Основні етапи розвитку політичної думки

Вступ.

1. Політичні погляди ІІлатона і Арістотеля.

2. Політичний прогматизм Н. Макіавеллі.

3. Значення ідеї Ш. Монтеск`є про розподіл влади.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Вивчення будь-якої науки передбачає опанування насамперед історії її виникнення, становлення і розвитку. Стосовно політології це особливо важливо з огляду на те, що вона має тривалу історію і як наука про один із найважливіших видів людської діяльності — політику — відіграє велику роль у житті суспільства. Знання історії політичної думки сприяє кращому розумінню як минулих і сучасних політичних ідей і теорій,так і реального змісту сучасних політичних процесів, закономірностей і тенденцій їх розвитку. Звичайно, спроба повно викласти в одній главі більш ніж двотисячолітню багатоманітну історію світової політичної думки була б намаганням осягнути неосяжне. Тож доводиться зупинитися лише на основних віхах цієї історії, основних її ідеях і постатях.

1. Політичні погляди ІІлатона і Арістотеля

Вершиною давньогрецької філософської і політичної думки є вчення Сократа, Платона та Арістотеля.

Сократ (469—399 рр. до н. е.) не залишив по собі писемних творів; свої погляди він викладав в усних бесідах, письмово зафіксованих його учнями. З ученням Сократа пов'язані початок переходу політичної думки з дотеоретичного на теоретичний рівень і створення політичної етики. Він вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обґрунтування об'єктивного характеру етичних норм, моральної природи держави і права. Розробку морально-політичної проблематики Сократ підніс на рівень понять і визначень, поклавши тим самим початок власне теоретичних політичних досліджень.Мислитель прагнув обгрунтувати раціональну, розумну природу моральних, політичних і правових явищ, вважаючи розумне, справедливе і законне тотожним. Збіг законного і справедливого є бажаним, розумним станом справ, а не повсюдною реальністю. Для такого збігу слід неухильно дотримуватися законів. Сократ був принциповим прибічником законності. Основу нормального функціонування держави, її благополуччя він убачав у непорушності законів, підпорядкуванні їм усіх громадян. Дотримання полісних законів Сократ пов'язував з однодумством громадян, під яким розумів не уніфікацію думок і поглядів, а відданість і підпорядкування законам.

Теоретична позиція Сократа не тотожна тим чи іншим реально існуючим у його часи політичним порядкам. Він намагався сформулювати ідеально-розумну сутність держави. Владу, засновану на волі народу й державних законах, Сократ вважав царством, а владу, засновану на свавіллі правителя і спрямовану проти народу, — тиранією. Правління тих, хто дотримується законів, він називав аристократією, правління найбагатших — плутократією, а правління всіх — демократією. При цьому мислитель негативно ставився до участі в управлінні державою більшості народу (на його думку, грубих і некомпетентних людей). Управлінню державою Сократ приділяв особливу увагу, стверджуючи, що правити мають компетентні особи. Він не поділяв досить поширеної думки про те, що мистецтво державного управління дається людині саме по собі, тоді як навіть у не настільки важливих сферах люди досягають успіху лише після відповідного теоретичного навчання і практичної підготовки. Сократівський ідеал правління заперечував принципи не лише демократії, а й родової аристократії, олігархії, а особливо тиранії. Вчення Сократа справило значний вплив на всю подальшу історію філософської і політичної думки, особливо на політичну філософію Платона й політичну науку Аристотеля.

Платон (427—347 рр. до н. е.) — учень Сократа — є одним з найвидатніших мислителів в історії філософської і політичної думки. Своє політичне вчення він виклав головним чином у трактатах-діалогах «Держава», «Політик» і «Закони».

Вчення Платона про державу ґрунтується на його філософських поглядах. Будучи представником ідеалістичного напряму в філософії, він розрізняв світ ідей і світ речей, явиш. Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави. Цю ідеальну справедливу державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала — дорадче, захисне й ділове, а цим останнім відповідають три суспільних стани — правителів, воїнів і виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють своєю здатністю міркувати, покликані правити в державі. Вольове начало душі й захисне начало в державі втілюється у воїнах, які повинні підкорятися філософам. Нарешті, розумне й вольове начала управляють началом чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке за своєю природою прагне багатства.

