Політологія як наука

Вступ.

1. Політологія як система знань про політику.

2. Основні етапи розвитку політичної науки.

3. Політологія в системі гуманітарної освіти.

4. Політична наука в сучасній Україні: основні завдання, шляхи розвитку і перспективи.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Політологія - важлива, невід'ємна частина гуманітарної науки. Політологія - наука про протиріччя, тенденції і закономірності політичного розвитку суспільства. Роль, місце і значення політики в сучасному світі. Закони і категорії політичної науки, їх характер, специфіка і співвідношення з законами і категоріями інших суспільних і гуманітарних наук. Методи і функції політології в оновленні сучасної цивілізації. Завдання політології, її роль у формуванні політичної культури людини і в пізнанні загальнолюдських ідеалів і цінностей. Визначення рівня і критеріїв законності, істинності, справедливості та ефективності дій суб'єктів політики і створення оптимальної моделі соціально-політичного устрою - основне завдання політології.

Політика як управлінська діяльність - одна з головних сфер суспільного життя. Політика як синтез найрізноманітніших типів і форм людської діяльності. Дослідження тенденцій та законів розвитку політичного життя соціальних інститутів і спільностей - основний предмет політології як науки. Загальносоціологічний закон історичного прогресу, його особливості і роль у виникненні та зміні політичних систем суспільства. Закони функціонування політики, їх значення у розвитку явищ політичної дійсності.

Актуальність питання про специфіку предмету політичної науки у сучасних умовах. Різноманітність підходів щодо визначення предмету політології. Синтез соціально-політичного, історичного, філософського, юридичного та соціологічного підходів. Необхідність дослідження реальних суб'єктів політичних відносин, виділення специфіки їх регулювання та управління для теоретичних уявлень і політичної практики. Особливості світового політичного процесу як об'єкту політології.


1. Політологія як система знань про політику

Політологія як наука вивчає політичне життя суспільства в його різноманітних виявах, заглиблюючись у таємниці політики і влади, закономірності діяльності політичної еліти, партій, лідерів, соціальних верств і народних мас. Вона сприяє виробленню світоглядних і ціннісних настанов, вмінню пов'язувати політичні знання із суспільно-політичною практикою. Закорінені в давніх часах спроби збагнути особливості політичного розвитку людської цивілізації постійно розвиваються і вдосконалюються, збагачуючи світову суспільно-політичну думку, синтезуючи й систематизуючи політичні знання.

Політичне життя е об'єктом вивчення багатьох суспільних наук, позаяк у суспільстві кожна подія і кожен факт мають політичне забарвлення. Торкаючись інтересів людей, вони можуть бути відповідно інтерпретовані або мати політичні наслідки. З цієї точки зору суспільство в цілому є політичним. Як зауважив французький політолог Ж. Бюрдо, «реальність нейтральна, політичною ж є свідомість». Певна специфіка політики, а також і те, що всі види людської діяльності, усі суспільні явища пов'язані з політикою, зумовлюють політичний аспект усіх суспільних наук. Водночас є науки, основне завдання яких — дослідження політичного життя. Провідною серед них є політологія.

Політологія (грец. politika — державні й суспільні справи і logos — слово, поняття, вчення) — наука, об'єктом якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством.

Як відносно самостійна галузь знань вона сягає своїми витоками сивої давнини, її розвиток тісно пов'язаний з розвитком філософських знань. Оскільки політика була інтегрована в суспільне буття, філософія як універсальна наука супроводжувала людину все життя, здійснюючи пошук оптимального політичного ладу. Знання про політику, які сформувала антична філософська думка, стали основою політичної філософії наступних епох, незважаючи на відмінність їх емпіричного матеріалу, особливості історичного часу, розмаїття суспільно-політичних традицій у різних країн та народів.

Нітрохи не модернізуючи античну думку, політична філософія сприйняла політику як суспільне явище, що і є сутністю, провідним началом спільного життя людей, організованого державою. Античні мислителі започаткували вивчення політичної мови і політичного ораторства (Платон), дослідили такі політичні, соціальні, моральні цінності, як свобода, право, справедливість, добро та ін. У новітні часи розвивались узагальнюючі, універсальні концепції політики і влади, які отримали політичне, гуманістичне, фундаментально-соціологічне та економічне обґрунтування[2, c. 24-26].

