Моралісний імператив толерантності в політиці

Вступ.

1. Толерантність як ціннісна детермінанта політичної культури.

2. Політика і мораль в умовах реформування українського суспільства.

3. Толерантність у політичній культурі України та сучасній українській політиці.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Сучасні глобалізаційні процеси призводять до уніфікації, внаслідок чого лінії розколу в соціумі не зникають, як очікується, а навпаки, акцентують відмінності, особливо якщо вони стають предметом політичних спекуляцій. Без загрози зникнення відмінностей між спільнотами у світі не виникало б ірраціональної тенденції захисту власного етносу, культури, релігії, що породжує загострення міжетнічної, міжконфесійної напруги, а відтак спричиняється до конфліктів, терористичних актів, виявів ксенофобії. Цій боротьбі протилежностей у розвитку цивілізації може протистояти така універсальна цінність, як толерантність.

Зазначені тенденції характерні й для України. На тлі зростання економічних показників триває гостра політична боротьба між владою та опозицією, в яку втягується все суспільство. Вона нерідко точиться навколо дуже далеких від зростання добробуту громадян питань – національної ідентичності, мови, символіки тощо. Ситуація в Україні ускладнюється тим, що вона знаходиться на межі двох цивілізацій – східної та західної. А тему розколу цивілізації, про що писав С. Хантінгтон, сучасні політичні сили не випускають з дискурсу, що, в свою чергу, призводить до загострення соціальної та політичної напруги, зниження рівня толерантності.

Зазвичай впровадження толерантності в межах окремо взятої самобутньої культури наштовхується на дилему – чи можлива адаптація універсальних цінностей, в тому числі толерантності, до кожної окремо взятої культури, чи не зруйнує навіть мінімальна адаптація універсальних цінностей внутрішньої цілісності цієї культури. Ті культури й релігії, в яких основні цінності суперечать універсальним та апріорі виключають саме функціонування толерантності, змушені змінюватися та втрачати риси самобутності, які суперечать мирному співіснуванню з іншими культурами. І це вимога сучасного світу. Усвідомлення пріоритетної цінності власної культури не повинно означати неповагу до переконань, відмінностей інших людей. Самобутні культури змушені поєднувати усвідомлення пріоритетної цінності власної самобутності з шанобливим ставленням до відмінностей представників інших культур. Інакше вони не зможуть розвиватися у глобальному світі. І в цьому полягає серйозний виклик. Толерантність передбачає існування розмаїття та “інакшість”, але лише в тому випадку, якщо остання не виключає мирне співіснування множин “інакшостей”.

Нетолерантність, ксенофобія, вияви етнополітичного екстремізму стали вельми поширеними явищами у більшості сучасних країн. Винятком можна вважати лише нації, які формувалися не за етнічним, культурним, а за політичним принципом. Це – канадійська та американська нації. Високий рівень толерантності до “чужого” був запорукою виживання, тоді як більшість інших культур утверджували себе у боротьбі з “чужими”. Тому боротьба з нетолерантністю та нетерпимим ставленням до “чужих” є найбільшою проблемою для напівзакритих суспільств, які намагаються інтегруватися у глобальний світ, країн Західної Європи, де зростає кількість мігрантів, та пострадянських держав. Для останніх нетерпимість характерна як відповідь на динамічні економічні та політичні трансформації у перехідний період. Польський соціолог П.Штомпка назвав такі періоди “травматичною трансформацією”. Будь-які вияви нетолерантності, що супроводжують цей процес, несуть загрозу стабільності суспільства, його демократичній еволюції і мирному співжиттю з іншими спільнотами та їх представниками, не кажучи вже про економічні ризики. Можна боротися з усіма цими негативними проявами нетолерантності як наслідками, не заглиблюючись у причини. Це і роблять окремі країни, приймаючи закони, покликані покласти край саме наслідкам, а не причинам. Але набагато ефективніше запобігти причинам екстремізму та ксенофобії, формуючи толерантну свідомість громадян.

