Політична еліта

1. Роль політичної еліти в суспільстві.

2. Національні інтереси в Україні сьогодні.

3. Типи виборчих систем в світовій практиці.

Список використаної літератури.

1. Роль політичної еліти в суспільстві

Політична еліта відіграє надзвичайно важливу роль у досягненні політичного успіху і соціально позитивної спрямованості політичних процесів. Це зумовлено насамперед тим, що вона уособлює найважливіші сутнісні риси політики: владу, авторитет, вплив, керівництво, представництво і відображення суспільно-політичних інтересів. З точки зору суспільного управління, "будь-яке суспільство може бути поділене на два основних стани — більшість, якою керують, і меншість, що керує, відносини між ними є стрижнем усієї політичної історії". Отже, сенс політичної еліти як феномена суспільного життя полягає у здійсненні авторитетного керівництва у сфері політики. Авторитетною ж, як правило, є влада, сприйнята тими людьми, на яких вона поширюється. Добровільно підкоряючись авторитетним політичним елітам, які адекватно відображають інтереси громадян, останні легітимізують політичну владу, сприяючи її ефективності, а відтак — стабільності суспільно-політичного розвитку, досягненню спільного блага.

Прагнучи всебічно розглянути теоретичні проблеми, пов'язані з політичною елітою, насамперед необхідно з'ясувати етимологію терміна й сутність цього поняття. У перекладі з французької слово "еліта" означає "краще", "відбірне", "вибране" і засвідчує володіння певними яскраво вираженими рисами тих чи інших їх політичних носіїв. Що ж стосується політологічного осмислення даного поняття, то воно похідне від об'єктивної необхідності існування самої політичної еліти. Численні науково-теоретичні дослідження, а також суспільно-політична практика доводять, що потреба у політичній еліті — закономірність розвитку цивілізації. її існування зумовлене дією таких головних чинників, як психологічна і соціальна нерівність людей, їх неоднакові природні здібності, можливості і бажання брати участь у політиці; висока суспільна значущість управлінської діяльності й необхідність професіоналізму задля її ефективності й конкурентоспроможності; наявність широких можливостей використання управлінської діяльності для отримання різноманітних привілеїв; практичні можливості здійснення контролю за суспільством або певною його частиною; політична пасивність широких мас, головні життєві інтереси яких, як правило, лежать поза сферою політики.

Політична еліта — це досить самостійна, найвища, відносно привілейована частина суспільства, наділена непересічними психологічними соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Політична еліта внутрішньо диференційована. Це правляча еліта, яка безпосередньо володіє державною владою, і опозиційна (контреліта). Головною метою першої є утримання влади. Контреліта зорієнтована на відвоювання її у панівної еліти, найчастіше з метою не привласнення влади, а реалізації певної політичної доктрини, концепції, програми. Розрізняють також відкриту еліту, що рекрутується із суспільства, й закриту, самовідновлювану з власного середовища. Еліта поділяється на вищу, яка безпосередньо впливає на прийняття загальнозначущих для всього суспільства рішень, і середню (службовці, менеджери, вчені, інженери, інтелектуали). До політичної еліти, що безпосередньо бере участь у процесі прийняття політичних рішень, належить адміністративна еліта, до якої входять службовці-управлінці.

Отже, елітарна природа здійснення управління суспільними процесами є незаперечним фактом, доведеним історично. Спроби ліквідації еліти в суспільстві, створення замкнених систем рекрутування політичного керівництва призводять до корпоративізму (за типом радянської номенклатурної системи). Для демократичної держави важливе значення має не намагання підпорядкувати еліту суспільству (що можливо лише до певної міри з допомогою громадського самоврядування), а утвердження конкретного формування результативної, корисної для суспільства політичної еліти через забезпечення її демократичного соціального представництва і своєчасного якісного оновлення.

У сучасній Україні, за визначенням В. Полохала, "за умов первісного нагромадження капіталу вузьким колом осіб, часто тісно пов'язаних із колами старої партійної номенклатури, образ "влади" у суспільній свідомості поєднується не зі словом "еліта", а зі словом "мафія". Отже, в Україні можна говорити не про еліту, а про так звану "псевдоеліту" — явище, "притаманне тоталітарним і неототалітарним політичним системам". Основною ознакою нинішньої провідної верстви можна вважати "волю до панування й амбівалентну природу духовної влади" натомість витвореній в уяві Д. Донцова еліті, якій властиві "жертовність в ім'я ідеї" й "особлива духова енергія". Що ж стосується контреліти, то для неї характерні невиразність інтересів і слабкість політичної волі. Найбільш конструктивна (нечисленна) її частина прагне (без значного успіху в населення) протиставити себе панівній еліті й зосереджує зусилля на створенні нових громадсько-політичних об'єднань і незалежних політичних інституцій.


2. Національні інтереси в Україні сьогодні

Базовою вимогою у здійсненні зовнішньої політики України є якнайповніше і якнайефективніше забезпечення національних інтересів країни.

