Політичні і національні традиції та звичай України, як фактори соціального регулювання

Вступ.

1. Сутність та поняття політичних та національних традицій.

2. Звичаєві традиції у цивільному та цивільно-процесуальному праві.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Звичаєве право у межах предметного кола фольклористики як науки про етнотворчість має всі визначальні ознаки фольклорного продукту, а саме: усна форма передачі, анонімність та колективність авторства, варіативність. Звичай як традиційний елемент культурної системи народу реалізується в часі у формах обрядів, тобто обряд - це семіотичний код звичаю, його просторове та часове втілення.

Об'єктом звичаєвого права як продукту етнотворчості є сукупність звичаїв, що регулюють правовідносини в суспільстві і відображають світоглядну систему народу. Його предметом є звичаї як форма народної творчості, що побутують на рівні вербального тексту, обрядодії, ритуалу, психологічного мотиву поведінки і трансформуються в закони життя суспільства, отже, мають правне значення. Понятійний апарат звичаєвого права включає основоположні категорії: звичай, право, правовий звичай (звичаєва норма), правові відносини, кодифікація, обряд, ритуал.

Звичай - соціальна норма, правило поведінки людей, що склалося в процесі їхнього співжиття в результаті фактичного застосування цього правила упродовж тривалого часу. За своєю природою звичай є консервативним і, як тип культурної регуляції, закріплює лише те, що усталилося в результаті тривалої суспільної практики, відбиває моральні, духовні цінності народу на певному етапі його культурного розвитку.

Право - сукупність встановлених громадою в додержавний період або санкціонованих державою норм поведінки людей; право виконує регулятивну та захисну функцію в суспільстві.

Звичаєве право - джерело права, яке поряд з мораллю, етикою формує етнокультурну систему окремого народу.

Правові відносини - відносини, що складаються в суспільстві з визначеним колом прав та обов'язків його членів і регулюють стосунки між ними.

Закон - нормативний акт найвищого органу влади в державі або самого народу, який регулює найважливіші суспільні відносини і є способом закріплення правових звичаїв.

Кодифікація - систематизація певної групи правових норм у єдиному нормативному акті (кодексі, статуті, законі). Систематизація чинних правових актів в одному збірнику за певним критерієм називається інкорпорацією (у зводах законів).

Обряд - усталена сукупність умовних дій, які в образно-символічній знаковій формі закріплюють звичаї у фольклорній пам'яті етносу.

Ритуал - сукупність обрядів, пов'язаних з відзначенням найважливіших життєвих подій і мають культовий зміст.


1. Сутність та поняття політичних та національних традицій

Категоріальні структури звичаєвого права належать до царини загальнотеоретичних юридичних наук, історії держави і права, окремих галузей законодавства, конституційного законодавства України. Тому його основою, як і будь-якого іншого права, є правовий звичай, судові прецеденти, закони, акти, нормативні угоди. Норми права виконують регулятивну функцію в суспільстві поряд із нормами моралі, традиціями, етичними, естетичними, релігійними уявленнями та переконаннями. Однак з погляду на фольклорну культуру як на тотальне явище, що проявляється в усіх сферах світу дійсності, звичаєве право вступає у розмаїті функціональні зв'язки із науково-фольклористичними галузями, зокрема етнографією, етнопсихологією, етнопедагогікою, теорією фольклористики у галузі аналізу народнопоетичних текстів. Проблеми співвідношення об'єктивного і суб'єктивного у процесі формування звичаю, духовного запиту індивіда та культурно-історичного контексту його забезпечення, правил поведінки члена соціуму і їх громадської оцінки лежать у площині досліджень з філософії, культурології та соціології.

Предметом цивільно-правового регулювання є майнові відносини (власності та товарообігу) та немайнові відносини: інтелектуальне право, «добре» ім'я, моральна неушкодженість людини.

• Об'єктами майнових відносин з давніх-давен слугують речі, гроші, коштовності, а також дім, худоба, тобто те, заради чого люди вступають у цивільно-правові відносини: відносини власності та відносини товарообігу (зобов'язальні).

