Передумови створення НАТО

Вступ.

1. Утворення НАТО, основний зміст Північноатлантичного договору.

2. Цілі та структура організації.

3. Стратегічна концепція НАТО.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

4 квітня 1949 р. у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Північноатлантичного пакту, Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО)

У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій західного типу та домінування закону. Головну частину Статуту складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у Північній Америці, в Алжирі, проти островів Атлантичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або літака, що належить одній з договірних сторін, воєнна допомога не надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колективно, таких заходів, які буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної сили. Кожна сторона є вільною сама вирішувати, чи буде її допомога військовою. Найвище керівництво мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що його підписали.


1. Утворення НАТО, основний зміст Північноатлантичного договору

Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбувався процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені радянсько-англійський договір про взаємодопомогу та дружбу 1942 p. та радянсько-французький договір про взаємодопомогу та дружбу 1944 p. Вони передбачали співробітництво як під час війни, так І у повоєнний період та були, звичайно, спрямовані проти Німеччині. Ініціатором створення нової системи воєнних союзів виступила Великобританія.

Історія створення НАТО безпосередньо пов’язана з тими подіями, що відбувалися в світі після другої світової війни. Але спробуємо виявити корені НАТО ще глибше. Три рази з часу Французької революції за останні двісті років Європа змогла мирним шляхом змінити основи своєї безпеки. Сьогодні континент знову стоїть на порозі таких змін. Перша постнаполеонівська архітектура європейської безпеки була розроблена на Венському конгресі у 1815 році, що стримувала загрозу великомасштабної європейської війни на протязі 99 років. Молоді США залишились збоку, хоча за сорок років приймали участь у двох війнах з Англією.

У другий раз архітектура європейської безпеки була дещо змінена у Версалі в 1919 році. Центральну роль в цьому процесі відігравав президент Вудро Вільсон, але США поспішили відійти від участі в будь-яких структурах, створених за їх же допомогою. Цей крок сприяв послабленню Америки і призвів до трагічного відновлення загальної війни двадцять років потому. Коли у 1945 році знову настав час перегляду засад європейської безпеки, великі держави спочатку збудували систему, засновану на принципах, проголошених на Ялтинській і Потсдамській конференціях і у Статуті ООН. Але вже у 1947 році, зрозумівши, що вона не здатна стримати радянську експансію, лідери західних країн створили більш ефективну структуру колективної безпеки для мирного часу, в основу

якої були покладені “доктрина Трумена”, “план Маршала”, НАТО, атлантичне партнерство і лідуюча роль Америки.

Ця система відображала головні цілі американської політики в Європі у післявоєнний період. Але в епоху після закінчення “холодної війни” перед Сполученими Штатами в їх європейській політиці поряд із старими постали і нові завдання. На цей раз США повинні були взяти на себе ініціативу європейського архітектора, з тим щоб охопити всі країни континенту і таким чином стабілізувати Європу в цілому. Сюди повинні були входити власно західні країни, країни колишнього соцтабору в Центральній Європі і саме головне Росія і колишні радянські республіки.

Отже в період між 1945-1949 роками між державами Західної Європи та їхніми союзниками в Північній Америці постала нагальна проблема повоєнної відбудови економіки[2, c. 134-136].

22 січня 1948 року Ернест Бевін (міністр закордонних справ Великобританії), виступаючи в Палаті громад британського парламенту, запропонував в тій чи іншій формі союз Західних країн.

Ця ідея була підтримана європейською громадою, і підписавши в березні 1948 року Брюссельський договір, п’ять держав Західної Європи, а саме: Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Сполучене Королівство і Франція цим самим засвідчили своє рішуче прагнення створити ефективну і мобільну систему оборони і зміцнити та поглибити взаємні контакти таким чином, щоб бути спроможними протидіяти ідеологічній і політичній загрозі з Півночі.

Відтак 27-28 вересня 1948 року міністри закордонних справ держав-учасниць Брюссельського договору заснували Організацію оборони Західного Союзу.