1. Толерантність як ціннісна детермінанта політичної культури

Характерною ознакою плюралістичної культури є визнання плюралізму ідей, а отже, вимога толерантності до поширення інших політичних поглядів у суспільстві. Демократичний тип політичної культури немислимий без високого рівня толерантності, як і толерантність – без демократичної політичної системи. Толерантність як тип індивідуального і суспільного ставлення до соціальних і культурних відмінностей, як терпимість до чужих думок, вірувань і форм поведінки можна розглядати як одну з фундаментальних ознак цивілізованості та рівня політичної культури. І незважаючи на те, що існує загальна згода щодо необхідності культивування толерантності, у сучасному світі відбуваються такі глибинні процеси, які руйнують результати й зусилля міжнародного співробітництва, породжують гострі міжцивілізаційні конфлікти. Оскільки світ немає жодної цивілізованої та гуманної альтернативи протидії їм, крім толерантності, залишається лише напрацьовувати нові форми реалізації.

Толерантність не передбачає поєднання універсальних цінностей та здобутків глобалізації із самобутніми цінностями. Вона не є просто однією із західних демократичних цінностей, її роль трансформується до певної матриці, системи правил поводження з універсальними та самобутніми цінностями. Толерантність передбачає існування множинності способів існування, тому вона задає “м’яке, ненасильницьке ставлення до цінностей самобутніх культур. Але це можливо лише у тому випадку, коли цінності самобутньої культури істотно не суперечать універсальним цінностям, самій толерантності зокрема. Тоді толерантність стає засобом імплементації універсальних цінностей в самобутню культуру без її руйнації. В такому випадку універсальні цінності поступово символізуватимуться у самобутній культурі, вкорінюватимуться в символах, міфах, поглядах і теоріях. Толерантність передбачає певне вростання у самобутню культуру базових універсальних цінностей, без яких неможливе неконфліктне співіснування культур, етносів, націй, релігій.

Більшості загроз, які породжує глобалізація, спалахам ксенофобії та етнічної конфронтації має протидіяти виховання толерантності як цінності в кожній спільноті, аби забезпечити нормальну й мирну взаємодію як цих культур у цілому, так і їх окремих представників на теренах однієї держави. Формування толерантності в межах окремої самобутньої культури пов’язане з розв’язанням проблеми адаптації універсальних цінностей, в тому числі толерантності, до кожної культури. Поставивши питання, чи не зруйнує навіть мінімальна адаптація універсальних цінностей внутрішньої цілісності цієї культури, чи може кожна культура адаптувати універсальні цінності у систему своїх цінностей, не змінивши її суті, дає на них відповіді. Самобутні культури змушені поєднувати усвідомлення пріоритетної цінності власної самобутності з шанобливим ставленням до відмінностей представників інших культур. Інакше вони не зможуть функціонувати у глобальному світі. І в цьому полягає серйозний виклик. Адже ті елементи релігійної, етнічної, культурної самобутності, які не узгоджуються з універсальними цінностями, змушують їх представників боротися проти самого факту вторгнення в їх самобутність. Толерантність передбачає існування розмаїття та “інакшості”, але лише в тому випадку, якщо ця “інакшість” сама не виключає мирного співіснування множини “інакшостей” у світі [9, c. 710-712].

Існує два основних підходи до розвитку толерантності в суспільстві. Перший, інтолерантний за своїм змістом, намагатиметься знайти “справжню, істинну” толерантність без будь-якої прив’язки до культурного середовища. В такому випадку толерантність насаджуватиметься майже в насильницький спосіб. Визначення толерантності застосовуватимуться жорсткі й догматичні, тоді як культурне середовище розглядатиметься як щось пластичне, гнучке, що може бути зміненим, пристосованим до універсалізму толерантності. Таку толерантність можна назвати нетолерантною, оскільки вона, по суті, заперечує принципи толерантності. На противагу інтолерантному підходу розвитку толерантності існує інший – толерантний. Його суть полягає у визнанні необхідності символізації толерантності так само, як і інших універсальних цінностей в кожній окремій культурі. Тоді плюралізму культур в ідеалі буде відповідати множинність парадигм толерантності. Якщо йти цим більш затратним, з точки зору економії часу, але набагато ефективнішим шляхом, будь-який успішний проект формування толерантності має розпочинатися з вивчення особливостей конкретної культури, обґрунтування її застосування саме за допомогою символіки та цінностей цієї культури і завершуватися вкоріненням толерантності в ній.

