Політична модернізація суспільства та геополітика

План

  1. Поняття та основні моделі політичної модернізації суспільства у різні історичні епохи.

  2. Демократичні та авторитарні методи трансформації дійсності.

  3. Чинники світових конфліктів у ХІХ – ХХ ст. Співвідношення національних та світових інтересів у різних сферах.

  4. Поняття «геополітика». Геополітичні моделі світового розвитку: плюси і мінуси.

  5. Місце України як незалежної держави у геополітичній стратегії.

Поняття та основні моделі політичної модернізації суспільства у різні політичні епохи

Поняття „модернізація” з”явилось на початку 50-х рр. для характеристики країн, які здійснювали перехід до індустріального суспільства насамперед через удосконалення своєї економічної інфраструктури, механізмів економічного росту. У процесі еволюції модернізації як міждисциплінарної теорії та її поступової політизації викристалізувалося поняття „політична модернізація”, яке нині пов”язується з формуванням політичних інститутів, соціальною мобілізацією, розширенням політичної участі населення, закріпленням демократичних цінностей і норм. За сучасних умов політична модернізація особливе значення має для суспільств, котрі з тих чи інших причин опинились у ситуації віддалення від магістрального шляху розвитку людської цивілізації, відчуження від її загальнолюдських цінностей.

Модернізація, як засвідчує світова суспільно-політична практика, є однією з необхідних умов становлення нового світового порядку. В її основі визнання головною закономірністю соціального розвитку постійної зміни, ускладнення політичних, економічних і культурних структур та їхніх функцій відповідно до потреб раціонального та ефективного функціонування суспільства.

Політична модернізація – це комплекс науково-методологічних засобів, спрямованих на пояснення джерел, характеру і напрямів політичних змін, що передбачають раціоналізацію влади через органічне поєднання економічних і політичних чинників з позаекономічними і позаполітичними, диференціацію політичної структури, масову політичну участь населення, вдосконалення нормативної та ціннісної систем.

Комплексний характер політичної модернізації пов”язаний ще й з тим, що вона не обмежується рамками політичної сфери, а охоплює економічну, соціальну, правову, культурну та інші сфери суспільного життя. Зміни в цих сферах тісно пов”язані між собою, постійно піддаються взаємному впливу та корекції. Нерівномірний розвиток або захоплення вдосконаленням лише однієї з названих сфер мають наслідком локальний, обмежений характер модернізації.

Політична модернізація як процес суспільної трансформації розвивається у двох основних вимірах:

  1. спонтанно (стихійно) через поступове нагромадження передумов у певних царинах суспільного життя, вдале поєднання яких у певний історичний час, у межах того чи іншого соціально-політичного простору, дає якісно новий поштовх;
  2. свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусиллям впливових суспільних груп або правлячих еліт.

Успіх модернізації в обох випадках залежить від ступеня органічності її перебігу співвідносно з реально існуючими національними інститутами та ментально-психологічними орієнтаціями населення.

Процес модернізації, на думку відомого західного політолога С.Блека, поділяється на кілька стадій:

а.) усвідомлення мети;

б.) консолідація зорієнтованої на модернізацію еліти;

в.) період трансформації;

г.) інтеграція суспільства на новій основі.

Осягнути процес модернізації на всіх вищевказаних етапах неможливо. Однако функціонування різних моделей політичної модернізації в різних історичних умовах і на кардинально відмінних рівнях соціальної організації дає змогу визначити її загальні характеристики. Однією з найважливіших загальних характеристик процесу політичної модернізації є раціоналізація та забезпечення ефективності влади як вирішальних чинників довіри до влади й підтримки її громадянами.

Характерною особливістю політичної модернізації є також диференціація політичної структури, або інституціоналізація, яка передбачає формування розгалудженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів сучасного суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку. Означений процес розвивається через удосконалення (осучаснення) традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності, а також через формування нових, сучасних соціально-економічних інститутів.

Характерним для процесу модернізації є й структурно-змістове перетворення політичної системи, спрямоване на розкриття всіх її потенційних можливостей, формування політичної структури соціальної дії. До найважливіших складових цього процесу належить політична стратегія, що передбачає реалізацію забезпечених ресурсами довгострокових програм послідовних дій, а також політична тактика як інструмент здійснення перетворень за конкретно-історичних умов, реального стану масової свідомості, наявних соціально-політичних ситуацій.

Важливим чинником структурно-змістового перетворення політичної системи є забезпечення широкої участі громадян у політичному житті. Остання в більшості сучасних демократичних держав забезпечує здатність влади до мобілізації людських і матеріальних ресурсів задля вирішення суспільно значущих завдань.

Ще однією складовою перетворення політичної ситеми з традиційної в модернізовану є створення цілісної, взаємопогодженої на різних її етапах і рівнях системи політичної соціалізації. Вона має бути спрямована на забезпечення зворотного зв”язку з політичною системою особи, а також створення якомога більшої кількості самостійних відповідальних соціально-політичних суб”єктів, здатних до самостійної обробки одержуваної інформації, до творчого, раціонально-корисного використання власного й сукупного досвіду в індивідуальній поведінці.

