Політичні конфлікти в сучасній Україні

Вступ.

1. Передумови загострення політичних конфліктів.

2. Пропозиції щодо подолання кризового сценарію в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Необхідність аналітичного дослідження характеру політичних конфліктів у сучасних умовах, їх причин, наслідків, засобів і механізмів розв'язання актуалізується тією ситуацією, що склалася в Україні після виборів 2004 року, пов'язаних з радикалізацією політичних сил і окремих груп населення. На жаль, дана тенденція збереглася і після парламентських виборів 2006 року, а діяльність сформованих за їх підсумками органів влади характеризується зростанням нетерпимості на світоглядному та ідеологічному ґрунті, утвердженням риторики конфронтації і протистояння у взаємодії владних інституцій між собою, у діяльності представницьких органів влади (передовсім парламенту і місцевих рад), у мас-медійному просторі й у побутовому спілкуванні громадян. Свідченням останнього є, зокрема, тональність інтерактивних комунікативних форм на популярних суспільно-політичних сайтах.

Перманентні загострення політичних конфліктів сприймаються більшістю населення як ознака соціальної нестабільності, кризи влади, виявом надмірних амбіцій окремих політиків та переважання особистих і групових інтересів у їхніх діях над загальнонаціональними. Є підстави вважати, що такими є уявлення поміркованої більшості. Про це, зокрема, свідчить стрімке повернення рівнів довіри населення до основних політичних сил та владних інститутів до значень, зафіксованих в умовах кризи легітимності режиму Л.Кучми.

Якщо співставити дві політичні ситуації, - до виборів 2004 р. і нині, - то за більшістю критеріїв її оцінки громадянами є принципово відмінними. Якщо в попередній період українців, головним чином, не влаштовувала ситуація закритості влади, неможливості впливати на неї, вільно обирати і контролювати її, то нині рівень демократичності й відкритості влади визнається достатнім. Натомість рівень компетентності й відповідальності цієї влади й надалі оцінюється дуже низько. Є підстави вважати, що таке уявлення про владу значною мірою сформоване якраз на тлі підвищеної конфліктності, що стала атрибутом нових норм політичної конкуренції. Таке припущення підтверджується значною відмінністю в оцінках більшістю населення дій влади у Росії, де прихід до влади В.Путіна фактично ліквідував публічну політику й відкриту конкуренцію як механізм самовідтворення політичної системи, та в Україні, де впровадження цього механізму стало головним наслідком Помаранчевої революції.

1. Передумови загострення політичних конфліктів

Конфлікт – єдиний реальний спосіб виявлення об’єктивних суперечностей, що виникають у процесі реформування. Складна політична й соціально-психологічна ситуація в Україні не лише визначає певною мірою зміст конфліктів і форми їхнього прояву, дієвість засобів регулювання, а й упливає на сприйняття їх населенням та елітами. Проте в нашій країні не розроблено конституційних основ і правових норм вирішення політичних конфліктів. З цієї причини, а також через відсутність досвіду цивілізованого й легітимного управління конфліктами переговори, досягнуті компроміси мають короткотривалий характер і не приносять бажаних результатів. А для розв’язання проблеми дедалі частіше використовують методи апеляції до громади, зокрема, заклики до масових акцій.

Причиною конфліктів у суспільстві вважається протистояння різних потреб, інтересів, цінностей конкретних суб’єктів політики, складових соціальної структури.

Найгостріші конфлікти відбуваються між індивідами і соціальними групами у сфері політики [7, с. 276]. Політичний, як один з різновидів конфліктів, є гострим зіткненням протилежних сторін, зумовленим певними взаємовиключними політичними інтересами, поглядами та цілями у процесі здобуття, перерозподілу й використання політичної влади, опанування провідних (ключових) позицій у владних структурах та інститутах, завоювання права на вплив або доступ до ухвалення рішень з розподілу влади і власності в суспільстві [4]. Одна з особливостей політичного конфлікту полягає в тому, що він безпосередньо або опосередковано зачіпає інтереси великих соціальних груп, прошарків, класів, суспільства в цілому. Тому суб’єкти політичного конфлікту (політичні організації, інститути й окремі лідери) завжди виступають від імені певної соціальної спільноти. Для захисту своїх інтересів і цінностей окремі громадяни об’єднуються у співтовариства, створюють організації й інститути і таким чином стають суб’єктами політичного конфлікту. Це вказує на те, що політичний конфлікт завжди організований та інституційований.

