Політична історія України

1. Формування та утворення радянської влади в Україні

2. Сутність тоталітарного режиму, його характерні риси та особливості і Україні

3. Структура тоталітарної влади в Україні

4. Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях у міжвоєнний період

5. Програмні засади та політична діяльність ОУН

Список використаної літератури

1. Формування та утворення радянської влади в Україні

Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося 10 березня 1919 року, коли III Всеукраїнський з´їзд рад (Харків) прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу «диктатури пролетаріату». Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УСРР визначив здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею держава мали зійти з історичної арени, поступитися місцем вільним формам співжиття. Прокламувалися скасування приватної власності, влада робітничого класу, свобода слова, зібрань і союзів тільки для трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Центральними органами визначено Всеукраїнський з´їзд рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) та РНК, до компетенції яких входили всі загальнодержавні питання.

У першій половині 1919 р. прискорено йшла інтеграція радянських республік, які намагалися вистояти в жорстких умовах громадянської війни. 1 червня утворюється «воєнно-політичний союз» формально незалежних У країни, Латвії, Литви, Білорусії та Російської Федерації. Основна мета утвореного союзу — шляхом мобілізації та централізації сил радянських республік відстояти радянську владу. Засобом досягнення цієї мети було об´єднання під керівництвом вищих органів РСФРР збройних сил, промислового потенціалу, фінансів, залізниць, комісаріатів праці.

Отже, 1919 р. на теренах України мала місце чергова спроба утвердження більшовицького режиму. Проявами цього процесу стали формування та організація радянської державної структури, прийняття першої Конституції УСРР, включення України до «воєнно-політичного союзу» радянських республік тощо.

Економічним підґрунтям реалізації більшовиками своїх планів була політика «воєнного комунізму», наслідками якої став розрив економічних зв´язків між містом і селом, посилення централізму, втрата приватної ініціативи, закріплення психології «експропріації експропріаторів», зростання соціального напруження. Відповіддю українського народу на насильницьку колективізацію та грабіжницьку продрозкладку став широкомасштабний повстанський рух, який розхитував пануючий режим зсередини, суттєво ослаблюючи його.

30 грудня 1922 року І з´їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік — РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

Не вірячи в те, що Сталін щиро відмовився від ідеї автономізації, X. Раковський наполягав на необхідності реальних гарантій рівноправності та суверенності республік у межах СРСР. Такі гарантії він бачив у чіткій визначеності союзних відносин за принципом: «більше прав, більше засобів, більше ініціативи у всіх галузях окремим радянським республікам». Цю позицію X. Раковський при підтримці Бухаріна обстоював на XII з´їзді РКП(б) (квітень 1923 p.). Характерно, що вже на цьому етапі формування СРСР Раковський вказував на серйозну негативну тенденцію — зародження диктату союзних відомств. На жаль, делегати з´їзду його не підтримали, а в липні цього ж року Раковського було звільнено з посади Голови Раднаркому України і призначено повпредом до Великобританії[2, c. 195-197].

У цей період процес ліквідації суверенітету України вступив у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 року відбувся II з´їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв´язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з´їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.

Отже, остаточна ліквідація державного суверенітет України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922), а дещо пізніше і пов´язана головним чином з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації завоювань українського народу, тотальної руйнації атрибутів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав національним меншинам, що компактно проживають та ін. Модель СРСР була своєрідною формулою компромісу між силами централізму та унітаризму, лідером і основним стрижнем яких була більшовицька партія, і силами децентралізації — національними рухами[4, c. 177-179].

2. Сутність тоталітарного режиму,його характерні риси та особливості і Україні

«Великий перелом» наприкінці 20-х років посилив процес відчуження виробника від засобів виробництва, висунув на перший план позаекономічний примус, призвів до падіння життєвого рівня народу, що зумовило зростання психологічного напруження в суспільстві. Прискорена індустріалізація, суцільна колективізація спричинили посилення міграційних процесів, зміну способу життя, ціннісних орієнтацій людей. Протиріччя, що виникали при цьому, суттєво дестабілізували внутрішній розвиток СРСР.

