Політика перебудови в СРСР, її наслідки

Вступ.

1. Причини та передумови перебудови.

2. Реформа виборчої системи. Перший і Другий З'їзди. Введення інституту президенства.

3. Розпад СРСР.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

На данному етапі розвитку економічних і політичних перетворень, що відбуваються в країнах СНГ ( країнах колишнього СССР) , коли з політичної арени вже пішли головні діючі особи періоду перебудови, поняття "перебудови" все ж залишається суперечливим. Кожен розуміє під цим поняттям щось , що відповідає його політичним поглядам. Хтось каже , що перебудова вже закінчилась, хтось каже, що ще не починалась... Можна давати цьому поняттю багато визначень, проте я, на мій погляд, обрала найширше: перебудова - це сукупність державно-правових, політичних і соціальних явищ і процесів, пов’язаних з реформами і руйнуванням державно-правових й суспільно-політичних інститутів СРСР, що відбувалися в період 1985-1991 років.

Що стосується меж, то їх пояснити дуже легко: 1985 рік - прихід до влади Горбачова й початок реформування ( й руйнування ); 1991 рік - путч, який прискорив процес розпаду СРСР, тобто це та дата , коли СРСР перестав фактично існувати.

Після смерті 12 березня 1985 року Черненка новим Генеральним секретарем ЦК КПРС стає Михайло Сергійович Горбачов. Йому всього 54 роки,і у порівнянні з попередніми генсеками він виглядає досить молодо. Народ після приходу Горбачова до влади очікує змін...

М.С.Горбачов ( народився 1931р.).Президент СРСР в 1990- 91 рр. Генеральний секретар ЦК КПРС в 1985-91 рр. 1966-68 рр.- 1-й секретар Ставропольского міськкому КПРС . 1968-70 рр.- 2-й секретар, з квітня 1970- 1-й секретар крайкому КПРС .


1. Причини та передумови перебудови.

Більше ніж десять років тому керівництво КПРС проголосило курс на перебудову. За масштабом викликаних нею змін в Європі, та й у всьому світі її справедливо порівнюють з такими історичними подіями, як Велика французька революція чи Жовтень 1917 року в Росії. Вірно й те, що вона носить затяжний характер. В останній час все рідше вимовляють саме це слово - " перебудова ", зате все частіше кажуть , що вона завершилася , вичерпавши себе і зазнала поразки.

Так закінчилась перебудова чи ні? Вона є чи, в усякому разі, була? Щоб відповісти на ці запитання , проглянемо в загальних рисах як вона розвивалася , і які викликала зміни.

Отже, термін " перебудова " з'явився в нашій політичній лексиці в 1985 році. Але чим саме була тогочасна “перебудова "?

Квітень 1985 року поклав початок повільним , обережним реформам, спрямованим на часткове оновлення існуючої системи. Причиною " ремонту " стало відставання від США в гонці космічних озброєнь : нездатність з економічних причин дати відповідь на програму " зоряних війн " впевнила керуючі кола СРСР у тому, що змагання в сфері високих технологій вже майже програно ( про близькість економічної кризи каже хоч би такий факт : в 1971-1985 рр. була присутня від'ємна динаміка зростання по найважливішим економічним показникам. Темпи зростання національного прибутку складали у восьмій п'ятирічці - 41 %, у дев'ятій -28, у десятій - 21, в одинадцятій - 17 відсотків. ) .

Отож новий Генеральний секретар М. С. Горбачов спочатку лише відроджував часи хрущовської " відлиги ". Мова йшла зовсім не про те, щоб змінити систему - існуюча цілком задовільняла керуючу верхівку. Систему цю прагнули лише пристосувати до нових - передусім міжнародних умов. В першому проекті перебудови в основу ставилася технологія, а не людина ,якій відводилася незрозуміла роль " людського чинника ".

На початку перебудови були припущені серйозні помилки в управлінні.

До речі,спочатку на XXVІІ З'їзді КПРС 1986 року (де були прийняті "Основні напрямки економічного і соціального розвитку СРСР на 1986-90 рр. і на період до 2000 року " і взято курс на прискорення ) питання ставилося вірно : повернути виробництво особою до споживача і активізувати людський чинник. Але як досягнути поставленої мети? Горбачов обрав цілком марксиський засіб - засіб проб і помилок.

