Легітимність і легальність державної влади

Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи дослідження легітимності влади.

1.1. Ідея легітимності публічної влади в історії політичної і правової думки.

1.2. Співвідношення легітимності та політичної стабільності: теоретичні аспекти.

Розділ 2. Легітимація влади в контексті забезпечення політичної стабільності сучасної України.

2.1. Особливості легітимності влади державних органів та посадових осіб.

2.2. Проблема легітимності державної влади в контексті теорії народовладдя.

Розділ 3. Розвиток та перспективи вдосконалення легальності та легітимності політичної влади.

3.1. Легітимність влади як фактор політичної стабільності суспільства.

3.2. Формально-юридичне закріплення легітимності.

3.3. Легітимність державної влади та права людини.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми роботи проблеми легітимності влади складає одне з найбільш актуальних та важливих завдань сучасної політичної теорії. Говорячи про стабільність політичних систем, сталість політичного розвитку, гармонізацію відносин між державою і суспільством, ми обов'язково включаємо їх до переліку критеріїв поняття легітимності влади, оскільки лише вона здатна виступити надійним фундаментом, на якому ефективно розвиватимуться владні відносини, як на мікрополітичному, так і на макрополітичному рівні. Якщо звузити поле нашого науково-теоретичного дослідження і сконцентрувати увагу на вивченні виключно політичних систем демократичного типу, то тоді як один з перших політичних імперативів їхнього існування ми визнаватимемо легітимність влади.

Таким чином, актуальність дослідження проблеми легітимності безпосередньо пов'язана з тим, що саме завдяки їй ми маємо змогу аналізувати політичні інститути та політичні процеси, які відбуваються в будь-яких політичних системах.

Актуальність дослідження легітимності влади як фактора політичної стабільності суспільства суттєво посилюється під впливом тих процесів, що нині об'єктивно відбуваються в Україні. Йдеться про те, що в умовах політичної модернізації в Україні, коли простежується зміна типу політичної системи, яка супроводжується становленням та розвитком нових політичних інститутів особливого значення набуває проблема того, в який спосіб та яким чином ці нові політичні інститути, а також властиві для демократичної політичної системи процедури, сприймаються суспільством. У цьому контексті, поряд з інституційними та структурно-функціональними змінами, які об'єктивно супроводжують процес політичної модернізації, особливої актуальності набуває розробка державою загальної стратегії дій, які б сприяли підвищенню рівня легітимності як публічної влади в цілому, так і тих нових політичних інститутів, без яких неможливий нормальний розвиток демократії як політичного режиму. Паралельно з цим, дослідження легітимності влади дозволяє висвітлити такі два принципові та актуальні для сучасної України процеси: легітимація та делегітимація публічної влади. Окреслені вище аспекти теоретичної і практичної актуальності проблематики дисертаційної роботи зумовили вибір теми та визначили основний напрям наукового пошуку.

Формування класичної теорії легітимності сьогодні міцно пов'язано з розробкою теорії легітимних типів панування М. Вебера. Утім, поступово ця класична теорія зазнавала у працях зарубіжних дослідників суттєвих змін та вдосконалень. Серед іноземних досліджень проблеми легітимності державної влади слід назвати такі імена: Д. Істон, К. Поппер, С. М. Ліпсет, П. Шаран, А. Лейтгхарт, Г. Алмонд, Ж.-Л. Шабо, Ю. Ґабермас, К. Оффе, Р. Роуз, Е. Кінг. Паралельно з цим проблематика легітимності часто ставала предметом уваги в контексті політологічних досліджень теорії демократії, демократичних процесів. У цьому плані не можна обійти увагою такі імена як: Р. Даль, С. Ґантінгтон, Д. Ептер, Д. Койл, У. Мітчел, Л. Даймонд, Б. Пауел, Дж. Сарторі, Е. Шілз, Т. Крістіано, М. Крозьє, Б. Дженнінгс, Г. Маркс, М. Кінгвелл, Т. Бріджес та інші. Серед вітчизняних авторів можна виділити формування двох напрямів дослідження проблеми легітимності державної влади. З одного боку, це загальнотеоретичні роботи, що містять в собі розробку питань легітимності державної влади (О. Скрипнюк, В. Горбатенко, В. Андрущенко, В. Мадіссон, В. Ребкало, М. Томенко, І. Дзюбко, О. Салтовський, А. Колодій, І. Стулова, А. Сіленко, Е. Мамонтова, Ф. Рудич, В. Корнієнко, Ф. Кирилюк, 1. Кресіна, Є. Прегуда, І. Гладуняк, А. Волинський та інші). З іншого боку, це праці, в яких поняття легітимності аналізується безпосередньо в філософському, соціологічному та політологічному аспектах (М. Тур, С. Пролеєв, С. Рябов).

Метою роботиє вивчення змісту поняття легітимності влади на основі критичного аналізу існуючих в сучасній політичній теорії підходів та розкриття зв'язку легітимності публічної влади з політичною стабільністю суспільства. Досягнення сформульованої вище мети дослідження, потребувало вирішення таких дослідницьких завдань:

- проаналізувати теоретико-методологічні основи дослідження легітимності влади, надати визначення основним теоретичним поняттям, що застосовуються в процесі аналізу теми, дослідити процес становлення та розвитку ідеї легітимності влади в історії політико-правової думки, виділити основні теоретичні складові цієї ідеї, обґрунтувати її зв'язок з ідеями «справедливості», «загального блага», «прав людини»;

- охарактеризувати підвалини класичної теорії легітимності М. Вебера, здійснити критичний аналіз веберівської типології легітимних типів панування, продемонструвати напрями трансформацій класичної теорії легітимності в її сучасних науково-теоретичних інтерпретаціях;

- надати порівняльний аналіз поняття легітимності і легальності публічної влади, обґрунтувати їх взаємозв'язок в умовах демократичних політичних режимів;

- запропонувати та обґрунтувати теоретичну модель співвідношення легітимності і політичної стабільності;

- дослідити специфіку легітимації влади в процесі забезпечення політичної стабільності сучасної України;

- виявити та дослідити механізми легітимації публічної влади в правовій демократичній державі, а також стан їх забезпечення в сучасній Україні;

- обґрунтувати роль громадянського суспільства як основного суб'єкта легітимації влади.

Об'єкт дослідженняє легітимність влади як фактор політичної стабільності суспільства, а також процеси її легітимації та делегітимації.