В умовах перманентної «надзвичайної ситуації в країні» для політичного керівництва все виразніше поставала потреба міцної державної влади. Не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси був покликаний тоталітарний режим, що сформувався в СРСР у 30-ті роки.

Термін «тоталітаризм» (з італійської — який охоплює все в цілому) при характеристиці політичних процесів вперше було вжито італійськими опонентами Муссоліні на початку 20-х років, коли в Італії тільки-но створювалася однопартійна фашистська система. З 1929 p., починаючи з публікації у газеті «Тайме», цей термін почали застосовувати для характеристики політичного режиму СРСР.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20—30-х роках свідчать такі тенденції та процеси:

1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через безкомпромісну боротьбу з релігією (у 1930 р. внаслідок «організаційних заходів» автокефальна православна церква припинила своє існування); ідеологічне протистояння зі «зміновіхівською" інтелігенцією», яке закінчилося 1924 р. процесом над так званим Центром дії; «завоювання» «Просвіт», проголошене 1920 р. (завоювати не вдалося, і 1929—1930 pp. було закрито всі «Просвіти»); боротьбу проти ухилів у партії. Цілковиту монополію на істину офіційній ідеології мали забезпечити органи цензури, утворені в республіці на початку 20-х років.

2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. Наприкінці громадянської війни в Україні легально існували три партії:

а) КП(б)У — фактично український філіал РКП(б);

б) Українська партія соціалістів-революціонерів боротьбистів. На початку 1919 р. вона співпрацювала з більшовиками; її представники входили до складу Раднаркому України, яким керував X. Раковський. З березня 1920 р. боротьбистів змусили самоліквідуватися і влитися до КП(б)У. Серед лідерів боротьбистів були такі відомі діячі, як О. Шумський, Г. Гринько, Г. Михайличенко, П. Любченко;

в) Українська комуністична партія (укапісти). її утворено на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Лідери партії — А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович. Партія проіснувала до 1925 р.[3, c. 206-211]

Влада безцеремонно поводилася з легальними партіями, брутально діяла щодо нелегальних організацій. У 1923 р. Україною прокотилася хвиля масових арештів меншовиків. Характерно, що найбільшу каральну акцію ДПУ провело «на честь» 25-річчя І з´їзду РСДРП. У квітні того ж року було зроблено спробу ліквідувати Одеську організацію меншовиків, під час якої заарештовано багатьох членів партійного комітету й осередку соцмолу. Наприкінці серпня — на початку вересня ДПУ розгромило Установчий з´їзд Російської соціал-демократичної спілки робітничої молоді, що проходив у Ірпені біля Києва. Під тиском наростаючої хвилі репресій Всеукраїнський з´їзд меншовиків (лютий 1924 p.), делегати якого представляли 700 членів Катеринославської, Донецької, Харківської та Одеської організацій РСДРП, затвердив постанову про самоліквідацію меншовицьких осередків в Україні.

Після усунення з політичної арени партій-конкурентів комуністична партія відкрито монополізувала всю повноту влади в країні. На XVI з´їзді ВКП(б) (червень 1930 р.) з усією відвертістю було заявлено: «Наша партія є хребет пролетарської диктатури. Наша партія керує усіма організаціями пролетаріату й усіма сторонами діяльності пролетарської диктатури, починаючи з придушення класових ворогів і закінчуючи питаннями конопель, льону, свинарства».

До Конституції СРСР 1936 р. вперше увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії в політичній системі. Отже, існуюча монополія більшовицької партії на владу була закріплена законодавчо.

3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом. У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати, з яких 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних. Партійний білет відкривав шлях до керівних посад у різних галузях народного господарства: 1934 р. у республіці серед керівників і спеціалістів важкої промисловості комуністи становили четверту частину, серед директорів підприємств — майже 70%, серед начальників цехів та їхніх заступників — 40%.

