Політична думка Середньовіччя

Вступ.

1. Теологічні тлумачення політичних інститутів і процесів.

2. Раціоналістичні концепції політичної думки.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Політична думка Середньовіччя пронизана піклуванням про пошук основ стійкого порядку, поміркованих форм правління, вимогам законопослухання. В Середньовіччя влада осмислюється як здійснення божого промислу. Покірність державній владі - одна з основних вимог християнської моралі. В основі вимог лежить заповідь Христа в лояльності і покірності владі: «Віддайте кесарю (царю) кесареве (цареве), а Богу Богове». Раннєхристиянські апологети (Афіногор, Тертулліан та ін.) закликали християн покоритися державній владі. В Арабському Сході, Середній Азії, Закавказзі та інших регіонах різні вчення виправдували іслам і закликали населення покорятися владі, бо влада це воля Аллаха. В Х-ХІ стст. в працях відомих філософів Середньої Азії відображались політичні ідеї і концепції про державу і державний устрій.

В XII -XIII ст. по всій Європі прокотилась хвиля єретичних рухів, що серйозно похитнули віру у святість і непорушність феодальних устоїв. Різка критика феодального ладу і його ідеології єретиками потребувала нового ідеологічного обґрунтування феодалізму. Один з визначних ідеологів католицизму домініканський монах Фома Аквінський (1226-1274 pp.) прагнув обґрунтувати непохитність феодалізму, виступав за активне вторгнення церкви в філософію і науки, проти двох істин, що давало певний простір пошуку земної істини, нижчої у порівнянні з істиною небесною, що осягається відвертістю і вірою, але не залежною від неї, а іноді і навіть приходить в суперечність з нею.


1. Теологічні тлумачення політичних інститутів і процесів

Особливість уявлень про політичну думку доби феодалізму полягала в богословському трактуванні їх. Але водночас навіть видатні теологи тієї епохи часто посилалися на Арістотеля, роблячи свої узагальнення щодо розвитку сучасного їм політичного життя.

В епоху середньовіччя людська сутність із політичної була зведена до релігійної. Християнство перетворило гнучкі ідеали античних філософів на легкозасвоювані догмати. Релігійні догми одночасно стали і політичними аксіомами. їх суть досить чітко визначив А. Августин, який писав, що весь рід людський, життя якого від Адама до кінця цього віку є, так би мовити, життям однієї людини, визначається божими законами, ... а керують ті, котрі піклуються, як чоловік — жінкою, батьки — дітьми, пани — рабами. Підкоряються ті, про кого дбають, як жінки — чоловікам, діти — батькам, раби — панам.

Найяскравіше це виявляється у засновників християнської політичної теорії — Аврелія Августина (354—430) і Фоми Аквінського (1226—1274). Августин, на відміну від Платона й Арістотеля, побудував свою концепцію "кращого життя" (щастя від Бога) на можливостях і здібностях людини, реалістичному гуманізмові: людина не зневажає іншу людину через її вади, вона ненавидить вади, зате любить людину.

У християнському політичному вченні Ф. Аквінського держава розглядається як певна частина універсального порядку, творцем і правителем якої є Бог. Мета держави — збереження порядку та громадського спокою. Згідно з Аквінатом, влада має божий характер. Ідеальною формою управління він вважав змішану: монарх уособлює єдність, аристократія — належні їй заслуги, а народ, який залучається до управління, є гарантом соціальної злагоди. Дії монарха обмежені законами. З волею народу слід рахуватися.

І Августин, і Аквінат намагалися обґрунтувати верховенство церкви над світською владою.

З часом релігійна концепція політики втрачає панівне становище. Християнству не вдалося утримати її як світський придаток до релігії.

У суспільному житті відбулися серйозні зміни. На арену політичного життя вийшли нові сили[10, c. 85-86].

Період Реформації (16—17 ст.) в більшій частині Західної Європи характеризувався зародженням нових економічних відносин, активними політичними рухами низів і бурхливими сплесками в духовному житті. Особливо це виявилося в діяльності римсько-католицької церкви й ставленні до неї світської влади в більшості європейських країн, які прагнули незалежності від Риму й установлення своєї державної релігії. Найяскравіший приклад — протестанська Реформація в Німеччині. Це й повстання нижчих дворян під керівництвом фон Зікінгена в 1523 р., й Велика селянська війна 1525 р., й т. ін. Усі вони були спрямовані проти римсько-католицької церкви й увійшли в історію з такими реформаторами, як М. Лютер і Т. Мюнцер.