Предметом дослідженняє специфічні властивості легітимації влади в умовах політичної модернізації в контексті забезпечення політичної стабільності в суспільстві.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи дослідження легітимності влади

1.1. Ідея легітимності публічної влади в історії політичної і правової думки

Починаючи від ранніх часів формування політичної і правової думки в добу античності, в процесі аналізу специфіки існування та функціонування публічної влади, в обіг було введено такі поняття, як «справедливість», «справедливий закон», «загальне благо», «законна влада», які пізніше тлумачитимуться як невід'ємні складові поняття легітимності влади. Ще в свою докласичну, а пізніше - в класичну та елліністичну добу, давньогрецька та давньоримська політика-правова думка визначила цілий ряд характерних ознак публічної влади, які в своїй сукупності конституюють нині поняття легітимності. До таких ознак слід віднести: а) відповідність державного устрою та практичних дій публічної влади універсальним уявленням про розумне, добре і справедливе; б) наявність справедливих законів, які діють однаковою мірою як для тих, хто править, так і для тих, хто є об'єктом управління; в) наявність спільних цінностей, що визнаються державою і суспільством, основною яких є «загальне благо». Незважаючи на цілий ряд специфічних властивостей, середньовічна політико-правова думку в цілому зберегла ідею легітимності. Більше того, як показник якості дій публічної влади ця ідея була не тільки збережена, але й суттєво розвішена. Зокрема, досліджуючи проблематику природного права, Тома Аквінський спробував визначити, якими саме повинні бути державні закони для того, щоб вони сприймались людьми як справедливі, незалежно від конкретних політичних, історичних чи соціальних обставин.

У процесі формування політичної і правової науки Нового часу і до кінця XIX століття легітимація публічної влади тлумачилась як процес раціональної оцінки відповідності дій публічної влади тим цілям, які вона повинна реалізовувати як «уособлення розуму». При цьому, незалежно від того, як окремі мислителі ставились до ідеї революційної зміни нелегітимної влади, всі вони визнавали те, що процес делегітимації влади завжди спричиняє кризу не просто конкретної політичної еліти, але й кризу в системі загальних відносин владного панування, оскільки нестача легітимності влади завжди повинна чимось компенсуватись[1].

Являючи собою важливий предмет політологічних досліджень, проблема легітимності та визначення її типів може бути цілком виправдано віднесена до групи фундаментальних проблем аналізу феноменів влади та панування. За цієї причини набуває граничної теоретико-методологічної ваги формування цілісної теорії, яка б не лише констатувала сам факт легітимності чи нелегітимності влади, але й пояснювала причини, які породжують той чи інший тип легітимного панування, в який спосіб кожен з цих типів впливає на порядок реалізації основних завдань політичної системи на загальне функціонування системи державного управління. Незважаючи на свій «класичний» статус, теорія ідеальних типів легітимного панування М. Вебера до сьогоднішнього дня зберігає свою актуальність і може виступити надійним ґрунтом для побудови сучасних теорій легітимності та моделей легітимації влади. Аналіз проблеми визначення типів легітимного панування в класичній політичній теорії дозволяє внести уточнення не лише в сучасне визначення цього поняття, але й розробити загальну модель кореляції між конкретними типами легітимності та типами політичних режимів, а також рівнем стабільності політичної системи. При цьому визначення загального співвідношення й аналіз специфіки протікання процесів легітимації та делегітимації влади може виступити науковою основою для розробки обґрунтованих прогнозів щодо розвитку тих чи інших політичних систем

Легітимність влади становить собою специфічний, динамічно змінюваний та соціально значущий внормований порядок взаємовідносин між владою і суспільством (громадянами), який ґрунтується на визнанні громадянами чинного порядку конституювання та функціонування влади справедливим, належним, доцільним, що зумовлюється як раціональними, так і афективно-емоційними причинами і має своїм результатом готовність громадян діяти відповідно до існуючої моделі панування.

Досліджуючи співвідношення легальності легітимності, можна вказати принаймні на три типи ситуацій, коли бодай один з цих показників має позитивні властивості: а) легальна та легітимна публічна влада, б) нелегальна і легітимна публічна влада, в) легальна і нелегітимна публічна влада. Означені ситуації стають можливими лише в тому випадку, якщо легальність та легітимність мають відмінні рушійні сили, що зумовлюють процес їх конституювання. Легітимність влади завжди передбачає наявність бодай мінімального рівня консенсусу між суспільством і державою. Основою цього консенсусу виступає консенсус щодо основних політичних цінностей, який дозволяє визначати громадянам відповідність існуючих в процесі політичного управління інститутів і процедур зазначеним цінностям. На відміну від цього, легальність може існувати й поза подібним консенсусом, ґрунтуючись виключно на інтересах та потребах держави, яка приймає (встановлює) ті чи інші закони.

Таким чином, поняття легальність та легітимність співвідносяться за моделлю часткового співпадіння. Однак, аналізуючи теоретичні виміри проблеми співвідношення легальності та легітимності, не можна розглядати це питання, абстрагуючись від того, з якою саме політичною системою та з яким саме політичним режимом ми маємо справу в тому чи іншому конкретному випадку. Зокрема, якщо йдеться про ті випадки, коли легальна влада має критично низькі показники легітимності, то маються на увазі насамперед недемократичні політичні системи, оскільки лише в них можливе існування системного «розриву» між легальністю та легітимністю. За умов демократичних політичних режимів така ситуація якщо й можлива, то лише в короткотерміновій перспективі, оскільки суспільство завжди має гарантовані правом інституційні можливості змінити нелегітимну владу на легітимну, або принаймні на таку, що заслуговує довіри більшості членів суспільства.

В умовах демократичних політичних режимів легальність та легітимність співвідносяться як часткова та загальна умови існування публічної влади. За демократичного політичного режиму виникнення феномену нелегальної, але легітимної публічної влади є неможливим. Ця неможливість випливає з того, що в умовах демократичної політичної системи той чи інший конкретний закон набуває найвищої юридичної сили не стільки завдяки тому, що він задовольняє певні формальні ознаки, скільки завдяки тому, що відповідає праву як засобу належного і справедливого. Тому легальність є обов'язковою ознакою будь-якої демократичної публічної влади, оскільки в умовах демократії, спираючись на чинне законодавство, громадяни завжди мають гарантоване право змінити владу, яка втратила чи поступово втрачає в очах суспільства свою легітимність[2].

1.2. Співвідношення легітимності та політичної стабільності: теоретичні аспекти

Розуміння державності завжди пов'язане з поняттям публічної політичної влади. Як вже зазначалось в юридичній літературі, в суспільстві розрізняють різні види особистої і соціальної влади. Це влада глави сім'ї, влада господаря над рабом або слугою, економічна влада власника засобів виробництва, духовна влада (авторитет) церкви тощо. Всі ці види представляють або індивідуальну, або корпоративну, групову владу. Вона існує в силу особистої залежності підвладних, не розповсюджується на всіх членів суспільства та не здійснюється іменем народу, не претендує на загальність, не є публічною. На відміну від вказаних вище видів влади, влада політична - це влада, з допомогою якої здійснюється управління народом в інтересах благополуччя суспільства в цілому та регулюються суспільні відносини з метою досягнення або підтримки стабільності і правопорядку.

