Політологія

Вступ.

1.Становлення політичної думки Нового часу.

2. Громадсько – політична діяльність, її види та критерії.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

За Нового часу сформувалися основні національні школи високорозвинутої політичної думки, вдосконалювалися актуальні й для сьогодення політичні ідеї.

Англійська політична думка найвищого злету сягнула у творчості філософа і природознавця Томаса Гоббса (1588—1679) — автора знаменитого «Левіафану» й одного з головних фундаторів класичного лібералізму Джона Локка (1632—1704). На думку Гоббса, людина — не суспільно-політична істота, а егоїстична тварина («людина людині вовк»). Рівна від природи, вона отримує «право на все», яке в умовах суцільного егоїзму, честолюбства перетворюється на «право ні на що», на війну всіх проти всіх. Для формування стану «людина людині бог» виникає штучна інституція — держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на фізичне життя. Безмежні права держави зосереджуються в руках абсолютного монарха, а тому поділ влад на гілки неприпустимий, бо знову призведе до громадянської війни. Влада суверена-монарха не підлягає контролю, він — над законом. За Гоббсом, держава — це і є суспільство, а суспільство — і є держава, які підносяться над людиною.

Отже, політична діяльність є основою перетворення суспільства. Найвищою формою прояву політичної діяльності, спрямованої на досягнення соціально-економічних і політичних цілей, є політична активність. Водночас стимулює її демократизація суспільно-політичного життя. Політична діяльність в її активних формах забезпечує поступовість історичного розвитку.


1.Становлення політичної думки Нового часу

Локк був виразником ліберально-конституційного (ліберально-демократичного) напряму англійської політичної думки. У праці «Два трактати про державне правління» він першим серед мислителів на концептуальному рівні в ланцюжку «особа — суспільство — держава» поставив на перше місце особу (потреби й інтереси людини), на друге — потреби й інтереси суспільства і лише на третє — потреби й інтереси держави. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини класичного лібералізму.

Держава, за Локком, виникла не внаслідок «війни всіх проти всіх», а з первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей для забезпечення цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної власності. Люди, передавши державі права, не втрачають їх. Держава оберігає такі права. А найдосконалішою формою держави є не абсолютна, а конституційна монархія. Гарантом запобігання в ній політичної сваволі щодо особи повинен бути поділ влад на законодавчу, виконавчу (в т. ч. і судову) та союзну (займається зовнішньою політикою). Такий поділ слід здійснювати на засадах і принципах верховенства закону, якому підпорядковуються всі, в т. ч. й законодавці.

Внаслідок революційних подій в Англії та концептуальної діяльності політичних мислителів з´явилися два нормативних акти, які справили неабиякий вплив на політичну думку — Хабеас корпус акт 1679 р. та Білль про права 1689 р. Разом з Великою хартією вольностей 1215 p. вони становили хоч і несистематизовану, але першу в світі юридичну конституцію держави і донині вважаються частинами сучасної неписаної Конституції Великобританії.

Вагомий внесок у розвиток політичної думки зробив французький правознавець, просвітник, один із засновників новітньої політичної науки Шарль Луї Монтеск´є (1689—1755). У своїх працях — «Персидські листи», «Роздуми про причини величі римлян і їх занепаду», «Про дух законів» — він наголошує, що головне завдання держави — забезпечити людині політичні свободи (можливість робити все, дозволене законами, і не робити того, що законами заборонено, бо тоді такої свободи не буде ні для кого), і громадянські свободи (спокій духу, відчуття громадянської безпеки, запобігання необґрунтованим приватним і публічним звинуваченням індивіда, гуманне кримінальне законодавство, неухильне дотримання правил судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку посадових осіб, суворе дотримання законів і непорушний режим законності) [2, c. 78-79].

