Основні напрями західноєвропейської політичної думки ХІХ – ХХ ст.

Вступ.

1. Класичний лібералізм.

2. Критично-утопічний соціалізм.

3. Марксизм.

4. Елітизм.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Велика французька революція проклала шлях для розвитку капіталізму в Західній Європі. Прогрес нових суспільних відносин прискорився зі здійсненням промислового перевороту — переходу від мануфактури до машинного виробництва. Відбувалися докорінні зміни в політичній сфері суспільства: утверджувалися політичні права і свободи, створювалися інститути конституціоналізму і політичного представництва, приймалися відповідні конституції. Провідним ідеологічним напрямом стає лібералізм, який проголошує найвищою цінністю свободу, обґрунтовує ідеї недоторканності особи і приватної власності, вільної підприємницької діяльності, невтручання держави в економіку тощо.

Політичні вчення найчастіше є ідеологічним відображенням реальних інтересів певних суспільних класів. Двома основними напрямами суспільно-політичної думки, які склалися протягом декількох століть, є лібералізм із його головною ідеєю індивідуальної свободи і комунізм, центральна ідея якого — ідея соціальної рівності. Попри класово-апологетичний характер ліберального й комуністичного вчень через їх боротьбу, взагалі через взаємодію й зіткнення різних за своєю сутністю поглядів і позицій, в історії політичних ідей відбувається процес осягнення об'єктивної природи держави, поглиблення уявлень про свободу, рівність і справедливість, про належний суспільний і державний устрій, права і свободи людини, форми і принципи взаємовідносин особи і влади тощо. Звернення до політичних концепцій минулого нерідко виявляється дійовим засобом розв'язання складних проблем, які постають перед сучасною наукою про політику.


1. Класичний лібералізм

Найвідомішими представниками ліберального напряму західноєвропейської політичної думки XIX ст. є Б. Констан, А. Токвіль, І. Бентам, Дж. С. Мілль та ін. Розглянемо політичні концепції декого з них.

Французький письменник і публіцист Бенжамеп Анрі Констан де Ребек (1767—1830) вважається духовним батьком європейського лібералізму. Його політичне вчення викладене в чотиритомній праці «Курс конституційної політики» (1816-1820).

Лейтмотивом політичного вчення Б. Констана є ідея індивідуальної свободи. Він розрізняв політичну та особисту свободу. В античному світі люди знали лише політичну свободу, яка полягала в можливості їхньої безпосередньої участі у здійсненні політичної влади. Особисте життя громадян детально регламентувалось і контролювалось державою. Для нових народів, тобто для народів передових країн тогочасної Західної Європи, вважав Б. Констан, політична свобода як можливість безпосередньої участі у здійсненні влади вже не має колишнього значення. Для них свобода — це передусім особиста, громадянська свобода, яка полягає в певній незалежності індивідів від державної влади.

Перехід від політичної свободи древніх до особистої, громадянської свободи нових народів Б. Констан пов'язував із збільшенням розмірів держав, в яких голос окремого громадянина вже не має вирішального значення, а також комерційним духом нових народів, які за відсутності рабства повинні самі працювати й не терплять втручання держави у свої справи. Особливо багато уваги він приділяв обґрунтуванню свободи совісті, друку і промислової діяльності.

Виходячи з такого розуміння свободи і стосунків громадянина й держави, Б. Констан визнавав прийнятними лише ті форми правління, в яких є гарантії індивідуальної свободи. Такими гарантіями він вважав громадську думку, зосереджену в парламенті, а також поділ і рівновагу гілок влади. Політична свобода громадян виявляється в тому, що вони беруть участь у виборах до законодавчого органу, який входить до системи вищих органів влади і втілює громадську думку.

Виконавча влада здійснюється урядом, міністри якого відповідальні перед парламентом. Віддаючи перевагу конституційній монархії, Б. Констан вважав, що в державі має існувати «нейтральна влада» в особі глави держави. Наділений відповідними повноваженнями монарх бере участь у здійсненні влади всіма її гілками, попереджує конфлікти між ними, узгоджує їхні дії. Судову владу Б. Констан виокремлював як самостійну. Такий поділ влади і взаємодія її різних гілок, на його думку, забезпечують у суспільстві свободу.