Ідеї народного суверенітету висловлювались протягом всієї історії людства та державності. Походження політичної влади від влади людей (народу) підкреслюється в працях багатьох мислителів. В 1651 році Томас Гоббс у своїй праці «Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної і цивільної» писав: спільна влада «може бути споруджена тільки одним шляхом, а саме шляхом зосередження всієї влади і сили в одній людині або зібранні людей, які більшістю голосів могли б звести всі волі громадян в єдину волю».

Настільки влада має виконувати історичну і практичну роль у суспільстві, наскільки вона повинна бути авторитетною і легітимною. На моменті легітимності влади акцентував свою увагу на початку двадцятого століття німецький юрист і соціолог Макс Вебер, який виділив три види легітимності - традиційну (підлеглість основується на традиційному пануванні), харизматичну (основану на авторитеті незвичайного особистого таланту), раціональну (панування в силу «легальності», в силу віри в обов'язковість легального встановлення та ділової компетентності, цебто відповідність дій політичного режиму тому принципові, за допомогою якого він був встановлений). Легітимність є ознакою законності влади і, у свою чергу, відповідності її конституції і закону[3].

Конституції різних держав визначають належність влади народові і її походження від народу, який є сувереном. Наприклад, частина друга статті 20 Конституції Федеративної Республіки Німеччини проголошує: «Вся державна влада походить від народу». Згідно зі статтею 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.

Ознака легітимності публічної влади постає одночасно і як необхідна умова, і як одна з ознак стану політичної стабільності. Політична стабільність означає наявність двох необхідних умов. По-перше, якими б не були політичні конфлікти, жоден з них не ставить під сумнів доцільність та необхідність існування ряду невід'ємних від демократичного політичного режиму інститутів - політичних партій, вільних асоціацій, виборів, незалежних ЗМІ, незалежної судової влади, представницького законодавчого органу і т.д. По-друге, незалежно від причин виникнення політичного конфлікту та його типу, в політичній системі існують механізми розв'язання подібних конфліктів не шляхом знищення однієї зі сторін конфлікту, а шляхом пошуку не тільки легального, але й легітимного рішення.

Відповідно до сформульованої С. М. Ліпсетом моделі, політична стабільність є результатом оцінки двох процесів. Першим з них є оцінка ефективності публічної влади. Під ефективністю маються на увазі реальні дії публічної влади, а також ті засоби, якими вона здатна реалізувати покладені на неї функції. Іншим процесом є легітимація. її сенс полягає в тому, що публічна влада повинна бути здатною породжувати та підтримувати віру в те, що існуючі політичні інститути є найбільш адекватними для кожної конкретної політичної системи. Незважаючи на те, що формально С. М. Ліпсет говорить про два аспекти політичної стабільності, насправді вони є тісно пов'язаними. Адже в процесі легітимації досить часто лежать не лише емоційні, але й раціональні мотиви. В цьому плані, спираючись на показник ефективності публічної влади, громадяни мають можливість скласти цілісне уявлення про публічну владу й оцінювати її, не лише спираючись на власні переконання (наприклад, на основі власних симпатій одній чи іншій формі правління), але й з огляду на те, наскільки ефективними та відповідними суспільним інтересам виявились ті чи інші політичні інститути. Таким чином, в ході критичного аналізу теорії С. М. Ліпсета, було запропоновано авторські моделі опису процесів трансформації політичних режимів в умовах зміни таких показників, як легітимність та ефективність публічної влади.

Справедливість є основоположним принципом спільного життя людей, основою реалізації суспільної сутності людини. Завдяки їй конституюються права та свободи людини. Останні стають правовою реальністю лише за умови, якщо кожен з членів політичної спільноти взаємно визнає право кожного володіти ними. Справедливим можна вважати суспільство, яке визнає права та свободи всіх членів спільноти і з особливою повагою ставиться до тих осіб, права яких найменш захищені. Вона є обов'язковою складовою двох інших принципів, на яких формується легітимність — законності та доцільності. Якщо справедливість покликана наповнювати закони та політичні рішення влади моральним змістом, то законність легалізує дії чинної влади, надаючи їм нормативного характеру, у той час як доцільність визначає пріоритетні напрямки діяльності публічної влади, надаючи їм вмотивованості.

Таким чином, влада є легітимною, якщо її дії узгоджуються з уявленнями людей про справедливість, законність та доцільність. У такому контексті легітимність слід розглядати як адекватність структур, інститутів, норм державної влади, а також конкретних осіб, які є її носіями, уявленню суспільства про справедливість, законність та доцільність[4].


Розділ 2. Легітимація влади в контексті забезпечення політичної стабільності сучасної України

2.1. Особливості легітимності влади державних органів та посадових осіб

Особливий інтерес викликає відповідне застосування терміна «легітимність» щодо його призначення визначати певні особливості влади і суб'єктів її здійснення. Тому важливо дати поняття легітимності здійснення влади, легітимності органів влади, легітимності посадових осіб.

Торкаючись легітимності здійснення влади, слід зазначити, що навіть влада українського народу повинна здійснюватись відповідно до Конституції і законів нашої держави. Здійснення її у спосіб, що не відповідає Конституції та законам, не є легітимним. Український народ має право на безпосереднє здійснення волевиявлення з питань державного управління. Як це зазначено в статті 21 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною як через вільно обраних представників, так і безпосередньо. Відповідну форму волевиявлення людей передбачила Конституція України, встановивши в статті 69 право громадян України на референдум. Згідно зі статтею 38 Основного Закону України, можуть проводитись як всеукраїнські, так і місцеві референдуми. Порядку проведення виборів і референдуму присвячено третій розділ згаданого вище правового акту. При цьому Конституція України встановлює, які питання вирішуються шляхом безпосереднього волевиявлення громадян і які з них не виносяться на всеукраїнський референдум. Стаття 73 Основного Закону закріпила, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України. В той же час стаття 74 забороняє проведення референдуму щодо законопроектів із питань податків, бюджету та амністії. Законодавець також визначив суб'єктів волевиявлення. Право голосу на референдумах мають лише громадяни, які досягли на день їх проведення вісімнадцятирічного віку. Не мають права голосу при його проведенні також громадяни, яких визнано судом недієздатними.

Законодавство визначає також суб'єктів оголошення референдумів. Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених Конституцією. Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області[5].

Згідно зі статтею 4 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» предметом місцевого референдуму може бути: прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць; прийняття рішень, які визначають зміст постанов місцевих рад та їх виконавчих і розпорядчих органів. У цьому ж законі передбачається також і питання щодо предмета всеукраїнського референдуму, в тому числі внесення змін і доповнень до Конституції України. Однак статті розділу III Конституції України, на наш погляд, не повно визначили питання, які повинні вирішуватися шляхом безпосереднього волевиявлення українським народом. Стаття 5 Конституції України закріпила право визначати і змінювати конституційний лад в Україні виключно за народом, так чому ж тоді в розділі третьому цього правового акта не встановлено порядок реалізації цього права? Здається, потрібно було б записати в цьому розділі положення про те, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання щодо зміни конституційного ладу в Україні.

