Н. Макіавеллі – засновник світської політичної науки

Вступ.

1. Політичні погляди Н.Макіавеллі.

2. Історична спадщина Нікколо Макіавеллі та його місце в світській політичній науці.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Італійський політичний мислитель, історик і письменник Макіавеллі походив зі стародавньої дворянської родини. Замолоду освоїв латинську мову й вільно читав древніх авторів в оригіналі; разом з тим високо цінував Данте, Полігонометрія й Боккаччо - йому був далекий педантизм гуманістів, їхнє преклоніння перед античністю.

В 1498 Макіавеллі почав активну політичну діяльність: був вибраний секретарем Другої канцелярії, а пізніше - Ради Десяти, що ведали дипломатією й військовими справами Флорентійської республіки. Протягом 10 років Макіавеллі виконував безліч доручень флорентійського уряду, їздив з посольствами в різні італійські держави, Францію й Німеччину, вів переписку, становив звіти й доповіді з питань поточної політики, про положення справ в Італії і Європі. Досвід державної людини й спостереження дипломата, а також вивчення античних письменників дали Макіавеллі багатий матеріал при розробці його політичних і соціальних концепцій. В 1512 Медичі повернулися до влади у Флоренції. Макіавеллі як прихильник республіки був відсторонений від справ і присуджений до річної висилки з міста. На початку 1513 він по підозрі в змові був арештований і піддадуть катуванню. Однак незабаром, у зв'язку із вступом Джованни Медичі на папський престол під ім'ям Лева X, Макіавеллі був помилуваний і відправлений у свій маленький маєток у Сант-Андреа. У селі Макіавеллі багато й напружено працював. В 1513 він почав роботу над трактатом "Государ", що обезсмертив ім'я письменника. У ньому проголошувалося як норма політичної дії положення про те, що ціль виправдує засобу, ужиті для її досягнення; однак справжньою метою "нового государя" повинен стати, по Макіавеллі, не приватний, сугубо особистий інтерес, але "загальне добро", що припускає об'єднання Італії в сильну національну державу.

Ідеалом для Макіавеллі, якому він був готовий служити від початку до кінця, є не абстрактна держава, але конкретний народ і улюблена ним батьківщина. Проте, вже елементарна історична справедливість змушує нас визнати, що для улаштування свого народу і гаряче улюбленої ним батьківщини Макіавеллі був готовий на будь-які жахи абсолютистично-поліцейської держави і на будь-які жахи стосовно окремих особистостей та угруповань.

Ніколо Макіавеллі є однією з дуже суперечливих постатей у політичній історії. За п’ятсот років після того, як він жив і творив, філологи, політологи, історики та культурологи продивилися незліченні документи і зробили безліч інтерпретацій ідей Макіавеллі; проте дебати над його істинною вірою, поглядами, ідейними домінантами і досі тривають. Історія часто оголошувала його людиною деспотичних та жорстоких поглядів, але недавні студії (переважено західноєвропейські) дають можливість по-новому говорити про ідейний вплив Макіавеллі та непорозуміння або й свідомі маніпуляції в інтерпретації тверджень цієї людини.


1. Політичні погляди Н.Макіавеллі

Ніколо Макіавеллі (1469-1527) - найвизначніший представник політичної думки епохи Відродження, спадщина якого викликає запеклі суперечки. Невелике по обсязі твір "Государ" містить у собі стільки прозрінь, геніальних здогадів і одночасно парадоксів, протиріч, що "приречено" на те, щоб залучати всі нових читачів, як захоплених шанувальників, так і непримиренних опонентів. Тут перед нами - блискучий аналітик політичних процесів сучасної йому Італії й античного світу. "Государ", "Міркування про першу декаду Тита Лівія", "Історія Флоренції", звіти, доповідні записки й листи, написані за 14 років роботи в Синьйорії Флорентійської республіки й у Раді десяти, дозволяють уважати Макіавеллі основоположником політичної науки Нового часу.

Політичне навчання Макіавеллі - це безперервне прагнення звільнити політику від моральних оцінок, постійне протиборство сущої й належного, аморальні рекомендації здійснення політичної влади. Названі моральні колізії одержали узагальнене найменування "макіавеллізму", що став синонімом підступництва, лукавства, жорстокості в політику. Прикладів подібного роду колізій в "Государі" чимало. От деякі з них: "удержати завойоване неважко, особливо, якщо нові піддані й раніше не знали волі. Щоб установити над ними владу, досить викорінити рід колишнього государя" [5.С.305]; "образи потрібно наносити разом: чим менше їх розпробують, тим менше від них шкоди; благодіяння ж корисно робити помалу, щоб їх розсмакували якнайкраще" [5, с.328]; "скільки мирних договорів, скільки угод не набуло чинності й пішло порохом через те, що государі порушували своє слово й завжди у виграші виявлявся той, хто мав лису натуру. Однак натуру цю треба ще вміти прикрити, треба бути неабияким ошуканцем і лицеміром. Люди ж так простодушні й так поглинені найближчими потребами, що обдурюючий завжди знайде того, хто дасть себе одурачити" [5,с.352]; "добрими справами можна викликати на себе ненависть точно так само, як і дурними, тому государ нерідко змушений відступати від добра заради того, щоб зберегти державу" [5, с.357]; "розсудливому государеві варто уникати тих пороків, які можуть позбавити його держави, від інших же втримуватися в міру сил, але не більше. І навіть нехай государі не бояться викликати на себе обвинувачення в тих пороках, без яких важко удержатися у влади, тому що, вдумавшись, ми знайдемо чимало такого, що на перший погляд здається чеснотою, а в дійсності згубно для государя й, навпаки: виглядає як порок, а на ділі доставляє государеві благополуччя й безпеку" [5, с.345].

