Політичний менеджмент

1. Поняття і функції політичного менеджменту.

2. Політична еліта і демократія: дилема поєднання.

3. Проблеми легітимності влади.

4. Механізм розробки і прийняття політичних рішень в умовах української держави.

Список використаної літератури.


1. Поняття і функції політичного менеджменту

Політичний менеджмент - це система управління політичними процесами; наука і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення їх реалізації в політичній практиці.

Політичний менеджмент як система управління політичними процесами включає:

· маркетинговий аналіз кон'юнктури політичного ринку й формування відповідного іміджу "політичного товару" - організації, лідера, кандидата, політичної платформи;

· політичне забезпечення бізнесу;

· вивчення політичних і соціо-культурних факторів, що впливають на ділову активність;

· зв'язок із громадськістю та професійне політичне лобіювання;

· оволодіння мистецтвом роботи з людьми та організаціями, спираючись на моральні, етичні, естетичні цінності даного суспільства.

Політичне рішення в процесі формування проходить такі головні етапи:

· аналіз конкретної ситуації, що потребує прийняття рішення;розробка рішення (проекту, програми);

· затвердження результату розробки й прийняття його до виконання;

· здійснення ухваленого рішення;

· вивчення реальних наслідків здійснення рішення і можливості підсилення його позитивних наслідків.

Процедура прийняття політичного рішення багато в чому залежить від характеру політичного режиму. Авторитарні та тоталітарні режими мають особливі правила прийняття політичних рішень. Для них характерні авторитарно-бюрократична технологія та закритий характер: рішення приймає обмежене коло осіб, без всебічного аналізу різноманітної інформації, кулуарно, без обговорення з політичною опозицією (якої часто просто офіційно не існує), без урахування громадської думки.

На відміну від тоталітарних та авторитарних режимів, демократичні політичні режими мають чітко визначені процедурні правила прийняття політичних рішень - зафіксовані в законах та нормах, зі сталою традицією публічних дебатів, узгодження між різними групами, з урахуванням громадської думки.

Отже, політичний менеджмент передбачає безпосередній розгляд, ухвалення та втілення в практичне життя політичних рішень. Цю функцію покладено на спеціалізовану групу людей (політична, правляча еліта), яка домагається необхідної поведінки людей — членів суспільства за допомогою правових норм, умовлянь і маніпулювання. Останні три види соціотехніки управління інакше називають інструментами регулювання впливу на людей.

Політичний менеджмент охоплює систему управління політичною сферою суспільства на основі використання форм, методів і технологій правового менеджменту та політичного маркетингу. Він передбачає безпосередній розгляд, ухвалення та втілення в життя політичних рішень. Цю функцію покладено на спеціалізовану групу людей (політична, правляча еліта), яка домагається необхідної поведінки людей — членів суспільства — за допомогою правових норм, умовлянь і маніпулювання. Ці види соціотехніки управління називають ще інструментами регулювання впливу на людей[6, c. 124-126].

За порушення суб'єктом або об'єктом політики правових норм (законів, постанов, указів та інших нормативних актів), керівна група вдається до санкцій: звільнення з роботи, заборона на професії, обмеження певних прав (поїздки за кордон, публікування своїх праць тощо), обструкція в засобах масової інформації, судове та адміністративне переслідування. Крім санкцій, керівна група використовує і засоби заохочення: доступ до матеріальних благ і послуг, популяризація в засобах масової інформації та ін. Такі види впливу на громадськість часто застосовують для розколу суспільних груп, які не поділяють домінуючих норм поведінки, моральних цінностей, оцінок суспільно-політичної ситуації.

Вплив на суб'єкти та об'єкти політики за допомогою умовлянь здійснюють тоді, коли намагаються їх переконати в необхідності певного політичного вибору. Техніка умовлянь передбачає залучення раціональної та нераціональної аргументації, використання статистичних даних, фактів, прагматичних аргументів, результатів соціологічних і соціопсихологічних досліджень. Під час нераціональної аргументації покладаються не на істинність аргументів, а на особистісні якості людей, котрі поділяють аналогічні думки, на авторитети, думки більшості громадян тощо. Використовують і техніку формування емоційного компоненту, коли звертаються до стереотипів, національних інтересів, висміювання, залякування та ін.