Ідею індивідуальної свободи послідовно обстоював співвітчизник Б. Констана Алексіє де Токвіль (1805—1859) — історик, соціолог і політичний діяч. Найвідоміша його праця — «Про демократію в Америці» (1835). В центрі уваги вченого були проблеми демократії. Він розглядав її не лише як певну форму правління, а й як такий суспільний лад, що не знає станового поділу і базується на принципі рівності. Але досягнення рівності, котру мислитель розумів як рівність суспільного становища індивідів, ще не означає встановлення свободи. В усі часи люди віддавали перевагу рівності перед свободою, що є загрозою для сучасної демократії, яка можлива лише за умови єдності рівності та свободи. Проблема, отже, полягає в тому, щоб усіляко сприяти досягненню єдності, балансу рівності і свободи, створюючи для цього й відповідні політико-правові інститути[6, c. 56-57].

Вивчаючи та порівнюючи досвід політичного розвитку Франції і США, А. Токвіль дійшов висновку, що однією з найбільших перешкод для досягнення свободи і, відповідно, демократії, є надмірна централізація державної влади, підпорядкування громадян всеохоплюючому впливу державної адміністрації. Політична централізація як зброя у боротьбі за рівність і проти привілеїв феодальної аристократії, з'єднуючись з адміністративною централізацією і бюрократизацією, різко посилює владу держави, яка встановлює контроль над усіма сферами суспільного життя і стає душителем свободи. Для встановлення свободи і демократії в цілому необхідні представницька форма правління, поділ влади, місцеве самоврядування, забезпечення свободи друку, совісті, незалежності суддів, створення суду присяжних тощо.

Ще однією загрозою демократії А. Токвіль вважав породжуваний рівністю індивідуалізм, який ізолює людей одне від одного, обмежує їх рамками приватного життя і тим самим створює сприятливий грунт для деспотизму. Противагу згубному розмежуванню людей він вбачав у наданні їм якомога більших реальних можливостей для спільної участі в політичному житті. На його думку, тільки в єдності рівність і свобода забезпечують демократію і є самодостатніми умовами справді людського буття.

Поряд з ідеями індивідуальної свободи, недоторканності і благодійної ролі приватної власності, вільної економічної діяльності, незалежності від держави приватного життя індивідів чільне місце в лібералізмі має переконання про те, що вчинками індивіда як приватного власника керує тверезий розрахунок на отримання від своїх дій якнайбільшої особистої вигоди. Найповнішою мірою це переконання знайшло обґрунтування у вченні англійського філософа і юриста Ієремії Бентама (1748—1832), яке дістало назву «утилітаризм» (від лат. utilitas — користь, вигода).

У своїх працях «Фрагменти про владу» (1776), «Принципи законодавства» (1789) та інших І. Бентам виходив з того, що сенс людської діяльності складають отримання задоволення та уникнення страждань, а найвагомішим критерієм оцінки будь-яких явищ є їхня корисність, тобто здатність бути засобом розв'язання якого-небудь завдання. Метою ж розвитку людства є максимізація загальної користі шляхом досягнення гармонії індивідуальних і суспільних інтересів. На відміну від більшості представників лібералізму в центрі уваги І. Бентама перебували не ідея індивідуальної свободи, а інтереси й безпека особи. Він вважав, що свобода межує із свавіллям. Індивід має не сподіватися на буцімто належні йому від природи права і свободи, а дбати про себе, про своє благополуччя. Лише він сам мусить визначати, в чому полягають його інтереси і користь.

Заперечуючи природні права людини, І. Бентам вважав ці права анархічними, бо їхній зміст є невизначеним і кожним тлумачиться довільно. Не сприймав він також ідею договірного походження держави, вважаючи її недоведеною тезою. На його думку, держави створювалися насильством і утверджувалися звичкою. І. Бентам визнає реальним правом лише те, яке встановлене державою. Критерієм оцінки цього права є користь, а його метою — найбільше щастя найбільшої кількості людей.