У типології політичних конфліктів виділяють горизонтальний і вертикальний види. У горизонтальних політичних конфліктах боротьба за владу ведеться в рамках існуючого режиму. Наприклад, між урядом і парламентом, різними політичними угрупованнями в правлячій еліті, державою й окремими суб’єктами політики (особою, групою, інститутом). Цілями та причинами виникнення горизонтальних конфліктів є вдосконалення політичної системи влади (зміна лідера або правлячої еліти, часткове коригування політичного курсу, розширення або звуження владних повноважень суб’єктів політики).

У демократичній політичній системі [10] горизонтальні політичні конфлікти інституційовані та до певної міри запрограмовані. Більшість із них має відкритий, публічний характер: парламентські дебати, припинення повноважень парламенту та призначення дострокових виборів, вотум недовіри урядові, звернення до Конституційного Суду.

У тоталітарних режимах, де влада не визнає конфліктів і прагне їх не допустити, якщо вони й трапляються, то набувають форми змови або палацового перевороту.

Вертикальні конфлікти відбуваються по лінії «влада–суспільство». Різні соціальні прошарки, класи й етнічні групи виявляють свої характерні позиції, грають певні ролі. Ієрархічність статусно-ролевої структури, нерівний доступ до ресурсів і влади породжують політичні конфлікти на всіх рівнях вертикалі «влада–суспільство». Вони поділяються на статусно-ролеві та режимні політичні конфлікти.

Статусно-ролеві конфлікти використовуються в боротьбі за підвищення особистого та групового статусу в політичній структурі суспільства (за місце в ієрархії політичної влади, за сукупність і обсяг політичних прав і свобод, за можливість впливати на політичне життя). Прикладом може слугувати конфлікт між центром і регіонами.

Метою режимних політичних конфліктів є зміни існуючого політичного устрою або політичного курсу.

В умовах радикалізації політичної боротьби непримиренна позиція окремих політиків чи політичних сил є для певної частини населення доказом їхньої принциповості, здатності відстояти ті цінності і принципи, які є для даної категорії значущими.

Відповідно, участь у конфлікті є для політичної партії найбільш дієвим засобом привернути до себе певні групи населення чи втримати їхню прихильність. До того ж, нестабільність влади, яка в будь-який момент може обернутися достроковими виборами, змушує політичні сили постійно мобілізувати свій електорат. А в разі, якщо б котрась із таких сил оголосила своєрідну "демобілізацію", то слід очікувати, що її "групу підтримки" негайно спробує заангажувати альтернативний політичний проект.

Така ситуація змушує і провідні, і маргінальні політичні сили постійно провокувати (а часом інсценізувати) політичні конфлікти для того, щоб не втратити свій рейтинг серед політично активного населення. У свою чергу, даний прошарок дедалі більше ідентифікується саме за рівнем агресивності, а не за рівнем відповідальності, що є тривожним соціальним симптомом. На різних етапах свого розвитку, перебуваючи як у владі, так і в опозиції, більшість із політичних сил, представлених сьогодні в українському парламенті використовували зростання політичної напруги в своїх інтересах. На цьому ґрунті сформувалася вже своєрідна "революційна" ("контрреволюційна") технологія приходу до влади.

Тож слід визнати, що політичний конфлікт є природним елементом політичної конкуренції і публічної політики як явища. Однак не менш очевидним є те, що на певному рівні ескалації і соціального поширення політична конфліктність породжує низку загроз національним інтересам і національній безпеці. Це відбувається в тому разі, коли політичний конфлікт:

1. Пов'язаний із зростанням конфліктності у взаєминах між окремими соціальними групами, етнічними, культурними, регіональними ідентичностями;

2. Призводить до зростання недовіри народу до влади;

3. Створює несприятливі умови політичної конкуренції, коли кваліфікація і відповідальність політика стають другорядними чинниками його успіху, а на перший план виходять "бійцівські" якості;

4. Супроводжується перерозподілом власності та державних економічних преференцій, чим створює нестабільність у сфері економіки, перешкоджає притоку інвестицій;

5. Послаблює позиції країни на зовнішньополітичній арені, унеможливлює проведення послідовної політики забезпечення національних інтересів.