Монтеск´є стверджував, що таке забезпечення політичних і громадянських свобод можливе лише за існування в державі незалежних одна від одної гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Саме незалежність, а не розподіл функцій між ними, ставив Монтеск´є на перше місце, розуміючи, однак, що реально в політичному житті може йтися лише про незалежність суду. Але судову владу в державі не уособлює ніхто, і тому вона начебто позбавлена владних функцій. Для досягнення справжньої незалежності суддів Монтеск´є пропонує запровадити досвід Франції щодо купівлі-продажу суддівських посад, і «уособлення» цієї влади в присяжних (виборних народних представника, яких періодично скликають на спеціальні сесії). Незалежність законодавчої та виконавчої влади, за Монтеск´є, має відносний характер, бо насправді в системі стримувань та противаг існує своєрідна «незалежна залежність», коли одна влада не дає змоги іншій зловживати своїми функціями, що і є гарантією забезпечення прав і свобод громадян. Законодавчу владу, на його думку, має уособлювати двопалатний парламент, який складався б з нижньої — народної палати, депутати до якої обиралися б на основі всезагального виборчого права всім населенням, і верхньої — аристократичної палати, палати перів, члени якої призначаються з представників пануючих верств і передають посади своїм спадкоємцям. Такій моделі властиві відносна незалежність палат, розподіл їх функцій і стримування, позаяк обидві палати наділені правом призупинення або скасування рішень одна одної. Ухвалені парламентом закони обов´язкові для виконання виконавчою і судовою гілками влади, тобто законодавці мають пріоритет, але в тому разі, якщо самі підпорядковуються законам.

Найважливішою рисою виконавчої влади Монтеск´є вважав швидкість дій. А це можливо за умови, коли вона зосереджена в руках однієї особи — монарха. Для врівноваження законодавчої і виконавчої влади парламент перебирає на себе фінансові, військові й інші управлінські функції, одноособово вирішує, затверджувати чи не затверджувати конкретний нормативний акт. Монтеск´є припускає, що така система стримувань інколи паралізовуватиме діяльність парламенту і короля. Але обставини все одно змусять їх шукати узгоджені рішення.

На його думку, над політичними і громадянськими свободами індивіда нависає загроза не тільки тоді, коли різні види влад узурпує один державний орган або особа, а й коли різні влади очолюють представники одного стану, однієї партії. Жодна з влад не повинна володіти повноваженнями скасовувати рішення перших двох, але кожна може призупинити ухвалу, яка суперечить законові. Іншими словами, гілки влади стосовно одна одної виконують ще й контрольні функції. Монтеск´є блискуче обґрунтував механізм забезпечення прав і свобод людини і громадянина, що інтегрувалися як з радикальними устремліннями молодої буржуазії, так і з консервативними прагненнями дворянства. Водночас він доводив, що скасування привілеїв панів, духовенства, дворянства, міщан призведе до деспотичної народної держави.

Монтеск´є обґрунтовано вважають засновником теорії правової держави, яку він розглядав з позиції географічної школи. Згідно з нею, найбільший вплив на правову систему конкретної країни («дух її законів») справляє клімат. У південних широтах спекота знесилює людей, робить боязливими, лінивими, схильними до неволі, до невідповідного природним правам і здоровому глузду рабства, до сприйняття деспотичної влади, втрати власної свободи і незалежності. Тому тут необхідні суворі закони, які б змушували людей до продуктивної праці під страхом покарання. Крім того, сприятливе землеробство за теплого й вологого клімату, родючого ґрунту паралізує волю громадян, які занурюються в індивідуальні справи, не прагнуть до більшої свободи. Народи, які мешкають у суворих північних умовах, як правило, загартовані в битвах за життя, у холоді й голоді, тяжкій праці. Вони войовничі, сміливі, роботящі, не схильні до рабства, наполегливо відстоюють свою державну незалежність, особисті права й свободи [7, c. 95-97].

