Національна політика

Вступ.

1. Етнос і нація, їх системоутворюючі ознаки.

2. Національне питання. Теорія і практика його розв′язання в Україні.

3.Міжнаціональні конфлікти: причини виникнення, засоби попередження і розв′язання.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Серед багатьох важливих завдань, які постають перед будь-якою державою в процесі державотворення, особливе місце займає завдання досягти національної злагоди, політичної й соціальної стабільності, гарантувати права людини, національних меншин і націй. Це особливо важливо для поліетнічних держав. До таких держав належить і Україна, на території якої проживають представники понад 100 народів. І хоч загалом можна сказати, що Україна витримує іспит на демократичність у галузі міжнаціональної політики, на тлі загострення різного типу конфліктів у деяких регіонах колишнього Радянського Союзу в Україні вдається зберегти національну злагоду і стабільність, але це не означає, що проблем не існує.

Для українського суспільства характерним є стрімке зубожіння маси населення, відсутність довіри до всіх владних структур, специфічні стосунки між гілками влади, протистояння між партіями і їхніми лідерами. Усе це не може не впливати на зростання соціальної напруженості в суспільстві. Конфлікти в сучасному світі мають глобальний характер і є закономірним явищем. А тому виявлення передумов, об'єктивних і суб'єктивних причин і мотивів конфліктів, моделювання їх, пошуки оптимальних способів своєчасного вирішення їх, локалізації, переведення з насильницької форми в ненасильницьку, упередження конфлікту, що назріває, а не слідування за ним — усе це має принципово важливе значення в політиці. Над цією проблемою працюють науковці, розробляючи практичні рекомендації політикам.


1. Етнос і нація, їх системоутворюючі ознаки

Різнопланове і глибоке розкриття сутності суспільного життя людини неможливе і поза розумінням такого явища, яке окреслюється поняттям "етнос". Поняття етносу достатньо глибоко і ґрунтовно розроблялося багатьма видатними діячами вітчизняної та зарубіжної культури.

Вони розглядають етноси як особливі соціальні спільноти, які органічно поєднують біосферу та соціосферу, містять у собі значною мірою характеристики природної спільноти. Етноси — це біофізичні реальності, здатні бути оповитими соціальною оболонкою, втіленими в ту чи іншу суспільну форму.

Етноси формуються під впливом природної належності людського угруповання до певного географічного середовища, кліматичних умов, ландшафту, рослинного і тваринного світу.

Етнічне буття людини прив'язане до певної місцевості з її географічними особливостями, що позначається на особливостях побуту і культурі, на характері людей, традиціях, звичаях, спільній історичній долі та інших об'єднавчих факторах, що далеко виходять за межі географічного середовища. Етнос характеризується і певною спільністю психічних рис індивідів, що входять до його складу, які формуються під впливом природнокліматичних умов. Проте етнос, будучи за своїм походженням пов'язаним із природою та тривалою генетичною еволюцією, свої головні характеристики отримує в соціально-культурному оформленні, і вони передаються від покоління до покоління через історичну пам'ять, через засвоєння культурних надбань, традицій тощо. Етнос як такий є не суто природним утворенням, а його історичною асиміляцією в культурі, що здійснюється багатьма поколіннями людей.

Отже, етнос — це група людей, яка історично склалася на певній території і характеризується спільністю мови, культури, побуту, звичаїв, традицій, способу життя та особливостями психічного складу.

Етнос як суспільно-природне утворення слід відрізняти від історичних спільнот людей, таких як рід, плем'я, народність, нація, які хоч і формуються на основі певних етнічних спільнот, проте є продуктом історії, соціокультурними утвореннями.

Групи кровних родичів, що ведуть своє походження за однією лінією (материнською чи батьківською), усвідомлюють себе нащадками спільного предка (реального чи міфічного), мають спільне родове ім'я, утворюють таке об'єднання, як рід. Він виникає з первісного людського стада найвірогідніше на рубежі нижнього і верхнього палеоліту як осередок суспільного співжиття та регулювання шлюбних стосунків. Рід обирає старійшину чи вождя й може змістити його з цієї посади; регулює шлюбні стосунки; стежить за рівним поділом майна померлих членів роду; здійснює взаємодопомогу, захист і кровну помсту; має своє ім'я, спільне місце поховання й демократичні збори, де вирішуються основні питання життєдіяльності. Етнографічні, історичні, археологічні факти свідчать, що визначальними рисами родових відносин є: рівність усіх членів роду; відсутність майнових відносин між родичами; суворе дотримання екзогамії[6, C. 145-147].

