньополітичних питань, а плебісцитом - голосування з питань зовнішньополітичного характеру (наприклад, про вихід або входження до іншої держави, чи міжнародної організації)2.

Виходячи з наведених принципових положень, референдум можна визначити як форму безпосередньої демократії, зміст якої полягає в прийнятті виборчим корпусом конституції, законів та інших найважливіших рішень загальнодержавного та місцевого значення шляхом голосування.

Зазначимо, що референдум не є універсальним інститутом. У Нідерландах, наприклад, він не використовувався жодного разу, тільки в окремих випадках зверталися до нього у Бельгії та Великобританії. Не використовується референдум у багатьох країнах мусульманського фундаменталізму. Водночас тільки у XX столітті (станом на 1987 р.) проведено значну кількість загальнонаціональних референдумів: у Європі -101, в Африці і на Середньому Сході - 54, в Азії - 18, в Америці - 25, в Австралії та Океанії - 45. Крім того, за період з 1987 по 1990 р. референдуми проводилися у 21 країні, на ці референдуми були винесені 74 питання.

Інституціалізація референдумів у конституційному праві зарубіжних країн має тривалу історію. Зокрема, в Австралії, США та Швейцарії конституювання референдумів відбулося після широкого використання цієї форми безпосередньої демократії в цих країнах як на місцевому, так і на загальнодержавному рівнях. Після успішної апробації референдуми були закріплені в Конституції Швейцарії 1874 p., Конституції Австралії 1900 p., а також у конституціях окремих штатів США. У період між двома світовими війнами референдуми закріпили конституції багатьох держав Європи, зокрема Австрії, Ірландії. Після Другої світової війни інститут референдуму був закріплений у конституційних актах більшості країн світу. Так, механізм організації та проведення референдумів закріпили конституції Болгарії 1991 р.(ст. 10, 98, 102); Македонії 1991 р. (ст. 2, 68); Словенії 1991 р. (90, 170); Угорщини 1989 р. (ст. 19); Азербайджану 1995 р. (ст. 2, 193); Казахстану 1995 р. (З, 91), Таджикистану 1994 р.(ст. 98), Естонії 1992 р. (ст. 56, 105 163) та ін.

Детальна інституціалізація референдумів у Іспанії визначена в органічному законі від 18 січня 1982 р. "Про регулювання різноманітних видів референдуму"; в ФРН - у законі "Про процедуру референдуму, народної ініціативи і народного опитування, що проводяться згідно зі ст. 29 абзац 6 Основного Закону" від 29 липня 1979 р. та у "Положенні про об'єднання Німеччини" від 31 серпня 1990 р. Іноді ці питання регулюються і підзаконними актами, наприклад, у Франції - ордонансами уряду; в Аргентині - указом президента.

У ряді країн референдум повинен бути проведений на вимогу певної кількості виборців (петиційний референдум). Зокрема, у Білорусі референдум призначається президентом на пропозицію не менш, як 450 тис. виборців. У Словаччині проведення референдуму оголошує президент на пропозицію парламенту і на вимогу 350 тис. виборців. Інститут петиційного референдуму встановлений у конституціях Італії, Киргизстану, Латвії, Литви, Словенії, більшості штатів США, Швейцарії та деяких інших держав.

У Великобританії та в інших англомовних країнах, де сприйняті засади британського конституціоналізму, ставлення до інституту референдуму неоднозначне. Супротивники практичної реалізації ідеї референдуму вважають, що вона підірве принцип верховенства парламенту. Більш помірковані не вбачають невідповідності між цією ідеєю і парламентським верховенством. Вони розглядають референдум як засіб додаткової апробації спірних законопроектів, застосовуваний лише з дозволу самого парламенту, гадаючи так: якщо парламент має верховенство, то вія може приймати законодавство, яке припускає проведення референдумів. Але парламент не буде зв'язаний результатами таких референдумів, тобто останні матимуть не зобов'язуючий, а консультативний характер. Саме такий характер мав загальнодержавний референдум, що відбувся у Великобританії у 1975 р. з питань членства в Європейському економічному співтоваристві.

Незважаючи на те, що у Великобританії проводились різні референдуми, а місцеві референдуми визнані законодавчо, тут, як і в деяких інших країнах, відсутній законодавчий акт, який би встановлював цей конституційно-правовий інститут.