Потім відбулися переговори між США і Канадою про створення єдиного Північного Альянсу, заснованого на гарантіях безпеки та взаємних зобов’язаннях між Європою та Північною Америкою. І вже 10 грудня 1948 року представники держав-учасниць Брюссельського договору США і Канади розпочали у Вашингтоні переговори про укладання Північноатлантичного договору. Держави-члени Брюссельського договору запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію взяти участь у цьому процесі. Наслідком цих переговорів стало підписання 4 квітня 1949 року Вашингтонського договору, що започаткував спільну систему безпеки, засновану на партнерстві цих країн. Мелодії, що звучали в залі, де проходила процедура створення НАТО, були американськими, і нагадували всім, хто тепер буде “замовляти музику”, визначати воєнну доктрину блоку, політику країн, що входять до нього.12 березня 1952 року першим генеральним секретарем НАТО було обрано лорда Ісмея з Великобританії.

4 квітня 1949 p., після тривалих переговорів, у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО).

У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій західного типу та домінування закону відповідно до Статуту ООН.

Головну частину Статуту складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у Північній Америці, в Алжирі, проти островів Атлантичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або

літака, що належить одній з договірних сторін, воєнна допомога надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колективно, таких заходів, які буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної сили. Кожна сторона є вільною сама вирішувати, чи буде її допомога військовою. Найвище керівництво мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що його підписали. Найвищій орган керівництва - Рада НАТО.

Відомою також є 5-та стаття, яка говорить про спільну оборону із можливим використанням ядерної зброї (відома під назвою “ядерна парасолька США”).

Первісними засновниками-членами НАТО були:

  • 2 північно-американські країни) США, Канада,
  • 3 країни Західної Європи) Франція, Італія та Великобританія,
  • 3 країни Бенілюксу) Бельгія, Нідерланди, Люксембург,
  • 3 країни Північної Європи) Норвегія, Ісландія та Данія,
  • 1 країна Південної Європи) Португалія.

У 1952 p. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 p. -ФРН, у 1982 p.- Іспанія[7, c. 149-152].

СРСР рішуче виступив проти створення НАТО. У той же час на протязі 1947 -1948 pp. він укладає серію договорів про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу з країнами Центральної та Східної Європи, що входили до радянської зони впливу.

Відтак 27-28 вересня 1948 року міністри закордонних справ держав-учасниць Брюссельського договору заснували Організацію оборони Західного Союзу.

Потім відбулися переговори між США і Канадою про створення єдиного Північного Альянсу, заснованого на гарантіях безпеки та взаємних зобов'язаннях між Європою та Північною Америкою. І вже 10 грудня 1948 року представники держав-учасниць Брюссельського договору США і Канади розпочали у Вашингтоні переговори про укладання Північноатлантичного договору. Держави-члени Брюссельського договору запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію взяти участь у цьому процесі. Наслідком цих переговорів стало підписання 4 квітня 1949 року Вашингтонського договору, що започаткував спільну систему безпеки, засновану на партнерстві цих країн. 12 березня 1952 року першим генеральним секретарем НАТО було обрано лорда Ісмея з Великобританії. У 1952 році до договору приєдналася Греція і Туреччина. ФРН вступила до Альянсу у 1955 році, Іспанія у 1982 році, Чеська Республіка, Угорщина, Польща - у 1999. Найбільше розширення відбулося 2004 році, до НАТО приєдналися відразу сім країн - Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія. На даний момент членами цієї організації є 26 держав Європи та Північної Америки.

НАТО було створено як союз незалежних держав об'єднаних загальною зацікавленістю у збереженні миру та захисті своєї свободи на засадах політичної солідарності, забезпечення адекватної оборони з метою утримання і у випадку необхідності відведення будь-якої форми розв'язання проти них агресії. Створений у відповідністю із статтею 51 Статуту ООН, яка підтверджувала невід'ємне право держав на індивідуальну або колективну оборону, Північноатлантичний Союз є співтовариством вільних держав, єдиних у своїй рішучості зберегти власну безпеку, на засаді надання один одному взаємних гарантій, та забезпечення стабільних відносин з іншими державами[4, c. 213-215].