Маніпулювання суспільною свідомістю використовують за потреби вплинути на суб'єкти, об'єкти політики, впливових кіл. Засоби маніпулювання поділяють на мовні та немовні. Мовні передбачають використання певних штампів, термінів, ідеологічних і політичних кліше тощо. До немовних належать маніпулювання інформацією: блокування “невигідної” інформації, затримання її або викладення в сприятливому для себе контексті. Найчастіше використовують фрагментарність інформації, що унеможливлює оцінку певної події в повному обсязі, об'єктивно. Це пасивний варіант маніпуляції. До активних належить насаджування стереотипів, “правильних” норм і цінностей.

Політичний менеджмент – це ефективне досягнення політичних цілей політичною партією, інститутом, державою завдяки політичному плануванню, організації, політичному лідерству (керівництву) і політичному контролю над усіма видами ресурсів (матеріальними, людськими, духовно-інформаційними). Тому, виконання основних функцій політичного управління припускає використання політичним менеджментом деяких навиків і умінь: концептуальних, людських і технічних. Крім того можна виділити ще і такі функції політичного менеджменту, як підбір функціонерів для роботи у політичних і владних структурах, здійснення комунікації й ухвалення політичних рішень.

Політичне планування визначає той стан, в якому та або інша політична структура або політична організація хотіла б опинитися в майбутньому, і той маршрут, що приведе її туди. Політичне планування – це визначення політичних цілей, електоральних показників діяльності політичної структури в майбутньому, а також постановка політичних завдань і оцінка необхідних для їх вирішення всіх видів ресурсів. Недостатньо високий рівень політичного планування чреватий низькою ефективною діяльністю будь-якої політичної структури – як держави, так і політичної партії.

Організація припускає прийняття політичного рішення про методи й інструменти виконання плану політичної структури, конкретизацію політичних завдань для окремих структурних підрозділів і розподіл ресурсів між ними.

Значення політичного лідерства як однієї з функцій політичного менеджменту постійно зростає. Під політичним лідерством необхідно розуміти використання впливу політичного керівника для мотивації політичних функціонерів і членів, які входять до політичної структури, для досягнення цілей політичної організації. Ефективне політичне керівництво припускає, що всі члени політичної організації розділяють її політичні цілі, політичні цінності і політичну культуру, прагнуть досягти планованих результатів спільної діяльності.

Політичний контроль означає спостереження за діями членів і функціонерів політичної організації, точним крокуванням політичної структури за обраним політичним курсом і досягненням поставлених політичних цілей, а також внесенням необхідних коректив. Недолік уваги до виконання функції політичного контролю або відсутність необхідної інформації можуть призвести до виникнення серйозних проблем.

Таким чином, керівники політичної організації несуть безпосередню відповідальність за досягнення результатів політичної діяльності, тобто виконання поставлених перед політичною структурою політичних цілей[1, c. 164-167].

2. Політична еліта і демократія: дилема поєднання

Влада в кожній країні, незалежно від характеру політичного ладу, здійснюється певною групою людей - елітою. Слово еліта - французьке, означає добірне, обране. Політична еліта звичайно визначається як достатньо самостійна, вища, відносно привілейована група або сукупність груп, що складає меншість суспільства, яка володіє більше або менше видатними психологічними, соціальними і політичними якостями і безпосередньо бере участь в прийнятті і здійсненні рішень, зв'язаних з використанням державної влади або впливом на неї. Це не тільки ті люди, які формально наділені владою, але й ті, хто відіграє істотну роль у підготовці і реалізації політичних рішень. Ще в період розпаду родового ладу формуються погляди, що поділяють суспільство на вищих і нижчих, шляхетних і чернь, аристократію і простий люд.

Обґрунтування ідеї розподілу суспільства на тих, які управляють і тих, які управляються знайшли відображення в працях Конфуція, Платона, Арістотеля, Карлейля, Ніцше та ряду інших мислителів. Сучасні класичні концепції еліт сформульовані та розроблені в кінці XIX - на початку XX століть в працях соціологів Гаетано Моска і Вільфредо Парето, а також Ро-берта Міхельса, Макса Вебера, В'ячеслава Ліпинського, Гарольда Лассуелла та ін. Визначаючи місце політичної еліти в структурі влади, соціолог Гаетано Моска відзначав, що найважливішим критерієм формування політичного класу є спроможність, здатність до управління іншими людьми, тобто організаційна спроможність, а також матеріальна, моральна і інтелектуальна перевага. Незалежно від Гаетано Моска соціолог Вільфредо Парето, досліджуючи процес управління державою, суспільством, приходить до висновку, що людське суспільство неоднорідне і індивіди різноманітні фізично, морально, інтелектуально. Сукупність індивідів, які відрізняються результативністю в діяльності та діють з високими показниками в тій або іншій сфері, і складають еліту. Ділиться еліта на тих що управляють, керують, що прямо або опосередковано беруть участь в правлінні, і тих, які не управляють, не керують - людей, що мають характерні для еліти психологічні якості, але не мають доступу до керівних функцій[3, c. 108-110].

