ЛЯПІНА Л.А. Формування української політичної нації: історико-політичний дискурс

Проблема формування політичної нації є однією з визначальних у досягненні злагоди, утвердженні принципів національного патріотизму і етнічного плюралізму, забезпеченні консолідації українського суспільства. Адже саме українська політична нація долає протиставлення між титульною нацією та етнічними групами, наповнює українську національну ідею загальнонаціональним, загальноукраїнським змістом та спрямуванням.

Політичний контекст проблематики (необхідність збереження цілісної держави та її зміцнення, становлення громадянського суспільства, знаходження місця країни у системі культурних і політичних координат тощо) зумовлює необхідність вироблення адекватної політики щодо кризових явищ, помітних в українській національній ідентичності.

Дослідження особливостей формування політичної нації в Україні сприятиме розумінню процесів в етнонаціональній сфері, дасть змогу перевірити виправданість застосування концепції політичної нації до етнополітичних процесів в країні, допоможе уникнути багатьох непорозумінь у контексті розроблення етнополітики української держави, її практичної реалізації. За таких умов формування політичної нації виступає важливою науково-практичною проблемою етнополітологічної науки.

Актуальність цієї проблеми підтверджується численними дослідженнями як українських мислителів попередніх поколінь, так і вітчизняних вчених сучасності. Зокрема, значний інтерес становлять праці М. Вівчарика, О. Картунова, І. Кресіної, І. Кураса, В. Лісового, О. Майбороди, М. Обушного, Л. Нагорної, Ю. Римаренка, Л. Шкляра та ін. Важливою історико-методологічною базою стали роботи В. Антоновича, Ю. Бачинського, В. Винниченка, М. Грушевського, В. Липинського та ін.

Дослідженню політичної нації в західному суспільствознавстві присвячені наукові доробки Е. Вілсона, К. Енлоу, Т. Кузьо, А. Мотиля, Е. Сміта та ін.

Метою даної статті є аналіз історико-політичного контексту формування політичної нації як основи стабільності і суспільної злагоди в Україні.

На початку статті варто хоча б коротко зробити невелике синтезуюче узагальнення про тлумачення поняття “політична нація”.

У зарубіжній етнополітології поширеним є визначення політичної концепції нації Е. Смітом. До найголовніших ознак політичної нації відомий англійський дослідник відносить такі: 1/ історична територія, або рідний край; 2/ спільні міфи та історична пам’ять; 3/ спільна масова, громадська культура; 4/ єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів; 5/ спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території [1, 23].

До прибічників політичної концепції нації серед вітчизняних дослідників слід віднести насамперед І. Кресіну. Посилаючись на думку Е. Сміта, вчена резюмує, що першим елементом політичної (територіальної, громадянської) моделі нації є спільність народу і території, “історична земля”; другим — ідея Батьківщини, сукупність законів та інституції з єдиною політичною волею, чуттям юридичної рівності серед членів суспільства; третім — певна система спільної культури, громадянської ідеології, низка спільних порозумінь і сподівань, почуттів та ідей, що пов’язують населення з його рідним краєм [2, 343-344].

Подібної думки дотримується і В. Євтух. Він зазначає, що “нація — це державне утворення в основі якого лежить об’єднання певних етнічних спільнот, об’єднання, котре обумовлене, певними об’єктивними і суб’єктивними передумовами” [3, 114]. В. Лісовий також пропонує застосовувати термін “нація” для визначення спільнот, що утворилися внаслідок передусім політичної інтеграції [4, 117].

Підсумовуючи вищенаведене, доцільно зазначити, що на сучасному етапі становлення українського полі етнічного суспільства мова повинна йти саме про формування політичної нації, яка об’єднує різні етнічні спільноти, що проживають на певній державній, національній території, і набуває ознак поліетнічності та плюралістичності (у сенсі полікультурності й урахування політичних інтересів різних етнічних груп).

Як відомо, на необхідність формування української політичної нації наголошували у свій час видатні історичні постаті.

Зокрема, В. Липинський писав про те, що українську націю можна об’єднати пробудженням почуття солідарності і єдності між усіма постійними мешканцями української землі, незалежно від їхнього етнічного походження, соціально-класової належності, віросповідання та ін. Почуття любові до рідного краю, української землі, яка годує всіх її мешканців, як до органічної цілісності, вважав В. Липинський, є необхідною і єдиною можливістю того “найтіснішого у світі зв’язку, що зветься нацією” [5, 189].

Процес формування української нації розпочався, як і формування східноєвропейських націй, кілька століть тому. У цьому плані варто згадати минуле. Адже “народ, який не знає власного минулого і забуває свої історичні корені, не має майбутнього і ризикує відійти в небуття” [6, 11].