Ідеальна держава Платона — це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один — найдостойніший), або аристократією —владою декількох кращих. Визнаючи можливість створення такої ідеальної держави, Платон водночас висловлює сумнів у реальності її існування. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління — тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні. Виродження ідеальної аристократії призводить до появи приватної власності, поділу людей на багатих і бідних, вільних і рабів. Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це — тимократія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава (Платон мав на

Увазі критсько-спартанський тип державності) постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід. Війни і розбрат, накопичення значного багатства в окремих осіб призводять до переродження тимократії у ще гіршу форму правління — олігархію. Це влада небагатьох — жадібних і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу — демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія.

Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але такий, що не має належного управління. Справді, основною формою демократії в ті часи були народні збори, тобто збори вільних громадян полісу. На таких зборах верховодили вожді народу — демагоги, не було належної організованості, компетентності й виваженості у прийнятті політичних рішень. Платон, як й інші давньогрецькі мислителі, заперечував не взагалі демократію як владу народу, а демократію як владу натовпу — охлократію. Кожну з форм державності губить саме те, що вважається в ній найвищим благом. У тимократії це воєнні успіхи, в олігархії — багатство, в демократії — свобода. Саме з демократії виростає її продовження і протилежність — тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство. Тиранія — найгірша форма державного правління, за якої панують беззаконня, свавілля й насильство.

У діалозі «Політик» Платон високо оцінює роль політики в житті суспільства. Він вважає політику царським мистецтвом, яке вимагає знань і вміння управляти людьми. Якщо правителі володіють таким мистецтвом, то не має значення, правлять вони за законами чи без них. У тих державах, де немає істинних правителів, правління повинно здійснюватися через закони. Крім зразкової держави, правитель якої володіє істинним знанням і вмінням управляти людьми, Платон вирізняє ще три види правління: владу одного, владу небагатьох і владу більшості, кожен з яких може виступати в законній і незаконній формах. Законна влада одного — це царство, монархія, незаконна — тиранія. Законна влада небагатьох — це аристократія, незаконна — олігархія. Демократія також може бути владою з законами і без них. Серед законних форм правління вона є найгіршою формою, серед незаконних — найкращою.

Ідеальна держава, за Платоном, є посередником між космосом і людською душею і виконує три функції (радницьку, захисну і ділову), які покладаються на три відповідні стани (правителів, воїнів і виробників). Вона дотримується принципу розподілу праці, зрівнює у правах жінок і чоловіків, встановлює для правителів і воїнів спільність майна, дружин і дітей, долає розкол на бідних і багатих, виводить на верхівку державного правління наймудріших і найблагородніпіих аристократів-філософів. Згодом він розглядав чотири стани громадян, рівних у межах кожного стану («нерівна рівність»). До громадян не зараховував рабів та іноземців. Платон виділяв 8 форм державного правління: 1) істинне правління; 2) законна монархія (царська влада); 3) незаконна монархія (тиранія); 4) законна влада небагатьох (аристократія); 5) незаконна влада небагатьох (олігархія); 6) законна демократія (на основі законів); 7) незаконна демократія (за відсутності законів); 8) тімократія (ненависний Платону тип владування).

Демократія — лад «приємний і різноманітний», але вона урівнює рівних і нерівних від природи людей, а тому переростає в тиранію — «панування найгіршого обранця народу, оточеного натовпом негідників». Справедливість у тому, щоб кожний стан займався своїм і не втручався в чужі справи («кожному — своє»). Політика — «царське мистецтво», засноване на знаннях і таланті правити людьми. Політичне мистецтво — це мистецтво плести політичну тканину, яка поєднувала б мужніх, щасливих, виважених і дружніх однодумців. Закони встановлюють для загального блага, і вони не можуть мати корпоративного характеру. Вони повинні обмежувати правлячих, свободу підпорядкованих, бути суворими, регламентувати публічне й приватне життя людей. Наука про закони — найважливіша наука вдосконалення людини. Етап започаткування емпірико-теоретичного підходу до вивчення політичних проблем і оформлення давньої політичної науки як специфічної галузі знань.

