Політико-правові погляди Піфагора

Вступ.

1. Особливості політичних поглядів Піфагора.

2. Розвиток вчень Піфагора у піфагорійців.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Серед давньогрецьких мудреців виділявся Піфагор (біля 580— 500 р. до н. е.), «найбільший еллінський мудрець», за словами Геродота. Піфагор називав себе філософом, можливо першим використав поняття філософії (любові до мудрості) на відміну від самої мудрості (софії). Сутність справедливості, за філософом, складається у воздаянні рівним за рівне (добром — за добро, злом — за зло). Рівність, найістотніше поняття для права, у піфагорійців виступає загальним принципом справедливості, «мірою належного». Людина повинна провести своє життя гідно, прагнучи до прекрасного і піклуючись про гармонію душі. Ідеал піфагорійців — поліс, у якому панують справедливі закони. У своїх бесідах Піфагор вчив: після божества перш за все слід поважати батьків і закони, підкоряючись їм за переконанням, а не удавано; законослухняність — висока чеснота; закони — велика цінність. «Батьківські звичаї і закони» піфагорійці протиставляли схильності до законодавчих нововведень. Найгіршим злом піфагорійці вважали анархію (безвладдя): людина за своєю природою не може обійтися без керівництва. Міркуючи про правителів і підданих, Піфагор говорив, що «правителі повинні бути не тільки знаючими, але й гуманними, а підлеглі не тільки слухняними, але і начальстволюбивими». Мета виховання і управління — в упорядкуванні індивідуальних і загальних справ, у гармонізації людських відносин, оскільки «порядок і симетрія прекрасні і корисні, безладдя й асиметрія ж потворні і шкідливі».


1. Особливості політичних поглядів Піфагора

Піфагор Самосський - філософ, математик, релігійний і політичний діяч, народився в VI столітті до н.е. в р. Регия на острові Самос (острів в морі Егейськом - територія Греції). Піфагор був учнем Анаксимандра - старогрецького філософа, представника Мілетськой школи (заснованою в Мілете Фалесом - першим старогрецьким філософом, йому належать вчення про природу, про воду, про різні форми і стани речовин). Анаксимандр, що перший філософів тих часів, написав філософський твір «Про природу», що з'явився на грецькій мові. Йому ж приписується винахід сонячного годинника, припущення про існування Всесвіту і припущення про те, що Земля вільно покоїться в центрі Світу без опори і без руху, і що вона при цьому має форму циліндра.

Всі ми знаємо основне вчення Піфагора про душу (хоч і не все про це знаємо). Воно полягає в тому, що душа безсмертна, душа здійснює так званий «круг неминучості» тим самим, кожного разу перероджуючись в нове життя. Тому як душа, так і тіло потребують очищення. Очищення для тіла - це утримується від тваринної їжі (вегетаріанство), а для душі - пізнання музично-числової структури космосу.

Він розвинув теорію про парність і непарність числа, вивчив властивості цілих чисел, створив теорію пропорцій, вніс великий внесок до розвитку планіметрії. До речі, з його теорії про парність числа він вивів, що кожна річ подібно до чисел має в собі дві протилежності: «межа» і «безмежне», а примирення або урівноваження цих двох протилежностей він назвав «гармонією» [4, c. 17].

Піфагор вважав, що секрет всього сущого на землі полягає в числах, одним з його висловів було: «Бог - це число чисел, до числа ж все подібно». Йому першому належить ідея про те, що Всесвіт і Земля мають кулясту форму (подібні до сфери), а планети (включаючи Землю) здійснюють рух навколо центрального вогню, так званого «джерела світла».

Піфагор, є в інтелектуальному відношенні одним з найбільш визначних людей, які коли-небудь жили на землі, - і в тому випадку, коли він був мудрий, і в тому випадку, коли таким не був. Математика в змісті доказового дедуктивного обґрунтування починається саме з Піфагора. У Піфагора вона виявилася тісно пов'язаної з особливою формою містицизму. Вплив математики на філософію, зв'язане почасти з ім'ям цього філософа, було з тих пор як благодійним (profound), так і тяжким явищем.

