Політологія

1. Розвиток теорії політики в епоху відродження та реформації.

2. Представники просвітництва про державу та правові основи людського буття.

3. Політична думка США період боротьби за незалежність і розробки конституцій.

Список використаної літератури.


1. Розвиток теорії політики в епоху відродження та реформації

Під Відродженням, яке припадає на XIV XVI ст., мають на увазі період кризи у країнах Західної і Центральної Європи римо-католицької церкви та ортодоксальної релігії, яку вона захищала, формування антисхоластичного типу мислення, гуманістичних культури, мистецтва і світогляду. Мислителі епохи Відродження постійно зверталися до духовної спадщини античності, активно її відроджували й використовували.

Найяскравішим представником політичної думки цього періоду був знаменитий італійський мислитель і політик Нікколо Макіавеллі (1469—1527), відомий передусім своїми працями «Правитель» (1513), «Роздуми на першу декаду Тита Лівія» (1519), «Історія Флоренції» (1532). Н. Макіавеллі увійшов в історію політичної думки як творець нової науки про політику. Тлумачення ним політики відокремлюється як від теології, так і від етики. На основі узагальнення багатовікового досвіду існування держав минулого й сучасності мислитель доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з примхи чи фантазії людей, а мають об'єктивний характер. Недоречно також осягати й вирішувати політичні проблеми, керуючись моральними міркуваннями, бо влада, політика вже за своєю природою є позаморальними явищами. Розуміння політики як об'єктивного явища закладало міцний фундамент політичної теорії як точної, досвідної науки, яка, на думку мислителя, пояснює минуле, керує теперішнім і може прогнозувати майбутнє. Н. Макіавеллі намагається розкрити закономірності суспільно-політичних явищ, з'ясувати причини зміни однієї форми держави іншою, визначити найкращу з них, розглянути проблеми співвідношення влади правителя і народу тощо. Аналіз і вирішення цих питань, виходячи з потреб часу, надавали вченню мислителя значення практичної науки про політику, управління державою. Введення самого терміна, тобто «держава», в політичну науку Нового часу пов'язують саме з Н. Макіавеллі. Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об'єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому підкорятися. Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймаються закони і призначаються покарання. Але після того як влада стала спадковою, нащадки вождів все більше відхилялися від справедливості і перейшли до пригнічення народу. Абсолютна влада, вважає мислитель, швидко розбещує як правителів, так і підданих.

У результаті монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом з тираном. Після знищення тиранії настає аристократичне правління, з часом воно вироджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється.

Н. Макіавеллі розрізняє монархію, аристократію і народне правління, спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія. Перші три форми правління він називає правильними, але вважає їх нестійкими й недовготривалими. Найкращою, на його думку, є змішана форма, в якій поєднуються елементи всіх правильних форм. Порівнюючи переваги різних форм правління, Н. Макіавеллі віддає переваги республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи. Республіка є більш стійкою, ніж монархія, вона краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує в людей патріотизм. Народ мислитель ставить вище від монарха, вважаючи його розумнішим.

Ці ідеї викладені Н. Макіавеллі головним чином у його історичних працях. Принципово іншими є його погляди, подані у трактаті «Правитель» (в оригіналі ця праця має назву «II ргіпсіре», що означає «одноосібний правитель»). Основний зміст цієї праці складають змалювання образу ідеального, на думку Н. Макіавеллі, правителя та рекомендації щодо того, як йому здійснювати і зміцнювати свою владу. Н. Макіавеллі стверджував, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса, щоб не втрапити в пастку. По суті справи, відмежування політики від моралі перетворилось у проповідь Н. Макіавеллі аморалізму в політиці. Політика, в розумінні мислителя, — це сфера підступності й віроломства. Відтоді аморальна політика за принципом «мета виправдовує засоби» дістала назву «макіавеллізм».

Чим же була зумовлена така позиція Н. Макіавеллі? Насамперед історичними обставинами. Тогочасна Італія була роздрібнена на кілька ворогуючих між собою князівств, які до того ж зазнавали утисків з боку іноземних завойовників. Будучи флорентійцем і патріотом Італії, мислитель палко бажав її об'єднання в єдину міцну державу. А це, на його думку, міг зробити лише сильний одноосібний правитель, який для досягнення політичних цілей, головною з яких є зміцнення держави, не нехтує ніякими засобами. Прообраз такого правителя Н, Макіавеллі вбачав у тогочасному італійському правителі Чезаре Борджіа, відомому своїми злодійствами. По суті справи, засуджуючи тиранію як форму правління, мислитель виправдовував її стосовно тогочасних італійських умов.

Зазначена позиція Н. Макіавеллі пояснюється також однією з основних аксіом його політичної філософії — думкою про те, що люди за своєю природою є порочними, егоїстичними і злими істотами, їх турбують не благо держави, а передусім власні матеріальні інтереси. Н. Макіавеллі наголошував, що люди можуть змиритися зі втратою свободи, влади, навіть зі смертю батька, але ніколи й нікому не простять втрати власного майна. Політика покликана відповідати порочній природі людей. Правитель має бути переконаним, що знать — честолюбна, а народ — чернь, яка захоплюється зовнішніми ефектами та успіхом. Покірність підданих найкраще гарантують примус і страх.

