Політична система країн Західної Європи: чергування правих і лівих партій

Вступ.

1. Основні соціополітичні поділи у державах Західної Європи.

2. Місце та роль інституту глави держави, парламентів та урядів в політичних системах країн Західної Європи.

3. Місце політичних партій у політичних системах країн Західної Європи.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Кінець ХХ і початок ХХІ століть знаменувався цілою низкою якісних змін у політичному житті багатьох європейських країн. На нашу думку, головні чинники цих змін такі: по-перше, крах Радянського Союзу та соціалістичної моделі суспільного розвитку, яка протягом значного періоду після Другої світової війни, відчутно впливала на суспільно-політичні процеси не лише в Європі, а й у цілому світі; по-друге, якісні зміни в суспільно-економічній конструкції розвинених країн світу, які в науковій літературі означають у форматі переходу до постматеріального суспільства. Цей перехід не є остаточним розривом зі “старою” конструкцією, але він призвів до суттєвих змін у соціальній і політичній сферах; по-третє, помітне пришвидшення інтеграційних процесів на європейському континенті, коли Європейський Союз як самостійний інститут невпинно розширює і поглиблює рівень власної компетенції та самодостатності. На Лісабонському саміті 18-19 жовтня 2007 р. було прийнято рішення про обрання в найближчому майбутньому голови Європейського Союзу на загальноєвропейських виборах та суттєве посилення повноважень Ради Європи як “брюссельського європейського уряду” та Європейського Трибуналу Справедливості (судова складова тріумвірату європейської влади). Інтеграційні процеси в Європі вже сьогодні призвели до суттєвих змін у широкому спектрі внутрішньополітичних процесів національних країн. Зокрема, йдеться про зміни формату національного суверенітету, розширення (в контексті охоплення кількості країн) і прискорення (в контексті інтенсивності) процесів регіоналізації тощо. Подальший розвиток процесів формування наднаціональних інститутів здатен якісно змінити існуючі виміри національного політичного процесу європейських країн. Нові явища та виклики, які визначилися на початку нового століття/тисячоліття, зумовили значною мірою необхідність порівняльного аналізу політичних систем країн Західної Європи та вивчення основних тенденцій, які сформувалися в них після Другої світової війни. Власне закінчення цієї світової війни сприяло формуванню сучасних національних політичних систем у країнах Західної Європи.

Обрання країн цього регіону об’єктом дослідження зумовлено тим, що вони забезпечили оптимальні умови для розвитку власних громадян. Економічні, політичні та соціальні характеристики цих країн трактуються багатьма, враховуючи й Україну, як найбільш успішні з сукупності існуючих у світі практик. Необхідність вивчення політичних систем країн Західної Європи зумовлюється також тим, що вони загалом є Великим сусідом України. По-друге, абсолютна більшість громадян та основних акторів української політичної сцени, попри гострі взаємні протиріччя, розглядають Європейський Союз, до якого входить абсолютна більшість цих країн, як мету нашого соціально-економічного та політичного розвитку. Відповідно, планування перспектив власного розвитку неможливе без знання стану та основних тенденцій політичного розвитку цих країн.


1. Основні соціополітичні поділи у державах Західної Європи

Головним індикатором, який свідчить про перетворення певного існуючого соціального поділу, представленого відповідними групами у соціополітичний поділ, є виникнення зв’язку між групою та політичною партією, або іншим політичним інститутом, який буде виступати представником інтересів цієї групи. Другим індикатором, на погляд автора, повинен бути часовий вимір – тривалість соціополітичного поділу. Отож, про наявність у суспільстві соціополітичного поділу можемо говорити лише тоді, коли означений зв’язок є тривалим у часі. Оскільки поняття тривалість досить відносне, то стосовно соціополітичного поділу мінімальним часом, на наш погляд, повинен бути період у два парламентські терміни. Тобто, цей період повинен засвідчити, що зв’язок певної політичної партії і відповідної/них соціальної групи/груп під час одних виборів не був випадковістю або кон’юнктурою. Формування соціополітичного поділу передбачає, що процес поєднання групової окремішності та відповідного політичного інституту повинен стосуватися більше ніж одного суб’єкта. В такому випадку для остаточного оформлення конструкції соціополітичного поділу треба, щоб сторонами були як мінімум два актори, які поєднують соціально-групові та політично-інституційні частини і які діють на національній арені. Процес трансформації соціально-групового поділу у соціально-політичний проходить три стадії: латентну, ідентифікаційну та інституційну.