У літературі багаторазово вживали спроби пояснити феномен творчості Макіавеллі.

Одна з точок зору виходить із того, що Макіавеллі як особистість і "макіавеллізм" - поняття по суті співпадаючі, що Макіавеллі - фігура скандальна, дивна й навіть дивовижна. Зразком подібного роду міркувань з'явився трактат " Анти-Макіавеллі", написаний Фрідріхом Великим. Майбутній король Пруссії, що надалі всіма своїми діями, всією системою свого правління й своїх творів підтвердив правоту навчання Макіавеллі, покритикував "Государя". Макіавеллі був оголошений лиходієм, що цілком свідомо "про злодіяння й нелюдськість проповідувати почав" [7,с.2]. Разюче, але факт: Фрідріх пише про те, що" злість Махіавелева збуджує огида", що "Махіавель настільки безсоромно", що "він самому гнуснейшему нелюду" (Ч. Борджа), приписує похвали й тим самим піддає себе "ненависті роду людського" [7,с.57]. Читач, що вперше познайомився зі спадщиною флорентійського мислителя через цей критичний розбір, був змушений прочитати й наступне резюме: "Махіавель, приведши в небудову науку правління, таке почав навчання, яке здорова мораль перетворила в ніщо" і "тому варто захистити людство від супостата, що це скасувати прагне" [7,с.19].

Тим часом збережені численні свідчення, листи до друзів, насамперед до Ф. Ветторі, малюють неабиякий вигляд Макіавеллі. Так, він схильний до гострослів'я й парадоксів, так, він самотній і люди недолюблюють його, так, у нього мало друзів, і вони не завжди розуміють його сумніви й тривоги, але він не лиходій і не негідник.

Цікавий у представленому контексті епізод, що приводиться Ф. Бурлацьким у книзі "Загадка Макіавеллі". Друг Макіавеллі Буонаккорсі писав про спроби забрати його з поста другого канцлера під сміховинним приводом: його батько- де вмер боржником держави. Причому про цей факт згадали через 11 років після його вступу на цей пост. Макіавеллі вдалося зберегти свої позиції, але його другу прикрістю повідомляв, що дуже мало людей заступилися за нього [2,с. 176]. Чесність, прямолінійність, безкомпромісність, відверта демонстрація своєї інтелектуальної переваги, неприйняття лестощів, невміння плести хитромудрі інтриги, недотримання "придворного політесу" не дозволяли другому канцлерові органічно вписати в політичну еліту й були непрямим симптомом майбутньої повної ізоляції Макіавеллі в політичних колах Флоренції.

Не можна не погодитися із блискучим інтерпретатором спадщини діячів епохи Відродження А.Дживильоговим, що пише про італійського мислителя: "Він був не такий, як всі й не підходив ні під які шаблони. Була в ньому якась навмисна, найближча прямолінійність, було нічим не прикрите, що рвалося назовні навіть у найважчі часи небажання зважати на життєві й гуманістичні мірки. Були завжди готові сарказми на кінчику язика, була похмурість, що дратувала всіх, манера хмуро називати речі своїми іменами саме тоді, коли це вважалося особливо неприпустимим" [4.С.212].

У листах до друзів за зовні жартівливим, іронічним тоном ми бачимо натуру жагучу, захопливу, обурену із приводу несправедливостей, що співчуває страждаючої й співпереживаючу ним.

І ще один штрих до портрета Макіавеллі. Будучи снять із всіх відповідальних посад Флорентійської республіки, Макіавеллі залишився злиденною людиною, якій не на що було годувати своє численне сімейство. Висока моральність, чесність і порядність не дозволили йому хоч як - те використовувати свій високий службовий пост для цілей особистого збагачення. Своєрідним підтвердженням цього факту є наступне визнання Макіавеллі: "Свідчення моєї чесності й вірності - моя бідність".

В особистісному, людському плані Макіавеллі досить далекий від фігур, що стали майже постійною темою його міркувань, таких, як Чезаре Борджа й Олександр VI, Юлій II, Людовік XII. Тому згадування його ім'я в одному ряді з названими майстрами в справі обману, підступництва й насильства представляється нам блюзнірським[18, c. 115-116].