Щоправда, правитель має опікувати підданих і не повинен без крайньої потреби вдаватись до їх утисків. Свої дії він має спрямовувати так, щоб вони сприймалися як благодійництво. На відміну від образ, яких, за Н. Макіавеллі, потрібно завдавати швидко і разом, благодійництво слід проявляти в малих дозах, щоб воно тривало довше і щоб піддані відчували його якомога повніше і краще. На думку мислителя, самозбереження і зміцнення політичної влади будь-якими засобами є домінуючим інтересом державності.

В цілому Н. Макіавеллі зробив вагомий внесок у розвиток політичної думки, і західна політологія вважає його основоположником науки про політику.

Феодальна роздрібненість і міжконфесійна релігійна ворожнеча гальмували становлення в Західній Європі сильних централізованих держав. У боротьбі за формування такої держави у Франції в останній третині XVI ст. склалося вчення видатного політичного мислителя Жана Бодена (1530—1596). Погляди на державу, на шляхи й методи зміцнення централізованої монархічної влади він виклав головним чином у праці «Шість книг про республіку» (1576), назва якої не суперечить змістові, бо під «республікою» автор мав на увазі державу взагалі. Ж. Боден визначає державу як управління спільним у множинності сімей, яке здійснюється суверенною державою на основі права. Осередком держави у нього виступає сім'я (домогосподарство). За своїм статусом глава сім'ї є прообразом і відображенням державної влади. Держава як організація виникає в результаті угоди, і вища її мета полягає не в забезпеченні зовнішнього благоденства людей, а в тому, Щоб, гарантуючи мир у спільноті й захищаючи її від зовнішнього нападу, піклуватися про істинне щастя індивідів. Не повинно бути жодних причин для виступів проти держави, бо вона суверенна. Розробка теорії державного суверенітету є найвагомішим внеском Ж. Бодена у розвиток політичної думки. Суверенітет він розуміє як абсолютну, постійну й неподільну владу. Абсолютність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада не знатиме ніяких обмежень для виявів своєї могутності. Постійність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада існуватиме незмінно невизначено тривалий час. Неподільність суверенної влади проявляється в тому, що вона ні з ким не ділить своїх прерогатив, не може бути ніяких органів, які стояли б над або поряд з нею. Ж. Боден виокремлює такі п'ять основних ознак суверенітету: видання законів,обов'язкових для всіх; вирішення питань війни і миру; призначення посадових осіб; дія як суду в останній інстанції; помилування.

Проте Ж. Боден не вважає суверенітет державної влади абсолютно необмеженим. Суверенітет є абсолютним лише у сфері діяльності державної влади. Він не поширюється на відносини, зумовлені божественними і природними законами, приватною власністю. А тому держава не повинна втручатися у справи сім'ї, порушувати принцип віротерпимості, особливо збирати податки з підданих без їхньої згоди і всупереч волі власників. Правитель, який посягає на приватну власність, втручається в сім'ю, нехтує природними й божественними законами, є тираном і заслуговує на смерть.

Розглядаючи різні форми державного правління, Ж. Боден віддає перевагу суверенній, тобто абсолютній, монархії. На його думку, вона є найприроднішою з усіх форм. Подібно до того, як у Всесвіті над усім панує Бог, а на небі — Сонце, так і в людської спільноти має бути один правитель. Проте це зовсім не означає категоричного заперечення мислителем окремих елементів аристократичного й демократичного правління за умов монархізму.

Аристократичні елементи можливі, зокрема, тоді, коли правитель призначає на посади лише знатних і багатих. Демократичні елементи з'являються в державному управлінні у разі відкриття монархом доступу до посад практично всім вільним і розумним індивідам. Найкращою, за Ж. Боденом, є така держава, в якій суверенітет належить монархові, а управління має аристократичний і демократичний характер. Таку державу він називає королівською монархією.

Таким чином, доводячи необхідність державного суверенітету, сильної монархічної влади, Ж. Боден водночас накреслював межі діяльності державної влади. Політичні ідеї На відміну від Ж. Бодена, який захищав утопічного абсолютизм і приватну власність, предсоціалізму ставники так званого утопічного соціалізму Т. Мор і Т. Кампанелла обстоювали ідею соціальної рівності, головним ворогом якої вони вважали приватну власність. До проблематики держави мислителі-соціалісти звертались у пошуках відповіді на питання про те, якою має бути держава, щоб забезпечити рівність і справедливість, покінчити з тиранічними формами правління.