Співвідношення еліти і демократії розглядається не тільки в спектрі протиставлення їх одна одній. Відсутність у західному суспільстві раціональної еліти розглядається як одна з головних причин кризи демократії. Необхідність елітарного правління зумовлюється самою демократією. Для збереження і зміцнення демократії вважається необхідним відродження консенсусу, для чого слід відновити авторитет еліти. Тому постійно уточнюється зміст понять еліта і демократія. Дедалі частіше робиться висновок, що демократія в сучасному розумінні - це не правління народу, а уряд, схвалений народом (Йозеф Шумпетер). По суті, обмеження участі мас у політичному процесі пояснюється тим, що нібито масам властиві антидемократичні тенденції. Маси слабо уявляють цінності та принципи демократії і, піддаючись впливу демагогів, можуть їх порушувати. Елітаристи вважають, що демократія діє ефективніше, якщо створена еліта забезпечує буфер між ірраціональною громадськістю і державою. Поєднання елітаризму з демократією вважається природним уже тому, що еліта, яка управляє, керує визнається необхідною для будь-якого суспільства, в тому числі і демократичного. Елітарна демократія передбачає плюралізм еліт, що забезпечує дисперсію, тобто розклад влади на основі протиборства і балансу політичних сил, наведених різноманітними елітами. Йде конкуренція еліт у боротьбі за владу. Маси, вибираючи між елітами, що конкурують, мають можливість повністю виливати на політику, виявляти свою волю і почуття. І взагалі, елітарна демократія не відкидає ідеї народного суверенітету - управління еліти в ім'я добра народу, суспільства.

Ідеал демократії, що формується, не будучи ототожненим з реаліями, що виникають у процесі його реалізації, нерідко прямо протистоїть їм. Усвідомлюючи ту обставину, що структури ідеалу демократії досить складні та на них діє сильний вплив політичних і соціальних пріоритетів, спробуємо вичленити найбільш важливі компоненти. Демократія - не самомета, не універсальний засіб вирішення усіх соціальних проблем, її можливості обмежені і умовами соціально-економічного розвитку, і державно-правовими інститутами, і ступенем розвитку прав і свобод громадян. Процес переходу від етатистської до ринкової системи характерний для Співдружності держав і для України. Процес не має історичного прецеденту. Соціалістична спадщина настільки своєрідна, наскільки і не вписується у системи сучасної цивілізації[4, c. 156-158].


3. Проблеми легітимності влади

Проблема легітимності влади завжди була однією з найважливіших у світовій політичній історії. Способи її досягнення дуже різноманітні. Найпростіший і водночас найважчий полягав у забезпеченні прямого доступу людей до здійснення влади. У такому разі прямий зв’язок між громадянами і владою давав змогу позбутися сумнівів щодо компетентності та авторитету влади, адже її здійснення відбувалося за прямої участі самих підлеглих. З іншого боку, такий механізм за своєю суттю був дуже обмежений для застосування, оскільки передбачав невелику кількість населення і невелику територію для свого втілення в життя. Прикладом такого вирішення проблеми є давньогрецькі міста-поліси. Проте в цьому разі ціною прямої легітимації влади була експлуатація рабів та позбавлення громадянських прав жінок і іноземців.

Не вдаючись до детального аналізу способів легітимації влади, хотілося б наголосити на найбільш поширеному нині на теренах держав Західної Європи та Америки, витоки якого криються ще у XVIII столітті. Він полягав у запровадженні інституту прямих виборів до органів влади. Переоцінити ідею прямих виборів та її втілення в життя практично неможливо. У свій час вони стали потужним засобом легітимації європейських держав та дали змогу уникнути революційного повалення влади. Лояльність населення тієї чи іншої держави, яка перебувала у значній кризі під час розпаду династичних монархій та істотного зниження ролі релігії, значною мірою була збережена саме завдяки поступовому запровадженню інституту виборів. Усвідомлення населенням того, що саме воно формує владу і є її джерелом, стало міцною запорукою достатнього рівня легітимності влади в багатьох країнах і найяскравіше проявило себе у ХХ столітті. Тривалий час цей інструмент легітимності повністю себе виправдовував.