Суттєві зміни відбулися у кожній із названих категорій, зокрема соціальна група людей зайнятих у промисловості відчутно зменшилась і займає другу позицію серед зайнятого населення країн Західної Європи. Простежується також певна відмінність регіонального плану, оскільки кількісні показники частки зайнятого населення в промисловості у країнах Північної Європи нижчі, ніж у південних країнах. Об’єктивні економічні зміни в країнах Західної Європи і зростання рівня життя населення європейських країн дали змогу зняти з порядку денного низку традиційних “матеріальних” питань, які хвилювали працівників сфери промисловості протягом ХІХ – першої половини ХХ ст. За широким спектром характеристик – характер праці, умови праці, рівень доходів і соціальний захист, спосіб і рівень життя працівників промисловості з кінця ХХ ст. мало чим відрізняється від представників середнього класу. Внаслідок цього автор вважає, що поняття “соціально-економічна складова” коректніше відображає суть основи соціополітичного поділу, ніж термін “класова” [5, c. 14-15].

Стан та еволюція змін кількісних параметрів зайнятого населення не є самодостатньою характеристикою. В роботі пропонується враховувати суб’єктивне сприйняття громадянином своєї позиції, положення власної професійної групи, цілого суспільства в системі координат суспільної рівності/нерівності. Для характеристики рівня суспільної нерівності в політичній науці традиційно використовують індекс Джіні (Gini) – статистичний показник, який виявляє рівень розшарування населення країни на підставі рівня річного доходу. Автор аналізує зв’язок між групами найманих працівників і лівими політичними партіями. Це дає змогу встановити, що соціополітичний поділ на соціально-економічній (класовій) основі властивий усім без винятку країнам Західної Європи. Важливою особливістю цього поділу є невпинне зменшення частки робітничого класу, але низка суспільних проблем, пов’язаних із становищем у західних суспільствах найманих працівників, буде ще досить довгий час сприяти актуалізації цього соціополітичного поділу. Наступна особливість цього поділу полягає у тому, що політичну складову сьогодні представляють лише соціал-демократичні партії. Простежуються також певні регіональні відмінності: в країнах Північної Європи порівняно з країнами Південної – значно менша частка населення зайнята в сфері промисловості і значно більша в сфері сервісу, також північним країнам властивий нижчий рівень суспільної нерівності.

Початок 90-их років став рубіжним у розвитку еміграційно-імміграційних процесів. Саме тоді в’їзд до країн Західної Європи став перевищувати виїзд з цих країн. Міграційні процеси властиві всім європейським країнам без винятку, проте вони мають різний характер і різну інтенсивність. Результатом активної імміграції стала присутність в європейських країнах постійно зростаючої частки представників інших країн, які відрізнялися цивілізаційно і мали суттєві проблеми з інтеграцією. На підставі аналізу статистичних даних показано, що в низці країн іммігранти, переважно з мусульманських країн, вийшли на перше місце серед етнічних груп, які належать до некорінного населення. Постійне збільшення частки іммігрантів, особливо нелегальних, спровокувало перетворення цього питання у важливу внутрішньополітичну проблему багатьох країн Західної Європи. Політичний аспект цієї проблеми полягає в тому, що з початку 90-их років минулого століття в європейських країнах, де були найбільш чутливими ці питання, почали виникати нові крайні праві політичні партії, яким властивий антиіммігрантський характер [3, c. 55-56].

Проведений аналіз дав підстави говорити про формування нового соціополітичного поділу у таких країнах: Австрія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Франція та Швейцарія. Соціально-груповою основою цього поділу є наявність значної кількості іммігрантів у цих країнах. Вже сьогодні суттєві соціополітичні відмінності простежуються між тими, хто виступає проти присутності у власних країнах значних груп іммігрантів, і рештою населення, яке дотримується загальнодемократичних позицій з цього питання. Безумовно, ми не можемо ще стверджувати про остаточну сформованість нового соціополітичного поділу на підставі ставлення до іммігрантів, оскільки немає політичних партій, які б представляли інтереси етнічних груп імміграційного походження як цілого. Антиімміграційну складову на політичній сцені представляють партії крайньо правого популістського спрямування. Партії ліберально-демократичного спрямування, які їм протистоять, відстоюють, на нашу думку, не конкретні інтереси груп іммігрантів, а загальнодемократичні засади організації суспільного життя, плюралізм і мультикультурність в організації європейських суспільств. Однак протистояння між цими двома групами вже сьогодні має соціополітичний характер.