Відповідно до іншої точки зору, Макіавеллі виступає в "Государі" як нещадний критик сучасної політичної влади, точніше тих, хто був її носієм. Не випадково об'єктом його уваги ставали брехливі й лицемірні політичні діячі. Ця обставина послужила підставою для виникнення думки, відповідно до якої "Государ" Макіавеллі - це не що інше, як критичний розбір сучасних форм державності й політичних відносин. Першим цю точку зору висловив Дж. М Тоскано в 1578 р., її повторив А. Джентиле в 1585р. Пізніше цей підхід став традиційним, а в ряді робіт чи ледве не єдиним способом інтерпретації політичної спадщини Макіавеллі. У руслі такого підходу парадокси моральності в політичному навчанні Макіавеллі пояснюються тим, що він створив твір, що "є вбивчою сатирою на деспотів, що має метою викликати проти них караючих месників і спонукати народи до повстання". [3,с.19] Прихильники названого підходу посилаються на той резонанс, що викликало твір Макіавеллі в нових правителів Флоренції. Дійсно, "Государ", будучи надрукованим і розповсюдженим в обмеженій кількості, обурив правлячих осіб, які побачили в ньому сховане прагнення викрити характер сталого режиму, а в безсторонньому портреті верховного політичного діяча - самих себе.

Тим часом досить уважно прочитати "Государя", щоб зрозуміти, що жодна фраза, жодна думка, жодна ідея не дають приводу вважати, начебто в ньому укладений якийсь таємний сатиричний або викривальний зміст. Про те, що не викриття з'явилося головною метою трактату, свідчить хоча б той факт, що "Государ" був написаний з явним наміром Макіавеллі вернутися до державної діяльності. Він присвячує цей твір спочатку Джуліано Медичі, а потім, після його смерті, Лоренцо Медичі. Було б наївно думати, що створюючи сатирові на сучасну політичну владу, Макіавеллі намагається вручити свій утвір людям, які цю владу персоніфікували.

У цьому творі Макіавеллі вдалося запам'ятати типові риси тиранічних діячів всіх часів і народів: стародавніх і сучасних, світських й релігійних, італійських й французьких і т.д. Але в результаті автор домігся не розташування флорентійської влади, а їхньої ворожості. "Аналіз Макіавеллі не знав ніяких перешкод, проникав до дна, дошукувався до останніх початків, - справедливо відзначав А. Дживилегів.- Ніхто не вмів з таким винятковим мистецтвом ізолювати питання й оголювати його іманентну сутність" [4,с.220]. І далі: "Події були такі, що необхідно були політичні питання ставити й дозволяти з найбільшою, нещадною прямотою й сміливістю, для цього треба було відкинути все, що заважало вільному аналізу, у тому числі моральні й релігійні міркування. І Макіавеллі дерзнув. Саме за це його кляли найбільше при житті й особливо після смерті" [4 ,с.221]. Політичний реалізм Макіавеллі йде до кінця, до граничного оголення жорстокостей свого часу, до постановки політичних питань із максимальною відвертістю й прямотою. Мислитель вивчає політичні процеси сучасності об'єктивно й неупереджено, подібно тому, як натураліст вивчає природу. Для нього важливіше розкриття істини, який би непривабливої вона не була, розкриття дійсних механізмів здійснення влади в суворих умовах своєї епохи. Відзначаючи цю особливість політичного навчання Макіавеллі, дослідник проблем співвідношення політики й моралі Е.Я. Баталов пише: "Н. Макіавеллі й інших письменників, що виставляли цю "кухню" напоказ, нерідко обвинувачують в аморалізмі. З рівним успіхом можна обвинувачувати в садизмі авторів підручника по хірургії, що описують, як звичайно робиться трепанація черепа або видалення кінцівок, або інші операції, при одному виді яких люди незвичні втрачають почуттів" [1, с.6].

Вивчаючи політичні явища свого часу, флорентійський мислитель звертається до античності. Ретроспективне освоєння досвіду політичного розвитку Стародавнього світу відкриває Макіавеллі характер сучасних політичних процесів. Мабуть, немає жодної глави "Государя", у якій не було б прикладів з політичної історії античності. Сучасність у нього безупинно виростає з минулого й втілює єдність із минулим. Макіавеллі знову й знову поринає в античність і аналізує її емоційно й жагуче; вона для нього насичена яскравими подіями, вона для нього - час політичних героїв.. "Він підходив до Лівію й Тациту, до Плутарху й Полібію зовсім не так, як гуманісти, - пише А. Дживилегов. - Їхній інтерес до древнього був чисто науковий. Практичних цілей вони не переслідували. Вони не "розмовляли із класиками", і ті не "відповідали їм прихильно". Для Макіавеллі класики тільки такий зміст і мали. Усе, що в них було йому цікаво, цікаво було лише тому, що знаходило застосування в житті, у справах сьогоднішнього дня".[4,с.224].

Разом з тим Макіавеллі блискуче аналізує й сучасні політичні відносини. Поряд з політичними процесами, що мали місце в Спарті, Афінах, Римі, Карфагені, він звертається до Венеції й Флоренції, Мілану й Неаполю. Установлюючи єдність минулого й сучасності, мислитель орієнтується на раціональний науковий опис політичного життя, звільнене від релігійних догм і моральних сентенцій. Відверте ігнорування міркувань моралі й моральності виявляється не чим іншим, як оголенням суті справи. "Автор "Государя" нічого не видумував і ні на чому не наполягав, - зауважує Е.Я.Баталов.- Будучи добре обізнаний про політичне ремесло сучасних йому володарів: у таких-те випадках прийнято вбивати, у таких-то випадках винищувати рід до сьомого коліна, у таких-те порівнювати вороже місто із землею.. .Інакше кажучи, він описував технологію володарювання, який вона була насправді"[1, с.6-7].