Аналіз загальносвітового середовища функціонування толерантності засвідчує її дедалі зростаюче значення у сучасному глобалізованому світі. На прикладі сучасних суперечностей глобалізованого світу можна проаналізувати історичні особливості формування толерантності та перетворення її на універсальну цінність за контраверсійності застосування принципу толерантності як здобутку західної цивілізації до незахідних нетолерантних за своєї культурною суттю суспільств. В такий спосіб найповніше розкривається сучасна множинна парадигма розуміння толерантності.

Толерантність не може діяти сама по собі лише тому, що в окремій країні декларують її застосування. Толерантність не має нормативної цінності й навіть не може бути захищена законом. Держава може включити до свого законодавчого корпусу низку законів, які передбачають застосування санкцій за вчинення насильства, дискримінацію, вияви ксенофобії. Але примушувати своїх громадян ставитися толерантно до інших держава не може, оскільки цим порушується сам принцип толерантності та право кожної людини на власну думку [6, c. 284-285].


2. Політика і мораль в умовах реформування українського суспільства

На сучасному етапі і в Україні заявила про себе тенденція перекладати всю відповідальність за долю нації на владу, що є свідченням недостатньої політичної, історичної обізнаності її активних носіїв. Хибність такої точки зору пояснюється тим, що державна влада на сьогодні роз´їдена корумпованістю, клановістю бюрократії, її зрощенням з тіньовим капіталом і криміналітетом. Ідеал громадянського суспільства став значно віддаленішим. Усі ці проблеми носять етичний характер, породжують зневіру в існуючу владу, ускладнюють реформи.

Українська політична культура теж демонструє свою нездатність до гармонізації соціального порядку, упорядкованих інституціональних відносин в умовах ослаблення традиційних ієрархічних владно-правових відносин. За ідеологічними параметрами вона ще перебуває під впливом соціалістичного ідеалу (зрівнялівка, колективізм, тоталітаризм), демонструючи водночас і тенденцію до певної деідеологізації. Політична культура сучасної України є культурою маргінального суспільства, (наділеного взаємовиключними рисами), що виявляється і в орієнтації громадян на взаємозаперечуючі цінності: 33% вважають, що капіталістична система найбільш сприятлива для республіки, 25% — не мають визначеної позиції, і лише 42% переконані, що західний тип розвитку їх не влаштовує. Цей феномен пов´язаний з амбівалентною (роздвоєною) суспільною свідомістю. Отже, замість внутрішньої мобілізації українського суспільства спостерігається своєрідний його розлад.

Особливості політичної етики українського суспільства зумовлені географічним положенням нашої країни на так званому розломі культур, соціально-політичних орієнтацій: якщо центральні, західні регіони орієнтуються на європейські стандарти, то на сході більшою популярністю користуються євроазіатські. До того ж якщо цілі й ідеали української громадськості близькі до західних, то спосіб життя ближче до східного. Україна завжди прагнула брати участь у європейській політичній грі, але при цьому часто користувалася методами східного походження.

Політична етика сучасного українського суспільства багато в чому зумовлена непідконтрольністю влади, пріоритетністю державних цілей перед правами особистості, перевагою прагматичних міркувань перед системними гарантіями, переважанням традиціоналізму над динамізмом. Наприклад, на вимогу європейської громадськості в Україні нещодавно було скасовано смертну кару. Це справді серйозний крок не тільки з погляду політичної етики, але й загальнолюдської. Але кошти для довічного утримання засуджених повинен вишукувати начальник колонії.

Безліч прикладів історії переконують, що східна політика орієнтована на могутність, силу, а не на право чи політичну етику. Україні частіше випадало мати справу саме з такою політикою, і, зрозуміло, в її політичній етиці можна знайти чимало «азіатських» слідів — авторикратизм, геронтократію, патріархізм, таємну дипломатію, схильність до силових методів тощо [2, c. 243-245].

У цьому зв´язку важливо визначити деякі протиріччя між політикою і мораллю, що розриває цілісність політичної етики в суспільній свідомості. Ці протиріччя є тлом, на якому формуються політичні відносини у суспільстві.