2. Цілі та структура організації

Організація Північноатлантичного договору є міжурядовою організацією, в рамках якої країни-члени зберігають повний суверенітет і незалежність. Ця організація являє собою форум, на якому вони проводять спільні консультації з будь-яких проблем та приймають рішення з політичних та воєнних питань що стосуються їх безпеки.

Першочерговим завданням НАТО є захист свободи та безпеки її членів політичними та воєнними засобами у відповідності зі Статутом ООН. Спираючись на загальнодемократичні цінності, права людини та дотримання законності, з моменту створення Північноатлантичний Союз проводить діяльність, спрямовану на встановлення справедливого та міцного миру в Європі. Ця центральна мета залишається незмінною. НАТО також являє собою трансатлантична ланка, що пов'язує безпеку США з безпекою Європи. В цій організації знаходять своє практичне втілення дійсні колективні зусилля її членів на підтримку їх загальних інтересів.

Основоположним принципом діяльності Північноатлантичного Союзу є вірність прийнятим на себе загальним зобов'язанням та співробітництво суверенних держав, яке базується на неподільності безпеки її членів. Не позбавляючи держав-членів їх прав та обов'язків по прийняттю на себе суверенної відповідальності у сфері оборони, НАТО дозволяє їм спільно вирішувати життєво важливі завдання у сфері національної безпеки.

До засобів за допомогою яких Північноатлантичний Союз проводить свою політику в галузі безпеки відноситься підтримка військового потенціалу, достатнього для попередження війни та забезпечення ефективної оборони існування спільного потенціалу попередження криз, які зачіпають безпеку її членів, а також активна співпраця з іншими країнами по вирішенню проблем європейської безпеки на основі співробітництва, включаючи заходи по досягненню подальшого прогресу у сфері контролю над озброєннями та роззброєння. Для досягнення своєї головної мети Північноатлантичний Союз виконує наступні основні завдання у сфері безпеки: забезпечення необхідної основи для затвердження в Європі умов стабільної безпеки, спираючись при цьому на розвиток демократичних інститутів та прихильність мирному вирішенню спірних питань. Прагнення до створення умов, в яких жодна країна не могла б залякувати або змушувати будь-яку з європейських країн або встановлювати свою гегемонію за допомогою використання сили чи загрози її використання.

Основи механізму співробітництва країн-членів:

1) Північноатлантична Рада, яка володіє реальною політичною владою та правом прийняття рішень; до неї входять постійні представники всіх країн-членів, які проводять спільні засідання не менше одного разу на тиждень. Рада також збирається і на більш високому рівні. Рада надає великого значення інформуванню суспільності та випускає заяви і комюніке, яке пояснює їй, а також урядам країн, що не є членами Альянсу, політику і рішення Північноатлантичної Ради. Рада є єдиним органом Союзу, повноваження якої визначає Північноатлантичний Союз. У відповідності з ним саме Раді доручено сформувати допоміжні органи. За весь період діяльності Ради нею були створені комітети і групи планування з метою покращання роботи Ради або прийняттю на себе відповідальності у таких конкретних сферах, як планування оборони, ядерне планування та воєнне. Кожен з урядів країн-членів Північноатлантичного Союзу представляє у Раді постійний представник у ранзі посла. Кожна країна, що представлена на засіданнях Ради або в будь-яких з підлеглих йому комітетів, повністю зберігає незалежність та несе відповідальність за свої рішення.

2) Комітет військового планування (КВП) - займається вирішенням більшості воєнних питань і проблем, які стосуються планування колективної оборони. В цьому комітеті представлені всі країни-члени Північноатлантичного Союзу, крім Франції. КВП дає вказівки військовому керівництву НАТО та у межах своєї відповідальності виконує ті ж функції, має ті ж повноваження, що і Рада в питаннях, які входять в його компетенцію.

3)Група ядерного планування (ГЯП) - є основним форумом для проведення консультацій з усіх питань, що стосуються ролі ядерних сил, у здійсненні політики НАТО у сфері оборони і безпеки. У роботі групи приймають участь всі країни-члени, крім Франції. Ісландія присутня на засіданнях ГЯП в якості спостерігача.