Окрім географічного середовища, на «дух законів» впливає густота населення, економічний рівень країни, віросповідання. Скажімо, мусульманство тяжіє до деспотії, християнство — до монархізму, католицтво — до необмеженої монархії, протестантство — до демократії. Ще відчутніше визначає «дух законів» форма політичного правління в державі («природа уряду»). Монтеск´є при цьому виокремлює три справедливі (правильні) форми держави — демократію, аристократію і монархію та одну несправедливу (неправильну) — деспотію. Прихильно він ставиться до демократії, якій властиве тяжіння суспільства до чеснот і загального блага. Головним для аристократії мислитель вважає помірність (невибагливість), а монархії — честь. Всім їм притаманні відповідні правові системи: для демократії важливо законодавче закріпити рівність прав дітей при успадкуванні, заборонити накопичення багатств в одних руках; для аристократії — обмежити пишноти, щоб не викликати заздрощів у бідних; для монархії — зберегти власність, підтримати багате дворянство як силу і велич держави. Деспотія ж тримається на страху, свавіллі, закони їй не потрібні, бо деспот руйнує суспільство і спотворює природні права людини. Форма держави визначає не лише «дух законів», а й характер зовнішньої політики: для республіки — мир і поміркованість, для монархії — войовничість. Неабияке значення для держави має розмір її території: малій республіці загрожують завойовники; велика монархія здатна протистояти їм, але схильна до загнивання зсередини, до деспотизму. Тому невеликим державам доцільно об´єднуватись у федеративні утворення, де можна буде використати переваги малих і великих країн.

У політичній думці Нового часу особливе місце належить німецьким мислителям Іммануїлу Канту (1724—1804) і Георгу-Вільгельму-Фрідріху Гегелю (1770—1831).

Кант у працях «Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору», «До вічного миру», «Метафізичні начала вчення про право» та інших виклав основи німецької школи суспільного договору, природних прав людини, правової держави, нормативізму, громадянського суспільства, свободи особистості, співвідношення свободи, права і моралі, взаємовпливу моралі, права і держави, поділу влади, мистецтва політичного управління народом, зовнішньої політики. Пріоритетне місце в його політичному вченні посідає людина як істота емпірична (підпорядковується закону причинності й не може бути вільною) і як «річ у собі» (цілковито вільна і діє згідно з законами свободи, моралі). Кант формулює правила «категоричного імперативу» — морального закону: «Поводься так, щоб максима твоєї поведінки могла бути водночас і принципом усезагального законодавства» [1, c. 54-55].

За Кантом, людина може бути засобом тільки для досягнення відносної мети, а сама по собі є абсолютною метою, втіленням гідності, чистої свободи волі, волі в собі й для себе, незалежно від походження, становища в суспільстві; втіленням чеснот (вічних правил моралі), правил, однакових для всіх часів і народів. Мета людства — розвиток і здійснення свободи, громадянської рівності й справедливості, створення громадянського суспільства. Мета громадянського суспільства — щастя громадян, втілення принципу самоцінності кожної особистості. Мета держави — торжество ідеї права. Держава має бути правовою, де влада належить суверенному народу, але політичних прав у ній позбавлені «пасивні» громадяни (жінки, слуги, наймані робітники, підмайстри, матроси та ін.). Право не залежить від суспільних відносин, має у своїй основі природний усезагальний закон свободи, що є моральним законом, який повинні поважати всі, підпорядковуючись моральному обов´язку. Якщо ж особа керується іншими мотивами або нормами, такі дії будуть не моральними, а легальними — підпорядкованими праву, яке поділяється на природне і позитивне, публічне і приватне.

Форми політичного правління Кант поділяє на деспотичні, автократичні, аристократичні, демократичні та республіканські, віддаючи перевагу автократії — абсолютній монархії за наявності «короля з великим злетом душі, котрий вміє загнуздувати себе справедливістю». Демократія — «дуже складна» форма політичного правління. Перехід від абсолютної до конституційної монархії бажаний, але тільки за мирного реформування і дарування народу основного закону монархом. Поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову слід здійснювати на основі вза-ємопідтримки і координації владних гілок, а не на основі стримувань і противаг. Мирне реформування державної влади має проводити виконавча влада. Однак жодна з них не може бути власником, бо захопить все майно. Найголовніший обов´язок державної влади — охороняти приватну власність громадян.

У сфері міжнародної політики Кант обґрунтовував принципи дотримання договорів, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи інших держав, правомірності оборонних війн, недопустимості застосування жорстоких засобів ведення бойових дій, поводження з військовополоненими, шпигунства, таємних вбивств, пограбування мирного населення тощо. Визнаючи право народів на вічний мир, він висунув ідеї нейтралітету, обґрунтував право коаліцій, право гарантій у міжнародних відносинах. Його думки про всесвітнє громадянство, всесвітню федерацію незалежних і вільних держав і нині мають прихильників [8, c. 69-70].

