Політика коренізаціі: українізація, її суть, причини, наслідки

Вступ.

1. Політична коренізація, її зміст та причини впровадження.

2. Українізація - здійснення політики коренізаціі в Україні.

3. Українське національне відродження.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Принципово важливою складовою культурних процесів в Україні у 20—30-ті роки була політика коренізації» спрямована на те, щоб надати народам, об'єднаним У СРСР, певної «культурно-національної автономії» — реальної можливості розвивати свої національні культури і мови. Ці ідеї покладені в основу рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому вже чітко були сформульовані основні положення політики коренізації: підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності; врахування національних чинників при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури.

У практичному здійсненні політики коренізації в Україні виокремлюють два аспекти: українізацію і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин.

Суть політики коренізації полягає в спробі більшовицького керівництва очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах. Цю тезу можна підтвердити висловами осіб, які у вирішенні національного питання займали діаметрально протилежні позиції. Нарком освіти України О. Шумський вважав, що «зростання української культури й української інтелігенції йде швидким темпом, що коли ми не візьмемо в руки цього руху, він може піти мимо нас»; з ним повністю погоджувався Й. Сталін, наголошуючи: «У заявах Шумського... є деякі слушні думки. Справді, широкий рух за українську культуру і українську громадськість почався і росте на Україні. І віддавати цей рух у руки чужих нам елементів не можна ні в якому разі».


1. Політична коренізація, її зміст та причини впровадження

Користуючись деякими правами і можливостями, що мали КП(б)У і Уряд УРСР згідно із союзним Договором та Конституцією СРСР 1924 p., патріотично налаштована частина компартії України розгорнула в 20-х роках активну діяльність, спрямовану на проведення українізації і широкого культурного будівництва.

В керівництві УРСР у ставленні до українізації можна виділити три групи. Перша, патріотично налаштована, складалася з колишніх лівих українських соціалістів-революціонерів, які вступили в КП(б)У. Їх ідейними лідерами і натхненниками були В. Блакитний (Єлланський), О. Шумський, Ф. Гринько. Аналогічних поглядів дотримувались старі більшовики (М. Скрипник та М. Хвильовий), які мали патріотичні настрої. Близьким до них був В. Чубар.

Друга група, найчисленніша — центристська. Це В. Затонський, В. Косіор та інші, які підтримували патріотично налаштовану групу, але лише до того часу, доки не утвердилася диктатура Сталіна. їхня політична позиція характеризувалася нерішучістю, непослідовністю, що значною мірою пояснюється атмосферою страху і нетерпимості, яка насаджувалася Сталіним В часи репресій вони поплатилися життям.

І нарешті третя, сталінська, прикриваючись гаслами інтернаціоналізму, здійснювала часто замасковану русифікаторську, антиукраїнську політику. Це Л. Каганович, П. Постишев та інші, які вірно служили Сталіну. Керівництво ВКП(б), заспокоївши селянство непом, відчувало необхідність вироблення нової політики і в галузі національних відносин, щоб заручитися підтримкою більшості неросійських народів, які вагалися, не довіряючи більшовикам. У 1923 р. на ХІІ з'їзді РКП(б) було затверджено рішення про початок здійснення політики коренізаціі. З'їзд вказав на необхідність залучення до партійного та державного апарату представників неросійських народів, а службовці повинні були опановувати їхню мову і лише нею користуватися. Держава мала підтримувати їх культурний і соціальний розвиток. В Україні ця політика отримала назву «українізація».

Частина істориків діаспори та сучасних українських науковців вважає українізацію тактичним кроком, навіть широкомасштабною провокацією, спрямованою на виявлення і наступне знищення національно свідомих груп українців. Насправді, визнаючи українізацію справою політичної тактики ВКП(б), не слід забувати, що для привернення на свій бік українського народу керівництво СРСР повинно було рахуватися з могутньою національною революцією в Україні, яка продовжувала півторастолітній рух українського національного відродження. Для патріотично налаштованих комуністів українізація також уявлялася продовженням національного відродження, яке вони вважали за необхідне спрямувати в русло соціалістичного будівництва. М. Скрипник не раз підкреслював: «Національну енергію українського народу — будівництву соціалізму». Переважна більшість українців-комуністів щиро вірила, що соціалізм має принести масам українських робітників, селян, інтелігенції соціальне і національне звільнення.