Спочатку було " прискорення " - наївна спроба за допомогою ідеологічних закликів і переконань до " кожного на своєму робочому місці " змусити проіржавлений господарський механізм крутитися швидше. Але одними вмовляннями було не обійтися: на випуск товарів народного споживання була задіяна тільки одна сьома частина основних виробничих фондів. І уряд задумав малу індустріалізацію, для того ,щоб в результаті модернізувати відсталу легку промисловість. Але все це закінчилося провалом уже на першому етапі: мільярдні держкапвкладання в базові галузі безслідно розчинилися в загальному хаосі - нового устаткування, матеріалів, технологій легка промисловість так і не дочекалась.

Тоді скоротили закупку ширвжитку і кинули валютні засоби на закупку техніки за кордоном. Результат - мінімальний. Частина устаткування так і залишилась на складах і під відкритим небом - нестача виробничих площ. А те, що вдалося кінець кінцем змонтувати, давало результати. Цілі поточні лінії простоювали через невірну експлуатацію, відсутність запчастин, низьку якість сировини.

Нарешті зрозуміли, що за відсутності стимулів у виробників ніщо в економіці не повернеш. Вирішили дати підприємствам госпрозрахункову самостійність. Але обмежена воля обернулася лише правом безконтрольних витрат державних засобів і призвела до підняття цін, скорочення обсягу виробництва і різкого зростання грошової маси в наявному використанні. Збільшення заробітків при цьому ніяк не вплинуло на вихід кінцевої споживчої продукції, оскільки гроші виплачувалися не тільки виробникам товарів, але й всім іншим без винятку.

Бажання влади виглядати добре без усяких на те підстав зіграло з нею непоганий жарт . Не скорочуючи попередніх видатків, в центрі і на місцях опрацьовували численні соціальні програми, закачували в економіку інфляційні гроші. В кінці кінців роздутий платеспроможний попит почав потроху роздавлювати і торгівлю , і споживчий сектор промисловості.

Втрати народного господарства від першої реформи Горбачова - Антиалкогольної кампанії - оцінюються в 40 млрд. карбованців. Втрати, яких нанесла соціалістичній економіці реформа 1987 року, взагалі не піддається обрахуванню. Другий подих до соціалізму так і не прийшов - почалась агонія...

2. Реформа виборчої системи. Перший і Другий З'їзди. Введення інституту президенства

Першим конкретним кроком на шляху до політичної реформи стали рішення позачергової дванадцятої Сесії Верховної Ради (ВР) СРСР (одинадцятого скликання ), що відбулася 29 листопада - 1 грудня 1988 року . Ці рішення передбачали зміну структури вищих органів влади і державного управління країни, надання знов заснованому З'їзду народних депутатів ,що обирає ВР СРСР , реальних владних функцій, а також зміна виборчої системи, передусім введення виборів на альтернативній основі.

До Перебудови вибори депутатів усіх рад були в СРСР по суті формальністю. У кожному виборчому окрузі висувалася лише одна кандидатура, визначена партійною елітою; участь у виборах незалежних від влади кандидатів була практично неможливою за тодішньої авторитарної системи. Виборці мали можливість проголосувати за запропонованого кандидата, просто вкинувши бюлетень у скриньку, або проголосувати проти нього за допомогою викреслення його прізвища, що траплялося дуже рідко.

Під час Перебудови керівництво СРСР поставило за мету демократизувати цю процедуру. У 1987 р. відбулися вибори до місцевих рад, під час яких уперше, в порядку експерименту, в окремих округах було по кілька кандидатів на один мандат. У грудні 1988 р. було внесено суттєві зміни до Конституції СРСР та виборчого законодавства. Ці зміни, водночас із послабленням партійного тиску, дали можливість зробити всі подальші вибори більш-менш повноцінними.