Апробованим у європейській традиції подолання конфліктної зацикленості політичного життя країни є механізм проведення круглих столів національного примирення, що відбувалися на зламі історичних епох: при переході від диктатури до демократії в Іспанії, при поваленні комуністичного режиму в Польщі.

Вітчизняний досвід так само має успішні приклади подібного порозуміння, зокрема, в процесі врегулювання політичної кризи кінця 2004 року. Менш успішним, на думку спостерігачів і самих учасників політичного процесу, є досвід проведення круглого столу та підписання Універсалу національної єдності, оскільки ця акція не призвела до переведення політичної боротьби у річище дотримання чітких правил і спільно визначених пріоритетів державного розвитку.

При цьому не слід недооцінювати позитивні наслідки цієї події, яку варто розглядати лише в якості першого кроку до запровадження в Україні європейської публічної моделі та адаптації до її вимог усіх акторів політики. Необхідним уроком з досвіду виконання досягнутих домовленостей може бути наступне: 1) фіксувати у підсумкових документах слід лише ті положення, які гарантовано можуть бути виконані усіма учасниками домовленостей; 2) домовленості повинні мати як декларативну частину, так і чітку ділову частину, яка б не могла отримати відмінного тлумачення.

У політичному і соціальному просторі країни сьогодні поширені вогнища усіх можливих типів політичних конфліктів:

Конфлікт ідентичностей (сепаратизм східних і південних регіонів, спроби впровадження російської мови як державної, акції проти НАТО, негативний образ Донбасу, Західної України);

Конфлікт між владою і опозицією (справа Ґонґадзе, Помаранчева революція, протистояння коаліції і опозиції в парламенті 2006 р.);

Конфлікт між політичними конкурентами в межах однієї електоральної ніші (Наша Україна і БЮТ, БЮТ і Ю.Луценко, ПР і ПСПУ);

Конфлікт між бізнесовими конкурентами, що мають політичний вплив (приватизація "Криворіжсталі", криза навколо Нікопольського заводу феросплавів, протистояння Р. Ахметова і Г. Суркіса, суперечка між І. Коломойським і О. Роднянським стосовно власності на канал "1+1");

Конфлікт особистий (Ю.Тимошенко і П.Порошенко, В.Янукович і Б.Тарасюк, М.Бродський і Л.Черновецький).

Комплексна дія конфлітогенних чинників у вітчизняних умовах створює певні закономірності їх появи і протікання. Політичні конфлікти в Україні, як правило, обумовлені сукупністю об'єктивних і суб'єктивних передумов.

Простежується чітка тенденція генералізації конфлікту - внаслідок внутрішньої ескалації він проектується з одного рівня на інший. Важливу роль при цьому відіграють політичні сили, запрограмовані на ескалацію конфлікту. Їх політична стратегія побудована на створенні конфлікту, його підтриманні і ескалації за будь-яких умов.

Класичним зразком "перенесення" конфліктності з одного рівня на інший є політична поведінка БЮТ впродовж останнього періоду. Значне збурення політичних пристрастей з явними ознаками конфлікту всередині політичного класу викликало голосування фракції БЮТ за проект Закону "Про Кабінет Міністрів" в редакції Партії Регіонів. У цьому вчинку опозиційної політичної сили слід вбачати свідоме загострення політичного протистояння на базовому інституційному рівні. Адже блокування відповідного законопроекту зупинило б процес силового перерозподілу повноважень між Президентом і Кабінетом Міністрів, що є сьогодні головним джерелом конфліктності вітчизняної політичної системи. Сторони цього конфлікту зупинилися б на певних позиціях, обумовлених рамками чинного законодавства, і змушені були б узгоджувати умови мирного співіснування. Голосування БЮТ за цих умов відкрило можливості для подальшого наступу Антикризової коаліції і Кабінету Міністрів на повноваження Президента. І саме такий - конфліктний - сценарій політичного процесу найбільше влаштовує дану політичну силу, прихід до влади якої можливий лише в умовах гострої політичної кризи, що передбачає поляризацію суспільства, необхідність радикальних дій, прийняття швидких політичних рішень як виборцями, так і політиками.

