Методологічні аспекти аналізу інституціональних ефектів функціонування політичної сіті територіального розвитку

Політична сіть представляє собою: по-перше, структуру управління публічними справами, яка поєднує державу та структури громадянського суспільства; по-друге, вона є сукупністю різноманітних акторів соціальної дії – державних, громадських та бізнес-організацій і закладів, які мають певний спільний (корпоративний) інтерес у конкретній сфері суспільної діяльності; по-третє, вони (актори) вступають у взаємодію на добровільних засадах; по четверте, формою їх взаємодії є виробка угод та контрактів для взаємозацікавленого обміну ресурсами, якими володіють її учасники; по-п'яте, учасники сіті мають рівні права у формуванні рішень; по-шосте, сіть є структурою, що складається з набору контрактів, які виконуються на основі формальних та неформальних правил комунікації; по-сьоме, сіть є відносно сталим та впорядкованим механізмом зв’язку між інститутом влади і соціальним середовищем, сукупністю каналів, через які здійснюється обмін ресурсами[3, с. 16-17].

Функціонування політичної сіті може мати як позитивний так і негативний інституціональні ефекти. Вони є позитивними, якщо політична сіть підсилює ефективність інститутів держави та самоврядування, вони є негативними, якщо остання знижує їхню ефективність. Адекватним методологічним інструментарієм аналізу інституціональних ефектів є методологічні підходи неоінституціоналізму – нової модифікації інституціоналізму, який оформився як напрямок сучасної економічної думки у 60 – 70 роки і став домінуючим в оцінці економічних процесів на початку 90 –х років минулого століття. Найбільш відомими представниками неоінституціоналізму є Д. Норт, О. І. Уїльямсон, Р. Коуз[12; 18; 24].

Неоінституціоналізм, який виник і формувався у США і країнах Західної Європи, сьогодні все частіше застосовується українськими та російськими дослідниками для аналізу економічних і суспільно-політичних процесів[6; 10; 15; 25; 23]. У цих дослідженнях методологічні аспекти неоінституціонального підходу, як правило, залишаються поза увагою. У зв'язку з цим автор ставить мету розкрити сутність методологічних особливостей неоінституціоналізму в контексті аналізу інституціональних ефектів політичних сітей, функціонування яких пов'язано із проблемами територіального розвитку. У ході дослідження вирішуватимуться такі завдання: висвітлення основних відмінностей традиційного та неоінституціонального підходів; розкриття основних понять неоінституціоналізму, які можуть бути застосовані для аналізу інституціональних ефектів функціонування політичної сіті та оцінки ефективності/неефективності органів публічної влади.

Традиційний інституціональний підхід зосереджував свою увагу на формально-організаційних аспектах функціонування політико-правової системи, загальноприйнятих (зафіксованих у законодавстві) нормах та цінностях (далі - нормативних цінностях). У контексті цього підходу постановка питання про інституціональні перетворення як джерело економічного росту в сучасній економічній науці зазвичай пов'язується з двома основними чинниками: по-перше, із змінами у відносинах власності, оскільки ці відносини закріплюють розподіл ресурсів між основними суб'єктами виробництва; по - друге, зі змінами в структурі інститутів влади і політичної організації суспільства. При цьому припускається, що влада і політична організація суспільства мають ознаки нематеріальних ресурсів[10, с. 57 -58].

Сучасна неоінституціональна теорія концентрує свою увагу на неформальних чинниках взаємодії інститутів, структур, індивідів, які також вважаються нематеріальними ресурсами суспільства. ЇЇ предметом є економічна, політична поведінка суб'єктів, мотивована стереотипами, ціннісними установками діяльності, яка включена у контекст певного інституціонального середовища, що у цілому визначає характер зв'язків між ними. Нормативний інституціоналізм розглядає "контракту людину" через призму інституціональних обмежень, які є набором формальних і неформальних правил і норм, що регулюють взаємодію держави та груп інтересів, міжперсональну взаємодію. З цих позицій стає можливим аналізувати інституціональні ефекти - ризики, стимули та обмеження діяльності політичних та економічних акторів, які формуються поза формальними інститутами у межах функціонування політичної сіті. Через розгляд взаємодії формальних і неформальних правил здійснюється аналіз політичних режимів. "Підсумком концептуальних новацій стало багатогранне і комплексне розуміння сутності політичного режиму, який стали розглядати скоріше як той чи інший спосіб політичної гри зацікавлених акторів з їхніми ресурсами, стратегіями і видами капіталу в рамках певного набору інституціоналізованих формальних і неформальних правил"[25 , с. 24].

