Політична боротьба як різновид конкуренції у процесі завоювання влади

Вступ.

1. Політичні відносини.

2. Політична боротьба.

3. Політична боротьба в сучасному українському суспільстві.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Однією з форм політичних відносин суб'єктів політики є політична боротьба.

Політична боротьба - форма політичних відносин між суб'єктами політики, спрямованих на досягнення міцних позицій у системі владарювання, впливу на владу шляхом реалізації своєї політичної волі.

В основі політичної боротьби лежать інтереси різних суб'єктів політики (соціальних спільнот, окремих осіб), прагнення втілити їх у життя. Об'єктом політичної боротьби є влада, процес владарювання, вся політична система суспільства.

1. Політичні відносини

Політичні відносини - це різноманітні, зумовлені соціально-економічним і культурним рівнем суспільства взаємозв'язки і взаємодії, що виникають між соціальними спільнотами й індивідами, створеними ними політичними інституціями й організаціями з питань втілення політичних інтересів і політичних потреб у сфері завоювання, формування і функціонування політичної влади [6, с. 161].

Сутність політичних відносин становить питання про політичну владу, використання її в інтересах кожної з соціальних груп, держави, суспільства в цілому.

Конкуренція в політиці (від лат. concurrentia - змагання, суперництво) - форма політичних відносин, що виражені у змаганні в процесі здійснення політичної діяльності між соціальними групами, окремими особами - політичними лідерами або індивідами, політичними партіями та іншими організаціями для досягнення поставленої мети [6, с. 169].

2. Політична боротьба

Однією з форм політичних відносин суб'єктів політики є політична боротьба.

Політична боротьба - форма політичних відносин між суб'єктами політики, спрямованих на досягнення міцних позицій у системі владарювання, впливу на владу шляхом реалізації своєї політичної волі.

В основі політичної боротьби лежать інтереси різних суб'єктів політики (соціальних спільнот, окремих осіб), прагнення втілити їх у життя. Об'єктом політичної боротьби є влада, процес владарювання, вся політична система суспільства [3, с. 96].

Політичні відносини у формі політичної боротьби мають і гостроту різної сили. Спокійніше здійснюються такі форми діяльності, як парламентська боротьба суперників, партійні взаємовідносини, а також відносини між партіями і громадськими організаціями, ідейна боротьба. До гострих форм політичної боротьби належать насильницькі методи вирішення політичної ситуації, збройна боротьба, громадянська війна та ін.

Залежно від рівня політичної культури суб'єкти використовують різні форми політичних відносин.

Народи, нації, соціальні групи, окремі індивіди у процесі політичних відносин об'єднуються в певні організаційні структури. Це дає їм змогу сформулювати свій інтерес і реалізувати його у своїй діяльності. Вступаючи у певні політичні відносини, організаційні структури забезпечують цілісність політичної системи суспільства. У цій системі політичні відносини виконують роль зв'язку. Ця роль розкривається у соціальних функціях політичних відносин як порівняно самостійного структурного елемента даної політичної системи. Визначальними серед них є такі.

Об'єднувальна функція. Політичні відносини забезпечують спрямованість волевиявлення суб'єктів політики. Спільна воля реалізується у політичній боротьбі, сутність якої розкривається у взаємодії різних політичних сил в ім'я досягнення певних політичних цілей. Спільні політичні цілі об'єднують політичні сили і відповідно формують, викликають до життя політичні відносини певної якості й необхідного рівня розвиненості. Отже, політичні відносини пов'язують владу, її носіїв (організаційні структури) і політичну культуру в єдину цілісну систему, а саме - політичну систему.

Координаційна функція. Політичні відносини виступають формою координації (горизонтальної та вертикальної побудови) політичної діяльності організацій, їхніх зусиль. Відносини по вертикалі забезпечують координацію дій державних, партійних, громадських органів, по горизонталі - зв'язки державних, партійних, громадських організацій. Без такої координації структура політичної системи розпадається. Саме координація діяльності різних органів і організацій з'єднує їх у цілісну систему, тобто політичну систему.

Функція соціально-політичного творення. Розвинені активні політичні відносини можуть виникати і функціонувати (тобто втілюватись у діяльності суб'єктів політики) лише за певного рівня розвитку політичної системи суспільства. Розвинена політична система розширює, поглиблює, наповнює прогресивним змістом усі політичні відносини, а отже, вона є активною. Застійний стан політичних відносин, відсутність якісних змін, звуження змісту, згортання, уповільнення активності або взагалі припинення їх ведуть до розпаду політичної системи, а згодом і до розвалу.