Подальший розвиток суспільного життя привів до виникнення нової, етносоціальної спільноти людей — нації.

Нація (лат. natіo — плем'я, народ) — полісемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існує два основних значення терміну:

Політична спільнота громадян певної держави — політична нація. Часто вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її населення, наприклад для посилання на «національні» університети, банки та інші установи.

Етнічна спільноста (етнос) з єдиною мовою і самосвідомістю (як особистим відчуттям «національної ідентичності» так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших). У цьому значенні фактично є синонімом терміну народ.

Нації визначаються певним рядом характеристик, що стосуються як індивідуальних її членів так і всієї нації. Такі характеристики мають нести в собі як об'єднуючу функцію — спільнота людей, що не має між собою нічого спільного не може бути нацією, так і відокремлюючу — що відрізняє дану націю від сусідніх. Будь-яка з таких характеристик може стати предметом дискусій, однак заперечення існування визначальних чинників містить в собі заперечення існування окремих націй.

У світовій суспільній думці немає одностайності у визначенні поняття "нація". Одні вчені визначальною ознакою нації вважають "національний дух", "національну самосвідомість", "національний характер", що сформувалися на ґрунті спільної долі, другі — трактують націю як "несвідому психічну спільність", треті — зводять націю до спільноти людей, котрі однаково мислять. Існують географічні, біологічні, психологічні тлумачення нації.

Тому безсумнівним буде твердження про те, що, визначаючи поняття "нація", слід органічно поєднувати та враховувати і соціально-економічні, й етнічні, і соціокультурні, і духовні фактори.

Націю можна трактувати як спільність людей, що формується завдяки єдності таких засад."

- По-перше, територіальних: кожна нація має свою територію, "життєвий простір".

- По-друге, етнічних: нація формується, як правило, з людей одного етнічного складу. Етнічні ознаки — це самосвідомість, мова, усвідомлення спільності походження, єдиної історії, традицій.

- По-третє, економічних: спільність господарських зв'язків універсального рівня консолідує людей, пов'язує єдиною справою, сподіванням на позитивні результати.

- По-четверте, загальнокультурних: мови, традицій, звичаїв, обрядів, що передаються від покоління до покоління, з уст в уста. Немає мови — немає і нації. Нація також згасає, якщо втрачається її культура, порушуються традиції, нехтуються звичаї, забувається історія.

- По-п'яте, психологічних: нація має спільні риси психічного складу, які формуються в процесі спільного життя, діяльності, спілкування[5, c. 142-144].

2. Національне питання. Теорія і практика його розв′язання в Україні

Національне питання в Україні, на щастя, ніколи не було настільки гострим, як у деяких інших пострадянських державах. Усупереч окремим прогнозам початку 90-х років, не набрали крайніх форм націоналістичні й сепаратистські тенденції регіонального масштабу — у Криму, Закарпатті, Чернівецькій області, а діяльність національних товариств, як правило, була зосереджена на культурно-просвітній і гуманітарній сферах. У нас не виникло ні свого Придністров’я, ні своєї Чечні, не спостерігалося, за поодинокими винятками, явно політизованих проявів антисемітизму. Одне слово, Україна може заслужено пишатися збереженням відносної стабільності в міжнаціональних відносинах.

Проте це не означає, що національні проблеми зовсім не значущі для України. Існують чинники, спроможні якщо не вивести їх на передній план суспільного життя, то принаймні простимулювати загострення їх сприйняття суспільною свідомістю.

Цілком віртуальний етнокультурний поділ між українсько- й російськомовними, набагато характерніший для нашої ситуації, ніж поділ міжнаціональний, при відповідному інформаційно-пропагандистському супроводі може набрати конкретності, жорсткості й визначеності, достатніх для виконання деяких оперативних (хоча й ницих із морального погляду) політичних завдань.

Становище, в якому всі ці роки перебувають кримські татари, що повернулися на історичну батьківщину, загрожує і продовжує загрожувати реальними міжнаціональними конфліктами, свідками яких нам уже неодноразово випадало бути. Варто лише в потрібний момент натиснути на котрусь із «больових точок».

У ХХ столітті, не без старань зовнішніх сил, у свідомості західного суспільства послідовно насаджувався образ українця-антисеміта. Знаючи трепетне ставлення західноєвропейського істеблішменту до проявів антисемітизму, особливо в країнах Східної Європи, які перебувають «під лупою», зовсім нескладно з допомогою ЗМІ створити імідж «юдофобської» або такої, що підтримує «юдофобів», практично будь-якій національно забарвленій політичній силі.