Першим з них є морально-психологічне протиріччя між «бажаним і дійсним». Вельми тривалий розрив між ними майже завжди знаменує розкол, внутрішню кризу особистості, а нерідко лукавство й облудність душі. Те ж відбувається, якщо народові не вдається організувати своє життя за власними принципами, узгодити своє бажання із соціальним порядком. Явища такої незгоди спостерігалися в минулому, наприклад, коли суспільство так і не дочекалося здійснення обіцянки М. Хрущова «про остаточну побудову комунізму». Простежуються вони і в теперішній українській історії. Так, прийняття нової Конституції України дало підставу для твердження про завершення початкового етапу становлення демократичної, соціальної, правової держави і про початок переходу до наступного періоду — «втілення принципів та норм Конституції у реальне життя суспільства і держави, в життя кожної конкретної людини, що живе в Україні». Та через деякий час з новою гостротою постала суперечність між продекларованими нормами, реальною можливістю і бажанням їхнього втілення. Йдеться насамперед про тричленну вербальну конструкцію: «демократична, соціальна, правова держава», яка й досі є недосяжною.

Навіть реальні зрушення щодо ідеалів демократії не викликають адекватної реакції у зв´язку із невірою в політичні ідеали, що їх висуває влада, і в можливість їх здійснення. Більшість подій останніх років XX ст., початку XXI ст., схоже, відбуваються «поза народною душею».

Інша етична колізія, пов´язана з поняттями «ми» і «вони», утворює основний нерв етичної проблематики в індивідуальній і політичній моралі. «Ми» — це ті, хто не має влади, вважає себе «простим народом», і «вони» — ті, які цю владу мають і розпоряджаються нею. Зміст політичної моралі «ми» відповідає явному, офіційному, що підлягає правовому контролю; «вони» — таємному, неофіційному, що випадає зі сфери правовідносин. Але якщо велика частина соціальних відносин випадає зі сфери суспільного і правового контролю, це свідчить про неадекватність соціальної системи суспільній практиці. У помірних розмірах ця неадекватність може компенсуватися політичною мораллю, у непомірних — призводить до розкладу політичної моралі, руйнації соціальної системи. Факти аморальності представників вищої влади сприймаються як моральна індульгенція для широких верств населення, що виражається у відхиленні від оподаткування, від ліцензування професійної діяльності, у діяльності в обхід законів, подвійній бухгалтерії, співробітництві правоохоронних органів із тіньовими структурами тощо. Доки така практика визнаватиметься населенням морально припустимою, про реалізацію ідеалу соціально-правової держави й мови не може бути.

Ще одна колізія, яка набуває відчутного значення для формування політичної етики, пов´язана із зростанням претензій громадян до апарату щодо участі їх в управлінні державою. Апарат, всупереч претензіям громадян, прагне відтиснути від політики маси людей, намагаючись водночас створити ілюзію їхньої участі в ній. Для цього культивуються загальні форми участі громадян у політиці: вибори, референдуми, інші політичні акції, за допомогою яких людей залучають до політичної сфери. Квазіполітика охоплює всю сферу зв´язків держави з суспільством, всі типи політичного мислення. Але якщо політичні функції існують у межах певних форм, то індивіди змушені керуватися абстрактними критеріями. Люди не аналізують того, що політичні форми соціального буття витворені ще до їхнього народження, існують поза волею і свідомістю індивідів. Індивід може лише вибирати, керуючись щодо них своїм політичним ідеалом (якщо він є). Сприяючи політиці правлячих сил, він може одержати свою частку влади: стати партійним або державним діячем, членом державного апарату тощо. У свою чергу, влада розподіляється серед індивідів. Звичайно, свою частку влади він може одержати і не поділяючи політики правлячих сил, а просто прагнучи певного статусу в суспільстві. А це і є питанням етичного порядку. До влади приходить багато випадкових людей, а політична етика передбачає наявність моральних переконань і відповідальності за свої вчинки. Це насамперед стосується професійних політиків, які повинні виходити не з кон´юнктурних міркувань, а мислити державними категоріями, зіставляти свої дії з моральними цінностями та нормами, оцінювати наслідки своїх діянь. Тому моральна культура політичного діяча передбачає не просто професіоналізм у роботі, а й виняткову повагу до інтересів країни та її громадян, уміння раціонально користуватися владою, демократично поводитися з опонентами, опозицією, бути здатним до компромісів, принципово відстоюючи державну і громадянську позиції. Свідченням моральної цілісності державних і громадсько-політичних діячів є їх високі вольові якості, уміння дотримуватись єдності слова і діла, виявляти реалізм в оцінці власних результатів і державної політики, нетерпимість до некомпетентності, догматизму, застою [5, c. 167-169].