Небезінтересним представляється думка, відповідно до якої протиріччя світогляду Макіавеллі визначаються розбіжностями між "Государем" і "Міркуваннями про першу декаду Тита Лівія". Відповідно до цієї думки, "Міркування" ставляться до області високої політичної теорії, у той час як "Государ" є зводом практичних рекомендацій і рад по зміцненню режиму особистої політичної влади. Дійсно, не можна не погодитися з тим, що "Міркування" - це синтез найбільш конструктивних теоретичних ідей Макіавеллі про політичні процеси. У трьох книгах названого твору розглядаються найважливіші проблеми політичних відносин: проблеми політичного пристрою (римської республіки), природи й функцій держави, зовнішньої політики (римської республіки), ролі політичних діячів в (римської) історії, змісту й принципів республіки. У цілому система ідей, сформульована в "Міркуваннях", зізнається оригінальної насамперед через плідну ідею республіканського пристрою, визнання народу активним повноправним учасником політичного життя, гарантом життєздатності й стабільності державного організму. Що ж стосується "Государя", то в ньому діяльність государя ототожнюється, насамперед, з волею й розумом правителя; затверджується також, що народ повністю виключений з політичної життєдіяльності. Точка зору, відповідно до якої політичне життя суспільства персоналізується в особі єдиновладного государя, так чи інакше сполучена з моральними витратами. Практичні рекомендації зі здійснення такої політики государеві (як удержати завойовані володіння і які запобіжні заходи треба при цьому дотримувати; який повинна бути політика государя "у завойованій країні, що відрізняється від успадкованої по мові, звичаям і порядкам"; як побудувати завойовникові відносини зі слабкими й сильними сусідами й т.д.) не можуть бути вільними від моральних оцінок. Розгляд же політичних питань в "Міркуваннях" через призму ЕСЄХ шарів і станів суспільства, активно включених у політичні процеси, звільняє теоретичний аналіз від яких- або практичних рекомендацій, що можуть бути розглянутими в дусі аморалізму й аморальності[13, c. 65-66].

Дійсно, різниця між трактатами очевидна. Але було б невірно протиставляти "Государя" "Міркуванням" як високу теорію практично - політичній програмі, як абсолютизацію тиранії апології народовладдя, як морально бездоганну доктрину зводу аморальних правил. Хоча безперечно, що в "Міркуваннях" позиція Макіавеллі більше теоретична, а в "Государі" більше прагматична. Серйозної розбіжності немає хоча б тому, що "Міркування" не є результатом складної ідейної еволюції автора, а написані практично в один час із "Государем". У науці вважається визнаним той факт, що Макіавеллі почав писати "Государя", перервавши роботу над "Міркуваннями". Причому "Государ" вклинюється в "Міркування" десь в області 16-18 глав. Примітні назви цих глав: "Народ, що звик жити під владою государя й завдяки случаю ставший вільним, із працею зберігає волю" (гл. 16), "Розбещеному народу, що здобув волю, украй важко залишитися вільним" (гл.17), "Яким образом у розбещених містах можна зберегти вільний лад, якщо він у них існує, або створити його, якщо вони їм не володіють" (гл.18). Назви цих глав побічно підтверджують, що в них представлений матеріал, родинний тому, що ми зустрічаємо в "Государі": Макіавеллі докладно міркує тут про "розбещені" народи й державах, які зв'язуються з політичною розбещеністю сучасної йому Італії. Ми думаємо, що між названими творами існує глибокий внутрішній зв'язок, вона проявляється в постановці родинних проблем і в співзвучності ряду положень і тез. Так, мотиви народовладдя звучать, хоча й приглушено, і в "Государі". "Государеві слід бути в дружбі з народом, інакше у важкий час він буде скинутий... і нехай мені не заперечують на це розхожою приказкою, що на народ сподіватися, що на піску будувати" [5,330). Далі: "Якщо в народі шукає опори государ, що не просить, а наказує, до того ж безстрашний, не падає духом у нещастя, не упускає потрібних готувань для оборони й уміє розпорядженнями своїми й мужністю вселити бадьорість у ті, хто його оточує, він ніколи не обманеться в народі й переконається в міцності подібної опори" [5,330-332].


2. Історична спадщина Нікколо Макіавеллі та його місце в світській політичній науці

Політична наука, започаткована ще в епоху античності, активно відроджується наприкінці середньовіччя. Це пов'язано з іменем одного з видатних засновників політичної науки італійця Н. Макіавеллі (1469—1527). Саме в його працях "Міркування з приводу першої декади Тита Лівія" та "Володар" дістає дальший розвиток політична наука.

Н. Макіавеллі одним із перших зробив значний крок уперед у визначенні предмета політичної науки, її методу й певною мірою — законів. На його думку, основним предметом політичної науки є держава і влада. "Володар" — це дослідження про владу: її завоювання, утримання, розширення і втрату.