Соціально-економічні та демократичні перетворення в європейських країнах після Другої світової війни, зміни поколінь призвели до формування суспільних груп зорієнтованих на постматеріалістичні цінності. Це призвело до становлення “нових” лівих і правих політичних партій, які за своїми інтересами, цінностями суттєво відрізняються від “старих”/традиційних політичних партій. “Нові” партії, з одного боку, протистоять “старим”, з іншого – конкурують між собою, констатуючи цим протистоянням соціополітичний поділ “нової політики”. В інституційному плані такий поділ дуже близький до поділу на міграційній основі [10, c. 59].

2. Місце та роль інституту глави держави, парламентівта урядів в політичних системах країн Західної Європи

У конституційних монархіях глава держави – монарх – володіє одночасно окремими функціями законодавчої влади (спільно з національними парламентами) та виконавчої (спільно з урядами). У системі виконавчої влади більший обсяг повноважень монархи мають щодо міжнародних справ і питань оборони. Щодо всіх монархів діє норма їхньої особистої недоторканості. Оскільки монархи політично нейтральні, то відіграють важливу роль у забезпеченні/зміцненні суспільної єдності країн.

У напівпрезидентській формі правління можемо виділити дві різні конструкції, які передбачатимуть відмінний один від одного рівень політичної ваги президента. Найбільший рівень політичної ваги існує в ситуації, коли президент опирається на лояльну щодо себе в політичному плані парламентську більшість і президент стає слабким за умов протиставлення йому парламентської більшості (ситуація коґабітації).

Проведений аналіз допоміг констатувати, що позиціонування повноважень президентів має обов’язково охоплювати аналіз не лише прав і можливостей, які надають президентам конституції національних країн, а й реальні de facto повноваження. Обмежуючим чинником щодо могутності посади президента є парламент, зокрема парламентська більшість. Загальною тенденцією європейських країн з напівпрезидентською формою правління є зменшення обсягу повноважень президентів, перерозподіл повноважень на користь парламентів і фактичне наближення до характеристик повноважень президентів країн з парламентською формою правління.

Парламенти усіх без винятку європейських країн як представницькі інститути своїм складом відображають політичні преференції громадян власних держав і, одночасно, своєю діяльністю постійно орієнтуються на домінуючі інтереси виборців. Громадяни через посередництво депутатів беруть участь в управлінні державою, формуючи визначальний елемент конструкції представницької демократії.

Простежується тенденція, коли унітарні держави в ситуації необхідності обрання між однопалатним та двопалатним парламентом, надають перевагу однопалатному. Також підтверджується наявність спільної тенденції для європейських країн – постійне зростання частки жінок серед депутатів національних парламентів. В регіональному плані найвищі показники представництва жінок характерні для північних країн і найменші – для південних країн Західної Європи [12, c. 66-67].

У більшості європейських країн ініціаторами основної частини законопроектів є уряди. Законодавча функція парламентів обмежена інститутом референдуму та народними законодавчими ініціативами. Контроль за діяльністю виконавчої влади розглядається в дисертації як ключовий індикатор, за допомогою якого оцінюється сила парламентів. Найбільш дієвим механізмом контролю за урядовою діяльністю є право парламенту на висловлення вотуму недовіри, а також можливість проголосувати проти, коли уряд ставить на порядок денний питання про довіру. Як контролюючі функції розглядається прийняття бюджету, запитання та інтерпеляції.

Традиційно завдання, або функції опозиції зводяться до: контролю, критики та формулювання альтернатив щодо програмного курсу і практичної політичної діяльності діючого уряду. Тип уряду: однопартійний або коаліційний, уряд більшості або меншості; характер партійної системи накладають відбиток на опозицію та контрольну функцію, яку вона виконує. В роботі виділено три групи країн, де опозиція займає та відіграє відмінну роль. До першої групи віднесена опозиція у країнах, де існують однопартійні уряди більшості. Другу групу становитимуть країни, де діють коаліційні уряди більшості. До третьої групи зараховані країни, де переважають однопартійні та коаліційні уряди меншості. Розглядається специфічна ситуація щодо опозиції у Швейцарії. Проведений аналіз дав підстави дисертанту стверджувати, що сьогодні парламенти є визначальним елементом політичної конструкції, забезпечують стабільність функціонування демократичної політичної системи. Поступово вони перетворюються у головну арену політичного життя кожної країни у міжвиборчий період.