4) На посаду генерального секретаря НАТО країни-члени висувають високопоставлених державних діячів міжнародного масштабу. Одночасно він висувається на посаду голови Північноатлантичної Ради, КВП, ГЯП та інших основних комітетів. Генеральний секретар НАТО також виступає в якості головного представника цієї організації, як у відносинах із зовнішнім світом, так і в сфері розвитку зв'язків і налагодженні контактів з урядами країн-членів. В теперішній час посаду генерального секретаря НАТО посідає колишній міністр іноземних справ Іспанії Хав'єр Солана.

5)Міжнародний секретаріат - комплектується із персоналу країн-членів, обслуговує Раду, а також підлеглі йому комітети та робочі групи і на постійній основі займається широким колом питань, які стосуються діяльності НАТО.

6)Військовий комітет відповідає за розробку рекомендацій політичному керівництву НАТО, що стосуються заходів по забезпеченню спільної оборони зони дій НАТО і за підготовкою спільних директив з воєнних питань, які призначені головнокомандуючим стратегічним командуванням НАТО. Військовий комітет є вищим керівним військовим органом Північноатлантичного Союзу, який проводить свою роботу під політичним керівництвом Північноатлантичної Ради та КВП або, якщо справа стосується ядерної зброї - під керівництвом ГЯП.

7) Політичний контроль та управління Об'єднаної військової структури здійснюється на вищому рівні. Роль об'єднаної воєнної структури складається у створенні організаційної основи для захисту території країн-членів від будь-якої загрози їх безпеці або стабільності. До цієї структури входить система головних військових командувань та командувань у складі ОВС НАТО, зона дій яких охоплює весь Північноатлантичний регіон. Вона складає основу організації спільних установ збройних сил та співробітництва в таких галузях як системи зв'язку та інформації, протиповітряної оборони, матеріально-технічного забезпечення збройних сил та стандартизація або оперативна сумісність методик та технічних заходів. Роль об'єднаних збройних сил Північноатлантичного Союзу зводиться до гарантії безпеки та територіальної єдності країни-члена, внесенню свого вкладу у збереження стабільності та рівноваги сил у Європі, а також у попередженню криз і в решті забезпеченню захисту стратегічно важливого регіону, який охоплює договір НАТО.

8) Міжнародний військовий штаб забезпечує роботу Військового комітету НАТО. Крім того існує ряд інших військових управлінь, які здійснюють нагляд за конкретними аспектами діяльності Військового комітету.

9) Військово-політичний координаційний комітет програми "Партнерство заради миру" - є головним робочим органом програми "Партнерство заради миру" та проводить свої засідання у різному складі, включаючи засідання за участю окремих партнерів та всіх країн-учасниць.

Штаб-квартира НАТО знаходиться в Брюсселі, і є політичним штабом НАТО. В ній розміщуються постійні представництва та національні делегації, Генеральний секретар, співробітники Міжнародного секретаріату, національні воєнні представники, Голова Військового комітету та Міжнародний військовий штаб, а також низка створених Альянсом установ.

Північноатлантичний Союз втілює в себе трансатлантичне партнерство між європейськими членами НАТО і Сполученими Штатами Америки і Канадою, спрямоване на укріплення миру і стабільності у всій Європі. Цілі партнерства між європейськими і північноамериканськими членами союзу є, перш за все, політичними, з опорою на спільне планування оборони, військове співробітництво і на співробітництво і консультації в економічній, науковій, екологічній та інших відповідних сферах.

Рішення в НАТО приймаються на основі консенсусу, після переговорів і консультацій між країнами-членами. НАТО, як багатонаціональна міжурядова асоціація вільних і незалежних держав, не має функцію наднаціональних повноважень або формування політики поза залежністю від її членів. Тому рішення прийняті НАТО - це рішення, які приймаються всіма її країнами-членами[8, c. 167-169].


3. Стратегічна концепція НАТО

На Вашингтонському самміті в квітні 1999 року Держави - члени НАТО ухвалили стратегію реагування Альянсу на виклики і можливості ХХІ століття, яка вказуватиме шлях майбутнього політичного і військового розвитку.

