Політичне насилля та мораль

Вступ.

1. Основні форми сучасного політичного насилля.

2. Діалектика взаємовпливу політики і моралі.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Політичне насилля – небажаний, але й незапобіжний супутник людства протягом всієї його історії, і тільки безнадійні ідеалісти серйозно вважають за можливе виключити насилля з життя суспільства. Стійке існування такого всесвітнього феномену як суспільство неможливе без врегулювання, гармонізації, збалансування великої кількості різноманітних інтересів, воль, прагнень, способів і методів дій тощо. Людство виробило і накопичило багато способів вирішення цих завдань. Серед них традиції, звичаї, ідеології, мораль, релігія, закон, втілений в державі. Всі ці інструменти діють та застосовуються сукупно, забезпечуючи потрібний рівень стабільності і керованості суспільства, причому досягнення цього стану об’єктивно передбачає і добровільну згоду, і підкорення, і примус у різних формах – тобто, окрім іншого, й певні елементи насилля.

Політичне насилля протягом багатьох століть залишалося прийнятною формою самовираження примусових сторін соціальності та історії. Проте розвиток сучасної техніки масового знищення та сучасних засобів електронного контролю людини над людиною поставили під сумнів відношення до насилля як до норми міжлюдських відносин. Відтепер це загрожує тотальним знищенням самого життя на нашій планеті. Водночас, не можна не побачити тенденції, що посилюється у сучасному політичному житті, –тенденції до більш широкого використання насилля для вирішення проблем та суперечностей, що виникають у суспільстві.

Отже, нагальною виглядає потреба переосмислення самої сутності політичного насилля, перевизначення його в умовах сучасного світового розвитку.


1. Основні форми сучасного політичного насилля

У межах політологічного аналізу необхідно розглянути насилля з точки зору центральної політичної категорії, якою є влада. Існує багато її визначень, проте всі вони схожі в тому, що сутністю влади є здатність соціального суб'єкта здійснювати свою соціальну волю, у разі необхідності вдаючись до нав'язування її об'єктам владного впливу. Політичне насилля, якраз, й виступає у якості засобу, за допомогою якого відбувається таке нав'язування. Виходячи з вищесказаного, політичне насилля є засобом влади, який заснований на використанні примусу.

Головним об'єктом політичного насилля все частіше стає не фізичне ушкодження людини (як це було раніше), а свідомість тисяч інших людей. А відтак, безпідставними уявляються спроби деяких дослідників обмежити політичне насилля межами виключно фізичного примусу. На сьогоднішній день політичне насилля окрім фізичного примусу вдається також до засобів психологічного, ідеологічного та іншого примусу, тобто всього того, що можна назвати примусом духовним.

Політичне насилля як засіб влади має певну специфіку. Вона, насамперед, полягає у використанні примусу для реалізації владної волі чи опору їй. З іншого боку, те, який саме різновид примусу використовується, так само впливає на характер та прояви політичного насилля.

На основі аналізу існуючих типологій політичного насилля та розгляду критеріїв його класифікації, у роботі вводиться ще одна ознака для виокремлення видів політичного насилля. Такою ознакою є різновид примусу, до якого вдаються під час здійснення насилля. Політичне насилля, що використовує такий традиційний засіб як фізичний примус, можна назвати традиційним. Політичне насилля, яке не передбачає застосування фізичного примусу, натомість апелює до підсвідомого, чуттєвого, ірраціонального у людині, є нетрадиційним.

Політичне насилля, будучи засобом влади, змінюється разом із її зміною, а отже (як і влада) має певні прояви та виступає у різних формах протягом різних етапів історії людства. Відтак політичне насилля є конкретно-історичним феноменом.

Домінування певних форм політичного насилля у різні історичні епохи пов'язано з дією певних соціальних, політичних, культурних та інших чинників. З огляду на це аналізуються минула та сучасна епохи розвитку людства.

Визначальна роль інституту держави попередніх етапів людської історії зумовлює те, що основними формами політичного насилля були міждержавні війни та терор. Аналіз сучасного суспільного процесу дає змогу прийти до висновку, що його характерними рисами є залежність та обумовленість взаємопов'язаними чинниками: кінцем "холодної війни" та розпадом біполярної світової системи, а також суперечливим та багатоманітним процесом глобалізації.