Піфагор народився на Самосі. Згідно з легендою, його батько, Мнесарх, звернувся до Піфії з приводу однієї дуже важливої для нього подорожі. Він отримав відповідь, що подорож буде успішною, а його дружина народить дитину, яка буде виділятися з-поміж усіх, хто жив коли-небудь, красою й мудрістю й принесе людському роду дуже велику користь на всі часи. Мнесарх після пророцтва дав своїй дружині нове ім’я – Піфаїда, а новонародженому – Піфагор.

В Грецію Піфагор повернувся на п’ятдесятому році життя. В Кротоні він засновує “піфагорійський союз”, прообраз майбутньої філософської школи. Союз виникає як певне братство чи релігійний орден, підкорений жорстким правилам спільного життя й поведінки. У піфагорійців перш за все культивується певний образ життя, що передбачає особливий погляд на людську душу, її безсмертя й потойбічне існування, а в теперішньому житті – певне виховання. Вчення сприймалося піфагорійцями як таємниця [3, c. 19].

Піфагор був першим, хто назвав Всесвіт «Космосом» через ту впорякованість, яка йому притаманна. За його вченням основоположні принципи світобудови можна висловити мовою математики. Началом, що об'єднує всі речі, виступають числові відношення, які виражають гармонію й порядок природи: «Всі речі суть числа».

Всесвіт, за Піфагором, шароподібний і складається з десяти небесних сфер. В центрі Всесвіту розташований не видимий із землі «вогонь», який піфагорійці називають «стражем Зевса». Навколо нього обертаються всі сфери, в тому числі й Земля. Кожна сфера, поскільки вона визначена числом, дає притаманний лише їй звук, в результаті космос в цілому являє собою гармонійний світовий хор.

Піфагор є однієї з найцікавіших і загадкових особистостей в історії. Не тільки традиційні подання про його діяльність виявляють собою майже нерозкладну суміш істини й неправди, але навіть у своєї найпростіший і найменш спірній формі ці подання малюють нам досить дивний характер, якої володів Піфагор. Піфагора можна коротко охарактеризувати, сказавши, що він з'єднує в собі риси Ейнштейна. Піфагор заснував релігію, головні положення якої складалися у вченні про переселення душ і гріховності вживання в їжу бобів. Релігія Піфагора знайшла своє втілення в особливому релігійному ордені, що то тут, то там здобував контроль над державою й установлював правління своїх святих.

На думку Піфагора, після божества і демона слід найбільше поважати батьків і закони, підкоряючись їм за переконанням, а не зовнішньо та удавано. Законопослушність він вважав високою чеснотою, а самі закони — великою цінністю. Найбільшим злом піфогорійці вважали анархію (безвладдя), критикуючи яку, вони відзначали, що людина, за своєю природою, не може обійтися без керівництва, начальства і належного виховання. "Правителі, — підкреслював Піфагор, — повинні бути не тільки людьми знаючими, але й гуманними" [7, c. 21-22].

Ціль виховання й управління полягає в упорядкуванні індивідуальних і спільних справ, в гармонізації людських відносин, оскільки порядок і симетрія прекрасні і корисні, безпорядок й асиметрія жахливі і шкідливі. Піфагорійці були прихильниками аристократії, як правління "кращих", освічених. "Нерозумно, — вважали вони, — звертати увагу на всяку думку будь-кого і, особливо, на думку натовпу. Бо небагатьом властиво прекрасно міркувати і думати. Адже очевидно, що це властиво тільки освіченим. А їх небагато. Таким чином, очевидно, що ця властивість не розповсюджується на більшість людей".

Певний внесок у розвиток державно-правових вчень зробили Піфагор (580—500 до н. є.) і його послідовники. Виходячи з того, що люди не можуть жити без управління, піфагорійці висловлювалися проти демократичного устрою полісів, кращою формою правління вважали аристократію, яка здійснює свою владу на підставі законів. Запоруку порядку в державі прибічники цієї теорії вбачали у свідомому виконанні всіма вимог законів, сутністю яких було встановлення або відновлення справедливості.