На початку 1990-х років найбільшою загрозою державній цілісності України було керівництво Автономної Республіки Крим. Проте 1995 року, в результаті політичного конфлікту між різними його частинами, спочатку втратив посаду президент автономії Юрій Мєшков, а потім зазнали поразки і його противники з кримського парламенту, очолювані Сергієм Цековим. Зрозуміло, можна говорити про своєчасне втручання Києва, про зовнішню режисуру розколу кримської політичної еліти, але це не пояснює до кінця ні тодішньої ситуації на півострові, ні стрімкої маргіналізації кримських проросійських сил, котрі, всупереч прогнозам деяких аналітиків, так і не повернули втрачених позицій на виборах ні 1998-го, ні 2002-го.

Основна причина поразки згаданих сил, які виступали під гаслами захисту російськомовного населення Криму від української політичної і культурної експансії, полягала в тому, що вони не мали ні чітко окресленої соціальної бази, ні, що важливіше, однозначно визначеного противника. Національні політичні сили, як правило, тільки тоді життєздатні й ефективні, коли спираються на певну етнічну групу з досить високим рівнем колективної самосвідомості й мають перед собою противника у вигляді держави, яка цю групу цілеспрямовано дискримінує — і в цілому, і окремих її представників.

Українська влада вміло використовувала кримських татар як чинник стримування сепаратистських настроїв місцевої політичної еліти, але при цьому ніколи публічно не визнавала, що саме вони всі ці роки були єдиною реальною проукраїнською (а не протурецькою, як це інколи намагалися подати деякі політики й публіцисти) силою на півострові. Один із прикладів такої політики — принципова відмова офіційного Києва визнати меджліс у його нинішньому статусі, з одного боку, і водночас фактична його легалізація у вигляді Ради представників кримськотатарського народу при Президенті України — з іншого[9, c. 219-221].

У зв’язку з останнім слід зазначити, що навіть у нинішній складній ситуації існує досить простий спосіб зняти напруженість і скерувати енергію меджлісу на виконання інших завдань, пов’язаних із наближенням 60-річчя депортації кримських татар. Досить було б найближчим часом провести засідання Ради під керівництвом Президента, проаналізувати стан виконання даних раніше доручень, покарати винних у невиконанні (а не виконано більшу частину їх), поставити конкретні завдання, які стосуються передусім вирішення земельного питання. Певна річ, і в цьому випадку масові заходи в Криму навряд чи обійдуться без критики влади, можливо, окремих ексцесів. Але це дрібниця, порівняно з тим, що може статись у випадку реалізації пропозиції керівника політико-правового управління меджлісу Надира Бекірова: зібрати 18 травня в Сімферополі максимальну кількість кримських татар із лопатами, кирками, речовими мішками й спрямувати їх колонами на Південний берег будувати будинки. Мимоволі виникає думка, що в критичній ситуації лопата й кирка можуть виявитися знаряддями подвійного призначення. Саме кримськотатарське керівництво домагається скликання Ради з вересня минулого року, пункт про це стоїть першим у затвердженому меджлісом плані заходів із підготовки до 60-річчя депортації. Але поки що безрезультатно. Складається враження, що відчуженість між меджлісом і владою нагнітається планомірно й цілеспрямовано, і зацікавлений у цьому аж ніяк не меджліс[8, c. 231-232].

3.Міжнаціональні конфлікти: причини виникнення, засоби попередження і розв′язання

До числа найбільш складних відносяться міжнаціональні конфлікти. Це форма міжгруппового конфлікту, у якому групи з протилежними інтересами розрізняються по етнічному (національному ознаці). У повсякденній практиці під час обговорення міжнаціональних відносин, чи ефективності неефективності національної політики держави, звичайно, маються на увазі визначені нації. При цьому різні нечисленні етнічні групи особливо не виділяються, хоча їхня кількість, наприклад, у Росії досить значно. Тому більш точним буде застосування, у тому числі і до конфліктів, поняття «етнос» - народ, плем'я, група людей, що говорять на одній мові, що визнають своє єдине походження, що володіють своїми звичаями й укладом життя, що відрізняє їх від інших груп. Нація ж - це соціально-історична спільність людей, сукупність громадян держави, що мають спільність території і мови, соціально-економічної і культурного життя. Міжетнічна політика держави покликана регулювати соціально-політичні відносини з метою узгодження інтересів різних етнічних і національних груп і найбільш повного задоволення їхніх потреб.