Оновлена Стратегічна концепція забезпечує загальні напрями розробки детальних політичних та військових планів. В ній описані мета і завдання Альянсу і розглядаються його стратегічні перспективи у світлі змін у стратегічному середовищі та загрозах і ризиках для безпеки. У Концепції визначається підхід Альянсу до безпеки у ХХІ столітті, підтверджується важливість збереження трансатлантичного зв'язку та забезпечення необхідної військової потуги. В ній вивчається роль інших важливих елементів широкого підходу Альянсу до стабільності та безпеки, зокрема, власне Європейської системи безпеки й оборони; запобігання конфліктам і врегулювання криз; партнерства, співробітництва і діалогу; розширення Альянсу; контролю за озброєннями, роззброєнням і непоширенням зброї масового знищення. У Концепції також викладені директиви збройним силам Альянсу що ґрунтуються на принципах стратегії НАТО та характерних рисах, притаманних збройним силам Альянсу. До них включені розділи з питань місій і структури збройних сил Альянсу, а також характеристики звичайних та ядерних сил.

Концепція 1999 року підтверджує, що головною і непохитною метою Альянсу є збереження свободи і безпеки його членів політичними і військовими засобами. Вона підтверджує відданість Альянсу демократичним цінностям, правам людини, верховенству права і його прагнення забезпечити не тільки спільну оборону, але й мир і стабільність в євро-атлантичному регіоні в цілому.

Стратегія також визначає головні завдання Альянсу в галузі безпеки, як в плані колективної оборони, яка завжди була у фокусі його уваги, так і в плані нової діяльності з врегулювання криз та партнерства, якою Альянс займається заради посилення безпеки і стабільності в євро - атлантичному регіоні.

Стратегічна концепція включає такі елементи:

Збереження трансатлантичного зв'язку. У Стратегічній концепції наголошується на неподільності безпеки Європи і Північної Америки, а відтак на міцному й динамічному партнерстві між Європою та Америкою.

Збереження ефективної обороноздатності. Стратегія потребує такого рівня обороноздатності, який забезпечив би ефективність за усіх можливих обставин, від стримування і колективної оборони до операцій з реагування на кризові ситуації. У Стратегічні концепції також вміщуються специфічні директиви щодо необхідних потужностей.

Розвиток власне Європейської системи безпеки і оборони в межах Альянсу. В Стратегічній концепції підтверджується, що власне Європейська система безпеки і оборони продовжуватиме розвиватись в межах Альянсу.

У Концепції підтверджується, що цей процес надасть усім європейським членам Альянсу можливість робити більш спільний і ефективний внесок; він підсилить трансатлантичне партнерство і надасть можливість європейським членам Альянсу діяти самостійно, якщо цього потребуватимуть питання готовності Альянсу, ситуація в кожному конкретному випадку і консенсус, а також використовувати ресурси і можливості НАТО для операцій під проводом Європейського Союзу, до яких НАТО не залучено у військовому плані. При цьому європейські члени Альянсу, за бажанням, можуть брати в них широкомасштабну участь.

Запобігання конфліктам і врегулювання криз. Концепція надає Альянсу важливу роль у запобіганні конфліктам і врегулюванні криз, оскільки операції з реагування на кризові ситуації, подібні до ситуацій у Боснії та у Косові, скоріш за все залишатимуться ключовим аспектом внеску, який Альянс робить у мир і безпеку в євро - атлантичному регіоні.

Партнерство, співпраця і діалог. У Концепції підкреслюється рішуче бажання Альянсу продовжувати традиційну політику партнерства, співпраці та діалогу з усіма демократичними країнами євро - атлантичного регіону в ім'я збереження миру, розвитку демократії, процвітання та прогресу. В ній зазначено, що цей підхід спрямований на посилення безпеки усіх без винятку і він дає змогу подолати розбіжності, що можуть викликати конфлікт. У Концепції також описані Головні інструменти цієї політики - Рада євро - атлантичного партнерства, Партнерство заради миру, особливі відносини з Росією та Україною і Середземноморський діалог..