Неоінституціоналізм оперує поняттям інститут з дещо інших позицій, аніж традиційний інституціоналізм, який був абстрагований від особливостей інституціонального середовища, не враховував трансакційні витрати на контракти, що укладаються, вважав, що останні підлягають неухильному виконанню. Новий підхід підкреслює, що, по-перше, трансакційні витрати завжди мають місце, по-друге, права власності ніколи не можуть бути повністю визначені та надійно захищені, по-третє, учасники контрактних відносин схильні порушувати взяті на себе зобов'язання. Центральна ідея неоінституціоналізму полягає в тому, що функціонування інститутів потребує великих витрат і, одночасно, вони є основним інструментом економії трансакційних витрат, яка, у кінцевому підсумку, сприяє зростанню економіки. Такий підхід відкрив можливості осмислення не тільки економічної, але й інших форм соціальної організації.

Для пояснення різних поведінкових форм соціальної організації вводиться принцип "методологічного індивідуалізму", який визнає учасниками соціального процесу не тільки групи та організації, але й індивіди, поведінка яких впливає на відносини як всередині організації, так й між організаціями. Як стверджує Олівер І. Уїльямсон та Р. Коуз, "сучасна інституціональна економічна теорія повинна вивчати людину такою, яка вона є насправді, - діючою у рамках обмежень, що накладаються реальними інститутами" [24, с. 92]. За їхньою думкою, ця методологічна установка стосується не лише "економічної людини" (economic man), але й "робочої людини" (working man), "політичної людини" (political man). Незалежно від сфери діяльності людина є "контрактною людиною" (contractual man). Вмотивована поведінка контрактної людини пояснюється поняттями обмеженої раціональності (її рішення є раціональними тільки у певних межах) та опортуністичної поведінки (поведінки, що відхиляється від загальноприйнятих норм та правил). На думку неоінституціоналістів, врахування цих факторів необхідно для створення інститутів, які мають зменшити негативні наслідки обмеженої раціональності та опортуністичної поведінки людей.

Сучасний неоінституціоналізм представлений декількома напрямками, у зв'язку з чим окремі автори звертають увагу на одну з методологічних проблем інституціонального аналізу, яка полягає в узгодженні різних версій неоінституціоналізму як взаємодоповнюючих теоретичних підходів.[1] Соціальний та нормативний інституціоналізм найбільш тісно зв'язані з сітьовим аналізом соціально-політичних процесів, у яких важливу роль відіграє неформальна складова взаємовідносин. Соціальний підхід (Group - interaction approach – групова соціальна взаємодія) є адекватним для аналізу політичної сіті як моделі представництва груп інтересів. Соціальний підхід доповнюється нормативним інституціоналізмом для аналізу деформалізації правил та норм взаємодії політичних та економічних акторів.

Неформальні правила та норми трактуються також як інститути, оскільки вони відомі учасникам сіті і структурують повторювані взаємодії. Підставою для такої інтерпретації є підхід, який був обґрунтований М. Оріу (1856 – 1959). Він доводив, що будь-яка суспільна група стає інституцією, як тільки в ній буде визнано наявність особливої волі, що є відмінною від волі окремих її членів[20, с. 10]. Інакше кажучи, інституцією стає група, яка формулює спільну мету, встановлює певні норми та правила взаємодії. У цьому сенсі ми можемо називати політичні сіті інституціональними, якщо вони характеризуються стабільною та усталеною взаємодією, яка базується на формальних і неформальних правилах. Стабільність функціонування політичної сіті (повторюваність взаємодії) залежить від наявності значимих ресурсів у ключового актора, який може застосовувати їх як інструмент переконання, примусу або винагороди. У цьому процесі взаємодія формальних та неформальних правил, нормативних та ненормативних цінностей породжує різні інституціональні ефекти – негативні та позитивні.