Разом з тим, прийняті закони містили деякі явно недемократичні новації, а саме: 1) третина депутатів вищого законодавчого органу СРСР обиралися безпосередньо певними громадськими організаціями; законодавець на свій розсуд прописав у законі кількість депутатів від кожної організації, в тому числі 100 депутатів від КПРС; 2) щодо виборів у мажоритарних округах решти 2/3 депутатів, то в разі, коли кандидатів в окрузі було більше двох, передбачалася можливість проведення так званих окружних передвиборних зборів з представників різних підприємств і організацій округу; ці збори могли на свій розсуд вибрати, скількох і котрих саме кандидатів залишити в бюлетені, причому допускалось і залишення лише одного кандидата.

26 березня 1989 р. за цими новими правилами відбулися вибори народних депутатів СРСР (тобто членів союзного парламенту). На той час політичні партії, якщо й були, то в зародковому стані, за винятком КПРС, яка фактично не була партією в повному розумінні. Політична боротьба здебільшого зводилася до змагання між силами, які прагнули швидких докорінних змін, та поміркованими силами, близькими до влади або ще консервативнішими (в розумінні консервації радянської системи). Перших називали "демократами", других "партократами", "апаратниками", "бюрократами". У той час інколи "демократів" називали "лівими", а "партократів" - "правими", що є майже протилежним до традиційного значення цих термінів. Народні маси, особливо в містах, часто масово та рішуче підтримували "демократів", і під впливом цього чинника вищезгадані окружні передвиборні збори не завжди наважувалися зрізати опозиційних кандидатів. Але в цілому на виборах фактично перемогли сили, точка зору яких була близька до вищої компартійної верхівки країни.

25 травня 1989 р. почав роботу новообраний парламент - З'їзд народних депутатів СРСР. Там запанував справжній і суттєвий плюралізм думок - уперше в історії радянського парламентаризму. Однак політична структура була в зародковому стані, а перша опозиційна фракція отримала дивну назву "Міжрегіональна депутатська група" (не плутати з однойменною групою у Верховній Раді України 2-го скликання).

Слід зауважити про ще деякі новації вищезгаданих законів 1988 р. Запроваджувалася складна двоступенева структура парламенту: крім "великого парламенту" - З'їзду народних депутатів СРСР, передбачалось існування "малого парламенту", за яким залишилася традиційна назва "Верховна Рада СРСР" і сесії якого були значно довшими, ніж у З'їзду. Верховну Раду обирав З'їзд зі свого складу. Цікаво, що Верховна Рада складалася з двох палат, хоча З'їзд діяв як єдиний орган (незважаючи на підігнану під двопалатність подвійну систему виборчих округів).

У 1990 р. підійшла черга проводити вибори парламентів республік (суб'єктів Союзу) та місцевих рад. До того часу верховні ради республік внесли зміни до свого законодавства, аналогічні до вищезгаданих змін союзного законодавства 1988 р. Але закони про вибори республіканських парламентів виявилися демократичнішими, бо було враховано попередню критику. Наприклад, інститут виборів депутатів від громадських організацій залишився лише в Білорусії та Казахстані. Двоступеневу структуру парламенту (З'їзд і Рада) теж було здебільшого відкинуто, але Росія залишила цю двоступеневість, що здавалося логічним з огляду на її величину.

В Україні вибори до республіканського парламенту та місцевих рад (одночасно) за цими новими правилами відбулись у березні 1990 р. Політична різноманітність тоді вже починала набувати конкретних рис і виборці бачили різницю між різними таборами опозиційних політиків, а не тільки між "демократами" та "партократами". Проте явно найпотужнішою в масштабах України опозиційною силою був Народний Рух України. Обраний тоді склад Верховної Ради Української РСР зараз іменується першим скликанням Верховної Ради України; саме ця Верховна Рада в серпні 1991 р. проголосила Україну цілком незалежною державою. Але на початку роботи цього парламенту такий розвиток подій не здавався ймовірним, оскільки більшість отримали прихильники дуже поміркованих перетворень. Щодо обласних рад, то опозиція переконливо перемогла лише у Львівській та Івано-Франківській радах, а в Тернопільській - зі змінним успіхом. Також опозиційні настрої демонстрували міські ради багатьох великих і середніх міст.

