Політологія та її характеристика

1. Предмет, структура і завдання політології.

2. Роль парламенту в житті держави. Основні ознаки й особливості парламентської влади.

3. Політична етика.

Список використаної літератури.


1. Предмет, структура і завдання політології

Предметом політології є політичне життя в цілому, з’ясування його головних компонентів, тенденцій зв‘язків і змін з іншими сферами суспільного життя.

Об’єкт науки визначається конкретними завданнями, які стоять перед дослідниками політики. Ними є ті області політичного життя, які безпосередньо вивчаються, наприклад, політичні відносини, політична система, політичні процеси тощо.

Методами називаються конкретні засоби засвоєння знань про політику. Ними є:

· загальні методи дослідження (соціологічний, культурологічний, функціональний, поведінковий, системний, інституціональний, антропологічний, порівняльний, історичний);

· загальнологічні методи (аналіз та синтез, індукція та дедукція, абстрагування та сходження від абстрактного до конкретного, сполучення історичного та логічного аналізу, уявний експеримент, моделювання тощо);

· методи емпіричних досліджень(використання електоральної статистики, анкетний опит, теорія ігор, спостереження, аналіз документів, лабораторний експеримент).

Політологія як наука здатна виконувати об’єктивно корисні для суспільства функції:

· пізнавальна, яка здійснюється в процесі утворення точного образу політики, виявленні основних закономірностей, тенденцій змін, формуванні уявлень про її компоненти;

· прогностична, що дозволяє здійснювати більш-менш точні передбачення майбутніх політичних подій;

· практична, реалізується як вплив на управління;

· ідеологічна, сприяє обгрунтуванню і пропаганді політичних ідеалів, цінностей, цілей, реалізація яких об’єктивно відповідає інтересам соціальних спільнот, визначає стратегію і тактику політичної діяльності, політичної поведінки;

· культурна збагачує уявлення людей про засоби досягнення політичних цілей, формує образи бажаних подій, утворює ціннісні ідеали;

· виховна, в ході реалізації якої складаються необхідні в демократичному суспільстві передумови, навички участі громадян у політичному процесі.

Завдання політології:

· виявлення і передбачення обертової постійності у структурі, сутності і логіці політичної поведінки;

· прояснення політичних процесів;

· наукове консультування;

· соціальне конструювання (реформування, зумовлене потребами суспільства.

Структура політології складається з:

· історії політичної думки, що вивчає етапи еволюції, уявлень про політичне життя та його компоненти, які існували в різні історичні епохи;

· політичної філософії (філософії політики), яка здійснює формування категоріального апарату політичної науки;

· політичної соціології, яка вивчає конкретні політичні явища і процеси, побудовані на аналізі емпіричних даних;

· політичної психології, яка вивчає політичну поведінку і її мотивацію, особливо у масових формах;

· політичної антропології, об’єктом якої є людина, яка займається політикою, досліджує умови входження людини в цю сферу соціального життя.


2. Роль парламенту в житті держави. Основні ознаки й особливості парламентської влади

Парламент- це виборний колегіальний орган, який має переважні права у сфері законотворчості. Завдяки парламенту у країні створюються, розвиваються і зберігаються демократичні форми правління. Роль парламенту в житті суспільства кожної країни є різною. Проте у діяльності парламентів світу є багато спільного, що заслуговує на вивчення і використання набутого досвіду в діяльності інших законодавчих органів.

  • Парламент відіграє важливу роль в управлінні країною, у формуванні її державної політики, але для цього потрібно, щоб виконувалися такі умови:
  • Парламент повинен бути здатним до ефективного функціонування, уникати внутрішніх конфліктів і чітко дотримуватися свого регламенту, тобто своїх власних правил гри.
  • Парламент повинен володіти всебічною інформацією про стан справ у державі на тому ж рівні, що й виконавча влада, яка має у своєму розпорядженні величезну інфраструктуру. Такої інфраструктури парламент мати не може тому, очевидно, він повинен отримувати інформацію не тільки від своїх служб, а й безпосередньо від виконавчої влади.
  • Парламент повинен мати структури, які б забезпечували постійні комітети, парламентарів аналітичними матеріалами з різних проблем державного будівництва, політики, економіки, культури, освіти, медицини, новітніх технологій.

Розробка законів та інших законодавчих актів є безпосереднім обов'язком парламенту і його діяльністю, що відбувається постійно. Справа в тому, що постійна зміна суспільних відносин вимагає постійного вдосконалення правової системи суспільства. Тому парламенти всіх країн безперервно працюють над тим, щоб їхні закони відповідали вимогам часу. Як показує історичний досвід, представницькі органи, обрані народом, найкраще виконують функцію законотворення, хоч у деяких країнах (Франція, Іспанія) уряди також мають делеговані повноваження видавати законодавчі акти- ордонанси.