Українізація мала і зовнішню мету. Вона повинна була продемонструвати західним українцям, що лише в Радянській Україні вони можуть задовольнити свої національні прагнення. Та й для активізації світової революції, розширення участі в ній величезних мас колоніальних народів необхідно було показати привабливий позитивний приклад вирішення національного питання. Українізація включала в себе залучення українців у партію і державні органи, вивчення та використання української мови у діяльності партійного і державного апарату, видавничій справі, пресі, освіті, культурно-освітній діяльності, мистецтві, заохочення розвитку української культури і науки[2, c. 412-414].

Однак здійснення українізації вимагало змін у партійному та державному керівництві України, де ця політика зустрічала опір. Це пояснювалося значною мірою тим, що в партії переважали неукраїнські кадри. У 1922 р. з 55 тис. членів КП(б)У 54% становили росіяни, 23% — українці, 14% — євреї. Майже таким було співвідношення в партійному керівництві. Першими керівниками КП(б)У до 1953 р. були лише неукраїнці. В партійному середовищі на початку 20-х років була поширена теорія «боротьби двох культур». Один із головних її захисників Д. Лебідь незмінно підкреслював, що українська культура — селянська, російська — міська, і між ними точиться боротьба, в якій КП(б)У має підтримувати культуру міста, культуру робітничого класу. Існувала російська зверхність над «місцевими» кадрами, презирство до «нижчої» української культури.

Тому відкритих і непримиримих противників українізації з УРСР відкликали. На їхнє місце призначили дисциплінованих партійних працівників, які слухняно виконували вказівки з Москви. Зокрема, першим секрета-рем ЦК КП(б)У (тоді — генеральним секретарем) був призначений Л. Каганович, який проявляв показну готовність проводити українізацію у відповідності з рішеннями і вказівками Сталіна. В душі він ненавидів все українське про що красномовно свідчили наступні його дії. Готовність щиро і енергійно проводити українізацію демонстрували М. Скрипник, О. Шумський, а також, хоч і не завжди послідовно, В. Чубар, який замінив на посаді голови уряду (Раднаркому) УРСР X. Раковського. Шумський очолив відділ пропаганди і агітації ЦК КП(б)У, пізніше став наркомом освіти УРСР. З багатьох посад були усунуті великоросійські шовіністи (тоді їх називали «русотяпи»), а на їхнє місце призначалися українці.

Ці та інші заходи, сувора вимогливість партійного і радянського керівництва до виконання відповідних законодавчих актів, якими супроводжувалася нова політика в національному питанні, давала позитивні наслідки. До того ж українізацію підтримали рештки українських соціалістичних партій (укапісти, боротьбисти), а також українська інтелігенція. До неї приєдналися діячі науки та культури, які за прикладом Михайла Грушевського поверталися з еміграції, а також численні вихідці з Галичини, які повірили у здійснення своїх мрій про Українську державу на терені УРСР.

Вже у 1923 р. всі партійні та державні службовці проходили спеціально організовані курси української мови. Тим, хто не зміг їх успішно закінчити, загрожувало звільнення. У 1925 р. було введено листування українською мовою в усьому урядовому апараті. Водночас зросла кількість українців в урядових установах та партійних організаціях. На початку 30-х років їх було до 60% серед членів КП(б)У. Проте вони зосереджувалися на нижчих щаблях партійної ієрархії. Так, у ЦК КП(б)У в 1924 р. українці становили 16%, в 1925 — 25%, в 1930 — 43%. Кількість українців серед службовців держапарату в 1923—1927 pp. зросла з 35% до 54%[5, c. 356-359].