Національні інтереси України у сфері міжнародних відносин становлять три основні групи:

стратегічні та геополітичні інтереси, пов'язані з забезпеченням національної безпеки України та захистом її політичної незалежності;

економічні інтереси, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство;

регіональні, субрегіональні, локальні інтереси, пов'язані із забезпеченням різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку України.

З метою забезпечення національних інтересів України її зовнішня політика постійно спрямовується на виконання таких найголовніших завдань:

Утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави.

Забезпечення стабільності міжнародного становища України.

Збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів.

Включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу.

Захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів з зарубіжними українцями і вихідцями з України, подання їм допомоги згідно з міжнародним правом.

Поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Загалом національні інтереси України у внутрішнь-отполітичному вимірі та в системі міжнародних відносин становлять едине ціле. Базові національні інтереси України в процесі державної самоідентифікації визначають такі пріоритети і стратегічні цілі зовнішньої політики:

• формування безпечного міжнародного середовища, підтримка міжнародного миру та безпеки;

• захист і підтримка українських громадян та їхніх інтересів за кордоном;

• забезпечення гідного місця України у глобальному поділі праці, безпечне та ефективне входження української економіки у світову економічну систему, зокрема у форматі Світової організації торгівлі;

• вступ до ЄС;

• приєднання України до європейської та євроатлантичної систем безпеки;

• зосередження зусиль над визначенням напрямів двостороннього співробітництва щодо розширення активної взаємодії з країнами — членами Європейського Союзу, Росією, США, та країнами — регіональними лідерами;

• розвиток українсько-російського співробітництва на основі прагматизму та відкритості, взаємовигідної кооперації та співпраці як підвалини забезпечення національної та регіональної безпеки;

• перегляд цілей, формату та механізмів діяльності СНД з метою його максимального використання для забезпечення національних інтересів України;

• визначення доцільності ступеня та механізму участі України в регіональних утвореннях, виходячи з цілей і пріоритетів її зовнішньої політики.

Розвиток і зміцнення державної ідентичності України залежить від здобутків українського суспільства у різних сферах життя, що стане потужним мотиваційним і об'єднуючим фактором для різних верств населення.


3. Типи виборчих систем в світовій практиці

За порядком визначення результатів виборів розрізняють виборчу систему:

1. мажоритарна;

2. пропорційна;

3. змішана.

Найпростішою і найпоширенішою є мажоритарна виборча система. За такої системи переможцем на виборах вважається той кандидат, який набрав більшість голосів (звідси походить і назва). Ця більшість може бути абсолютною або відносною, залежно від чого розрізняють мажоритарні системи абсолютної і відносної більшості.

За мажоритарної системи абсолютної більшості переможцем вважається той кандидат, який набрав не менше, ніж 50 відсотків плюс один голос усіх голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. У тому разі, коли жоден кандидат не набирає абсолютної більшості голосів, проводиться другий тур виборів, у якому беруть участь лише ті два кандидати, що зібрали у першому турі найбільшу кількість голосів. У другому турі переможцем вважається той кандидат, який набрав відносну більшість голосів, тобто більше, ніж його суперник.

За мажоритарної системи відносної більшості перемагає той кандидат, який отримав більше голосів, ніж решта кандидатів, кожен окремо.

За мажоритарною системою вибори можуть проводитись як в одномандатних, так і в багатомандатних виборчих округах. При одномандатних округах територія країни поділяється на таку кількість виборчих округів, що збігається з числом членів парламенту, яких обирають. Від кожного округу обирається по одному депутату, який отримав на виборах більшість голосів.

У багатьох країнах Європи застосовується пропорційна виборча система, за якої місця в парламенті отримуються партіями або виборчими блоками пропорційно кількості поданих за них голосів. За цієї виборчої системи виборці голосують за політичні партії чи виборчі блоки і меншою мірою орієнтуються на конкретну особистість.

Пропорційна система має декілька варіантів голосування. Одного разу виборець обирає партію чи виборчий блок, які попередньо визначають список своїх кандидатів, іншого - не тільки партію чи виборчий блок, а й зазначає, кого саме із запропонованих ними кандидатів він обирає (преференційний принцип).

За пропорційної системи вибори проводяться або в одному загальнодержавному окрузі, або в багатомандатних округах. Найчастіше це багатомандатні округи, що територіально збігаються з адміністративним поділом. У цьому разі кількість мандатів від кожного виборчого округу визначається залежно від співвідношення кількості населення округу до загальної кількості населення або виборців країни.

Після того як виборці виразили свою волю, а голоси підраховані, визначається виборний метр, або виборча квота - найменше число голосів, яке необхідне для обрання одного депутата. Квота може визначатися як для кожного округу окремо, так і для всієї країни в цілому. Застосовуються різні способи визначення виборчого метра (квоти).

Найпростіший спосіб полягає в тому, що квота визначається діленням загальної кількості поданих у даному окрузі голосів на кількість мандатів, які розподіляються. Розподіл мандатів між партіями проводиться діленням отриманих ними голосів на квоту. Скільки разів квота вкладається в кількість отриманих партією голосів, стільки мандатів вона отримує.