У широкомасштабних сучасних підходах до політичної модернізації розрізняють два її основні типи. Перший з них – оригінальна (спонтанна), або органічна модернізація. Цей тип властивий розвиненим країнам Західної Європи й Північної Америки (США, Канада), тривалий соціально-політичний розвиток яких відбувався у формі неперевного еволюційного та революційно-реформаторського процесу, що продовжив попередній розвиток суспільства і охопив усі сфери суспільного життя. Західні вчені вважають, що, розпочавшись в епоху Відродження, модернізація в розвинених країнах триває й досі. ЇЇ розвиток не був рівнозначним у різні часи. Він знав не лише етапи стабільно-поступального модернізаційного процесу, а й тривалі відходи в бік від магістрального цивілізаційного шляху у вигляді тоталітарних режимів та злети у вигляді широкомасштабних суспільних перетворень.

Розглядаючи модернізацію як результат розвитку західної цивілізації, вчені вирізняють кілька її історичних типів:

  1. доіндустріальний (ХУІ – ХУІІ ст.) – перехід від індивідуального аграрного й ремісничого виробництва до суспільного, формування замість особистої залежності людей ринкових відносин, відчуження виробників від засобів виробництва та існування;
  2. ранньоіндустріальний (ХУІІІ – початок ХХ ст.) – перехід від мануфактури до машинного чи фабрично-заводського виробництва, розшарування соціально-класових сил та інтересів у структурі громадянського суспільства, перетворення засобів виробництва з ручних на механічні, поглиблення відчуження людей у процесі виробництва, радикалізація проектів суспільних перетворень;
  3. пізньоіндустріальний (до кінця 60-х рр.) – виникнення поточно-конвеєрного виробництва, наукова організація та інтелектуалізація праці, орієнтація на задоволення соціальних потреб людини, поглиблення міжнародного поділу праці;
  4. постіндустріальний (із 70-х рр.) – індивідуалізація виробничого процесу і перетворення його в засіб самореалізації особи, примат духовних стимулів над матеріальними, всебічна демократизація й гуманізація суспільного життя, інформаційна революція.
  5. Демократичні та авторитарні методи трансформації дійсності.

В політології термін “демократія” вживається в чотирьох значеннях:

  • як влада народу (від грец. demos – народ + kratos – влада = народовладдя);
  • як форма устрою будь-якої організації, заснованої на принципах рівноправності її членів, виборності й прийняття рішень за більшістю (партійна, профсоюзна, молодіжна тощо);
  • як ідеал суспільного устрою і відповідний йому світогляд та система цінностей;
  • як рух за народовладдя (соціал-демократичний, християнсько-демократичний тощо).

Одним з основних принципів демократії є принцип більшості. Принцип більшості складає суть доктрини народного суверенітету, відповідно до якого народ проголошується джерелом верховної влади у демократичному суспільстві. При оцінці демократії та її важливого принципу – суверенітету народу - вона класифікується як загальна та соціально обмежена. До початку ХХ ст. ні одна з існуючих демократій не надавала всьому дорослому населенню рівних політичних прав. Це були класові (для власників) або патріархальні ( для чоловіків) демократії.

Принцип більшості здійснюється за допомоги прямої та представницької демократії. До форм прямої (плебісцитарної) демократії відносяться: проведення виборів на основі загального виборчого права, референдуми, всенародні обговорення питань державного життя. Члени суспільства безпосередньо беруть участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів або знаходженні консенсусу між протилежними інтересами членів свого співтовариства. Ця форма демократії дає можливість розвивати політичну активність громадян, забезпечувати легітимність влади, здійснювати ефективний контроль за діяльністю інститутів держави.

Представницька (репрезентативна) демократія – це, коли члени співтовариства залишаються джерелом влади і мають право ухвалювати рішення, але реалізують це право через обраних ними представників, які повинні відстоювати їхні інтереси. При такому управлінні демократія розуміється як компетентне й відповідальне перед народом представницьке управління. Носіями представницької демократії є парламенти, інші законодавчі органи влади як в центрі, так і на місцях, а також виборні представники виконавчої і судової влади. Достатньо влучно сказав про суть представницької демократії німецький політолог Р. Дарендорф. Він вважає, що демократія – це не правління народу, якого просто не буває. Демократія – це уряд, обраний народом, а якщо необхідно, то й народом скасований; крім того, демократія – це уряд зі своїм особистим курсом.