Родоначальником утопічного соціалізму як системи теоретичних уявлень про справедливий суспільний устрій є видатний англійський мислитель і політичний діяч Томас Мор (1478—1535). Свої погляди він виклав у праці «Утопія» (1516), в якій різко засудив тогочасні англійські соціальні і політичні порядки — злиденність мас, нерівність і несправедливість, злочинність тощо, головною причиною яких вважав приватну власність. На думку Т. Мора, суспільство є результатом змови багатих проти бідних, а держава виступає лише знаряддям багатих, яке вони використовують з метою пригнічення простого народу й захисту своїх матеріальних інтересів. Багаті підкоряють і знедолюють бідних як силою, хитрістю та обманом, так і з допомогою законів, які нав'язують народу від імені держави. Існуючим соціальним і політичним порядкам Т. Мор протиставляє ті порядки, які панують в уявній державі Утопія. Там немає приватної власності, а засоби виробництва та його результати є суспільним надбанням. Праця обов'язкова для всіх, робочий день триває лише 6 годин, населення забезпечується всім необхідним. Панування суспільної і відсутність приватної власності виключають злочини, пов'язані з жадібністю та егоїзмом людей, їхнім прагненням попри все збільшити власне багатство. Утопія є державно-організованим суспільством, її політичний устрій, який Т. Мор вважає ідеальним, ґрунтується на засадах свободи, рівності й демократизму. Всі основні посадові особи держави, у тому числі верховний правитель (принцепс), обираються народом, звітують перед ним і зобов'язані діяти в його інтересах. Правитель обирається пожиттєво, але може бути усунутий з посади у разі прагнення до тиранії. Решта посадових осіб і сенат, який складається зі старших за віком і досвідчених громадян, обираються щорічно. Найважливіші справи в Утопії вирішуються правителем з участю сенату і народних зборів. Як бачимо, симпатії Т. Мора на боці своєрідної змішаної форми державного правління, яка поєднує в собі монархічний, аристократичний і демократичний елементи.

В Італії ідеї утопічного соціалізму розвивав філософ, поет і політичний діяч Томмазо Кампанелла (1568—1639). У своїй праці «Місто Сонця» (1602 р., надрукована в 1623 р.), наслідуючи Т. Мора, він стверджував, що причиною всіх суспільних бід є приватна власність. Ідеальним суспільним ладом, який відповідає інтересам простого народу, автор вважає такий, що заснований на суспільній власності. Подібний лад встановлено у місті Сонця. Там відсутня приватна власність, праця має обов'язковий характер, громадяни забезпечені всім необхідним. Причому, на відміну від Т. Мора, Т. Кампанелла вводить суспільну власність навіть на предмети особистого вжитку. У місті Сонця все детально регламентується, навіть особисте життя кожного громадянина.

Система публічної влади у місті Сонця складається з трьох гілок: військової, наукової і відтворення населення (шляхом створення необхідних предметів споживання і виховання громадян). Кожною з гілок влади керує окремий правитель. Цих трьох правителів називають відповідно Сила, Мудрість і Любов. Увінчує управлінську піраміду верховний правитель, якого іменують Сонцем, або Метафізиком. Він вирізняється вченістю, досвідом і вмінням. Посаду верховного правителя він обіймає не пожиттєво, а лише до того часу, доки серед громадян не з'явиться більш достойний. Тоді верховний правитель зобов'язаний сам відмовитися від влади на користь достойнішого. Верховний правитель міста Сонця та його найближчі помічники — Сила, Мудрість і

Любов — не можуть бути усунуті з посад з волі народу, решта посадових осіб обираються громадянами. Теоретично започатковані представниками раннього утопічного соціалізму Т. Мором і Т. Кампанеллою колективістські принципи організації суспільного життя — заперечення приватної власності, суспільна організація виробництва й розподілу, обов'язковість праці, детальна регламентація суспільного та особистого життя, недооцінка прав і свобод індивіда — знайшли подальше теоретичне обґрунтування і в кінцевому підсумку були покладені в основу організації суспільного життя в країнах соціалізму.

2. Представники просвітництва про державу та правові основи людського буття

В історії суспільного розвитку Просвітництво постає як ідейний рух у країнах Західної Європи та Північної Америки кінця XVII — XVIII ст. Головною метою цього руху була боротьба проти багатьох феодальних установлень у соціально-політичному житті.

Ідеологію Просвітництва було започатковано в процесі розвитку буржуазних відносин і антифеодальної боротьби в XVII ст. в Англії, де буржуазні революції відбулися раніше, ніж в інших країнах. Біля її витоків стояли Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Юм, Б. Спіноза та інші представники тогочасної наукової еліти.

Просвітництво пропагувало ідеї буржуазної демократії, суспільного прогресу, рівності, праці на благо суспільства, свободи особистості, республіканського державного устрою.

Просвітителі піддавали критиці форми життя, що склалися. Вони розглядали їх як наслідок обману народів владою і церквою, виходили з того, що в громадянському суспільстві, якщо воно побудоване розумно, людина стає цивілізованою. Матеріальною основою росту культури і моральності, перетворення її з інстинктивної в усвідомлену є розширення торгівлі та зростання промисловості, утворення національних держав, установлення влади людини над власними пристрастями і стихійними силами природи. Історичне майбутнє просвітителі вбачали в "царстві розуму". Найвищого рівня Просвітництво досягло у Франції напередодні Великої французької революції, стало основою світогляду під час війни за незалежність у Північній Америці (1775—1783 pp.). Згодом ідеологія Просвітництва почала домінувати в інших країнах, поширилась у Німеччині, Іспанії, Італії, серед слов'янських народів, відіграла значну роль у формуванні політико-правових концепцій зміни устрою держав та їхніх правових систем.

Важливою фігурою французького Просвітництва, одним із авторів нової політико-правової ідеології був Вольтер (Франсуа-Марі Аруе, 1694—1778). Основні погляди цього мислителя в царині державності та права викладено в працях "Філософські листи" і "Досвід загальної історії та про звичаї й дух народів". Він був переконаний, що соціальною основою нерівності є неосвіченість, якій сприяє церква з її жорсткими настановами й порядками, що суперечать природній сутності людини. Тому Вольтер підтримував відому концепцію природного права. Природними законами він називав закони розуму, що диктують людям рівність і свободу, яка, за його вченням, є головним природним правом людини. Щоби людина могла реалізувати це право, було необхідно, на думку філософа, скасувати привілеї, що існували в тогочасному суспільстві, встановити політичні права: свободу совісті, слова, друку та власності.