Оцінюючи характер і значення інституту референдуму, не слід сприймати його як абстрактно демократичний. Головним фактором тут виступає розклад політичних сил у суспільстві на момент проведення референдуму. Правлячі кола завжди мають можливості впливати на свідомість і поведінку учасників референдуму та на його результати. Політична історія знає немало прикладів, коли за результатами референдумів приймалися рішення реакційного характеру. Зокрема, за роки існування в Німеччині так званого третього рейху тричі на референдуми виносились принципові політичні питання. І щоразу підтримку мала офіційна позиція.


2. Конституційні інститути референдуму та народної ініціативи

Як інститут конституційного права, конституційно-правовий інститут референдуму - це сукупність юридичних норм, які регулюють місце цього інституту в системі форм безпосередньої демократії, порядок його організації та проведення, а також правові наслідки реалізації його положень.

Передусім, у конституціях переважної більшості сучасних держав референдум (плебісцит) найчастіше визначається як спосіб здійснення народного суверенітету. Так, ст. З Конституції Франції 1958 р. містить такий припис: "Національний суверенітет належить народові, який здійснює його через своїх представників і шляхом референдуму". Бразильська конституція 1988 р. у ст. 14 серед способів здійснення народного суверенітету називає і референдум, і плебісцит. Конституція Литви 1992 р. у ст. 4 фіксує положення, згідно з яким "вищу суверенну волю народ здійснює безпосередньо або через своїх представників, обраних демократичним шляхом, а у ч. 1 ст. 9 вказує, що "найважливіші питання життя держави й народу вирішуються шляхом референдуму". Аналогічні положення є в конституціях Польщі 1997 р. (п. 2 ст. 4); Болгарії 1991 р. (п. 2 ст. 1); Македонії 1991 р. (ч. 2 ст. 2); Молдови 1994 р. (п. 2,3 ст. 3) та ін.

У законодавстві багатьох держав установлені межі припустимого використання інституту референдуму. В Росії на референдум не можуть бути винесені питання, пов'язані зі зміною статусу суб'єктів федерації; достроковим припиненням повноважень парламенту, президента; прийняттям федерального бюджету та внесення змін до законів про податки і збори; амністією та помилуванням (ч. 2 ст. З федерального конституційного Закону "Про референдум Російської Федерації"). В Іспанії референдум не проводиться в період дії надзвичайного або воєнного стану. А в Словаччині, згідно з п. 2 ст. 99 Конституції, референдум з того самого питання може проводитися повторно не раніше ніж через три роки після проведення попереднього референдуму.

В конституційній доктрині зарубіжних країн використовуються різні підстави для класифікації даного інституту безпосередньої демократії. Тут ми віддаємо перевагу класифікації, запропонованій італійським ученим П. Біскаретті ді Руффіа, який виділяє конституційні, законодавчі, міжнародно-правові та адміністративні референдуми.

Референдуми класифікують за різними критеріями:

а) За предметом, за змістом питання, що виноситься на голосування, референдуми бувають:

  • конституційними,
  • законодавчими і
  • з питань поточної політики.

б)За юридичними наслідками референдуми можна класифікувати:

  • як зобов'язальні
  • і консультативні.

Конституційний референдум - це такий вид, який передбачає голосування виборців з питань прийняття проекту нової конституції або конституційної реформи, або внесення поправок до діючого Основного Закону. Наприклад, проведення конституційного референдуму передбачено ст. 89 Конституції Франції ст. ст. 166, 167,168 Конституції Іспанії (для часткових змін Основного Закону необхідно, щоб проект конституційної реформи був схвалений більшістю у 3/5 голосів у кожній палаті Генеральних кортесів; а для повного перегляду Конституції цей проект повинен бути схвалений більшістю у 2/3 голосів кожної палати двічі та складом парламенту двох скликань). У період 1989 - 1993 pp. у постсоціалістичних країнах на референдум виносилися проекти конституцій декілька десятків разів (приміром, у Білорусі, Польщі, Росії).

Предметом законодавчого референдуму може бути будь-який законопроект, або закон, який набрав чинність. Розрізняють два види законодавчого референдуму - відхиляючий, який передбачає повне або часткове скасування тексту закону (ст. 75 Конституції Італії, ч. 2 ст. 89 Конституції Швейцарії) або стверджувальний (ратифікаційний) законопроект (ст. 11 Конституції Франції).