Для характеристики інституціональних ефектів застосовуються три взаємопов'язаних поняття: "інституціональне середовище" - сукупність формальних (закони, нормативні акти) та неформальних (звички, традиції, цінності) "правил гри" – норм і санкцій, які є обмежуючими факторами взаємодії людей[2]; "інституціональна угода" - характеристика взаємодії публічно-управлінських органів різного рівня, політичних, економічних та інших об'єднань, які на основі угоди беруть на себе додаткові зобов'язання щодо загальноприйнятих правил гри; "інституціональна практика" - реалізація правил гри у даному інституціональному середовищі. Зазначені поняття дозволяють певною мірою пояснювати ефективність/неефективність формальних інститутів. Самого поняття "інститут" для цього недостатньо. З цього приводу Даглас Норт стверджує, що "Головна роль інститутів у суспільстві полягає в тому, щоб зменшити невизначеність шляхом встановлення постійної (але не обов'язково ефективної) структури людської взаємодії" [18, с.14]. Ефективність залежатиме не тільки й не стільки від інституціонального дизайну, але й від рівня менеджменту соціальних процесів, від стратегії застосування інституту в тому чи іншому інституціональному середовищі.

Таким чином, ефективність/неефективність інститутів не є іманентною властивістю (формальної) інституціональної моделі. Ця властивість виникає, як це показано нижче, у залежності від типу взаємодії формальних і неформальних інститутів, який спричиняє той чи інший характер інституціональних ефектів соціальної дії, які відбуваються у певному інституціональному середовищі. У одному й тому ж інституціональному середовищі вони можуть бути різними в залежності від того, по-перше, наскільки ефективними є формальні інститути; по-друге, як актори дотримуються формальних та неформальних приписів; по-третє, як їхня спільна дія відповідає на назрілі суспільні проблеми та які наступили соціальні наслідки. Що ж стосується політичної сіті як діяльності у рамках формальної та неформальної угоди, то відносно неї можна судити лише з точки зору вияву інституціональних ефектів.

Такі висновки спираються на типологію взаємодії формальних та неформальних інститутів, представлену у дослідженні Гретчен Хелмке та Стівена Левитські, які запропонували розрізняти типи взаємодії за двома критеріями: 1) ефективність формальних інститутів, яка значною мірою залежить від нормативно-ціннісної орієнтації акторів та контролю за їх дотриманням з боку формальних інститутів; 2) ступінь узгодженості цілей формальних та неформальних інститутів, очікування акторів на ефективні результати у межах діяльності перших. Спираючись на ці критерії вчені виділили чотири типи взаємодії: а) комплементарний (взаємодоповнюючий); б) узгоджений; в) конкуруючий; г) заміщуваний. Їх виникнення демонструється такою таблицею[28, с.12]:

Для аналізу інституціональних ефектів політичної сіті територіального розвитку значимими є такі основні формальні інститути як територіальний устрій; інститути держави[20, с.13], інститути самоврядування (муніципально-правові інститути)[13, с.20], принципи організації і взаємодії центральної, регіональної та місцевої влад; порядок формування органів публічного управління; порядок прийняття політичних рішень; спосіб контролю за діяльністю публічних органів влади. Ключовою ланкою формування політичних сітей є інститути самоврядування на місцевому та регіональному рівнях. Вони вплетені у тканину всіх політико-управлінських відносин, підпорядковані державі, але залишаються, тим не менш, генетично і субстанціонально зв'язаними із соціальним середовищем[8, с.5]. Ефективне функціонування інститутів держави та місцевого самоврядування є базовою умовою забезпечення публічно-управлінським органам статусу ключового актора політичної сіті з позитивним інституціональним ефектом.Через параметри ефективності інститутів держави розкривається сутність процесів, які пов'язані з формування політичних сітей з позитивним/негативним інституціональними ефектами. Формальна складова інституціонального середовища грає важливу, хоча й не остаточно вирішальну роль. Ця теза була доведена Робертом Д. Патнамом та його колегами. "Те, що інституційні реформи змінюють поведінку, стверджують вони, спираючись на фундаментальні статистичні дослідження, – тільки гіпотеза, а не аксіома"[21, с. 32]. Децентралізована інституціональна структура, яка була запроваджена по всій Італії, більш ефективною виявилась у північних її регіонах за рахунок більш високого рівня соціального капіталу. Рушійною силою модернізації, за висновками видатного соціолога П. Штомпки, є мобілізація мас, тобто діяльність "знизу", яка часто протистоїть інертному і консервативному уряду. Головними агентами модернізації нині визнаються спонтанні громадські рухи і харизматичні лідери[27, с.181].

Мета діяльності інститутів залежить від концептуального бачення ідеї суспільства як справедливої системи. Ціль справедливого суспільства ("Good Society") за Дж. Гелбрейтом – "забезпечити ефективне виробництво товарів та надання послуг, й також розпоряджатись отриманими від їх реалізації доходами відповідно до соціально прийнятних та економічно доцільних критеріїв"[7, с. 225]. Таким чином ефективність інститутів можна розглядати як засоби досягнення ідеї справедливого суспільства. Передумовою ефективності їхнього функціонування слід вважати основні правові цінності. С.І. Максимов та М.І. Панов у зв'язку з цим стверджують, що завдяки установкам свідомості, у яких знайшли відображення правові цінності (справедливість, свобода, достоїнство особистості), можливе ефективне функціонування політико-правових інститутів[16, с. 48]. У цьому контексті слід розрізняти поняття "сильних" та "ефективних" інститутів, які часто ототожнюються. "Сила" є характеристикою адміністративної системи, спроможної реалізувати адміністративні важелі впливу, "ефективність" - характеристика орієнтації системи на суспільно значимі цілі, на виявлення та інтеграцію суспільних інтересів, спроможність їх задоволення на основі розвитку і підтримки територіальних процесів. Це означає також, що ефективна влада усвідомлює обмеженість своїх політико-управлінських можливостей і готова делегувати частину своїх повноважень на нижчий рівень управління.

Власне, саме ідея справедливого суспільства була основною у створенні концепції інформаційного суспільства, яка вже знайшла своє втілення у демократично та економічно розвинених країнах. У сучасну епоху вже ніхто не піддає сумніву, що втілення ідеї справедливості потребує децентралізації державної влади, результатом якої має стати підвищення ефективності політико-правових інститутів.[3] Ієрархічно побудована держава не спроможна адекватно представляти інтереси населення, локальних і регіональних суб’єктів влади, бізнесу, громадського сектору, заважає формувати ефективні практики колективних дій на місцевому рівні. Розкриття питань, які деталізують таку загальну установку, було здійснено у ряді праць[4; 17; 19]. Основні аргументи на користь децентралізації влади склались ще на початку ХХ сторіччя. Вони полягають у наступному[17, с. 93-94]:

1. Децентралізація забезпечує більш ефективне розміщення ресурсів у секторі виробництва суспільних благ. Це аргумент ґрунтується на уявленні, що об'єм і асортимент цих благ є залежним від потреб населення, що проживає на певній території. Звідси робиться висновок, що інституціональна система, за якою політичні рішення, які приймаються на місцевому та регіональному рівнях щодо розміщення цих ресурсів, робить суспільний вибір більш точним.[4] Він більш повно задовольняє потреби місцевого населення у суспільних благах та послугах без збільшення об'єму ресурсів.