Погляди І. Бентама на найкращу форму правління зазнали певної еволюції. Спочатку він підтримував конституційну монархію в Англії і засуджував демократію як «анархію». Та згодом виступив з гострою критикою монархії і перейшов на демократичні позиції. Засуджуючи монархію, спадкову аристократію, особливо Палату Лордів як її політичне втілення, І. Бентам обстоював республіканський устрій держави з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Однак він був проти того, щоб ці гілки існували самі по собі й діяли незалежно одна від одної. Законодавча влада, на його думку, повинна здійснюватися однопалатним парламентом, який обирається щорічно на основі загального, рівного і таємного голосування. А виконавча влада має здійснюватися посадовими особами, які підпорядковуються законодавчій палаті парламенту, відповідальні перед нею і часто змінюються. Ці та інші ідеї І. Бентама справили відчутний вплив на подальший розвиток політичної науки[9, c. 122-124].


2. Критично-утопічний соціалізм

Паралельно з лібералізмом і на противагу йому в передових країнах Західної Європи набули подальшого розвитку соціалістичні вчення. У першій половині XIX ст. найвідомішими представниками цього напряму суспільно-політичної думки були А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є та Р. Оуен. Вони були сучасниками вже більш-менш розвиненого капіталістичного ладу з притаманними йому соціальними суперечностями. Стало очевидним, що Велика французька революція XVIII ст., яка проголосила гуманістичні гасла свободи, рівності і братерства всіх людей, не принесла справжньої свободи трудящим. Суперечність між гаслами революції та її фактичними результатами стала висхідним пунктом ґрунтовної критики А. Сен-Сімоном, НІ. Фур'є та Р. Оуеном капіталізму як суспільного ладу, була найсильнішою стороною їхніх учень і дала їм відповідну назву. На противагу капіталізмові критично-утопічні соціалісти розробляли проекти суспільства, яке, на їхню думку, не знатиме експлуатації і гноблення й забезпечить кожному індивідові гідне існування.

Заслугою французького соціолога Клода Аіірі де Рувруа (Сен-Сімош) (1760—1825) вважаються насамперед визнання ним закономірностей суспільного розвитку і віра в неперервний прогрес людства. У працях «Листи женевського мешканця до сучасників» (1802), «Про реорганізацію європейського суспільства» (1814), «Про індустріальну систему» (1821) та інших він доводив, що суспільство закономірно розвивається по висхідній лінії. А. Сен-Сімон виходив з того, що тогочасне суспільство поділяється на «непродуктивні класи» (феодалів і «посередницький клас» — юристів, військових, землевласників-рантьє) і «промисловий клас» (промисловців, торговців, банкірів, селян, ремісників, робітників, учених, митців). Цей поділ шляхом усунення «непродуктивних класів» буде подолано у процесі суспільного розвитку. Рухаючись уперед до свого досконалого стану — «золотого віку», суспільство проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну. На першій стадії — в античному і феодальному суспільствах — панують релігійні уявлення. Друга стадія, яка охоплює період розпаду феодалізму, що завершився Французькою революцією, характеризується переважанням абстрактних філософських ідей. Третя стадія позначається переважанням позитивної науки; тут сформується справедлива суспільно-промислова система, яка забезпечить «найбільші вигоди для найбільшої кількості людей»[2, c. 84-86].

Вирішальним рушієм суспільного розвитку А. Сен-Сімон вважав прогрес знань, науки і техніки, а на їхній основі — виробництва. Якщо на першій стадії в суспільстві панували священики і феодали, на другій — юристи і філософи, то на третій пануватимуть вчені і промисловці. У новому суспільстві керована ними держава буде прагнути, максимально скорочуючи непродуктивні витрати, зосереджувати ресурси на наданні роботи всім здоровим людям з метою забезпечення їхнього фізичного існування, а також на поширенні серед них позитивних знань, що сприятиме розвиткові інтелекту.

