Політичний портрет Ф.Франко

Вступ

1. Постать Ф.Франка в історії

2. Роль Ф.Франко у громадянській війні та подальших подіях

3. «Нова держава» Франко

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Франко вступив у Військову Академію в Толедо в 1907 і одержав вище утворення в липні 1910 як другий лейтенант. В 17 років він воював в Іспанському Марокко проти місцевих повстанців. Франко зробив швидку кар'єру. Він став майором в 23 року, командуючим Іспанського іноземним легіоном в 30, і генералом в 34. У той час він був наймолодший генерал у Європі. Однак у зв'язку зі зміною уряду в Іспанії в 1936 році положення Франко похитнулося.

У липні 1936 відбулося ретельно організоване повстання проти Республіканського уряду, що переросло в Іспанську громадянську війну. Його організатор, генерал Хосе Санхурхио, раптово вмер незабаром після початку повстання. Лідером заколотників став Франко. У жовтні він був іменований Главою держави й З армії. В 1937 році Франко скасував всі політичні партії за винятком своєї заколотної партії 'Фаланга'. Він привласнив собі титул El Caudіllo (Лідер).

Франко сформував новий кабінет міністрів в 1938 році й став його прем'єром. 28 березня 1939 року загони Франко зайняли Мадрид, і Громадянська війна закінчилася. Протягом Другої Світової війни Франко, оголосивши нейтралітет, приймав то одну, те іншу сторону, залежно від того, хто в сучасний момент перемагав. Секретні документи, випущені в 1946 році з, однак, його близькі зв'язки з Німеччиною й плани ввійти у війну на її стороні. В 1947 році Іспанія була оголошена королівством. Франко був іменований Главою держави довічно, і була вибрана особлива рада, якому була дана право вибрати спадкоємця після смерті диктатора. В 1973 році Франко залишив пост прем'єр-міністра Іспанського уряду. Він залишився главою держави, головнокомандуючий збройних сил, і лідером Фаланги. Коли Франко стало зовсім погано зі здоров'ям у липні 1974, і знову в жовтні 1975, його влада була передана принцові Хуану Карлосу Бурбону.


1. Постать Ф.Франка в історії

Франсіско Франко Баамонде народився в містечку Ель-Ферроль 4 грудня 1892 року. Військову кар'єру розпочав у піхотному училищі Толедо, по закінченню якого 1910 року був відряджений до 8 піхотного полку у рідному місті.

Тільки-но розпочалася війна в Іспанському Марокко, як Франко вступає до колоніального війська. У червні 1916 р. під час битви при Біутце його тяжко поранено, а вже у лютому наступного року він стає наймолодшим майором в іспанських збройних силах.

У вересні 1920 р. Франко призначено командиром першої бандери щойно створеного Іноземного легіону "Терсіо". Минає три роки, і нагороджений за героїзм "Військовою медаллю" підполковник Франко стає на чолі "Терсіо". Талановитого офіцера наближає до королівського двору монарх Альфонс ХІІІ. В цьому середовищі Франко знайомиться, а згодом і одружується на Кармен Поло, яка належала до однієї з найшляхетніших родин Астурії.

13 вересня 1923 року генерал Прімо де Рівера з санкції короля запровадив режим диктатури, оскільки перемога на парламентських виборах ліберально-соціалістичних сил загрожувала країні хаосом. Генерал проголосив військовий стан, заборону на діяльність політичних партій, скасував право на демонстрації.

Прімо де Рівера симпатизував Франко: задовго до вислуги належного терміну у 33-річному віці той стає бригадним генералом. А у 1927 р. Франсіско Франко призначено керівником Вищої військової академії Генерального штабу в Сарагосі. На цій посаді він і зустрів падіння диктатури у 1931 році.

Восени 1933 р. Франко зближується з Хілем Роблесом, засновником і вождем Іспанської конфедерації автономних правих (SEDA), - блоку консервативних традиціоналістських організацій загальною чисельністю до 400.000 чоловік. А ще за рік його підвищено у званні до дивізійного генерала. І в цей момент Франко отримав нагоду довести власну професійну спроможність на практиці.

В ніч на 5 жовтня 1934 року на знак протесту проти входження 3 представників SEDA до уряду, ліві екстремісти з подачи олігархів спровокували загальний політичний страйк в Астурії, що переріс у збройний заколот. У відповідь Франко віддав наказ десантувати в Хіхоні та Авілесі каральний експедиційний корпус. Путч було придушено. А Франко отримує призначення на посаду начальника Генштабу.