Згідно досліджень Л. Мельника, формування українського народу відбувалося в умовах розвитку феодального ладу протягом ХІІ — Х^УТІІ ст. на території Київщини, Переяславщини, Чернігівщини, Волині, Поділля, Галичини, Закарпаття, Північної Буковини, Слобожанщини й Запорожжя [7, 351-352].

Формуючи етнічну самобутність, український народ в ті часи вів тривалу боротьбу з литовсько-польською католицькою експансією, агресією Туреччини й Криму. І в цьому ратоборстві зростала в ньому єдність та національна самосвідомість.

Найяскравішою сторінкою середньовічної історії України була визвольна війна 1648 — 1654 рр., яка поклала початок новому періоду формування української нації. Це була доба, пов’язана з діяльністю Б. Хмельницького й охрещена його іменем “Хмельниччина”

З малого Запорожжя Б. Хмельницькому вдалося створити українську державу, з якою рахувалася вся Європа. Справжній злет національної самосвідомості, суспільної енергії та творчих сил українського народу проявилася не тільки в бойових успіхах, а й в економічному піднесенні, завдяки чому можна було вести тривалу й виснажливу визвольну війну. Була сформована нова влада. Республіканський устрій, виборний уряд, власна військова організація, служба міжнародних відносин і фінансова система.

Але в силу політичних обставин Україна мусила прийняти царський протекторат. Інкорпорація українських земель до складу Російської держави спричинила, як слушно зазначає Л. Нагорна, кризу національної ідентифікації. “Царизмові, — пише вчена, — ідеологія і політична практика якого однозначно спрямовувалися на деетнізацію українства і його розчинення у “російському морі”, вдалося крок за кроком ліквідувати українську автономію, витиснути з міського ужитку українську мову” [8, 139].

Вихід з кризи було знайдено у період національної революції 1917 — 1920 рр., вплив якої сприяв утворенню федеративного бодай за формою державного устрою СРСР, розгортанню політики українізації 20-х — початку 30-х рр., що сприяло росту національного самоусвідомлення.

Але уникнути наступної кризи ідентифікації і на цьому шляху не вдалося. Адже, з одного боку, декларувалася лінія на розквіт націй і національних культур, з іншого — будь-який інтерес до національного підводився під формулу “буржуазного націоналізму” і жорсткого переслідування [8, 140].

Якісно новим етапом формування української нації як політичної спільноти можна визначити період здобуття Україною незалежності, суверенності, розбудови нею самостійної державності. 1 грудня 1991 р. 90% громадян України проголосували за вихід з СРСР, визнав тим самим, якщо й не свою належність до самостійної української нації, то принаймні свою готовність до неї належати.

Однак становлення і безумовне утвердження української державності, як засвідчили всі минулі роки після проголошення незалежності, відбувалися за надзвичайно складного політико-економічного, соціокультурного клімату. Катастрофічно поглиблювалася соціально-економічна криза, прискорено руйнувалися залишки господарського механізму. В деяких регіонах проявлялися навіть сепаратистські тенденції. Водночас реформа державно-суспільного устрою, що могла б реально засвідчити життєздатність української держави, не завжди йшла оптимальним шляхом.

За цих умов Україні не вдалося уникнути наступної кризи ідентифікації, яка виникла на ґрунті ейфорії від порівняно легкого здобуття незалежності й недооцінки можливих негативних наслідків від запровадження реформаторських моделей, слабо адаптованих до умов країни і не легітимізованих масовою свідомістю. Несправджені соціальні очікування обернулися внутрішньою невпевненістю, роздвоєністю свідомості, амбівалентністю ціннісних орієнтацій. “На цьому фоні, — звертає увагу Л. Нагорна, — зроблена на першому етапі незалежності спроба певної частини еліти нав’язати суспільству етнічну (закриту) модель нації, пропаганда своєрідного “національного романтизму” з присмаком автаркії і самоізоляції посилили не тільки суспільний скептицизм, а й прояви регіоналізації. Практична небезпека поляризації виявилася відразу ж у формі образів “справжнього українства” і “малоросійства”, у протиставленні “денаціоналізованих манкрутів ультранаціоналістичним бандерівцям”. Ідея етнонаціональної єдності в такий спосіб підрубувалася біля самого кореня” [8, 154].

Відомий англійський політолог Е. Вілсон проаналізував шість моделей націотворення, запропонованих різними політичними силами, які з’явились в Україні в роки незалежності [19, 115-124].