Гарантом реалізації природного права людини, за вченням Вольтера, повинна стати держава. За формою правління вона мала бути "освіченою монархією" або монархією, що обмежена законом. Перебудову державного устрою слід здійснити реформами зверху під керівництвом і контролем монарха.

Більш деталізованою була державно-правова концепція Шарля-Луї Монтеск'є (1689—1755), викладена ним у працях "Перські листи" і "Про дух законів".

Як і Вольтер, він був прибічником теорії природного права, вважаючи, що у світі все відбувається відповідно до природної закономірності. Він зазначав, що розумні істоти можуть самі видавати закони, але в них є й закони, створені не ними, тобто природні закони.

Закони, писав Монтеск'є, в якнайширшому розумінні цього слова є необхідні відносини, що випливають із природи речей; в цьому плані все, що існує, має свої закони: вони є і в божества, і у світі матеріальних речей, і у тварин, і у людини[1].

Монтеск'є віддавав перевагу монархи, яка функціонує на підставі закону. В такій державі, на його думку, гарантується політична свобода людей і виникають умови для реалізації принципу: "свобода є право робити все, що дозволено законами".

Рівночасно він допускав, що політична свобода може бути реалізованою і за республіканської форми правління.

Розмірковуючи про форми правління та причини, що їх обумовлюють, Монтеск'є дійшов висновку, що вони залежать від розмірів території держави, клімату тощо. Республіка, на його думку, можлива в невеликих за територією країнах; у середніх за розмірами державах встановлюється монархія; в державах, які мають значні території, що ускладнює управління, можлива деспотія.

Республіку та обмежену законами конституційну монархію Монтеск'є називав поміркованими формами правління. Але політична свобода в них може бути реалізованою тільки за відсутності зловживання владою. Оскільки кожна людина, що володіє владою, має схильність до зловживання нею, Монтеск'є пропонував встановити такий порядок, який виключав би таку можливість.

Зловживання владою може бути виключеним лише в тому випадку, коли влада в державі побудована за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Ці три гілки влади, на думку Монтеск'є, мусять контролювати одна одну, попереджувати зловживання і створювати умови для реалізації громадянами політичної свободи.

Концепцію "суспільного договору" як формулу об'єднання людей у "громадянське суспільство" та державу демократичного типу розробив французький просвітитель Жан-Жак Руссо (1712—1778), виклавши її у працях: "Міркування про науки і мистецтва...", "Про суспільну угоду, або Принципи політичного права" та ін.

Перший начерк політичної концепції Руссо подибуємо в дисертації про вплив наук і мистецтв на звичаї. Головна її ідея: люди за своєю природою є добрими, але людські установи роблять їх злими; доброчесність — це природний стан людини, розпуста і злочин породжені відносинами, що є наслідком цивілізації. Тому первісний природний стан є станом справедливим, а цивілізація — головне джерело зла, розпусти, нещастя.

Організованість суспільства — основна причина нерівності. Та перша людина, писав Руссо, котра огородила ділянку землі, промовила: це моє і знайшла людей, досить недалекоглядних, які їй повірили, і була засновником громадянського суспільства.

Свобода і рівність є "природним станом" людини, тому вони виглядають як його "природне право". Немає ніяких інших прав, і справедливість полягає у визнанні тільки цього природного права, у складанні будь-яких інших історичних прав, записаних у хартіях, пергаментах, звичаях, а також у допущенні тільки таких обмежень природного права, на які, з огляду на спільні інтереси, погодилися самі члени громадянського суспільства.

Це і є суспільна угода — єдина санкція всіх громадянських установ і установлень.

Люди догромадянського суспільства були рівними за майновим станом, політичного життя не було. Вони були вільними, не мали узаконеної приватної власності та жили незалежно один від одного (або зовсім незалежно й розрізнено, або ж об'єднуючись в орди — "вільні спілки" без взаємних зобов'язань). Люди були немов "звірі" в "доморальному стані". Вони мали тільки природні (істинні) потреби.

Взагалі людині притаманне бажання вважати своїм те, що знаходиться під її владою; навіть у первісних людей існувала не закріплена, а тим більше насильством, приватна власність.

На думку Руссо, здатність людини до вдосконалення й нагромадження змусила багатьох накопичувати запаси засобів до існування, винаходити знаряддя, які збільшують ефективність праці, переходити до осілості та змушувати працювати на себе інших. Зв'язки між людьми стали тіснішими, вони змогли перейти до обробки металів і хліборобства.

Приватна власність зробилася основою майбутнього громадянського суспільства і причиною майнової, а згодом і політичної нерівності, що виникла в ньому. Інститут приватної власності спричинив протилежність інтересів, антагонізм між людьми.

Держава виникла після появи соціальної нерівності. Посилаючись на потребу встановити мир, багаті запропонували бідним утворити державну владу, а бідним не було сенсу відмовлятися; вони сподівалися від управління "спокою й зручностей".