Наслідками глобалізації, які суттєвим чином вплинули на всі різновиди сучасного насилля, стали – криза сучасних держав, спільний ринок та культурна гомогенізація планети. Зникли старі форми політичного насилля (насамперед міждержавні війни), натомість широкого розповсюдження набули нові – тероризм та етнічні війни.

З іншого боку, епоха постмодерну характеризується появою і широким використанням нових специфічних форм політичного насилля. Це форми нетрадиційного насилля, що не пов’язані безпосередньо із фізичним примусом, натомість діють на рівні ірраціонального, чуттєвого та безсвідомого.

Появі саме такого насилля сприяла низка чинників, головними з яких є процес трансформації влади, всеохоплююча інформатизація світу, "віртуалізація" сучасного життя. За цих умов влада відмовляється від фізичного примусу як свого головного аргументу, натомість вдається до маскованих, прихованих форм впливу. А тому основним формами нетрадиційного політичного насилля стають символічне насилля та інформаційні, психологічні й консцієнтальні війни.

Тероризм розглядається як форма політичного насилля, яка полягає у діяльності, спрямованої на здійснення політичних цілей шляхом примусу державних органів, міжнародних та національних організацій, державних та суспільних діячів, окремих громадян або їх груп до здійснення тих чи інших дій на користь терористів заради запобігання реалізації останніми загроз щодо певних осіб та груп, а також щодо об’єктів життєзабезпечення суспільства, джерел підвищеної небезпеки для людей та оточуючого середовища. Інакше кажучи, тероризмом є акти насилля або загрози насилля, мета яких – навіяти страх та змусити діяти або утриматися від дій у потрібному терористам напрямку.

Сучасний тероризм та стверджується, що він набуває міжнародного характеру. Міжнародний тероризм визначається як добре налагоджена система взаємозв’язків між терористичними організаціями всього світу, кожна з яких добре структурована, має надійні канали надходження фінансових коштів та зброї, користується популярністю у деяких шарів населення та виступає на боці сил сепаратизму та децентралізації. Доводиться, що сучасний міжнародний тероризм відрізняється своєю масштабністю, залученням великої кількості людей, добре структурованим та організованим характером. Сучасний тероризм відрізняється й своїми цілями: діяльність терористичних організацій часто спрямована не просто на загострення та дестабілізацію обстановки у конкретному районі, а має на меті все більш серйозні завдання – захоплення або переділ влади, насильницьку зміну державного устрою, нав’язування власних порядків, моралі та правил співжиття.

Домінування саме цієї форми політичного насилля у сучасному світі обумовлене певними характерними рисами сучасного тероризму. Ці риси не властиві іншим формам політичного насилля та відрізняють сучасний тероризм від класичної його форми, зумовлюючи в такий спосіб його поширення у сучасному світі.

Першою рисою, яка відрізняє тероризм від інших форм політичного насилля, є використання залякуванняяк засобу досягнення своєї мети. Тероризм виник як засіб залякування суспільства та держави у політичних цілях. Стратегія тероризму розрахована не так на безпосередні фізичні наслідки застосування сили, заподіяну матеріальну шкоду чи значну кількість загиблих, крах систем життєзабезпечення тощо, а скоріше на досягнення психічного ефекту, спричиненого терактом, такого як страх. Головною його метою є не вбивство конкретних особистостей, а саме вплив на почуття широкого кола людей, тобто непрямий дестабілізуючий вплив.

Таким чином, головним об’єктом тероризму є не ті, хто став жертвою, а ті, хто залишився живий. Мета тероризму – не вбивство, а залякування та деморалізація живих. Деморалізовані та залякані люди роблять самі, вимагають від влади або хоча б схвалюють дії, які цим людям зовсім не вигідні, а вигідні або безпосереднім виконавцям терористичного акту, або його замовникам. Отже, за допомогою психологічного впливу, основою якого є створення невротичного страху, суб’єкти тероризму досягають своїх політичних цілей.

Глобалізація, яка реально відбувається, однією зі своїх сторін має своєрідне культурне "вирівнювання" світу (культурну гомогенізацію світу) шляхом скасування національних держав та національних інтересів у їхній політиці, економіці та культурі. Тому іноді під глобалізацією розуміють уніфікацію життя на основі єдиних ліберальних цінностей шляхом реплікації ключових соціальних цінностей розвинених індустріальних країн суспільствами, які встали на шлях демократичного оновлення.