Визначальну роль у світогляді піфагорійців відігравало їхнє вчення про числа. Числа, на їхню думку, — це початок і сутність світу. Прагнучи виявити цифрові (математичні) характеристики, притаманні моральним і політико-правовим явищам, піфагорійці першими почали теоретично розробляти поняття «рівність», надзвичайно важливе для розуміння ролі права як рівної міри нормування нерівних відносин і поведінки нерівних індивідів. На думку піфагорійців, справедливість виражено у цифрі «чотири», оскільки чотири — це перший квадрат (результат множення цифри «два» на саму себе), а сутність справедливості полягає у відплачуванні рівним за рівне. Під рівністю вони розуміли мінливу мірку для кожного відповідного випадку, а не єдину мірку і загальний масштаб для всіх випадків.

Міра й належне — не середнє арифметичне і не найбільш поширене й типове, а найбільш цінне. Тобто, міра має ціннісну природу, виходить із найціннішого в ієрархії цінностей і відповідним чином орієнтує поведінку людей, регулює та оцінює їхні відносини. На думку Піфагора, після божества і демона сліднайбільше поважати батьків і закони, підкоряючись їм за переконанням, а не зовнішньо та удавано. Законослухняність він уважав високою чеснотою, а самі закони — великою цінністю. Найбільшим злом піфагорійці називали анархію (безвладдя), зазначаючи, що людина, за своєю природою, не може обійтися без керівництва, начальства і належного виховання. «Правителі, — підкреслював Піфагор, — повинні бути людьми не тільки знаючими, а й гуманними»[9, c. 18-19].

Мета виховання та управління полягає в упорядкуванні індивідуальних і спільних справ, у гармонізації людських відносин, оскільки порядок і симетрія прекрасні й корисні, а безлад і асиметрія — жахливі та шкідливі. Піфагорійці були прихильниками аристократії як правління «кращих», освічених. «Нерозумно, — вважали вони, — звертати увагу на всяку думку будь-кого і, особливо, на думку натовпу. Бо небагатьом властиво прекрасно міркувати і думати. Адже очевидно, що це властиво тільки освіченим. А їх небагато. Отож, зрозуміло, що ця властивість не поширюється на більшість людей».

Співтовариство, створене Пифагором, виявилося досить життєздатним.

Вплив піфагорійських гетерій на політику здійснювалося не у формі прямого правління, а шляхом участі окремий піфорійців у діяльності уряду кожного з міст.

У плині всього цього часу піфагорійці залишалися активними прихильниками аристократичного способу правління. Після переходу влади в руки демократії, перший, і самий потужний удар був нанесений по піфагорійським гетеріям. У багатьох містах Великої Греції були спалені вдома, де збиралися піфагорійці, частина з них була вбита, інші бігли в континентальну Грецію, де виникли центри піфагореізму. Але тепер піфагорійці самостійної ролі в політику не грали.

Зібравши групу учнів, Піфагор присвятив їх у глибоку мудрість, їм відкриту, а також в основи окультної математики, музики й астрономії.

Едуард Шюре писав: "Ця маленька громада вибраних як би висвітлювала собою внизу багатолюдне місто, що розкинулося. Її світла ясність залучила шляхетні інстинкти юності, але не легко було проникнути в її внутрішнє життя, і всі знали, як важкий доступ у середовище нечисленних вибраних"[1, c. 14].

2. Розвиток вчень Піфагора у піфагорійців

Вчення піфагорійців, їхні політичні та правові погляди мали значний вплив на подальший розвиток давньогрецької політичної та правової думки, під їхнім впливом формувалися концепції Сократа, Платона та інших.