Пориваючи з релігією, Н. Макіавеллі обґрунтовує політику як дослідницьку науку. При цьому відкидається схоластичне середньовічне вчення про державу і право. Спираючись на аналіз історичної практики, він робить висновок, що стрижнем політичної поведінки людини є не християнська мораль, а вигода й сила. "Доля, — зазначав Н. Макіавеллі, — завжди на тому боці, де краща армія". Звідси й теза про те, що в політиці треба апелювати не до моралі, а до сили — "мета виправдовує засоби". Завдання політичної науки полягає в тому, щоб пояснити справжній стан речей, виходячи з фактичного матеріалу та історичного досвіду, на основі пізнання реальної дійсності виводити політичні принципи й відповідно до них творити політичну історію. У теорії Н. Макіавеллі держава означає політичну історію. У теорії Н. Макіавеллі держава означає політичний стан суспільства: ставлення панівної верстви до підлеглих, існування певним чином організованої політичної влади, юстиції, створення відповідних законів тощо. Багатоманітність конкретно-історичних форм держави й політичної влади Н. Макіавеллі виводить насамперед із боротьби певних сил суспільства, переважно знаті й народу.

Важливо, що в ході аналізу політичних форм звертається увага на різноманітні чинники, які впливають на становлення й зміну цих форм — економічні, військові, територіальні, географічні, демографічні, етнічні тощо. Політичні погляди Н. Макіавеллі — це реалістичний аналіз людських стосунків, що ґрунтується на досягнутому рівні знань про суспільство.

Н. Макіавеллі стверджував, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса, щоб не втрапити в пастку. Відмежування політики від моралі перетворилось у проповідь аморалізму. Політика - це сфера підступності й віроломства. Аморальна політика за принципом "мета виправдовує засоби" дістала назву "макіавеллізм"[6, c. 85-87].

Будучи флорентійцем і патріотом Італії, мислитель палко бажав її об'єднання в єдину міцну державу. А це, на його думку, міг зробити лише сильний одноосібний правитель, який для досягнення політичних цілей, головною зміцнення держави, не нехтує ніякими засобам. Прообраз такого правителя Н. Макіавеллі вбачав у тогочасному італійському правителі Чезаре Борджіа, відомому своїми злодійствами.

Основна аксіома його політичної філософії - це думка про те, що люди за своєю природою є порочними, егоїстичними і злими істотами, їх турбують не благо держави, а передусім власні матеріальні інтереси. Вони можуть змиритися зі втратою свободи, влади, навіть зі смертю батька, але ніколи нікому не простять втрати власного майна.

Найцікавішою й продуктивною нам представляється позиція, що пояснює моральні парадокси в політичній філософії Макіавеллі складністю, суперечливістю його духовного миру. Відповідно до цього підходу, основного тридцятимільйонного цього миру автономні й існують незалежно друг від друга, тому найглибша обдарованість і талант, позначені при вивченні проблем в одній області, аж ніяк не припускають відповідних проявів в іншій. Так, Е. П. Нікітін і А.Г. Нікітіна пишуть про те, що " Макіавеллі-Художник і з часом дуже тісно співробітничають і притім до взаємної вигоди"[9,с.45] але нерідко й розходяться: художник випереджає вченого.

Розмірковуючи про монархію, Макіавеллі віддавав перевагу абсолютній монархії, — адже влада, здійснювана монархом за допомогою магістрату, не може бути надійною, оскільки монарх повністю залежить від волі громадян, що входять до магістрату. "... вони можуть позбавити його влади будь-коли, а тим паче у скрутний час, можуть або виступити проти нього, або ухилитися від виконання його розпоряджень".

Тому мудрий монарх повинен своєчасно сконцентрувати владу в своїх руках і робити все, щоб народ постійно відчував необхідність у державі та її правителі.

Окрім цього, монарх мусить подбати про утворення державних інститутів, які убезпечували б його свободу. Гарантом цього він убачав (на прикладі Франції) парламент, який стримував би зазіхання на владу знаті й виступав би третейською установою, що "приборкує сильних і заохочує слабих".

Здається, можна говорити й про дуалізм політичних поглядів Макіавеллі. Наприклад, при аналізі політичних процесів по ряду питань (вчення про державу й форми правління: монархії й республіці, про політичні інтереси, принципи й умови досягнення національної волі, про патріотизм) учений просувається вперед, по ряду ж інших питань (методи й засоби здійснення політичної влади) формулює такі положення, які припускають неоднозначне тлумачення й сам головне - дають підставу обвинувачувати його в "макіавеллізмі". В "Государі" нерідко виникає "двостороння видимість", коли про тих самих політичні явища висловлюються протилежні судження. Не випадково Макіавеллі вносить у свої міркування образ кентавра, тобто визнання подвійної перспективи в політичній діяльності: сили й згоди, насильства й громадянства, індивідуального й універсального. От чому ряд положень його політичної філософії співвідносяться як теза й антитезис:

- "з ворогом можна боротися двома способами: по-перше, законами" (теза), і в- других, "силою" (антитезис). "Перший спосіб властивий людині (теза), другий - звірові" (антитезис) [5,351];

- "зайве казати, як похвальна в государі вірність даному слову, прямодушність і неухильна чесність" (теза) і "у наш час великі справи вдавалися лише тим, хто не намагався стримати дане слово й уміла, кого потрібно, обвести навколо пальця; такі государі в остаточному підсумку встигли куди більше, ніж ті, хто ставив на чесність" (антитезис) [5,351];

- "государ повинен вселяти страх таким чином, щоб, якщо не придбати любові, те хоча б уникнути ненависті" (теза) і государ, якщо він "бажає удержати в покорі підданих, не повинен зважати на обвинувачення в жорстокості, учинивши кілька розправ, він виявить більше милосердя, чим ті, хто по надлишку його потурає безладдю" (антитезис) [5, с.348].