2. Децентралізація сприяє підвищенню рівня контрольованості органів публічної влади з боку територіальних громад, оскільки зв'язок між сплаченими податками і наданням суспільних благ є більш прямим і прозорим. Місцевим політикам важче скрити неефективність суспільних витрат, що змушує їх більш відповідально ставитись до формування та реалізації місцевої політики.

3. Наявність власної компетенції місцевих органів публічної влади щодо формування місцевої податкової бази, розпорядження місцевим бюджетом надає їм можливість формувати самостійну політику з розвитку територіальних громад, стимулює їх до скорочення необґрунтованих витрат у суспільному секторі.

Виходячи з наведеного вище, до параметрів ефективності органів публічної влади місцевого та регіонального рівнів, які є важливими з точки зору формування політичної сіті територіального розвитку, можна віднести такі інституціональні складові як система демократичного контролю (на відміну від адміністративного контролю); система взаємодії між рівнями публічної влади, які стають автономними внаслідок децентралізації (режим кооперації влад).[5] Зазначені параметри ефективності, - система демократичного контролю і режим кооперації влад, - є джерелом легітимності місцевої влади, яка за цей рахунок підвищує свій статус як ключового учасника угоди з іншими акторами розвитку. Неспроможність забезпечити ці параметри створює ситуацію, яку В.Д. Нечаєв називає "пастками децентралізації"[17, с. 97].

За умов ефективності формальних інститутів формуються симетричні (рівноправні) моделі політичної сіті – комплементарний та узгоджений типи, функціонування яких має позитивний інституціональний ефект. Ідеальна модель політичної сіті реалізується в умовах дієвих механізмів громадського контролю, більш менш рівномірного розподілу ресурсів влади і впливу серед основних діючих акторів. Органи публічного управління застосовують ресурс - політичний авторитет (або легітимність) влади, який надає їй можливість зменшувати до мінімуму трансакційні витрати на координацію спільних зусиль. Це означає, зокрема, що легітимна публічна влада виконує тільки ті функції, які делеговані їй населенням. У такому інституціональному середовищі політичні, економічні, громадські актори, базуючись на цінностях справедливого суспільства, відчутті взаємної довіри та солідарності, можуть брати на себе широке коло зобов'язань щодо обопільної підтримки того чи іншого політичного рішення. Зазначена характеристика відповідає сутності комплементарного типу взаємодії, за якою діяльність неформальних інститутів здійснюється у контексті формальних.

На практиці найчастіше, навіть в умовах ефективних інститутів держави та самоврядування, формуються несумісні цілі, які узгоджуються у процесі взаємодії формальних та неформальних інститутів суспільства на основі нормативних цінностей. У контексті такої інституціональної практики формується узгоджений тип політичної сіті, за яким суперечність між встановленими формальними правилами та реальними практиками більш менш успішно долаються у рамках неформального дискурсу[26, с.8]. Цей тип взаємодії можна продемонструвати на функціонуванні корпоративно-сітьового ринку (корпорацій сітей), частина діяльності якого "випадає" з під контролю публічно-управлінських органів і громадянського суспільства. У рамках корпоративних ієрархій (вертикально підпорядкованих сітей виробництва від локального до міжнародного рівнів) "приятелювання" становиться способом отримання інформації, впливу на "партнерів-конкурентів" і владу. Розпорядники кооперативного капіталу схильні підпорядковувати свою діяльність цілям отримання прибутків, забезпечення стабільності корпорації, розглядаючи розвиток людини і культури як засіб їх досягнення. Такий підхід визначає подвійну природу поведінки підприємців, які ситуативно комбінують формальні та неформальні відносини[11]. У зв'язку з цим ряд вчених надають перевагу малому та середньому бізнесу як найбільш пристосованому до гнучких, мініатюрних технологій постіндустріального суспільства та таким, що менш схильні до опортуністичної поведінки, тобто застосовувати ринкові механізми у суто егоїстичних цілях.