А. Сен-Сімон заперечував революційний шлях перетво-рення суспільства. Перетворення старого ладу він пропо-нував розпочинати з часткових реформ, до яких відносив усунення спадкової знаті, викуп землі у тих власників, які її не обробляли, полегшення становища селян тощо. Після цього потрібно здійснити політичні перетворення: усунути від влади «непродуктивні класи» й передати керівництво державою в руки талановитих представників «промислового класу».

Введення на позитивній стадії суспільного розвитку промислової системи не вимагатиме ні усуспільнення власності, ні руйнування традиційних державних структур. Збережуться інститут монарха, уряд, представницькі установи, але вся повнота влади реально зосередиться в новоствореному парламенті — Раді промисловців. Економічні й політичні зміни перетворять суспільство в єдину, централізовано керовану промислову асоціацію. Ця асоціація житиме відповідно до розумно складеного плану комбінованої виробничої діяльності всього суспільства. Планомірна координація зусиль індивідів і соціальних груп, жорсткі централізація й дисципліна дадуть можливість з максимальною ефективністю застосувати обов'язкову для всіх працю на благо суспільства.

Ці ж чинники зроблять зайвими забезпечення свободи та особистих прав як цілей суспільної організації. А. Сен-Сімон скептично ставився до ліберальної ідеї індивідуальної свободи. Істинна свобода, вважав він, полягає не в тому, щоб байдикувати в асоціації, а в максимально широкому й безперешкодному розвиткові матеріальних і духовних здібностей, корисних асоціації. У промисловій системі відпаде необхідність у багатьох обтяжливих для суспільства політичних інститутах. Ця система, за А. Сен-Сімоном, до мінімуму обмежить політичне владарювання і зведе політику, діяльність державних органів головним чином до простого адміністрування — управління речами й виробничими процесами. Держава, отже, перетворюватиметься із знаряддя управління людьми у знаряддя управління речами. Політику у зв'язку з цим А. Сен-Сімон визначав як «науку про виробництво», що має за мету встановлення найсприятливішого для всіх видів виробництва порядку[8, c. 151-153].

Найсильнішою стороною вчення французького утопічного соціаліста Франсуа Марі Шарля Фур'є (1772—1837) є критика тогочасного капіталістичного суспільства. У своїх працях він викривав притаманні цьому суспільству анархію виробництва, безробіття, нестримну конкуренцію, дух наживи, ницість інтересів, гноблення й виродження бідноти, паразитизм рантьє і торговців. Ш. Фур'є показував, що успіхи в розвитку промисловості ведуть не до піднесення добробуту, а до посилення злиденності трудящих, прирікаючи їх на каторжну працю на капіталістичних фабриках. Сучасну йому державу він вважав слугою і захисником привілейованих і багатих у боротьбі проти бідних. Держава озброює невелику кількість «бідних рабів» з тим, щоб тримати в покорі маси беззбройних бідняків. Демократія в буржуазному суспільстві наскрізь фальшива, а політичні права і свободи — ілюзорні. Вони нічого не варті без забезпечення права людини на працю.

Різко критикуючи тогочасне капіталістичне суспільство, характеризуючи його як «тиранію індивідуальної власності над масою», Ш. Фур'є у своїх працях «Трактат про асоціацію» (1822), «Новий господарський соціетарний світ» (1829) та інших протиставляє йому власний проект суспільного устрою. Основу цього устрою він вбачав у фалангах —

виробничо-споживчих товариствах, кожне з яких об'єднуватиме близько 1600 осіб: власників, робітників, селян, людей вільних професій тощо. Фаланги успадкують від попереднього суспільства приватну власність, нетрудові доходи, майнову нерівність.

Як і А. Сен-Сімон, він заперечував революційні методи боротьби за встановлення нового суспільного ладу. Перетворення суспільства, на його думку, відбудеться шляхом реформ. Мислитель вірив, що великі державні діячі, до яких він звертався зі своїми проектами, ознайомившись з ними і переконавшись у перевагах його системи, використають силу державної влади для негайного втілення цієї системи в життя.

Третій представник критично-утопічного соціалізму — англієць Роберт Оуен (1771 — 1858); він створював своє вчення в період промислової революції в Англії і викликаного нею загострення класових суперечностей.