- "треба бути в очах людей жалісливому, вірним слову, милостивим, щирим, благочестивим і бути таким справді" (теза), "але внутрішньо треба зберігати готовність виявити й протилежні якості, якщо це виявиться необхідним" (антитезис) [5, с.352].

Втім, на наш погляд, важливіше акцентувати увагу не стільки на розірваності, дуалізмі світогляду Макіавеллі, скільки на незавершеності процесу інтегрування складових частин цього світогляду, їхньому прагненні до внутрішньої гармонії й узгодження різних елементів. Адже ця цілісність світогляду настільки характерна для титанів епохи Відродження. В очах сучасників Макіавеллі саме й демонстрував подібну цілісність світогляду, визнану й схвалювану в суспільстві. До речі, помітимо, що секретарем Синьйорії (флорентійського уряду) Макіавеллі був затверджений не стільки за дипломатичні здатності (їх ще стояло виявити), але саме за характер отриманого гуманістичного утворення. "Гуманістичне утворення" епохи Відродження, що припускало одержання універсального утворення, що включало зроблене знання латинської мови й риторики, володіння класичним стилем, чудову підготовку в області древньої філософії й історії, було родинно античній ідеї калокагатії. Слідом за античними мислителями покладалося, що саме таке утворення виховує гармонію тілесних і щиросердечних якостей, забезпечує формування всебічно розвитий, універсальної особистості.

Спрямованість до внутрішньої гармонії складових частин світогляду Макіавеллі проявляється завдяки двом взаємозалежним аспектам політичної філософії: гуманізму й антропоцентризму. Творчість Макіавеллі повинне бути розглянуте в тісному зв'язку з епохою, соціально-політичними подіями того часу, які пояснюють причини незавершеності названого нами інтелектуального процесу[14, c. 156-158].

Індивідуалістична доктрина Макіавеллі затверджувала ідеал активної, вільної, діяльної людини, здатного звернути собі в благо все багатство зовнішнього миру. Проголошувана діячами епохи Відродження універсальна, цілісна сутність людини знаходить у побудовах флорентійського мислителя зовсім інше звучання й зміст. Більшістю із сучасників Макіавеллі клініка природа людини передбачалася, але обґрунтовувалася або з точки зору філософії, або з точки зору науки, або з погляду мистецтва, і тому людина осмислювався або як філософ, або як учений, або як художник і діяч мистецтва. Макіавеллі обґрунтовує її з точки зору політики. Звідси людина для нього - це ще й політичний діяч. От чому об'єктом пильної уваги Макіавеллі стають риси особистості, необхідні для активної політичної діяльності: відданість батьківщині й прагнення служити її благополуччю, готовність підкорити особисті інтереси суспільним, непримиренне відношення до тиранії й деспотії.

Італійський мислитель уперше показує особливості поводження людини в сфері політичних відносин. Проголошений епохою Відродження універсалізм людської індивідуальності доводить їм до логічного кінця, мислиться більш широко й системно. Рамки індивідуалістичної доктрини розширюються, приводять до вивчення політичної людини - государя, верховного правителя, політичного лідера - і до тому, до яких дій він здатний. Але саме отут Макіавеллі змушений апелювати до природи людини, його суперечливої, користуючись сучасною термінологією, амбівалентної сутності. Людина одночасно піднесена й низький, добрий і злий, великий і незначний. "...У всіх людях, а особливо в государях... зауважують ті або інші якості, що заслуговують похвали або осудження. А саме: говорять, що один щедрий, інший скупий... один марнотратний, інший жадібний; один твердий, інший жалісливий; один чесний, інший віроломний; один зніжений і легкодухий, інший твердий духом і смів; цей поблажливий, той гордовитий; цей розпусний, той цнотливий; цей лукавий, той прямодушний; цей упертий, той покладливий; цей легковажний, той статечний; цей набожний, той нечестивий отже далі"[ 5, с.345].

Великий флорентієць зібрав увесь свій досвід щодо якостей, якими має володіти правитель, у творі «Державець». В одному з листів своєму другові він говорить: «За допомогою цієї книги, що свідчить про мій політичний досвід, я хочу вступити на службу до нових правителів Флоренції і тому хочу піднести її дому Медичі» (Nederman, C.J.Amazing Grace: God, Fortune, and Free Will in Machiavelli’s Thought // Journal of the History of Ideas. — 1999.). Власне, цю працю і присвячено Лоренцо Медичі. Звичайно ж, Макіавеллі мріяв, щоб Італія була єдиною і сильною державою.