Однієї з основних причин загострення міжнаціональних відносин і виникнення етносоціальних конфліктів у нас стала криза всіх структур влади в СРСР і використання національних інтересів корумпованими групами в колишніх союзних республіках, перенос соціального невдоволення у сферу міжнаціональних відносин. Не можна не бачити також і роль штучно розпалюваної релігійної нетерпимості.

Для таких конфліктів характерний визначений рівень організованості дій поряд із масовими безладдями, сепаратистськими виступами аж до громадянської війни. Оскільки вони виникають у багатонаціональних державах, будь-який внутрішній конфлікт у них неминуче здобуває політичний характер. Тому часом буває важко провести чітку грань між соціальним, політичним і міжнаціональним конфліктом. Етнічний конфлікт може виражатися в різних формах, починаючи з нетерпимості і дискримінації на міжособистісному рівні і, кінчаючи масовими виступами за відділення від держави, збройними зіткненнями, війною за національне звільнення. Так розвивалися події у Нагорному Карабасі, Чеченській республіці, Молдавії, Грузії після розпаду СРСР.

Соціально-політичний конфлікт у будь-якім суспільстві виконує визначені функції. Він може впливати на формування потрібної рівноваги сил у суспільстві, хоча ця рівновага буде носити тимчасовий характер. Він може сприяти і більш повному виявленню протилежних інтересів, переоцінці існуючих суспільних цінностей і норм, а також виявити дисбаланс сил і породити дестабілізацію суспільства. З урахуванням цих факторів у демократичному суспільстві необхідний пошук ефективних механізмів. здатних запобігти переростанню конфліктів у деструктивне руйнівне русло з непередбаченими наслідками[3, c. 182-184].

Ураховуючи поліетнічність нашої держави, особливе значення варто приділяти міжетнічним відносинам. До найбільш конфліктогенних чинників у цій сфері життєдіяльності українського суспільства можна віднести поліетнічний склад його населення. За даними перепису населення 1989 p., крім українців, чисельність яких на той час становила 37,4 млн (72,7 %), в Україні проживало 14 млн, або більше ніж 27 % іноетнічного населення. Найчисельнішою частиною цієї групи є росіяни, яких налічується 11,4 млн і які розселені дисперсно по всій території України, хоч найбільше їх проживає в Криму та в східних областях. Друге місце за чисельністю зайняли євреї — 486 тис. Вони також розселені по всій території України, але переважно (до 99 %) проживають у містах.

Крім того, в Україні проживають представники ще 8 етнічних груп, чисельність яких становить від 500 до 100 тис. Це — білоруси, кримські татари, болгари, поляки, греки, румуни й молдовани. Більшість із них проживає компактно в окремих регіонах України.

Молдовани проживають переважно в Одеській і Запорізькій областях, поляки — в Житомирській, Хмельницькій і Львівській, угорці — в Закарпатській. В Україні живуть і групи етносів, які налічують від 10 до 100 тис, а також етнічні групи, що нараховують по кілька тисяч: ассирійці, албанці, корейці, карели та ін. Переважна більшість цих народів розселена дисперсно і не має чітко визначених етнічних меж, а це, на думку західних етнополітологів, створює додаткові причини для виникнення конфліктів і труднощі у вирішенні їх. Цю обставину слід враховувати, розв'язуючи будь-які проблеми в регіонах. І хоч Законом "Про національні меншини в Україні", прийнятим у червні 1992 p., гарантується правовий захист представників усіх національних меншин, які проживають у нашій державі, проголошено державні гарантії у навчанні рідною мовою, в розвитку національних мов і культур, використанні національної символіки, відзначанні національних свят, збереженні традицій і звичаїв, пам'яток історії та культури, в сповідуванні своєї релігії та ін., усе ж за умов економічної та соціально-політичної кризи в суспільстві не всі положення Закону можна реалізувати, не вистачає коштів на фінансування його. Труднощі в реалізації Закону можуть викликати незадоволення з боку окремих етнічних груп або їхніх представників, а це, в свою чергу, може призвести до виникнення конфлікту. Щоб запобігти виникненню конфліктної ситуації, необхідно проаналізувати стан, в якому перебувають національні меншини, проблеми, які існують у задоволенні їхніх етнічних потреб, визначити їхню першочерговість — і з урахуванням можливостей держави розкрити механізми розв'язання їх. Не менш конфліктогенним чинником, ніж попередній, є прагнення національної більшості, тобто українців, реалізувати власні етнічні потреби, насамперед, мовні та культурні. Відомо, що за часів СРСР пріоритет у розвитку мови й культури надавався російській нації. Було створено російську національно-культурну інфраструктуру, яка включала освітні заклади, де викладання проводилося переважно російською мовою, газети, радіо, телебачення, театри і т. ін. Російськомовне середовище переважало і в адміністративних органах, в армії, міліції і т. д.