4. Встановлення жорсткого контролю держави над суспільним життям. Вже на початку 20-х років місцеві органи радянської влади почали розпускати паралельні структури — комітети незаможних селян. Цей процес був юридично закріплений спеціальними циркулярами НКВС і Народного комісаріату землеробства від 15 листопада 1923 року «Про ліквідацію сільських сходів як органів влади на селі».

7 жовтня 1924 року ВЦВК і РНК України ухвалили «Положення про порядок реєстрації спілок і товариств», згідно з яким утверджувався довільно-нормативний режим утворення товариств. Усі товариства переводилися під юрисдикцію НКВС і, головне, створювалися законодавчі підстави для монополізації всіх сфер суспільного життя республіки. Одне за одним виникають підконтрольні державі товариства: «Антиалкогольне товариство», товариство «Друзі радіо», «Товариство сприяння юним ленінцям», «Всеукраїнське товариство друзів хімічної оборони й промисловості» тощо. Поступово формується олігархія гігантських товариств-монополістів, підпорядкованих державі, убезпечених від щонайменшої соціальної конкуренції. Тримаючи під цілковитим контролем профспілки, комсомол, громадські організації, держава забезпечила беззаперечну власну монополію на суспільне життя.

5. Встановлення монопольного контролю партійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою. Утворюється командно-адміністративна система як певна форма організації суспільства (і відповідного типу управління). Ця система охоплює суб´єкта політичних рішень (політична влада), механізм забезпечення виконання цих рішень (апарат) і об´єкт, на який спрямовані ці рішення (суспільство, клас, соціальна група, індивід)[11, c. 149-152].

3. Структура тоталітарної влади в Україні

важливим елементом командно-адміністративної системи був апарат — сполучна ланка між «верхами» і «низами». Очевидно, саме тому Сталін неодноразово наголошував на тому, що «питання про держапарат є одним із найістотніших питань всього нашого будівництва». Проте налагодження роботи цієї важливої ланки проходило надзвичайно повільно і з величезними труднощами.

Апарат був досить громіздким: 1928 р. в Україні в на-родному господарстві, відповідно до офіційної статистики, було всього 1 млн. 942 тис. робітників і службовців, з яких 242 тис. осіб працювало в апараті органів державного і господарського управління, органів управління кооперативних і громадських організацій, тобто апаратчиком був кожен восьмий. Структурна незбалансованість держапарату, незважаючи на його численність, не давала змоги ефективно керувати економікою. У своєму виступі на XVI з´їзді ВКП(б) В. Затонський акцентував саме на цьому аспекті проблеми: «Ось, наприклад, дані, що стосуються осені 1929 р. по Україні: центральний апарат становив 2% з усієї сукупності радянського, кооперативного і господарчого апарату, округ — 17,2%, район — 8,6%. Те, що округ більший від центру, це ще не погано, але те, що район тільки 8%, означає, що дуже тоненькі ніжки були, дуже слабкий Район. І не дивно, що ми усі свої основні кампанії змушені були проводити за допомогою системи уповноважених, а це — найгірша із систем, тому що уповноважені, прибуваючи на місця, замість організації нормальної радянської влади і розгортання нормальної пролетарської демократії, природно переводять усе на рейки наказу і ревкомівства».

Командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. її основним стрижнем була «надзвичайна система» суспільної організації, що базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу.

Збереження і зміцнення системи монополій породжували насилля. У цьому контексті й слід сприймати заяву Сталіна, зроблену на XVI з´їзді ВКП(б): «Репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу». Хоча він тут же зазначає, що «елементом допоміжним, а не головним», у реальному житті акцент було зроблено на слові «необхідним», а не на слові «допоміжним». У передвоєнний період починаючи з 1929 р. у СРСР прокотилися три хвилі масових репресій: (1929—1931) — розкуркулення, депортації; (1932—1934) — штучне посилення конфіскацією продовольства смертоносної сили голоду, репресивний спалах після смерті М. Кірова; (1936—1938) — доба «Великого терору»[1, c. 114-116].