Референдуми з міжнародно-правових питань проводяться з метою з'ясування волі виборчого корпусу при вирішенні важливих міжнародних питань. Такий вид набув широкого розповсюдження в останні десятиріччя. Так, згідно з Актом про референдум 1975 p., у Великобританії в тому ж році проведений загальнонаціональний референдум з питання членства у Європейському економічному Співтоваристві; у 1986 р. в Іспанії був проведений референдум щодо перебування країни у НАТО. Подібні референдуми передбачаються на рівні конституції і відповідно проводяться і в таких державах, як Данія, Ірландія, Норвегія, Фінляндія, Франція, Швеція.

Щодо адміністративних референдумів, то на них розглядаються питання управлінського характеру, зокрема зміни адміністративно-територіального поділу або кордонів суб'єктів федерації (ст. 132 Конституції Італії, ст. 29 Основного закону ФРН); дострокового припинення повноважень посадових осіб (ч. 6 ст. 60 Конституції Австрії).

В особливу групу мусимо виділити такий вид, як консультативний референдум, який використовується для виявлення громадської думки з того чи іншого важливого питання державного і суспільного життя. Наприклад, у Швеції консультативні референдуми проводилися з питань заборони спиртних напоїв (1992 p.), реформи пенсійного забезпечення (1957 p.), використання ядерної енергії (1980 p.).

В літературі виділяють і інші види референдумів у залежності від суб'єктів ініціювання (урядові, парламентські, президентські, народна або спеціальна ініціатива); обов’язковості та інших обставин.

Право участі в референдумі. Законодавство зарубіжних країн, як правило, фіксує положення, згідно з якими право участі в референдумах зумовлюється активним виборчим правом по виборах до нижньої палати парламенту. Аналогічний принцип діє і при місцевих референдумах. Наприклад, згідно з ч. 1 § 5 австрійського Федерального закону про народне голосування 1958 р. (в редакції 1972 р.) "право голосу мають усі особи та жінки, які на день початку кампанії щодо проведення народного голосування (§ 2, ч. 1) володіють правом участі у виборах до Народної ради". Ст. 94 Конституції Словаччини фіксує такий припис: "Кожний громадянин, який має право обирати членів Національної ради Словацької республіки, має право голосу у референдумі".

Аналогічно до правил участі у виборах вирішуються в усіх зарубіжних державах і інші питання: рівності, вільної чи обов'язкової участі у референдумі, безпосереднього голосування, при таємності, а також з тими ж гарантіями, що й на виборах.

Предмет референдуму - це питання, що належать вирішенню за допомогою народного голосування. Найчастіше конституція або спеціальний закон відповідної держави встановлюють обмеження стосовно предмета референдуму. Так, згідно з ч. 2 ст. 75 Конституції Італії, на референдум не виносяться закони про податки й бюджет, про амністію та помилування, про повноваження та ратифікацію міжнародних договорів, ще одним прикладом обмеженого підходу до предмету референдуму є положення Конституції Данії 1953 р. У ч. 6 її § 42 міститься досить широкий перелік питань, які не можуть бути предметом референдуму (фінансово-бюджетні, надання громадянства, статус монарха тощо).

Угорський Закон LXV 1990 р. про місцеве самоврядування передбачає,, що місцеві референдуми в обов'язковому порядку проводяться з таких питань: а) про об'єднання та роз'єднання громад; б) про утворення нової громади; в) про створення спільного представницького органу та про його

поділ; г) з питань, які визначені самоврядною постановою. Водночас не можуть бути винесені на місцевий референдум питання: а) про бюджет; б) про місцеві податки; в) кадрові.

Ініціатива та призначення референдуму. Ініціатива референдуму належить деяким вищим органам держави (у Франції - президенту), певній кількості депутатів парламенту (в Угорщині - 50 депутатів), установленій законом кількості громадян (в Італії - 500 тис. підписів виборців) тощо. Місцеві референдуми проводяться, як правило, за ініціативою місцевих представницьких органів або групи виборців (у Білорусі - 10 % виборців даної території).

Наведемо деякі приклади конституційного й законодавчого регулювання порядку призначення референдуму. Так, п. 5 ст. 19 Конституції Угорщини має таке формулювання: "Національною Асамблеєю може бути призначений всенародний референдум. Прийняття закону про всенародний референдум вимагає двох третин голосів представників Національної Асамблеї"". Конституція Словаччини ще докладніше регламентує це питання. У ст. 95 вона проголошує, що референдум оголошується президентом на вимогу не менш як 350 тисяч громадян або за рішенням Національної Ради не пізніше ніж через 30 днів після подання вимоги громадян або рішення Національної Ради. А п. 1 ст. 96 додає, що пропозиції щодо прийняття рішення Національною Радою про проведення референдуму можуть подавати члени Національної Ради або Уряду.