Неефективні інститути в економічному аспекті призводять до різкого зростання трансакційних витрат на координацію суб'єктів і підтримки стабільності. У цьому разі правляча еліта може провести інституціональні зміни, або пристосуватись до ситуації неефективності формальних інститутів, використовуючи неформальні механізми. Неформальна інституціоналізація, як вважають дослідники, має такі варіанти розвитку: регрес - поступова заміна формальних практик неформальними; прогрес – поступове витіснення неформальних практик; стабільність (рівноважність формальних та неформальних практик), яка зберігається до того часу, поки забезпечується панування владної еліти та задовольняються інтереси певної частини населення, яка її підтримує[26, с. 7].

У ситуації неефективності формальних інститутів система взаємодії на локальному рівні та між різними рівнями публічної влади будується на основі підміни або конкуренції функцій різних рівнів публічної влади, що приводить до зниження ефективності виробництва суспільних благ як на місцевому так й на регіональному рівнях. "Пастки децентралізації" містять у собі тенденції девальвації практичної значимості формальних правил гри. Якщо цілі акторів політичного/економічного ринку не досягаються у рамках формальних інститутів з причини їхньої неефективності, відбувається процес деформалізації правил - заміщення формальних правил неформальними. У цій ситуації влада різних рівнів зацікавлена у застосуванні механізмів ухиляння від демократичного контролю та від належного виконання своїх прямих повноважень.

Суттєвим елементом загальної логіки деформалізації правил є "інституціональні пастки", серед яких типовими для транзитивних суспільств є: відсутність необхідних законодавчих норм; нечітка визначеність норм; наявність великої кількості суперечливих інструкцій; можливість двозначної інтерпретації правил; вибірковість здійснення контролю за їхнім виконанням тощо. Деформалізація правил знижує ресурс легітимності одночасно перетворюючись на нелегітимний владний ресурс представників публічної влади, який становиться надбудовою над делегованими повноваженнями чиновників. Формальні правила, втрачаючи свою ефективність та дієвість, поступаються місцем неформальним правилам. Публічні ролі набувають декларативного характеру, за яким формальні правила стають ритуальними, завуальовуються ненормативні цілі та правила. Подібна інституціональна практика сприяє формуванню асиметричних політичних сітей заміщуваного або конкурентного типів, які продукують негативні інституціональні ефекти. Останні проявляються, передусім, у феномені, який прийнято називати неформальною економікою, та який привернув увагу багатьох зарубіжних та вітчизняних вчених[2; 14; 15; 22, 29].

Формування асиметричних політичних сітей є процесом, характерним для транзитивних (соцієтальних[6]) суспільств з дефектними формами демократії. Пострадянські країни пішли шляхом запозичення ринкових інститутів, які формувались на Заході під впливом власної довготривалої історії та культури. Запозичені інститути у процесі децентралізації державної влади увійшли у стан конфлікту з укоріненими нормами та правилами, що спричинило появу інституціональних пасток та деформалізацію правил. Цей процес є характерним й для України, в інституціональному середовищі якої має місце значна доля опортуністичної поведінки представників органів публічного управління та акторів економічного розвитку, яка підриває ресурси територіального розвитку.

Дослідники економічних проблем регіонального розвитку відмічають, що висока залежність місцевих управлінських систем від особистісних і професійних якостей їх керівників робить ці системи уразливими і породжує часом негативні тенденції авторитаризму, криміналізації і, як наслідок відчуження населення від місцевої влади"[9]. Така ситуація, безумовно, підтверджує тезу про тісний зв'язок моралі, правосвідомості та можливостей економічного зростання. Адекватний аналіз цієї ситуації стає можливим з методологічних неоінституціонального підходу, значення якого, з огляду на вищевикладене, сформулюємо нижче у висновках:

1) Інституціональний підхід має якісний, а не формальний характер. Він зосереджує увагу на тому, що формування ефективної публічної влади на різних рівнях її організації не може бути досягнуто на основі копіювання інституціональних моделей, які довели свою ефективність у іншому інституціональному середовищі. Якісні рішення мають враховувати економічні, політичні, ідеологічні, технологічні, культурні, моральні та соціально-психологічні аспекти перетворень.