2. Основні етапи розвитку політичної науки

Історію становлення політичної науки неможливо собі уявити без теоретичного осмислення політологічних ідей, висунутих у працях Цицерона, Ж. Бодена, Н. Макіавеллі, Ш. Монтеск'є, І. Канта, К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Парето, Г. Моски, Р. Міхельса, М. Вебера, А. Токвіля, Б. Чичеріна, М. Ковалевського, П. Новгородцева, М. Остроградського, А. Богданова, М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського і багатьох інших.

Важливість проблем політичних відносин, влади і владних відносин для предмету політичної науки. Центральне місце влади і владних відносин у суспільстві. Закони і принципи розвитку політичних систем та їх елементів. Політична поведінка та пов'язані з нею проблеми цілей і засобів лідерства. Політична свідомість і політична культура як важливі фактори детермінації політичних орієнтацій і поведінки народних мас. З'ясування суті і закономірностей світової політичної еволюції міжнародних відносин. Проблеми і перспективи розвитку глобальної макроетносоціосистеми.

Політологія сягає своїм корінням у найдавніші часи — у IV—III тис. до н. е., коли розпочався процес переростання первісних суспільств у рабовласницькі державні утворення, а мислителі стали замислюватися над методами і засобами здобуття, збереження і зміцнення державної влади, над походженням і значенням права, держави, а згодом і політики в житті суспільства. Ранні уявлення протягом 2,5—3 тис. років подолали шлях від міфологічних до раціонально-логічних форм світорозуміння, з часом набули ознак теоретичного знання і, збагачені ідеями Конфуція, Mo Цзи, Лао Цзи, Платона, Шан Яна, Каутільї, Аристотеля, Цицерона та інших мислителів, перетворилися на політичну науку.

Політичні погляди давніх єгиптян, вавилонян, євреїв, ассирійців, мідіян, шумерів, персів, індусів, китайців, греків, римлян та інших народів відображали спочатку міфологічні уявлення про правду, справедливість, місце людини у світі, про божественне походження владних стосунків, про космос, упорядкований богами, про земні порядки, які повинні відповідати небесним настановам[7, c. 40-42].

Єгиптяни вважали, що ключ до проблем функціонування державної влади, справедливості, правосуддя перебуває в руках богині істини і порядку Маат. З часом з´являється розуміння природно-божественного походження справедливості, якій повинні відповідати дії суддів-жерців та звичаї, закони, адміністративні рішення, інші правила поведінки. Творцем світу і всього живого на Землі, верховним царем і батьком інших богів вважали бога сонця, бога-фараона Ра. Він владарював над богами і людьми багато тисячоліть. Потім він передав царювання своїм нащадкам, теж богам — Осірісу, Ісіді, Сету, Гору та іншим. Від них пішло понад 340 фараонів-людей. У такий спосіб пропагувалося божественне походження державної влади, виправдовувалася східна деспотія, підпорядкованість «нижчих вищим».

Суспільство уявлялось єгиптянам як піраміда, верхівка якої — боги і фараони, підніжжя — народ. Між ними — жерці, знать, чиновники. Водночас єгипетські мислителі закликали не зловживати владою, приборкувати корисливі прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких тощо.

Шумерська ранньополітична думка, як і єгипетська, вбачала джерело влади у верховному божестві, яке разом з підлеглими богами визначає земні справи і людські долі. Це зафіксовано в написах на глиняних табличках про реформи Уруінімгіни (XXIV ст. до н. е.), піснях і переказах про Гільгамеша (XXIII ст. до н. е.), Шумерських законах (XXI ст.), законах Білалами — правителя Ешнунни (XX ст. до. н. е.), Царських списках (XX—XIX ст.до н. е.) тощо.

Вагомий внесок у політичну теорію належить давньогрецьким мислителям. Категорія «політика» з часу її появи у Давній Греції використовувалася на означення форм життя вільних і повноправних індивідів, а поняття «право», «закон» — як виразники свободи, регулятори взаємин у суспільстві вільних людей, як норми політичної справедливості. Ця політична ідеологія пройшла шість головних етапів, кожен з яких характеризує окремий напрям політичного мислення.