Тим часом Іспанію поглинула революційна смута. Напочатку січня 1936 р. президент змушений був розпустити кортеси та призначити вибори на 16 лютого. Перемогу отримав лівий Народний фронт. Тріумфатори наказали Франко, екс-командуючому військово-повітряними силами генералу Годеду і генералу Мола терміново полишити Мадрид. Але патріотично налаштовані офіцери і не думали здаватися: полковник Варела запропонував скинути новоспечених правителів.

Сигналом для виступу стала вже легендарна фраза "Над Іспанією безхмарне небо". Гарнизони висловили республіці недовіру. Почалася запекла громадянська війна, до того ж з відчутними інтернаціональними мотивами. Перший крок зробили республіканці, які направили телеграму із закликом про допомогу на адресу прем'єр-міністра Франції Леона Блюма.

12 вересня на засіданні Хунти національної оборони Франко отримав посаду Гловнокомандувача, а трохи згодом - і звання Генераліссімуса. Що сталося згодом, ми знаємо. Іспанія іспанська взяла гору над ліберально-комуністичною республікою. Переміг сильніший. 17 вересня Генераліссімус Франко заявив: "Перемогла Іспанія, програла анти-Іспанія".

Символічно, що саме з ініціативи Франціско Франко, який чудово розумів важливість чиннику національної солідарності, від середини 50-х почалося поширення ідеї замирення "двох Іспаній". Символом єдності та пам'яті про братовбивство став меморіальний комплекс "Долина полеглих", зведений 1959 року. Там поруч спочиває прах переможців та переможених. І ті, й інші були передусім іспанцями…

Протягом 60-х з ініціативи Генераліссімуса було знято карну та політичну відповідальність з учасників громадянської війни. Почали повертатися політемігранти. У 1966 р. суттєво пом'якшено рівень цензури. Проте до кінця своїх днів Франко був твердо переконаний - якщо б не він та його соратники, на Іспанію очікувала доля комуністичної колонії червоної Москви.

Помер Франко 20 листопада 1975 року. В його останньому зверненні до нації, переданому за два дні по радіо, з-поміж іншого мовилося: "Нехай простять мене всі, як і я від усього серця прощаю всіх, хто називав себе моїми ворогами, хоча я в них таких не бачив…"

2. Роль Ф.Франко у громадянській війні та подальших подіях

Майже 150 років — від початку XIX і до середини ХХ століття — історія Іспанії зводилася до запеклої боротьби між традиціоналістами і модернізаторами. На початку XIX століття Іспанія втратила майже всі свої величезні колонії у Латинській Америці, а її дедалі більше, дедалі глибше соціально-економічне та політичне відставання від розвинутих європейських держав уже ні в кого не залишало сумнівів. «Життя в Іспанії зупинилося, — стверджував великий іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет. — Нове не з’являється, а старе не відмирає». Спроби перенести на іспанський грунт досвід Франції, Британії та Німеччини виявилися невдалими. Щонайглибшу поляризацію громадської думки спричинила Іспано-американська війна і її результати.

На початку 30-х років правий рух в Іспанії почав набирати дедалі виразніших політичних форм. Найпопулярнішою була Іспанська конфедерація автономних правих (СЕДА), яка виступала на «захист церкви, родини, вітчизни, приватної власності та монархії». Водночас виникли і радикальніші організації правих — «Об’єднання традиціоналістів», «Іспанська дія», «Іспанське оновлення».

Але найбільшу увагу генерала Франко, якого, безумовно, цікавили погляди всіх правих, привернула заснована 1933 року «Фаланга», яка після об’єднання з «Хунтою націонал-синдикалістського наступу» (ХОНС) у 1934 році прибрала назву «Іспанська фаланга і ХОНС». Засновник фаланги Хосе-Антоніо Прімо де Рівера (син покійного генерала-диктатора) вважав, що відновити колишню велич Іспанії може лише «націонал-синдикалістська держава» з допомогою механізмів тоталітарної влади і корпоративних інститутів. Усю країну фалангісти воліли розглядати як величезний виробничий синдикат. Рух визнавав релігійні, католицькі цінності, проте підпорядковував їх завданням «національної революції».

Програма Фаланги мала підкреслено антикапіталістичний характер. Фалангісти відкидали капіталістичну систему за те, що вона «ігнорує інтереси народу і дегуманізує приватну власність».