З огляду на причини і характер його розгортання «Великий терор» був формою і методом утвердження особистої влади Сталіна; втримання під його неусипним контролем суспільних процесів; усунення з політичної арени представників ленінського покоління політиків та залишків неугодних Сталіну політичних партій; ліквідації організованої опозиції, індивідуального інакодумства у більшовицькій партії та суспільстві; знищення так званої «п´ятої колони» напередодні війни; «зачищення» суспільства від «антирадянських елементів» до прийняття нової Конституції та проведення виборів на демократичній основі; усунення партфункціонерів, які себе скомпрометували; придушення відцентрових настроїв і тенденцій у різних регіонах держави; забезпечення панівного режиму через систему ГУЛАГу безкоштовною робочою силою; блокування процесів національного відродження; культивування у суспільстві «образу ворога», на якого можна було списати недоліки і прорахунки форсованої модернізації суспільства.

Одним із перших кроків до початку масового терору в СРСР стала кампанія боротьби із «шкідниками» і «саботажниками», що започаткував згортання непу. Сигналом до тотального наступу стала « шахтинська справа» — сфабрикований та санкціонований сталінським режимом судовий процес, що започаткував широкомасштабні репресії наприкінці 20-х — на початку 30-х років.

Підґрунтям для її розгортання стали матеріали вивчення причин «технічних дефектів, у результаті яких відбувалися аварії, затоплення шахт тощо». Підготував їх начальник економічного відділу ОГПУ Північнокавказького краю К. Зонов, який стверджував про «існування шкідницької діяльності». Цю інформацію було донесено до Сталіна, який санкціонував масові арешти серед інженерно-технічних працівників кам´яновугільної промисловості. Такі його дії пояснюються тим, що у другій половині 20-х років дедалі більше почали даватися взнаки невтішні результати використання силових методів індустріалізації, а пояснити масам причини багатьох проблем (уповільнення темпів зростання, аварій тощо) зручно було дією «шкідників». Крім того, необхідною умовою формування та функціонування тоталітарного режиму є твердження про існування ворога (зовнішнього, внутрішнього), що зміцнює стрижень системи — централізм — постійним підтримуванням дисципліни та єдності.

«Великий терор» здійснювався централізовано і планово під керівництвом Політбюро ЦК ВКП(б), члени якого надсилали директивні матеріали, що визначали та регламентували масштаби і характер репресивних заходів на місцях, особисто підписали 383 списки репресованих, у яких були 44 тис. прізвищ партійних і державних діячів (39 тис. осіб засуджені до смертної кари). Підпис Сталіна стоїть на 462 списках, Молотова — на 373, Ворошилова — на 195, Кагановича — на 191 списку, Жданова — на 177 списках, Мікояна — на 62[8, c. 164-165].

За офіційною статистикою протягом 1937 — 1938 pp. НКВС заарештували 1 575 000 осіб; засуджено 1 345 000 (85,4% заарештованих); 681 692 (51% засуджених) було розстріляно. Результатом доби «Великого терору» стало значне розростання Державного управління таборів (у російськомовній абревіатурі — ГУЛАГ).

Особливу активність «підсистема страху» (вираз Г. Попова) в Україні розгортає наприкінці 20-х та в 30-ті роки. Одним з перших кроків до масового терору стала кампанія боротьби із «шкідниками» та «саботажниками», що розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до неї стала «шахтинська справа». В Україні цей сигнал було почуто одразу. У березні 1928 р. в Харкові відбувся об´єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, на якому Л. Каганович виступив з Доповіддю «Про економічну контрреволюцію та загальнополітичні завдання парторганізацій», наголосивши, що "навіть і до чесного спеца (тобто спеціаліста із числа старої інтелігенції — О. Б.) слід виявляти певний мінімум недовіри, адже спец все-таки не комуніст, не революціонер, не пролетарій, і звихнутися йому дуже легко».