Отже, держава виникла завдяки суспільній угоді, найголовнішою метою якої було забезпечення кожному спокійного використання власності, що йому належить.

Установлені державою закони визнали справедливими вчинені перед тим привласнення, а організація урядової влади створила передумови для нових поневолень.

Так утвердилася "химерна рівність прав", а насправді — деспотизм і сваволя, тобто стан політичного відчуження.

Нерівність, що виникла в період переходу від природи до суспільства, було приховано декларацією про рівність усіх перед законом, після чого фактична нерівність майнового характеру почала швидко поглиблюватись.

У державі воля громадян з'єдналася не механічно й арифметичне, а інтегрально. Це не було "волею всіх", це було "загальною волею", яка відображала загальні інтереси громадян, котрі їх об'єднують.

Ця загальна воля — "завжди стала, незмінна й чиста". Вона є неподільним і невідчужуваним суверенітетом, і уряд отримує виконавчу владу з рук свого народу тільки у вигляді доручення, що його він зобов'язаний виконувати відповідно до народної волі; коли ж він цю волю порушує, то заслуговує на насильницьке усунення повстанцями.

Руссо припускав існування трьох основних форм правління — демократії, аристократії, монархії. За Руссо, "нормальним" політичним устроєм може бути лише республіка, але цим терміном він визначав "будь-яку державу, що управляється законами, хоч би якою була форма правління".

У малих державах бажаною та прийнятнішою була б демократія, а точніше — демократична республіка; у дещо більших, як-от у Франції, "виборна демократія", тобто здійснення виконавчих функцій невеликою групою осіб, суворо підзвітних народові; у великих і багатолюдних — монархія, тобто передача виконавчої влади до рук однієї особи.

Згідно з Руссо, свобода можлива у справедливій правовій державі майбутнього, в конституції якої "природні відносини та закони завжди збігаються в усіх пунктах". Таким є імператив свободи. Той, хто тільки знає, в чому полягає добро, ще не любить добра. Розум тільки сприяє віднайденню моральності. Справжнє джерело моральності в нас самих. Воно — внутрішнє сприйняття добра і зла, безпосереднє осягнення їх нашою совістю.

Отже, совість у Руссо виступає синтезом внутрішнього почуття й розуму.

Саме на совісті засноване розумне природне право — світ моральної достовірності. Людина вперше за всю історію на цьому етапі може реалізувати свою потенцію свободи.

Руссо вважав, що в майбутньому ідеальному державному устрої пануватимуть "громадянська свобода" та "право приватної власності". Свобода є "...покірністю перед законом, встановленим самому собі", це — особистий параметр.

"Свобода не може існувати без рівності" — це суспільний вимір. Руссо вважав, що слід зрівняти майно громадян, "наблизити крайні ступені", щоб не було ні багатих, ні бідних.

Своєрідний підхід до розвитку державно-правових учень виявили представники французького Просвітництва Дені Дідро, Поль-Анрі Гольбах і Клод-Адріан Гельвецій.

Головним аспектом політично-правових розмірковувань Дені Дідро (1713—1784) була природа людини. Коли люди знаходились у природному стані, вони були рівними, позаяк усі керувалися природними законами. Але люди прагнуть жити спільно з подібними до себе; підштовхувані особистими інтересами, вони об'єднуються в суспільство для задоволення своїх потреб.

У процесі розвитку суспільства виникає приватна власність, відносини людей ускладнюються, що потребує управління і встановлення порядку. Це приводить до створення держави і появи писаних законів. Продуктом суспільного договору є державна влада, в основі якої — воля народу. Метою держави є забезпечення невід'ємних прав громадян та їхнього добробуту.

Розмірковуючи про форми держави, Дідро вважав, що кращою є та, яка забезпечує спокійне й довговічне правління. Але з наявних форм мислитель віддавав перевагу монархії, що обмежена законом і в якій забезпечується можливість участі народу в управлінні політичними справами.

На досягнення означеної мети держави повинен працювати і монарх, а якщо він не забезпечує реалізації прав громадян і порушує їхні природні права, то народ може розірвати договір і укласти новий.

Припускаючи участь народу в управлінні державними справами,- Дідро вважав, що право бути обраними до представницьких органів влади повинні були мати лише громадяни, які володіли власністю. Водночас мислитель виступав проти надмірного багатства і злиднів, вважав необхідною функцією держави надання допомоги бідним. Значну роль у державі, за вченням Дідро, має право. Воно регулює всі аспекти життєдіяльності людей за допомогою законів. Всі члени суспільства рівні перед законом у своїх обов'язках.

Як і Дідро, Поль-Анрі Гольбах (1723—1789) уважав, що з об'єднанням у державу особисті інтереси людей відіграють визначальну роль.

На ранніх стадіях існування люди живуть за природними законами. Ці закони випливають із людської природи і встановлюють принципи суспільних відносин.

Природні права людини не змінюються і мають перевагу над писаними законами держави, що їх слід погоджувати з природними законами. Головними природними правами, на думку Гольбаха, є свобода, власність, безпека громадян.

