Політична взаємодія сучасної еліти

Вступ.

1. Проаналізуйте форми політичної взаємодії та сучасної політичної еліти суспільства. Визначте основні тенденції розвитку цих форм у майбутньому.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Абстрактна ідея незалежності, незважаючи на ступінь її привабливості, не може консолідувати українське суспільство. Тому орієнтир української політичної еліти на національну ідею в її традиційному етнокультурному аспекті не має жодної перспективи на роль консолідуючого фактора української нації. Акцент у національній ідеї повинен бути зроблений на європейський вибір, засвоєння універсальних стандартів досвіду цивілізованого світу на українському національно-культурному ґрунті як необхідній умові піднесення життєвого рівня громадян, національного престижу України, формування національної і громадянської самосвідомості народу. Як відомо, найпрогресивніші ідеї можуть бути скомпрометовані, якщо вони не мають реального втілення у суспільних інститутах, формах взаємодії. На нинішньому етапі розвитку України намітилися тенденції, які виражають прагнення української політичної еліти твердо іти європейським шляхом.

Політична боротьба та співпраця, взаємодія між собою суспільних груп, політичних інституцій складаються з фіксованих дій і вчинків конкретних, реальних осіб — учасників політичного життя. Політична діяльність є способом існування політичних суспільних відносин, становить їх конкретне змістовне наповнення. Отож, досліджувати політику конкретного суспільства — означає вивчати зміст і продукти діяльності живих людей.

Суспільна взаємодія набуває політичного характеру, коли якась соціальна група прагне задовольнити свої обмежені, часткові щодо решти інтереси шляхом підпорядкування їй інтересів інших груп, коли частковий інтерес подається як загальний, такий, що є обов'язковим для всіх. Власне політичних ознак його дії набувають, коли він опосередковує розв'язання своїх проблем впливом на суспільство у цілому.


1. Проаналізуйте форми політичної взаємодії та сучасної політичної еліти суспільства. Визначте основні тенденції розвитку цих форм у майбутньому

Соціальна взаємодія — це сукупність взаємозумовлених дій соціальних суб'єктів: осіб, спільнот та інститутів. Взаємодія розуміється як обмін (обмін політичними, економічними, соціальними, моральними цінностями на основі принципу еквівалентності між винагородою і витратами); символічний інтеракціонізм (дія суб'єктів, зумовлена їхніми ментальними рівнями та ситуацією, в якій вони взаємодіють); феноменологічний (дія суб'єктів, які залежать від духовного розвитку).

Сутність соціальної взаємодії полягає в тому, що вона, по-перше, впливає на формування та трансформацію суспільних інститутів; по-друге, її форми та зміст виражаються суспільними інститутами, цінностями та ситуацією взаємодіючих суб'єктів і їхніми психологічними рисами; по-третє, її успіх у сучасному розумінні залежить від еквівалентності винагороди результатам праці, збалансованості вигоди і затрат.

Політична взаємодія є складовою суспільної взаємодії і охоплює різні види діяльності суб'єктів політичного процесу. Вона передбачає здобуття влади як основного засобу задоволення одночасно багатьох потреб людини (кратологічних, піднесення престижу, реалізації політичного покликання, надбання багатств). Успіх політичної взаємодії значною мірою залежить від цінностей і норм суб'єктів політичних дій (особливо лідерів), їхнього вміння правильно оцінити історичну ситуацію та відповідно до неї реалізувати суспільну мету[2, c. 35].

Форми політичної взаємодії — це усталені, інституціонально або психологічно зумовлені способи поведінки взаємодіючих суб'єктів. Їх можна умовно поділити на дві групи: функціонування (співпраця, конкуренція, консолідація (ринкові) і панування, експлуатація (неринкові); розвитку (революція, переворот, реформа).

Політична співпраця — форма політичної взаємодії, яка ґрунтується на спільних діях суб'єктів політики, що мають спільні або відмінні цінності й інтереси, але прагнуть реалізувати взаємовигідну мету. Вона значною мірою залежить від наявності у кожній політичній структурі механізму політичного поєднання власної вигоди із колективною, справедливої винагороди і заслуг, від відсутності особливих переваг і привілеїв для політичної еліти, а також від рівня політичної культури взаємодіючих об'єктів.

Політична конкуренція — це така форма політичної взаємодії, в якій суб'єкти політики в рамках правових (або не правових) правил змагаються за перевагу у розподілі влади, матеріальних ресурсів і престижу. Політична конкуренція в рамках цивілізованих правил є однією із рушійних сил суспільного прогресу, оскільки сприяє виробленню механізмів взаємного політичного контролю одних політичних сил над іншими, забезпечує розширення сфери громадського контролю над політичною владою, а також стимулює конкуренцію в інших сферах суспільного життя[6. c. 57-58].