Соціально-політична мораль — дещо інший культурний феномен, ніж індивідуальна: вона належить до іншої сфери, має інші критерії, норми. Але не можна ігнорувати їх взаємозв´язку і взаємозумовленості. Якщо члени суспільства є аморальними, таким буде і суспільство. Українському моральному клімату вадять лихослів´я, злодійство, хуліганство, пияцтво, неохайність, непунктуальність тощо.

Не на належному рівні повага до особистості моральної та фізичної гідності, недоторканності майна, прав. Зумовлено це тим, що етика індивідуалізму, трактована у нас як егоїзм, зазнала в українському етносі осуду. Причина цього — в слабкій сформованості раціоналізованої індивідуальної моральної свідомості, зумовленої пріоритетністю родових зв´язків вітчизняної культури з її традицією перенесення центру ваги з індивідуальної відповідальності на колективну; в ослабленій здатності до моральної самоідентифікації, що спричиняє нерозвиненість усвідомлення категорії індивідуальної совісті та самоцінності поглядів людини.

Спираючись на моральний плюралізм (погляд, що визнає множинність ціннісних відносин, зобов´язань і планів життя, які часто несумісні), ця теорія передбачає необхідність людини робити вибір між тим, що вона вважає морально правильним і морально хибним. Моральний плюралізм не вимагає толерантності до морально хибного, примиренності добра й зла. Держава непримусовими діями може заохотити людей дотримуватись гідних форм життя на основі вироблених нею етичних норм і водночас може відбити охоту дотримуватись морально неприйнятного способу життя, викорінюючи умови, які роблять його принадним. Тому вона не повинна вдаватися до примусу, щоб зупинити «самоцінних» осіб від неприйнятної діяльності, поки вони не шкодять іншим.

Визнання державою самоцінності особистості однак надає їй право використовувати примус, щоб не було завдано шкоди іншим людям, оскільки її завдання — забезпечити людям реальні можливості для особистого життя і реалізації самоцінної позиції. Вона може примусово втручатися в автономію одних, щоб захистити автономію інших. Водночас держава не може втручатися в їхню автономію з будь-яких інших причин. Фундаментальне моральне обґрунтування самоцінності особистості та принципу морального плюралізму повинно стати важливим аспектом політичної етики, в основі якого толерантність, а не нейтралітет [4, c. 211-213].

Сучасне тло формування політичної етики характеризують розлад зовнішнього і внутрішнього життя нації, висока питома вага таємного, перевага права сили над етикою, квазіполітика тощо, які спричиняють глибокі структурні диспропорції, перешкоджають формуванню громадянського суспільства.

Невідповідності між ідеалами і реаліями нашого суспільства зумовлені нерозвиненістю політичної та соціальної етики. Невиконання посадових обов´язків, нереалізованість угод, несвоєчасно виплачені зарплати, несплачені податки, проігноровані закони й суспільні інтереси — усе це є розходженням між ідеалом і соціальною дійсністю. Усунути його — означає відновити моральне здоров´я суспільства.

У демократичному суспільстві політична етика є одним із важливих вимірів політичного життя, вона служить невід´ємним компонентом стабільності політичної системи, суттєвим показником розвитку суспільства і його політичної свідомості [7, c. 336].


3. Толерантність у політичній культурі України та сучасній українській політиці

Нині толерантність як байдужість просто не спрацьовує, натомість спостерігається висока політична та суспільна активність українців. Байдужих в умовах політичного, а внаслідок цього територіального, культурного, світоглядного, мовного розколу майже не залишилося. При цьому поки що уявлення в Україні про толерантність навіть на державному рівні недалеке від часів античності, яка його породила. Якщо у середньовічній Європі толерантність стала відповіддю на релігійні війни, то в Україні розуміння толерантності здебільшого є відповіддю на міжконфесійні чвари. В контексті ж міжетнічних взаємин, а тим більше в соціальному вимірі толерантність як демократичний критерій застосовується набагато рідше.