Макіавеллі написав у «Державці» про сприйняття образу правителя в народі: «…люди, вірячи, що новий правитель виявиться кращим, охоче повстають проти старого, але незабаром вони з досвіду переконуються, що були обдурені, бо новий правитель завжди виявляється гіршим, ніж старий». «Люди звичайно йдуть шляхами, прокладеними іншими, і діють, наслідуючи зразки, але оскільки неможливо ані неухильно йти цими шляхами, ані порівнятися в доблесті з тими, кого ми ставимо за зразок, то людині розумній належить обирати шляхи, прокладені найбільшими людьми, і наслідувати людей гідних і шляхетних, щоб якщо не зрівнятися з ними в доблесті, то хоча б сповнитися їх духу».

Все різноманіття рис, втілюваних людиною, всі закладені в людині потенції й протиріччя проявляються в політику. Політика є не що інше, як втілення сутнісних рис людини; які конкретні люди, що роблять політикові, така й політика, що проводиться ними. Людина здатна на аморальні вчинки в політику, тому що не все благополучно з моральністю в самій природі його.

Будучи одним з найвидатніших представників епохи Відродження, Макіавеллі вловлює її дух і найважливіші риси. Горезвісний "макіавеллізм" у даному контексті є не що інше, як відбиття протиріч цієї великої епохи й передбачення нової - епохи заходу, вгасання Відродження[3, c. 46-48].

Нікколо Макіавеллі, який у трактатах «Государ», «Міркування на І декаду Тіта Лівія» протиставив теологічному розумінню державної влади юридичний світогляд. Вважаючи силу основою права, визначаючи поняття «держава» як загальний політичний стан суспільства, Макіавеллі стверджував, що людина втілює в собі злобність, агресивність, властолюбство, жадобу, брехливість, боязливість, малодушність, невдячність, зрадництво, лицемірство, ненависть, нестриманість тощо. Необхідність приборкання цих її рис і покликала до життя державу. Відстоюючи пріоритет світської влади, гостро критикував духовенство, а дворянство закликав знищити зовсім. Його ідеал державного устрою — сильна, жорстко централізована республіка, де владарюють представники народу, молодої буржуазії та виборний глава держави, який, враховуючи негативні якості людини, повинен бути «лисом, щоб бачити гадів, і левом, щоб нищити вовків». Для об’єднання суспільства правитель може використовувати будь-які засоби («мета виправдовує засоби»), навіть аморальність, нечесність, жорстокість, устрашіння, демагогію, наклепи, підступність, хитрість, віроломство тощо. Лише тоді республіка буде могутньою, виправдає своє призначення, коли правитель, відкинувши закони й принципи моралі, встановить правову авторитарну диктатуру «великого перетворювача». Держава, на думку Макіавеллі, — вищий вияв людського духу, а служіння державі — зміст, мета і щастя людини.

Сповідуючи і деякі гуманістичні ідеї, він неодноразово вказував на полярність інтересів бідних і багатих, висловлювався про справедливий і досконалий державний устрій, який повинен забезпечити політичну свободу людині, демократичне міське самоврядування. Мрія Макіавеллі — сильна республіка, яка гарантує своїм громадянам не лише розквіт свободи, а й рівність, привілеї, пом´якшення майнових відмінностей. Лише свобода і рівність, на його думку, здатні розвивати здібності особистості, втілювати у ній любов до загального блага і громадянські чесноти.

Отже, коротко можна підсумувати роль Н.Макіавеллі так:

• Італійський державний діяч та політичний мислитель, фундатор сучасної політичної теорії; започаткував виділення науки про політику в окрему галузь. Основні творі "Володар", "Історія Флоренції", "Міркування з приводу першої декади Тита Лівія"

• У центр світобачення поставив людину, яка у своїй діяльності керується власними інтересами

• Людський егоїзм вимагав створення держави як вищої сили, здатної регулювати поведінку індивідів

• Державу розглядав як політичний стан суспільства (state), що характеризується певними відносинами між владою і підданими. Цей стан постійно змінюється і залежить від співвідношення сил, що борються за владу

• Схарактеризував тенденції зміни форм влади: монархія вироджується у тиранію, аристократія — в олігархію, демократія — в анархію, анархія — в монархію. Найкраща форма влади — змішана, де різні суспільні сили врівноважують одна одну

• Розумів політику як боротьбу за досягнення та здійснення влади. Влада повинна належати тому, хто зумів перемогти в процесі вільного змагання

• Змалював правителя, який не звертав уваги на закони моралі у боротьбі за владу. Це стало причиною уявлення про те, що Макіавеллі начебто відстоював принцип "мета виправдовує засоби" (феномен т. з. "макіавеллізму")

• Вважав, що держава — вищий виявив людського духу, а служіння їй — мета і зміст щастя людини[9, c. 2-4].