Національно-етнокультурна модель, запропонована рухом ще у 1989 р., виходила з концепції “одночасного національного відродження” як української нації, так й інших етнічних груп в країні, але передбачала для першої привілейований статус. Україна в цій моделі розглядається як постколоніальне суспільство, а “українізація” — як відновлення історичної справедливості. До речі, цю модель досить влучно узагальнив український політолог В. Кулик: “Українська держава повинна діяти так, якби вона була національною державою української нації..., але разом з тим, щоб досягти цього не тільки уявного становища” [10, 25].

Близькою до національно-етнокультурної моделі Е. Вілсон вважає “модель мовних груп”. Те, що її, як і першу значною мірою підтримував Л. Кравчук, сприяло його програшу на президентських виборах 1994 р. Адже ця друга модель виходила з того, що етнос і мова по суті збігаються, а на практиці мова поділила самих українців.

Багато прихильників в Україні має модель подвійної ідентичності, яку Е. Вілсон назвав “інша Україна”. Вона спирається на міф про спільне слов’янське коріння й ідею “єдиного російсько-українського культурного простору” і розмитих кордонів. Росіяни і російськомовні українці (“українороси”), які обстоюють цю модель, часто виступають як носії реліктового “радянського патріотизму” і живлять комуністичну ідею. Ідею слов’янської єдності експлуатує так звана модель євразійської ідентичності, один з варіантів якої під час передвиборної кампанії 2002 р. озвучували соціал-комуністичні сили.

Модель, яку, починаючи з 1994 р., обстоював Президент України Л.Д. Кучма, англійський політолог охарактеризував як синтетичну. На його думку, в неї вплетені водночас і елементи радянської, і елементи української етнокультурної традиції, що робить її еклектично.

З цим висновком Е. Вілсона щодо еклектичності даної моделі важко погодитися, оскільки саме такий “громадянський” підхід — єдиний, який здатний “працювати” на ідею української політичної нації. Поки що модель “української політичної нації” відбудовується різними політичними силами на дещо відмінних підвалинах. Але вихід за межі етнічності як ідентифікаційного чинника прокладає шлях до трактувань політичної нації як горизонтального об’єднання співгромадян, що має серйозне консолідацій не навантаження. Важливим кроком у цьому напрямі є зафіксоване у Конституції України трактування українського народу як громадян України всіх національностей. Цим не тільки було усунуто термінологічний різнобій у трактуванні понять “український народ” і “народ України”, а й здійснено крок до загально цивілізаційного розуміння народу насамперед як “демосу”, а вже потім як етносу.

Отже, можна констатувати, що на сучасному етапі процес формування політичної нації триває, але він визначається певною низкою проблем. Останні пов’язані з регіональною відособленістю; усталеністю принципів суспільної свідомості, залишеної у спадок комуністичною ідеологією, стосовно національного питання; різноманітністю підходів політичних сил до проблем націотворення та розв’язання інших питань демократичного розвитку українського суспільства. Тому важливим є вирішення двоєдиного завдання — вироблення системи сталих інституційних орієнтирів, що визначають обличчя сучасної політичної нації, і освоєння плюралістичного типу само ідентифікації особи, що випливає із самої сутності демократії. Вимога останньої — консенсус головних політичних сил, заснований на здоровому прагматизмі. Творення політичної нації може відбуватися тільки на такому фундаменті. “Створити народ, — зауважує французький політолог Є. Балібар, — означає сформувати як інститут і як психологічний образ — сучасного homo nationalis, тобто форму національної ідентичності, в якій “останньою спільнотою” буде держава, а не споріднена група, клас чи конфесія. Точніше, держава виступає в усіх цих ролях одночасно, але за гегемонії національної ідентичності, що трансформує ці відносини” ” [11, 38].

Література

  1. Сміт Е. Національна ідентичність / З англ. переклав П. Паращук. — К., 1994.
  2. Кресіна І.О. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси. — К., 1998.
  3. Євтух В. Якою має бути етнополітика української держави // Віче. — 1992. — №3.
  4. Лісовий В. Етнокультурна — основа етнічної самосвідомості // Етнічна самосвідомість і національна культура. — К., 1991.
  5. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. — Київ-Філа- дельфія, 1995.
  6. Вівчарик М.М., Панченко П.П., Жмихова В.І. Українська нація: шлях до самовизначення. — К., 2001.
  7. Історія України. Курс лекцій. — У 2-х кн. — Кн.1. — К.,1991.
  8. Нагорна Л. Українська політична нація: лінія розламу і консолідації // Віче. — 2000. — № 1.
  9. Вилсон Е. Национальная идентичность в Украине // Политическая мысль. — 1999. — № 3.
  10. Кулик В. Український націоналізм у незалежній Україні. — К., 1999.
  11. Цит. за Каспэ. Демократические шансы и этнополитические риски в современной России // Полис. — 1999. — №2.
загрузка...
Top