Етап античних, міфічних уявлень. Представлений аристократичною (гомерівською), демократичною (гесі-одівською) та «холопською» (орфічною) думками. Загальна їх риса — спроба змалювати виникнення Всесвіту, людини, суспільства, держави з позицій релігійно-міфологічного світогляду.

Етап формування філософських поглядів на політичні процеси. Започаткований творчістю «семи мудреців» (кін. VII — поч. VI ст. до н. е.). Вироблені ними формули «чеснотам — свій, пророкам — чужий», «силою не роби нічого» (Клеобул); «дотримуйся доброчесності», «закон — це поєднання права і сили», «навчившись підпорядкуванню, навчишся керуванню» (Солон); «не погрожуй вільним, нема на те права», «не бажай неможливого», «пізнай самого себе», «слухайся законів більше, ніж ораторів», «підкоряйся законам» (Хілон); «не красуйся зовнішністю, а будь прекрасний справами», «вчи і вчись кращого» (Фалес); «не роби того, що не подобається іншому», «закон — втілення найвищої могутності», «володій своїм» (Піттак); «бери переконанням, а не силою», «говори доречно» (Біант); «демократія краще тиранії», «не карай злочинця, а поперджай злочин», «люби закони старі, а їжу свіжу» (Періандр) та ін. — покликані були стати моральною нормою співжиття[3, c. 16-17].

Неабиякий вплив на подальший розвиток світової політичної думки справили римські юристи І—III ст. н. е.: Сабін, Гай, Папініан, Ульпіан, Модестин, Павло та ін. Вони підняли розуміння права і закону на емпірико-теоретичний, логіко-понятійний, концептуальний рівні, а політичні доктрини ввели в правовий контекст. Справедливість (юстицію) тлумачили як «волю віддавати кожному своє право». Значно вплинула на подальші політичні процеси і політичну теорію здійснена римськими юристами кодифікація імператорських конституцій, яких було кілька тисяч. Та найціннішою політико-правовою пам´яткою став Корпус юріс цівіліс — «Зведення Юстініана» (VI ст.). Саме воно виявилося наймогутнішим джерелом багатовікового запозичення засад римського права більшістю європейських країн, що відчутно вплинуло на еволюцію політичної думки та політичне життя.

З І тисячоліття н.е. суспільно-політична думка на Сході й на Заході розвивалася переважно завдяки старанням представників богослов´я. Адже з економічним, політичним, моральним, інтелектуальним занепадом Греції та Риму земна держава поставала як втілення зла, беззаконня, несправедливості, терору, експлуатації, розбещеності. Така політична реальність створила сприятливі умови для бурхливого розвитку християнства.

Згідно з його ученням, людина — вершина творіння Бога, носій образу і подоби Божої, духовно-тілесна істота, що об´єднує матеріальне і духовне начала, вічна, безсмертна, раціональна, наділена даром творчості, вільна як перед Богом, так і перед дияволом. Вона відповідає за лад у світі та в самій собі. Але гріхопадіння Адама і Єви, гріхи їх нащадків порушили первісну богоподібність, невинність, і людина стала носієм гріховності. Першим переможцем гріховної сили став Ісус Христос, який приніс нове вчення, взяв на себе гріхи світу і врятував людство. Однак страждання у християнстві — не самоціль, а сила в боротьбі зі злом у собі та навколо себе. Призначення людини — не аскетичність, а самовдосконалення, законопослушність, виконання Божих заповідей і покірність церкві. Християнство виходило з ідеї свободи і рівності людей, закликало до вияву доброї волі, взаємного прощення, любові й справедливості незалежно від звань, станів, титулів, багатства і віку.

Якщо протягом перших трьох століть римські імператори нещадно нищили прихильників та послідовників християнства, то у 313 р., за царя Константина Великого, воно було проголошено пануючою релігією в імперії.

Новими рисами збагатив політичну ідеологію чеський мислитель Ян Гус (1371 —1415), який виступав проти привілеїв священнослужителів.

У XVI ст. з початком занепаду феодалізму нав´язаний схоластикою аскетизм став поступатися культові людини, її інтересів і потреб, а божественне — природному, людському. Гуманізм тоді ще не був масовим, здебільшого він мав прихильників серед мешканців міст, представників інтелігенції, які в паростках нового ладу вбачали силу, здатну звільнити людину від середньовічного аскетизму. Нова епоха, що увійшла в історію під назвою Відродження (Ренесансу), символізувала передусім відродження і широке використання досягнень античної цивілізації[8, c. 29-30].