Консолідація — форма політичної взаємодії, яка передбачає об'єднання, згуртування суб'єктів політики навколо спільних цінностей та інтересів для досягнення загальної мети. Однак не всі цінності дають людині змогу правильно зрозуміти свої інтереси і тому часто вони використовуються політиками для здобуття власної вигоди. Тільки раціональні, прагматичні цінності, які ґрунтуються на правильному розумінні зв'язку інтересів особи і спільноти, підкріплені практикою, можуть у сучасних умовах забезпечувати високий ступінь консолідації (національної, соціальної, партійної тощо). Якщо ринкові форми взаємодії передбачають взаємну вигоду суб'єктів суспільства і ґрунтуються на гнучкій та еквівалентній мотивації до праці, то неринкові —вигоду лише для тих, хто перебуває на верхівці соціальної драбини.

Панування — це такий тип політичної взаємодії, який передбачає нерівноправні стосунки між суб'єктами політики: командування, підкорення, пригноблення, придушення, експлуатація. В історії людства можна виділити різні типи панування: рабовласницьке, феодально-кріпацьке, кастове, імперсько-колоніальне, клієнтельське. У тоталітарних і олігархо-кланових суспільствах домінує такий тип панування, як клієнтельський, що передбачає обмін певними благами між суб'єктами політики з неоднаковим соціальним статусом (патроном і клієнтом) на ґрунті не формально-юридичних правил, а особистих зобов'язань і кланової солідарності[2, c. 96-97].

Експлуатація передбачає досягнення вигоди, прибутку шляхом присвоєння результатів праці. Політичний характер експлуатації виявляється тоді, коли політична влада забезпечує сприятливі умови для збагачення своїх представників і фаворитів за рахунок інших соціальних груп. До політичних інструментів експлуатації належать: високий рівень інфляції; податкові, митні та кредитні пільги для одних соціальних груп (привілейованих) і непомірний податковий тиск для інших; перерозподіл соціальних благ на користь колишніх і нових номенклатурних угруповань, через суспільні фонди (пенсійний і страхування); корупція; формування через підконтрольні владі засоби масової інформації вигідних для неї ментальних настанов населення.

Найбільш масштабними формами політичної взаємодії, шляхом яких відбуваються суспільні зміни, є революція — процес рішучого розриву з минулим, докорінний злам старих політичних інститутів, радикальна заміна колишньої еліти новою контрелітою; переворот —насильницьке захоплення політичної влади з метою зміни тільки правлячої верхівки або (в окремих випадках) зміни політичного режиму і суспільного ладу; реформи — поступове перетворення інститутів політичної системи та всього суспільного ладу правовими засобами[3, c. 46].


Висновки

На сучасному етапі суспільного розвитку домінуючою формою взаємодії є "оксамитова" революція як мирний шлях усунення старої еліти і прихід до влади нової контреліти та здійснення реформ. Сприятливі фактори здійснення реформи: "оксамитові" революції; політичні перевороти, внаслідок яких до влади приходять прогресивні правителі; демократичні вибори, які забезпечують прихід прогресивного діяча на пост глави держави або сил реформістської орієнтації у парламенті; підтримка реформ і жорсткий контроль за їх здійсненням з боку високорозвинених країн; обмеження природних ресурсів (нафти, газу, металів). Несприятливі фактори здійснення реформ: незбалансована державна влада, значний вилив на владу корпоративних інтересів(олігархічно-кланових); великі масштаби корупції депутатів і чиновників, ірраціональні та антиліберальні сподівання більшості населення. Компроміс між старою комуністичною елітою і національно-демократичною опозицією навколо ідеї розбудови інститутів незалежної держави і самобутнього національного розвитку, а не навколо ідеї реформ і європейської інтеграції заклав основу для латиноамериканської моделі розвитку — непослідовних і часткових реформ. Такий курс призвів до бюрократичного капіталізму з переважаючими елементами мафіозно-тіньового ринку, де високий владний статус і клієнтельські відносини із владною верхівкою мають більшу вартість, ніж підприємницький талант й інтелектуальний капітал.

В Україні внаслідок домінування олігархічно-кланових інтересів на основі мафіозно-тіньового ринку, зрощування політики і великого бізнесу, політики й адміністративної діяльності, незбалансованого механізму стримування і противаги, відсутності ефективних механізмів політичної структуризації державної влади стали дуже поширеними неринкові форми політичної взаємодії, а ринкові перебувають у зародковому стані.


Список використаної літератури

1. Алексеенко И. В. Личность. Политика. Управление. — К.: Знання України, 2001.

2. Андресюк Б. П. На шляху до громадського суспільства: Європейський контекст суспільно-політичного розвитку України. — К.: ЗАТ «Видавництво «Політична думка», 2000.

3. Бебик В. М. Політологія для політика і громадянина: Монографія. — К.: МАУП, 2003.

4. Беліцер Н. В., Бугаєв С. В., Варивода Я. О., Євтух В. Б., Кравець Т. А. Актуальні питання вітчизняної етнополітики: Шляхи модернізації, врахування міжнародного досвіду / За ред. Ю. Тищенка. —К.: Український незалежний центр політичних досліджень, 2004.

5. Гаєвський Б. А., Ребкало В. А., Туленков М. В. Політичне управління: Навч. посіб. / Українська академія держ. управління при Президентові України. — К.: Видавництво УАДУ, 2001.

6. Шаповал В. Державний лад країн світу. — К., 1999.

загрузка...
Top