Наголосимо, що ні одна з цих форм у “чистому вигляді” не існує. Політична реальність показує, що поєднання форм прямої і представницької демократії є надійним інструментом виявлення волі більшості народу. Але принцип більшості не можна вважати бездоганно демократичним, якщо при цьому не забезпечувати право меншості на опозицію. У демократичному суспільстві і більшість, і меншість громадян цілком рівні у своїх правах і свободах. Закріпленні Конституцією права і свободи громадян є важливими цінностями демократії. При цьому першорядні у міжнародному праві визначаються такі політичні права і свободи, як свобода слова, переконань, віросповідання для всіх людей, незалежно від їх раси, статі, мови і релігії. У демократичному суспільстві гарантується недоторканість особи, її житла, забороняється обмеження у виборі місцепроживання громадян, забезпечується право на виїзд і в`їзд у свою країну.

Демократія передбачає вільну діяльність всіх політичних партій, суспільно-політичних об`єднань, організацій, рухів, які діють в рамках закону. Для демократичної форми правління характерна багатопартійність.

Важливий атрибут демократії – принцип поділу влади у системі державної влади. Згідно цьому принципу законодавча, виконавча і судова влади відокремлені і досить незалежні одна від одної. Проте, вони постійно взаємодіють між собою, врівноважують одна одну.

Обов`язковою умовою демократії є гласність про всі дії державних органів, політичних партій, суспільних організацій. Незалежний статус засобів масової інформації – це теж атрибут демократичного суспільства.

У демократичному суспільстві значна роль у системі державного устрою відводиться місцевим органам самоуправління, здійснюється раціональний поділ компетенції і повноважень різних рівней влади. Саме місцева влада найбільш близька до народу і від її дій залежить повсякденне життя громадян. Тому ступінь демократичності суспільства виявляється тим, який статус і обсяг повноважень місцевих органів влади, а також рівень її доступності для людей.

Такі основні принципи, критерії і цінності демократії. Проте не варто ототожнювати демократію із втіленням усіх сподівань, здійснення яких прагне людина. Безперечно, демократія має переваги, але і вона може стати “тиранією більшості”, переродитися на диктатуру парламенту або парламенської більшості. Із 180 незалежних держав світу тільки приблизно 40 можуть бути названі демократичними у загальноприйнятому сенсі цього слова. Але, навіть, вони далекі від ідеалу, бо значною мірою третина населення приречена на вічну маргинальність. Побудувати суспільство, яке б було суспільством для всіх – неможливо, а сам процес демократизації тривалий і тяжкий. І все ж таки людство, за словами У. Черчілля, не вигадало досі нічого кращого, ніж демократія.

З методологічної точки зору важливо розрізняти колективістське, плюралістичне та ліберальне бачення демократії у залежності від того, хто має пріоритет у здійсненні влади: народ, соціальна група чи особистість.

Антична демократія була заснована на загальній зацікавленості свобод громадян у збереженні рабовладінння, яке було спільним. Колективістські теорії демократії розроблялись в утопіях Т.Мора, Т.Кампанелли, Л.Сен-Симона, Ш.Фур`є, Р.Оуена, детальну розробку вони знайшли у працях Ж.-Ж Руссо, а також подальший розвиток та практичне втілення в теоріях соціалістичної, пролетарської демократії В.Леніна, Й.Сталіна.

Від розуміння сутності демократії значною мірою залежать реальні шляхи її здійснення. Демократія – це загальнолюдська цінність. Історія вчить, що демократія – благо народу тільки тоді, коли вона відповідає політичній культурі й образу життя людей, має необхідні економічні й соціальні передумови. В іншому випадку - вона перероджується в охлократію – владу натовпу – й приводить до хаосу і анархії.

Сучасний стан України з точки зору політичного режиму – це звичайна в рамках авторитаризму плюралізація суспільного життя., яка може бути, а може й не бути початком становлення демократії. На стабільність і зростання демократії впливають дві головні умови – економічний розвиток і політичне керівництво. Характер еволюції політичного режиму сьогодні залежить, передусім, від конкретних якостей політичної еліти, пріоритетів реорганізації нею системи влади і управління, домінуючих способів балансування взаємовідносин правлячої та опозиційних сил, методів, спрямованості, міри їхньої участі в урегулюванні і розв`язанні криз соціального розвитку. Тому некоректним є як зневажливе ставлення до демократії, так і романтизм найшвидшого переходу до неї. До того ж декретувати демократію за допомоги законів чи конституцій - це чергова міфотворчість.

АВТОРИТАРНИЙ ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ(від лат. autoritas- влада). В основуавторитарного режиму покладено зосередження більшості влади в руках однієї особи чи групи осіб.

Авторитаризму, як методу управління, притаманні:

  • скасування або значне обмеження політичних прав і свобод громадян;
  • обмеження діяльності політичних партій та інших суспільних угрупувань, можливості опозиції зведені до мінімуму;
  • народ не визнається як головне джерело і суверен влади;
  • дії державних інститутів суворо регламентуються;
  • не реалізується принцип поділу влади.

Головною опорою авторитарних режимів є домінуючі вертикальні силові структури влади – армія, каральні органи. Способи володарювання переважно силові, жорстоко дисциплінарні, такі, що ігнорують можливості будь-яких конфліктів, а, отже, і необхідність їх розв язання. Західні дослідники вважають важливою характеристикою цього політичного режиму обмежений плюралізм.