Доктрину суверенітету використовували і для захисту королівського абсолютизму. Наприклад, видатний французький мислитель Жан Боден (1530—1596) вважав, що суспільство формується під впливом природного середовища, а держава — кровногосподарських союзів, тобто сімей. Сформував вчення про суверенітет, який не може бути «змішаним», бо належить або королю, або аристократії, або народу. Це вільна від підпорядкування законам влада над громадянами і підданими. Суверен-монарх не підлягає законам, які видає сам. Він зобов´язаний лише поважати божественні, природні закони, дотримуватись недоторканності приватної власності. Демократія для Бодена ненависна, але й тиранію він не приймав, визнаючи право народу на опір тиранові аж до його вбивства. Майнова нерівність людей таїть у собі загрозу державних переворотів, яким монарх-суверен повинен запобігати.

За Нового часу сформувалися основні національні школи високорозвинутої політичної думки, вдосконалювалися актуальні й для сьогодення політичні ідеї.

Англійська політична думка найвищого злету сягнула у творчості філософа і природознавця Томаса Гоббса (1588—1679) — автора знаменитого «Левіафану» й одного з головних фундаторів класичного лібералізму Джона Локка (1632—1704). На думку Гоббса, людина — не суспільно-політична істота, а егоїстична тварина («людина людині вовк»). Рівна від природи, вона отримує «право на все», яке в умовах суцільного егоїзму, честолюбства перетворюється на «право ні на що», на війну всіх проти всіх. Для формування стану «людина людині бог» виникає штучна інституція — держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на фізичне життя. Безмежні права держави зосереджуються в руках абсолютного монарха, а тому поділ влад на гілки неприпустимий, бо знову призведе до громадянської війни. Влада суверена-монарха не підлягає контролю, він — над законом. За Гоббсом, держава — це і є суспільство, а суспільство — і є держава, які підносяться над людиною.

Локк був виразником ліберально-конституційного (ліберально-демократичного) напряму англійської політичної думки. У праці «Два трактати про державне правління» він першим серед мислителів на концептуальному рівні в ланцюжку «особа — суспільство — держава» поставив на перше місце особу (потреби й інтереси людини), на друге — потреби й інтереси суспільства і лише на третє — потреби й інтереси держави. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини класичного лібералізму.

Отже, політичні вчення Нового часу, підсумувавши попередні досягнення громадсько-політичної думки та всебічно висвітливши проблему примирення через політику держави й суспільства, заклали основи формування й розвитку новітньої політології[1, c. 26-28].

3. Політологія в системі гуманітарної освіти

Намагання ж дослідити політику як суспільне явище в системі інших політичних наук не тільки створює певні незручності, пов'язані, насамперед, з одержанням лише фрагментарних знань, а й, загалом, унеможливлює вивчення цілісності цього феномену суспільного життя. Тому переважна більшість учених дотримується думки, що політична наука у своїй основі єдина, хоч і диференційована внутрішньо — і в цьому розумінні, стосовно окремих галузей політичної науки, правомірно говорити про низку політичних наук, які виступають специфічними відгалуженнями єдиної політичної науки — політології.

Узагальнюючи зміст і завдання науки про політику, можна дійти висновку, що предметом політології є вивчення закономірностей і випадковостей становлення та розвитку взаємовідносин соціальних суб'єктів (особи, соціальних груп, політичних партій, націй, держав тощо) з приводу політичної влади, організації політичних систем в окремих суспільствах та їхню взаємодію на міжнародній арені.

Розвиток соціально-орієнтованого філософського знання триває дві з половиною тисячі років, однак ще на початку XX ст. статус політичної філософії, як і політології, не був остаточно визначений. Упродовж XX століття поняття політичної філософії та політології цілком прижилися, а в 50—60-х роках настав «бум» політико-філософських та політологічних досліджень. В останні десятиліття розширилися функції політичної філософії, сформувалися методи, структура філософського знання, окреслилося їхнє розмежування з наукою про політику.