Вчення Платона справило значний вплив на формування поглядів Арістотеля (384—322 рр. до н. е.) — найвидатнішого представника філософської і політичної думки античності. Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Політика» та «Афінська політія».

Пов´язаний він з творчістю одного з найвидатніших мислителів — Аристотеля (384—322 до н. е.), який розглядав людину як об´єктивне начало всіх політичних явищ. Тому держава є організацією не всіх людей, а лише тих, хто може брати участь у законотворчій, судовій і військовій діяльності. Отже, держава, що виникла природним шляхом як найвища форма спілкування, — це «самодостатня для існування сукупність громадян». Нове розуміння категорії «громадянин» передбачало відповідне розуміння держави. За Аристотелем, це — політична система, втілена у верховній владі і залежна від кількості правлячих: один — монархія або тиранія; декілька — аристократія чи олігархія, більшість — політія або демократія. Кращими формами державного управління є ті, де правителі турбуються про загальне благо (монархія, аристократія, політія); гірші — де вони переслідують особисті інтереси. Ідеальна форма — політія — своєрідне переплетіння демократії та олігархії, де багаті змішуються з бідними завдяки формуванню середньої верстви населення, панує закон, всі громадяни дотримуються принципу рівності й мають багато рабів. Ремісники, торговці та «натовп матросів» громадянських прав не мають. Для запобігання політичних переворотів принцип рівності за гідністю правителі доповнюють принципом політичної справедливості — відносною кількісною рівністю. Звідси два види справедливості: розподільча (нерівна за гідністю) та зрівняльна, арифметична, яка застосовується у сфері цивільно-правових відносин. Політична справедливість можлива лише у стосунках між вільними, рівними людьми і втілюється у політичній формі владування. Справедливо й те, що «одні люди за своєю природою — вільні, інші — раби», але відносини між паном і рабом, як і сімейні стосунки, перебувають поза політичною сферою. Критерій справедливості — право як норма політичного спілкування індивідів, як відносна рівність: «рівним — рівне, нерівним — нерівне».

Право — політичний інститут, неполітичного права не існує. Воно складається з природного права, адекватного політичній сутності людини, й умовного права, встановленого людьми (позитивне право). Останнє Аристотель поділяє на писане (закони держави) і неписане (звичаєве право). Насильство суперечить ідеї права. Законодавство — це політична діяльність, невід´ємна частина політичного процесу, а політичне правління — правління законів, а не людей. Якщо закон — явище політичне, то будь-які політичні інституції повинні мати правовий характер.

Своїм ученням Аристотель увінчує процес оформлення політичної теорії як «науки наук», започатковує розвиток політичної етики, політичної юриспруденції, вимальовує обриси майбутнього класичного конституціоналізму, обґрунтовує право народу на законодавчу владу, політичну сутність людини, співвідношення матерії і форми у політичних стосунках, місце і роль держави, права, всіх верств населення в політичному житті; закладає концептуальні засади теорій правової держави, розподілу влад, збагачує природно-правові доктрини, формує методологію дослідження політичних процесів.

Він зробив вагомий внесок у всебічну розробку науки про політику як окремої, самостійної галузі знань.У центрі політичного вчення Арістотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом — із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей. Зумовлюється цей процес тим, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в державі. Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують. За першою ознакою Арістотель розрізняє правління одного, правління небагатьох і правління більшості, а за другою поділяє форми правління на правильні і неправильні. У правильних формах правителі мають за мету спільне благо, а в неправильних — лише своє особисте благо. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними — тиранія, олігархія і демократія. Кожна з цих шести основних форм має свої види, залежно від комбінації формоутворюючих ознак.

Монархія є першою і найдавнішою формою правління. Оскільки держава виникає як завершення еволюції сім'ї, де влада належить її главі, то і в монархії влада належить одній особі. В аристократії влада належить небагатьом, наділеним особистими достоїнствами. Ця форма правління краща за монархію, але можлива лише там, де є шановані народом благородні й достойні. Найкращою формою правління, за Арістотелем, є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах.

Арістотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону. Першу він різко засуджує, другу підтримує. Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демократії (об'єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їх недоліків і крайнощів. За Арістотелем, політія є середньою формою держави, в якій у всьому переважає середній елемент. У звичаях це — поміркованість, у майні — середній достаток, у правлінні — середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом'якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів. Розумне управління і стабільність держави будуть там, де середній прошарок є багаточисельним і сильнішим від обох соціальних крайнощів — багатих і бідних, разом узятих, або хоча б однієї з них.

2. Політичний прогматизм Н. Макіавеллі

Найяскравішим представником політичної думки цього періоду був знаменитий італійський мислитель і політик Нікколо Макіавеллі (1469—1527), відомий передусім своїми працями «Правитель» (1513), «Роздуми на першу декаду Тита Лівія» (1519), «Історія Флоренції» (1532). Н. Макіавеллі увійшов в історію політичної думки як творець нової науки про політику. Тлумачення ним політики відокремлюється як від теології, так і від етики. На основі узагальнення багатовікового досвіду існування держав минулого й сучасності мислитель доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з примхи чи фантазії людей, а мають об'єктивний характер. Недоречно також осягати й вирішувати політичні проблеми, керуючись моральними міркуваннями, бо влада, політика вже за своєю природою є позаморальними явищами. Розуміння політики як об'єктивного явища закладало міцний фундамент політичної теорії як точної, досвідної науки, яка, на думку мислителя, пояснює минуле, керує теперішнім і може прогнозувати майбутнє.

Н. Макіавеллі намагається розкрити закономірності суспільно-політичних явищ, з'ясувати причини зміни однієї форми держави іншою, визначити найкращу з них, розглянути проблеми співвідношення влади правителя і народу тощо. Аналіз і вирішення цих питань, виходячи з потреб часу, надавали вченню мислителя значення практичної науки про політику, управління державою. Введення самого терміна $ІаІо, тобто «держава», в політичну науку Нового часу пов'язують саме з Н. Макіавеллі. Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об'єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому підкорятися.

Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймаються закони і призначаються покарання. Але після того як влада стала спадковою, нащадки вождів все більше відхилялися від справедливості і перейшли до пригнічення народу. Абсолютна влада, вважає мислитель, швидко розбещує як правителів, так і підданих.

У результаті монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом з тираном. Після знищення тиранії настає аристократичне правління, з часом воно вироджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється.

Н. Макіавеллі розрізняє монархію, аристократію і народне правління, спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія. Перші три форми правління він називає правильними, але вважає їх нестійкими й недовготривалими. Найкращою, на його думку, є змішана форма, в якій поєднуються елементи всіх правильних форм. Порівнюючи переваги різних форм правління, Н. Макіавеллі віддає переваги республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи. Республіка є більш стійкою, ніж монархія, вона краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує в людей патріотизм. Народ мислитель ставить вище від монарха, вважаючи його розумнішим.

Ці ідеї викладені Н. Макіавеллі головним чином у його історичних працях. Принципово іншими є його погляди, подані у трактаті «Правитель» (в оригіналі ця праця має назву «II ргіпсіре», що означає «одноосібний правитель»). Основний зміст цієї праці складають змалювання образу ідеального, на думку Н. Макіавеллі, правителя та рекомендації щодо того, як йому здійснювати і зміцнювати свою владу. Н. Макіавеллі стверджував, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса, щоб не втрапити в пастку. По суті справи, відмежування політики від моралі перетворилось у проповідь Н. Макіавеллі аморалізму в політиці. Політика, в розумінні мислителя, — це сфера підступності й віроломства. Відтоді аморальна політика за принципом «мета виправдовує засоби» дістала назву «макіавеллізм».