• Власність - це відношення особи до належної їй речі як до своєї, яке виражається у володінні, користуванні й розпорядженні, а також в усуненні втручання всіх третіх осіб у ту сферу господарського панування, на яку поширюється влада власника.

• Ця влада закріплюється правом власності: володіння, користування й розпорядження майном.

Немає сумніву, що право власності з'явилося ще на пе-рших порах існування людської спільноти. Суперечності, які точаться навколо історії права власності, стосуються не майнових прав узагалі, а прав саме на нерухомі речі й особливо на землю. Розподіл речей на рухомі й нерухомі мав завжди велике значення ще з давніх часів. Предметом володіння окремої людини є перш за все рухомі речі, оскільки вони можуть бути відокремленими від інших предметів володіння, що, наприклад, у первісно-кочовому суспільстві було необхідною умовою володіння й користування. Тому в найдавніших писемних пам'ятках ми знаходимо їм назву «маєток», тобто ті, njoj можуть бути відокремленими від інших речей («мати», «взяти в руки»). Цим словом називали саме рухомі речі. Існували й інші терміни на позначення майна, наприклад: «худоба» - гроші та інші предмети статку; «збо- же» - зерновий хліб.

У літописних джерелах міститься інформація про те, що саме складало майно найзаможніших людей у давні часи - зброя, одяг, прикраси, челядь, худоба, продукти промислу (шкіри, мед тощо). Визначаючи предмети володіння, що захищалися законом, «Руська Правда» говорить: «Якщо хто візьме чужу зброю, коня чи одяг...» (ст. 12 ); у статтях про пошкодження чужого майна згадується копа, щит, одяг (ст.17). Але найпереконливішим доказом, що коло речей у найдавніші часи обмежувалось лише рухомими, є те, що в цій пам'ятці давньоруського права зовсім не згадується про володіння нерухомим майном.

У «Руській Правді» закріплено досить гарантій тогочасного судового і навіть самоправного захисту права власності на рухомі речі та для віндикації їх (віндикація в цивільному праві - позов власника про вилучення його майна в судовому порядку з чужого незаконного володіння (ст. 11 - 14, 20 за Академічним списком).

Відсутність прав на володіння нерухомими речами спостерігалася лише в кочових народів (мисливців, пастухів). Осілий спосіб життя зумовив потребу в земельному наділі для господарської діяльності та облаштування житла. Воно стає нерухомістю. Проте ще тривалий час, аж до кінця XVII ст., житло (будівлі) розглядалося з юридичного погляду як майно рухоме.

Земельне право як регулятив землекористування, режиму земель, встановлення кордонів і територій стимулювало запровадження галузі цивільного права, оскільки земля була об'єктом майнових відносин; право на зе-долю ще довго не досягало тієї повноти й визначеності, яким відзначалося право на рухомі речі. Розвиток права власності на землю еволюціонував у такому порядку: спочатку утвердилося право на ділянки для обробітку, в той час як луки та пасовиська залишалися іще тривалий час у спільному володінні громад і родів. Ліси та водоймища належали спочатку громадам та родам. Пізніше стали предметом володіння приватних осіб.

В основі права на землю та володіння нею була витрачена на її обробіток праця людини. Власне праця накладає на землю печатку приватної власності. До найдавнішого способу набуття власності, і землі зокрема, належить так звана окупація. Першим власником вважається той, хто позначить річ (рухому чи нерухому), яка раніше не була у власності іншої особи, знаком приватної приналежності (тавром, засікою, зарубкою). За звичаєвим правом, закріпленим у «Руській Правді», звір у сітці, бджоли в борті, позначені приватним знаком, визнаються приватною власністю (ст. 82, 86, 94 - 96 за Карамзінським списком).