Ініціатор вносить також пропозицію про формулювання питання, що виноситься на референдум, тобто формулу референдуму. Як правило, на референдум виносяться питання (іноді декілька), які передбачають позитивну ("так") або негативну ("ні") відповідь виборця.

Організація референдуму аналогічна організації виборів. Відмінність полягає в тому, що, по-перше, результати референдуму можуть бути визначені тільки на основі принципів мажоритаризму; по-друге, при референдумі виборчі округи не потрібні. Наприклад,- ст. 11 згадуваного іспанського органічного закону прямо передбачає, що організація референдуму має бути підпорядкована загальному виборчому режиму.

Визначення результатів референдуму. Референдум визнається таким, що відбувся, якщо в ньому брали участь більшість зареєстрованих виборців, а рішення вважається прийнятим, якщо більшість з них (50 % + 1) позитивно відповіли на поставлене питання. Так, ч. 2 ст. 73 Конституції Македонії передбачає, що рішення на референдумі вважається прийнятим, якщо за нього подано більшість голосів виборців за умови, що більше половини їх загальної кількості брала участь у голосуванні. Водночас Конституція Намібії 1990 р. передбачає в п. "в" ч. З ст. 132, що конституційна поправка може бути схвалена на референдумі, тільки у разі якщо буде підтримана 2/3 від загальної кількості поданих голосів.

3. Правові наслідки референдуму

В конституціях і поточному законодавстві зарубіжних країн важко знайти відповіді на це запитання. У Конституції Словаччини з цього приводу зафіксовані такі норми, відповідно до п. 2 ст. 98 пропозиції, схвалені референдумом, обнародуються Національною Радою і стають законом. А згідно п. 1. ст. 99 цієї ж конституції, результати референдуму можуть бути частково або повністю анульовані конституційним законом, прийнятим Національною Радою через три роки після того, як рішення набуло чинності. Югославський дослідник М. Йовичич, який дослідив це питання, наводить у одній із праць лише два приклади конституційного вирішення даної проблеми (Перший - Конституція німецької землі Бремен, і другий - Конституційний закон ФНРЮ про союзні органи влади 1953 р.

Звичайно, референдум є загальновизнаною і перспективною формою безпосередньої демократії, яка забезпечує народу відповідної країни безпосередню участь у вирішенні найважливіших питань державного і суспільного життя. Але до підготовки та проведення референдумів потрібно ставитися з усією відповідальністю усім суб'єктам конституційно-правових відносин. Інколи мають місце факти (наприклад, у 1996 р. у Польщі при проведенні референдуму з питань загальної приватизації), коли референдуми готуються недбало. Мабуть, не випадково проведені у цій же країні у 1993 р. соціологічні дослідження показали, що у поляків потреба участі в управлінні є невисока: 86 % респондентів віддають перевагу, щоб ними лише управляли, ніж управляти самим.

Другим інститутом безпосередньої демократії є народна законодавча ініціатива. У даний час цей інститут передбачається на національному рівні на Філіппінах, а на регіональному - в Італії, США та у Швейцарії.

Народна законодавча ініціатива - це право певної групи виборців запропонувати проект закону, який підлягає обов'язковому розгляду парламентом. Звичайно, парламент має право прийняти будь-яку ухвалу: погодитися з ним, внести до нього поправки або відхилити його. Законодавство встановлює, що для внесення проекту закону потрібно зібрати певну кількість підписів (у Швейцарії - 50 тис. підписів, в Іспанії - 500 тис, у Бразилії - 1 % від загальної кількості виборців, у Колумбії - 5 %).

Безумовно, найчастіше використовується цей інститут у Швейцарії. Так, за період з 1891 по 1994 р. на федеральному рівні представлено 198 народних ініціатив; з них 64 були відкликані, а по 116 проведено голосування, в результаті чого 12 ініціатив були схвалені і 104 - відхилені2.

Народна законодавча ініціатива застосовується рідко і є малоефективною. Так, в Італії з 1947 р. у такому порядку був прийнятий тільки один закон.


Висновки

Референдум є найвідомішим і найпоширенішим засобом прямої демократії.