М. Лютер виступав проти претензій католицького духовенства на контроль віри й совісті на правах посередника між людьми та Богом. Була висунута вимога ліквідації відособленого стану священиків, усієї їх надзвичайно дорогої ієрархії. Підупав авторитет папських декретів і постано'в, рішень соборів. Єдиним авторитетом залишалося Святе писання.

Т. Мюнцер також виступав проти офіційної церкви. Його проповіді й організаторські здібності, що розкрилися в селянській війні, були пов'язані з боротьбою проти панівної церковної та владної еліти. Він стверджував, що тільки трудовий народ, "ремісники і плугатарі", здатні розуміти мету Бога, адже їхні інтереси цілком збігаються. На думку Мюнцера, майбутній лад можливий лише як результат боротьби народних мас проти поневолювачів. Ліквідацію феодалів і передачу всіх матеріальних благ до рук трудящих шляхом зрівняльного розподілу він вважав початком "майнової спільноти".

В Англії Реформація, започаткована згори, набула дещо іншої спрямованості. Починаючи з 1534 p., тобто з уведенням "Акта про верховенство" й утворенням англіканської церкви, пориваються зв'язки з Ватиканом, закриваються монастирі, а їх землі конфіскуються, приймається англіканський символ віри з 39 статей, у яких відкидались основні догмати католицької церкви. Англіканська церква стала прикладом компромісного варіанта протестантизму, компромісу між землевласниками-аристократами й великою буржуазією, досягнутого внаслідок тривалої боротьби англійської королівської влади проти політичних та економічних зазіхань папського двору. Причина компромісу досить проста: як одні, так і інші вбачали в релігії засіб впливу на свідомість людей, щоб зробити їх слухняними наказам господарів, яких поставив над ними промисел Божий[8, c. 109-111].

В історичному розвитку набуття політичною думкою форми теорії не означало, що вона стала наукою. Для цього необхідний своєрідний "поріг науковості".

У політиці "поріг науковості" виявився незрівнянно вищим, ніж у механіці чи астрономії. Й справа тут не тільки в більшій складності об'єктів дослідження. Сам суб'єкт пізнання не відокремлений від процесів, які він вивчає й учасником яких він є. Мабуть, саме тому науковість політики формується значно пізніше, ніж у точних науках. І хоча в політиці розвивалися нові ідеї й теоретичні принципи, політична думка довго не могла виконати головну для наукового методу пізнавальну операцію — "відокремити" від себе об'єкт свого пізнання.

Аналіз сутності політичних процесів, що є головним завданням науки, систематично підмінявся роздумами про те, якими вони повинні бути, а політична теорія в цілому зали-шалася в полоні споглядальних уявлень про "природу людини". Оскільки потреби людей характеризувалися при цьому як щось постійне (а такою бачилася й сама природа), то політика й у теоріях 17—18 ст. трактувалася здебільшого надісторично, як сукупність незмінних відносин, однакових для всіх часів і народів[11, c. 136].

2. Раціоналістичні концепції політичної думки

Політична наука, започаткована ще в епоху античності, активно відроджується наприкінці середньовіччя. Це пов'язано з іменем одного з видатних засновників політичної науки італійця Н. Макіавеллі (1469—1527). Саме в його працях "Міркування з приводу першої декади Тита Лівія" та "Володар" дістає дальший розвиток політична наука.

Н. Макіавеллі одним із перших зробив значний крок уперед у визначенні предмета політичної науки, її методу й певною мірою — законів. На його думку, основним предметом політичної науки є держава і влада. "Володар" — це дослідження про владу: її завоювання, утримання, розширення і втрату.