2. Українізація - здійснення політики коренізаціі в Україні

Кампанія українізації охопила всі сфери життя Української РСР. Вона справила позитивний вплив на розвиток всіх галузей культури в Україні, особливо народної освіти. На українську мову перейшло 86% загальноосвітніх шкіл, 30% вищих навчальних закладів, більше половини технікумів. У 1922 р. в республіці виходило до десяти українських газет і журналів, а в 1933-му з 426 газет — 373 були українські. Українська мова завдяки діяльності М.Скрипника почала запроваджуватися в армії. Розгорталася українізація в таких районах РРФСР, як Кубань, Далекий Схід та інших, де проживало багато українців.

Центром українізації став наркомат освіти, який керував всіма галузями культури. У 1927 p., після усунення з посади наркома освіти УРСР Шумського її обійняв Скрипник, який розгорнув бурхливу і плодотворну діяльність з розвитку української культури, особливо освіти.

Наркомату освіти довелося переборювати величезні труднощі, насамперед брак педагогічних кадрів, що володіли українською мовою. Бракувало приміщень для шкіл та наукових закладів. Не вистачало підручників. Доводилося долати опір російських і обрусілих студентів, які не бажали навчатися «селянською» мовою. На подолання цих та інших перешкод були мобілізовані партійні, профспілкові, комсомольські організації та громадськість. Але найбільший тягар цієї кампанії несла українська інтелігенція, особливо патріотично налаштоване учительство.

Здійснювалася політика коренізації і в районах України, компактно населених національними меншинами. У жовтні 1924 р. утворилася Молдавська автономна республіка. Поряд з цим було сформовано 13 національних районів, 954 сільради. Працювали сотні шкіл з російською, німецькою, болгарською, польською, єврейською, татарською та іншими мовами навчання.

Однак російські великодержавні шовіністи, як у партійному і державному апараті, так і в армії, на підприємствах, в каральних органах не припинили чинити опір українізації. В середині 20-х років окремі українські комуністи виступили за розширення самостійності республіки, врахування її особливостей в будівництві соціалізму, за широке використання досягнень європейської цивілізації при творенні української культури.

Письменник М.Хвильовий (справжнє прізвище — Фітільов) розгорнув у 1925-1927 pp. літературну дискусію про шляхи будівництва української культури і запропонував звільнитися від російського впливу, переорієнтуватись на європейські традиції і духовні надбання. Він полемічно загострено висловив це в гаслах «Геть від Москви», «Дайош Європу» та ін. У відповідь в партійних колах та пресі розгорнулася гостра критика «хвильовізму».

На його захист став нарком освіти УРСР О. Шумський. На червневому пленумі ЦК КП(б)У (1926 р.) у доповіді про хід українізації в республіці він різко виступив за прискорення і поглиблення цього процесу. Він вважав, що українізація здійснюється повільними темпами через опір зрусифікованої бюрократії, що партійне та державне керівництво слід доручити корінним українцям. Ще до пленуму він звинуватив Л. Кагановича в схильності до адміністрування, інтриг, дискредитації українських більшовиків і запропонував Сталіну замінити його на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У В. Чубарем. У відповідь Каганович за підтримки Сталіна розгорнув шалену кампанію критики і цькування Шумського, Хвильового як керівників «націоналістичного ухилу». Шумського у лютому 1927 р. на пленумі було знято з усіх посад, виведено зі складу ЦК КП(б)У і вислано за межі України (пізніше репресовано). Проти цього рішення виступив представник компартії Західної України (КПЗУ) Карл Саврич (Максимович). Це дало привід Сталіну і Кагановичу звинуватити весь ЦК КПЗУ в «шумськізмі», і він був згодом розгромлений та знищений Виконкомом Комінтерну.

Після «взяття у свої руки» національного руху О. Шумський та його прибічники прагнули розвивати і поглиблювати національне відродження, а Сталін, який проголошував, що у перспективі нації зіллються, хотів його вихолостити і згорнути[7, c. 247-249].