Безпосереднім волевиявленням у міжнародному праві, і так само в Конституції України, названо вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Однак якщо участь громадян у референдумі є дійсно безпосереднім проявом їхньої волі щодо вирішення конкретних питань державного та суспільного значення, то шляхом виборів вони реалізують своє волевиявлення на створення відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування і публічних посадових осіб.

Конституція України визнала принцип поділу державної влади, який було проголошено у свій час ще Джоном Локом та Шарлем Монтеск'є. За статтею 6 цього правового акту державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Відповідним чином і розбудовуються державні органи - Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, суди України. Для того щоб бути легітимною за Конституцією України, Верховна Рада України повинна бути сформована із народних депутатів, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування, що достатньою мірою відповідає вимогам частини третьої статті 21 Загальної декларації прав людини, норма якої визначає, що воля народу повинна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні проводитись при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування. Обов'язковою умовою легітимності законодавчого органу України є вирішення віднесених до її повноважень питань у термін, визначений статтею 76 Конституції України з урахуванням змін, внесених до неї Законом України від 8 грудня 2004 року № 2222. Строк повноважень Верховної Ради України становить п'ять років.

Незважаючи на те, що згідно зі статтею 76 Конституції України конституційний склад Верховної Ради України складає чотириста п'ятдесят народних депутатів України, вона є повноважною, тобто легітимною, за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу.

Таким чином, парламент України є легітимним у випадку відповідності його формування Конституції України[6].

Основний Закон України визначає також порядок формування уряду. Якщо парламент отримує повноваження щодо здійснення влади безпосередньо від виборців - громадян України, то Кабінет Міністрів України як вищий орган виконавчої влади отримує необхідні повноваження від Верховної Ради України, оскільки він нею створюється і призначений виконувати закони України, які Верховною Радою приймаються, причому це не тільки ті закони, що визначають порядок діяльності уряду, але також і ті, які встановлюють його права, обов'язки та коло відання. Таким чином, Верховна Рада України делегує Кабінету Міністрів України частину повноважень, отриманих від Українського народу - громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу. Державно-владні повноваження у сфері виконавчої влади розподіляються разом із відповідальністю за їх здійснення і щодо інших суб'єктів виконавчої влади у порядку, визначеному Конституцією і законами України. Однак треба також зазначити, що громадяни України можуть також безпосередньо уповноважувати органи виконавчої влади на здійснення певних функцій державного управління, приймаючи закони шляхом референдуму. Отже, у першому випадку відбувається опосередковане делегування владних повноважень, у другому делегування є безпосереднім.

Легітимність судового органу залежить від дотримання закону і процедур його створення, визначених у законодавстві. При цьому тут важливе дотримання не тільки законодавчих актів Верховної Ради України, але й актів Президента України, адже згідно з пунктом 23 статті 106 Конституції України йому належить право утворення судів у визначеному законом порядку. Так, мережа та кількісний склад суддів місцевих судів визначені Указом Президента України № 641/2001 від 20 серпня 2001 року. З цього приводу Президент не приймає нових указів, а лише вносить доповнення до цього правового акту. Не передбачені в цьому указі місцеві суди не можуть бути створені, а створені без урахування норм цього правового акту не будуть легітимними. Президент України видає також укази відносно безпосереднього створення конкретних судів як загальної юрисдикції, так і спеціалізованих).

Торкаючись легітимності влади посадових осіб, вважаємо, що в першу чергу потрібно зупинитись на питанні легітимності влади найвищої посадової особи - Президента України, оскільки він є главою держави. Президент України згідно зі статтею 103 Конституції обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування, а тому він є носієм влади, яка безпосередньо делегується йому Українським народом у межах, передбачених у цьому правовому акті, та при дотриманні усіх вимог його норм.

Особливий статус передбачає Конституція України щодо голови уряду України. Прем'єр-міністр України функціонує на основі норм розділу VI Конституції, які передбачають особливий порядок призначення цієї посадової особи. Ця посадова особа буде визнаватись такою, що діє легітимно, у разі дотримання конституційного порядку її призначення і виконання нею опосередковано отриманих від українського народу через Верховну Раду України повноважень згідно із законодавством України.

Оскільки в державному апараті функціонують різні посадові особи та існують різноманітні порядки їх призначення та види компетенції, в межах цієї статті розглянути особливості набуття ними легітимності повною мірою неможливо. Однак слід зазначити, що загальним правилом визнання легітимності влади за кожною посадовою особою є те, що вона і набуває повноважень на основі дотримання всіх вимог законодавства, і діє у спосіб, визначений в ньому[7].

2.2. Проблема легітимності державної влади в контексті теорії народовладдя

Легітимація реалізується у формі народовладдя, тобто за участі народу в здійсненні влади. Лише на основі процедури народовладдя державна влада набуває своєї реальної легітимності. Такий тип легітимності Ж.-Л. Шабо називає «демократичною легітимністю»'. Така легітимність є результатом дотримання формальної процедури і суттєвим доповненням онтологічної легітимності. Відповідно до такого розуміння легітимності народ є реальним носієм влади і лише він наділений правом обирати форму (безпосередню чи представницьку) здійснення народовладдя, визначати принципи функціонування державної влади, забезпечувати контроль за її діяльністю і врешті-решт змінювати владу, яка втратила свою легітимність. Отже, легітимність є наслідком легітимації, або, інакше кажучи, процесу трансформації волі народу в нову якість — суверенну волю держави, яка реалізується через справедливі, законні та доцільні рішення чинної влади.

Для того щоб народовладдя стало реальним джерелом легітимності, мають бути забезпечені щонайменше три умови. Зокрема необхідно: по-перше, залучати якомога більше громадян до всіх стадій демократичного процесу, починаючи від формування органів державної влади і аж до контролю за їх діяльністю; по-друге, забезпечити рівновагу між правами людини та народним суверенітетом, по-третє, гарантувати громадянам право опротестувати нелегітимні закони та рішення чинної влади.