Можна застосовувати нового в Україні різновиду толерантності – політичної толерантності, який раніше був відомий лише на Заході. Дослідивши теоретичне підґрунтя, ми простежуємо, як же працює політична толерантність в українській політиці в цілому і на рівні окремих політичних сил та їх лідерів зокрема.

Політична толерантність – необхідний інструмент політичного процесу демократичної країни. Якщо її не практикує влада, країна може перетворитися на авторитарну, в якій придушуються права опозиції, або втратити владу. Цей принцип підтверджує сучасний український політичний процес.

Перехід від тоталітаризму до демократії є тривалим процесом, який іноді супроводжується явищами рецесії. Зазвичай на перехідному етапі провідну роль відіграє фрагментарна політична культура, яка характеризується відсутністю суспільного консенсусу щодо базових цінностей та ідеалів, супроводжується розколом суспільства на групи, які не сприймають цінностей одне одного.

Подібний процес відбувається і в Україні. Розкол політичних еліт унеможливлює досягнення базового політичного компромісу, оскільки всі вони стоять на протилежних позиціях. На конкретних прикладах продемонстровано, яким чином толерантність працює в політичній практиці і яку величезну роль у політичній системі України відіграє дотримання цього принципу політичними гравцями [12, c. 594-595].

Показовим прикладом фрагментарної політичної культури в Україні є ослаблення толерантності через розбіжності між політичними елітами щодо дражливих ідеологічних питань: мовного статусу, ОУН-УПА, Голодомору тощо. Якщо у тоталітарних суспільствах державна влада реалізовує “єдиноправильні” рішення, не враховуючи думки політичних опонентів, то влада позбувається їх аж до фізичного знищення (зникнення або вбивства опозиційних журналістів). У демократичних суспільствах політичні рішення приймаються на основі переговорів, створення об’єднань, коаліційних союзів та досягнення консенсусу. А це практика толерантності в політичній взаємодії. І її лише починає напрацьовувати український політикум.

В Україні процес утвердження політичної толерантності як повсякденної практики супроводжується застосуванням конфронтаційних сценаріїв, спрямованих на деморалізацію та позбавлення влади політичного противника. Тобто відбувається процес практичного застосування принципів толерантності на тлі досить жорстких заяв. Толерантність сама по собі не є достатньою умовою подолання розколу, але вона є важливою умовою суспільної згоди та пошуків компромісного виходу з кризової ситуації. При цьому, практикуючи принципи толерантності, українська політична система неминуче еволюціонує в бік демократичної [11, c. 612].


Висновки

Попри певне падіння рейтингу толерантності на Заході як механізму вирішення проблем співіснування представників різних рас, етносів, культур повністю відмовлятися від толерантності, що пропагують деякі політичні сили, – не слід. Адже співжиття відмінностей, представників різних рас, націй, культур, релігій, на одній території приречене на конфлікти та війни, якщо не ґрунтуватиметься на толерантності. Потенціал цієї детермінанти культури не лише не вичерпано, а й повністю не вивчено навіть науковими колами.

Науковий дискурс толерантності, звернений до суспільств, демонструє два підходи. Перший – автономний дискурс толерантності, який випливає із самої толерантності, ведеться на основі толерантності й заради толерантності. Він орієнтується на природну толерантність, яка зустрічається в повсякденному житті як позитивна реакція на існування відмінностей, відмова впливати на них, підпорядковуючи своїм поглядам тощо. Інший підхід формує толерантність як соціальну властивість. Для цього дискурсу толерантність у автономному, природному варіанті є лише механізмом досягнення суспільної згоди, підтримання миру та стабільності.

Толерантність є необхідною умовою, фоном для оптимальної дії механізмів саморегулювання та розвитку суспільства в умовах глобалізації. Не випадково прихильники синегретичного підходу до розвитку суспільства вважають толерантність не нормою, не цінністю і зрештою не характеристикою сучасного суспільства, а просто умовою функціонування механізмів саморегулювання суспільства, за якої збільшується його стабільність, гальмується перехід соціальної системи у ентропійний стан.