Політика коренізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:

1) оскільки після закінчення громадянської війни територія України та Білорусії була поділена між різними державами, то. врахування білоруського та українського чинників стало необхідним елементом формування внутрішньої політики не тільки СРСР, а й Польщі, Румунії Чехословаччини. Крім цього, саме геополітичне положення Білорусії та України висувало в 20—30-ті роки «білоруське», а ще більшою мірою «українське» питання в епіцентр європейської міжнародної політики. Тому політика коренізації, що стимулювала національне відродження мала на меті створити у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік. Формуванню привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені мало сприяти і державне піклування про національні меншини;

2) політика коренізації у задумі була засобом пошуку спільної мови з селянством (Сталін неодноразово наголошував, що національне питання в основі своїй — питання селянське), залучити на свій бік національну інтелігенцію шляхом поширення принципових ідей непу (плюралізм, вільний розвиток, певна децентралізація і т. п.) на сферу національних відносин;

3) коренізація давала змогу в перспективі зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійним, радянським, господарським апаратом;

4) політика коренізації була спробою більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах, щоб його енергію й могутній потенціал спрямувати у русло центральної влади;

5) коренізація мала зміцнити новоутворену державну структуру — Радянський Союз: наданням прав «культурно-національної автономії», бодай частково, компенсувати республікам втрату політичного суверенітету.

Реальними практичними кроками для здійснення політики коренізації (для України — «українізації») стали декрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 року, у яких проголошувалася рівність мов і вказувалося на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипяник, Л. Каганович, О. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський та ін. (з усіх членів комісії з українізації уціліли лише Л. Каганович та О. Бойченко — згодом відомий український письменник).

За порівняно короткий час енергійне втілення в життя політики українізації дало значні результати. Так, у середині 20-х років питома вага українців у партії виросла до 54,5%, в ЛКСМУ — до 65%. Серед відповідальних працівників окружкомів партії українці становили понад 50%, у складі ЦК КП(б)У — 35%, Політбюро ЦК КП(б)У — 66%. у цей час 78% шкіл і 39% технікумів, 34,1% дитячих будинків були україномовними. У 1927/28 навчальному році українці становили 49,8% усіх студентів республіки. Тираж україномовних газет за 1924—1927 pp. зріс у 5 разів, значно збільшилася кількість і тиражі книжкової продукції українською мовою.

Різнопланова культурно-освітня робота (відкриття ук-раїнських шкіл, видання українських газет, функціонування українського радіомовлення тощо) проводилася серед груп українців, які компактно проживають за межами УРСР . На квітень 1925 р. за межами республіки проживало 6,5 млн. українців. Найбільші компактні поселення в СРСР розташовувалися на Кубані — майже 2 млн., в Курській губернії — 1,3 млн., Воронезькій — 1 млн., на Далекому Сході, в Туркестані — по 600 тис. осіб.

Активно здійснювалася політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У 1926 р. в республіці найчисленнішими національними групами неукраїнського населення були росіяни (9,2%), євреї (5,4%), поляки (1,6%), німці (1,4%). Про неослабну увагу керівництва УСРР до проблем національних меншин свідчить той факт, що лише протягом 1919—1925 pp. Президія ВУЦВК РНК УСРР, наркомати республіки прийняли понад 100 постанов, спрямованих на забезпечення економічних, правових, культурних та інших інтересів неукраїнського населення республіки[4, c. 316-318].

На початку 20-х років у партійних комітетах було створено спеціальні підрозділи, які працювали з національними меншинами. їхню роботу координував підвідділ національних меншин ЦК КП(б)У. В 1924 р. підвідділ мав 4 секції: єврейську, німецьку, польську та болгарську. З квітня 1924 р. роботу серед неукраїнського населення координувала Центральна комісія у справах національних меншин при ВУЦВК (головою її був обраний секретар Президії ВУЦВК П. Буценко) та її органи на місцях.

У 1927 р. проведено першу Всеукраїнську нараду щодо Роботи серед національних меншин, що сприяла активізації діяльності в цій сфері. Досить активно проводилася лінія щодо найповнішого представництва різних національностей в органах радянської влади. Внаслідок такої політики в 1929 р. у республіканському держапараті представники неукраїнського населення становили 63,8% всіх працівників, в обласному — 73,1%, окружному — 46,5 %. Всього в держапараті всіх рівнів представники інших національностей становили 41,3%.