Центральним у поглядах Р. Оуена є вчення про характер людини. Він виходив з того, що людський характер є продуктом навколишнього суспільного середовища. Критикуючи капіталістичне суспільство за його поляризацію на купку багатих і масу бідних, експлуатацію, безробіття, злиденність трудівників, важкі умови їхньої праці, Р. Оуен доводив, що саме ці та подібні чинники зовнішнього середовища породжують невігластво мас, аморалізм, панування духу наживи й ненависті, відповідають за скалічені всілякими пороками людські долі.

Щоб змінити характер індивідів і їхню поведінку, вважав Р. Оуен, необхідно створити нові, кращі і справедливі умови існування. Головну причину соціальних бід він вбачав у приватній власності. Тому існуючий суспільний лад має бути замінений новим, справедливим ладом, заснованим на суспільній власності. Р. Оуен розробив проект нового суспільства, основним осередком якого є невелика трудова комуна. У ній поєднуються колективна промислова й сільськогосподарська праця, виробництво і споживання. Члени комуни мають рівні права та обов'язки, між ними встановлюються відносини взаємодопомоги. Виявляється колективне піклування про непрацездатних. Вводиться раціональна й гуманна система навчання та виховання підростаючих поколінь тощо. Самоврядні комуни об'єднуються у федерації спочатку в регіональному, а потім і в міжнародному масштабі. Центральна влада як орган насильства з часом стане зайвою, поступившись місцем вільній федерації самоврядних комун.

Проект такої комуни Р. Оуен намагався втілити в життя. Він заснував кілька комуністичних колоній в Англії і США. Як управитель і співвласник ткацької фабрики у Нью-Ленарку створив на фабриці сприятливі умови для праці й відпочинку робітників. Заперечуючи насильницьку революцію, Р. Оуен вважав, що єдиним засобом переходу до нового ладу є сила переконання. У зв'язку з цим він звертався зі своїми проектами до багатьох європейських монархів та американського президента[5, c. 164-167].


3. Марксизм

Відкидаючи революційний шлях суспільних перетворень і прагнучи виступати від імені всього людства, яке нібито в їх особах уперше усвідомило свої великі завдання, соціалісти-утопісти заперечували класовий характер своїх учень. Спираючись на ці вчення, видатні німецькі мислителі Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1895), навпаки, відкрито заявили про свою позицію захисту інтересів робітничого класу і послідовно дотримувалися її протягом усього свого життя. Вони поставили за мету з'ясувати умови і вказати шляхи звільнення трудящих від будь-яких форм експлуатації та соціального гноблення.

Виник марксизм у 40-х роках XIX ст. Ф. Енгельс зазначав, що соціалізм перетворився з утопії в науку завдяки двом великим відкриттям К. Маркса — матеріалістичному розумінню історії і теорії додаткової вартості. Суть матеріалістичного розуміння історії полягає у визнанні первинності суспільного буття і вторинності суспільної свідомості. Суспільне буття — це сукупність матеріальних суспільних процесів, які існують незалежно від волі і свідомості людей, а суспільна свідомість є відображенням суспільного буття.

За логікою матеріалістичного розуміння історії корені, першопричини політичних та ідеологічних процесів лежать у матеріальному виробництві, передусім у виробничих відносинах, на основі яких воно здійснюється. Суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами є головним рушієм суспільного розвитку, причиною соціальних революцій і переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої.

Аналізуючи капіталістичний спосіб виробництва як єдність продуктивних сил і виробничих відносин, К. Маркс і Ф. Енгельс створили теорію додаткової вартості, згідно з якою додаткова вартість утворюється шляхом привласнення капіталістами продукту неоплачуваної частини праці найманих робітників. Звідси вони зробили висновок про необхідність непримиренної боротьби робітничого класу проти буржуазії і неминучість соціалістичної революції як єдиної умови звільнення робітників і всіх трудящих від експлуатації, ліквідації гноблення людини людиною. Так була обґрунтована головна, за оцінкою В. І. Леніна, ідея марксизму — ідея всесвітньо-історичної ролі робітничого класу (пролетаріату) як могильника капіталізму і творця соціалістичного суспільства[7, c. 69-70].