Уже влітку 1928 р. на лаві підсудних серед «шахтинців» опиняться й керівники промисловості України, яким буде приписано створення «Харківського центру» для керівництва «шкідництвом». Після цього набула імпульсу різнопланова, але цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції.

«Звинувачення» і «викриття» наростали, як снігова лавина, — сфальсифікований судовий процес «Спілки визволення України», розгром міфічних «Українського національного центру», «Польської організації військо-вої», «Блоку українських націоналістичних партій», «Троцькістсько-націоналістичного блоку». Протягом 1930—1941 pp. в Україні було «виявлено» понад 100 різних «центрів», «блоків» і «організацій» (ця цифра, на яку найчастіше роблять посилання в історичній літературі, потребує, на нашу думку, уточнення, адже, як свідчать архівні джерела, тільки в одній Житомирській області з 1 жовтня 1937 року до 15 лютого 1938 року було «викрито» і ліквідовано 19 «націоналістичних контрреволюційних організацій» і 27 «повстанських груп»).

Міцніюча тоталітарна держава, борючись з опозицією, не жаліла і власних структур. Так, відповідно до рішень XVI конференції ВКП(б) і II Всеукраїнської конференції КП(б)У, протягом 1929—1930 pp. в Україні було проведено «чистку» в 61 823 установах радянського державного апарату; з 338 тис. осіб, які проходили «чистку», звільнено майже 40 тис. (11%).

Відповідно до настанов Сталіна репресії на початку 30-х років застосовуються проти: а) «шкідництва»; б) «переродженців і дворушників» у самій партії; в) «рештків ворожих класів»; г) «рештків старих контрреволюційних партій».

Отже, про зміцнення тоталітаризму в Україні, як і в СРСР загалом, у 20—30-ті роки свідчать утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології; монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій; зрощення правлячої партії з державним апаратом; одержавлення суспільства, блокування державою розвитку громадянського суспільства; встановлення партійно-державним апаратом монопольного контролю над економічною сферою, зміцнення централізованого керівництва економікою. Для зміцнення тоталітарного режиму важливо не тільки знищити будь-яку опозицію, не тільки прищепити суспільству вірус тотального страху, а й створити атмосферу загальної недовіри, взаємної підозри. Саме з цією метою XIII з´їзд КП(б)У висунув гасло: «До кінця викорчувати залишки ідіотської хвороби — політичної безпечності, підняти революційну пильність». Внаслідок цього у різні інстанції і «компетентні органи» мутним потоком пішли численні наклепи і доноси. Норми моралі, людська гідність поступалися місцем боротьбі за елементарне біологічне виживання[12, c. 116-118].


4. Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях у міжвоєнний період

Масові репресії, що набули в 20—30-ті роки різних форм (розкуркулення, депортації, голодомор, викриття «шкідницьких організацій» та ін.), були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони в політичній сфері придушували опозиційні сили, нейтралізували потенційних противників системи, блокували розвиток громадянського суспільства, давали змогу майже повністю контролювати розвиток суспільних процесів; в економічній сфері сприяли підтриманню основного стимулу до праці — страху, забезпечували систему дармовою робочою силою; у соціальній сфері — розколювали суспільство, протиставляли його верстви одну одній, створювали атмосферу взаємної підозри та недовіри, шляхом перманентних пошуків ворога (хто не з нами, той — проти нас) забезпечували збереження важливих функціональних якостей системи — дисципліни та єдності.

Важливим чинником суспільного життя в західноукраїнських землях була греко-католицька церква, яка 1939 р. У Галичині і Закарпатті налічувала 4,37 млн. віруючих, 3040 парафій з 4440 церквами. Проте не було єдності і в церковних справах. Тут чітко визначилося протистояння митрополита А. Шептицького, який намагався підтримувати національні прагнення свого народу, та єпископа Г. Хомишина і Василіанського ордену, що виступали за злиття греко-католицької церкви з католицькою, сприяючи цим процесові асиміляції українців. Шептицький рішуче засудив колонізаційну політику щодо греко-католицької церкви на Волині, де поляки хотіли запровадити «нови обжондик» (новий обряд) — суміш українського і польського обрядів, а зазнавши поразки, почали конфісковувати церковні землі й руйнувати храми (знищено майже 200 церков). Протести митрополита у Римі, звернення до Ліги Націй зупинили вандалізм польських властей. Дотримуючись центристських позицій, Шептицький енергійно виступає проти кампанії пацифікації, підтримує політику нормалізації, засуджує екстремізм ОУН і виступи комуністів.