Проте людські суспільства прагнуть, наскільки їм це вдається, зберегти власну ідентичність. Вони або відкидають елементи чужої культури, здатні порушити таку цілісність, або трансформують їх, пристосовуючи до своєї специфіки. Незважаючи на всеосяжну глобалізацію, етнічна і культурна розмаїтість зберігатиметься в майбутньому. Одним з чинників, покликаних підтримувати збереження культурної самобутності, очевидно, є опір, який зустрічає та неминуче буде зустрічати глобалізація. Такий опір можна уявити у вигляді неминучих етнічних війн, які можна розглядати як зіткнення цивілізацій.

Етнічні війни – це форма політичного насилля, що не знає страху власної смерті: людина культури втрачає сенс життя разом із можливою загибеллю власного життєвого світу. Це сучасні політичні та геополітичні прояви екзистенційного насилля.

Основними рисами етнічних війн є: здатність до надзвичайно швидкого ("вибухового") зародження і розвитку; рішуча ескалація, крайня жорстокість озброєної боротьби; принципова неможливість досягнення конфліктуючими сторонами поставлених цілей та остаточного вирішення конфлікту лише силовими, воєнними засобами; інтернаціоналізація конфліктів; їх руйнівні наслідки та історична недовіра і ворожість між народами.

У сучасних умовах миротворчість кардинально змінила свій характер. З плином часу вона стала все більш відходити від принципів нейтральності, неупередженості та безсторонності. На думку дисертантки, миротворчість сьогодні – це знаряддя політики групи розвинених країн, що домагаються розширення своєї сфери впливу за рахунок встановлення контролю над конфліктними зонами. Фактично така миротворчість не призводить до врегулювання конфліктів, а полягає у нав’язуванні об’єктам миротворчості чужих схем та рецептів, які можуть влаштовувати їх авторів, але не тих, хто повинен їм слідувати.

Політика є виключно сприятливим місцем для ефективної символічної діяльності, котра розуміється як дія, що здійснюється за допомогою знаків, здатних виробляти соціальне. Тому одним з найстаріших, але й досі актуальних виявів політичної влади у суспільстві є влада називати та викликати до існування за допомогою номінацій – або символічна влада.

Символічна влада розглядається як здатність здійснити у явному вигляді, оприлюднити, зробити публічним, видимим, тобто офіційним, те, що залишалося на індивідуальному, суб’єктивному рівні. Така влада нерозривно пов’язана із нав’язуванням в якості єдино легітимного певного світогляду, світобачення, цінностей, уявлень про соціальну та політичну реальність через вироблення їхніх номінацій. Це є символічне насилля, яке не пізнається як таке, не помічається "символічно пригніченими", а натомість відчувається як таке, що саме собою розуміється.

У будь-якому суспільстві монополією на символічне насилля володіє держава, що, однак, не виключає прагнення інших соціальних та політичних акторів володіти нею. Боротьба за право формувати суспільну свідомість через легітимне позначення реалій політичного та соціального життя є так званою символічною боротьбою. Символічна боротьба, таким чином, –це боротьба за формування суспільної свідомості або за монопольне право на законне позначення соціальної реальності.

У соціальному світі постійно відбувається зіткнення різних полей символічної влади, що прагнуть реалізувати власне уявлення про легітимний розподіл суспільства на соціальні групи. В цьому сенсі символічну владу можна назвати владою "світотворення".

З огляду на це, політична боротьба – це боротьба, що ведеться представниками групи від її імені за право надання офіційних номінацій реаліям політичного та соціального життя – тобто певного єдино вірного розуміння та пояснення процесів дійсності. Оскільки кожна людина мала б мати власне уявлення про все, що відбувається навколо неї, для впровадження певного світогляду, цінностей чи норм необхідне символічне насилля як таке, що не помічається оточуючими, і в результаті якого існуючий світопорядок сприймається як такий, що не викликає жодних сумнівів щодо його істинності та правомірності. Отже, символічне насилля – це така форма насилля, яка впливає на соціального суб’єкта за його участі.

Безпосередні воєнні дії давно відійшли на задній план. На перший план висунулася боротьба за розуми людей, за створення "правильної" громадської думки, за контролювання інформаційних потоків. Така боротьба набуває форм інформаційної, психологічної та консцієнтальної війни.