Референдум– це спосіб прийняття офіційних рішень шляхом проведення голосування виборців з питань, встановлених конституцією або законодавством.

Таке голосування може мати загальний або локальний характер (відповідно загальнодержавний і місцевий референдуми). Інститут референдуму має свою історію. Він був відомий у державнополітичному житті Стародавнього Риму, де відповідні заходи мали назву плебісцитів. За нових часів референдум був уперше проведений 1780 р. у Північноамериканському штаті Массачусетс, а починаючи з середини ХІХ ст. цей інститут був сприйнятий у більшості штатів СІІІА і в Швейцарії. Характерно, що й сьогодні у Сполучених Штатах проводяться тільки місцеві референдуми на рівні штатів, адміністративно-територіальних одиниць та міст. У Швейцарії референдуми проводяться як на місцевому рівні, так і на рівні федерації. У кінці ХІХ ст. референдум був запроваджений в окремих штатах Австралії, а згодом – і в межах усієї країни.

Не дивно, що саме в названих країнах референдуми проводились найчастіше. У Швейцарії, починаючи з 1874 р., відбулося близько 150 тільки конституційних референдумів. В Австралії з початку ХХ ст. було організовано 40 загальнодержавних референдумів. У США лише в штаті Каліфорнія у період між 1912 і 1978 рр. проведено понад 170 голосувань з ініціативи самих виборців.

Досить поширеним став референдум у ХХ ст. Його проведення було передбачено рядом конституцій європейських держав, прийнятих у період між світовими війнами. Зокрема, це стосується чинних конституцій Австрії та Ірландії. Ще частіше про цей інститут згадують новітні основні закони: Данії, Іспанії, Італії, Франції, ФРН (на рівні федерації та й суб'єктів), Швеції, Японії. Організація референдумів передбачається конституціями майже всіх центрально- і східноєвропейських держав, а також держав, що утворилися на терені колишнього СРСР. Нарешті, інститут референдуму широко відомий конституційній практиці країн, що розвиваються.

Суб'єктами ініціативи проведення референдуму є глава держави, парламент, уряд, органи місцевих влад (місцеві референдуми). Ініціативу проведення референдуму можуть виявляти також і виборці. Необхідна їх кількість і вся процедура такої ініціативи встановлюються законом.

У конституційному законодавстві та практиці його здійснення існує багато форм і видів референдуму.

Своєрідним різновидом референдуму є плебісцит, тобто безпосереднє прийняття народом шляхом голосування будь-якого державного рішення про політичну долю своєї країни чи територію, на якій він проживає. Між референдумом і плебісцитом немає формальної юридичної різниці.


Список використаної літератури

  1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верхов. Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Феміда, 1996. – 64 с.
  2. Закон України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 3 липня 1991 року // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1991. №33. - ст.443.
  3. Бостан С. К. Державне право зарубіжних країн: Навчальний посібник/ С. К. Бостан, С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, Запорізький юридичний ін-т МВС України, Київський юридичний ін-т МВС України. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 503 с.
  4. Георгіца А. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник/ Аурел Георгіца,; М-во освіти і науки України, Чернівецький нац. ун-т ім. Юрія Федьковича. - Тернопіль: Астон, 2003. - 431 с.
  5. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: Навч. посібник/ Віктор Бесчастний, Олександр Філонов, Владислав Субботін, Сергій Пашков,; За ред. В. М. Бесчастного,. - К.: Знання, 2007. - 467 с.
  6. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник/ За заг. ред. В.О. Ріяки; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - К.: Юрінком Інтер, 2007. - 543 с.
  7. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник/ За заг. ред. В.О. Ріяки; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 511 с.
  8. Конституционное право развивающихся стран: Основы орг. государства/ [Э. С. Онан, С. В. Троицкий, М. А. Штатина и др.; Редкол.: В. Е. Чиркин (отв. ред.) и др.]; Рос. акад. наук, Ин-т государства и права. - М.: Наука, 1992. - 351 с.
  9. Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. - М, 1999
  10. Погорілко В.Ф., Федоренко В.А. Референдуми в Україні: історія та сучасність. - К., 2000. - С. 66-67.
  11. Шаповал В. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник для студ. юрид. вищ. навч. закл. і фак./ Володимир Шаповал,. - 5-е стереотипне вид.. - К.: АртЕк, 2002. - 262 с.

загрузка...
Top