Пропорційна виборча система сприяє становленню багатопартійності. Вона поширена у країнах з давніми парламентськими традиціями, високим рівнем політичної культури населення - Австрії, Бельгії, Данії, Італії, Люксембурзі, Норвегії, Швеції та ін.

Поширеною є також змішана виборча система, яка поєднує елементи мажоритарної і пропорційної систем: одна частина парламенту обирається за мажоритарною системою, а друга частина - за пропорційною. При голосуванні виборець отримує два бюлетені, одним з яких він голосує за особу, а другим - за партію. Характерним прикладом змішаної виборчої системи є виборча система ФРН, де одна половина депутатів Бундестагу (нижньої палати парламенту) обирається за мажоритарною системою, а друга - за пропорційною згідно зі списками кандидатів, які пропонуються партіями.

У деяких країнах із двопалатним парламентом одна палата обирається за мажоритарною системою, а друга - за пропорційною. В такому разі мажоритарна система найчастіше застосовується для формування тієї палати парламенту, яка складається з представників адміністративно-територіальних одиниць, а друга палата обирається за пропорційною системою.

Кожна з охарактеризованих виборчих систем має свої переваги й недоліки. Так, мажоритарна виборча система досить проста і зрозуміла виборцям. Вона надає можливість обирати не тільки представників тих чи інших партій, а й конкретні особистості. Однак якщо на виборах немає значного переважання якого-небудь кандидата чи партії, то втрачається до половини й більше голосів виборців, а переможцем може стати той, за кого проголосувала меншість. До недоліків цієї системи належить і її нерезультативність: переможець рідко коли виявляється в першому турі, а тому вибори часто проводяться у два тури, що спричиняє додаткові значні матеріальні витрати.

Мажоритарна виборча система вигідна лише великим партіям. Система відносної більшості сприяє представництву в парламенті небагатьох найвпливовіших партій. Це означає сталість парламентської більшості та її впливу на уряд. Склалась вона передусім у країнах з усталеною двопартійною системою - США, Великобританії. Проте вона усуває від парламентської діяльності менш впливові партії, не сприяє їх розвиткові, представництву на державному рівні всієї багатоманітності соціальних інтересів.

Зазначений недолік усуває пропорційна виборча система, за якої місця в парламенті розподіляються відповідно до кількості отриманих партіями чи виборчими блоками голосів. Ця система сприяє багатопартійності. Але її застосування породжує інший недолік: представництво в парламенті багатьох, у тому числі нечисленних за складом і невпливових, партій, коли важко визначається стійка парламентська більшість, постає проблема формування уряду й забезпечення стабільності його діяльності.

З метою уникнення представництва в парламенті багатьох дрібних політичних партій і забезпечення стабільності діяльності парламенту та уряду в країнах з пропорційною та змішаною виборчими системами встановлюється загороджувальний бар'єр - мінімальна частка голосів виборців, яку партія має отримати для представництва в парламенті. Здебільшого цей мінімум складає 5 відсотків голосів виборців, хоча є відхилення від цієї цифри як в один, так і в інший бік: від 1 відсотка в Ізраїлі до 10 відсотків у Туреччині. Переваги пропорційного представництва найповніше виявляються у великих багатомандатних виборчих округах. Ідеальним варіантом вважається той, коли вся країна виступає єдиним виборчим округом.

Виборча система відіграє надзвичайно велику роль у політичному житті суспільства. Вона справляє значний вплив на формування партійної системи, парламенту, уряду, його стабільність, політичну стабільність у суспільстві в цілому. Існує певна залежність між типами наявних у країні виборчої і партійної систем. Обидві системи перебувають у тісному зв'язку з прийнятою в країні формою державного правління.

Виборча система може послаблювати, або, навпаки, посилювати недоліки, потенційно притаманні тій чи іншій формі правління. Аналізуючи чотири можливих варіанти поєднання двох основних форм державного правління (президентської і парламентарної) та двох основних типів виборчих систем (мажоритарної і пропорційної), американський політолог М. Уоллерстайн зазначає, що найоптимальнішими варіантами є поєднання президентської форми правління з мажоритарною виборчою системою відносної більшості, а парламентарної форми правління - з пропорційною виборчою системою.

Поєднання президентської форми правління з пропорційною виборчою системою є найменш вдалим. У цьому разі існує досить значна небезпека політичного тупика й паралічу демократичних інститутів, тому що партія, яку представляє президент, найчастіше отримує відносно невелику кількість депутатських мандатів. А це означає, що президент може не мати підтримки парламенту. Отже, президент не може управляти без підтримки парламенту, а останній не несе відповідальності за діяльність уряду й тому не зобов'язаний його підтримувати. У цьому полягає причина постійного конфлікту між президентом і парламентом, який стає особливо гострим тоді, коли президент і парламентська більшість представляють не просто різні, а протилежні за своїми позиціями політичні сили


Список використаної літератури

1. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. - 2-є вид., перероб. і доп.. - К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. - 287 с.

2. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - К.: ВД "Ін Юре", 2006. - 519 с.

3. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний словник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. - К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. - 311 с.

4. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. - Суми: Університетська книга, 2001. - 405 с.

5. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. - К.: Либідь, 2002. – 573 с.

загрузка...
Top