Політичні відносини, підтримуючи функціонування політичної системи, творять нове в самих суб'єктах політичного життя, наповнюють його змістом, оновлюють його організаційні структури. Звуження самотворення політичних відносин веде до застою, а іноді й до припинення функціонування політичної системи.

Діяльнісна функція. Політичні відносини, функціонуючи, забезпечують існування політичної системи у стані життєдіяльності. Розвиток політичних відносин, різноманітність їхніх форм є виразом активності політичної діяльності в суспільстві, впливу її на інші види діяльності, входження у світовий політичний порядок.

У процесі функціонування політичні відносини постійно розвиваються. Розвинені політичні відносини є результатом історичного цивілізаційного процесу. Якщо підійти до оцінки їх з позицій світового політичного порядку, то можна зробити такі висновки:

- політичні відносини в основі своїй є результатом відображення найбільшою мірою економічних і культурних відносин;

- той чи інший рівень політичних відносин є об'єктивним результатом загально-цивілізаційного руху. Найважливіші етапи західної історії - Ренесанс, Реформація, Просвітництво і Французька революція - суттєво позначилися на розвитку західної цивілізації і формуванні політичного процесу, наповнили демократичним змістом функціонування політичних відносин;

- розвинені політичні відносини здійснюються на широкій юридичній основі, яка відкриває простір демократії, розвитку інформаційно-комунікаційної революції. Результати останньої можуть бути використані лише за умов такої політичної системи, яка ефективно працює;

- розвиток політичних відносин передбачає подолання штучної ізоляції від світового співтовариства і активне входження в систему світових політичних відносин. Реформи в Україні неможливо відділити від глобальних змін у світі. Суть перетворення державно-бюрократичного соціалізму на демократичне суспільство передбачає поряд з перетвореннями всередині країни органічне входження її у систему політичних, економічних і духовних взаємовідносин світового співтовариства;

- політичні відносини мають історичну цінність. Вони є шляхом до цивілізованості; від соціально-диференційованого суспільства в минулому і сучасному до соціально інтегрованого у майбутньому.

Політичні відносини розвиваються через внутрішнє самотворення. Виникає запитання: що зумовлює розвиток типів і форм політичних відносин, тобто які чинники впливають на творення і функціонування політичних відносин? Назвемо основні з них:

1. Усвідомлення політичного інтересу як певної мети у здійсненні політичних відносин. Політичні інтереси виникають на ґрунті економічних інтересів, проте не зводяться до них.

Вони можуть набувати великого значення, коли політичний інтерес переважає над іншими, особливо в періоди революцій. Якщо політичний інтерес класу, соціальної групи, нації збігається з тенденцією суспільного розвитку, то він може реалізовуватися в активній діяльності широких мас — соціальних спільнот. У цьому разі політичний інтерес прогресивного класу перетворюється на загальнополітичний. А діяльність по втіленню його і є не що інше, як вираження політичних відносин. Отже, політичний інтерес об'єднує маси на основі активності політичних відносин між різними соціальними спільнотами і як такий відповідає потребам соціального прогресу.

2. Координація цілей і засобів досягнення їх, не допустимість розриву між ними. Така координація не є автоматичною. Необхідні для досягнення поставленої мети засоби можуть бути сформовані лише після того, як мине певний час. Засоби політичної дії сприяють упорядкуванню політичних відносин. Настанова на пошук простих засобів вирішення складних проблем політичних відносин характерна для політичного радикалізму.

3. Наявність міцної політичної влади як умова стійких владовідносин у суспільстві. Посилення або послаблення політичної влади насамперед впливає на зміцнення (розквіт) або розпад (застій, звуження, припинення) політичних відносин, пов'язаних у суспільстві з владовідносинами.

4. Правова регламентація політичних відносин. Упорядкованість політичних відносин визначається розвитком права, їх правовим забезпеченням. Право - це складний і розгалужений інструмент регулювання у суспільстві співвідношення політичних інтересів, зв'язків, широкої системи взаємовідносин особи або соціальної спільноти як суб'єкта політики з усією соціальною цілісністю. Право - гарант політично вільних відносин, умова свободи їх здійснення. Цей інструмент в умовах демократичної правової держави реалізується цілеспрямовано.

5. Політичні відносини активно розвиваються при забезпеченні розвитку економічних відносин і культури суб'єктів політики.

6. Розвиток демократичних засад у суспільстві. Політичні відносини в суспільстві є демократичними лише тоді, коли вони враховують інтереси різних соціальних спільнот. Оскільки політичні відносини за своєю сутністю покликані регулювати інтереси різних соціальних прошарків, то демократія виступає суттєвою умовою зрілих політичних відносин.