Слід розрізняти авторитаризм і тоталітаризм. На відміну від останнього авторитаризму властиві певні елементи демократизму, зокрема, автономія особистості і суспільства в неполітичних сферах.

Пом`якшеними варіантами авторитаризму є конституційні форми влади, за яких формально допускається поділ влади, багатопартійність, відмова від тотального контролю над суспільством, обмежені вибори парламенту при домінуванні виконавчої влади.

Авторитарні політичні режими найбільш поширені в історії людства. Найвідомішими його формами є:

  • військовий режим, що має кілька різновидів ( військово-диктаторський, військово-демократичний,військового державного перевороту, авторитарний преторіанізм, що базується на насиллі найманих військ);
  • монархічний режим (абсолютна монархія, дуалістична монархія); теократичний режим, що відзначається пріоритетною владною роллю релігійних діячів;
  • персоніфікований режим (персональна тиранія, в якій влада належить вождю й спирається, передусім, на поліцію; матримоніальна тиранія, де влада впродовж тривалих років передається спадково).

Починаючи з 60-х років ХХ ст., у багатьох країнах світу встановлювався військовий режим так званного “нового” або “м`якого” авторитаризму. Його головною метою було не тільки утворення “нової держави”, але й реалізація серйозних економічних реформ, які б забезпечили вихід держави посттоталітарного періоду з економічної прірви й подальше еволюційне переростання авторитарного суспільства в демократичне. Приклад тому: Іспанія, Південна Корея, Аргентина, Чілі, держави Східної Европи. Така популярність авторитаризму продиктована його достоїнствами, особливо в екстремальних ситуаціях: здатністю забезпечити суспільний порядок, здійснити швидко реорганізацію суспільних структур, сконцентрувати зусилля на вирішенні певних питань. Все це надає привабливості авторитаризму й спонукає владні структури до застосування його методів як досить ефективного засобу проведення радикальних реформ.

Чинники світових конфліктів у ХІХ – ХХ ст. Співвідношення національних та світових інтересів у різних сферах.

Історія суспільства є безперервним змаганням одних людей з іншими, одних людей з іншими за задоволення певних інтересів.

Конфлікт, як соціальне явище вперше був проаналізований в роботі шотландського економіста та філософа ХУІІІ ст. А.Сміта „Дослідження про природу і причини багатства народу”. В основі конфлікту, вважав А.Сміт, лежить поділ суспільства на класи і економічні змагання, які розглядаються ним як дуже важлива рушійна сила суспільства.

У науковій думці ХХ ст. співіснують дві парадигми – функціоналістська і конфліктологічна. Функціоналісти наголошують на важливості внутрішньої гармонії та упорядкованості суспільства. Для того, щоб суспільство продовжувало існувати, усі його спеціалізовані інституції мають гармоніювати одна з одною. Т. Парсонс вважає, що суспільство завжди прагне стану „абсолютної рівноваги”, а конфлікти – явище аномальне, своєрідна „хвороба” суспільства.

Прихильники конфліктологічного підходу розглядають конфлікт як явище цілковито нормальне й неминуче у суспільстві, розділеному на класи, які мають неоднакові ресурси. Причини конфлікту, на їх думку, полягають в існуючій у суспільстві системі розподілу, і чим більше незаможні групи суспільства сумніваються у законності існуючого розподілу, тим більша ймовірність їхнього бажання викликати конфлікт. Також виникненню конфліктів сприяє можливість у суспільстві вільно висловлювати незадоволення в межах існуючого суспільного ладу. Чинниками, які визначають гостроту конфлікту, на думку Л.Козера, є:

  • жорстокість соціальної структури;
  • рівень емоцій, які викликають конфлікт;
  • ступінь усвідомлення конфліктуючими групами своїх інтересів.

Дослідник вважає, що конфлікти сприяють виявленню реальних проблем, що стоять перед конфліктуючими групами, і не вирішуються суспільством. Розв”язання цих проблем сприяє інтеграції цілого суспільства або певних його частин, тобто конфлікти зміцнюють суспільство.

Одним із найрадикальніших представниківсучасної конфліктології є німецький соціолог і політичний діяч Р. Дарендорф. Він вважає, що конфлікти є всюдисущими, бо кожне суспільство спрається на примушення одних членів спільноти іншими. Антагонізм викликається відмінністю інтересів, нерівністю соціальних позицій. Суспільства розрізняються не за наявністю чи відсутністю конфліктів, а за ставленням до них з боку влади. Р.Дарендорф розрізняв соціальну та політичну революцію: соціальна революція – це фундаментальна трансформація структур суспільства, яка вимагає тривалого часу, а політична революція – це швидка поверхова зміна можновладців шляхом насильницьких дій.