Для розвитку національних меншин велике значення мало створення окремих адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного поселення неукраїнського населення. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено автономну Молдавську республіку, а протягом 1924— 1925 pp. почали функціонувати 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національний район, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні діяло 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31 — з татарською тощо.

Поряд з цим за економічну самостійність України виступив М. Волобуєв. У своїх статтях, надрукованих в журналі «Більшовик України» у 1928 р., він доводив, що Україна перебуває в складі СРСР на становищі колонії, як і при царській Росії. Він підкреслював, що українська економіка є самостійним економічним комплексом, а вся економіка СРСР не єдине і однорідне ціле, а група таких комплексів. Кожний із них може не лише самостійно функціонувати, а й бути частиною світового господарства.

Проти цих «націоналістичних поглядів», які начебто загрожували справі комуністичної партії, виступила більшість керівників КП(б)У. Навіть Скрипник заявив, що ці погляди криють у собі смертельну загрозу для партії. Масова кампанія критики змусила всіх лідерів «націоналістичного ухилу» (насправді — патріотичного) визнати свої помилки і відійти від політичного життя. Під час сталінських репресій 30-х років комуністам-патріотам пригадають ці «гріхи», і вони поплатяться життям.

У політичному житті України 20-ті роки були періодом відносно ліберальним, з елементами плюралізму і боротьби думок та ідей. Це можна пояснити як традиціями змагань в революційні часи між різними соціалістичними течіями, так і гострою боротьбою за владу у верхніх ешелонах ВКП(б), що призвело до ослаблення його контролю над партією. Однак невдовзі після утвердження влади Сталіна, цей період закінчився. Хоча українізація продовжувалася до 1932 p., це була коротка, але надзвичайно енергійна і напружена «доба Скрипника». Він встиг багато зробити за роки свого керівництва Наркоматом освіти (1927-1932 pp.). В цей час українізація і розвиток української культури досягають такого високого рівня, яких Україна не знала за всю свою попередню історію. У 1932-1933 pp., коли Сталін утвердив в СРСР тоталітарну систему, в Україні розгортається кампанія брутальної критики Скрипника. Його звинувачують у підтримці буржуазного націоналізму, троцькізмі та інших «гріхах», і він скінчив життя самогубством. Перед цим, не витримавши переслідувань і репресій проти української інтелігенції, застрелився Хвильовий. На той час в Україну приїхали тисячі російських функціонерів, була проведена чистка КП(б)У від українських комуністів-патріотів і знову апарат ЦК компартії України та інші партійні і державні керівні органи заповнили росіяни. Сталін оголосив, що головною небезпекою є місцевий націоналізм, а не російський шовінізм, як справедливо проголошувалося у 1923 р. на XII з'їзді РКП(б). Це означало кінець українізації і початок утисків української культури. Скорочувалася кількість українських шкіл, із бібліотек вилучалися видатні твори української науки та літератури, в театрах зменшувалася кількість українських п'єс. Скоротилося видання української преси. Якщо у 1931 р. українською мовою виходило 90% газет та 85% часописів, то до 1940 р. це співвідношення складало відповідно 70% і 45%. Водночас підкреслювалася провідна роль Росії в СРСР, непомірно звеличувалась і поширювалась російська культура та мова. Все це маскувалося фразами про інтернаціоналізм і дружбу народів. Це була контрукраїнізація і одночасно нова хвиля русифікації. Микита Хрущов, який став у 1938 р. першим секретарем ЦК КП(б)У, підтримував русифікаторські тенденції. Контрукраїнізація призвела до падіння престижу української мови і культури та русифікації деяких регіонів України. Українська нація втрачала майже все, що було досягнуто в часи національного відродження і українізації[8, c. 179-181].