Піфагор і його послідовники - піфагорійці (Архіт, Лізші, Філолай та ін.) критикували й виступали за правління аристократів - розумової та моральної еліти суспільства. Вони першими розпочали теоретичну розробку поняття “рівність”. Справедливість, на думку піфагорійців, полягає у рівній віддачі за рівне. Найбільшим злом вони вважали анархію. На їх думку, людина за своєю природою не може обійтися без керівництва та належного виховання. Піфагор писав: “Правителі повинні бути не тільки людьми знаючими, але й гуманними”.

Піфагорійці були прихильниками аристократії — правління кращих, знаючих, а не родової знаті. Їх аристократичні симпатії й антипатії до демократії відзначені інтелектуальною недовірою до «думки натовпу». «Нерозумно звертати увагу на думку всякого й особливо на думку юрби. Адже небагатьом властиво прекрасно думати. Очевидно, що це властиво (тільки) знаючим». Значний вплив їх погляди справили на наступних грецьких мислителів, у т. ч. Сократа, Платона та інших сократиків.

Із творчості піфагорійців і, зокрема, Гіпподама (друга половина Vст. до н. є.) почалося розроблення концепцій ідеальної держави. Він пропонував регламентувати кількість населення (до 10 тис. осіб), поділеного на три стани: ремісників, ратаїв і воїнів. Усі громадяни (крім рабів) мали брати участь в управлінні державними справами, формуванні представницьких органів влади, схваленні законів.

Окрім цього, у своєму проекті ідеальної держави мислитель зробив спробу визначити право власності на одну з головних матеріальних цінностей — землю і законодавчо врегулювати ці відносини. Для цього він пропонував територію держави розділити на три частини. Першу частину він називав священною і доходи від неї пропонував спрямовувати на релігійні потреби; другу вважав за потрібне використовувати для громадських потреб і, зокрема, для покриття військових витрат; третю частину території належало поділити на приватну власність.

Піфагор навчав медицині, принципам політичної діяльності, астрономії, математиці, музиці, етиці та багато іншому. З його школи вийшли відомі політичні та державні діячі, історики, математики та астрономи. Це був не лише вчитель, але й дослідник. Дослідниками ставали і його учні. Піфагор розвивав теорію музики й акустики, створив відому “піфагорійську гамму” і провівши основоположні експерименти по вивченню музичних тонів: знайдені відношення він виразив на мові математики. У школі Піфагора вперше був виказаний здогад щодо кульоподібності Землі. Здогадка про те що рух небесних тіл підлягає певним математичним відношенням, ідеї “гармоніїї світу” та “музики сфер”, в майбутньому призвели до революції у астрономії, вперше з'явились саме в колі Піфагора [3, c. 16-17].

Піфагорійці створили першу математичну теорію музики. У якості символа піфагорійці вибрали п'ятипалу зірку, хоч сам Піфагор казав, що з усіх фігур найкраще - коло, а з тіл - куля. У той же час серед геометричних теорем піфагорійців немає теореми про коло. Вони займалися в основному багатокутниками. Наприклад, вони вміли будувати багатокутник, подібний одному з двох заданих багатокутникові одночасно рівний іншому.

Багато зробив вчений і для геометрії. Доведена Піфагором знаменита теорема носить його ім'я. Достатньо ґрунтовно дослідив Піфагор і математичні відношення, закладаючи тим самим основи теорії пропорцій. Особливу увагу він приділяв числам та їх властивостям, пориваючись зрозуміти значення та природу речей. Посередництвом чисел він намагався навіть зрозуміти такі вічні категорії буття, та справедливість, смерть, постійність, чоловік, жінка та інше.

Піфагорійці вважали, що всі тіла складається з найменших частинок - “одиниць буття”, які в різних сполученнях відповідають різним геометричним фігурам. Число для Піфагора було і матерією, у формою всього світу. З цього уявлення виходила і основна теза піфагорійців: “Усі речі - сутність числа”. Але оскільки числа показували “сутність” усього, то й пояснювати природні явища слідувало лише з їхньою допомогою. Піфагор з його наслідувачами своїми працями заклали основу однієї дуже важливої області математики - теорії чисел.