Розширення. У Концепції підтверджена відкритість Альянсу для вступу нових членів відповідно до статті 10 Вашингтонського договору і знову наголошено на тому, що НАТО припускає запрошення нових членів до вступу протягом наступних років.

Контроль за озброєннями, роззброєння і непоширення зброї масового знищення (ЗМЗ). В Стратегічній концепції визначається політика Альянсу в галузі підтримки контролю за озброєннями, роззброєння і непоширенням ЗМЗ. У ній підкреслені наміри Альянсу підтримувати цей аспект підходу до безпеки у гармонійному зв'язку з його підходом до оборони; а також підтверджується, що НАТО намагатиметься зміцнювати безпеку і стабільність, утримуючи якомога низький рівень сил, який дає змогу виконувати усі можливі місії[7, c. 208-211].

Впровадження ініціативи Партнерства заради миру (ПЗМ) у 1994 р. додало нового виміру відносинам між НАТО та країнами-партнерами, який уможливлює практичну співпрацю між військовими, що розвивається відповідно до різних інтересів та можливостей країн-учасниць. Програма спрямована на вдосконалення можливостей та потужності у миротворчій діяльності через спільне планування, підготовку, навчання, а відтак через досягнення взаємодії сумісності підрозділів країн-партнерів з відповідними силами країн - членів НАТО. Вона також має на меті сприяти прозорості у національному оборонному плануванні та бюджетному процесі, а також демократичному контролі над збройними силами.

Партнерство заради миру є важливою ініціативою, яку НАТО запропонувала на січневому 1994 року Брюссельському самміті Північноатлантичної ради. Метою Партнерства є посилення стабільності та безпеки по всій Європі. Програма ПЗМ зосереджена на співпраці в оборонній галузі, але виходить за рамки діалогу та співробітництва і спрямована на досягнення реального партнерства. Вона допомагає посилити стабільність, зменшити загрозу миру та розбудувати зміцнені стосунки безпеки на основі практичної співпраці та відданості демократичним принципам, на яких ґрунтується Альянс. Відповідно до Рамкового документа ПЗМ, НАТО зобов'язується проводити консультації з будь-яким з активних партнерів, якщо цей партнер вважає, що існує безпосередня загроза його територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці.

Рамковий документ включає конкретні зобов'язання, які має взяти на себе кожен учасник з метою співпраці з НАТО для досягнення цілей програми в цілому:сприяти гласності у національному оборонному плануванні та бюджетному процесі;

забезпечити демократичний контроль над збройними силами;

підтримувати готовність та військовий потенціал, необхідні для участі в операціях під егідою ООН та/або ОБСЄ;

розвивати відносини військового співробітництва з НАТО з метою спільного планування, підготовки та навчань, спрямованих на посилення можливостей учасників ПЗМ здійснювати місії в таких галузях, як підтримка миру, пошукові та рятувальні роботи, гуманітарні операції та інші місії, щодо яких може бути досягнута домовленість;

підготувати, в довгостроковій перспективі, підрозділи, здатні більш ефективно співпрацювати з силами НАТО.

У середині 1996 р. Альянс вирішив вдосконалити роль Партнерства, користуючись його динамікою та успіхом. Весною 1997 р. міністри закордонних справ та оборони країн - членів Альянсу прийняли рішення про широкий спектр заходів, спрямованих на вдосконалення, які додали ПЗМ нової якості і значно підсилили її у політичній, військовій, організаційній галузях та у сфері безпеки.

Вдосконалення ПЗМ є невід'ємною частиною зовнішньої адаптації Альянсу. Поряд з особливими стосунками, які розвиваються між НАТО та Росією і НАТО та Україною, воно допомагає створити умови для нової, вдосконаленої системи безпеки в Європі.