У науковому доробку Гегеля найбільше значення для історії політичної думки мають праці «Філософія права», «Філософія історії», «Філософія духу», «Феноменологія духу», «Про виборчі реформи в Англії», «Звіт станового зібрання королівства Вюртемберг», «Компетенція Німеччини» та ін. Своє політичне вчення Гегель вибудовує за трьома аспектами діалектичного розвитку духу: суб´єктивний дух — об´єктивний дух — абсолютний дух; розглядає проблеми політики, права, держави, суспільства в площині об´єктивного духу, який аналізує з позиції духу абсолютного.

Гегель, заперечуючи традиційні природно-правові схеми та концепції суспільного договору, висунув власне бачення особистості, громадянського суспільства, держави, міжнародних політичних відносин. Історія, за Гегелем, переслідує мету еволюції свободи особистості у громадянському суспільстві, внаслідок чого «світовий дух» починає уявляти себе абсолютно вільним, історія «стає прогресом» в усвідомленні свободи і поділяється на такі етапи: давньосхідний, коли народи знали, що свобода належить одному; давньогрецький і давноримський, коли народи знали, що свобода належить групі людей; сучасний німецький, коли народи знають, що свобода належить усім. Людство проходить ступінь розвитку, де його природну єдність втілює сім´я. Виникнення великої кількості сімей покликало до життя громадянське суспільство. Найвищу природну єдність індивідів, що примирює і знімає всі суперечності, втілює держава. Народ, який не створив власної держави, є позаісторичною людністю. Необхідна передумова її виникнення — зародження «народного духу».

Громадянське суспільство, на думку Гегеля, — це суспільство власників. До нього належать вільні індивіди, котрі взаємодіють між собою в процесі реалізації власних потреб та інтересів переважно в суспільно-економічній сфері. Громадянське суспільство поділяється на стани (корпорації), охоплює поліцію і судові установи. У ньому всі рівні юридичне, за національністю, віросповіданням, але нерівні від природи, у соціальних взаєминах, у настроях, думках, обдарованнях, знаннях тощо. Нерівними є чоловік і жінка, тварина і рослина. Держава — вінець розвитку моральності. Як серцевина сім´ї та громадянського суспільства, вона передує їм, втілює їх єдність, знімає суперечності. Як найцінніший продукт об´єктивного духу, а не суспільного договору, держава синтезує суб´єктивне й об´єктивне в народному русі, стає носієм абсолютного духу і відповідає змістові абсолютної ідеї. Держава не може бути засобом служіння громадянам і суспільству, бо вона є засобом панування, найвищою з усіх цілей, її авторитет має безумовний божественний характер. Держава займається сферою політичної діяльності; загальнообов´язковими, об´єктивними і раціональними законами та власними інституціями забезпечує реалізацію прав і свобод громадян. Сутність держави — суверенітет, поділений між монархом і народом. Саме суверенітет дає їй змогу безмежно панувати над собою і над громадянським суспільством. Державна влада поділяється на законодавчу (депутати представляють і захищають інтереси станів), виконавчу (здійснюється урядом) та правлячу (втілює єдність законодавчої і виконавчої влади в особі монарха, який спирається на закон і поважає права та свободи підданих) [3, c. 58-59].

Значне місце Гегель відводив «зовнішньому державному праву», відкидав кантівську ідею «вічного миру», бо він «розбещує націю», виправдовував війни, завдяки яким, на його думку, вирішують «суперечності суверенітетів», охороняють нації від «застоїв та загнивання». На цій підставі його вважають теоретиком німецької національної державності, апологетом прусського шовінізму, предтечею тоталітарних режимів XX ст., критикують за зверхнє ставлення до «нижчих» народів, у т. ч. слов´ян, тощо.

Ідеї Гегеля справили значний вплив на Карла Маркса (1818—1883) і Фрідріха Енгельса (1820—1895) — німецьких політичних мислителів, основоположників однієї з найвпливовіших течій політичної думки в новітній історії людства — марксизму.