Політичний конфлікт є одним із різновидів соціального конфлікту, специфіка якого зумовлюється особливостями розвитку політичної дійсності. В основі політичного конфлікту є змагання учасників політичного процесу за вплив у системі політичних відносин, за доступ до прийняття політичних рішень, розпорядження ресурсами. Для виникнення політичного конфлікту необхідно, щоб дія конфліктуючих сторін була спрямована на досягнення несумісних чи взаємовиключних цілей. При політичному конфлікті завжди йдеться про досягнення, зміну, збереження суспільної могутності. Особливістю соціально-політичного конфлікту в умовах перехідного періоду є його вертикальний характер (боротьба за режим), у той час як в умовах стабільності він має переважно горизонтальний характер (боротьба в рамках режиму). Причини виникнення політичних конфліктів можуть бути найрізноманітнішми – економічні, політичні, ідеологічні, соціально-політичні, релігійні, етнічні та інші.

У своєму розвитку політичні конфлікти проходять три основні стадії:

1.) передконфліктна ситуація; характеризується загостренням протиріч, виникненням у суспільстві політичної напруги;

2.) конфлікт у неприхованому вигляді; через появу нових чинників або дій передконфліктна ситуація трансформується у конфлікт, політична напруга вкрай загострюється;

3.) послаблення й подальше подолання конфлікту; конфлікт усувається свідомою діяльністю однієї або усіх конфліктуючих сторін шляхом взаємних поступок.

У сучасній політичній літературі є кілька типологій політичних конфліктів. З точку зору масштабів і рівнів прояву політичних конфліктів розрізняють зовнішньополітичні (міждержавні) та внутрішньодержавні конфлікти.

Крайньою формою прояву конфлікту є кризи. До внутрішньополітичних криз відносяться урядова, парламентська, конституційна, загальнонаціональна кризи.

У світовій політичній практиці є два основні шляхи розв”язання політичних конфліктів – мирний і воєнний. Під час мирного врегулювання конфліктів використовуються переговори, суд та інші беззбройні способи. Діалог конфліктуючих сторін є найцивілізованішим способом, але переговори можуть бути як способом врегулювання, так і способом загострення політичного конфлікту. Важливою умовою результативності переговорів є готовність усіх суб”єктів конфлікту зрозуміти один одного й досягти компромісу. Якщо вони не мають намірів йти на поступки, то проведення переговорів безрезультатне, може призвести до ескалації (поглиблення) конфлікту.

Воєнний спосіб розв”язання конфлікту полягає у збройному зіткненні конфронтуючих учасників політичного процесу. Війна є крайньою формою прояву політичного конфлікту.

У авторитарних та демократичних суспільствах проблема розв”язання конфліктів вирішується по-різному. У суспільствах авторитарного типу владні структури намагаються придушити конфлікт у зародку. У демократичних суспільствах інтереси різних соціальних груп представляють політичні партії і конфлікт розв”язується шляхом переговорного процесу, реформування суспільства, зміни пануючої еліти на виборах, під час парламентської боротьби та іншими цивілізованимии методами.

Поняття „геополітика”. Геополітичні моделі світового розвитку: плюси і мінуси

Геополітика( від греч. ge– земля і politike– політика) – політологічна концепція, що вбачає в політиці якоїсь держави визначальну роль географічних чинників (просторове розташування країни, клімат, розмір території, кількість населення, наявність природних ресурсів та ін.)

Вже мислителі стародавнього часу розуміли значення географічного (геополітичного) становища держав. Значний внесок у створення самої геополітичної теорії зробили представники історичного еволюціонізму: Ш. Монтеск”є, Й. Гердер, Е. Бьорк, А. Фергюсон.

Ш. Монтеск”є у своїй відомій праці „Про дух законів” стверджував, що не існує абсолютно поганих політичних систем. Кожну з них слід розглядати відповідно до умов, за яких вони створилися. Різноманітність законів і форм управління визначається різноманітністю умов життя і характеру народів. Вирішальними причинами для визначення характеру народу і духу законів є географічні чинники: клімат, грунти, ландшафти. А тому в країнах з прохолодним кліматом люди міцніші, врівноваженіші, надійніші морально; у жарких же країнах навпаки – мляві й малодушні. Клімат визначає й потреби, а останні відображають відмінність у способі життя, що і знаходить свою відмінність у законах. Всяке управління є порядок, який грунтується на моралі і залежить від духу та характеру більшості населення. Якщо характер народу поганий, то й управління буде відповідним. Отже, природно-географічні чинники, на думку Ш. Монтеск”є, безпосередньо впливають на політичне життя.

Одним із засновників геополітики вважається такожшведський вчений Ю. Челлен, котрий вперше ввів у науковий обіг термін „геополітика”. У своїй праці „Держава як форма життя” він розвинув ідею про роль географічного чинника в житті народів і держав і те, що геополітика відображає прагнення держави до територіального розширення своїх природних кордонів. Але це може суперечити геополітичним прагненням інших народів і регіонів.