Закони держави, за вченням мислителя, — це продукт суспільного договору, вони регулюють суспільні відносини в цілому, а також відносини між носієм влади (сувереном) і народом. Окрім цього, закони визначають межі повноважень суверена й межі підкорення йому народу, спрямовують дії суверена на охорону природних і майнових прав громадян. Якщо в державі ці умови не виконуються, люди можуть відмовитися від покори носієві влади. Закони повинні гарантувати ще одне природне право людини: свободу, яка проявляється у свободі слова, друку й совісті. Гольбах поділяв ідею, що в суспільстві має панувати закон.

Як і Дідро, він був прибічником обмеженої монархії, в якій забезпечено участь народу в управлінні державними справами. Але обирати до представницьких органів влади, за його проектом, слід було тільки власників землі.

Політичні та правові погляди, основу яких складали ідеї політичної свободи, друку, совісті, верховенства закону, викладав Клод-Адріан Гельвецій (1715—1771).

Свої міркування про державу, право, закон і особу він будував на визначенні ролі соціального середовища в житті людини. Він стверджував, що характер людини детермінований соціальним середовищем, політичними і правовими установами. Держава, за вченням Гельвеція, — це закономірний продукт суспільного розвитку. Основою утворення держави є особисті інтереси людей, передовсім боротьба проти природи і прагнення подолати протиріччя між людьми. Ці інтереси підштовхують людей до необхідності укладання суспільного договору і встановлення законів для охорони приватної власності.

Приватна власність, на думку Гельвеція, є основою вдалого суспільного договору. З огляду на це він пропонував розробити таке законодавство, яке регулювало б відносини власності. Гельвецій обстоював ідею верховенства закону, який мав гарантувати політичну свободу.

Гельвецієві був притаманний особливий підхід до форм держави, природу яких він виводив із їхньої мети: створення умов для добробуту чи задоволення інтересів правителів.

Якщо держава має на меті гарантію політичної свободи і добробуту людей — це добра форма правління, а якщо в державі над усе ставиться задоволення особистих інтересів правителів, то таку форму правління Гельвецій називав поганою.

Щоб держава виконала своє призначення — створення умов для реалізації політичної свободи, мислитель запропонував проект федеративної держави з республіканською формою правління.

Законодавча влада функціонує на рівні федерації, а на нижчому рівні — виконавча влада, що формується внаслідок виборів.

3. Політична думка США період боротьби за незалежність і розробки конституцій

Як відомо, колонізація Північної Америки здійснювалася англійцями за складних політичних і соціально-економічних умов.

На суспільне життя колоній-поселень значною мірою впливали зовнішній та внутрішній чинники. Це, по-перше, воєнне протистояння Англії з Голландією, Францією та Іспанією; по-друге, ідейна боротьба між поселенцями — прибічниками англіканської церкви та протестантами-кальвіністами.

Ця боротьба перекинулася з метрополії та не обмежувалася вимогами "очищення" церкви та з'ясування, яка ж конфесія більше відповідає християнським заповідям. Головною метою ідейного протистояння частини протестантів було розширення ролі церкви в суспільстві, виборювання нею права політичного впливу в державі. Вони обстоювали практику вирішення релігійних проблем у їх взаємозв'язку з загальнодержавними, за допомогою пресвітерів, що обиралися з мирян.

Інша частина протестантів — пуритани — вважала офіційну англіканську церкву такою, що відступила від християнських заповідей, а кальвіністські принципи розбудови церкви — пресвітерів, синодів — невідповідними Святому Письму. Перегодом цей напрям радикального пуританізму отримав назву "сепаратистів", "індепендентів" (незалежних).

Помірковані пуритани (пресвітеріани) сприяли антифеодальним устремлінням англійської буржуазії як у метрополії, так і в колоніях, а радикальний пуританізм, основною ідеологією якого було відродження ранньохристиянських заповідей та рівності в релігійному і світському житті, був близьким до "плебейських" єресей Європи і заклав основи революційно-демократичної політико-правової ідеології періоду боротьби колоністів за незалежність.

Радикальні пуритани (індепенденти, або сепаратисти) зазнавали жорстоких переслідувань з боку держави (королівської влади) та офіційної церкви, що підштовхувало їх до переселення в Голландію та колонії.

Під час одного з таких переселень майже ста осіб з Англії та Голландії з'явилося першоджерело американської Конституції — угода, що була укладена ними на кораблі "Мейфлауер", метою якої стало створення громадянського і політичного організму для підтримання порядку та безпеки[1]. День висадки цих переселенців ("батьків-пілігримів") 22 грудня і нині святкується в Америці.

В ідейній боротьбі означених напрямків пуританські мислителі сприяли розвиткові уявлень про народний суверенітет і республіканський демократизм, що знайшли втілення в конституційних установах, серед яких "Основні положення", проголошені в Коннектікуті 1639 р., та "Массачусетська хартія вольностей" 1641 і 1648 pp.

Згодом торгове суперництво між колоніями й метрополією, невдоволення деспотизмом короля і позицією парламенту метрополії стимулювало визвольний рух у всіх 13 колоніях, що обернувся воєнними діями навесні 1775 p., які тривали впродовж наступних семи років.

Відтоді політико-правова думка у США швидко розвивалася за двома напрямками.

Представники першого — Б. Франклін, Т. Пейн і Т. Джефферсон виборювали ідеї демократичної республіки, прав і свобод громадян, самостійності штатів і народного суверенітету.

Другий напрямок — централістів-федералістів представляли Дж. Адамс, А. Гамільтон і Дж, Медісон.