Проте вже наприкінці ХХ — початку ХХІ століття цей засіб легітимації влади та збереження зв’язку між населенням і владою почав зазнавати кризи. Поширене в країнах Західної Європи та Америки явище абсентеїзму (низький відсоток явки громадян на загальнонаціональні вибори) є одним з яскравих свідчень цього процесу. Очевидно, що такі тенденції починають проникати і в Україну, хоча про їхні масштаби й перспективи говорити однозначно досить важко. Однак зрозуміло, що розчарування населення Європи, і України в тому числі, має під собою надто серйозне підґрунтя, щоб не брати його до уваги. Воно напряму веде до втрати зв’язку між владою і населенням і, зрештою, до зниження рівня легітимності влади[2, c. 88-89].

Причини втрати зв’язку між виборцями та політичними силами мають багато аспектів і різняться залежно від країн. Нас більше цікавлять особливості українських процесів, напряму пов’язаних із кризою легітимності. Таких тенденцій виділимо дві: перша скоріше стосується влади, друга — самого населення. При цьому їхня інтенсивність, а також можливість залишатися впливовими у часовій перспективі може різнитися, проте вони обидві багато в чому визначають стан стосунків між владою та громадянами. Хоча, звичайно, будь-яка теоретична конструкція не може врахувати всього розмаїття і ризикує випустити важливі аспекти реальності.

Отже, перша тенденція стосується насамперед владної верхівки. Можна стверджувати, що будь-яка політична сила у процесі політичної боротьби творить власний образ світу, у якому відводиться місце їй та її політичним опонентам. Таким чином відбувається боротьба за електорат. Такі символічні образи світу, притаманні будь-якій політичній силі, мають обґрунтування (засноване на раціональній чи емоційній основі) того, чому саме вона є кращою за всі інші, якими перевагами у порівнянні з іншими володіє. Моделі таких образів можуть бути абсолютно відмінними, проте зазвичай вони мають схожу схему: з одного боку, по-своєму пояснюють політичну реальність у тому чи іншому суспільстві, з іншого — своє місце в ньому, що є абсолютно невіддільним від протиставлення себе своїм політичним опонентам. Пам’ятаючи про те, що в основі політики як особливої сфери суспільних відносин завжди лежить конфлікт (чи в марксистському, чи в будь-якому іншому розумінні), таке протиставлення є абсолютно закономірним явищем. Змагаючись за владу, політичні сили вибудовують такі образи дійсності, якими намагаються привернути увагу населення. Таким чином, в ідеалі прихильники будь-якої політичної сили поділяють той образ дійсності, який був нею сформований (хоч її представники далеко не завжди вірять у нього самі). Ця схема є достатньо простим вираженням зв’язку між виборцями і партіями. У разі більш масштабної згоди всього населення із картиною світу, що її продукує політична система будь-якої держави в цілому, є свідченням легітимності влади.

Проблеми у випадку України виникають якраз через невідповідність часткових картин світу, що творяться окремими політичними силами, загальній картині світу, яка має бути результатом діяльності всієї політичної системи. Можна говорити про те, що часткові образи дійсності багатьох українських політичних сил настільки суперечать один одному, що не в змозі забезпечити існування цілісного загальнополітичного образу. Іншими словами, український громадянин не має чого поділяти, окрім як партикулярні картини світу, що їх масово продукують численні українські партії. Отже, легітимність як зв’язок громадян і влади стає проблематичною[11, c. 116-118].


4. Механізм розробки і прийняття політичних рішень в умовах української держави

Утвердження в межах історичних можливостей сталості й надійності політичної влади, стійкості й упорядкованості політичних відносин, раціональності та ефективності функціонування організаційних структур досягається на ґрунті свідомо розроблених і прийнятих політичних рішень. З ними пов'язані постановка політичних проблем, мотивація політичної діяльності, чітке визначення завдань та ін. Вони є важливою формою здійснення політичної влади.