Одночасно геополітика стала засобом обгрунтування зовнішньої політики держав. Так, наприклад, у 20-х роках ХХ ст. німецькі геополітики К. Хаусхофер, Е. Обст, О. Мауль зробили спробу обгрунтування необхідності розширення життєвого простору для німецького народу, що і лягло в основу зовнішньополітичного курсу фашистської Німеччини і її завойовницької політики. Подібні ідеї, але з більш гуманістичним віддтінком, лежать і в основі американської стратегії „нового світового порядку”. Не дивлячись на те, що в СРСР геополітика розглядалась як ідеологія фашизму й агресії, як лженаука, а вчені-геополітикихарактеризувались як реакціонери, на практиці Радянський Союз дотримувався своїх геополітичних інтересів. В орбіту геополітичного впливу СРСР були залучені країни Азії, Африки і навіть Латинської Америки.

Геополітику можна визначити як науку, що досліджує, передусім, державну приналежність тієї чи іншої землі. Це вчення про прородно-історичне місцерозташування і роль країни та її народу в світовому співтоваристві, її вплив на світовий розвиток і світову політику. Геополітика – це напрям руху держав і народів у відповідності з їх об”єктивним геополітичним положенням.

У ХІХ – на початку ХХ ст. у громадсько-політичній думці визначаються такі основні геополітичні вектори: слов”янофільський, чорноморсько-адріатичний, центрально- і західно-європейський, чорноморсько-балтійський, геоцентричний і східно-західної рівноваги.

Місце України як незалежної держави в геополітичній стратегії

Для суверенної України, держав Центральної та Східної Європи важливим геополітичним чинником є загальноєвропейський процес, входження до європейського і світового загалу на засадах цінностей західної демократії. Цьому підпорядковані зовнішньополітичні пріоритети, налагодження принципово нових дво- та багатосторонніх відносин, а також відповідна внутрішня трансформація. Наріжним каменем цього процесу є положення Підсумкового акта про відсутність територіальних претензій один до одного всіх учасників ОБСЄ, а також про непорушність кордонів, що склалися історично. На відміну від деяких інших країн, Україна не заперечує легітимності своїх кордонів, жодна політична сила не висуває територіальних претензій до наших сусідів. Розширення відносин Києва з більшістю європейських і міжнародних організацій має не лише дружній, а й передбачуваний характер.

Принципово важливим новим виміром геополітичного становища в Центральній і Східній Європі та в ширшихмежахстало добровільно взяте перед міжнародним співтовариством Україною і виконане нею зобов'язання про без'ядерний статус держави. Вивезення і знищення в 1996 р. третього за розмірами ядерного арсеналу світу, що був успадкований від СРСР, значно підвищує межу безпеки всіх країн континенту. Це безпрецедентне явище світової практики, воно є внеском України в безпеку кожної держави, людської спільноти взагалі.

У середині 90-х рр. наш континент став безпечнішим, ніж раніше, оскільки зник ризик великої глобальної війни. Але тепер він є менш стабільним. Подолання конфронтації комунізм — капіталізм змінилося локальним протистоянням політичних сил, міжнаціональним суперництвом і етнічною напруженістю в регіонах Європи з однією суттєвою різницею: на Сході вони мають загрозливий характер, на Заході кидають виклик європейській економічній і політичній інтеграції.

Війни, що спалахнули в колишній Югославії та на теренах колишнього СРСР, нестабільність у Європі — це вияв антидемократичної, антизахідної ідеології, заперечення її цінностей. Тому інтересам прискорення перехідного періоду повинен прислужитися, власне, демократичний характер розвитку.

Чинником, що ускладнює взаємодію, є збільшення числа суб'єктів зовнішньополітичної діяльності у Центральній та Східній Європі. Це поряд з іншимичинниками привело до порушення балансу сил країн регіону, посилило позиції провідних держав Заходу. Не дивно, що загальною спрямованістю більшості країн, які постали на руїнах східного блоку, є потяг до взаємодії з Європейським Союзом, намагання якомога швидше прикритися «парасолькою НАТО». Цю прагматичність можна зрозуміти — адже в Західній Європі знаходяться такі впливові економічні й військово-політичні організації, як ЄС, НАТО, Рада Європи та ін.

Держави Заходу схвалюють бажання східноєвропейських країн брати участь в європейських інтеграційних процесах, але підтримують не пряму участь, а перехідні форми. Так, спеціальна угода про асоціацію з ЄС 1991 р. передбачає пільги Польщі, Угорщині й тодішній Чехо-Словаччині в торгівлі. Згодом такий статус отримали Болгарія, Румунія та інші країни. В1994р. було підписано угоду про співробітництво з Україною. Хоча ця угода й не надає статусу асоційованого членства, вона сприяє розширенню взаємодії обох сторін.

Щоправда, перспектива інтеграції східноєвропейських країн до західних структур не настільки близька, як сподівалися раніше. Для вступу до Європейського Союзу доведеться подолати дуже високий «поріг», який буде ще вищим для пострадянських держав. Один із перехідних варіантів—створення спеціальних структур, наближених до західних організацій, що уможливлює ведення діалогу, консультацій без негайного прийняття повноправними членами східних держав. До таких структур належить, зокрема. Рада північноатлантичного співробітництва, створена наприкінці1991р. Практика регулярних консультацій у рамках ЄС передбачає проведення зустрічей на рівні його керівництва та міністрів закордонних справ і оборони країн молодої демократії.