Інший науковий ракурс дає змогу розглядати толерантність як загальну платформу, філософсько-моральну основу вироблення загальних принципів взаємовідносин, формування глобальної нації, в якій кожен індивід зможе ідентифікувати себе як на глобальному, так і на локальному рівні, вдаючись до ієрархії ідентичностей. Але навіть тоді, коли культурні відмінності відійдуть на другий план, у соціальному вимірі “чужі” продовжуватимуть існувати. В сучасному світі не обійтися без ворожнечі та конфліктів. Альтернативою цим механізмам соціальної взаємодії може стати об’єднання з іншими аж до стирання відмінностей, утопія толерантності, яка так само неможлива, як перемога добра над злом.

Толерантність – це теоретичний концепт, що реалізовується в кожному соціумі в його специфічних практиках і проявах. Тому толерантність слід розуміти через множинність різноманітних дискурсів, однак без зведення її до натуралістичних, есенціалістських способів пояснення. Відтак найбільш перспективною для вивчення толерантності є гетерологічна теорія, яка досліджує становлення, різнорідність і множинність речей. Соціальна гетерологія, яка покликана виявляти та досліджувати “гетерогенний континуум” подій, має найбільш адекватний понятійний апарат для розробки концепцій толерантності.

Крім того, слід уникати нав’язування, гіперболізації толерантності. Попри тотальність дискурсу толерантності слушними є деякі застереження. Адже на практиці надлишок толерантності виявляється в культивуванні різних практик толерантності, які у своїй надмірності трансформуються у владні практики відсікання того, що, у свою чергу, визнається надлишковим, тобто нетолерантним. Навіть якщо в межах суспільства та чи інша практика, що засуджується або заперечується загальним дискурсом толерантності, є не чим іншим, як безпосереднім її виявом. Надмірність толерантності призводить до того, що сфера надлишкового в ситуації маркування соціальних дій як припустимих або неприпустимих, зайвих, розширюється. В результаті постійне нагромадження кола явищ, визнаних надлишковими, тобто інтолерантними, призводить до виникнення уявлень про те, що це надлишкове, нетолерантне загрожує нормальному, природному, котре ідентифікується з толерантним, але не визнаним саме в цьому суспільстві.


Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (ред.), Микола Іванович Горлач (ред.). — 3. вид., виправ. та доп. — К.; Х. : Єдінорог, 2001. — 640с.

2. Антоненко В. Г., Бабкін В. Д., Бабкіна Ольга Володимирівна, Бебик В. М., Головатий М. Ф. Політологія: Підручник / Ольга Володимирівна Бабкіна (ред.), Володимир Павлович Горбатенко (ред.). — 3. вид., перероб., доп. — К. : ВЦ "Академія", 2006. — 568с.

3. Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П., Дмитренко С. П., Дорофей В. Т. Політологія: Посібник для студ. вузів / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Видавничий центр "Академія", 2004. — 366с.

4. Балтін В. Політологія: Навч.-метод. посіб. / Національний ун-т харчових технологій. — К. : НУХТ, 2005. — 290с.

5. Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 2008. — 472с.

6. Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К. : Знання, 2008. — 384с.

7. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.

8. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с.

9. Логвінчук В.В. Толерантність як чинник утвердження громадянського суспільства в Україні // Держава і право: Збірник наукових праць. – Випуск28. – К.: Інститут держави і права ім.В.М.Корецького НАН України, 2005. – С. 710-716.

10. Логвінчук В.В. Геокультурні виміри толерантності // Держава і право: Збірник наукових праць. – Випуск 29. – К.: Інститут держави і права ім.В.М.Корецького НАН України, 2005. – С. 698-702.

11. Логвінчук В.В. Проблема наукового осмислення толерантності та групової ідентичності в західній політології // Держава і право: Збірник наукових праць. – Випуск 31. – К.: Інститут держави і права ім.В.М.Корецького НАН України, 2005. – С. 610-615.

12. Логвінчук В.В. Розуміння толерантності в Україні // Держава і право: Збірник наукових праць. Випуск 32. – К.: Інститут держави і права ім.В.М.Корецького НАН України, 2005. – С. 594-598.

загрузка...
Top