Ідею класової боротьби, всесвітньо-історичної ролі робітничого класу К. Маркс і Ф. Енгельс всебічно обґрунтували у спільній праці «Маніфест Комуністичної партії» (1848), написаній як політична програма створеного ними в 1847 р. «Союзу комуністів» — першої революційної партії робітничого класу. Автори наголошували, що розвиток боротьби робітничого класу проти буржуазії неминуче приводить до соціалістичної революції. В результаті перемоги цієї революції встановлюється політичне панування робітничого класу, яке пізніше К. Маркс назвав «диктатурою пролетаріату».

Вчення про державу взагалі і державу диктатури пролетаріату, зокрема, посідає центральне місце в марксизмі. К. Маркс і Ф. Енгельс виходили з того, що за своєю сутністю держава — це знаряддя класового панування, «організація для систематичного насильства одного класу над іншим». Виникла вона в результаті появи приватної власності на засоби виробництва і поділу суспільства на класи й існує як знаряддя політичного панування над усім суспільством того класу, який панує економічно, тобто володіє основними засобами виробництва. Такою за своєю природою є й держава диктатури пролетаріату, яка приходить на зміну зламаній старій буржуазній державній машині. її принципова відмінність від буржуазної держави полягає в тому, що вона покликана покінчити з поділом суспільства на класи і з державою взагалі. З подоланням класових відмінностей, зникненням класів у майбутньому комуністичному суспільстві поступово відімре й держава, поступившись місцем громадському самоврядуванню.

Критично ставлячись до буржуазної державності у будь-яких її формах, К. Маркс у праці «Громадянська війна у Франції» на противагу їй та як приклад держави диктатури пролетаріату подає Паризьку Комуну. На його думку, заслуга Комуни полягає в тому, що вона проголосила виборність і змінюваність усіх державних службовців, порвала з принципом поділу влади, з'єднавши в одному органі законодавчу і виконавчу владу, і стала зразком не парламентарної, а працюючої корпорації.

Значну увагу К. Маркс і Ф. Енгельс приділяли розробленню принципів організації майбутнього соціалістичного суспільства. Вони виходили з того, що новий суспільний лад ґрунтуватиметься на суспільній власності на засоби виробництва, колективній праці, плановому розвитку виробництва, поступовому подоланні класових відмінностей з досягненням у перспективі соціальної рівності людей, тобто рівності за їх становищем у суспільстві[4, c. 187-188].

Послідовним і впливовим марксистом у Росії наприкінці XIX — у першій чверті XX ст. був Володимир Ілліч Ульянов (Ленін) (1870—1924). Він беззастережно сприйняв усі ідеї марксистського вчення, передусім ідеї класової боротьби, соціалістичної революції та диктатури пролетаріату, і розвивав їх стосовно нових історичних умов. Через органічну єдність учень К. Маркса, Ф. Енгельса і В. І. Леніна вони дістали спільну назву — «марксизм-ленінізм».

Теоретична і практична діяльність В. І. Леніна припала на період переростання капіталізму в монополістичну стадію його розвитку. Прискорений розвиток капіталізму в Росії він детально проаналізував у працях «Розвиток капіталізму в Росії» (1899), «Імперіалізм, як вища стадія капіталізму» (1916) та ін. У першій з них показано, що в промисловості й сільському господарстві Росії останньої третини XIX ст. швидко розвивався капіталізм, що спричинило зростання чисельності і впливу робітничого класу, масову пролетаризацію селянства і таким чином створювало передумови для революції. У другій праці автор доводив, що капіталізм вступив у вищу й останню стадію розвитку, переріс у монополістичний капіталізм — імперіалізм. В. І. Ленін дав характеристику основних економічних ознак імперіалізму і зробив висновок, що він є передднем соціалістичної революції.

Важливим для теорії соціалістичної революції був сформульований В. І. Леніним закон нерівномірності економічного і політичного розвитку капіталізму в період імперіалізму, на основі якого у працях «Про лозунг Сполучених Штатів Європи» (1915) і «Воєнна програма пролетарської революції» (1916) він зробив висновок про можливість перемоги цієї революції спочатку в одній, окремо взятій, країні.