1989 рік став роком радикальних змін, особливо в політичній структурі суспільства. Виборам народних депутатів СРСР , що відбулися в березні -травні 1989 року передувала небачена в нашій країні виборча кампанія, яка розпочалася ще в кінці 1988 року. Можливість висунення деяких альтернативних кандидатів ( на 2250 депутатських місць було висунено 9505 кандидатів ) нарешті давала можливість радянським громадянам справді обирати одного з декількох.

Третина народних депутатів обиралася від суспільних організацій, що дозволило комуністам, як найбільш масовій " суспільній організації " на З'їзді мати більшість. Про це було заявлено як про досягнення: частка комуністів серед народних депутатів становила 87% проти 71.5% попереднього скликання, на основі чого робився гучний висновок про те, що в умовах вибору був підтверджений авторитет партії.

У виборах, що проходили 26 березня 1989 року по 1500 територіальним і національно-територіальним округам, брала участь 89.8% включених до списків виборців. Ці вибори стали помітними зрушенням товариства в бік демократії, принаймні, як тоді здавалось. За роботою З'їзду слідкувала вся країна - повсюдно зафіксовано зниження продуктивності праці.

Перший З'їзд народних депутатів СРСР ( 25 травня - 9 червня 1989 року) став яскравою політичною подією. Ніколи ще не було такого в історії цієї країни. Зрозуміло, зараз можна з іронією дивитися на ті баталії, що діялися через З'їзд, але тоді це виглядало перемогою демократії. Практичних результатів З'їзду було небагато, зокрема була обрана нова ВР СРСР. Було прийнято декілька загальних постанов, наприклад Постанова про основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики СРСР.

Дискусії на Другому З'їзді народних депутатів СРСР ( 12-24 грудня 1989 р. ) носили діловий характер порівняно з першим З'їздом. Другий З'їзд прийняв 36 нормативних актів, у тому числі 5 законів і 26 постанов. Одним із центральних питань порядку денного Другого З'їзду народних депутатів було обговорення засобів по оздоровленню економіки. Були обговорені питання про боротьбу з організованою злочинністю. З'їзд розглянув доповіді комісій, присвячені як зовнішньополітичним проблемам (оцінка Договору про ненапад між СРСР і Німеччиною від 23 серпня 1939 р., політична оцінка введення радянських військ до Афганістану в 1979 р.) так і внутрішньополітичним ( про події в Тбілісі 9 квітня 1989 р.- жорстке придушення мирної демонстрації , про привілеї )...

Коли відкрився Перший З'їзд народних депутатів, багато хто покладав на нього свої надії на краще життя. Але, як і багатьом надіям нашого народу, їм не судилося виправдатися. Перший З'їзд називають зараз " грою в демократію ", якою він, власне, і був . До Другого З'їзду зацікавлення людей вже помітно вгамувалося. Народу уже стало зрозуміло, що не можна одним чарівним помахом зробити життя кращим. Реформа виборчої системи є справою необхідною, але конкретного, вона народу дала небагато.

Влітку-восени 1989 року реформатори в КПРС, які не захотіли позбавитися від чіпких обіймів консерваторів, дали демократам можливість набрати політичну силу і вплив, дозволили їм представити правоцентриську єдність в КПРС як стратегічну лінію, а не як тимчасовий тактичний маневр. Ситуація в країні вимагала рішучого розвитку курсу на змішану економіку, на утворення правової держави і укладення нового союзного договору . Все це об'єктивно працювало на демократів.

До зими 1989/90 року політична ситуація істотно змінилася.

Горбачов, не без підстав непокоючись, що весняні вибори в республіках призведуть до перемоги радикальних сил ("Демократична Росія ", Рух і інші ), які одразу ж - за прикладом Прибалтики - намагатимуться зайняти незалежну позицію у відношенні очолюваної ними Верховної Ради Союзу, зробив крок, проти якого він і його однодумці виступали ще декілька місяців тому. Використовуючи свій авторитет в очолюваній ним Верховній Раді СРСР, він зумів - при опорі Міжрегіональної депутатської групи - провести рішення про укладення посади Президента СРСР. Коли Горбачов став Президентом, він одержав широкі політичні повноваження і тим самим сильно зміцнив свою владу в країні.