Основними особливостями цих війн є: гнучкість та непередбачуваність арсеналу впливу; поетапне захоплення території (тобто вірогідна окрема робота з лідерами думок, молоддю тощо, тобто за умов збереження всезагальної норми окремі частини можуть виводитися з-під впливу); можливість багаторазового захоплення одних та тих же людей, більш того, одночасно на людину можуть діяти різні "супротивники", фактично захоплюючи різні тематичні зони її свідомості; стирання чіткого розмежування "друг/ворог"; неможливість людини реагувати на невидимий вплив, наслідком чого є те, що почуття небезпеки, вироблене для адекватного функціонування в інших ситуаціях, у цьому випадку не спрацьовує; на відміну від звичайної війни ведення війн гуманітарних технологій ніколи не буває випадковим чи відокремленим, а передбачає узгоджену діяльність щодо використання інформації як зброї для ведення бойових дій – чи то на реальному полі бою, чи то у економічній, політичній чи соціальній сферах; об'єктом впливу є розум супротивника, а не просто його тіло, як це було у попередніх війнах.

Інформаційні війни у чистому вигляді передбачають ведення бойових дій без фізичної участі людини. Особливість інформаційної боротьби в тому, що факт та наслідки її ведення не завжди є очевидними для того, проти кого вона ведеться. Завдання полягає у тому, щоб змусити маси діяти у потрібному напрямку навіть проти своїх інтересів, а серед супротивників розколоти людей, змусити їх встати один проти одного.

Основним засобом проведення інформаційної війни є інформаційна зброя, так звана зброя несмертельної дії. Це особлива зброя, яка наносить супротивнику поразку без завдання великих матеріальних та людських втрат. Сьогодні ця зброя набуває властивостей, які дозволяють їй замінити та навіть перевершити зброю масового ураження. Перша "несмертельна" зброя стає найнебезпечнішою, такою, що знищує людину, цілі суспільства, не руйнуючи їх фізично. У найзагальнішому вигляді психологічна війна – це спеціально організований та професійно здійснюваний вплив на свідомість, почуття та волю супротивника для досягнення політичних цілей. Згідно з більш широким визначенням, психологічна війна – це сукупність різних форм, методів та засобів впливу на людей з метою зміни у бажаному напрямі їхніх психологічних характеристик (поглядів, думок, ціннісних орієнтацій, настроїв, мотивів, установок, стереотипів поведінки), а також групових норм, масових настроїв, суспільної свідомості у цілому.

Психологічна війна полягає, в основному, у використанні пропаганди, а також інших заходів інформаційного, політичного, економічного та іншого характеру. Ця війна ведеться не лише у воєнний час. Це особливий вид підготовки та проведення війни, який ведуть постійно.

Нова специфічна форма політичного насилля, якою є консцієнтальна війна. Консцієнтальність походить від латинського слова conscientia – "свідомість" та пов’язана зі свідомістю. Відповідно, консцієнтальна війна – це війна на ураження свідомості.

Зазначається, що така війна можлива у ситуації нового типу панування, що сформувався – поневолення свідомості. Воно полягає у тому, що у людини руйнують саму здатність здійсняти вибір та самовизначатися. У результаті консцієнтальної війни певні типи свідомості мають бути знищені, перестати існувати як такі. А носії цих типів навпаки можуть бути збережені, якщо вони відмовляться від форм свідомості.

У сучасну епоху конкуренція і боротьба форм свідомості набуває тотального характеру, стає ледь не єдиною та провідною. При цьому характерним є те, що знищення певних типів свідомості передбачає руйнування та переорганізацію спільнот, які конституюють даний тип свідомості. А отже, основним предметом впливу у консцієнтальній війні є ідентичність або етноконфесійна визначеність.

2. Діалектика взаємовпливу політики і моралі

Політика і мораль взаємодіють як форми суспільної свідомості й практики. Етичні поняття — добро, справедливість, чесність, порядність — не лише характеризують політичну діяльність влади, держави, партії чи політика, вони або підтримують, морально санкціонують і стимулюють цю діяльність, або засуджують, блокують.