Для сучасної України особливо важливим є регіон Центральної та Східної Європи, відповідні об'єднання країн цієї частини континенту. Вже кілька років Українська держаю докладає чимало зусиль для розширення стосунків у рамках Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ). Важливим зрушенням на цьому напрямі стало набуття нашою державою1996р. статусу повноправного члена ЦЄІ. Це — підсумок чотирьох років напруженої роботи нашої дипломатії, відчутний крок до реалізації стратегічної мети — вступу до ЄС, інтегрування України в європейський економічний простір, оскільки учасниками цього об'єднання є члени ЄС та асоційовані держави. Саме тому1996—1997рр. характеризувалися активною участю України в міжурядових заходах, що відбувалися в рамках ЦЄІ.

Останніми роками чіткіше визначилася позиція України у стосунках з СНД. Суттєвим для самої Співдружності та Європи в цілому є те, що Україна заперечує надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права. Це, як відомо, не зовсім влаштовувало Москву. Одначе такий підхід, власне, і вирізняє позицію Києва.

Привабливою, на думку багатьох східноєвропейських політиків, є концепція розширення блоку НАТО на Схід, насамперед за рахунок Польщі, Угорщини й Чехії. Таким планам чинився опір із різних напрямів. Так, у Парижі не погоджувалися, щоб «парасолька НАТО» прикривала Угорщину та ігнорувала Румунію. Італія наполягала на включенні до НАТО Словенії. Для Туреччини перспектива членства Болгарії в Північноатлантичному блоці, на додачу до традиційно недружньої православної Греції, теж не є привабливою. У США та Росії спершу досить несхвальне поставилися до цих пропозицій. А Бонн побоювався, що розширення НАТО може навіть зруйнувати блок.

За останні роки у сфері взаємин країн молодої демократії з НАТО сталася значна еволюція. У НАТО вже схвалено рішення про розширення альянсу на схід, з урахуванням позицій Вашингтона і Москви. Керівництво блоку вирішило паралельно з розширенням союзу встановити тісні стосунки з Росією.

За останні шість років НАТО зосередив діяльність на запобіганні конфліктам і врегулюванні криз, а не на підготовці можливих широкомасштабних воєнних операцій. Головний напрям змін Північноатлантичного альянсу визначається посиленням його політичної ролі та зростанням внеску разом з іншими міжнародними організаціями у справу збереження безпеки і стабільності, від яких залежить майбутнє НАТО.

Надто важливим і показовим, під кутом зору трансформації НАТО, є підвищення ролі альянсу в подоланні кризових ситуацій та миротворча діяльність. Це було яскраво продемонстровано підтримкою зусиль ООН з боку альянсу щодо приборкання агресії Іраку в1990р., а також діями НАТО і країн—не членів альянсу з налагодження миру в колишній Югославії. В миротворчих операціях брали участь і військовослужбовці українського батальйону. Завдяки міжнародній співпраці, згідно з мандатом ООН, було досягнуто миру в Боснії та Герцеговині.

Практика 90-х років свідчить, що Північноатлантичний альянс зацікавлений у співробітництві з Росією, Україною та іншими державами СНД.

Україна, зі свого боку, може обстоювати умови приєднання до НАТО нових членів, наприклад, нерозміщенням ядерних арсеналів на нових територіях чи навіть розширенням без'ядерного «коридору». За таких підходів можна апелювати до держав Заходу, до безпосередніх сусідів. Власне, у НАТО такий підхід знаходить розуміння. Це підтверджено в заяві НАТО про відсутність «планів і намірів та причин» розміщення в країнах-претендентах ядерної зброї.

Важлива подія у відносинах Україна—НАТО сталася 7травня1997р. У Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО. До речі, це перший такий центр у країні, що не входить до альянсу. Він покликаний оперативно надавати достовірну поточну та узагальнюючу інформацію про справи в НАТО.

З відкриттям Інформаційного центру НАТО почалася структуризація відносин по лінії Київ — Брюссель. Зацікавленість сторін формуватиме стосунки, що їх офіційні особи називають особливим партнерством, яке визнає міжнародну вагомість України та її безперечний потенціал у європейській безпеці. Підготовка підписання майбутнього документа Україна— НАТО перейшло у практичну площину.29травня1997р. в Сінтері (Португалія) парафовано Хартію про особливе партнерство НАТО з Україною. На цій церемонії були присутні міністри всіх16країн—членів НАТО, які брали участь у засіданні Північноатлантичної Ради. Президент України та глави держав і урядів блоку підписали Хартію про особливе партнерство на саміті НАТО в Мадриді в липні того ж року. НАТО обстоює принципи стабільності й недоторканності кордонів держав-членів, гарантує їм територіальну цілісність. Такі засади альянсу дуже вагомі для нашої країни. Адже з боку окремих політичних сил сусідніх держав неодноразово висувалися певні територіальні претензії до України. Натомість НАТО визнає територіальну цілісність, кордони України та її демократичний вибір.