Пориваючи з релігією, Н. Макіавеллі обґрунтовує політику як дослідницьку науку. При цьому відкидається схоластичне середньовічне вчення про державу і право. Спираючись на аналіз історичної практики, він робить висновок, що стрижнем політичної поведінки людини є не християнська мораль, а вигода й сила. "Доля, — зазначав Н. Макіавеллі, — завжди на тому боці, де краща армія". Звідси й теза про те, що в політиці треба апелювати не до моралі, а до сили — "мета виправдовує засоби". Завдання політичної науки полягає в тому, щоб пояснити справжній стан речей, виходячи з фактичного матеріалу та історичного досвіду, на основі пізнання реальної дійсності виводити політичні принципи й відповідно до них творити політичну історію. У теорії Н. Макіавеллі держава означає політичну історію. У теорії Н. Макіавеллі держава означає політичний стан суспільства: ставлення панівної верстви до підлеглих, існування певним чином організованої політичної влади, юстиції, створення відповідних законів тощо. Багатоманітність конкретно-історичних форм держави й політичної влади Н. Макіавеллі виводить насамперед із боротьби певних сил суспільства, переважно знаті й народу.

Важливо, що в ході аналізу політичних форм звертається увага на різноманітні чинники, які впливають на становлення й зміну цих форм — економічні, військові, територіальні, географічні, демографічні, етнічні тощо. Політичні погляди Н. Макіавеллі — це реалістичний аналіз людських стосунків, що ґрунтується на досягнутому рівні знань про суспільство[7, c. 109-111].

Нікколо Макіавеллі (1469—1527)

• Італійський державний діяч та політичний мислитель, фундатор сучасної політичної теорії; започаткував виділення науки про політику в окрему галузь. Основні творі "Володар", "Історія Флоренції", "Міркування з приводу першої декади Тита Лівія"

• У центр світобачення поставив людину, яка у своїй діяльності керується власними інтересами

• Людський егоїзм вимагав створення держави як вищої сили, здатної регулювати поведінку індивідів

• Державу розглядав як політичний стан суспільства (state), що характеризується певними відносинами між владою і підданими. Цей стан постійно змінюється і залежить від співвідношення сил, що борються за владу

• Схарактеризував тенденції зміни форм влади: монархія вироджується у тиранію, аристократія — в олігархію, демократія — в анархію, анархія — в монархію. Найкраща форма влади — змішана, де різні суспільні сили врівноважують одна одну

• Розумів політику як боротьбу за досягнення та здійснення влади. Влада повинна належати тому, хто зумів перемогти в процесі вільного змагання

• Змалював правителя, який не звертав уваги на закони моралі у боротьбі за владу. Це стало причиною уявлення про те, що Макіавеллі начебто відстоював принцип "мета виправдовує засоби" (феномен т. з. "макіавеллізму")

• Вважав, що держава — вищий виявив людського духу, а служіння їй — мета і зміст щастя людини

Вагомий доробок у розвитку науки про політику належить відомим англійським мислителям Томасу Гоббсу (1588—1679) і Джону Локку (1632-1704).

Т. Гоббс, виправдовуючи реставрацію монархії після смерті Кромвеля, доводив, що монархія — одна з найкращих форм влади. Водночас він відкидав теорію божественного походження королівської влади. У праці "Левіафан" Т. Гоббс описує хаос природного, додержавного існування людей. Це було суспільство, де йшла "війна всіх проти всіх".

Однак, за Т. Гоббсом, люди, як розумні істоти, усвідомили своє безнадійне існування і знайшли вихід із цього становища — суспільний договір. Вони погодилися передати всі свої природні права монархові й підкоритися законам. Єдина функція монарха полягала в тому, щоб оберігати закони[5, c. 127-129].

На відміну від Т. Гоббса, Дж. Локк у "Другому трактаті про державу" дає філософське обґрунтування "славної революції" й установлення обмеженої монархії. Його ще називають засновником лібералізму. Дж. Локк уперше чітко розрізнив такі поняття, як "особа", "суспільство", "держава", причому особу він поставив вище за суспільство й державу. За Локком, людина від народження має природні, невідчужувані права "на життя, свободу і власність". Приватна власність — не абсолютна цінність, а засіб побудови вільного суспільства. Володіння власністю впливає на формування індивідуальності.