Політика, яка не має належної підтримки з боку моралі, приречена на поразку. Безчесний політик, безсоромний політикан, для якого понад усе егоїстичні інтереси — тимчасова персона на політичній арені. Втім, як це часто трапляється, він поступається місцем Іншому політикану. Політик, який виражає соціальні сподівання людей, керується ними, отримує тривалу підтримку громадськості.

Проблема співвідношення політики і моралі — одна з центральних у політичній та етичній теоріях. Вона була сформульована ще у філософсько-політичних трактатах давньогрецьких мислителів, які вже тоді виявили її складність і неоднозначність.

Згідно з етико-політичним вченням давньокитайського мислителя Конфуція політична державна влада є відлунням вічних законів неба, носієм яких є правитель. Тому головним принципом політичної та моральної поведінки є сповідування «кожному належне»: «...цар має бути царем, міністр—міністром, батько—батьком, син—сином». На думку іншого китайського мислителя Лао Цзи, життя людей не визначається волею неба, а розвивається природним шляхом — дао. Природний закон справедливості має перемогти, людина повинна вірити в це і підкорятися йому. Вчення давньокитайських мудреців сутністю морального обов´язку вважали необхідність дотримуватися належного.

Полеміку щодо співвідношення політики і моралі продовжили класики античної філософії — Геракліт, Де-мокріт, Платон, Аристотель.

В етико-політичній доктрині Геракліта домінують аристократичні, антидемократичні схильності. Але він вважав неприпустимою тиранію, виступав за додержання законів: «Народ повинен боротися за закон, як за свої стіни».

Демокріт тлумачив сутність політичного життя і політичної етики з позиції демократії, яку він вважав найвищою цінністю. Підкорення окремої людини інтересам держави — її моральний обов´язок, у цьому полягає суть суспільної справедливості. Правитель, який володарює над іншими, повинен насамперед навчитися володарювати над самим собою. Демокріт доводив, що джерело моралі в душі людини, імпульси якої мають контролюватися розумом.

Характерним для концепції Платона й Аристотеля є положення про моральність соціального обов´язку. Справедливість у Платона — не лише моральна чеснота, а й ознаки соціальної гармонії, суспільної рівноваги. Такої думки дотримувався й Аристотель. Обидва вони ототожнювали політику і мораль: людина живе заради держави, а не держава заради людини. Окремий індивід як носій моральних і політичних якостей «розчиняється у всеза-гальному», тобто у державі. Разом з тим у їх поглядах на співвідношення політики й моралі є помітні відмінності. Згідно з Платоном, людина насамперед моральна істота, їй притаманні справедливість, мужність, чесність. Сукупно вони утворюють внутрішній світ душі людини (мікросвіт). Ідеальна, досконала держава («Політія») є втіленням цих чеснот. Вона має бути заснована на моральних принципах. Політика — наука про те, як на підставі знання про людину зробити її суспільне корисним громадянином.

Аристотель, розв´язуючи проблему взаємин політики і моралі, виходив з іншого розуміння сутності людини. Вона, на його думку, є суспільною, тобто політичною істотою. Моральні якості людини не є вродженими, вони виробляються практичними діями. Аристотель вводить у політичну етику проблему моральної мотивації і свободи вибору суспільної, в т. ч. політичної поведінки.

Проблеми політики і моралі привертали увагу мислителів Середньовіччя. Фома Аквінський, твердячи про божественне походження державної влади, про духовну вищість церкви над нею, відповідно трактував природу моральних норм, сутність етичних принципів. Єдине джерело моралі — всемогутня воля Бога, підкорятися їй — моральний обов´язок кожної людини.

Політизація моралі, розчинення моральності в політиці, проповідувані античними мислителями та їхнім послідовникам, наштовхнулися на опір ранньобуржуазних теоретиків політичного життя. Італійський політичний ідеолог Н. Макіавеллі доводив принципову розбіжність політичного і морального світів, в одному з яких, на його думку, панує суспільна доцільність, в іншому — етичні переконання. В реальному політичному житті правитель використовує заради досягнення своїх цілей будь-які засоби, в тому числі й аморальні — підступність, насильство, вбивство, обман тощо. «Мета виправдовує засоби», — це висловлювання Макіавеллі стало кредом політичного аморалізму (макіавеллізм). Не погоджуючись з тим, що політика має бути аморальною, стверджував, що вона є такою насправді.