2. Звичаєві традиції у цивільному та цивільно-процесуальному праві

Оскільки найдавнішою основою державного і приватного права є рід, а потім велика сім'я (сімейна община), то досить рано виділяються і права на землю родів і приватних осіб, а з прийняттям християнства ще й їхнє право на церковне майно. До складу родового майна входила лише нерухомість (у найдавніші часи при первісному тісному проживанні всіх членів роду рухомі й нерухомі речі були спільною власністю всього роду). Будинок (житло, оселя, будова) також не може бути спільною власністю всього роду, але оселя в значенні двору, дворища може й у пізніші часи зустрічатися як об'єкт права цілого роду.

Права родового володіння поширювались на землю, яка перебувала в активному господарському вжитку, а також на пасовиська та луки. Допоки рід проживав в одному місці, таке спільне володіння було можливим та економічно виправданим. З розпадом великих родових сімей на розширені патріархальні сім'ї настає період розподілу родового майна на окремі складові: кожне покоління й сім'я, що відділилося від роду, отримує свою частку в користування і володіння, але без права самостійного розпорядження. Крім того, деякі частки родового майна залишаються у спільному володінні всього роду (луки, ліси). Така форма власності побутувала до XV ст. і являла собою основу звичаєвих норм стосовно права роду (великої родової сім'ї) на окремі частини його майна.

У XVI ст. окремий член роду чи сім'я набувають права відчужувати своє майно без попередньої згоди інших родичів, але за те останні отримували право викупу, при дбане членом роду майно. Право родового викупу поширювалося лише на оплачувані угоди - купівлі-продажу, застави (про безоплатні угоди, як дарунки, заповіти тощо не йдеться). Суб'єктами права родового викупу є всі члени роду, хоча, фактично, викуп провадить одна І особа від імені всього роду, оскільки викуплене майно залишається родовим, а не набутим. Ціна, за якою викуповувалося майно, спочатку не була визначена законом, і, за звичаєм, викуп відбувався за тією ціною, за якою була укладена угода продажу.

Громада, яка через свідків і посередників контролювала дотримання звичаєвих норм та усних угод, стежила, щоб викуп частки родового майна відбувався лише за власні кошти. «Як доведе продавець громаді, що відкупник несвої кошти кладе», то майно залишається в його володінні.

На відміну від офіційного законодавства, основним джерелом власності та матеріального статку звичаєве право визнавало працю. Тому земля та майно, в які вкладено працю, не могли бути відчуженими без відповідної винагороди. Через те селянська сім'я, на думку дослідників С.Єфименка, С.Пахмана, Л.Калачова, П.Оршанського, перш за все була трудовою спілкою, у якій кожний мав право на зароблену частку майна. Глава родини, батько, був лише розпорядником її спільної власності і при виокремленні малих сімей (одружених дітей) та розподілі майна мав діяти із звичаєвою традицією: на вимогу молодшого сина мав надавати так званий «виділ» -відокремлену частину землі, худоби, реманенту тощо; з цього міг початися остаточний переділ сімейного майна і формування окремих дворогосподарств. У конфліктних ситуаціях справи переділу могли бути врегульовані певними цивільно-процесуальними нормами, а тому переходили до компетенції громадських сходів (при общинному володінні) і волосних судів (при подвірному володінні). Вагомими причинами для примусових рішень вважалися: марнотратство голови сім'ї, недостатня турбота про дітей та старших членів родини, порушення правил мирного співжиття в родині.

С. Пахман, вмотивовуючи визначальну ознаку сімейної общини як трудової спілки, дослідив природу майнового права членів цієї інституції: факт слабкого розвитку приватної індивідуальної власності при неподільності родини і спільності господарства. «Селяни багатьох регіонів на запитання про їхню особисту власність відповідали, що в членів родини окремої власності немає». Таким чином, угоди, що укладалися членами родини, розглядалися як угоди, що укладаються з усією родиною.

М.Мухін, що опрацьовував матеріали по спадковому звичаєвому праву для редакційної комісії зі складання проекту нового цивільного укладення, відзначав: «Факти доводять, що і в даний час сімейна власність у значенні самостійного юридичного інституту не є міфом, явищем, що відживає, але має глибокі корені у народній свідомості і заслуговує настільки ж серйозної уваги, як і приватна власність».