Томас Гоббс (1588- 1679)

• Англійський філософ

• Політична доктрина викладена у працях "Філософські основи ВЧЄ7ШЯ про громадянина" (1642), "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та світської" (1651) та ін. Вона включає такі ідеї:

• У природному стані, де люди були рівні, йшла війна всіх проти всіх

• Перехід від природного стану до держави відбувається через укладення "суспільного договору"

• Державу називав "Левіафаном" — штучним утворенням, сконструйованим людьми. Угоди, за допомогою яких створений Левіафан, виконують роль Божого веління

• Уклавши договір, індивіди переходять у громадянський стан, втрачаючи попередні права, в тому числі право змінювати форму влади

• Держава гарантує підданим свободу, яка дозволяє робити все, що не заборонене правом

• Коли суверен не забезпечує підданим безпеки, вони використовують "право самозахисту"

Джон Локк (1632-1704)

• Англійський філософ і політик, фундатор лібералізму

• Основні політичні погляди викладені в "Двох трактатах про правління" (1689-1690)

• Первинним видом людського єднання вважав "природний стан", в якому люди є вільними і рівними, керуються природним законом, встановленим Богом

• Однак потреба в регламентації відносин власності стала головною причиною формування суспільства

• Відмовившись від частини своїх природних прав, люди уклали між собою суспільний договір, утворивши громадянське, а згодом — і політичне суспільство (державу)

• Держава виступає гарантом природних прав. Вона не може бути могутнішою за людей. Суверенітет залишається за народом

• Гарантія втілення свободи — рівний для всіх, обов'язковий і постійний закон

• Суспільство і держава — не одне й те саме. Тому руйнація держави не означає розпаду суспільства. Суспільство може створити іншу, досконалішу владу

• Необхідний розподіл повноважень між законодавчою та виконавчою владами, щоб запобігти зловживанням короля

• Доки не існує світового уряду, держави перебуватимуть у природному стані, а отже, війни будуть звичним явищем

• Засновник теорії невідчужених прав людини: права на життя, права на свободу, права на власність

• Обґрунтував концепцію про працю як серцевину реалізації невідчужених прав людини[3, c. 64-67].

Важливим у політичній доктрині Дж. Локка є трактування ним поняття рівності, яку він виводить із "природного стану речей", її підґрунтям є чесна конкуренція на основі взаємовизначення. Причому рівність не має нічого спільного з природною одноманітністю чи насильницьким зрівнюванням за здібностями. Йдеться про рівність можливостей і намагань. Суть її полягає в тому, що жоден з індивідів, хоч би якими бідними були його буття, інтелектуальні чи фізичні сили, не може бути виключеним із конкуренції, відсутнім від вільного обміну благами й послугами, інакше кажучи, існуючій нерівності має бути протиставлена "рівність без зрівнювання", рівність, яка допускає й стимулює природну несхожість людей.

Тому держава повинна створити можливості для реалізації природних відмінностей і нерівностей, що є найкращим із засобів усунення "неприродних привілеїв", тобто такого політичного становища, коли знатні й сильні мають виключне право на економічну та особисту незалежність. На думку Дж. Локка, держава мусить гарантувати три природжених права людини — на життя, свободу та власність. Саме вони становлять базу правового порядку й дають змогу укласти таке законодавство, яке цілком вивільнить людину, щоб вона могла "користуватися й розпоряджатися як завгодно своєю особою, своїми діями... й своєю власністю".

Усі три права взаємопов'язані. По-перше, головна мета об'єднання людей у державу й передавання себе під владу уряду — це збереження приватної власності. Основою останньої є праця, і якщо її мета — "чесне досягнення індивідуального благополуччя й користі", то праця є визначальною формою людської життєдіяльності. Нарешті, за Дж. Локком, "свобода існує там, де кожний член суспільства визначається власником своєї особистості".

Утвердження цих законів дає змогу уникнути економічного й політичного рабства, яке було до цього й виявлялося в поневоленні індивіда, насильницькому присвоєнні іншими його виробничих і духовних сил та здібностей. Крім цього, в розумній державі жодна людина не повинна бути поневоленою васалом або прислужницею держави. Це стосується також віри, переконань. Власна переконаність — це перша власність і перша свобода, яка має бути гарантована державою кожному індивідові. Дж. Локк доводив, що віра проектує себе в цілях, цілі реалізуються в праці, а праця втілюється у власності[4, c. 81-83].

Великий внесок у розроблення політологічної думки зробили представники французької школи Шарль Монтеск'є (1689—1755) і Жан-Жак Руссо (1712—1778). Це також своєрідне осмислення, віддзеркалення того політичного життя, яким позначене тогочасне французьке суспільство.