Проте слід зазначити, що, попри всю харизматичність молодого маркіза Хосе-Антоніо, аж до заколоту 1936 року «Фаланга і ХОНС» так і не стала масовою партією. На відомих виборах 1936 року за фалангістів віддали голоси лише 45 тисяч виборців — із 13,5 млн.

Після краху монархії у 1931 році новий республіканський уряд закрив «осередок реакції» — очолювану Франко академію, а самого генерала відправив у запас. На відміну від переважної більшості іспанських генералів правих поглядів, які після 1931 року у приватних розмовах, а інколи й публічно, висловлювали своє невдоволення новим режимом, брали активну участь у змовах з метою реставрації, — Франко аж до літа 1936 року ні найменшою мірою не вдавався до таких дій. Більшість біографів стверджують, що Франко вважав тоді неприпустимим втручання військових у політику, вбачав свій обов’язок у служінні Іспанії взагалі, хтоб не був при владі. І лише влітку 1936 року, остаточно переконавшись, що уряд Народного фронту тягне країну «в безодню», він після тяжких моральних переживань погодився «поступитися принципами» і взяти участь у заколоті.

Проте є й інші свідчення: Франко просто виявляв обережність і не брав участі у змовах військових лише з огляду на дилетантство й непрофесіоналізм у їхній організації. Цих якостей педантичний Франко на дух не переносив.

Втім, коли наприкінці 1933 року праві перемогли на парламентських виборах і захопили контроль над республікою, Франко було відразу повернуто на службу. Невдовзі він отримав чин генерал-майора, а восени 1934-го зіграв вирішальну роль у придушенні повстання астурійських гірників. Після цього генерала було призначено начальником Генерального штабу іспанської армії.

У лютому 1936 року, цілком несподівано для багатьох, перемогу на парламентських виборах здобув Народний фронт. Перемога ця була тим більш несподіваною, що правому Національному блоку вдалося створити дуже широку коаліцію, до якої ввійшла більша частина центристів і навіть правих республіканців. Розраховуючи на свою перемогу, праві розробили досить специфічний виборчий закон, який зводився до принципу: «Переможець отримує все». Але скористалися ним цілком інші сили. Лівий Народний фронт, зібравши 4838 тис. голосів, отримав 283 мандати, Національний блок зміг «обміняти» 3997 тис. голосів виборців лише на 132 депутатських місця. Почався розгром правих. Зокрема Франко було звільнено з посади начальника Генштабу і відправлено у почесне заслання — військовим губернатором Канарських островів, які на той час були ще далеко не курортом світового класу, а просто закинутими в океан шматками суходолу.

«Політика генерала Франко, — писав через кілька років Вінстон Черчілль — протягом усієї війни залишалася виключно своєкорисливою та холоднокровною. Він думав лише про Іспанію та іспанські інтереси. Вдячність Гітлеру і Муссоліні за їхню допомогу йому була чужою. Цей тиран з обмеженими інтересами думав лише про те, як уникнути участі свого знекровленого народу в новій війні».

23 жовтня 1940 року на станції Ендай, що на французько-іспанському кордоні, відбулася перша, і, як згодом виявилося, єдина зустріч Франко та Гітлера. Нацистський лідер, щойно поставивши на коліна Францію і ведучи «битву за Англію», вимагав від Франко якоїсь «дрібнички» — пропуску через іспанську територію 20 німецьких дивізій, які мали до 10 лютого 1941 року взяти Гібралтар і закрити англійцям доступ до Середземного моря, «відрізати Суец». Переговори Гітлера з Франко тривали десять годин, і, як сказав через кілька днів фюрер, він «волів би, щоб мені вирвали три або чотири зуби, ніж знову пройти через це все». Ні, Франко жодним чином не ставив під сумнів необхідність звільнення споконвічної іспанської землі Гібралтару від загарбників-англійців. Але робити це мали виключно іспанські війська, яким німці мусили спершу надати щонайсучаснішу зброю. Участь німців вразила б національну гордість іспанців. Окрім того, взимку іспанські перевали малодоступні — тож операцію можна провести не раніше весни 1941-го. А ще за вступ у війну Франко вимагав приєднання до Іспанії Французької Каталонії, Алжиру від Орана до мису Бланко і фактично всього Марокко. Через кілька тижнів у розмові з Муссоліні Гітлер заявив, що Франко просто саботує вступ у війну, висуваючи наперед неприйнятні умови.