Вдосконалена співпраця в межах ПЗМ включає широкий спектр можливостей як у військовій, так і в інших галузях, пов'язаних з обороною, але тих, що не стосуються суто військових аспектів: питання протиповітряної оборони; управління повітряним простором; планування на випадок надзвичайних ситуацій, зокрема готовність до катастроф; концептуальні, планові та оперативні аспекти миротворчої діяльності; консультації, управління, контроль (зокрема, системи зв'язку та інформації); матеріально-технічне забезпечення; врегулювання кризових ситуацій; оборонне планування та бюджет; оборонна політика та стратегія; демократичний контроль над збройними силами та оборонними структурами; радіоелектронна протидія; мовне навчання; медична служба; метеорологічне забезпечення сил НАТО / партнерів; військова географія; військова інфраструктура; військові навчання та пов'язані з ними навчальні заходи; військова освіта: підготовка та доктрина; пересування та транспортування; навігаційні та ідентифікаційні системи, аспекти сумісності, процедури та термінологія; невійськові навчання та пов'язані з ними навчальні заходи; оперативні, матеріально-технічні та адміністративні аспекти стандартизації; планування, організація та управління національною науково-технічною діяльністю; планування, організація та управління національними програмами оборонних закупівель, міжнародна співпраця в галузі озброєнь[5, c. 346-349].


Висновки

5-6 грудня 1995 року документ “Дослідження про розширення НАТО” було схвалено на черговому Брюссельському саміті як “документ практичної дії”. У тому ж 1995 році НАТО прийняло ще одне важливе рішення: про розширення “номенклатури” своїх партнерів. Через ПЗМ та Радою Північно-Атлантичного співробітництва НАТО співпрацювало з країнами Європи та колишнього СРСР. У 1995 році була запропонована Ініціатива Середньоземноморського діалогу. Було названо 6 країн в якості потенційних натівських партнерів: Ізраїль та 5 арабських країн – Мавританія, Марокко, Туніс, Єгипет, Йорданія.

В травні 1997 року Раду Північно-Атлантичного співробітництва було трансформовано в Раду євроатлантичного партнерства.

8-9 липня 1997 року відбувся Мадридський самміт НАТО, де було заявлено про 3 країни, які будуть прийняті до НАТО: Чехія, Польща та Угорщина. В грудні 1997 року ці три країни підписали офіційні протоколи про приєднання до НАТО. Однак парламент кожної з країн НАТО мали ратифікувати ці протоколи. Процес ратифікації зайняв трохи більше року (через шантаж з боку Туреччини). У лютому 1999 року, Угорщина (10-15 лютого), Польща , та Чехія (26 лютого) підписали акти про приєднання до НАТО. Урочисте прийняття відбулося 4 квітня 1999 року у Вашингтоні, де 50 років тому було підписано Північно-атлантичний договір. Це стало першим фактор розширення НАТО за рахунок колишніх противників.

На Вашингтонському самміті було прийняте ще одне важливе рішення. Прийнята “Нова стратегічна концепція” передбачала, що НАТО для застосування збройних сил в миротворчих місіях не потребує мандату жодної міжнародної організації, в тому числі Ради Безпеки ООН. Фактично, НАТО поставила себе “поза законом”, порушивши систему міжнародного права, встановлену після 2-ї світової війни.


Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. - К.: Каравела, 2006. - 239 с.

2. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. - К.: Знання, 2002. - 565 с.

3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. - К.: Каравела, 2005, 2007. - 271 с.

4. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін,. - К.: Либідь, 1997. - 261 с.

5. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. - Пер. з нім. 2-го вид.. - К.: Знання-Прес, 2001. - 631 с.

6. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів/ Тетяна Ладиченко,. - К.: А.С.К., 2000. - 315 с.

7. Пивовар С. Всесвітня історія: Новітній період 1900-1945: Посібник для 10 кл./ Сергій Пивовар, Анатолій Слюсаренко, Сергій Стельмах. - К.: Академія, 1998. - 383 с.

8. Пивовар С. Всесвітня історія ХХ століття: учбовий посібник/ Сергій Пивовар, Яків Серіщев, Сергій Стельмах,. - К.: Феміна, 1995. - 236 с.

9. Теміров Ю. Всесвітня історія ХХ століття: Основні відомості шкільного курсу: Дати, події, коментарі / Юрій Теміров, Людмила Шикова, . - Донецьк: ВКФ "БАО", 1998. - 93 с.

загрузка...
Top