Така логіка політичної поведінки, конфліктогенної в своїй основі, дозволяє виявити послідовність у нібито суперечливих діях БЮТ. Після спільного голосування з антикризовиками за принциповий для останніх законопроект про обмеження повноважень Президента демонструється опозиційна непримиренність шляхом блокування електрощитової кімнати Верховної Ради. Таким чином джерело конфліктності переноситься з рівня політично-інституційного на соціально-популістський, при цьому одночасно коректується імідж самої БЮТ - вона постає вже не учасником змови з правлячою коаліцією, а її антагоністом, що виступає на захисті соціальних інтересів більшості населення країни.

Одночасно конфліктність на інших рівнях, що втратили свою актуальність, може легко зніматися. Показовим у цьому сенсі є епізод щодо демонстративного "примирення" Миколи Томенка з Яном Табачником в контексті обрання узгодженим голосуванням заступника голови Верховної Ради України. Цілком вкладається в цю тактику і нібито непослідовне ставлення до нових партнерів по опозиції: підписання угоди про коаліцію з НСНУ і продовження дискредитації даної політичної сили в публічній сфері.

Загалом перебіг політичної боротьби навколо створення і функціонування правлячої коаліції за підсумками виборів 2006 року засвідчує ефективність обраної БЮТ політичної стратегії.

По-перше, БЮТ не допустив утворення політичного картелю за участю "Нашої України" і Партії Регіонів. (Нагадаємо, що аналогічними діями інших "спонсорів" конфлікту створення альянсу тих самих партнерів було зірвано і в період підготовки до виборів 2002 року.)

По-друге, політичний процес переведено в площину конфлікту цінностей, що передбачає лише кризовий сценарій свого розв'язання. Цей сценарій цілком відповідає тактичній задачі БЮТ щодо розпуску парламенту і оголошення позачергових виборів (а також враховує усі імовірні наслідки цього кроку - висловлення правлячою коаліцією недовіри до Президента, паралічу виконавчої влади, кризи конституційного ладу).

По-третє, створено можливості для консервування численних конфліктів за інтересами, що виникли в процесі розподілу сфер впливу у місцевих органах влади, і в яких БЮТ не мав перспектив виграшу. Частково цього вдалося досягти за рахунок прийняття закону про імперативний мандат, а частково - внаслідок поширення в суспільстві й політикумі очікувань нової виборчої кампанії.

По-четверте, дозволило нейтралізувати одного з своїх головних політичних конкурентів у особі НСНУ, частково шляхом дискредитації, частково - шляхом підпорядкування своєму політичному сценарію, до того ж, на другорядних ролях.

Отже, у сучасному політичному процесі чітко простежується тенденція до загострення політичного протистояння і реалізація кризового сценарію розв'язання наявного конфлікту між владою і опозицією. Такий сценарій є небажаним з точки зору національних інтересів, оскільки він не розв'язує основних суперечностей національного розвитку, а відкладає необхідний етап стабілізації політичної системи та адаптації її акторів до демократичних норм на невизначений термін.

Політична діяльність в Україні останніми роками дедалі більше зводиться до міжінституційних [9] конфліктів компетенції. Це яскраво засвідчують стосунки між Президентом і Верховної Радою двох останніх скликань, між Президентом і Прем’єр-міністром від опозиційної партії. Триває конфлікт між Президентом і Прем’єр-міністром, котрі є представниками партій, що позиціонувалися політичними соратниками й коаліціонерами. За нинішньої ситуації, коли глава держави втратив статус гаранта Конституції, що є останньою і ключовою ланкою в складній системі владних ієрархій, однією з постійних причин конфліктів у боротьбі за владу стала процедура призначень посадових осіб. Це можна прослідкувати на прикладі призначень глав державних адміністрацій. Сьогодні практично кожне кадрове призначення, і на центральному, і на регіональному рівнях, стає політичною проблемою. Актуальною причиною конфлікту всередині державно-адміністративного апарату в Україні є управлінська криза як наслідок руйнування управлінської вертикалі 2005-го року. Заміна управлінців середньої ланки представниками нової політичної команди призвела до некерованості на місцях і в багатьох центральних органах влади. Конкуренція між Президентом і Кабміном у призначеннях на посади ще більше ускладнила ситуацію. Голови обласних держадміністрацій не мають чіткого розуміння того, до якої владної вертикалі вони входять. Вакуум влади заповнюється особами, чия діяльність нічого спільного не має зі службою на користь суспільству й державі. В органи влади приходять представники фінансово-промислових груп і особи, пов’язані з кримінальними угрупованнями, котрі діють у своїх власних інтересах. Усе це спричиняє втрату авторитету державної служби й органів державної влади.