Теза щодо протистояння політики і моралі знайшла дальше обґрунтування в творах англійського мислителя Т. Гоббса, який вважав, що суспільство тримається на ворожнечі, адже людина — егоїстична істота, керується законом самозбереження. «Війна всіх проти всіх» загрожує цьому закону. Саме тому люди у договірний спосіб утворюють державу («левіафан»), яка своєю волею і примусом утримує їх від агресивного суперництва, спрямовує до єдиної мети: «Тільки в державі існує загальний масштаб виміру доброчесності й пороків». Під таким кутом зору мораль начебто розчиняється у державництві, позбавляється її найважливішої функції — бути автономним регулятором людських вчинків, здійснювати контроль над владою.

Запобіганню крайнощів у тлумаченні діалектики політики і моралі, розумінні їх значення для суспільства допомагає знання чинників суспільного життя, їх функціонального призначення.

Політика і мораль — вічні союзники і супротивники. Політика сприяє утворенню мережі соціальних зв´язків людини, групи, спільноти з державою. Мораль покликана здійснювати духовне єднання суспільства. Виникнувши як об´єктивно необхідні й споріднені регулятори суспільного життя, політика і мораль у процесі свого розвитку стали самостійними інститутами, почали діяти за власними законами.

Політична етика — відкрита система положень, аргументів, поглядів, їй притаманна гнучкість, здатність до творчого оновлення норм. Однак незмінними є головні принципи — визнання значущості й пріоритету моральних чинників у політиці, орієнтації на такі цінності, як свобода, права, добробут людей. Адже тільки завдяки їм політика здатна реалізувати свій моральний потенціал. На початку XXI ст. необхідність у гуманістичній, морально відповідальній політиці стає загальнолюдською потребою, актуалітетом людської цивілізації.


Висновки

Специфіка політичного насилля як засобу влади полягає, насамперед, у використанні примусу для реалізації владної волі чи опору їй. З іншого боку, те, який саме різновид примусу використовується, так само впливає на характер та прояви політичного насилля. З огляду на це характер примусу, що використовується, розглядається як критерій типологізації видів політичного насилля. Політичне насилля, що використовує такий традиційний засіб як фізичний примус, можна назвати традиційним. Політичне насилля, яке не передбачає застосування фізичного примусу, натомість апелює до підсвідомого, ірраціонального, чуттєвого у людині, є нетрадиційним.

Політичне насилля є конкретно-історичним феноменом, а отже у різні часи має різні форми та прояви, домінування яких зумовлюється певними чинниками політичного, соціального, культурного тощо характеру. Сучасний суспільний розвиток позначений розпадом біполярної картини світу, всеохоплюючою глобалізацією та інформатизацією, а також процесами "зміщення" влади та "віртуалізації" суспільного життя. Все це визначає домінування у сучасному світі тероризму та етнічних війн як форм традиційного політичного насилля, а також символічного насилля та інформаційних, психологічних й консцієнтальних війн як форм нетрадиційного політичного насилля.

Ще однією формою традиційного політичного насилля є етнічні війни. В умовах культурної гомогенізації світу у різних частинах планети активізувалися вияви захисту власних ідентичностей, власних культурних світів від нав'язування однорідного способу життя, культури, а в широкому сенсі – цивілізації. Все це дає право назвати дані війни цивілізаційними війнами або зіткненням цивілізацій.


Список використаної літератури

1. Етика: Навч. посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О. А. Стасевська, та ін.; За ред. В.О. Лозового; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 223 с.

2. Етика: Навч. посібник / В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 382 с.

3. Етика: Навч. посібник для вузів/ Т.Г. Аболіна, В.В. Ефименко, О.М. Лінчук. - К.: Либідь, 1992. - 328 с.

4. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана Головко (гол.), Тетяна Янголь. - 4-те вид.. - К.: Либідь, 2002. - 382 с.

5. Мовчан В. Етика: Навчальний посібник/ Віра Мовчан,. - 3-тє вид., виправл. і доп.. - К.: Знання , 2007. - 483 с.

6. Тофтул М. Етика: Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О. З. Лебедєва-Гулей. - К.: Видавничий центр "Академія", 2005. - 414 с.

7. Юрій М. Етика: Підручник/ Михайло Юрій,. - К.: Дакор, 2006. - 319 с.

загрузка...
Top