Парламенти приймають Конституцію країни, вносять до неї зміни, приймають конституційні і звичайні закони, щорічні закони про державний бюджет і поправки до них.

Поряд з законодавчими, контрольні функції є важливою сферою діяльності парламенту. В парламентах різних країн контрольні повноваження можуть бути надзвичайно різноманітними. Це залежить від ролі, яку відіграє парламент певної країни у системі державного управління.

Для виконання контрольних функцій парламент повинен мати доступ до необхідних джерел інформації. Конституція і закони країни повинні надавати парламенту і його комітетам повноваження, що зобов'язують органи виконавчої влади, організації і приватних осіб надавати інформацію на запит парламентарів.

Конституції і закони країн розвинутої демократії надають парламентам найрізноманітніші засоби для здійснення їх контрольних функцій: положення про письмові звіти урядових установ перед парламентом, можливість виклику державних чиновників до комітетів чи парламенту для надання свідчень з того чи іншого питання, депутатський запит, година запитань і відповідей, день уряду, можливість створення спеціальних контрольних органів, щорічний звіт уряду, звіти уряду про виконання окремих програм з різноманітних напрямків діяльності, можливість ведення депутатських розслідувань тощо. Права комітетів проводити розслідування мають особливу вагу для міжвладного балансу в питаннях, що стосуються марнотратства, шахрайства чи зловживання службовим становищем окремих представників виконавчої влади.

Визначальним фактором ефективного законодавчого контролю найчастіше є ті обсяги фінансових та технічних ресурсів, що можуть надаватися парламентом урядові для виконання урядових програм. Державне управління в сучасних умовах вимагає високої професійності як від законодавців так і від служб, що сприяють діяльності законодавчого органу. Парламентська структура передбачає використання цих служб для допомоги парламентарям у виконанні контрольних функцій, але для цього необхідна висока кваліфікація і професійність апарату, що забезпечує парламентський орган як технічними знаннями, так і досвідом.

Роль парламенту у призначенні посадових осіб виконавчої влади відрізняється залежно від того, який державний устрій існує в країні- парламентська чи президентська республіка. Загалом, в парламентських системах прем'єр-міністр і кабінет можуть у будь-який момент бути відправлені у відставку більшістю голосів членів парламенту. Там зазвичай голови уряду повинні заручитися належною підтримкою з боку парламенту і політичних партій ще до свого призначення. Фактично це дає можливість членам парламенту і особливо представникам партій більшості отримувати істотний вплив на наступні рішення прем'єр-міністра на своїй посаді.

В президентських системах голова виконавчої влади обирається на основі загального виборчого права, перебуває на посаді протягом визначеного терміну, має можливість бути незалежним у своїх діях, тому для балансу міжвладних відносин дуже важливо, щоб парламент мав певні важелі впливу на посадових осіб виконавчої влади, яких призначає президент.

Бюджетно-фінансові функції парламенту полягають у розробці і затвердженні національного бюджету. Це право обумовлюється Конституцією країни, регламентом парламенту і законодавчими актами.

Парламент приймає Бюджетну резолюцію, яка встановлює основні показники прибуткової і видаткової частин бюджету. Відповідно до прийнятої парламентом Бюджетної резолюції уряд розробляє Державний бюджет, у якому чітко визначає джерела і рівень фінансових надходжень, а також всі необхідні витрати за певними категоріями і розподіл фінансів між регіональними бюджетами.

Бюджет, розроблений урядом і узгоджений з бюджетним комітетом, подається на розгляд парламенту. Парламент має певні часові межі для його розгляду і прийняття. Неприйняття бюджету парламентом у багатьох країнах призводить до відставки уряду.

Складення і затвердження бюджету є копіткою справою, що пов'язана з вирішенням питань раціональності розподілу бюджетних коштів за категоріями видатків та між регіональними бюджетами. В умовах дефіциту ресурсів і розмаїття цілей політичних діячів, задіяних в процесі прийняття державного бюджету важко досягти оптимальності розподілу грошей між відомствами, установами, регіонами тощо.

Внутрішньополітичні функції парламенту визначаються конституцією держави. Вони обумовлюються тими повноваженнями парламенту, які надаються йому для забезпечення політичних, економічних, соціальних, культурних і екологічних прав громадян.

Верховна Рада України має в цій сфері наступні повноваження:

• затвердження загальнодержавних програм економічного, соціального, національно-культурного, науково-технічного розвитку, охорони довкілля;

• затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації;

• визначення правових засад вилучення об'єктів права приватної власності;

• прийняття відповідних законів щодо основ соціального захисту, форми і виду пенсійного забезпечення, засад регулювання праці і зайнятості, шлюбу сім'ї, охорони дитинства, материнства, виховання, освіти, культури, охорони здоров'я, екологічної безпеки.