Піфагор перший звернув увагу на порядок і гармонію, що царюють у Всесвіті. Космологічна теорія піфагорійців носить естетичний характер. Детально поняття гармонії Піфагор досліджує на прикладі музики.

Важливе місце у філософських поглядах Піфагора займало вчення про безсмертя душі і можливості її втілюватися в будь-яке тіло (метемпсихоз). Однак для «пожвавлення», «переселення» душі, вважав він, треба пройти через очищення (катарсис), вищою формою якого є оволодіння музично-числовою структурою космосу [6, c. 24].


Висновки

Зародження політичної думки пов'язується з тим ступенем суспільного розвитку, коли виникає приватна власність на засоби виробництва, відбувається соціальне розшарування суспільства, Утворюється державність. Саме проблеми держави і права, владних відносин у суспільстві були й залишаються в центрі політичної думки.

Піфагорське вчення помітно вплинуло на подальший розвиток вчень про природу і сутність гармонії. Ідеї, що лягли в сонові вчень про гармонію сфер, про єдність мікро- і макрокосмосу, про гармонійні пропорції, були започатковані саме піфагорійцями.

І, нарешті, найхарактернішим для піфагорійського вчення є те, що гармонія в них має числове вираження, що вона органічно пов’язана із сутністю числа. Піфагорійці створили вчення про продуктивну сутність числа. Вони вважали мате6матичні основи початком всього існуючого і уподібнювали всі речі числам. Числова гармонія лежить в основі заганоантичного вчення про космос із симетрично розташованими і настроєними на певний музичний числовий тон сферами. Піфагорійці ввели числовий момент в саму космологію. Вони визнавали, що форма Всесвіту має бути гармонійною, і надавали їй вигляду симетричних геометричних фігур: Землі – форму куба, вогневі – форму пірамід, повітрю – форму октаедра, воді – форму ікосаедра, сфері Всесвіту – форму додекаедра. Саме з цим пов’язане відоме піфагорське вчення про гармонію сфер. Піфагор та його послідовники вважали, що рух світил навколо центрального світового вогню створює гармонійну музику. Тому космос постає гармонійно побудованим і музично оформленим тілом.


Список використаної літератури

1. Демиденко Г. Історія вчень про право і державу: Підруч. для студ. юрид. вищих навч. закл.. — Х. : Консум, 2004. — 431с.

2. Історія вчень про право і державу: Хрестоматія для юрид. вищ. навч. закл. і ф-тів / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / Г.Г. Демиденко (уклад.та заг.ред.). — 3.вид., доп. і змін. — Х. : Право, 2005. — 910с.

3. Кормич А. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Одеська національна юридична академія. — О. : Юридична література, 2003. — 336с.

4. Мірошниченко М. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. / Нац. академія внутрішніх справ України. — К. : Атіка, 2004. — 223с.

5. Музика І. Історія вчень про державу і право: Метод. матеріали і рек. для студ. Вищої шк. права. — К. : Видавництво Вищої школи права при Ін-ті держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2000. — 86с.

6. Орленко В. Історія вчень про державу та право: посібник для підготовки до іспитів. — К. : Видавець Паливода А. В., 2007. — 204с.

7. Санжаров С. Історія вчень про державу і право: Від найдавніших часів до початку ХІХ століття: навч. посіб. / Східноукраїнський національний ун-т ім. Володимира Даля. — Луганськ : СНУ ім. В.Даля, 2008. — 148c.

8. Соловйова В. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. для навч. закл.. — Донецьк : Юго-Восток, 2005. — 170с.

9. Трофанчук Г. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Університет економіки та права "КРОК". — К. : Магістр - ХХІ сторіччя, 2005. — 254с.

10. Шульженко Ф. Історія вчень про державу і право: Курс лекцій / Національний педагогічний ун-т ім. М.П.Драгоманова. — К. : Юрінком Інтер, 2006. — 191с.

загрузка...
Top