Політична філософія разом з іншими філософськими дисциплінами досліджує сутнісні засади політики в різноманітних виявах, її причини і наслідки, прагне їх виявити, усвідомити, пояснити. Філософія озброює політологію світоглядом, загальними методами пізнання й теорією мислення, розумінням змісту і соціальної зумовленості політичних явищ, досліджує загальні закони історичного розвитку та форми їх реалізації у діяльності людей, вивчає суспільство як цілісну систему. Політична філософія і політологія черпають матеріал з одного емпіричного джерела, але вивчають його різними засобами і на різних рівнях. Філософія, на відміну від політичної науки, не звертається до практики безпосередньо. Політичні явища й процеси з урахуванням їх місця і ролі як соціального цілого вивчає політологія[7, c. 32-34].

У пізнанні політичного життя істотна роль належить політичній історії (вивчення і фіксація політичного життя, особливостей його функціонування та розвитку в окремих країнах, з'ясування причинних зв'язків політичних явищ та ін.). Відомі французькі політологи Ж.-П. Кот і Ж. Муньє називають політичну теорію «кровною дочкою історії та права». Для розуміння сутності й функціонального призначення політичних явищ, інститутів важливо знати історію світових політичних вчень, яка досліджує виникнення і розвиток теоретичних знань про політику, владу, державу, право, демократію, генезис політичних категорій, їхній вплив на політичне життя.

Особливого значення у вивченні політичного життя суспільства набуває політична економія. Дехто з учених вважає, що нова політична економія повинна стати основою сучасного напряму в дослідженні політики. Це загалом спірне судження не позбавлене раціональної основи, оскільки без політичної економії не можна зрозуміти природи соціальних суб'єктів, громадянського суспільства. До того ж розвиток різних форм власності, який веде до подальшої диференціації соціальних і політичних інтересів у суспільстві, істотно впливає на характер політичної діяльності, формування наукових уявлень про неї.

Соціологія політики як суспільна наука вивчає соціальні інститути, організації як засоби діяльності соціальних суб'єктів, а отже, закономірно, що політологія використовує результати й методи соціологічного пізнання, характеристики різних соціальних груп. Щодо питання про співвідношення політології та соціології політики існують різні підходи. Деякі вчені розглядають соціологію політики як галузь науки на межі соціології та політології (С. Липсет, Р. Беспотис), вважаючи, що вона, на відміну від політології, досліджує вплив суспільства на державу, суспільного ладу на політику. Інші (В. Іванов, В. Пазенок) вказують, що соціологія політики дає уявлення про те, як певні соціальні зрушення позначаються на функціонуванні політичної системи. Інші вчені, зокрема Ж. Тощенко, ототожнюють політологію і соціологію політики як найбільш загальні науки про політику.

У вивченні політичного життя суспільства важлива роль належить юридичній науці як системі знань про державу і право, про об'єктивні закономірності їх виникнення і розвитку. Юридична наука розробила понятійний апарат, який активно використовує політологія (держава, демократія, державна влада, право, законність, політичний режим тощо).

Незважаючи на те, що науки про суспільство висвітлюють різні аспекти політичного життя, демократичний суспільний розвиток виявив потребу в науці, яка б критично осмислювала існуючі політичні системи, режими, механізми реалізації політичної влади, участь соціальних спільнот у політичному процесі, політичні ситуації тощо. За тоталітарного режиму, коли роль суспільних наук зводилася здебільшого до коментування і виправдання існуючих порядків, не було необхідності в розвитку політології. Істотним чинником активізації став вихід мільйонів людей на арену політичного життя, зростання взаємозалежності й суперечливості сучасного суспільства, становлення молодих незалежних держав. За цих умов посилюється взаємодія політичних процесів і політичних систем різних країн, що дає змогу бачити не тільки їх відмінність, а й схожість[9, c. 36-38].

Спільні зусилля спеціалістів у різних галузях суспільствознавства, політичних наук, публіцистики, професійної журналістики і політиків-практиків покликані сформувати сучасне політичне знання. Як і всі інші галузі сучасного суспільствознавства, політологія має на меті виробити знання, які дадуть змогу орієнтуватися в навколишньому світі й завдяки цьому активно освоювати, перетворювати його, передбачати й свідомо формувати політичну сутність суспільства, упорядковувати стосунки між людьми на засадах загальнолюдських ціннісних орієнтацій.