Ситуація в країні показує, що, використовуючи недоліки конституційної реформи, Основний Закон намагаються переробити під найвпливовішу на сьогодні еліту. Постає питання і про ревізію політреформи. Проте слід розуміти, що скасувати її можна, але відновити моносуб’єктність верховної влади в країні неможливо. Суб’єктами політики, котрі впливають на політичні процеси й державний устрій України, останніми роками стають вищі судові інстанції. 2004 року це був Верховний Суд, згодом – Конституційний. Саме до нього апелюють органи влади та вищі посадові особи держави, і цей орган як інструмент, що впливає на функцію наслідку конфлікту, може реально вирішувати історичну долю України. Не маючи досвіду перебування в конфлікті й виходу з нього, наша країна опинилася в неослабному конфліктному полі. За умов конфліктної політики економіка цілковито залежить від політичних процесів, а регулювання економіки – від політичних інтересів. Це призводить до ігнорування об’єктивних економічних законів. Уплив на політику великих бізнес-груп створює дисбаланс в економічному розвитку окремих регіонів і рівні життя різних соціальних груп, що також сприяє розвитку конфлікту.

Значиму роль в загостренні конфліктів відіграють засоби масової інформації. А громадянське суспільство не здатне протистояти негативним діям влади через свою слабкість. Сучасний політичний конфлікт в Україні можна визначити як горизонтальний з елементами вертикального режимного конфлікту інтересів, має ознаки внутрішньодержавної загальнонаціональної кризи.


2. Пропозиції щодо подолання кризового сценарію в Україні

Альтернативою цьому сценарію є комплекс заходів з реформування політичної системи і змін у громадській думці, який би призвів до стабілізації політичного і суспільного життя на основі демократичних норм і балансу інтересів основних політичних і соціальних груп. На нашу думку, є всі передумови для того, щоб сьогодні в Україні політичний конфлікт з фактора дестабілізації суспільного ладу і загрози державній безпеці перетворився на елемент демократичного механізму розв'язання наявних у суспільстві проблем. Це можливо за умови, якщо в суспільстві й політичній системі країни буде створено умови для конструктивного розв'язання будь-якого системного політичного конфлікту.

А саме, щоб цей конфлікт:

1) Не призводив до соціальної деструкції (не приносив втрат у сфері національних інтересів, не завдавав шкоди іміджу країни, не руйнував моральні засади політики, не завдавав шкоди економіці, не впливав негативно на інтереси окремих соціальних верств чи груп, залежних від суб'єктів конфлікту).

2) Призводив до вдосконалення норм і практик політичного процесу;

3) Завершувався усуненням системних причин виникнення кризової ситуації в тій чи іншій сфері публічного життя.

Це механізм може бути створений тільки шляхом інституціоналізації політичного конфлікту в межах демократичних правових процедур. Їх основою мають стати норми і принципи, що, по-перше, мають конституційний характер, по-друге, надаються чіткому й однозначному розумінню, і по-третє, забезпечені механізмом виконання і контролю. Нелегітимні або такі, що втратили регулятивну функцію норми мають бути офіційно скасовані.

Нова система політико-владних відносин має впроваджуватися на комплексній основі, що передбачає одночасне:

1) зняття негативних стереотипів масової свідомості (в інформаційному просторі);

2) запровадження чітких правил політичної конкуренції і гарантії їх дотримання;

3) стабілізація політико-владної моделі в максимально збалансованому і зрозумілому для населення країни вигляді;

4) повернення конкуруючих груп до рівних вихідних умов.

Тенденції, що ставлять під загрозу можливості політичної стабілізації:

- Тенденція до узурпації політичної та економічної влади окремими АЕГ чи їхніми картелями;

- Тенденція до загострення світоглядних протиріч і психологічної несумісності різних груп населення;

- Тенденція до використання внутрішніх політичних конфліктів зовнішніми силами.

Умовою того, що нова система відносин буде успішно впроваджена, є прецедент відповідальної політики і прецедент дотримання взятих на себе зобов'язань.