Коли тиск польського уряду ставав нестерпним, відповідна реакція українського населення дедалі більше починала виходити за межі легальних, мирних форм обстоювання власних інтересів і прав, набираючи характеру революційного, а подекуди — і екстремістського[9, c. 135-136].

З року в рік міцнів робітничий рух: якщо 1922 р. в Західній Україні відбулося лише 59 страйків, то 1934— 1939 pp. — 1118. З весни 1930 р. посилилися виступи селян. За даними польської офіційної статистики, на території Волинського, Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств відбулося понад 3 тис. антидержавних політичних виступів, з яких 160 селянських заворушень супроводжувалися сутичками з місцевими властями і поліцією. Відповіддю польського уряду була кампанія пацифікації («умиротворення») — придушення виступів за допомогою поліції та військ. Під час екзекуцій селян примушували вигукувати: «Хай живе маршал Пілсудський!» або співати: «Єще Польська не згінела». Жорстоким репресіям було піддано жителів 800 сіл, 1739 осіб було заарештовано[2, c. 412].

5. Програмні засади та політична діяльність ОУН

Послідовна асиміляторська політика польських властей, фактична відсутність єдності українських політичних сил штовхали частину української молоді до застосування більш радикальних форм боротьби. У січні 1929 р. у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). її лідером став Є. Коновалець, а основним ідеологом довгий час був Д. Донцов, який обстоював український інтегральний націоналізм.

Напередодні Другої світової війни ця організація налічувала у своїх лавах 20 тис. осіб. Вдаючись до тактики саботажу та терору щодо влади, ОУН намагалася стимулювати в українському суспільстві стан «постійного революційного бродіння», «підтримати і розвинути постійний дух протесту проти властей». На це і були спрямовані на початку 30-х років сотні актів саботажу, десятки експропріацій державних фондів, понад 60 замахів та вбивств, організованих членами ОУН (найвідоміша акція — вбивство 1934 р. польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, на якого ОУН поклала відповідальність за пацифікацію).

Отже, незважаючи на постійні коливання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах стратегічна мета (асиміляція українців) фактично не змінювалася. Під тиском внутрішніх і зовнішніх обставин модифікаціям та видозмінам піддавалася лише тактична лінія, що суттєво впливало на темпи, засоби і методи досягнення поставленої мети.

Відповіддю населення західноукраїнських земель на асиміляторський державний курс стала активна протидія, що виявилася в різних формах та широкому спектрі засобів боротьби за свої права. Найвпливовішими чинниками, які забезпечили українському народові збереження національних ознак, були легальні партії, українське представництво в польському сеймі — легітимні (законні) центри захисту інтересів народу; кооперативний рух — знаряддя самоврядування та економічного самозахисту; таємний Український університет та НТШ — осередки збереження і розвитку української культури, формування нової генерації національної еліти; греко-католицька церква — духовний посередник між владою і українським народом; робітничий та селянський рух, що були не тільки виявами невдоволення широких народних мас, а й демонстрацією потенціальних можливостей протидії антинародній політиці; ОУН — чинник, який дестабілізовував внутрішню ситуацію в Польській державі та підтримував у народі революційні настрої, готовність до боротьби за національну незалежність[13, c. 203-205].


Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Даниленко,. - К.: Каравела, 2007. - 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. - Донецьк: БАО, 2005. - 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. - К.: Кондор, 2005. - 265 с.

12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 274 с.

13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.

загрузка...
Top