Стрижневі політичні ідеї марксизму: 1) істинне народовладдя можливе за скасування приватної власності на основні засоби виробництва, їх усуспільнення та подолання всіх інших видів відчуження; 2) досягнення в суспільстві повної соціальної справедливості, побудова його на соціалістичних засадах можливі або мирними засобами, або шляхом збройного повстання народу; 3) визначальними в політичному розвитку людства є матеріальне виробництво, стан продуктивних сил і виробничих відносин, взаємодія базису і надбудови, соціальне буття, класова боротьба тощо; 4) головною умовою перемоги революції та переходу до соціалізму є диктатура пролетаріату; 5) авангардом робітничого класу має бути комуністична партія, мета якої — завоювання політичної влади; 6) робітничий клас і його партія у своїй діяльності повинні керуватися гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», тобто принципом пролетарського інтернаціоналізму; не може бути вільним народ, який пригнічує інші народи; 7) державні й правові відносини можуть бути зрозумілими з матеріальних відносин, не закон — фундамент для суспільства, а суспільство — фундамент для закону; 8) громадянське суспільство — це сама людина в її суспільних відносинах, воно складається не з окремих індивідів, а відображає сукупність зв´язків і відносин, у яких індивіди перебувають один щодо одного; держава — механізм економічно наймогутнішого класу, який панує і політичне, але вона не є силою, зовні нав´язаною суспільству, а продуктом суспільства на певній стадії розвитку і прагне стати над суспільством; право — возведена в закон воля правлячого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя такого класу; політична влада — організоване насилля одного класу для пригнічення іншого; 9) буржуазний конституціоналізм, буржуазний парламентаризм, буржуазне всезагальне виборче право — формальні, урізані, а часом і фіктивні, а тому непридатні для побудови нового суспільства; 10) одне з головних завдань революції — зламати буржуазну державну машину й організувати її за типом Паризької комуни, поєднавши в одному органі функції законодавчої і виконавчої влади; 11) пролетаріат не задовольняється рівністю перед законом, бо потребує рівності громадянської, економічної, але не дрібнобуржуазної «зрівнялівки»; 12) центральне питання будь-якої революції — питання влади, революція є локомотивом історії, вищою формою класової боротьби і повинна бути перманентною, повстання — є революційне мистецтво, скидаючи будь-яку стару владу, революціонери не можуть спиратися на старі закони; 13) творцем історії є народ, а не герої, видатні особистості; 14) комуністична суспільно-економічна формація має дві фази — соціалізм і комунізм; 15) у комуністичному суспільстві не буде приватної власності, експлуатації людини людиною, держава й право поступово відімруть, поступившись громадянському самоуправлінню, класи будуть знищені, згодом зникнуть національні відмінності, протилежність між розумовою та фізичною працею, містом і селом, праця стане першою потребою життя, запанує повна соціальна рівність і принцип «кожний — за здібностями, кожному — за потребами», людство здійснить стрибок з царства необхідності до царства справжньої свободи, де вільний розвиток кожного стане умовою вільного розвитку всіх [5, c. 43-45].

Англійські та французькі мислителі й революціонери XVII—XVIII ст. справили величезний вплив на політичні погляди Бенджаміна Франкліна (1706—1790), Томаса Пейна (1737—1809), Джорджа Вашингтона (1732—1799), Джонса Адамса (1735—1826), Томаса Джефферсона (1743—1826), Джеймса Медісона (1751—1836), Олександра Гамільтона (1757—1804) та інших американських просвітників, багато з яких були ідейними натхненниками першої американської революції 1775—1783 pp., засновниками США. Відчутним був і їх зворотний вплив на європейські процеси, зокрема на французьку революцію, завдяки участі у творенні видатних політичних документів — юридичних конституцій окремих штатів, Декларації незалежності 1776 p., Статей конфедерації 1777 p., Конституції СІЛА 1787 р. та ін.

Республікансько-демократичну течію американської політичної думки представляли Б. Франклін, Т. Пейн і Т. Джефферсон, які сформували засади новітнього американського конституціоналізму, політичну доктрину незалежності північно-американських колоній, висловили розуміння процесу політичної історії, рішуче заперечували інститути рабовласництва й работоргівлі, обґрунтували американський конфедералізм і демократизм, своє бачення природних прав людини й суспільного договору, відстоювали принципи всенародного суверенітету, всезагального виборчого права, миролюбиво! зовнішньої політики, пріоритету людини над громадянським суспільством, а громадянського суспільства — над державою, верховенства закону, правової держави, проголошували право народу на революцію. Саме Т. Джефферсон класичну ліберальну формулу прав людини, сформульовану Д. Локком, «життя, свобода і власність», замінив на «життя, свобода і право на щастя».