Оптимальним в українському контексті було б здійснення плану політичного реформування, розрахованого максимум на два роки:

1) проголошення акції національної згоди,

2) проведення судової реформи,

3) амністія капіталів і легалізація доходів,

4) прийняття нової редакції Конституції,

5) одночасне переобрання президента і парламенту.

Рішення про початок такого процесу має бути прийняте основними центрами влади на спеціальному форумі - круглому столі, скликаному за ініціативою Президента.

При цьому важливо, що повноправними учасниками цього нового круглого столу повинні стати не лише представники парламентських політичних партій, але й представники громадськості, соціальних груп, авторитетні вчені і громадські діячі. Таке зібрання мало б стати прообразом конституційної асамблеї, на якій новий проект Конституції був би всебічно розглянутий перед тим, як він буде внесений і у встановленому порядку розглянутий Верховною Радою.

Такий механізм дасть можливість консолідуватися конструктивним соціальним силам навколо зрозумілого плану дій і конкретної мети. Водночас, він дозволить чітко ідентифікувати спроби зірвати процес національного примирення і консолідації, а також виявить політичні сили і конкретних політиків, які нестимуть відповідальність за можливий зрив такого процесу.

Одночасно має бути розгорнута потужна інформаційна роз'яснювальна кампанія, спрямована на те, щоб даний план дій ("дорожня карта") стала набутком всієї громадськості, а відмова окремих політичних сил від участі в такому процесі була б свідченням відсутності у них доброї волі і була розцінена громадськістю як прагнення використати ситуацію протистояння і невизначеності в корисливих цілях.

При цьому важливо, щоб Президент як ініціатор процесу зайняв принципову позицію стосовно своїх інтересів у майбутній конфігурації повноважень і розподілі політичних дивідендів. А саме: Президент має підкреслити своє принципове дистанціювання від зацікавленості в конкретних результатах даного реформування - і в частині обсягу майбутніх повноважень, зафіксованих у новій редакції Конституції, і в частині підтримки тих чи тих політичних сил.

Саме в такий спосіб механізми демократії, публічної і відповідальної політики, на нашу думку, можуть бути пристосовані до вітчизняних умов і реально впроваджені в практику політичного процесу.


Висновки

Формування в Україні, як і в інших посттоталітарних державах, високої культури управління політичними конфліктами, яка дає змогу швидко і безпомилково знаходити найоптимальніші шляхи і методи, які можуть сприяти розв’язанню конфлікту із врахуванням і максимально можливим задоволенням інтересів усіх конфліктуючих сторін. Ця необхідність викликана тим, що:

– кілька поколінь колишніх радянських людей було виховано в атмосфері вигаданої безконфліктності та конфліктофобії;

– їм нав’язувалася, по суті справи, антикультура вирішення конфліктів із її антигуманними гаслами типу “Хто не з нами – той проти нас” або “Якщо ворог не здається – його знищують” та ставкою на силу;

– без високої культури управління конфліктами неможливо побудувати правову державу, створити громадянське суспільство.

Звичайно, формування такої культури – проблема надзвичайно складна, але її вирішення цілком реальне. Доказом цього може бути розвиток Західної Європи, де на зміну культурі, що робила ставку на індивідуалізм та силу, прийшла нова культура управління конфліктами, що віддає перевагу пошукам компромісу і консенсусу. Проте при формуванні власної високої культури управління конфліктами варто не тільки і не стільки позичати позитивний досвід Заходу чи Сходу, скільки спиратися на кращі традиції та риси українського народу, зокрема його гуманізм, толерантність, доброзичливість.

Підсумувати все вищенаведене можна словами Р.Дарендорфа: “Той, хто вміє впоратися з конфліктами шляхом їх визнання і розв’язання, той бере під свій контроль ритм історії; той, хто втрачає таку можливість – отримує цей ритм собі у супротивники”.


Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

3. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

4. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. - К.: Академія, 2003. - 303 с.

5. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

6. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. - К.: Довіра, 2004. - 599 с.

7. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. - 2-є вид., перероб. і доп.. - К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. - 287 с.

8. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - К.: ВД "Ін Юре", 2006. - 519 с.

9. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний словник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. - К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. - 311 с.

10. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. - Суми: Університетська книга, 2001. - 405 с.

11. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. - К.: Либідь, 2002. – 573 с.

загрузка...
Top