2) В умовах децентралізації української державної влади набуває важливого значення неоінституціональний аналіз регіонального виміру соціальних та політико-правових процесів з точки зору уникнення інституціональних пасток. Останні спричиняють регресивну форму неформальної інституціоналізації, опортуністичну поведінку основних акторів, формують негативні форми соціальної солідарності, різко знижують рівень ефективності суспільних ресурсів, соціального капіталу територіального розвитку.

Розвитком результатів, які зафіксовані у висновках має стати пошук шляхів та механізмів удосконалення інституціонального середовища України з точки зору ліквідації асиметричних (заміщуваного та конкурентного типів) та поступового формування симетричних (комплементарного та узгодженого типів) політичних сітей шляхом створення сприятливих інституціональних умов для узгодження цілей формальних та неформальних практик на основі нормативних правових цінностей та ідей справедливого суспільства.

Література

1. Айвазова С.Г., Панов П.В., Патрушев С.В., Хлопин А.Д. Институционализм и политическая трансформація России. Метод доступу: http://www.rapn.ru/?grup=254&doc=1447 (станом на 10. 12. 2005 р.).

2. Афанасьев М. Н. Клиентелизм и российская государственность: Исследование клиентарных отношений, их роли в эволюции и упадке прошлых форм российской государственности, их влияния на политические институты и деятельность властвующих групп в современной России / Московский общественный научный фонд. — М. : МНФ, 2000. — 317с.

3. Бирюков С.В. Региональная политическая власть: от концептов к интегративной модели // Вест. Моск. ун-та. Серия 18. Социология и политология. - № 1. – 2003. – с. 3 – 24.

4. Бойко-Бойчук О., Хорунжий А. Практикум ефективної влади (Стратегії впровадження адміністративної реформи на місцевому рівні). – ЦСУЗУП, ООО "Ксінакс". – Миколаїв: Атол, 2002. – 188 с.

5. Бураковский И., Новицкий В. Экономические преобразования в Украине // Политические и экономические преобразования в России и Украине / Отв. Ред. В. Смирнов. – М. "Три квадрата", 2003. – с. 73 – 114.

6. Гарань А., Макеев С. Политико-государственные преобразования в Украине // Политические и экономические преобразования в России и Украине / Отв. Ред. В. Смирнов. – М. "Три квадрата", 2003. – с. 185 – 223.

7. Гелбрейт. Дж. Справедливое общество. Гуманистический взгляд // Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология / Под ред. В.Л. Иноземцева. – М.: Изд-во "ACADEMIA", 1979. Метод доступу:

http://iir-mp.narod.ru/books/inozemcev/page_1223.html (станом на 26.12. 2005 р.)

8. Графский В.Г., Ефремов Н.Н., Карпец. В.И. и др. Институты самоуправления: историко-правовые исследования. – М.: Наука, 1995. – 301 с.

9. Кавер И. Экономические модели и стратегии развития территорий (в контексте муниципальной реформы) // Економічний Часопис-XXI. – 2005. - № 5-6. Метод доступу: http://www.soskin.info/ea.php?pokazold=20050509&n=5-6&y=2005 (станом на 10. 05. 2005 р.).

10. Козинський С. Інституціональні чинники реформування системи управління регіональним розвитком // Інституційні перетворення як передумова ефективного використання ресурсного потенціалу регіону: Матеріали щоріч. загальноінститут. наук.-практ. конф., м. Одеса, 24 квіт. 2003 р./ За заг. ред. А.М. Пойченка. -О.: ОРІДУ УАДУ, 2003.- с. 57 – 64.