Проте ситуація швидко змінилася. Спочатку сталося зрушення " ліворуч " в розстановці сил на політичній арені. У Москві 12 червня 1990 р. Перший З’їзд народних депутатів республіки прийняв

Декларацію про державний суверенітет Росії. На цьому з"їзді у гострій боротьбі відбулися вибори Голови Верховної Ради Росії .

Лідером парламента РРФСР став Б.М.Ельцин (блок "Демократична Росія").

У жовтні 1990 р. Верховна Рада СРСР надала Президентові СРСР надзвичайних повноважень.

У червні 1991р. Б. Єльцина всенародним голосуванням було обрано першим президентом Росії.

3. Розпад СРСР

Радянська держава влітку 1991 р. опинилась на межі розвалу.

Останню спробу врятувати імперію мирним шляхом зробив М.С.Горбачов , запропонувавши проект нового союзного договору.

Керівники республік повинні були підписати його наприкінці серпня 1991 р. в урядовій резиденції в Ново-Огарьово.

Однак консервативне оточення президента вирішило повернути до диктатури сталінського типу. Сформувалася група змовників - антиконституційний Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС;рос. - ГКЧП). До нього увійшло 8 чоловік, серед яких були голова Верховної Ради СРСР А.Лук’янов, віце-президент СРСР Г.Янаєв , прем’єр-міністр В.Павлов , голова КДБ В. Крючков , міністр оборони Д .Язов, міністр внутрішніх справ Б.Пуго. ДКНС заявив про свій намір відновити в країні порядок і не допустити розпаду СРСР. Призупинялась діяльність політичних партій , громадських організацій і масових рухів . Заборонялося проведення мітингів, демонстрацій , страйків. Встановлювався контроль над засобами масової інформації. В деяких регіонах СРСР на 6 місяців запроваджувався надзвичайний стан. Попередньо у столицю були введені танки та бронетранспортери.

Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РРФСР на чолі з президентом Б.Єльциним.

На захист демократії виступили десятки тисяч мешканців Москви, а також деяких інших міст СРСР. Рішучі дії Б. М.Єльцина підтримала більшість урядів країн світу і міжнародна громадськість. Уже 21 серпня стало очевидним, що путч провалився і заколотники вилетіли у резиденцію Горбачова у Форос (Крим). Одночасно туди ж прибули представники російського президента. Після повернення М. Горбачова у Москву керівники змови були заарештовані.

Невдала спроба державного перевороту прискорила розпад СРСР.

9 вересня 1991 р. було офіційно визнано незалежність Литви, Латвії і Естонії. Та все ж М.Горбачов та його найближче оточення прагнули зберегти Союз від подальшого розвалу.

14 листопада в Ново-Огарьово 7 республік (Азербайджан, Білорусь, Казахстан, Киргизстан , РРФСР, Таджикистан , Туркменістан) заявили про намір створити конфедеративний Союз Незалежних Держав (СНД).

1 грудня відбувся референдум про незалежність України ( яка відмовилась від у часті у формуванні СНД ) - понад 90 % виборців виявили прагнення жити в незалежній державі.

На Україні на основі законів "Про Президента Української РСР" та "Про вибори Президента Української РСР",прийнятих Верховною Радою УРСР 5 липня 1991 р.,відбулися президентські вибори,які проходили під знаком боротьби старої партійно-державної бюрократії і національно-демократичної опозиції. Лідером першої був Л.Кравчук , а другої -В.Чорновіл. Президентом України став Л.Кравчук,котрий одержав 61.59% голосів виборців,що взяли участь у голосуванні.

Щоб зупинити процес стихійного, хаотичного розпаду існування союзних структур,не допустити пролиття крові, 7-8 грудня 1991 р. відбулася зустріч в Бєлавезькій пущі (Білорусь)керівників Білорусі,РРСФР і України, на якій було підписано" Угоду про створення СНД ", відкритого для всіх колишніх республік СРСР.

У першому абзаці "Угоди..."було сказано:"Союз РСР ,як суб"єкт міжнародного права і геополітична реальність ,припиняє своє існування".