3. «Нова держава» Франко

«Нова держава», яку Франко почав будувати відразу після початку заколоту в липні 1936 року і розбудовував після 1939 року вже в умовах миру, в цілому мала досить потворний характер. Перш за все, принаймні двадцять років украй жорстоко, аж до страт, придушувалися будь-які політичні опоненти режиму. «Нація і далі розколота навпіл, — зазначав усередині 40-х кореспондент британського «Таймс». — Половина — переможець і далі тримає ногу на горлі переможеної половини, а та і далі кипить обуренням». Німецький же посол Шерер оцінював перед Новим, 1941, роком кількість «червоних», утримуваних у франкістських в’язницях і концтаборах, 2 млн. осіб — величезна цифра для країни з населенням 25 млн.!

У країні створювалася «органічна демократія» і «корпоративна держава» — дуже багато в цьому питанні франкісти запозичили в італійських фашистів. Соціально-економічна політика режиму Франко базувалася на чотирьох основних елементах — контрольованій економіці, автаркії, корпоративізмі і соціальній «гармонізації». Проголошена генералісимусом наприкінці громадянської війни стратегія економічного націоналізму знайшла своє практичне втілення в режимі автаркії — прагненні до повного самозабезпечення країни всіма необхідними промисловими і сільськогосподарськими товарами. В роки Другої світової війни існували об’єктивні труднощі з імпортом із країн, які воювали на тому чи тому боці, після завершення війни режим Франко потрапив у міжнародну ізоляцію: в грудні 1946 року Генеральна асамблея ООН закликала всі країни-члени відкликати своїх послів з Мадрида, підтвердила рішучість не приймати Іспанію ні до ООН, ні до її спеціалізованих організацій. Водночас це певною мірою відповідало інтересам іспанських підприємців, які позбувалися іноземних конкурентів і могли отримувати фінансову підтримку від уряду, виробляючи «життєво важливу продукцію».Величезні руйнування і втрати, яких зазнала Іспанія під час громадянської війни, компенсувалися вкрай повільно. 12 років — до 1951-го — зберігався картковий розподіл основних продовольчих продуктів, процвітав чорний ринок.

Для реалізації стратегії економічного націоналізму було створено Інститут національної індустрії (ІНІ). Спочатку його очолив сам Франко, але справа виявилася настільки складною, що невдовзі він поступився керівництвом другові свого дитинства, відомому суднобудівникові Антоніо Суанчесу, який проголосив вищим пріоритетом нації «благо держави».

Соціальні конфлікти Франко вирішував цілком у радянському дусі — з одного боку, жорстоко, по-звірячому придушувалися будь-які спроби шукати шляхів покращання соціальних умов у боротьбі з режимом чи «поза ним». З другого — «вертикальні профспілки», які об’єднували і найманих працівників, і роботодавців, і були повністю контрольовані державою, виступали арбітром у суперечках про умови та оплату праці. З 1951 року в Іспанії було запроваджено безплатне медичне обслуговування — зарплату всім лікарям платила держава, вони не мали права брати гроші з пацієнтів (щось до болю знайоме, правда?). Іспанія, чи не єдина з країн Західної Європи, мала широку мережу «профспілкових» санаторіїв та будинків відпочинку, дитячих літніх таборів. Франко на практиці намагався втілювати в життя дану ще 1939 року урочисту обіцянку — «проводити всю свою економічну політику перш за все в інтересах нижчих та середніх класів».

Та все ж різниця у рівні економічного і соціального розвитку, в якості життя між Іспанією і демократичними країнами Західної Європи, хоча б сусідньою Францією, різко посилювалася. Хоч «холодна війна» між Сходом та Заходом дала змогу Іспанії вийти з міжнародної ізоляції: віхами цього стали військовий договір зі Сполученими Штатами 1953 року і вступ країни до ООН 1955 року — здавалося, що «іспанське закляття» відсталості і далі тяжітиме над країною. Через 15 років політики «економічного націоналізму» Франко змушений був поставити під сумнів саму концепцію «іспанськості» в економіці: «Наші закони (економічні) застаріли, оскільки багато які з них було ухвалено ще за часів європейської війни, коли ще були живими Гітлер та Муссоліні: треба модернізувати їх, зробивши гнучкішими».

меморіального комплексу Долини полеглих — неподалік старовинного королівського замку Ескоріал. Під найбільшим у світі хрестом було перепоховано прах усіх жертв громадянської війни в Іспанії (тих, зрозуміло, чиї могили вдалося відшукати) — і націоналістів, і республіканців. І хоча напис на пам’ятнику був: «Полеглим за Бога та Іспанію», що ніби «відтинало» атеїстів-республіканців, і в самій Іспанії і поза її межами символічний крок Франко було сприйнято як перший сигнал до національного примирення, зміни курсу.