Парламент може мати суттєвий вплив на ведення міжнародних справ країною. В обсяг його повноважень входить визначення основних засад зовнішньої політики. Однак парламенти непридатні для ведення повсякденної роботи у сфері міжнародних відносин, для цього відповідні повноваження надаються спеціальним державним установам виконавчої гілки влади (наприклад, Міністерству закордонних справ).

Виконавча влада відповідає за ведення міжнародних справ, бо навіть прогнозований перебіг подій на міжнародній арені потребує негайної реакції. Міжнародні переговори, як правило, потребують фахівців-дипломатів і конфіденційного обговорення. Парламент у такому режимі діяти не може. Проте він слідкує за діями уряду на міжнародній арені, може обговорювати політику і дії уряду, і навіть ініціювати свої власні розслідування з приводу міжнародних проблем.

До повноважень парламентів належить також ратифікація міжнародних договорів.


3. Політична етика

Політична етика — відкрита система положень, аргументів, поглядів. Їй притаманна гнучкість, здатність до творчого оновлення норм. Однак незмінними є головні принципи — визнання значущості й пріоритету моральних чинників у політиці, орієнтації на такі цінності, як свобода, права, добробут людей. Адже тільки завдяки їм політика здатна реалізувати свій моральний потенціал. На початку XXI ст. необхідність у гуманістичній, морально відповідальній політиці стає загальнолюдською потребою, актуалітетом людської цивілізації.

На сучасному етапі і в Україні заявила про себе тенденція перекладати всю відповідальність за долю нації на владу, що є свідченням недостатньої політичної, історичної обізнаності її активних носіїв. Хибність такої точки зору пояснюється тим, що державна влада на сьогодні роз'їдена корумпованістю, клановістю бюрократії, її зрощенням з тіньовим капіталом і криміналітетом. Ідеал : громадянського суспільства став значно віддаленішим. Усі ці проблеми носять етичний характер, породжують зневіру в існуючу владу, ускладнюють реформи.

Українська політична культура теж демонструє свою нездатність до гармонізації соціального порядку, упорядкованих інституціональних відносин в умовах ослаблення традиційних ієрархічних владно-правових відносин. За ідеологічними параметрами вона ще перебуває під впливом соціалістичного ідеалу (зрівнялівка, колективізм, тоталітаризм), демонструючи водночас і тенденцію до певної деідеологізації. Політична культура сучасної України є культурою маргінального суспільства, (наділеного взаємовиключними рисами), що виявляється і в орієнтації громадян на взаємозаперечуючі цінності: 33% вважають, що капіталістична система найбільш сприятлива для республіки, 25% — не мають визначеної позиції, і лише 42% переконані, що західний тип розвитку їх не влаштовує. Цей феномен пов'язаний з амбівалентною (роздвоєною) суспільною свідомістю. Отже, замість внутрішньої мобілізації українського суспільства спостерігається своєрідний його розлад.

Особливості політичної етики українського суспільства зумовлені географічним положенням нашої країни на так званому розломі культур, соціально-політичних орієнтацій: якщо центральні, західні регіони орієнтуються на європейські стандарти, то на сході більшою популярністю користуються євроазіатські. До того ж якщо цілі й ідеали української громадськості близькі до західних, то спосіб життя ближче до східного. Україна завжди прагнула брати участь у європейській політичній грі, але при цьому часто користувалася методами східного походження.

Політична етика сучасного українського суспільства багато в чому зумовлена непідконтрольністю влади, пріоритетністю державних цілей перед правами особистості, перевагою прагматичних міркувань перед системними гарантіями, переважанням традиціоналізму над динамізмом. Наприклад, на вимогу європейської громадськості в Україні нещодавно було скасовано смертну кару. Це справді серйозний крок не тільки з погляду політичної етики, але й загальнолюдської. Але кошти для довічного утримання засуджених повинен вишукувати начальник колонії.

Безліч прикладів історії переконують, що східна політика орієнтована на могутність, силу, а не на право чи політичну етику. Україні частіше випадало мати справу саме з такою політикою, і, зрозуміло, в її політичній етиці можна знайти чимало “азіатських” слідів — авторикратизм, геронтократію, патріархізм, таємну дипломатію, схильність до силових методів тощо.

У цьому зв'язку важливо визначити деякі протиріччя між політикою і мораллю, що розриває цілісність політичної етики в суспільній свідомості. Ці протиріччя є тлом, на якому формуються політичні відносини у суспільстві.