Виконавча влада передбачає поділ на політичну та не політичну складову. Політична складова виконавчої влади охоплює вищі керівні державні посади, які призначає парламент, за парламентської форми правління, та президент і парламент – за напівпрезидентської форми. Не політична складова виконавчої влади представлена державною бюрократією, з якої складається “машина” державного управління.

В європейських країнах уряд в тій або іншій формі створює парламент, парламент контролює його діяльність і перед ним уряд несе політичну відповідальність. Друга ознака уряду – його колегіальний характер. Третя – його політичний характер. Уряд формується політичними партіями, які пройшли до парламенту. В цьому випадку уряд може бути партійним, за партійною належністю членів уряду, та безпартійним. Домінуючим є варіант партійного уряду, оскільки вплив політичних партій на уряд визначальний навіть за умов позапартійного статусу членів уряду [9, c. 59-60].

Посади прем’єр-міністра немає за президентської форми правління, де президент є главою виконавчої влади й існує за парламентської та напівпрезидентської/змішаної форми правління. Незалежно від форми правління визначення кандидатури на посаду голови уряду відбувається на підставі результатів парламентських виборів і формування парламентської більшості, або отримання підтримки більшості для уряду меншості. Навіть за умови дострокової відставки уряду нова конфігурація уряду і посада прем’єр-міністра залежатиме від розкладу сил у діючому парламенті. Опираючись на аналіз підстав і процедур обрання на посаду голови уряду, обсягів повноважень, дисертант розглядає показники сили прем’єр-мінстрів у трьох категоріях держав – із високим, середнім і низьким рівнем сили.

Незважаючи на неоднакову вагомість посади прем’єр-міністра у різних країнах Західної Європи, відзначається поступове підвищення статусу цієї посади, особливо у країнах, де традиційно ця посада не належить до сильних.

На підставі аналізу головних підходів щодо типології урядів у дисертації відзначається, що уряди можуть бути поділеними на партійні та технократичні/технічні, або не партійні. Остання категорія урядів в європейських країнах у переважній більшості є винятком. Другою підставою типології урядів є форма правління, внаслідок чого виокремлено уряди за президентської, парламентської та напівпрезидентської форми правління. Третя типологія стосуватиметься урядів у країнах парламентської та напівпрезидентської (змішаної) форми правління. Вони можуть бути структуровані за критерієм кількості політичних партій, з яких вони складаються, у такі групи : однопартійні та коаліційні. Однопартійні поділяються на однопартійні уряди більшості та меншості на підставі оцінки кількості депутатів парламенту від урядових партій. Відповідно коаліційні уряди також представлені коаліційними урядами більшості та меншості.

Право формувати уряд отримує партія, яка має більшість у парламенті. Членів кабінету призначає монарх за пропозицією прем’єр-міністра, іншу частину самостійно призначає прем’єр-міністр. Члени уряду, яких затверджує монарх, називаються “міністрами Корони” і саме з них складається урядовий кабінет. Такий кабінет охоплює найближчих співпрацівників прем’єра та найвпливовіших лідерів партії, які є членами уряду. Уряд несе політичну відповідальність перед Палатою громад. Члени уряду повинні мати депутатський мандат до однієї з двох палат парламенту. У післявоєнній історії країн Західної Європи їхня частка становить 15 % усіх урядів і вони були у десятьох країнах континенту [6, c. 24-25].

Коаліційні уряди складаються з представників двох або більше політичних партій, які об’єднують власні зусилля для формування уряду, коли жодна партія немає більшості у парламенті. Коаліційний уряд не виникає сам собою, його свідомо формують політичні партії, які провели своїх представників до парламенту. Така категорія урядів є домінуючою за кількістю серед урядів європейських країн. Протягом періоду, який ми аналізуємо, коаліційні уряди більшості були властиві 14 країнам і їхня загальна частка серед всіх урядів становить 53,8 %. Коаліційні уряди, які є результатом переговорів, складаються з двох основних конструкцій. Перша властива коаліційним урядам, де існує одна домінуюча політична партія; друга, коли коаліція має врівноважений характер.