Дещо інших політичних поглядів дотримувались американські федералісти — Дж. Адамс, Д. Медісон, О. Гамільтон та ін. Демократичну республіку вони розглядали як етап на шляху до встановлення конституційної монархії, обґрунтували доктрини політичного ізоляціонізму, не завжди з належною шаною ставились до прав людини, віддаючи перевагу інтересам держави, проповідували ідеї цензового виборчого права. Але їх заслугою є боротьба зі становим поділом суспільства і становими привілеями, перенесення ідей Локка й Монтеск´є про поділ влад на американський ґрунт, розробка форм і методів політичного збалансування владних гілок, їх структури і компетенції, шляхів зміцнення центрального федерального уряду, принципів судочинства, захист інтересів і свобод великих підприємців, пошуки засобів політичного компромісу. Завдяки майстерному володінню цим мистецтвом американська традиція вважає батьком Конституції США Д. Медісона, який знаходив компромісні варіанти не лише у її формулюваннях, а й у процесі її ратифікації штатами.

Отже, політичні вчення Нового часу, підсумувавши попередні досягнення громадсько-політичної думки та всебічно висвітливши проблему примирення через політику держави й суспільства, заклали основи формування й розвитку новітньої політології [2, c. 56-58].


2. Громадсько – політична діяльність, її види та критерії

Політична діяльність — вид суспільної діяльності суб'єктів політики, уособленої як потреба в сукупності осмислених дій, що ґрунтуються на врахуванні політичних інтересів, мобілізації політичної волі з метою досягнення політичних цілей.

Політична діяльність завжди тісно пов'язана з типом суспільних відносин. Зміцнення і підтримка його або руйнування й заміна іншою системою суспільних відносин — два протилежні напрями політичної діяльності, за якими розрізняються суб'єкти політично.

Аналіз політичної діяльності суб'єкта політики потребує з'ясування його політичних інтересів, політичних потреб, політичної свідомості, здатності до мобілізації політичної волі і визначення політичних цілей. Від рівня розвиненості цих складових елементів залежить і рівень культури політичної діяльності, її результативність, доцільність і законність.

За допомогою діяльності у сфері політики та в інших сферах реалізуються усвідомлені суб'єктами політики політичні інтереси.

Політичний інтерес (від лат. interest — мати значення) — першопричина, один з найголовніших важелів політичної діяльності, що криються за безпосередніми спонуканнями націй, народів, соціальних груп, особистостей, створених ними організацій, які беруть участь у політиці.

Множинність суб'єктів політики визначає і різноманітність політичних інтересів, а саме: загальнонародні, регіональні, відомчі, колективні, національні, соціально-групові, особисті. Усвідомлення суб'єктами політики цих політичних інтересів і реалізація їх у політичній діяльності, створення механізму такого втілення забезпечують політичну стабільність у суспільстві, а отже, і нормальний природний еволюційний розвиток політики, втілення в ній політичних потреб. Інтереси стають найсильнішими активізаторами політичної діяльності за умов досить зрілого соціального і політичного життя, коли суспільні класи і соціальні групи, усвідомивши глибинні стратегічні потреби, створюють політичні інституції і механізми задоволення їх. На менш зрілих стадіях, як зазначав видатний російський політолог і правознавець Б. Чичерін, активну роль можуть відігравати не інтереси, а забобони [6, c. 145-147].

Політичні потреби виявляються і реалізуються в процесі діяльнішого й активного освоєння політики. Такий процес створює умови для політичної соціалізації, тобто входження особистості у світ політики. Це означає набуття навичок політичної участі, формування політичних уявлень, орієнтації та установок, привертання до політичної культури. Діяльнісне задоволення політичних потреб веде до творення самого суб'єкта політики. Незадоволення політичних потреб може призвести або до зміни нормальної життєдіяльності політичного організму, або до його загибелі. Від реалізації політичних потреб залежить політичне напруження в країні, що виникає, послаблюється і врешті-решт вгасає.