Країною, в якій, за твердженням В. І. Леніна, визріли об'єктивні й суб'єктивні передумови соціалістичної революції, була Росія. Об'єктивними передумовами революції він вважав революційну ситуацію, якій притаманні такі три ознаки: 1) неможливість для пануючих класів зберегти в незмінному вигляді своє панування; 2) загострення, вище від звичайного, нужди й бідувань пригноблених класів; 3) значне підвищення в силу зазначених причин активності мас. Суб'єктивний чинник революції — це «здатність революційного класу на революційні масові дії». Ця здатність значною мірою залежить від наявності у робітничого класу власної революційної політичної партії.

Розробці вчення про політичну партію В. І. Ленін при-діляв першорядну увагу. Він створив учення про так звану партію нового типу. «Нового» — на відміну від більшості соціалістичних партій II Інтернаціоналу, які стали на позиції реформізму. Всебічного розвитку це вчення набуло в таких працях, як «Завдання російських соціал-демократів» (1897), «Що робити?» (1902), «Крок вперед, два кроки назад» (1904) та ін.

Партія, за В. І. Леніним, — це передовий загін робітничого класу, вища форма його класової організації. Свою діяльність вона спрямовує на підготовку робітничого класу до здійснення революції, завоювання політичної влади. Революційність є основною ознакою партії нового типу. Партія може успішно виконувати свою керівну роль лише за умови, що вона озброєна революційною теорією, забезпечує ідейну та організаційну єдність своїх лав. В. І. Ленін створив таку партію — Російську соціал-демократичну робітничу партію (більшовиків) і керував нею у процесі здійснення соціалістичної революції та в перші роки будівництва соціалізму в Росії.

Дух непримиренної класової боротьби, революційності проймав усю творчість В. І. Леніна, в тому числі його вчення про державу, яке найповніше викладене у праці «Держава і революція. Вчення марксизму про державу і завдання пролетаріату в революції» (1917). Як і К. Маркс та Ф. Енгельс, В.І. Ленін виходив з того, що політика є похідною від економіки («концентрований вираз економіки»), а держава — це «продукт і вияв непримиренності класових суперечностей», знаряддя класового панування. Вона здійснює політику, яка відповідає корінним економічним, політичним та ідеологічним інтересам пануючого класу.

Головним питанням будь-якої революції, за В. І. Леніним, є питання про державну владу. Пролетаріат, який оволодів нею в результаті перемоги в соціалістичній революції, ламає стару буржуазну державну машину і встановлює свою диктатуру. Диктатура пролетаріату, наголошує В. І. Ленін, також є владою, яка спирається безпосередньо на насильство і не пов'язана ніякими законами[1, c. 214-216].


4. Елітизм

Наприкінці XIX — на початку XX ст. в історії політичної думки склався ще один важливий напрям — елітизм. Теорія еліт виникла під певним впливом марксизму як критична переоцінка досвіду представницького правління й ліберально-демократичних цінностей в умовах подальшої централізації і бюрократизації політичного життя. Однак якщо критичне ставлення марксизму до ліберальної демократії вилилося у його вимогу насильницької революції, то творці теорії еліт дійшли інших висновків.

Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість — еліта. Безпосередніми творцями теорії еліт були італійські соціологи Гаетано Моска (1858- 1941) і Вільфредо Парето (1848-1923). Свої погляди на еліту Г. Моска виклав у праці «Основи політичної науки» (1896), яка була перекладена англійською мовою й видана під назвою «Пануючий клас» (1939). Головна ідея цієї праці полягає в тому, що в усіх суспільствах існують два класи: клас, який управляє, і клас, яким управляють. Перший клас завжди складає незначну меншість суспільства. Він здійснює всі політичні функції, монополізує владу й користується притаманними їй привілеями, тоді як другий клас — значно численніший — управляється й регулюється першим.