3. Українське національне відродження

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років політика коренізації, що сприяла зростанню національної самосвідомості, національному відродженню, почала здавати позиції під тиском міцніючої командно-адміністративної системи, за межі якої вона дедалі більше виходила. У цей період українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про «націоналізм» та «націонал-ухильництво». У Сталіна була чітка мета: тримати під неослабним контролем розвиток національних процесів, але досягти її, «оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру, — писав він у листі до Л. Кагановича ще у квітні 1926 p., — можна, лише борючись з крайнощами... в лавах комуністів... тільки в боротьбі з такими крайнощами можна перетворити зростаючу українську культуру й українську громадськість на культуру і громадськість радянську».

Боротьба з «крайнощами» велася під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом. Характерною особливістю звинувачень у буржуазному націоналізмі у цей час була їх своєрідна персоніфікація — «хвильовізм», «шумськізм», «волобуєвщина», «скрипниківщина».

Можливо, така диференціація не випадкова, адже кожен із цих «ухилів» уособлював певну групу потенційно опозиційних режиму сил: «хвильовізм» — творчу інтелігенцію, «волобуєвщина» — наукову інтелігенцію, «шумськізм» — працівників державного і партійного апаратів, «скрипниківщина» — стару ленінську гвардію.

«їхня українізація, — казав один з героїв п'єси М. Куліша «Мина Мазайло» дядько Тарас, — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб духу не було». На жаль, репресії, що дедалі більше посилювалися, та голод 1932—1933 pp. в Україні робили ці слова печально пророчими.

На початку 30-х років українізацію, влучно названу американським істориком культури М. Семчишиним «українським ренесансом XX століття», як і всю політику коренізації, почали поступово згортати. У рішеннях XII з'їзду КП(б)У читаємо: «Перед партією стоїть завдання: добити контрреволюційні націоналістичні елементи, викрити до кінця націоналістичний ухил Скрипника, розгорнути подальше проведення більшовицької українізації і роботу з виховання партійних мас, а також широких мас робітників і колгоспників України у дусі пролетарського інтернаціоналізму». Як видно, зміни, порівняно з початком 20-х років, відбулися суттєві: по-перше, українізація стала підкреслено «більшовицькою», по-друге, шляхом «добиття» і «викриття» намагаються втримати її у потрібних режимові рамках, по-третє, все чіткіше простежується акцент на пролетарський інтернаціоналізм.

Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута 1938 р. Саме цим роком датована постанова Раднаркому УРСР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради», що зумовила ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень на території республіки, у цьому ж сумнозвісному 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалило постанову «Про реорганізацію національних шкіл на Україні», у якій створення навчальних закладів національних меншин кваліфікувалося як «насадження особливих національних шкіл — вогнищ «буржуазно-націоналістичного впливу на дітей»[3, c. 329-330].


Висновки

Отже, впроваджуючи політику коренізації на початку 20-х років, більшовицьке керівництво СРСР мало на меті створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток радянських республік; знайти спільну мову з багатомільйонним полінаціональним селянством; зняти наростаюче протиріччя між народними масами і політичною елітою; поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах; частково компенсувати республікам СРСР втрату політичного суверенітету наданням прав «культурно-національної автономії». Коли ж у 30-х роках національне відродження, яке було одним із безпосередніх наслідків політики коренізації, почало виходити за межі міцніючої командно-адміністративної системи, цю політику було згорнуто.

Політика українізації була одним із національних різновидів політики коренізації, здійснюваної керівництвом ВКП(б) з 1923 року. Мета політики коренізації в загальносоюзному масштабі - завоювання довіри неросійського населення, втягування його в орбіту владних інтересів та активна участь націоналів у модернізаційних процесах. Завдання стояли суто практичні, потрібні як для зміцнення влади в суспільстві, так і для створення можливостей для прискореного економічного розвитку, що було важливою умовою вдалої конкуренції зі світовими розвинутими країнами. Особливу роль у такому ставленні до національного питання відігравав також інший зовнішньополітичний чинник: сталінське керівництво на власному досвіді переконалося, що комуністичні ідеї привабливіші для колоній та напівколоній (що свого часу фактично заперечував К. Маркс), а відтак демонстрація переваг національно-культурного розвитку неросійських народів відігравала важливу роль у створенні там позитивного іміджу більшовицької влади та поширення комунізму.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.

загрузка...
Top