Таке розуміння сімейної власності відобразилося у відповідях, які дали селяни членам комісії із дослідження звичаєвого права і в XIX ст. Інформатори стверджували, що майно складає власність усієї родини в особі старшого в родині, окремої власності в членів однієї родини не буває, усе майно, придбане окремими членами родини, вважається спільним майном родини.

Одночасно за такого укладу сімейних майнових відносин домовласник є лише розпорядником спільного майна, і кожний член сім'ї, залежно від затраченої праці, вважає себе співвласником. Позови батьків, колишніх домовласників про виділення їм із сімейного майна частини «на прожиток» свідчать про утиск батька молодшими членами родини та про той факт, що за звичаєвим правом майно родини не складає особистої власності батька. Спільність сімейного майна та землекористування відбилося і в нормах писаного права.

Спільністю сімейного майна пояснюється й обмеження, що існують для домовласника відносно права розпорядження майном. Влада батька, як голови родини, хоча й визнавалася, проте і обмежувалася в тих випадках, коли його дії чи розпорядження призводили до господарських збитків чи образи когось із членів родини. Ці підстави надали право громаді або волосному суду визнавати такі розпорядження недійсними, в окремих випадках порушувати питання про відсторонення голови родини від керівництва господарством.

Хоча за батьком визнавалося право за життя виділяти дітей на свій розсуд, община все-таки здійснювала контроль і заступалася за тих членів родини, які хотіли заснувати окреме господарство. Від непрацездатного батька головування переходило до старшого сина, а у випадку смерті першого - до жінки (вдови). Свобода розпорядження майном на випадок смерті звичайно обмежувалася колом осіб, що були членами родини, тому воля заповідача визначала не вибір спадкоємців майна, а встановлювала розподіл його між членами родини.

Результатом дослідження С.Пахмана став висновок про те, що всередині родини існувала боротьба у сфері майнової власності між головою сім'ї та рештою її членів. Причому перший намагався вийти за правове поле розпорядника і утвердити індивідуальну власність, а інші відстоювали ту частку майна, право на яку давала затрачена на її набуття праця. «Така боротьба, безсумнівно, існувала, але за дії звичаєвого права вона рідко закінчувалася перемогою влади батька».

Різні правові режими були характерні для різних форм землеволодіння: приватного (міщан, селян, дворян) та надільного селянського у двох формах - общинній та подвірній.

При подвірному землеволодінні присадибні ділянки знаходилися в спадковому користуванні домовласника; спільнота не мала права втручатися, а спірні питання були у віданні волосного суду. При цьому право власності на виділену землю для подвірного володіння належало усій громаді, але не як суб'єкту права, а як сукупності дворогосподарств, що мали право на певний наділ із загальної власності. Допоки дворогосподарства не викупили свого наділу, тобто не погасили позику, вони були власниками не індивідуальними, а колективними. Із цієї причини їм заборонялося: продавати земельні наділи особам, що не належали до сільської громади; віддавати їх під заставу приватним особам і установам тощо.

Близькою (майже ідентичною) до подвірної форми землеволодіння була общинна. За нею надавалося право на користування земельним наділом, але не забезпечувалося право власності. Причому присадибна ділянка селянського двору, а також польові наділи залишалися у спадковому користуванні сім'ї, але ці права скасовувалися за умови виходу сім'ї зі складу общини (громади).

Отже, під общинним володінням слід розуміти володіння нерухомим майном, що належало громаді домовласників, котрі розпоряджалися і користувалися ним за взаємною згодою. Тому громада дворогосподарів була юридичною особою. Общинне володіння передбачало такі звичаї землекористування:

• член общини не мав права власності на відведений йому земельний пай, а лише на право володіння й користування, тому і не міг відчужувати його ні за життя, ні на випадок смерті; не міг віддавати під заставу; діти та родичі не могли отримати його у спадок; він не міг бути проданий;

• володіння й користування общинною землею неподільно пов'язане із перебуванням дворогосподаря в общині. Володіння й користування общинною землею поширювалося тільки на члена общини.