Першим з них є морально-психологічне протиріччя між “бажаним і дійсним”. Вельми тривалий розрив між ними майже завжди знаменує розкол, внутрішню кризу особистості, а нерідко лукавство й облудність душі. Те ж відбувається, якщо народові не вдається організувати своє життя за власними принципами, узгодити своє бажання із соціальним порядком. Явища такої незгоди спостерігалися в минулому, наприклад, коли суспільство так і не дочекалося здійснення обіцянки М. Хрущова “про остаточну побудову комунізму”. Простежуються вони і в теперішній українській історії. Так, прийняття нової Конституції України дало підставу для твердження про завершення початкового етапу становлення демократичної, соціальної, правової держави і про початок переходу до наступного періоду — “втілення принципів та норм Конституції у реальне життя суспільства і держави, в життя кожної конкретної людини, що живе в Україні”. Та через деякий час з новою гостротою постала суперечність між продекларованими нормами, реальною можливістю і бажанням їхнього втілення. Йдеться насамперед про тричленну вербальну конструкцію: “демократична, соціальна, правова держава”, яка й досі є недосяжною.

Навіть реальні зрушення щодо ідеалів демократії не викликають адекватної реакції у зв'язку із невірою в політичні ідеали, що їх висуває влада, і в можливість їх здійснення. Більшість подій останніх років XX ст., початку XXI ст., схоже, відбуваються “поза народною душею”.

Інша етична колізія, пов'язана з поняттями “ми” і “вони”, утворює основний нерв етичної проблематики в індивідуальній і політичній моралі. “Ми” — це ті, хто не має влади, вважає себе “простим народом”, і “вони” — ті, які цю владу мають і розпоряджаються нею. Зміст політичної моралі “ми” відповідає явному, офіційному, що підлягає правовому контролю; “вони” — таємному, неофіційному, що випадає зі сфери правовідносин. Але якщо велика частина соціальних відносин випадає зі сфери суспільного і правового контролю, це свідчить про неадекватність соціальної системи суспільній практиці. У помірних розмірах ця неадекватність може компенсуватися політичною мораллю, у непомірних — призводить до розкладу політичної моралі, руйнації соціальної системи. Факти аморальності представників вищої влади сприймаються як моральна індульгенція для широких верств населення, що виражається у відхиленні від оподаткування, від ліцензування професійної діяльності, у діяльності в обхід законів, подвійній бухгалтерії, співробітництві правоохоронних органів із тіньовими структурами тощо. Доки така практика визнаватиметься населенням морально припустимою, про реалізацію ідеалу соціально-правової держави й мови не може бути.

Ще одна колізія, яка набуває відчутного значення для формування політичної етики, пов'язана із зростанням претензій громадян до апарату щодо участі їх в управлінні державою. Апарат, всупереч претензіям громадян, прагне відтиснути від політики маси людей, намагаючись водночас створити ілюзію їхньої участі в ній. Для цього культивуються загальні форми участі громадян у політиці: вибори, референдуми, інші політичні акції, за допомогою яких людей залучають до політичної сфери. Квазіполітика охоплює всю сферу зв'язків держави з суспільством, всі типи політичного мислення. Але якщо політичні функції існують у межах певних форм, то індивіди змушені керуватися абстрактними критеріями. Люди не аналізують того, що політичні форми соціального буття витворені ще до їхнього народження, існують поза волею і свідомістю індивідів. Індивід може лише вибирати, керуючись щодо них своїм політичним ідеалом (якщо він є). Сприяючи політиці правлячих сил, він може одержати свою частку влади: стати партійним або державним діячем, членом державного апарату тощо. У свою чергу, влада розподіляється серед індивідів. Звичайно, свою частку влади він може одержати і не поділяючи політики правлячих сил, а просто прагнучи певного статусу в суспільстві. А це і є питанням етичного порядку. До влади приходить багато випадкових людей, а політична етика передбачає наявність моральних переконань і відповідальності за свої вчинки. Це насамперед стосується професійних політиків, які повинні виходити не з кон'юнктурних міркувань, а мислити державними категоріями, зіставляти свої дії з моральними цінностями та нормами, оцінювати наслідки своїх діянь. Тому моральна культура політичного діяча передбачає не просто професіоналізм у роботі, а й виняткову повагу до інтересів країни та її громадян, уміння раціонально користуватися владою, демократично поводитися з опонентами, опозицією, бути здатним до компромісів, принципово відстоюючи державну і громадянську позиції. Свідченням моральної цілісності державних і громадсько-політичних діячів є їх високі вольові якості, уміння дотримуватись єдності слова і діла, виявляти реалізм в оцінці власних результатів і державної політики, нетерпимість до некомпетентності, догматизму, застою.


Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

3. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

4. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. - К.: Академія, 2003. - 303 с.

5. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

6. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. - К.: Довіра, 2004. - 599 с.

загрузка...
Top