Уряд меншості означає, що політична партія самостійно, або в коаліції з іншою/іншими представлена/ні в парламенті депутатами, загальна кількість яких становить менше 50 % від повного складу депутатів парламенту. Представники цієї/цих партій і формують уряд. Відповідно, частка партій, які не входять до складу уряду, становить понад 50 % від загальної кількості депутатів. Для затвердження і подальшого функціонування уряд меншості повинен отримати підтримку більшості у парламенті.

Природним результатом виборів має бути формування більшості в парламенті, яка повинна відображати відповідну підтримку більшості виборців, надану партіям/виборчим блокам. Нездатність формування більшості є свідченням політичної кризи. Власне за цих умов уряди меншості виступають прийнятним виходом. Після Другої світової війни 33 % від загальної кількості європейських урядів становили уряди меншості.

Формування уряду традиційно передбачає послідовне проходження трьох стадій. Перша – охоплює вибори, коли визначаються партії, які будуть представлені в парламенті, а також рівень їхньої підтримки. Друга стадія – це процес міжпартійних переговорів, який визначає композицію майбутнього уряду, або одного з його варіантів. Третя – характеризує процедуру голосування в парламенті, або іншої дії, яка має характер вотуму довіри конкретному складу уряду та його програмі дій, внаслідок чого уряд отримує мандат для легітимної діяльності. Роль глави держави в умовах парламентської форми правління здатна суттєво зростати за умов ускладнення/обтяження додатковими проблемами процесу формування уряду. За умов напівпрезидентської форми правління вплив глави держави на процес формування уряду залежить від наявності/відсутності ситуації коґабітації. Від переговорного процесу залежить не лише створення уряду, а й перспективи його ефективної діяльності [7, c 45-46].

Визначимо показники урядової стабільності. По-перше, це повинна бути діяльність уряду під керівництвом того самого прем’єр-міністра; по-друге, збереження того партійного складу уряду, який отримав підтримку у парламенті; по-третє, це збереження первинного персонального складу членів уряду. Стабільність уряду буде також вимірюватися тривалістю його дії, починаючи від формального призначення/затвердження главою держави, або отримання підтримки у парламенті там, де ця процедура є необхідною, і до моменту відставки. Головними індикаторами, які свідчать про зміни в уряді, повинні слугувати: чергові/позачергові вибори; добровільний вихід зі складу уряду; втрата довіри парламенту урядом, як внаслідок голосування довіри, так і не довіри; рішення глави держави про відставку уряду/прем’єр-міністра, або члена уряду [8, c. 5].

3. Місце політичних партій у політичних системах країн Західної Європи

Політичні партії є результатом і показником демократичного розвитку суспільства, виконуючи численні важливі суспільні функції. Визнання виняткової ролі політичних партій в організації та проведенні виборчого процесу, усвідомлення постійного зростання вартості виборів зумовили запровадження державного фінансування політичних партій. Внаслідок цього відбувається формування системи спільних інтересів політичних партій і держави, що сприяє перетворенню партій з інституту, який з’єднує державу та громадянське суспільство, у державно-суспільний інститут.

Феномен урядова партія/ії властиві парламентській і напівпрезидентській (змішаній) формам правління, які передбачають формування уряду на підставі створення більшості у парламенті. Конструкція урядової партії є своєрідним інтегратором двох систем – партії та уряду, коли керівники/представники партії, які формують уряд, одночасно займають вищі державні політичні посади. Внаслідок цього кожен конкретний уряд змушений вирішувати складну систему питань, пов’язаних із співвідношенням цілей і інтересів партій учасників, які одночасно є конкурентами на майбутніх виборах, за умов коаліційних урядів; партійної та державно-бюрократичної складової уряду тощо. Формування політичними партіями урядів також сприяє процесу одержавлення політичних партій. Такий процес, на нашу думку, поширюється на всі парламентські партії, які брали участь у формуванні уряду і які були в опозиції.