Україна, займаючи важливе місце в Європі, є одним із визначальних чинників нового геополітичного становища в цьому регіоні. Конкретний вклад нашої держави у справу безпеки полягає в тому, що вона не успадкувала «ядерного менталітету» СРСР, відмовилася від конфронтаційних підходів, усвідомила власну відповідальність за міжнародну безпеку. Цей виважений підхід засвідчили такі політико-правові акти, як Декларація 1990 р. про державний суверенітет, Основні напрями зовнішньої політики, схвалені 1993 р. Верховною Радою, а також Концепція національної безпеки України, прийнята на початку1997р.

Надзвичайно важливу роль для зміцнення стабільності та безпеки в регіоні відіграють Конституція України та підписання нових політико-правових документів нашої держави з безпосередніми сусідніми країнами. Основний Закон держави стає важелем консолідації суспільства, нарощування демократичних перетворень і ствердження територіальної цілісності України. Так, якщо впродовж досить тривалого часу відносини України з Росією лишалися центральним питанням політичного життя Києва і невирішеною проблемою національної зовнішньої політики, то підписання у травні 1997 р. широкомасштабного українсько-російського договору та інших документів знаменує формування якісно нових політико-правових засад відносин між двома найпотужнішими країнами на пострадянських теренах. Досягнуті домовленості унеможливлюють конфронтацію в міждержавних відносинах, піднімають рівень безпеки в регіоні та стабілізують новий геополітичний простір.

Україна впевнено розвиває відносини і з іншими колишніми республіками СРСР, а нині незалежними державами. Водночас Київ послідовно виступає проти перетворення СНД на конфедерацію чи федерацію нового типу, розглядаючи її як міждержавний форум для активного дво- та багатостороннього співробітництва, передусім економічного характеру. Україна тут виходить з історичних зв'язків, що склалися в колишньому Радянському Союзі, вбачає за доцільне переводити їх на належну політико-правову основу.

Не менш важливими для геополітичного становища є спільнізаходи України з іншими безпосередніми сусідами: надання українсько-польським відносинам характеру стратегічного партнерства, ратифікація україно-молдовського договору в 1996 р., підписання 1997 р. договорів із Білоруссю про державний кордон та з Румунією про відносини добросусідства і співробітництво. Вагомим внеском у зміцнення міжнародних відносин стало підписання лише в 1996 р. з сусідніми країнами понад 10 державних, 120 міжурядових і 30 міжвідомчих угод і документів. Тобто, Україна по всьому периметру своїх кордонів, у новому геополітичному просторі залагодила практично всі проблеми, встановлюючи партнерські й добросусідські відносини.

Особливість геополітичного становища України полягає в тому, що, будучи відкритою для інтеграції до Європи, вона, на відміну від інших країн Центральної та Східної Європи, змушена долати дві лінії поділу континенту, які виникли після другої світової війни. Перша з них—межа між країнами колишнього Варшавського Договору й рештою Європи, що розмивається і зникає. Друга — західний кордон колишнього СРСР, що часом сприймається як межа дуже неоднорідної та аморфної СНД, яка віддаляє Україну від її природних партнерів у Центральній та Східній Європі.

Україна послідовно інтегрується до загальноєвропейської спільноти і розглядає поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхідну передумову створення системи глобальної безпеки, утвердження нового геополітичного простору, що відповідатиме вимогам наступного століття. Із прийняттям нашої країни до Ради Європи, ЦЄІ та співпраці з іншими європейськими об'єднаннями з'явилися принципово нові можливості для застосування багатовікового досвіду демократичних держав Європи в практиці державного будівництва, сходження до цивілізаційного рівня розвитку. Україна зміцнила співробітництво і з такими впливовими міжнародними інституціями, як Міжнародний валютний фонд, Всесвітній банк і Європейський банк реконструкції та розвитку.

Використана література

  1. Політологія. Посібник для студентів вузів /За ред. Бабкіної О.В., Горбатенко В.П.- К.: Академія. – 1998
  2. Сазонова М.І. Політологія. Х.: Фоліо. – 1998
  3. Піча В.П., Хома Н.М. Політологія. Навчальний посібник. К.: Каравела. – 2001
  4. Кирилюк Ф.М. Політологія. Історія та методологія. К.: Здоров”я. – 2000
  5. Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навчальний посібник. К: Основи. – 1999
  6. Українське суспільство на порозі третього тисячоліття /Під ред. М.О.Шульги. – К., 1999
  7. Брегеда А.Ю. Політологія: навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисциплін. – К., 1999
  8. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку. Учебник. М., 2000
  9. Мельник В.А. Политология. – М., 1999
  10. Политология: наука о политике /Под ред. В.П.Андрющенко. – К., Х., 1999
загрузка...
Top