Президент України Кравчук так зазначив головну причину розвалу Союзу: " Радянський Союз був приречений тому, що тримався на КПРС і КДБ. Демократія і імперія - поняття незіставні . Ви не знайдете в історії ,щоб імперія була демократична. Радянський Союз - це була тоталітарна імперія ,якої світ не бачив. І ось , як тільки КПРС пригнулась ,почали гнутись всі несучі конструкції."

21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті лідери Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану та України підписали Декларацію про Співдружність Незалежних Держав .

Після цього Президенту неіснуючого Союзу нічого іншого не залишалося як подати заяву ,в якій він писав ,що вважає свою місію завершеною.

Таким чином, 25 грудня 1991 р. М.С. Горбачов склав свої повноваження.

Отже, СРСР припинив своє існування, а колишні його республіки (у тому числі і Україна)стали незалежними юридично ,їх народ приступив до розв’язання трьох доленосних історичних завдань:

· створення незалежних держав;

· знищення тоталітаризму ;

· реформування комуністичного способу виробництва,заснованого на централізованому адміністративному управлінні, на основі свободи економічної діяльності і ринкового регулювання виробництва.


Висновки

Отже, перебудова - термін, що ввійшов у широкий вжиток з середини 80-х рр. і означав курс на реформування тоталітарної системи в СРСР. Політика перебудови, розпочата частиною керівництва КПРС на чолі з М. С. Горбачовим, призвела до значних змін у житті країни й світу в цілому (гласність, політичний плюралізм, закінчення "холодної війни" і ін.). До кінця 80-х - початку 90-х рр. в результаті протиріч й непослідовності в здійсненні перебудови відбулося загострення кризи в усіх сферах життя суспільства.

Основи концепції перебудови було сформульовано на квітневому Пленумі ЦК КПРС у 1985 р. Її теорія, політика, програма дій були розвинені і конкретизовані в рішеннях XXVII та XXVIII з'їздів КПРС.

Політика перебудови, почата частиною керівництва КПРС на чолі з Михайлом Горбачовим, призвела до значних змін у житті країни й усього світу — гласності, подоланню суспільством різного роду ідеологічних стереотипів і догм, відмові від політичної монополії КПРС, становленню багатопартійності (політичного плюралізму), закінченню «холодної війни» та ін.

В ході перебудови почали вирішуватися проблеми, які накопичувалися десятиліттями, особливо в економіці та сфері міжнаціональних відносин. До цього додалися помилки та прорахунки, допущені в процесі проведення в життя самих реформ. Різко загострилося політичне протистояння сил, що виступали за соціалістичний шлях розвитку, і партій, рухів, що зв'язували майбутнє країни з організацією життя на принципах капіталізму; а також по питаннях майбутнього Радянського Союзу, взаємин союзних і республіканських органів державної влади та управління.

До початку 1990-х років загострилася криза в усіх сферах життя суспільства, що призвело зрештою до розпаду СРСР у 1991 році.


Список використаної літератури

1. Горбань Ю. А., Петровський В. В., Слюсаренко А. Г., Білик Б. І., Гриценко І. С. Історія сучасного світу: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Історичний факультет. Кафедра української історії та етнографії / Ю.А. Горбань (ред.). — К. : Телепресінформ, 2001. — 377с.

2. Горбань Юрій Андрійович, Білик Борис Іванович, Дячук Леонтій Володимирович, Карабанов М. М., Конашевич А. П. Історія сучасного світу: Соціально-політична історія XV-XX століть:Навч. посібник / Юрій Андрійович Горбань (ред.). — 2.вид., доп. і перероб. — К. : Вікар, 2003. — 435с.

3. Кучемко М. М., Олійник М. М., Плиско Л. М., Кияшко О. І., Смірнов В. М. Історія сучасного світу: Курс лекцій / Харківський держ. педагогічний ун-т ім. Г.С.Сковороди / М.М. Олійник (ред.), Л.М. Плиско (ред.). — Х. : Основа, 1997. — 379с.

4. Орлова Тетяна Володимирівна. Історія сучасного світу XV-XXI століття. — К. : Вікар, 2007. — 552с.

5. Салабай В. Історія сучасного світу: Навч.-метод. посібник для самост. вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана — К. : КНЕУ, 2006. — 232с.

загрузка...
Top