4. Політична наука в сучасній Україні: основні завдання, шляхи розвитку і перспективи

У роки радянського політичного режиму, панування марксистсько-ленінської ідеології політична думка в Україні фактично не просунулась уперед порівняно з ідеями та думками, висловленими її найвидатнішими представниками в дореволюційні часи та в еміграції. Це пов’язано, насамперед, з тим, що в СРСР політичну науку переважно репрезентувало таке вузькокласове і догматичне вчення, як «науковий комунізм». Критично-аналітична його функція була притлумлена виправдально-захисною, а методологічно-концептуальні засади здеформовані ідеологічною парадигмою поділу людства на «своїх» і «чужих». Тому, здобувши незалежність, Україна вимушена була починати фактично з азів політичної науки, без якої неможливий демократичний розвиток жодної держави.

У 90ті роки XX ст. в Україні розпочався справжній політологічний ренесанс. Поступово були реформовані старі й створені нові кафедри політології у вузах, виникли відповідні відділи в академічних інститутах, наукові установи. Звичайно, все це з´явилося не на порожньому місці. Безцінним для політологічного відродження України став досвід світової політичної науки, насамперед закордонних установ, де постійно вивчають українську політичну думку, розвивають політичну науку та аналізують сучасні політичні проблеми й перспективи розвитку нашої держави.

Український соціологічний інститут у Відні (УСІ).

Перший науковий український заклад в еміграції. Заснований наприкінці 1919 p. M. Грушевським, став основним місцем його наукової діяльності впродовж перебування за кордоном. Тут він видрукував чимало наукових праць, у тому числі політологічного характеру, вів лекційну, пропагандистську та наукову роботу. Проіснувавши до 1922 p., інститут підготував і видав друком монографію М. Грушевського «Початки громадянства (генетична соціологія)», у якій обґрунтував свої погляди на державу і націю, а також «З починів українського соціалістичного руху. Михайло Драгоманов і Женевський соціалістичний гурток» — збірник матеріалів про піонерів української політичної думки М. Зібера, М. Драгоманова, С. Подолинського. Видавав також монографії співробітників інституту.

Український вільний університет (УВУ). Науково-педагогічний та видавничий український заклад, заснований у січні 1921 p. y Відні. З жовтня 1921 до 1945 року функціонував у Празі, а з 1945 р. — у Мюнхені. З 1921 до 1945 року тут було захищено 132 дисертації, зокрема 95 — з політичних та юридичних наук, видано 5 збірників і 27 окремих томів наукових праць.

Український науковий інститут у Берліні (УНІБ). Функціонував як філіал Берлінського університету Фрідріха Вільгельма з листопада 1926 р. Дослідження в галузі політології і політичної історії України розгорталися на кафедрах української державності й української історії, які очолювали В. Липинський і Д. Дорошенко[11, c. 41-43].

Східно-Європейський дослідний інститут ім. В. Липинського. Діє з 1963 p. y Філадельфії (США). Тут зберігають, опрацьовують та публікують архівні матеріали і творчий доробок В. Липинського, інші документи, пов´язані з новітньою історією України.

У 90ті роки XX ст. заявили про себе і вітчизняні політологічні центри, новостворені ті, що розгорнули свою діяльність на базі існуючих установ. До них, зокрема, належать:

Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Науководо-слідницька установа, де досліджується широке коло правових, політичних та міжнародних проблем, що мають важливе значення для розвитку юридичної науки і становлення української правової держави. Утворений 1969 р. на основі Сектора держави і права АН УРСР, заснованого в 1949 р. Головні напрями наукових досліджень — теоретичні й прикладні проблеми формування України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави; правова система України; роль закону в регулюванні суспільних відносин, ефективності реалізації чинного законодавства; історія розвитку політико-правових інститутів в Україні; політологічні аспекти державно-правового будівництва в республіці; права і свободи людини і громадянина та ін. Інститут видає збірник «Правова держава» і щорічник наукових праць з юридичних і політологічних питань «Держава і право», є співвидавцем журналів «Право України», «Підприємництво, господарство і право», здійснює видання багатотомної «Юридичної енциклопедії».

Українська асоціація політологів. Утворена в березні 1991 р. з метою сприяти розвиткові політичних наук в Україні, підготовки наукових кадрів, вироблення рекомендацій для поліпшення соціальнополітичної ситуації в республіці, експертної оцінки нормативних актів і політичних рішень державних органів, підтримки зв´язків і обміну досвідом із політологічними центрами зарубіжних країн і міжнародних організацій.