Відтак Франко, якому було, між іншим, уже під 70, спромігся здійснити дуже істотний поворот, переглянути дотеперішні позиції. На авансцену політичного й економічного життя вийшли, відсунувши традиційних фалангістів, «опусдеїсти» — члени світської напівтаємної католицької організації «Опус Деї» (Справа Божа). Вони намагалися поєднати сучасний технократизм, динамізм індустріального суспільства 60-х років із традиційними католицькими цінностями і сильною політичною владою, з авторитарними проявами включно.

Як і слід було чекати, модернізаторам довелося подолати опір Суанчеса та інших керівників ІНІ. І хоча Франко намагався в цій боротьбі відігравати роль неупередженого арбітра (до речі, улюблена позиція каудильйо, який протягом десятиріч майстерно нацьковував одну на одну різні течії і клани у своєму таборі, а потім «мирив» їх), зрештою, він усе ж таки виразно підтримав «опусдеїстів» і дав їм можливість здійснювати свою програму.

Не все, передбачене в планах розвитку, ухвалених у 60-ті — на початку 70-х років, було виконано. Але й те, що вдалося здійснити, докорінно змінило обличчя країни: на початку 70-х Іспанія посіла п’яте місце в Західній Європі за обсягами промислового виробництва. Фінансувалися ці плани як за рахунок доходів від туризму, що виросли з $385 млн. у 1961 році до $2,5 млрд. у 1972-му, так і за рахунок грошових переказів робітників-емігрантів.


Висновки

Франциско Франко (повне ім'я Франциско Пауліно Ерменегілдо Теодуло Франко і Баамонде Салгадо Пардо де Андраде) — диктатор Іспанії з 1939 до своєї смерті в 1975 році, генералісимус. Також відомий під титулом Каудільо, (глава Іспанії милістю Божою). Прийшов до влади після перемоги в громадянській війні 1936—1939 років. Спочатку Франко збирався послідувати сімейній традиції і стати військовим моряком, але поразка Іспанії в Іспано-американській війні 1898 року привела до того, що кількість вакансій значно зменшилася, і замість цього Франко вирішив піти в Піхотну Академію. Його брат Рамон Франко став знаменитим авіатором. Після закінчення Піхотної Академії в Толедо в 1910 році він провів два роки в тихому іспанському гарнізоні в своєму рідному місті Феррол, але при першій нагоді відправився служити в Марокко. Тільки служба в цьому новому іспанському африканському протектораті давала можливість отримати бойовий досвід і зробити військову кар'єру. На практиці це означало суворий досвід по виживанню в умовах жорстокої війни в пустелі.

18 липня 1936 почалася Громадянська війна в Іспанії. У колишньому СРСР було прийнято вважати, що сигналом на початок повстання була передача по радіо кодової фрази «Над всією Іспанією безхмарне небо» (Sobre toda España el cielo está despejado), проте іспанські джерела це не підтверджують і тутешнім історикам ця фраза невідома. Військові підняли повстання в усіх великих містах, але в декількох, включно з Мадридом, воно було швидко придушене. В результаті швидкої перемоги не вийшло. Обидві сторони почали масові розстріли своїх політичних супротивників, що опинилися на «неправильній стороні». В результаті трирічної громадянської війни перемогу здобули націоналісти. Ближче до кінця війни наступило похолодання у відносинах як у республіканців з СРСР, так і у Франко з Німеччиною і Італією.


Список використаної літератури

  1. Гарсиа X. Испания XX века. М.,1967.
  2. Дамс Х.Г. Франсиско Франко. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1999.
  3. Іваницька О. П. Франко - куадильйо Іспанії. - Чернівці: Книги ХХІ, 2006.
  4. Медведенко А. Приказал ли Сталин убить Франко? // Эхо планеты. - 2003. - № 11. - С. 38-40
  5. Пожарская С. Франсиско Франко // Вопросы истории. - 2005. - № 1. - С. 51-79
  6. Пожарская С. П. Генералиссимус Франко и его время // Новая и новейшая история. 1990. № 6.
  7. Пожарская С. П. Тайная дипломатия Мадрида. М., 1971.
  8. Пожарская С. П. Франсиско Франко и его время. - ОлмаМедиаГрупп, 2007.
загрузка...
Top