Таким чином, право власності на землю цілком і неподільно належить общині як юридичній особі, за існування якої окремі її члени - домогосподарства на чолі з господарем, мають право на користування землею, визначене лише громадою і лише на відповідний термін. Це право обумовлене тією метою, заради якої існує община як юридична особа - збереження общинної землі для забезпечення рівномірного користування нею усіма її членами. Оскільки община була юридичною особою і її склад визначався сукупністю дворогосподарів, кожен її член мав право брати участь у справах, що були у віданні сходу, тобто мав формувати рішення розпорядчої влади у справах общини.

Спадкове право - це сукупність правових норм, які регулюють умови й порядок переходу за спадкуванням права особистої власності людини після її смерті до інших осіб (спадкоємців). Спадщина - сукупність майнових прав і обов'язків, належних громадянину, які після його смерті переходять до спадкоємця. До майнових прав, що входять у спадщину, належить не тільки право власності на майно, але й зобов'язальне право, що випливає з укладених спадкодавцем за життя різних видів договорів.


Висновки

Фольклорна культура концентрує факти, які тією чи іншою мірою визначають історичну долю народу, отож розглядати її в однозначних категоріях неможливо. Дослідники фольклору окреслюють його у двох напрямах: як уснопоетичну творчість, що прирівнюється до літературної, словесної (Ю. Соколов, Н.Андреев, Ю.Яворський), або як синкретичний комплекс будь-яких форм традиційної духовної культури народу, що поєднує слово, музику, танець, драму, обряд, звичай, ритуал, вірування, стереотипи поведінки, а також духовний субстрат елементів матеріальної культури (А.Тейлор, І.Брунванд, Б.Путилов, Б.Малиновський, Д.Зеленін). Розширення сфери фольклору і включення до неї явищ та елементів усієї духовної спадщини поколінь, тобто культурних традицій, зумовлює дослідження аспектів соціальної організації та їх державних регулятивів. В основі такого розуміння лежить авторська концепція представлення звичаєвого права як форми народної самосвідомості, продукту етнотворчості, сегменту фольклорної культури.

Останнім часом в Україні та за її межами з’являються наукові розвідки, що досліджують нетрадиційні галузі права в юридичній системі та свідчать про значно ширше його трактування, ніж це прийнято в юриспруденції. Зокрема, дослідження жіночого та дитячого права відбувається в межах фольклористики, культурології, етики, естетики, філософії та художнього мистецтва. Відтак культурологічний аспект вивчення українського права є засобом проти небезпечної наукової відособленості правних галузей від загального осягнення творчості людського духу, що завжди первинно відбувалося у вербальних формах, міфологічних символах, художніх образах, ритуальних типах поведінки.


Список використаної літератури

1. Бурлачук В. Традиція і соціальні зміни // Вісник Національної Академії наук України. -2000. -№ 11. - С. 23-29

2. Івановська О. Звичаєве право в Україні: Етнотворчий аспект : Навч. посібник/ Олена Івановська,. -К.: ЕксОб, 2002. -263 с.

3. Воропай О. Звичаї нашого народу : Етнографічний нарис/ Олекса Воропай,. -Х.: Фоліо, 2004. -507 с.

4. Гримич М. Звичаєве цивільне право українців XIX - початку ХХ століття/ Марина Гримич,; КНУ ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Арістей, 2006. -559 с.

5. Данилюк І. Соціальні цінності в українських народних традиціях // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. -2000. -№ 3: Українознавство. - С. 48-53.

6. Толочко П. Традиції державно-політичного розвитку в Україні// Київська старовина. -1998. -№ 1-2. - С. 3-11

7. Українське народознавство : Навчальний посібник/ М. С. Глушко, Т. О. Гонтар, Г. Й. Горинь; Ред. С. П. Павлюк. -3-тє вид., виправлене. -К.: Знання , 2006. -567 с.

загрузка...
Top