Політичні потреби актуалізуються з виникненням нового політичного інтересу, нових політичних мотивів і орієнтацій, політичних інституцій та ін. Чим більш розвинена, різнобарвна і різноманітна політична діяльність, тим більш розвинені політичні потреби суб'єктів політики. Монотонна й обмежена політична діяльність спрощує політичні потреби. Отже, не-розвинене суспільство лише відтворює існуючі потреби або навіть втрачає наявні, а не творить нові.

Політична діяльність як спосіб втілення і реалізації політичних інтересів та політичних потреб здійснюється волевиявленням суб'єкта політики.

Політична воля — здатність суб'єкта політики до напруження і спрямування своїх політичних можливостей на досягнення політичних цілей.

У цьому зв'язку постає питання про засоби такого досягнення. Політична діяльність, як і будь-яка інша, включає в себе методи і засоби, за допомогою яких можна досягти мети. Водночас специфічність її полягає в тому, що вибір засобів і методів пов'язаний з певним розумінням моралі. На це особливо слід звернути увагу, оскільки протягом багатьох століть і в теорії, і на практиці існує різне ставлення до розуміння зв'язку моралі і політики. Так, ще на початку XVI ст. Н. Макіавеллі висунув ідею про те, що для досягнення політичної мети, спрямованої на державне благо, всі засоби дозволені, а тому немає потреби зважати на вимоги моралі. Відтоді політичні дії', що зневажають норми моралі, стали називати "макіавеллізмом". Однак, як свідчить історичний досвід, використання аморальних засобів у процесі політичної діяльності для досягнення політичних цілей в кінцевому підсумку призводить до зубожіння мети і спустошеності, безперспективності самої діяльності[7, c. 139-140].

Діяльність — це вольова поведінка суб'єкта політики. Вона поряд з іншими чинниками сприяє вибору правомірних заходів у досягненні цілей, запобігає протиправним діям суб'єктів політики. При цьому спостерігається важлива закономірність: вплив політики і права на суспільне життя тим виразніший, чим більший вплив політичних і правових норм на волю і свідомість людей.

Політичні інтереси, потреби і політична воля, що втілені у політичній діяльності, спрямовані на досягнення політичних цілей. Успіх діяльності суб'єкта політики залежить від правильної постановки мети, адекватного урахування об'єктивних умов і суб'єктивного чинника. Постановка і реалізація мети в політичній діяльності передбачають певну тривалість і послідовність завдань. Урахування часових характеристик має для політичної діяльності вирішальне значення. Ігнорування окремих етапів у політичному розвитку або прагнення "стиснути" політичний час призводять до політичного краху, до відкидання суспільства назад, а отже, і до безглуздості самої діяльності.

Типи і форми політичної діяльності суб'єктів політики пов'язані з перетвореннями у суспільстві і державі. Політична діяльність охоплює всі сфери політики і має свою внутрішню структуру.

Структура політичної діяльності:

1) політичне керівництво державою і суспільством;

2) політичне функціонування;

3) участь громадян у політичному житті суспільства;

4) політичний маркетинг.

Кожен з напрямів політичної діяльності має свої особливості.

Політичне керівництво — це діяльність, спрямована на визначення системи цілей і завдань, формування політичної стратегії і політичної тактики на основі аналізу реальних політичних процесів і прогнозування політичного розвитку.

Політичне керівництво включає такі компоненти:

1) вироблення і обґрунтування стратегічних цілей і завдань (як перспективних, так і поточних), які ставлять перед собою суб'єкти політики;

2) визначення основних тактичних методів, форм і засобів політичної діяльності, за допомогою яких можна більш ефективно досягти поставлених цілей і завдань;

3) визначення кадрової політики [1, c. 167-169].

Політичне керівництво спирається на політичне функціонування.

Політичне функціонування — це діяльність політичних інституцій (державних структур, політичних партій, громадсько-політичних об'єднань), пов'язана з політичним управлінням суспільством, підтримкою його у заданому стані.