За умов розвитку державотворчих процесів спроби української національної більшості змінити пріоритети і створити умови для розвитку української культури й особливо мови нерідко наражаються на незадоволення, а то й на протидію проімперських сил, які намагаються видати закономірні процеси за "примусову українізацію".

З іншого боку, частина українців усе ще не може подолати почуття своєї національно-культурної меншовартості, проявляє певне небажання змінювати щось у своєму житті. Без сумніву, становище, коли на власній землі, у власній державі українці не можуть вважати себе повноправною більшістю, господарем, спроможне викликати конфлікти, а крім того, значно обмежує можливості гарантувати повноту прав іншим етнічним групам[2, c. 149-152].

Ще одна конфліктогенна проблема, що також потребує свого розв'язання, — це повернення українців, кримських татар та представників деяких інших народів, які проживають за межами України, на свою історичну Батьківщину. Як відомо, лише в колишніх республіках СРСР нині проживає близько 7 млн етнічних українців. Очевидно, що частина з них уже зараз прагне вернутися в Україну, інші — пізніше, але, безперечно, що такі міграційні процеси активізуються найближчим часом. Економічна ситуація в Україні не дає змоги відразу прийняти всіх бажаючих і створити їм відповідні умови для^ проживання. Невлаштованість, відсутність упевненості в завтрашньому дні може призвести до незадоволення й іммігрантів, і постійних жителів тих регіонів, куди вони прибувають. Тому міграційні процеси треба не лише контролювати, а й регулювати певними органами. Доцільно вивчати, аналізувати й прогнозувати ці процеси та їхні можливі наслідки, щоб запобігти негативним явищам, а може, і встановити певні квоти, тобто визначити, яку кількість людей Україна може прийняти в певний * період з урахуванням соціально-економічної ситуації, що склалася. Слід враховувати й те, що останнім часом Україна відчуває на собі процеси глобального світового характеру. Мається на увазі активізація рухливості населення в усьому світі і стрибкоподібне збільшення припливу мігрантів в Україну, яка почала відігравати роль своєрідного "загального дому". Територія України стала однією з ланок міжнародної нелегальної міграції з країн Південної Азії, Китаю, Пакистану, Афганістану та ін., які використовують її як перевалочну базу для в'їзду в європейські країни. Ці процеси турбують світову громадськість, особливо уряди європейських держав, куди прямують мігранти[1, c. 439-440].


Висновки

Оскільки приплив мігрантів в Україну останнім часом зростає, це створює певні труднощі й веде до загострення соціальної напруженості в суспільстві. За умов погіршення соціально-економічної ситуації в країні, протистояння різних політичних сил не виключена можливість виникнення конфліктного потенціалу в різних сферах суспільного життя. Це стосується і конфлікту суспільства загалом, яке бажає позитивних змін і зміни влади, що неспроможна забезпечити їх.

Найраціональнішим способом розв'язання конфлікту є той, який усуває саме його підґрунтя, тобто задовольняє вимогу здійснення бажаних у суспільстві реформ. Поступ суспільства до реалізації цих реформ певною мірою може загострити ситуацію в країні, поглибити конфлікт, але за своїм характером носитиме позитивну функцію — конструктивну, стабілізувальну.

Для України характерним є зміщення "гарячих" точок конфлікту із західного регіону на схід і південь — у Донбас і Крим. Якщо у Західній Україні значним чинником, який стримує прояв соціального протесту проти різкого зниження рівня життя, є готовність терпіти заради незалежності України, то в Криму і на Донеччині, де саме на незалежність покладалися надії на краще життя, цей чинник не спрацьовує.

Аналіз ситуації в Україні підтверджує, що наша держава попри всі соціально-економічні труднощі основні проблеми намагається вирішувати цивілізованими методами.


Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

3. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. - К.: Академія, 2003. - 303 с.

4. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. - К.: Довіра, 2004. - 599 с.

5. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. - 2-є вид., перероб. і доп.. - К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. - 287 с.

6. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - К.: ВД "Ін Юре", 2006. - 519 с.

7. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний слов-ник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. - К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. - 311 с.

8. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. - Суми: Університетська книга, 2001. - 405 с.

9. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. - К.: Либідь, 2002. – 573 с.

загрузка...
Top