Висновки

Нікколо Макіавеллі, знаменитий італійський політичний мислитель, письменник, історик, військовий теоретик, державний секретар флорентійської республіки, народився в 1469 р. у Флоренції в знатної, але збіднілій родині. В 1498 р. став секретарем Ради Десяти Флорентійської республіки, виконував важливі дипломатичні доручення. В 1512 р., коли рід Медичі в шостий раз узурпував владу у Флоренції, Макіавеллі одержав відставку й був засланий у свій заміський маєток. Там, він написав кілька праць по політичній історії, філософії й теорії військового справи.

Найбільш значними вважаються трактат "Про військове мистецтво" (1521) і чотири книги "Міркування із приводу першої декади Тита Лівія" (1531), "Історія Флоренції" (1532). Всесвітню популярність із йому трактат "Про Шсударе" - друга назва російського перекладу цієї книги - "Князь" (1532).

Переконаний патріот, він уважав, що всі лиха Італії відбуваються через роздробленість і міжусобиці, і бачив порятунок Італії тільки в необмеженій владі государя, не враховуючої яких-небудь вимог моральності й справедливості, інтересів церкви й благополуччя підданих.

Система політики, що не з ні перед чим для досягнення наміченої мети, одержала назву макіавеллізму. Макіавеллі розділяв віру більшості гуманістів у творчі можливості людини. Відповідно до його концепції, сильна зі здатна протистояти випадковим збігам обставин, протиставивши їм свою волю й проникливість. Він думав, що видатна людина здатна витримати будь-які удари сліпої долі й створювати історію. У своїх працях зобразив систему, що панувала тоді, династичної політики, як єдино правильну. Його книги мали колосальний успіх у сучасників.

Як історик, він вніс великий вклад у розвиток історіографії. Він шукав історичні закономірності, глибокий причинний зв'язок подій. Розглядав історію як зіткнення "вічних" страстей і інтересів, індивідів і станів. Найважливішою рушійною силою історії вважав політичну боротьбу.

Макіавеллі - автор карнавальних пісень, сонетів, новел і інших літературних творів. Найбільш відома його комедія "Мандрагора", що викривала вдачі тодішньої Флоренції.

У трактаті "Про військове мистецтво" (1521) Макіавеллі різко критикував систему найманих військ, що займаються грабуванням, і рекомендував замінити найманців постійною армією й увести загальну військову повинність. Багато ідей він запозичив у Вегеція, нерідко механічно переносячи досвід армії Стародавнього Риму в зовсім іншу епоху. В 1506-1510 р. створив у Флоренції піше й кінне ополчення (до 20 тисяч чоловік), що в 1512 р. було розбито професійною іспанською армією. Католицька церква в 1559 р. внесла твір Макіавеллі в "Індекс заборонених книг". Помер у Флоренції в 1527 р.


Список використаної літератури

1. Бурлацкий Ф. Загадка Макиавелли. М.,1997.

2. Виллари П. Никколо Макиавелли и его время. СПб.,1914.

3. Дживилегов А.К. Творцы итальянского Возрождения. М., 1998.

4. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

5. Карри П., Зарате О. Макиавелли / Л.В. Харламова (пер.). — Ростов-на-Дону : Феникс, 1997. — 576с.

6. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. - К.: Академія, 2003. - 303 с.

7. Козлихин И.Ю. История политических и правовых учений. Новое время: от Макиавелли до Канта: Курс лекций / Ассоциация Юридический центр; Юридический факультет Санкт- Петербургского гос. ун-та. — 2-е изд., доп. — СПб. : Юридический центр Пресс, 2002. — 384с.

8. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

9. Лисенко Г. Шокуюча щирість Макіавеллі. «Дзеркало тижня», № 14 (593) 15 — 21 квітня 2006

10. Макиавелли Н. Избр. соч. М., 1982.

11. Макиавелли Никколо. Государь ; Рассуждения о первой декаде Тита Ливия ; О военном искусстве: Сборник:Пер. с ит. — Минск : ООО "Попурри", 1998. — 672с.

12. Махун С. Афоризми та цитати…Від Нікколо Макіавеллі. «Дзеркало тижня», № 51 (526) 18 — 24 грудня 2004

13. Никитин Е.П., Никитина AT. Загадка "Государя" (политизм как идеология политики)//Вопросы философии, 1997,№1.

14. Никколо Макиавелли: pro et contra: Личность и творчество Никколо Макиавелли в оценке русских мыслителей и исследователей:Антология / Северо- Западное отделение РАО; Русский Христианский гуманитарный ин-т / Д.К. Бурлака (отв.ред.), К.А. Сергеев (послесл.), В.В. Сапов (сост.), И.И. Евлампиев (вступ.ст.), А.М. Толстенко (послесл.). — СПб. : РХГИ, 2002. — 694с.

15. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. - К.: Довіра, 2004. - 599 с.

16. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - К.: ВД "Ін Юре", 2006. - 519 с.

17. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. - 2-є вид., перероб. і доп.. - К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. - 287 с.

18. Реале Д., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней / С. Мальцева (пер.). — СПб. : Петрополис, 1997. Т. 2 : Средневековье (От Библейского послания до Макиавелли). — 354с.

19. Фридрих II. Анти-Махиавель, или опыт возражения на Махиавелеву науку об образе государственного правления. СПб., 1779.

загрузка...
Top