Чим же була зумовлена така позиція Н. Макіавеллі? Насамперед історичними обставинами. Тогочасна Італія була роздрібнена на кілька ворогуючих між собою князівств, які до того ж зазнавали утисків з боку іноземних завойовників. Будучи флорентійцем і патріотом Італії, мислитель палко бажав її об'єднання в єдину міцну державу. А це, на його думку, міг зробити лише сильний одноосібний правитель, який для досягнення політичних цілей, головною з яких є зміцнення держави, не нехтує ніякими засобами. Прообраз такого правителя Н, Макіавеллі вбачав у тогочасному італійському правителі Чезаре Борджіа, відомому своїми злодійствами. По суті справи, засуджуючи тиранію як форму правління, мислитель виправдовував її стосовно тогочасних італійських умов.

Зазначена позиція Н. Макіавеллі пояснюється також однією з основних аксіом його політичної філософії — думкою про те, що люди за своєю природою є порочними, егоїстичними і злими істотами, їх турбують не благо держави, а передусім власні матеріальні інтереси. Н. Макіавеллі наголошував, що люди можуть змиритися зі втратою свободи, влади, навіть зі смертю батька, але ніколи й нікому не простять втрати власного майна. Політика покликана відповідати порочній природі людей. Правитель має бути переконаним, що знать — честолюбна, а народ — чернь, яка захоплюється зовнішніми ефектами та успіхом. Покірність підданих найкраще гарантують примус і страх.

Щоправда, правитель має опікувати підданих і не повинен без крайньої потреби вдаватись до їх утисків. Свої дії він має спрямовувати так, щоб вони сприймалися як благодійництво. На відміну від образ, яких, за Н. Макіавеллі, потрібно завдавати швидко і разом, благодійництво слід проявляти в малих дозах, щоб воно тривало довше і щоб піддані відчували його якомога повніше і краще. На думку мислителя, самозбереження і зміцнення політичної влади будь-якими засобами є домінуючим інтересом державності.

В цілому Н. Макіавеллі зробив вагомий внесок у розвиток політичної думки, і західна політологія вважає його основоположником науки про політику.

3. Значення ідеї Ш. Монтеск`є про розподіл влади

Шарль-Луї Монтеск'є (1689—1755) — відомий філософ, історик і письменник. Його філософські й політичні погляди викладено головним чином у праці «Про дух законів» (1748). Автор доводив, що виникнення держави і права, багатоманітність законів та установ є результатом дії об'єктивних чинників і закономірностей, які складають «дух законів». До таких чинників належать насамперед географічні: клімат,величина території, рельєф місцевості, грунт тощо. Так, спекотний клімат сприяє встановленню деспотичного правління, холодний — породжує прагнення людей до свободи; у гірській місцевості живуть волелюбні народи, на великих рівнинах — схильні до підкорення чужій волі тощо.

Мислитель вважав, що до утворення суспільства й держави люди жили за природними законами, до яких належать рівність, прагнення до миру, добування їжі, бажання жити спільно та ін. Людина за своєю природою не агресивна і властолюбна, а слабка й боязка істота, що прагне до рівності й миру з іншими. Слабкість людей штовхає їх до об'єднання в суспільство, в якому вони набувають сили, але втрачають рівність і мир. Війни спонукають людей до встановлення позитивних законів. До таких законів належать міжнародне право (визначає відносини між народами), політичне право (визначає відносини між правителями і підданими) і цивільне право (регулює відносини між громадянами).

Потреба людей, які живуть у суспільстві, у спільних законах зумовлює необхідність утворення держави. Позитивні закони, вважав Ш. Монтеск'є, мають відповідати природі, формі правління, географічним чинникам, способу життя населення, його чисельності, звичаям тощо. Вирішальний вплив на закони, на його думку, справляють природа і форма державного правління. Характер форми правління Ш. Монтеск'є визначає в залежності від кількості тих, хто здійснює владу. За цією ознакою він виокремлює три форми правління: республіку, монархію і деспотію. За республіканського правління верховна влада перебуває в руках усього народу (демократія) або його частини (аристократія). Монархія — це правління однієї особи, здійснюване на основі законів. У деспотії все визначається волею та свавіллям однієї особи поза всілякими законами і правилами.

Для характеристики кожної форми правління III. Монтеск'є вводить поняття «принцип правління», під яким розуміє те, що примушує державу діяти, ті пристрасті, які рухають нею. У республіці, особливо в демократії, таким принципом є доброчесність, у монархії — честь, в деспотії — страх. Мислитель різко засуджував деспотію, протиставляв їй республіку й конституційну монархію як помірковане правління.