Політична система як система політичного владарювання покликана спрямовувати механізм політичних відносин на здійснення самоврядування народу на основі соціальної справедливості, гуманізму і демократії.

3. Політична боротьба в сучасному українському суспільстві

У будь-якій демократичній державі є політична еліта (її завжди складають керівний прошарок або керівна еліта - організована меншість і опозиційна контреліта, що домагається влади) і маси. Для демократичного суспільства чи не найголовнішою проблемою є формування найбільш результативної, корисної для мас і тією чи тією мірою підконтрольної їм керівної еліти. Це досягається пошуками та запровадженням таких демократичних інститутів, що забезпечують широке соціальне представництво керівного прошарку, його вчасне якісне оновлення, запобігання його олігархізації і разом з тим відчуження від мас та перетворення в замкнену панівну привілейовану касту.

В Україні, де була проголошена державна незалежність через кілька днів після невдалого військово-партійного путчу у колишньому СРСР у серпні 1991 року, стан вирішення цієї проблеми залишається майже таким самим, як і тоді, коли існувала монократична влада КПРС. Тому, скажімо, цілком природно, що тут і досі триває небачене за масштабами пограбування мас та насильство над ними цією організованою меншістю. Насильство у найпрямішому сенсі, тобто завдання колосальних матеріальних збитків та шкоди більшості людей, їхньому фізичному та моральному здоров’ю. Але якщо у сталінсько-брежнєвському варіанті політичної системи леґітимність насильства з боку еліти здійснювалась за допомогою ідеологічного міфа про «світле комуністичне майбутнє», то після 1991 р. для цього активно використовується (і тим самим дискредитується) ідея «розбудови незалежної демократичної держави» [6, с. 215].

Іншими словами, з огляду на перспективи демократичних перетворень та формування громадянського суспільства Україна сьогодні, поза сумнівом, - серед аутсайдерів посткомуністичного світу. Історична відстань у цьому контексті між нею і, приміром, Польщею, Чехією, Угорщиною та деякими іншими посткомуністичними країнами стрімко зростає і, можливо, становить вже не один десяток років. Одна з головних причин, яка обумовлює вектор трансформації політичної влади в Україні, що її можна визначати як посткомуністичну номенклатурну і водночас як неототалітарну, є надзвичайна невиразність (порівняно з названими країнами) інтересів та слабкість політичної волі суб’єктів соціальної дії [6, с. 216].

Адже зрозуміло, що суспільство спроможне забезпечувати широке соціальне представництво у керівній еліті (водночас і контреліті), тобто представляти різні соціальні верстви, їхні інтереси і сподівання лише за умови розвинутої соціальної стратифікації. В ідеалі провідне місце у цій еліті має посідати чисельний так званий середній клас (чи «середні верстви»), наявність якого і є, як показує досвід розвинутих країн, найголовнішим чинником еволюційного соціально-економічного розвитку та політичної стабільності у суспільстві. Що ж з огляду на сказане являє собою українське суспільство?

Його соціальна структура - це своєрідна аморфна маса, по-перше, без чітких соціальних страт і соціальної самоідентифікації. А це означає, що у більшості населення ще не пробуджені, не сформовані власні конкретні, більш-менш усвідомлені соціальні інтереси і соціальний статус. По-друге, в умовах різкого погіршення життєвого рівня швидко зростає люмпенізований прошарок, тим часом як «середній клас» є малочисельним.

Водночас відбувається подальша марґіналізація значної частини населення України, надто ж молоді. Невиразність соціальних інтересів і громадянської свідомості зумовлює небачену аберацію у етичних орієнтирах, притаманних насамперед марґінальним верствам населення. Нечіткість і рухливість меж між правдою і брехнею, злочинністю і законослухняністю тощо - складові цих орієнтирів. Переважно марґінальна самосвідомість орієнтується у перспективі на соціальну і політичну нестабільність, екстремістські дії у повсякденному соціально-політичному житті [6, с. 219].

У цілому ж для українського суспільства характерною є передовсім глибока соціальна дезінтеґрація. Цим пояснюється слабкість інтересів, а отже, і соціальної волі тих нечисельних верств, які зацікавлені в економічній та політичній модернізації. Невиявленість соціальних інтересів, нездійсненність соціальної самоідентифікації, а також культурної ідентичності у сучасному українському суспільстві - все це стримувало і надалі стримує формування передумов для переходу до громадянського суспільства, а отже, для створення демократичної системи рекрутування (добору) керівної еліти.