Представник американського Просвітництва Бенджамін Франклін (1706—1790) пропагував ідею про право кожного народу на самовизначення, на укладення суспільного договору та його переукладення в разі, якщо він уже не відповідатиме інтересам підданих. Англію та Північноамериканські штати він розглядав як дві рівні й суверенні частини імперії, кожна з яких ухвалює власне законодавство. Б. Франклін запропонував план конфедерації штатів під назвою "Сполучені колонії Північної Америки".

Ідеї республіканського самоуправління обстоював і учасник Великої французької революції англієць Томас Пейн (1737—1809), який потім переїхав до Північноамериканських колоній.

У праці "Здоровий глузд" (1776 р.) він проголошував, що проблема незалежності Америки є питанням лише доцільності та економічної вигоди. Якщо такий підхід буде покладено в основу цієї проблеми, то, відповідаючи інтересам простих людей, вона вирішиться самостійно і швидко. Після вирішення проблеми суверенітету мислитель пропонував установити в Північноамериканських колоніях республіканську форму правління.

На відміну від багатьох своїх сучасників, Т. Пейн розрізняв суспільство і державу з її владними інститутами. Він, зокрема, зазначав, що вони різняться не тільки соціальною роллю, а й походженням. Суспільство створюється потребами людей, сприяє їх щастю, позитивно об'єднує їхні устремління, а держава та її уряд є результатом вад людей, їхня мета — стримування негативних устремлінь, убезпечення життя та свободи громадян.

Т. Пейн уважав, що походження та існування влади грунтується виключно на згоді підлеглих.

Наявні форми правління він поділяв на два види: правління на основі виборів і представництва та правління на основі спадку.

Держави, в основі правління яких закладено принцип виборності й представництва, є республіками, а там, де влада передається у спадок, — монархіями та аристократіями. Основою першої влади є розум, другої — невігластво. Оскільки урядова діяльність вимагає знань і здібностей, а вони у спадок не передаються, то в менш освічених народів часто буває монархічна або аристократична форми правління.

Т. Пейн був прибічником природного права, обстоював ідею свободи й рівності прав людини. Природними правами він називав свободу слова, друку, совісті та ін.

Позитивне право має відповідати вимогам природного права. Природними правами людей є також право на самовизначення і право управління державними справами. За вченням Т. Пейна, народ є єдиним джерелом влади, користуючись яким він створює законодавчі й виконавчі органи. Закони в державі, на думку Т. Пейна, має ухвалювати однопалатний парламент, обраний на підставі Конституції зі щорічною ротацією 1/3 його складу. До складу законодавчого органу, на його думку, належить обирати представників усіх верств населення. Як і інші представники утилітаризму, Т. Пейн був прибічником приватної власності, що є основою процвітання держави.

Радикальних демократичних поглядів дотримувався Томас Джефферсон (1743—1826). Основні державно-правові концепції мислитель виклав у "Примітках про штат Віргінія" та "Декларації незалежності".

Т. Джефферсон був палким прибічником природного права у широкому розумінні. Він пропонував повернути народові права, передбачені законами природи. Серед таких прав він називав право на життя, свободу, свободу совісті, власність, а також право на самовизначення Північноамериканських колоній. З цього приводу він, зокрема, зазначав, що всі люди є рівними від природи; вони наділені Творцем певними і невід'ємними правами, серед яких є право на життя, свободу і щастя; для забезпечення цих прав люди створюють уряди, доручаючи їм владу. Якщо якась форма правління порушує ці принципи, то народ може використати право змінити або скасувати її та встановити нову владу, яка в змозі забезпечити мирне щасливе життя.

З огляду на це Т. Джефферсон уважав, що монархія та олігархія не в спромозі забезпечити природні права людини, їх реалізація, за його переконаннями, можлива тільки в республіці. Республіканські принципи повинні бути присутніми не тільки у федеральній, а й у зовнішній політиці. Лише республіка може дати можливість кожному громадянинові брати участь в управлінні народними справами. Навіть більше, республіканські принципи, на думку Т. Джефферсона, повинні впроваджуватися не тільки на рівні федерації та штату, айв окрузі, районі, парафії, що буде гарантією прав людини і попередженням несправедливості. Народ бере участь в управлінні державними справами через своїх представників, які обираються на обмежений термін і знаходяться під постійним народним контролем.

У своїх державних роздумах Т. Джефферсон значну увагу приділяв проблемі приватної власності, заперечував злидні та безмежне багатство, основним соціальним прошарком суспільства вважав фермерів і середній прошарок виробників.

Централісти-федералісти поділяли погляди демократів про верховенство влади народу в державі, але висловлювали думку про необхідність обмеження державою лихих якостей і нахилів людей, оскільки без цього вони ніколи не підкорятимуться велінню розуму і справедливості.

Одним із федералістів, які виступали проти правління більшості, був Джон Адаме (1735—1826).

Йому імпонувала думка Т. Джефферсона про законодавчу і політичну незалежність Північноамериканських колоній, на підтримку якої він навів низку історичних і юридичних аргументів.

Після завоювання незалежності Дж. Адаме у праці "На захист конституцій урядової влади в Сполучених Штатах Америки" виклав основні принципи державного устрою, серед яких і принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, або систему стримувань і противаг.