У праці "Про дух законів", розглядаючи закони, юридичні й політичні системи різних країн, ПІ. Монтеск'є дійшов висновку, що будь-які закони, навіть ті, що здаються випадковими, виникають не за волею Бога й не за бажанням людини. Вони мають розумну підставу. Причина їх — в навколишньому середовищі (політичний режим, релігія, ідеологія, клімат, населення тощо) або у зв'язку з іншими законами. Закони в найширшому розумінні є необхідними зв'язками, що випливають із природи речей.

Тому не випадково розроблення проблем сукупності чинників, які зумовлюють "дух законів" або "образ управління", поставило ПІ. Монтеск'є в ряд видатних засновників політичної науки.

По-перше, він розглядав державу як структуру, певну реальну цілісність, необхідним виявом і результатом внутрішньої єдності якої є законодавство. Відтак обґрунтовується поняття соціальної системи й соціальної структури. Більш того, розглядаючи цілісність, взаємодію, сукупність зв'язків, він робить висновок, що соціальні факти об'єктивно зв'язані. А це давало змогу створювати політичну науку й розглядати суспільство так, як фізичне тіло.

По-друге, досягнення ПІ. Монтеск'є, який спирався на погляди своїх попередників, є його теорія поділу влади. Аналізуючи британську політичну систему, де був розвинутий цей механізм, він доводить, що політичною владою завжди зловживають. Тому верховенство права може бути забезпечене лише поділом влади на законодавчу та судову, щоб вони могли взаємно стримувати одна одну.

Особливістю французької політичної думки цього періоду є й зміна акцентів: вихідним елементом держави постає не індивід, а соціальні групи; при з'ясуванні характеру держави увага переноситься із закону як інтелектуального принципу дослідження ("природний закон", "право", "договір") на її історію; починають чітко вимальовуватися її економічні проблеми.

Свідченням таких нових підходів виступає політичне вчення Ж.-Ж. Руссо, в якому яскраво простежуються два основні положення.

По-перше, на відміну від інших теоретиків природного права, він розглядає асоціацію, що виникає шляхом укладання суспільного договору, як "моральне й сукупне тіло". Це своєрідна суспільна людина, яка дістає "свою єдність, спільну ідентичність, життя на волю" внаслідок відчуження цих прав членами-засновниками. Це "тіло" має свою волю, яку неможливо ототожнювати з волею окремого індивіда. Передаючи в спільне надбання свою особу, "кожний член стає невід'ємною частиною цілого".

Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755)

• Французький політичний мислитель, правознавець, письменник

• Головні праці: "Роздуми про принципи величі римлян та їх занепаду", "Про дух законів"

• На відміну від ідеолога лібералізму Дж. Локка, не ставить особистість над державою і не протиставляє прав громадян правам держави. Свобода — це право "робити все, що дозволено законом"

• Забезпечення політичних та громадянських свобод можливе тоді, коли в державі існують незалежні одна від одної гілки влади — законодавча, виконавча, судова (саме незалежність, а не розподіл функцій, стоїть на першому місці)

• Загроза свободам є й тоді, коли різні влади очолюють представники одного стану, тобто однієї партії

• Став одним із засновників теорії правової держави, базуючись на ідеях географічної школи: найбільший вплив на характер правової системи держави, на "дух її законів" має клімат, який визначає характер і вдачу народу

• На "дух законів" впливають також густота населення, економічний стан країни, віросповідання і, особливо, форма політичного правління

• Принцип правління визначається почуттям, яким керуються люди. Для республіки — це доброчесність, для монархії — честь, для деспотії — страх

• Ідеальна форма правління — аристократична монархія, оскільки демократія характеризується деспотизмом більшості

Жан- Жак Руссо (1712- 1778)

• Французький філософ, письменник

• Автор творів: "Про суспільний договір, або Принципи політичного права", "Розмірковування про походження та основи нерівності між людьми", "Судження про вічний мир"

• Розвиток цивілізації пов'язаний з виникненням і ростом суспільної нерівності (з регресом свободи)

• Щоб зберегти майно, було створено публічну владу. Це породило політичну нерівність

• Оскільки попередній суспільний договір був "приманкою багатих" для гноблення бідних, уявлення про договірне походження влади в Руссо пов'язане не так з минулим, як із майбутнім

• Перехід у стан свободи передбачає укладення справжнього суспільного договору, за яким суверенітет у державі повинен належати народові