Особливу увагу Ш. Монтеск'є приділяє проблемі співвідношення закону і свободи. Суть політичної свободи, на його думку, полягає в тому, щоб робити не те, що хочеш, а те, що дозволяють закони. Звідси його знаменитий вислів: «Свобода є право робити все, що дозволено законами». Мислитель наголошував, що політична свобода можлива лише за поміркованих форм правління, а не в деспотії. Державою, в якій найповніше здійснюється політична свобода, є монархія. Політичним ідеалом Ш. Монтеск'є була англійська конституційна монархія.

Ш. Монтеск'є наголошував, що й за поміркованого правління політична свобода може бути лише там, де виключена можливість зловживання владою; для цього в державі необхідно здійснити поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Основна мета поділу влади полягає в тому, щоб уникнути зосередження її в одних руках і зловживання нею.

Треба, щоб різні влади могли взаємно стримувати одна одну. Визначальною в системі поділу влади III. Монтеск'є вважав законодавчу. Ідея поділу державної влади є однією з головних не лише у вченні Ш. Монтеск'є, а й у політичній науці в цілому.

Монтеск´є стверджував, що таке забезпечення політичних і громадянських свобод можливе лише за існування в державі незалежних одна від одної гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Саме незалежність, а не розподіл функцій між ними, ставив Монтеск´є на перше місце, розуміючи, однак, що реально в політичному житті може йтися лише про незалежність суду. Але судову владу в державі не уособлює ніхто, і тому вона начебто позбавлена владних функцій. Для досягнення справжньої незалежності суддів Монтеск´є пропонує запровадити досвід Франції щодо купівлі-продажу суддівських посад, і «уособлення» цієї влади в присяжних (виборних народних представника, яких періодично скликають на спеціальні сесії). Незалежність законодавчої та виконавчої влади, за Монтеск´є, має відносний характер, бо насправді в системі стримувань та противаг існує своєрідна «незалежна залежність», коли одна влада не дає змоги іншій зловживати своїми функціями, що і є гарантією забезпечення прав і свобод громадян. Законодавчу владу, на його думку, має уособлювати двопалатний парламент, який складався б з нижньої — народної палати, депутати до якої обиралися б на основі всезагального виборчого права всім населенням, і верхньої — аристократичної палати, палати перів, члени якої призначаються з представників пануючих верств і передають посади своїм спадкоємцям. Такій моделі властиві відносна незалежність палат, розподіл їх функцій і стримування, позаяк обидві палати наділені правом призупинення або скасування рішень одна одної. Ухвалені парламентом закони обов´язкові для виконання виконавчою і судовою гілками влади, тобто законодавці мають пріоритет, але в тому разі, якщо самі підпорядковуються законам.

Найважливішою рисою виконавчої влади Монтеск´є вважав швидкість дій. А це можливо за умови, коли вона зосереджена в руках однієї особи — монарха. Для врівноваження законодавчої і виконавчої влади парламент перебирає на себе фінансові, військові й інші управлінські функції, одноособово вирішує, затверджувати чи не затверджувати конкретний нормативний акт. Монтеск´є припускає, що така система стримувань інколи паралізовуватиме діяльність парламенту і короля. Але обставини все одно змусять їх шукати узгоджені рішення.

На його думку, над політичними і громадянськими свободами індивіда нависає загроза не тільки тоді, коли різні види влад узурпує один державний орган або особа, а й коли різні влади очолюють представники одного стану, однієї партії. Жодна з влад не повинна володіти повноваженнями скасовувати рішення перших двох, але кожна може призупинити ухвалу, яка суперечить законові. Іншими словами, гілки влади стосовно одна одної виконують ще й контрольні функції. Монтеск´є блискуче обґрунтував механізм забезпечення прав і свобод людини і громадянина, що інтегрувалися як з радикальними устремліннями молодої буржуазії, так і з консервативними прагненнями дворянства. Водночас він доводив, що скасування привілеїв панів, духовенства, дворянства, міщан призведе до деспотичної народної держави.