Державна влада є настільки легітимною, наскільки повно вона відображає волю всього народу і захищає його інтереси. Ця теза набуває свого практичного втілення лише за умови активної громадянської позиції і безпосередньої участі в правовому та політичному житті держави якомога більшої кількості громадян. У зв'язку з цим можна простежити певну закономірність — чим вища активність громадян у політичному процесі, тим більша ймовірність того, що інтереси народу будуть повніше представлені в законах та рішеннях державної влади, а відтак і ймовірність легітимації суттєво зростає. Остання завжди пов'язана з інтересами різних верств суспільства. Але державна влада не може виражати інтереси абсолютно всіх, оскільки інтереси та потреби різних соціальних груп з огляду на обмеженість ресурсів та інших обставин можуть бути задоволені лише частково, повністю задоволені можуть бути потреби лише окремих груп. Легітимація державної влади в суспільстві не може мати всеохоплюючий, універсальний характер. Те, що є легітимним для одних, може вважатися нелегітимним для інших. Саме тому легітимність влади зв'язана не з підтримкою всього народу (це буває в дуже рідких випадках), а з визнанням її більшістю народу, з урахуванням вимог та захистом прав меншості[8].

Однак арифметична більшість не завжди може служити основою справжньої легітимності влади. Так, більшість німців у період нацистського режиму підтримала політику експансіонізму та, «очищення раси», що пізніше призвело до негативних наслідків для всього німецького народу. Відповідно не всяка оцінка більшості робить державну владу справді легітимною. Частими є випадки, коли воля більшості породжує квазілегітимацію. Поява цього суспільного феномену стає можливою, коли в ситуації насильства та обману, маніпуляції свідомістю громадян, переслідування опозиції та вільних ЗМІ, інших порушень, значна частина, а то й більшість населення несвідомо підтримує державну владу, яка задовольняє його деякі поточні інтереси на шкоду фундаментальним вимогам. Квазілегітимація або «несправжня легітимація» державної влади буде створюватися завжди, коли остання формується всупереч реальному, дійсному волевиявленню більшості народу. Тому, як слушно зазначає В. Чіркін, вирішальним критерієм легітимації є її відповідність загальнолюдським цінностям, сформованим на основі принципу справедливості[9].

Легітимація державної влади оцінюється не за словами вищих посадових осіб держави (хоча і це має значення), не за текстами прийнятих нею програм (хоча і це важливо), а за практичною діяльністю, за способами вирішення нею першочергових питань життя суспільства та кожної окремої людини. Народ завжди відчуває різницю між тими діями влади, які спрямовані на задоволення меркантильних інтересів окремих представників влади чи політичних кланів, і кожного окремого громадянина та суспільства в цілому. Розходження інтересів політичної еліти та більшості народу завжди містить у собі загрозу делегітимації влади. Воно суттєво знижує рівень довіри до вищих органів державної влади. Це зокрема демонструють соціологічні опитування громадян України. Якщо після «помаранчевої революції» в лютому 2005 р. ступінь повної (чи часткової) підтримки дій влади населенням був достатньо високим (Президент України — 46,7 % (26,9 %); Верховна Рада України — 28 % (43,9 %); Уряд України — 36, 4 % (35,3 %)), то в грудні 2007 року він суттєво знизився (Президент України — 17,6 % (38, 8 %); Верховна Рада України — 9 % (39 %); Уряд — 12, 2 % (37,8 %)).

Легітимність не є сталою властивістю державної влади і тому вимагає постійного підтвердження. Ще на початку XIX ст. один з основоположників ліберально-правової теорії Ф. Гізо висловив таку думку: «Жодна влада над людьми не звільнена від обов'язку доводити свою легітимність... тією мірою, якою законна влада має право на свободу людини, свобода має право вимагати від влади доказів її легітимності». Влада є легітимною доти, доки її визнають такою ті, ким вона управляє. Легітимація — це постійний процес народовладдя, який не завершується на стадії делегування владних повноважень, а передбачає право та можливість громадян брати безпосередню участь у прийнятті важливих правових та політичних рішень, а також контролювати процедуру реалізації прийнятих рішень[10].


Розділ 3. Розвиток та перспективи вдосконалення легальності та легітимності політичної влади

3.1. Легітимність влади як фактор політичної стабільності суспільства

«Легітимність» є багатогранним поняттям, яке повинно бути предметом наукових інтересів щонайменше таких наук, як юриспруденція, політологія, соціологія. Особливе місце в цьому переліку посідають саме юридичні науки, зокрема, філософія права, теорія права та держави, історія правових та політичних вчень, які дозволяють глибше зрозуміти правову сутність державної влади, її буття та цінність, історію становлення та розвитку ідеї легітимності.

Легітимність можна визначити як певний баланс між правом та політикою, між справедливістю, законністю та доцільністю. Монополія одного з цих елементів легітимності є загрозливою для самої легітимності. Вміння уникати крайностей і знаходити розумні компроміси між справедливістю, законністю та доцільністю є ознакою легітимної державної влади. Тому легітимність — це властивість державної влади в стабільних демократіях, де розвинуті інститути громадянського суспільства, запроваджена прозора процедура у формуванні органів державної влади та місцевого самоврядування і прийнятті законів, високий рівень правосвідомості як простих громадян, які за сферою своєї діяльності далекі від політики, так і політичної еліти. Для так званих «транзитних демократій» легітимність часто набуває деформованого вигляду, з переважанням одного з її елементів, як правило, політичної доцільності.

Легалізація державної влади безпосередньо пов'язана з народним волевиявленням, народним суверенітетом як одним із принципів конституційної держави. Цей принцип передбачає, що саме народ є реальним носієм державної влади і саме він повинен формувати органи державної влади та місцевого самоврядування, приймати конституцію та конституційні акти, брати участь у прийнятті важливих політичних рішень. Він також передбачає, що саме від народу державні органи отримують владу і в ім'я народу, в інтересах народу вони зобов'язані її використовувати.

Однак навіть у розвинених демократіях завжди існує загроза порушення основних принципів демократії. Такі порушення можливі й при прийнятті конституції чи інших актів конституційного значення. Якщо конституція прийнята із зовнішнім дотриманням демократичних процедур, але в ситуації обману та насилля, маніпуляції свідомістю громадян, переслідування опозиції та її ЗМІ, іншими порушеннями, то відповідно до такої конституції може бути встановлена квазілегальна влада. Квазілегалізація, або «несправжня легалізація», державної влади буде виникати завжди, коли остання формується всупереч таким загальнолюдським цінностям, як справедливість, рівність, права людини[11].

Легальність державної влади будь-якої країни повинна відповідати критеріям, які визначають ступінь демократичності, гуманності, справедливості відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у цілій низці документів, прийнятих світовим співтовариством. До них належать Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права і низка конвенцій. Викладені в цих документах норми і визначають ті стандарти і критерії, яким повинно відповідати як законодавство, так і реальна діяльність державної влади в конкретній країні. Особливої уваги з позиції легалізації державної влади заслуговує Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948 р. В ній закріплений принцип, згідно з яким «всі люди народжуються вільними і рівними в своїй гідності та правах»[12].