Він гадав, що ця система уможливлює існування монархії, де знать контролює короля, а міністри контролюють знать. Але його соціальним ідеалом була змішана форма правління, законодавчим органом якої є двопалатний парламент (верхня палата аристократична, нижня — демократична) і підпорядкована їй виконавча влада. Існування законодавчої влади у такому вигляді він обґрунтовував тим, що в суспільстві існують різні соціальні групи і класи. Аристократія, за вченням Дж. Адамса, є панівним елементом усякого суспільства ще з давніх-давен.

Прибічником сильної централізованої федеральної влади був Александер Гамільтон (1757—1804). Він засуджував самостійність місцевої влади штатів, не погоджувався з думкою про конфедерацію, вважав їх державою в державі, предтечею анархії, пропагував ідею держави з сильною внутрішньою та зовнішньою політикою.

Обіймаючи посаду міністра фінансів за часів Вашингтона, А. Гамільтон втілював у життя свої ідеї. Він, зокрема, був засновником державного банку, сприяв введенню митних тарифів, безпосередньо здійснював кредитно-фінансові реформи.

Позицію цього політичного та державного діяча рішуче підтримували купці, підприємці, а також кола інтелігенції.

Погляди А. Гамільтона стосовно сутності й соціального призначення влади були близькими до поглядів Ш.-Л. Монтеск'є та Дж. Адамса.

Він, зокрема, погоджувався з тим, що в державі можливе зловживання владою, і щоб йому запобігти, необхідно втілити в практичне політичне життя принцип стримувань і противаг. Тільки поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову може забезпечити стабільність держави та інтереси її громадян.

Законодавчий орган, на його думку, повинен бути двопалатним, виконавча влада — сильною й централізованою, а судді — незалежними та довічно призначеними на свої посади.

З цього приводу він зазначав, що виконавча влада володіє мечем, конгрес (законодавча влада) — гаманцем, а судді — тільки мудрістю.

Стосовно форми правління А. Гамільтон не мав чіткої позиції. Спочатку він був прибічником обмеженої монархії, а згодом більш вдалою вважав президентську республіку з широкими повноваженнями президента.

Головна мета держави, на його думку, — убезпечення приватної власності.

Ідеї сильної централізованої федеральної влади А. Гамільтона було реалізовано в Конституції США 1787 р. За практичне втілення в життя республіканської форми правління, концепції рівноваги та розмежування гілок влади звання "батька конституції" отримав федераліст Джеймс Медісон (1751—1836).

Він був прибічником теорії природного права; пропонував конституційне закріплення прав людини і громадянина, підтримував прогресивну ідею свого часу про суспільний договір.

Дж. Медісон зробив спробу з'ясувати причини суспільних конфліктів і дійшов висновку, що ними є соціальна нерівність та економічний інтерес фракцій.

Під категорією "фракція" він розумів сукупність громадян, які об'єднані та спонукаються до дій єдиним поривом пристрасті, інтересу або думки, що є ворожим відносно прав інших громадян, а також сукупних інтересів суспільства. Фракції можуть завдати шкоди суспільству; аби цього не сталося, необхідно усунути причини, що підштовхують їх до шкідливих для суспільства дій.

На думку Дж. Медісона, в невеликих державах фракційна різність зведена тільки до меншості та більшості, а у великих суспільство поділене на великий спектр фракцій. Причиною виникнення останніх є різність поглядів людей на релігію, систему влади, політику, а також нерівний розподіл власності. З огляду на це Дж. Медісон уважав, що уряд повинен чинити перешкоди фракціям у реалізації їхніх вимог.

Погляди мислителя стосовно форми правління формувалися впродовж довгого часу. Попервах у своєму політико-правовому вченні він намагався пристосувати аристократичне правління до нових умов, а згодом віддав перевагу республіканській формі, як такій, що може забезпечити внутрішню справедливість, порядок і збереження суверенітету. До того ж республіка гарантує й забезпечує права людини, насамперед право на власність, а також політичні права.

Свободу громадян гарантує й загальне виборче право, а також можливість участі громадян у законотворчому процесі, виборах чиновників.

Владу в республіці Дж. Медісон розглядав як взаємозв'язану систему ("масу влади"), що складається з виокремлених законодавчої, виконавчої та судової гілок. Більшість державно-правових ідей, що виникли під час боротьби за незалежність СІЛА, знайшли своє втілення в Конституції цієї країни і значно вплинули на подальший розвиток світової політико-правової думки.

Список використаної літератури

1. Андрусяк Тарас Григорович. Історія політичних та правових вчень / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. — Л. : Видавничий центр ЛНУ ім.Івана Франка, 2001. — 220с

2. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с.

3. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

4. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

5. Кирилюк Ф. М., Батрименко О. В. Історія зарубіжних політичних вчень: Навч.-метод. посібник. — К. : ТОВ "ХХІ століття: Діалог культур", 2005. — 256с.

6. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. - К.: Довіра, 2004. - 599 с.

7. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. - 2-є вид., перероб. і доп.. - К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. - 287 с.

8. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - К.: ВД "Ін Юре", 2006. - 519 с.

9. Шульженко Ф. Історія політичних і правових вчень: Навч. посібник. — 3. вид., стер. — К. : Юрінком Інтер, 2002. — 301с

загрузка...
Top