Монтеск´є обґрунтовано вважають засновником теорії правової держави, яку він розглядав з позиції географічної школи. Згідно з нею, найбільший вплив на правову систему конкретної країни («дух її законів») справляє клімат. У південних широтах спекота знесилює людей, робить боязливими, лінивими, схильними до неволі, до невідповідного природним правам і здоровому глузду рабства, до сприйняття деспотичної влади, втрати власної свободи і незалежності. Тому тут необхідні суворі закони, які б змушували людей до продуктивної праці під страхом покарання. Крім того, сприятливе землеробство за теплого й вологого клімату, родючого ґрунту паралізує волю громадян, які занурюються в індивідуальні справи, не прагнуть до більшої свободи. Народи, які мешкають у суворих північних умовах, як правило, загартовані в битвах за життя, у холоді й голоді, тяжкій праці. Вони войовничі, сміливі, роботящі, не схильні до рабства, наполегливо відстоюють свою державну незалежність, особисті права й свободи.


Висновки

Найголовніші ідеї Платона сформульовані в його працях «Держава», «Крітій», «Політик», «Закони» та ін. Він заклав основу політичної філософії, розробив концепції ідеальної справедливої держави, політичної солідарності, колективізму і рівності, аристократії, тімократії, олігархії, тиранії, монархії, демократії та «істинного правління». Дав філософське обґрунтування понять політики, політичних знань, політичного мистецтва, політичної ідеології, державного устрою, форми державного управління, політичної свободи, справедливого закону тощо. Він передбачав розмежування влад, обґрунтування освіченого абсолютизму, геополітичного чинника, можливості рівності (егалітаризму, зрівняльного комунізму), розподілу праці, усуспільнення майна, скасування приватної власності, а також практичні пропозиції щодо системи державних органів, ієрархії державних службовців з визначенням компетенції кожного органу і посадових осіб, подальше осмислення природно-правової доктрини та причин появи держави, сутності людини, принципів консолідації суспільства, політико-етичних явищ тощо.

Вагомий внесок у розвиток політичної думки зробив французький правознавець, просвітник, один із засновників новітньої політичної науки Шарль Луї Монтеск´є (1689—1755). У своїх працях — «Персидські листи», «Роздуми про причини величі римлян і їх занепаду», «Про дух законів» — він наголошує, що головне завдання держави — забезпечити людині політичні свободи (можливість робити все, дозволене законами, і не робити того, що законами заборонено, бо тоді такої свободи не буде ні для кого), і громадянські свободи (спокій духу, відчуття громадянської безпеки, запобігання необгрунтованим приватним і публічним звинуваченням індивіда, гуманне кримінальне законодавство, неухильне дотримання правил судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку посадових осіб, суворе дотримання законів і непорушний режим законності).


Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (ред.), Микола Іванович Горлач (ред.). — 3. вид., виправ. та доп. — К.; Х. : Єдінорог, 2001. — 640с.

2. Антоненко В. Г., Бабкін В. Д., Бабкіна Ольга Володимирівна, Бебик В. М., Головатий М. Ф. Політологія: Підручник / Ольга Володимирівна Бабкіна (ред.), Володимир Павлович Горбатенко (ред.). — 3. вид., перероб., доп. — К. : ВЦ "Академія", 2006. — 568с.

3. Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П., Дмитренко С. П., Дорофей В. Т. Політологія: Посібник для студ. вузів / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Видавничий центр "Академія", 2004. — 366с.

4. Балтін В. Політологія: Навч.-метод. посіб. / Національний ун-т харчових технологій. — К. : НУХТ, 2005. — 290с.

5. Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 2008. — 472с.

6. Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К. : Знання, 2008. — 384с.

7. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.

8. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с.

9. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

10. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

11. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

12. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. - К.: Довіра, 2004. - 599 с.

13. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. - 2-є вид., перероб. і доп.. - К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. - 287 с.

14. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - К.: ВД "Ін Юре", 2006. - 519 с.

15. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. - Суми: Університетська книга, 2001. - 405 с.

16. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. - К.: Либідь, 2002. – 573 с.

загрузка...
Top