3.2. Формально-юридичне закріплення легітимності

Принцип легальності важко переоцінити в процесі легітимації державної влади. Саме через позитивне законодавство легітимність знаходить своє формально-юридичне закріплення. Законність забезпечує правову стабільність, вона встановлює мир під час боротьби світоглядів і кладе край «війні всіх супроти всіх». Так, вказуючи на особливе місце законності в житті людини та суспільства, Гете зазначав: «Краще, якщо стосовно тебе твориться несправедливість, ніж світ залишиться без закону».

Між легітимністю та легальністю існує тісний зв'язок. Легітимність через справедливість вкладає правовий зміст у закони, в той час як закони є тією силою, яка захищає справедливість і такі загальнолюдські цінності, як свобода, рівність, права людини від зовнішнього зазіхання як влади, так і окремих членів спільноти.

Справедливість та законність — дві невід'ємні складові легітимності, які взаємодоповнюють одна одну. Однак між ними часто відбувається конфлікт. Зокрема така ситуація можлива тоді, коли відсутність однієї зі складових легітимності (справедливості чи законності) державна влада намагається компенсувати за рахунок іншої. Як правило, це має негативні наслідки для самої влади.

З одного боку, є незадовільним обмежувати легітимність влади лише формально-юридичними ознаками, коли легітимність розуміють тільки як законність, коли політична система чи режим вважається легітимним, якщо має місце відповідність структур, процесів формування і функціонування влади букві і духу чинного законодавства. Таке обмеження призводить до ототожнення легітимності та легальності й буває однією з причин кризи легітимності влади. В історії держави та права є багато прикладів того, як достатньо успішна з формально-юридичного погляду, тобто легальна державна влада (яка була сформована і функціонувала відповідно до матеріальних та процесуальних норм конституції та інших законодавчих актів) втрачала свою легітимність через те, що її рішення та закони мали, на думку громадян, несправедливий характер[13].

Причиною втрати легітимності влади може бути неправовий характер законів, на які вона спирається. Слід погодитися з думкою таких авторитетних теоретиків держави та права, якими є А. Заєць та Р. Лівшиць, які вважають, що легітимність закону має щонайменше дві сторони: формальну і змістовну. З погляду формальної вона означає прийняття закону чи іншого нормативного акта відповідним органом і у відповідному процесуальному порядку. Якщо ці вимоги дотримуються, то закон формально легітимний. Однак він може бути нелегітимним за своїм змістом. Досвід нашої країни показав, що погані закони, будучи формально легітимними, тобто прийнятими відповідними органами і в належному порядку, не отримавши підтримки людей, залишилися фактично нереалізованими, тобто нелегітимними. Саме правозастосування дає відповідь на запитання про легітимність закону, воно свідчить про відмінність між легітимністю формальною та фактичною.

Забезпечення високого рівня законності в державі ще не дає підстави стверджувати, що влада в такій державі є легітимною. Адже жодна законодавча система, навіть найдосконаліша, не убезпечує суспільство від соціальних конфліктів, політичних криз, юридичних казусів. Жодний юридичний закон не може бути ідеальним, не може бути однаково добрим для всіх часів і народів. Через те, що позитивні закони є витвором доцільної законотворчої діяльності, на всіх стадіях їх існування (розробки та прийняття, коментування та тлумачення, застосування та покарання за їх недотримання) існує багато можливостей для суб'єктивного втручання, врахування мотивів корпоративної доцільності, тенденційності та упередженості. Закони держави часто змінюються, причому досить кардинально.

З іншого боку, часте знехтування законами на користь справедливості також є шкідливим. Воно може призвести до правового нігілізму та недовіри громадян як до окремих органів державної влади, так і до влади в цілому. За будь-яких обставин державна влада повинна бути сильною і залишати за собою монополію на право застосовувати насильство, а це можливо здійснювати лише за допомогою чинного законодавства. Навіть у ситуації, коли в державі панує політична нестабільність у вигляді конфлікту політичних програм та ідеологій, потрібна сила, яка б за допомогою вольових рішень, підкріплених авторитетом закону, врегулювала цей конфлікт. Хто здатен впроваджувати право в життя, той доводить тим самим, що він покликаний встановлювати право. І, навпаки, в кого немає достатньої влади і сили захистити права та свободи громадян від посягання інших, у того немає і права наказувати їм[14].

Лише за умови, якщо більшість суспільства свідома того, що політичні рішення та закони чинної державної влади, за допомогою яких вони втілюються в життя, є несправедливими щодо них, ідея справедливості може стати тією силою, яка здатна призвести до зміни політичного режиму, так само, як і до зміни Конституції та інших нормативних актів. Однак і в цій ситуації основним завданням будь-якої революційної влади є відродження і підтримання порушеного революцією «спокою і порядку». Лише шляхом забезпечення законності революційна влада може зміцнити свою легітимність.

3.3. Легітимність державної влади та права людини

Говорячи про легітимність влади виключно у формально-юридичному змісті, слід мати на увазі, що і самі норми чинного законодавства, спираючись на які функціонує правляча влада, за своєю внутрішньою суттю мають не правовий (нелегітимний) характер. У цьому контексті слушною видається думка відомого російського теоретика права професора Р. Лівшиця про те, що легітимність має принаймні дві сторони: формальну і змістовну. З точки зору формальної, вона означає прийняття закону чи іншого нормативного акту компетентним органом чи усім народом у встановленому порядку. Якщо ця умова дотримана, то закон є формально легітимним. Однак, легітимність не може бути зведена до дотримання встановлених процедур, її також не можна зрозуміти у відриві від сутності закону, його змісту. Досвід України показує, що погані закони, будучи навіть формально легітимними, тобто прийнятими компетентними органами і у відповідному порядку, не знайшовши підтримки громадян, залишилися фактично нереалізованими, і в цьому сенсі нелегітимними.

Про недосконалість вітчизняного законодавства свідчить хоча б те, що у роки незалежності України було прийнято близько двох тисяч законів, з яких понад сорок відсотків - це закони про зміни і доповнення до інших законів. Деякі з цих законів за останні роки змінювались і доповнювались по двадцять і більше разів.

Таким чином, основним джерелом легітимності як державної влади, так і законів, на основі яких вона функціонує, є права людини. У цьому випадку мова йде про основні права людини, які традиційно поділяють на негативні та позитивні. Під негативними правами слід розуміти права, засновані на вимозі невтручання в певну сферу життєдіяльності людини. Зміст негативного права виражається у формулі «свобода від». Такі права визначають міру та обсяг свободи учасників суспільних відносин. Вони забороняють діяти таким чином, щоб поведінка одних людей була спрямована на шкоду іншим і, тим самим, встановлюють максимальну міру свободи. Це означає, що формально рівні учасники суспільних відносин наділені свободою у відносинах один з одним до тих пір, поки вони не призводять до їх загострення, що унеможливлюють подальше протікання вільного дискурсу[15].