Політичне функціонування пов'язане із створенням і діяльністю апарату управління. Апарат політичного управління складається з державного, партійного апаратів та апарату громадських об'єднань (тією мірою, якою він торкається проблем політики або впливу на неї). Професійна апаратна політична діяльність ґрунтується на політичних, правових нормах, політичних традиціях і звичаях.

Політичне функціонування передбачає організацію діяльності різних політичних інституцій, управління ними і підтримку механізму їх функціонування, добір і розстановку кадрів, контроль за їхньою діяльністю, визначення механізму прийняття рішень і втілення їх, охорона їхньої дії та ін.

Політичні інституції — це стабільні регулятори суспільно-політичних процесів і поведінки людей, вони носії політико-правових норм і цінностей. Інституціональний механізм призначений для пізнання політичних процесів, що відбуваються, з'ясування і відображення політичних інтересів соціальних спільнот, організації політичної діяльності.

Політичне керівництво і політичне функціонування визначаються політичною участю (участю у політичному житті) широких мас і водночас спираються на неї. З пізнанням політичних закономірностей розвитку політика як сфера життєдіяльності дедалі більше відкривається для свідомої творчості широкого кола населення, що має на меті конструювання нових, прогресивних форм суспільного життя. Ефективність свідомого впливу на політичні процеси зростає з розширенням участі мас в управлінні державними і громадськими справами, розвитком системи самоврядування і самоуправління.

Політична участь — це включення індивідів та соціальних спільнот у процес політичної життєдіяльності за допомогою вироблених у політичній практиці форм політичного впливу на політичні структури з метою втілення своїх політичних потреб, інтересів, постановки вимог, вираження настроїв і пропозицій.

Існують різні види політичної участі в політиці: індивідуальна і колективна; активна і пасивна; інтенсивна і зведена до мінімуму; традиційна і новаторська; законна і нелегальна; організована й неорганізована; систематична і періодична та ін. [4, c. 68-70]


Висновки

Отже, зміст та суть політичної діяльності є діяльність, що починається з виникнення того або іншого інтересу, потреб соціальної спільності, всього суспільства і завершується їх реалізацією, тобто практичним результатом. Політична діяльність усвідомлена, цілеспрямована діяльність соціальних спільностей суб'єктів політики в реалізації політичних інтересів та потреб, конкретної політичної діяльності людей і їх об'єднань: громадсько-політичних, соціальних та ін. У політичній сфері політична діяльність зосереджується на ряді об'єктів: одні з яких є організаційними факторами суспільно-політичного життя; інші - процесами політичного розвитку. Політичний процес - сукупність дій, що здійснюються суб'єктами, носіями та інститутами влади по реалізації своїх прав та прерогатив у політичній сфері. Політичний процес розкриває дві фундаментальні форми політичного волевиявлення громадян. По-перше, це різноманітні способи презентації рядовими учасниками.

Еволюція політичних структур і систем, оптимізація досягнення ними цілей, у тому числі політичних, залежать передусім від того, наскільки соціум оволодів системою управління, організації й упорядкованості суспільної діяльності. На кожному історичному етапі розвитку суспільства міра такого оволодіння визначається мірою пізнання багатогранності, межі дії, якості суспільних відносин, культурою суб'єкта такого пізнання, обсягом діяльності. Політична діяльність посідає особливе місце в системі суспільної життєдіяльності.

Суспільство, як ціле, є організм, який виконує свої основні життєві функції. Механізмом, що забезпечує життєдіяльність суспільства, є діяльність, спрямованість якої безперервно множиться й ускладнюється. Сама діяльність є основою встановлення зв'язків — відносин між соціумами (суспільством, націями, народами, соціальними групами, індивідами). Такі соціальні відносини є засобом використання соціальної енергії, особливою формою руху соціальної матерії.


Список використаної літератури

1. Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П., Дмитренко С. П., Дорофей В. Т. Політологія: Посібник для студ. вузів / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Видавничий центр "Академія", 2004. — 366с.

2. Балтін В. Політологія: Навч.-метод. посіб. / Національний ун-т харчових технологій. — К. : НУХТ, 2005. — 290с.

3. Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 2008. — 472с.

4. Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К. : Знання, 2008. — 384с.

5. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.

6. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с.

7. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

8. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

9. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

загрузка...
Top