• Суверенітет народу проявляється в здійсненні ним законодавчої влади

• Свобода полягає в тому, що громадяни перебувають під захистом законів і самі їх приймають

• Оскільки народ є єдиним сувереном, немає необхідності ділити владу на законодавчу і виконавчу

• Політична рівність громадян неможлива, поки існує майнова і соціальна нерівність

• Принципи рівності, свободи та народного суверенітету сповна можуть бути реалізовані лише в умовах республіканського ладу

Другим важливим положенням у вченні Ж.-Ж. Руссо є утвердження того, що створення "морального й сукупного тіла держави " стало водночас і трансформацією "природних індивідів у моральних громадян", їм притаманне володіння не тільки законними правами та обов'язками, а й відповідними поняттями та почуттями. Інакше кажучи, до тих, хто чинить опір загальній волі, все суспільство повинне вжити певних заходів[1, c. 94-97].

Ж.-Ж. Руссо вважав, що спочатку всі люди жили в природному стані й громадянського суспільства не існувало. Основою соціальної нерівності стала приватна власність, а це призвело до загибелі початкової рівності й появи громадянської нерівності. Такий підхід стимулював швидкий, але дуже суперечливий процес. Мислитель першим затаврував полярну відмінність між багатими, які не працюють, і бідними, які працюють, щоб жити. Цю протилежність він подає як результат історичного розвитку — переходу від дикості до цивілізації. Ж.-Ж. Руссо вказав на збільшення політичної залежності людини у зв'язку з розвитком майнової нерівності.

Основою будь-якої законної влади, за Ж.-Ж. Руссо, є згода людей, оформлена в суспільну домовленість: кожна людина погоджується коритися вищому керівництву загальної волі, а відтак і сама стає його учасником. Завдяки праву та згоді люди здобувають рівність.

Головне завдання законодавства Ж.-Ж. Руссо вбачав у тому, щоб забезпечити щастя і добробут усіх громадян, їхню свободу та рівність. При цьому малася на увазі формальна рівність перед законом, рівне право участі всіх у виробленні законів тощо. Вимагаючи скасування поділу на багатих і бідних, пропонуючи утопічну ідею про рівномірний розподіл приватної власності, Ж.-Ж. Руссо, одначе, не вимагав її ліквідації.

Короткий зміст вчення III. Монтеск'є та Ж.-Ж. Руссо подано вище[2, c. 39-40].


Висновки

Середні віки - період спаду в історії політичних і соціальних вчень в порівнянні з античністю. Переміщення центру ваги в суспільній свідомості від держави до церкви, прагнення значної частини суспільної свідомості до потойбічних, позаземних ідеалів, панування догматичного мислення, суворе орієнтування на тексти святого Письма і канони церкви - все це різко звужувало тематику і зміст політичних і соціальних доктрин. Та і в період Середньовіччя політико-правова ідеологія і вчення далекі від застою. Проблеми співвідносин церкви і держави, що вийшли на передній край, неминуче породжували суперечки про суть, мету і завдання держави, про її відмінність від церкви та ін., логічно це вело до формування і реалізації проблем державного суверенітету. Суперечки про співвідносний церкви та держави супроводжувались також виявленням відмінностей між власне політикою, політичними відносинами, правом як сферою державної діяльності і законами совісті, віри і моралі, звернутими у внутрішній світ людини. У радикальних теоріях Середньовіччя уже проголошувалась свобода совісті і невтручання церкви в справи держави. Та в Середньовіччі ще мало зроблено для розвитку ідей свободи і рівності людей, справедливості. Суспільства країн Західної Європи будувались як монархічно-церковні і станові ієрархії. Демократичні і революційні тенденції раннього християнства знайшли розвиток у ряді єретичних рухів середніх віків. Радикальні єресі обґрунтовували рівність людей перед законом і їх право брати участь в реалізації не тільки церковних, але й державних справ.


Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

3. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

4. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. - К.: Академія, 2003. - 303 с.

5. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

6. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. - К.: Довіра, 2004. - 599 с.

7. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. - 2-є вид., перероб. і доп.. - К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. - 287 с.

8. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - К.: ВД "Ін Юре", 2006. - 519 с.

9. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний словник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. - К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. - 311 с.

10. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. - Суми: Університетська книга, 2001. - 405 с.

11. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. - К.: Либідь, 2002. – 573 с.

загрузка...
Top