До таких негативних прав представники класичного лібералізму традиційно відносили право на життя, право на приватну власність і право на свободу світогляду та віросповідання. Каталог цих прав значно розширився в останні десятиліття за рахунок права людини на ім'я, честь та гідність, права на свободу думки та слова, права на вільне пересування та вибір місця проживання, права на збереження конфіденційності інформації, яка стосується особи та його сім'ї, та ряду інших важливих прав. Ці права ще називають фундаментальними або абсолютними. Власне це ті права, які дають можливість людині захиститися від посягань на їх свободу з боку структур державної влади. Вони є невідчужуваними та невід'ємними. Це означає, що ніхто, у тому числі і держава, не може позбавити їх людину. Навіть сама людина не може від них відмовитися, оскільки це означало б перестати бути людиною. Порушивши ці права, державна влада втрачає свою легітимність, а разом з нею право на існування.

Для теорії легітимації не має принципового значення питання походження цих прав, тим більше, що його однозначне вирішення унеможливлюється через багатогранність світоглядних підходів до його вирішення. У самому загальному вигляді обґрунтування походження прав людини зводиться до необхідності раціонального осмислення індивідом необхідності їх існування, власне це той стан, який відрізняє цивілізовану людину від первісної. Однак людина є істотою не лише індивідуальною, або висловлюючись термінологією І. Канта самодостатньою, але й суспільною і політичною. Тому важливо, щоб існування індивідуальних прав визнали інші індивіди. Саме таке визнання надає їм реального змісту.

Варто зазначити, що для забезпечення легітимності державної влади права людини не можуть залишатися лише ідеями, намірами, постулатами, предметом теоретичного та політичного обговорення. Як зазначає вітчизняний дослідник філософії права С. Максимов, для того, щоб бути визнаними принципово, а не в силу сприятливих обставин, права людини повинні бути інституціалізовані і стати складовою частиною чинного законодавства. Цей процес носить назву позитивування. В рамках цього процесу права людини втрачають характер чистих принципів легітимації і перетворюються в основи законності.

Сучасна конституційно-правова демократична держава не обмежується лише визнанням негативних прав, але й утверджує також права позитивні. Такі права людина набуває в процесі взаємодії із державою, перебуваючи у статусі громадянина. Особливе місце серед них займають політичні права. До останніх традиційно відносять право брати участь в управлінні державними справами, право обирати і бути обраним до представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування, право створювати громадські об'єднання і брати участь у їх діяльності, право мирно збиратися і проводити збори, мітинги, демонстрації, маніфестації з метою підтримки чи критики діяльності органів влади та самоврядування чи окремих посадових осіб, право письмового чи особистого звернення до них, право на свободу засобів масової інформації. За допомогою цих прав людина може захищати свої фундаментальні свободи у організований спосіб і вимагати від влади їх дотримання. В процесі їх реалізації між громадянами налагоджується комунікація та взаєморозуміння, які є необхідною умовою формування розумної політичної волі.

В рамках теорії легітимації права людини можуть також розглядатися у якості незалежних стандартів, за допомогою яких можуть критикуватися закони, діяльність уряду та інших політичних та правових інститутів, тобто у якості критеріїв легітимації.

На завершення слід зазначити, що між державною владою та правами і свободами людини існує тісний взаємозв'язок. З одного боку, права людини набувають свого практичного втілення лише за умови їх визнання та дотримання чинною владою, з іншого боку, влада набуває своєї легітимності переважно серед тих громадян, права і свободи яких вона неухильно дотримується. На такий зв'язок вказував один з класиків французького лібералізму - Франсуа Гізо. Він, зокрема, зазначав, що «тою мірою, якою законна влада наділена правом на свободу людини, свобода має право вимагати від влади доказів її легітимності». Людина повинна захищати свою свободу від незаконної влади, а законну владу від власної свободи[16].

Нормативне закріплення цих прав, перш за все, на рівні конституції, є обов'язковим атрибутом сучасної правової демократичної держави. Державна влада, яка знехтує основними правами людини, втрачає свою легітимність, врешті, як і закони чи інші нормативні акти, видані нею. Для того, щоб зберегти повагу громадян до закону, владі необхідно, згідно з висловлюванням Р. Дворкіна, «серйозно ставитися до прав», саме таке ставлення відрізняє закон від упорядкованого свавілля, а легітимну владу від нелегітимної.

Таким чином, взаємозв'язок між правами людини та народним су-веренітетом полягає в тому, що, з одного боку, громадяни тільки тоді зможуть використати свої громадянські права, коли вони будуть володіти особистими правами і свободами. А з другого боку, вони лише тоді зможуть бути задоволені своєю особистою автономією, коли як громадяни держави зможуть гідно застосувати свою політичну автономію.

Важливою умовою легітимності державної влади є забезпечення громадянам права опротестувати дії нелегітимної влади. Громадянський протест — один з елементів народовладдя, який показує рівень довіри громадян до діючої публічної влади і є свого роду тестом на легітимність. Право громадян на проведення мирних зборів, мітингів, демонстрацій та маніфестацій є важливим політичним правом, яке нерозривно пов'язане з особистими правами людини — правом на життя, свободу світогляду та віросповідання, свободу думки та слова і т. ін. Це право є одночасно гарантією захисту основних прав і свобод людини. Через акції публічного протесту громадяни мають змогу чинити тиск на владні структури, обстоюючи свої права. Таке право визнане на рівні міжнародного законодавства, свого нормативного закріплення воно набуло у ст. 21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, який був прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1966 р. Це право визнане всіма демократичними державами світу. Українська держава також проголосила це право одним з основних політичних прав і закріпила його у ст. 39 Основного Закону. У законодавстві України також передбачена процедура проведення мирних зборів, мітингів, демонстрацій та маніфестацій, а також юридична відповідальність за неправомірні дії громадян під час їх проведення. Однак так і немає окремого закону, який би не лише передбачав санкції до тих, хто протестує проти нелегітимних дій діючої влади, але й встановлював нормативно-правові гарантії реалізації цього права. Прийняття цього закону безпосередньо пов'язане з демократичними трансформаціями, які відбуваються в нашій країні і є умовою її інтеграції в загальноєвропейський правовий простір[17].

Громадянський протест — це свого роду тест на толерантність державної влади до свого народу і народу до державної влади. Відносини між державою та суспільством завжди містить елемент соціально-політичної напруги і тому пов'язані зі співвідповідальністю. Так, існуюча влада навіть у період протистояння повинна дотримуватися певних правил, що дало б підстави розглядати її дії як легітимні. По-перше, для того щоб відновити довіру громадян до себе, владні структури повинні бути готові до діалогу з опозицією. По-друге, здійснення такого діалогу повинно об'єктивно висвітлюватися в ЗМІ. По-третє, сформована в процесі діалогу спільна позиція має знайти відбиття в законодавстві та рішеннях влади. По-четверте, влада повинна публічно визнати свої помилки. Натомість громадяни, публічно демонструючи своє незадоволення діями влади, повинні діяти в межах чинного законодавства, намагаючись на основі демократичної процедури його удосконалювати. Як зазначав І. Ільїн, пошук справедливості повинен відбуватися «за допомогою закону і на основі закону».