Формальна кількість зареєстрованих політичних партій не завжди коректно відображає партійну систему країни. Ця некоректність полягає в тому, що вплив на політичний процес чинять не всі зареєстровані партії, а лише обмежена їх кількість. Порівняння даних дає підстави стверджувати, що в період з 1945 до 1990 років простежувалась тенденція до збільшення показника ефективної кількості політичних партій для всіх європейських країн. Починаючи з 1995 р., простежується тенденція поступового зменшення показника індексу в усіх країнах. Звернемо увагу на те, що великі/старі політичні партії почали втрачати у 80-их роках голоси виборців, що дало підставу дослідникам заявляти про “кризу політичних партій”. Одночасно підтримка політичних партій почала все більше мати вибірковий, селективний характер. Окрім того, поряд з головними політичними партіями сформувалися менші за розмірами та політичним впливом політичні партії, які набули протягом багатьох виборчих кампаній значного політичного досвіду, навіть коли цей досвід складався з численних фактів невдалих за результатами для її членів і прихильників виборчих кампаній. Чинник часу сприяв природному політичному відбору, коли залишалися в політичному житті лише кращі, які були необхідні/відібрані виборцями, так само час зумовлював і їхню поступову еволюцію [1, c. 17-18].

Аналіз статистичної інформації, програмних документів та політичної практики дозволили зробити висновок, що, починаючи з 90-их років ХХ ст., у країнах Західної Європи відбувався поступовий процес зміни партійних систем. Цей процес порівняно з періодом 1945 - початок 90-их років характеризується такими тенденціями:

1) у 90-их роках простежується тенденція до зменшення відмінностей між партійними системами держав Західної Європи за показником ефективної кількості політичних партій;

2) у середньому збільшилась кількість держав, де виборці надають великим (понад 15,0 %) партіям переважаючу підтримку;

3) малі партії здебільшого пов’язані з новими суспільними викликами та суспільними групами, стабілізували підтримку виборців, яка допомагає їм закріпитися на політичній сцені власних країн;

4) відходять у минуле двопартійні та дво – і півпартійні системи, домінуючим типом партійної системи для держав Західної Європи сьогодні стала багатопартійна система з обмеженим плюралізмом;

5) внаслідок державного фінансування відбувається формування системи спільних інтересів політичних партій і держави, що сприяє перетворенню партій із з’єднувальної ланки між суспільством і державою у державно-суспільний інститут. Цьому процесові сприяє парламентська діяльність партій та формування ними урядів;

6) “криза партій” як феномен, що характеризує стан розвитку партійних систем держав Західної Європи наприкінці ХХ ст., виявилась нетривалою або суто умовною. Політичні партії сьогодні продовжують залишатися провідними інститутами політичної системи;

7) все це загалом дає змогу стверджувати про зменшення дистанції між партійними системами західноєвропейських держав і про наявність тенденції до зростання подібних характеристик між партійними системами держав цього регіону. Домінуючим напрямом для всіх партійних систем європейських країн є посилення центризму, рух лівих і правих у минулому політичних партій до центру;

8) у середовищі лівих партій країн Європи за визначений період відбулися суттєві зміни. Якщо після Другої світової війни ці партії були представлені комуністичними та соціал-демократичними партіями за умови, що в південних країнах Європи домінували комуністичні партії, а в північних – соціал-демократичні, то наприкінці ХХ ст. домінуючими в усіх країнах стали соціал-демократичні партії. Натомість другою за силою впливу серед лівих партій стали – зелені. В програмно-ідейному плані соціал-демократичні партії мають тенденцію до переміщення в центр ліво-правого спектра, перетворюючись на ліво-центристські. Партії зелених виходять за межі традиційного ліво-правого поділу, оскільки вони уособлюють потсматеріальний напрям;

9)для консервативних партій у програмно-ідейному плані властиве широке залучення засад лібералізму. Внаслідок цього родину консервативних партій можемо умовно поділити на дві групи, які між собою відрізняються за кількісними параметрами та за місцем у ліво-правому політичному спектрі;

10) правий спектр європейської політичної сцени сьогодні займають крайні праві партії. До головних їхніх характеристик належить антиіммігрантський та популістичний характер. Серед чинників, що призвели до появи цієї групи партій, варто зазначити симетричність відповіді на появу та діяльність партій “зелених”, відповідно постматеріалістичні проблеми та виклики [6, c. 29-30].