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України — науководослідницька установа, утворена 1991 p. y Києві. Головний напрям діяльності — дослідження закономірностей політичного розвитку та етнонаціональних процесів. У структурі інституту діють відділи етнополітології, теоретичних та прикладних проблем політології, національних меншин та ін., а також наукові центри політичних технологій, історії політології, проблем церкви та етноконфесійних досліджень. Видає «Наукові записки Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України». Є співзасновником журналів «Політична думка», «Людина і політика», «Український історичний журнал».

Українська академія політичних наук (УАПН). Добровільна громадська організація, що об´єднує науковців, викладачів навчальних закладів, працівників органів державної влади та управління, місцевого самоврядування з метою сприяння розвитку політичної науки, науковим дослідженням у галузях історії політичної думки, методології, теорії політики, прикладної політології. Створена 1993 р.

Утвердженню політичної науки в українському суспільстві в сучасних умовах значною мірою сприяє система вищої і частково середньої освіти в Україні, яка зорієнтована на утвердження політичних знань у молодіжному середовищі. Сучасній політичній науці належить вирішити низку суттєвих завдань, серед них: окреслення кола найголовніших проблем, на яких має зосередитись на етапі свого становлення вітчизняна політична наука; розвиток прикладної політології задля встановлення в суспільстві цивілізованих норм і методів здійснення політичної влади; підготовка і перепідготовка кадрів політологів-викладачів, науковців і професійних політиків загальнодержавного та місцевого рівнів; налагодження та підтримка зв’язків із світовими політологічними центрами і школами; формування в людей високого рівня політичної та правової культури.

Становище вітчизняної політичної науки на сучасному етапі проаналізував 24—27 жовтня 2000 р. Всеукраїнський науково-практичний симпозіум з проблеми «Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку», учасники якого відзначили значне зростання в останні роки рівня політичної освіченості громадян, активізацію наукових розробок, накопичення певного досвіду викладання політології[10, c. 27-29].


Висновки

Політологія як наука вивчає політичне життя суспільства в його різноманітних виявах, заглиблюючись у таємниці політики і влади, закономірності діяльності політичної еліти, партій, лідерів, соціальних верств і народних мас. Вона сприяє виробленню світоглядних і ціннісних настанов, вмінню пов´язувати політичні знання із суспільно-політичною практикою. Закорінені в давніх часах спроби збагнути особливості політичного розвитку людської цивілізації постійно розвиваються і вдосконалюються, збагачуючи світову суспільно-політичну думку, синтезуючи й систематизуючи політичні знання.

Отже, у найзагальнішій формі політологія являє собою науку про політику та її взаємовідносини з людиною і суспільством. У цьому визначенні людина є суб'єктом, який започатковує дію, і, найголовніше, він є метою цієї дії. Таким підходом об'єкт політологічного дослідження нібито звужується до аспекту політичної антропології, але в даному випадку "людина в політиці" розглядається не просто і не лише як предмет вивчення поряд з іншими (об'єктивна політична реальність, політичне спілкування, проблемне поле пізнання політичних процесів, політико-історичний процес і т. ін.), а й є вихідною величиною, з якої починає конструюватися система знань про політичну дійсність і якою завершується, констатуючи цим свої засади, єдинолюдина як мета.

Узагальнюючи зміст і завдання науки про політику, можна дійти висновку, що предметом політології є вивчення закономірностей і випадковостей становлення та розвитку взаємовідносин соціальних суб'єктів (особи, соціальних груп, політичних партій, націй, держав тощо) з приводу політичної влади, організації політичних систем в окремих суспільствах та їхню взаємодію на міжнародній арені.


Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

3. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

4. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. - К.: Академія, 2003. - 303 с.

5. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

6. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. - К.: Довіра, 2004. - 599 с.

7. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. - 2-є вид., перероб. і доп.. - К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. - 287 с.

8. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - К.: ВД "Ін Юре", 2006. - 519 с.

9. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний словник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. - К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. - 311 с.

10. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. - Суми: Університетська книга, 2001. - 405 с.

11. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. - К.: Либідь, 2002. – 573 с.

загрузка...
Top