За В. Парето, існують два головних типи еліт, які послідовно змінюють один одного: еліта «левів» та еліта «лисів». Першу характеризують крайній консерватизм, силові методи правління. Друга, навпаки, динамічна, її складають майстри обману й політичних комбінацій. Стабільна політична система характеризується переважанням еліти «левів», а нестабільна, яка вимагає творчо мислячих, енергійних діячів, новаторів, — еліти «лисів».

Кожен тип еліти має певні переваги на тому чи іншому етапі суспільного розвитку. Та з часом вони перестають відповідати потребам керівництва суспільством. Еліта вироджується й відповідно до закону циркуляції еліт поступається місцем контреліті, яка за допомогою мобілізованих нею невдоволених мас установлює своє політичне панування. Маси від такої зміни еліт нічого не виграють і залишаються об'єктом панування та експлуатації. Звідси В. Парето робив песимістичні висновки як щодо «масової циркуляції еліти або просто революції», так і стосовно демократії.

Близькими до цих висновків були погляди третього відомого творця класичної теорії політичних еліт — німецького соціолога Роберта Міхельса (1876—1936). Погоджуючись в основному з тлумаченням Г. Москою причин елітарності, він особливо виокремлював організаційні структури суспільства, які стимулюють елітарність і вивищують керівну меншість. Учений стверджував, що сама організація суспільства вимагає елітарності й закономірно відтворює її.

Елітистський підхід до вивчення політики на початку XX ст. був доповнений вивченням впливу так званих заінтересованих груп (А. Бентлі) і теорією бюрократії (М. Вебер), а згодом концепціями технократії і мерітократії (Дж. Бернхем, Дж. Гелбрейт, Д. Белл та ін.)[3, c. 116-117].


Висновки

Таким чином, політична думка від свого зародження й до становлення науки про політику у нинішньому її вигляді пройшла довгий і складний шлях, на якому політичні ідеї виникали й розвивались під вирішальним впливом об'єктивних чинників суспільного розвитку, насамперед таких, як соціально-економічні умови життя суспільства, характер взаємовідносин наявних у ньому різних класів, його державно-правова система.

Очевидно, що марксизм (марксизм-ленінізм) є альтернативою лібералізму. Він заперечує ідеї суспільного договору і природного права як найважливіші теоретичні засади лібералізму, відкидає принципи поділу влади і верховенства права як головні підвалини демократичної організації політичного життя суспільства. Якщо в лібералізмі центральною є ідея індивідуальної свободи, то в марксизмі — ідея соціальної рівності. А соціальна рівність та індивідуальна свобода, як відомо, є альтернативними явищами суспільного життя. Зрештою, такі відмінності між лібералізмом і марксизмом закономірні, оскільки виникли вони й розвивалися як ідеології різних суспільних класів — буржуазії і пролетаріату, інтереси яких, за марксизмом, є протилежними. И допоки зберігатиметься такий поділ суспільства на класи, хоч би як їх називали, існуватимуть ліберальні й комуністичні ідеї.


Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія : Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. -5-є вид., перероб. і доп.. -К.: Знання , 2004. -645 с.

2. Обушний М. Політологія : Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Миколи Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. -К.: Довіра, 2004. -599 с.

3. Піча В. Політологія : Типові питання та відповіді з лекційного курсу: Навч. посібник/ Володимир Піча, Наталія Хома, Казимир Левківський,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. -174 с.

4. Політологія : Підручник для вищих закл. освіти/ За наук. ред. А. Колодій. -К.: Ельга-Н: Ніка-Центр, 2000. -582 с.

5. Політологія : Підручник для вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації/ Федір Кирилюк, Микола Обушний, Микола Хилько та ін.; За ред. Федіра Кирилюка,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Здоров'я, 2004. -775 с.

6. Політологія : Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: ВД "Ін Юре", 2006. -519 с.

7. Рудакевич О. Політологія : (Навчально-методичний посібник)/ Олег Михайлович Рудакевич,; Олег Рудакевич. -Тернопіль: Астон, 2000. -172 с.

8. Холод В. Політологія : Навчальний посібник/ Володимир Холод,. -Суми: Університетська книга, 2001. -405 с.

9. Шляхтун П. Політологія : Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Ку-ценко. -К.: Либідь, 2002. -573с.

загрузка...
Top