11. Колганов А.И., Бузгалин А.В. Капитал XXI века. К теории тотальной гегемонии корпоративного капитала // Философия хозяйства. Альманах Центра общественных наук и экономического факультета МГУ им. Ломоносова. 2000. - № 5. Метод доступу: http://forum.barrel.ru/filhoz11/statia31.htm

12. Коуз Р. Фирма, рынок и право / Пер. с англ. Б. Пинскера; Науч. ред. Р. Капелюшников. - М.: Дело ЛТД. - 1993. – 192 с.

13. Кравченко В.В., Пітник М.В. Муніципальне право України: Навч. посібн. – К.: Атіка, 2003. – 672 с. С.20]

14. Курбатова М., Левин С. Деформализация правил взаимодействия власти и бизнеса // Вопросы экономики. – 2005. - № 10. – с. 119 – 131.

15. Куценко О. Рыночные изменения в Украине и кристаллизация политико-экономических интересов. Метод доступу: http://www.iprog.ru/articles/?id=758 (станом на 23.12. 2005 р.).

16. Максимов С.І., Панов М.І. Передумови соціальної ефективності політико-правових інститутів // Політико-правові інститути сучасності: Структура, функції, ефективність: Моногр. / За заг. Ред. М.І. Панова, Л.М. Герасіної. – К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2005. – с. 27 - 48.

17. Нечаев В.Д. Децентрализация, демократизация и эффективность. Реформа федеративных отношений и местного самоуправления через призму эффективной децентрализации / / Полис. Полит. исследования. – 2005. - № 3. – с. 92 – 101.

18. Норт Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / Пер. з англ.. І. Дзюби. – К.: Основи, 2000. – 198 с.

19. Осипова Н.П. Проблеми соціальної ефективності політико-правових інститутів: системний та функціональний підходи // Політико-правові інститути сучасності: Структура, функції, ефективність: Моногр. / За заг. Ред. М.І. Панова, Л.М. Герасіної. – К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2005. – с. 48– 73.

20. Панов М.І. Система політико-правових інститутів та їх природа // Політико-правові інститути сучасності: Структура, функції, ефективність: Моногр. / За заг. Ред. М.І. Панова, Л.М. Герасіної. – К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2005. – с.7 – 16.

21. Патнам Р. Д. , Леонарді Р., Нанетті Р.Й. Творення демократії. Традиції громадської активності в сучасній Італії / Пер. з англ. В. Ющенко. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2001. - 302 с.

22. Радаев В. В.Социология рынка: к формированию нового направления / Гос. ун-т. Высш. шк. экономики. - М.: ГУ ВШЭ, 2003. – 325 с.

23. Соболева И. Социальная ответственность бизнеса: глобальный контекст и российские реалии // Вопросы экономики. – 2005. – № 10. - с. 90 – 100.

24. Уильямсон О.И. Экономические институты капитализма: Фирмы, рынки, "отношенческая" контрактация / Научн. ред. и вступ. статья В.С. Катькало; пер. с англ. Ю.А. Благова, В.С. Катькало, Д.С. Славнова, Ю. В. Федотова, Н.Н. Цытович. – СПб.: Лениздат, CEV Press, 1996. – 702 с.

25. Фісун О. Пострадянські політичні режими: неопатріомоніальна інтерпретація // Агора. Україна – нові перспективи. Вип. 1. – К.: Стилос. – С. 24 – 34.

26. Хлопин А.Д. Деформализация правил: причина или следствие институциональных ловушек? // Полис. Полит. исследования. – 2004. - № 6. – с. 6 – 15.

27. Штомпка П. Социология социальных изменений / Пер. з англ. под ред. В.Я. Ядова. – М.: Аспект Пресс, 1996. – 416 с.

28. Helmke G. and Levitsky St. Informal institutions and comparative politics: a research agenda. Working Paper № 307. – September 2003. – 33 p.

29. PortesAlejandro and Haller William. The Informal Economy // The Handbook of Economic Sociology / Smelser, Neil J., and Richard Swedberg (eds.). Princeton, N.J.: Princeton University Press, 2005 (second edition). – 729 р.

загрузка...
Top