Більшість населення неспроможна протягом відносно короткого періоду подолати стереотипи тоталітарної свідомості, комунітарний спосіб життя, не готова сприйняти альтернативні цінності, а саме - цінності громадянського суспільства.

Передусім це пов’язано з соціально-генетичною спадщиною та генофондом, які залишилися Україні після краху комуністичного режиму в колишньому СРСР та після його розпаду. Політоцид та соціоцид (не тільки голодомор 1933 року, внаслідок якого було винищено майже все селянство - основу українського народу, а й взагалі повне знищення природних соціальних угруповань, які виникали історично), численні жертви Другої світової війни, фізична ліквідація сталінським режимом найкращих представників української нації, Чорнобиль - все це не має аналогів в історії (хіба що Кампучія за часів Пол-Пота) і спричинило катастрофічні наслідки для українського суспільства, призвело до його соціально-культурної і політичної деґенерації та дезінтеґрації, до коматозного стану його політичної волі, в якому воно перебуває і нині [6, с. 224].

Тому політично самостійною Україна стала цілком несамостійно, сказати б, внаслідок щасливого випадку, пов’язаного з невдалим путчем ортодоксальної частини номенклатури колишнього СРСР у серпні 1991 року, а не в результаті внутрішніх політичних процесів - національно-визвольних змагань чи демократичних домагань української політичної контреліти, яка почала формуватися лише у 1988-1991 роках. І це цілком природно, бо Україна була найбільш «законослухняною» у політичному просторі колишнього СРСР, а комуністична номенклатура мала чи не найглибше коріння і чи не найсприятливіші умови для збереження своєї влади на терені України. Самостійність, соціальний та політичний карт-бланш отримала у 1991 р. насамперед колишня номенклатура, а не дискриміновані нею численні соціальні суб’єкти політичного життя.

Отож у спадщину Україна (вже як «незалежна») отримала також і колишню комуністично-тоталітарну номенклатуру, якій після серпня 1991 року досить легко (за рахунок своєрідного політичного бартеру) вдалося рекрутувати до своїх лав більшість конформістських лідерів колишньої контреліти, з метою нової леґітимації вчасно змінити гасла і адаптуватися до нових історичних умов.

Аналіз політичної поведінки керівної еліти в Україні дає підстави стверджувати: в період занепаду комуністично-тоталітарного режиму і його трансформації значна частина усіх прошарків номенклатурної бюрократії, щоб зберегти реальну владу та реальну власність, здатна змінювати свою політичну ментальність, йти на соціальні та політичні компроміси. Панівній еліті часто-густо вдається домогтися підтримки з боку й інших численних соціальних груп, які ще не усвідомили власних реальних інтересів і не набули необхідного політичного досвіду. Така «консолідація» підтримується необхідним мінімальним рівнем співпраці керівної бюрократії зі своїми опонентами з табору опозиційної контреліти [6, с. 227].

Нинішній посткомуністичний «ринок влади» в Україні почав формуватися відразу після поразки путчу в серпні 1991 року. Особливістю його стало те, що колишня комуністична керівна еліта, відтіснивши найнепоступливіших та найодіозніших своїх представників, свідомо прочинила двері закритого раніше «ринку влади» для більшості схильних до конформізму поміркованих демократів - лідерів різних політичних об’єднань. Адже поразка КПРС поставила перед українською номенклатурою дилему: «Оновитися або вмерти».

Сила інтересів керівної верстви, з одного боку, та слабкість інтересів інших соціальних верств, з другого, виявилися в тому, що протягом кількох місяців кінця 1991 року - початку 1992 року «партії влади» вдалося поглинути більшу частину колишньої опозиції, допустивши її частково до «ринку влади». Цим вона досягла головного: провела чітку демаркаційну лінію між більшістю, яка пасивно очікувала змін на краще, і тими, хто ще недавно претендував виступити від імені цієї більшості, - контрелітою [6, с. 228].

Свідчення тому - моральні й політичні метаморфози, що сталися з багатьма опозиційними до КПУ політичними лідерами, які сформувалися у 1988–1991 роках й азартно та безоглядно пішли до політичного ринку. Обеззброївши і розколовши опозицію, номенклатура значно зміцнила себе, бо в обмін на дрібні символічні поступки і посади здобула додаткову, тепер уже «націонал-демократичну» леґітимність. Інакше кажучи, відбулася своєрідна дифузія влади - паразитичної колишньої комуністичної еліти та, по суті, конформістської контреліти, що й унеможливило здійснення реальних політичних та ринкових реформ у 1992–1995 рр. А місце, що його посідала у політичному процесі до серпня 1991 року колишня опозиційна контреліта, залишилося до цього часу практично вакантним [6, с. 228].