Висновки

Національні політичні системи країн Західної Європи характеризуються значним рівнем самобутності, що зумовлюється актуальними та існувавшими попередньо властивостями політичних інститутів, станом політичних відносин між основними акторами, діючими правовими нормами та традиціями тощо. Попри належність країн до окремих/близьких груп на підставі подібності форм правління, форм територіального устрою, моделей виборчих систем, кожна політична система є оригінальним утворенням, яке потребує комплексного підходу, внаслідок складної мережі подібностей і відмінностей між країнами, які виявляються одночасно з широкого кола питань. Тобто, політична система однієї країни у форматі її інститутів може одночасно мати спільні характеристики з політичною системою/системами іншої/інших країн в одній площині або декількох і водночас мати значні відмінності в інших площинах. Оцінка цього стану подібностей і відмінностей залежить від дії багатьох чинників. Серед них домінуючою змінною є час. Верифікація стану справ у політичних системах різних країн через певні проміжки часу допомагає виділити спільні та особливі характеристики в національних політичних системах. Одночасно порівняльний аналіз є тим знаряддям, за допомогою якого ми в стані отримувати нові знання, перевіряти існуючі теоретичні, методологічні концепти, виробляти пропозиції і прогнози.

Спільною тенденцією усіх європейських країн є послаблення і вирівнювання сили/політичної ваги президентів. Вирівнювання їхніх повноважень відбувається на низькому/слабкому рівні, коли позиції президентів, як глав держав, мають тенденцію до послаблення. Одночасно здатність глав держав вирішально впливати на політичну ситуацію у випадках кризових ситуацій зберігається і засновується не лише на нормах права, а й на потребах ситуації, традиціях.

Суттєві відмінності в обсязі повноважень, здатності впливати на суспільно-політичні процеси національних країн, зумовлені діючою нормативно-правовою базою, особливостями та традиціями політичного розвитку, зумовили існування трьох груп прем’єр-міністрів країн Західної Європи. Протягом зазначеного періоду ми можемо виділити тенденцію до зростання та вирівнювання сили/політичної ваги прем’єр-міністрів всіх європейських країн. Вирівнювання повноважень прем’єр-міністрів відбувається за рахунок однакової їхньої ваги у вирішенні загальноєвропейських питань, пріоритетності й обов’язковості загальноєвропейських рішень щодо національної площини тощо.

Одночасно з тенденцією зростання ролі глав урядів, відбувається і посилення значення урядів у політичному житті власних країн. В системі урядів, властивих країнам Західної Європи, можна виділити чотири типи – однопартійні та коаліційні уряди більшості і меншості. Уряди меншості є традиційними різновидами урядів європейських країн.

Країнам Західної Європи властива також сильна позиція парламентів у національному політичному житті та зростання ролі парламентських комісій.


Список використаної літератури

1. Двопалатний парламент в європейській конституційний традиції //Політичний календар. - 2000. - № 1 . - C. 17-20

2. Майстренко І. Риси політичної культури: Східна Європа та Латинська Америка (порівняльний аналіз) //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2004. - № 1. - C. 120-128

3. Мігалікова С. Сучасні дослідження європейських політичних культур //Нова політика. - 2002. - № 2. - C. 55-56

4. Палій О. Обрання президента парламентом: європейський досвід та українські реалії //Політичний календар. - 2003. - № 6. - C. 6-8

5. Романюк А. Західна Європа: Політичний довідник – Львів: ЦПД ЛДУ ім.І.Франка, 1999. – 39 с.

6. Романюк А. Особливості інституту політичних партій в європейських країнах // Політико-правові аспекти фінансування політичних партій України. – Львів: Генеза, 2003. – С.22 – 30.

7. Романюк А. Порівняльний аналіз основних форм політичної участі громадян країн Західної Європи //Віче. - 2008. - № 1. - C. 44-47

8. Романюк А. Порівняльний аналіз позицій та компетенцій президентів у країнах Західної Європи // Інститут президентства у світі. Хто є хто. – Львів: ЦПД, 1999. – С.4 – 15.

9. Рябіка В. Сучасна європейська соціал-демократія: досвід і проблеми //Політичний менеджмент. - 2005. - № 6. - C. 58-65

10. Татаренко Т. Національна політична ідентичність в Європі та Україні //Нова політика. - 2001. - № 4 . - C. 59-61

11. Шаров О. Європа географічна і Європа політична //Політика і час. - 2004. - № 7-8. - C. 104-114

12. Яворська Г. Політична риторика та реалії європейської інтеграції //Віче. - 2002. - № 7. - C. 66-71.

загрузка...
Top