Таким чином, здатність громадян в організований публічний спосіб протистояти не завжди законним діям влади в межах чинного законодавства є свідченням високого рівня правосвідомості, тоді як готовність влади в межах публічного діалогу обстоювати свої позиції і вміти визнавати свої помилки є ознакою легітимності влади[18].


Висновки

Важливою ідеєю, яка в процесі розвитку політико-правової думки постійно асоціювалась з поняттям легітимності влади, виступила ідея природного права. її було покладено в основу процедури оцінки публічної влади, а також відповідності продукованих нею законів загальним вимогам справедливості та суспільного блага. Це дозволило сформувати теоретичну основу для обґрунтування моделі раціональної легітимації влади, а також розробити теоретичні основи аналізу процесів делегітимації влади. При цьому одним з вирішальних аргументів на користь зміни нелегітимної влади виступав аргумент «дестабілізації політичних відносин», що дозволяє твердити про наявність серйозної історичної перспективи у проблемі взаємозв'язку між легітимністю влади та політичною стабільністю в державі.

Свого остаточного оформлення у вигляді цілісної наукової теорії ідея легітимності набула в дослідженнях М. Вебера. Розроблена М. Вебером модель визначення типів легітимного панування дозволила чітко окреслити теоретичний зміст цього поняття і розробити загальну концептуальну схему кореляції між конкретними типами легітимності та типами політичних режимів, а також рівнем стабільності політичної системи. Розробки М. Вебера активно застосовувались в процесі роботи над загальною теорією політичних систем (Д. Істон, Г. Алмонд, С. М. Ліпсет, П. Шаран, А. Лейпхарт, Е. Шілз, Л. Даймонд, К. Еванс, Д. Ептер, Д. Кошт, У. Мітчел та ін.). В XX столітті класичну теорію легітимності було суттєво збагачено за рахунок виділення в ній різних рівнів та типів легітимності.

Таким чином, легітимність та легальність — у більшому чи меншому ступені — невід'ємні сторони будь-якої державної влади. Влада легітимна, якщо вона узгоджується з уявленням людей про право і справедливість і тими цінностями та нормами, які лежать в їх основі. Будь-яка влада потребує легітимності, щоб бути дієвою силою впродовж тривалого часу. Легітимність означає визнання влади суспільством, виправданість та необхідність існування даної влади і її носіїв.

У свою чергу, легальність є тим фундаментальним принципом, на який спирається в своїй діяльності легітимна державна влада. Це та нормативна сила, яка надає принципу справедливості реального змісту. Лише справедливі за змістом і законні за формою дії державної влади можуть вважатися легітимними і такими, що відповідають вимогам правової держави.

Легітимність влади являє собою специфічний, динамічно змінюваний та соціально значущий внормований порядок взаємовідносин між владою і суспільством (громадянами), який ґрунтується на визнанні громадянами чинного порядку конституювання та функціонування влади справедливим, належним, доцільним, що зумовлюється як раціональними, так і афективно-емоційними причинами і має своїм результатом готовність громадян діяти відповідно до існуючої моделі панування. Натомість легальність є одним з важливих елементів легітимності, який за умови демократичних політичних режимів, входить у зміст поняття легітимності влади. Легітимність влади зазнає негативного впливу, якщо держава або її окремі органи порушують принцип законності.


Список використаної літератури

1. Баранов Н. А. Легитимность власти: политический опыт России/ Н. А. Баранов //Социально-гуманитарные знания. - 2008. - № 1. - C. 18-29

2. Волинець В. В. Легітимність державної влади як основа її стабільності і демократизму //«Демократія та право: проблеми взаємовпливу і взаємозалежності» (Київ, 26 жовтня 2007 р.) - Харків: «Право», 2008. -С.219-222.

3. Волинець В. В. Підтримання легітимності державної влади в контексті процесу раціоналізації політичного управління // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права ім.В.М.Корецького HAH України, 2008. - Випуск 40. - С. 663-672.

4. Волинець В. В. Політична участь як механізм легітимації державної влади // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького HAH України, 2008. - Випуск 41.-С. 723-732.

5. Голосніченко Д. Легітимність влади державних органів та посадових осіб //Вибори та демократія. - 2006. - № 4. - C. 58-62.

6. Дибиров А.-Н.З. Устарела ли концепция легитимности М.Вебера? //Социально-гуманитарные знания. - 2002. - № 3. - C. 258-268

7. Ковальчук В. Легітимність державної влади та права людини //Вибори та демократія. - 2006. - № 1. - C. 60-63. - Бібліогр.: 8 назв.

8. Ковальчук В. Легітимність та легальність державної влади: теоретико-правовий аспект //Юридична Україна. - 2008. - № 8. - C. 4-8

9. Ковальчук В. Проблема легітимності державної влади в контексті теорії народовладдя //Вісник Академії правових наук України. - 2008. - № 2. - C. 232-243.

10. Ковальчук В. Проблема конституційності та легітимності публічної влади в умовах формування правової, демократичної держави: вітчизняний досвід //Право України. - 2008. - № 6. - C. 35-40.

11. Косолапов Н. Легитимность в международных отношениях: эволюция и современное состояние проблемы //Мировая экономика и международные отношения. - 2005. - № 2. - C. 3-14

12. Манжола П. Взаємодія влади та громадян: практика легітимації інститутів влади у новітній історії України //Стратегічні пріоритети. - 2007. - № 1. - C. 58-64.

13. Манжола П. До питання щодо науково-теоретичного розмежування сутнісного змісту категорій " легальність" та легітимність //Вибори та демократія. - 2006. - № 3. - C. 40-42

14. Мірошниченко М. Ідентичність-легітимність-правопорядок: до проблеми реформування правової системи України //Право України. - 2003. - № 5. - С.31-35.

15. Рахманов О. Стан та динаміка соціальної легітимації підприємництва //Віче. - 2006. - № 21-22. - C. 44-47

16. Сердюк В. Легітимність влади як один з її основних атрибутів //Юридична Україна. - 2006. - № 11. - C. 10-15

17. Сидорчук А. Легитимность власти в Украине: две тенденции современности //Зеркало недели. - 2008. - № 41. - C. 20

18. Чиркин В. Легализация и легитимизация государственной власти / В. Чиркин // Государство и право. — 1995. — № 8. — С. 65

19. Шевчук С. Легітимність конституційного судді в умовах конституційної демократії //Українське право. - 2003. - № 1. - C. 141-147

загрузка...
Top