Починаючи з серпня 1991 року, керівній еліті вдалося не лише поглинути колишню опозицію. Еліта домоглася співпраці з демократично орієнтованими інтелектуалами, які не брали активної участі у бурхливому політичному житті у 1989-1991 рр. Саме задля цього були створені різні інституції (наприклад, т.зв. Державна дума України та її колеґії).

Таким чином, «партія влади» набула, по-перше, леґітимності в очах представників тієї частини української інтеліґенції, яка ухилялась останні два-три роки перед забороною КПУ від співпраці з її керівництвом. По-друге, інтелектуально послабила сили своїх нечисельних політичних опонентів. А, по-третє, Державна дума, а також інші, створені після її ліквідації, аналогічні інституції стали своєрідним «резервом кадрів» для різних державних посад, з допомогою яких закріплюється залежність інтелектуалів, інтеліґенції взагалі від можновладців. Керівна еліта відчуває гостру потребу в інтелектуалах-ідеологах та інтелектуалах-клерках, здатних створювати та поширювати ідеологічні та політичні міфи, заличковувати справжню реальність, знаходити нові форми узаконення своєї влади [6, с. 231].

Однак, зрозуміло, об’єктивно стара «нова» посткомуністична номенклатура не могла і не може бути зацікавлена у появі справжніх демократичних інститутів, які стимулювали б демократичний поступ суспільства, збуджували і формували його політичну волю, забезпечували б який-небудь помітний громадський контроль над політичними ухвалами, сприяли пробудженню соціально-політичної активності «низів». Адже у цьому разі це загрожувало б її панівному статусові, можливості розподіляти та перерозподіляти власність. Водночас низький інтелектуальний та культурний рівень усіх ешелонів нинішньої української посткомуністичної номенклатури, брак адекватних до вимог часу професійності і компетентності швидко зменшує її потенціал для соціального і політичного маневрування та леґітимації, поглиблює відчуження нинішньої політичної влади від більшості населення, соціальне невдоволення якого поступово зростає і з часом може вилитись у масові соціальні протести. Таким чином, підтримка статус-кво посткомуністичної номенклатури в Україні звичними «мирними», апробованими у посткомуністичний період методами стає дедалі складнішою справою. Виникають об’єктивні передумови для застосування у перспективі примусу та насильства з її боку щодо більшості населення, посилюється вірогідність перманентної та довготривалої соціально-політичної нестабільності, притаманної сучасним неототалітарним та авторитарним посткомуністичним режимам.

Отже, сьогодні вже є очевидним, що політичні зміни у колишніх комуністичних країнах мають якісно різний характер, різну суспільну спрямованість, різну систему соціальних та політичних координат. Відтак певну схожість між цими країнами ми радше відшукаємо у їхньому недавньому історичному минулому і, можливо, у декларованих ними цінностях та загальновживаних гаслах, ніж у їхньому реальному сьогоденні і зовсім, що найвірогідніше, не зможемо віднайти подібностей у їхньому навіть близькому майбутньому.

Висновки

Політичні відносини у формі політичної боротьби мають і гостроту різної сили. Спокійніше здійснюються такі форми діяльності, як парламентська боротьба суперників, партійні взаємовідносини, а також відносини між партіями і громадськими організаціями, ідейна боротьба. До гострих форм політичної боротьби належать насильницькі методи вирішення політичної ситуації, збройна боротьба, громадянська війна та ін.

Конкуренція в політиці (від лат. concurrentia - змагання, суперництво) - форма політичних відносин, що виражені у змаганні в процесі здійснення політичної діяльності між соціальними групами, окремими особами - політичними лідерами або індивідами, політичними партіями та іншими організаціями для досягнення поставленої мети.

Список використаних джерел

1. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289, с.

2. Обушний М. І.Політологія : Довідник. - К. : Довіра, 2004. - 599 с.

3. Політологія. - К. : Центр учбової літератури, 2007. - 303 с.

4. Політологія: Академічний курс: Підручник. - К. : ВД "Ін Юре", 2006. - 519 с.

5. Політологія: Навчальний посібник. - К.: Фирма "ИНКОС" : Центр учбової літератури, 2007. - 287, с.

6. Політологія: Підручник / За ред. О .В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. - Вид. 2-ге, перероб., доповн. - К. : Академія, 2003. - 526, с.

загрузка...
Top