Політичне рішення — акт, здійснюваний суб'єктами політики, спрямований на втілення в життя політичних цілей і завдань, здійснення для цього відповідних заходів на основі аналізу інформації, вибору варіантності дій, урахування політичного часу і реальних політичних сил.

Суб'єкти політики приймають політичні рішення, враховуючи об'єктивні і суб'єктивні потреби й особливості суспільства. Прийняття політичних рішень вимагає від політиків високого політичного професіоналізму. Це означає знання ситуації: наявність ієрархічних структур, досягнення угоди і взаємної довіри щодо заходів, які приймаються, володіння інформацією й перевіреними фактами. Прийняття рішень потребує володіння механізмами зв'язку й інформації, що дають можливість обґрунтувати рішення.

Обґрунтованість політичних рішень визначається тим, наскільки вміло й ефективно суб'єкти політики підготовлені до пізнання закономірностей політики і вибору механізмів їх дії. Цей вибір передбачає: а) визначення провідного напряму суспільного розвитку; б) оптимальне співвідношення провідного напряму з іншими тенденціями, сукупність яких і становить широке коло можливостей для врахування вимог закономірності. Правильно реалізований вибір забезпечує правильність і ефективність рішення.

Проблема оптимального вибору напряму політичного розвитку, методів забезпечення, часу виконання тощо вимагає від суб'єктів політики знання політичних процесів, політичних змін у суспільстві, політичних сил, які діють, особливостей історичного періоду, в який приймається політичне рішення.

Зміст політичних рішень визначає їхню структуру. Вона складається з таких елементів: 1) преамбула, вступ; 2) конструктивна частина: аналіз стану справ і політична оцінка їх, визначення тенденцій і перспектив розвитку; 3) революційна частина: визначення напрямів дії, об'єднання організаційних і соціальних зусиль, визначення заходів політичного впливу і методів їх здійснення[8, c. 149-151].

Процес творення політичного рішення досить тривалий. Він вимагає вміння поставити політичну свідомість і політичні дії на сугубо практичну основу, тобто потрібна загальна висока культура як конкретних авторів рішення, так і його виконавців. Наявність у суспільстві системи політичних, гуманістичних і культурних цінностей, застосування пов'язаних з ними критеріїв при оцінці фактів політичної дійсності допоможуть зробити рішення визначеними і стабільними.

Творення політичного рішення проходить етапи підготовки, прийняття і втілення (здійснення). Це насамперед постановка мети і визначення завдань на шляху її досягнення; формулювання проблеми, яку слід розв'язати; добір, нагромадження й обробка інформації, необхідної для прийняття рішення; аналіз можливих альтернатив розв'язання завдань і вибір шляхів досягнення мети; фіксація рішення у відповідних політико-правових документах, визначення методу прийняття їх; вибір шляхів втілення рішення; коригування рішень у процесі їхнього виконання; аналіз досягнутих результатів.

У прийнятті політичних рішень значну роль відіграють моральні і світоглядні чинники, громадська думка. Остання набуває статусу політичного інституту, який впливає на процес прийняття політичного рішення та ефективність здійснення його.

На прийняття політичних рішень значний вплив справляють "групи тиску", що створюються представниками різних господарських, політичних та інших громадських об'єднань для задоволення своїх корпоративних, групових інтересів.

Політичні рішення містять у собі норми, що забезпечують організацію політичного життя суспільства, надають політичним зв'язкам визначеності й усталеності. В системі соціальних норм — правових, партійних, корпоративних, моральних, традицій, звичаїв — особливе місце посідають політичні норми — принципи.

Отже, процес прийняття рішень, як і будь-яка політична діяльність, за умов багатомірності й багатоваріантності сучасної історії відіграватимуть дедалі активнішу роль. Від них багато в чому залежать темпи історичного розвитку, розтягування або спресування політичного часу, самовдосконалення суб'єктів політики, політична культура їх, оптимальний розвиток всього світо устрою[9, c. 232-234].


Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

3. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

4. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. - К.: Академія, 2003. - 303 с.

5. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

6. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. - К.: Довіра, 2004. - 599 с.

7. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. - 2-є вид., перероб. і доп.. - К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. - 287 с.

8. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - К.: ВД "Ін Юре", 2006. - 519 с.

9. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний словник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. - К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. - 311 с.

10. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. - Суми: Університетська книга, 2001. - 405 с.

11. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. - К.: Либідь, 2002. – 573 с.

загрузка...
Top