Компроміс як сутність розв`язання політичних конфліктів

Вступ.

1.... Теоретичні аспекти дослідження конфлікту.

1.1. Поняття конфлікту.

1.2. Види конфліктів.

1.3. Основні способи врегулювання конфліктних ситуацій.

1.4. Управління конфліктами.

2. Компроміс як метод розв'язання політичного конфлікту.

2.1. Методи розв'язання політичних конфліктів. Компроміс.

2.2. Компроміс як спосіб розв`язання політичних конфліктів в Україні.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Вивчення конфліктів є одним із головних завдань політології, оскільки сучасна епоха розглядається багатьма політологами як період загострення (з тенденцією до наростання) конфліктів, а управління ними - як одна з найважливіших умов підтримки соціально-політичної стабільності всередині країни та на міжнародній арені. Актуальність теоретичних і практичних аспектів цього поняття обумовлена загостренням різнопланових конфліктів в Україні та в інших посткомуністичних країнах.

Актуальність. Нинішня поліконфліктна ситуація в Україні, що склалася внаслідок трансформації «безконфліктної тоталітарного» типу суспільства у посттоталітарний, потребує фундаментального вивчення суспільно-цивілізаційних і ненасильницьких форм регулювання соціальне-політичних конфліктів. Вони вважаються нормальним явищем суспільного життя, тому вивчення конфлікту в суспільному розвитку, методів соціального управління, гармонізації суспільних відносин покликали до життя конфліктологію - самостійну галузь знань на перехресті соціології, політології, політичної психології.

Слід запобігати не самому виникненню політичних конфліктів, а їх ескалації, перетворенню на криваві сутички, громадянські та міжнародні (міждержавні) війни. Доцільно було б також відмовитись від термінів “вирішення конфліктів” та “завершення конфліктів”, оскільки “вирішити” їх можна лише шляхом повного знесилення або знищення одного з суб’єктів конфлікту разом з його цінностями, потребами, інтересами і цілями. Завершитись політичний конфлікт теж може знищенням однієї сторони або взаємознищенням всіх конфліктуючих сторін. Тому більш коректними, мабуть, будуть поняття “управління конфліктами”, “врегулювання конфліктів” та “розв’язання конфліктів”.

Мета: розкрити способи розв`язання політичних конфліктів, зокрема зупинитися на компромісі.

Завдання роботи:

- розкрити сутність конфлікту, його види, способи врегулювання конфліктними ситуаціями, управління конфліктами;

- показати методи розв`язання політичних конфліктів;

- охарактеризувати компроміс як метод розв`язання політичного конфлікту в Україні.

1. Теоретичні аспекти дослідження конфлікту

1.1. Поняття конфлікту

Поняття «конфлікт» у вітчизняній літературі розглядалося під різними кутами зору. Спеціалісти-словесники тлумачили конфлікт як зіткнення протилежних сторін, думок, сил; серйозні розбіжності, гостру суперечку. Соціологи характеризували конфлікт як вищу стадію розвитку суперечностей в системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів, суспільства в цілому [8, с. 19]. Психологи розцінювали конфлікт як зіткнення протилежних цілей, інтересів, позицій, думок чи поглядів суб'єктів взаємодії. Політологи додають, що мова йде про зіткнення не просте, а пов'язане з ускладненнями та боротьбою у владних відносинах.

Раніше радянські вчені, вважаючи конфлікт вищою стадією розвитку протиріч, поділяли їх на антагоністичні, властиві «експлуататорському» ладові, та неантагоністичні, притаманні соціалістичному суспільству. І річ не тільки в тім, що «соціалістичні» конфлікти виявилися у низці випадків гострішими та «небезпечнішими» від «капіталістичних»; головна помилка полягала в положенні про можливість існування суспільства чи взагалі безконфліктного, чи з невеликою кількістю локальних конфліктів [8, с. 19]. Не заглиблюючись у критику старих підходів, неприпустимість яких для більшості сучасних дослідників є очевидною, зупинімося на з'ясуванні суті соціально-політичного конфлікту, його видів, історії вивчення конфліктів у політичній спадщині.

Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найбільший внесок у розроблення теорії конфлікту зробили Аристотель, Т. Гоббс, Н. Макіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, М. Вебер[8, с. 20]. За всієї різноманітності підходів характерним для них є розуміння політичного конфлікту як постійно діючої форми боротьби за владу в даному конкретному суспільстві. Так, Т. Гоббс у знаменитому трактаті «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської» значне місце в утворенні держави надавав конфліктному чинникові, адже природний стан суспільства він уявляв як «війну всіх проти всіх». При цьому Гоббс відзначав три основні причини конфлікту: суперництво, недовіру, жадобу слави. Проблематика конфліктів є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у наукових працях В. Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа[8, с. 21].

У сучасній літературі з історії конфлікту наукові напрями поділяють на дві великі групи залежно від того, яке місце в теоретичних побудовах займає проблема соціального конфлікту. Ці два підходи яскраво ілюструє Р. Дарендорф, сформулювавши дві системи постулатів - Т. Парсонса і власну - та зіставивши їх. Т. Парсонс:

1) кожне суспільство - відносно стійка й стабільна культура;

2) кожне суспільство - добре інтегрована структура;

3) кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримки стійкої системи;

4) функціонування соціальної структури спирається на ціннісний консенсус членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтеграцію [8, с. 21].

Р. Дарендорф:

1) кожне суспільство змінюється в кож-ній своїй точці, соціальні зміни - постійні та наявні скрізь;

2) кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіжностями й конфліктами, конфлікт - постійний супутник суспільного розвитку;

3) кожний елемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та зміни;

4) кожне суспільство засноване на тому, що одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших [8, с. 21].

Дарендорф не вважає, що якась із зазначених позицій правильніша за інші. На його думку, пропоновані моделі «валідні», корисні й необхідні для аналізу. Вони різняться тим, що перша наголошує на співробітництві, а друга - на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взаємодії - співробітництво і конфлікт - постійно присутні в суспільному житті в тих чи інших поєднаннях.

До спроб раціонального осмислення природи соціального конфлікту вдавалися ще давні філософи, але вироблення власне конфліктологічних концепцій можна датувати початком XX ст. Та й ці дослідження, вперше проведені Г. Зіммелем, який за-пропонував термін «соціологія конфлікту», впродовж кількох десятиліть не виходили за рамки загальнотеоретичних тлумачень і лише після другої світової війни набули прикладної спрямованості - на аналіз і розв'язання реальних конфліктних ситуацій. Що ж до СРСР і України, то тут конфліктологічну сферу почали серйозно освоювати лише наприкінці 80-х рр. [8, с. 23].

Розглядаючи сутність соціально-політичного конфлікту, ми знаходимо досить велику кількість визначень, які певним чином відрізняються і доповнюють одне одного. Так, у політоло-гічних словниках найпоширенішим є таке трактування конфлікту: зіткнення двох чи більше різноспрямованих сил із метою реалізації їхніх інтересів за умов протидії. Д. Істон твердив, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність, яка існує в суспільстві, та система поділу таких цінностей, як влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта. Л. Саністебан вважає, що конфлікт відображає особливий тип соціальних відносин, у якому його учасники протистоять один одному з при-чини несумісних цілей; він може бути різної інтенсивності, частковим або радикальним, піддаватися регулюванню або ні[8, с. 23]. На думку Б. Краснова, конфлікт - це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба ворогуючих сторін різного рівня та складу учасників[8, с. 24].

У розумінні суті соціального конфлікту російський вчений А. Здравомислов, аналізуючи традиції проблематики політичного конфлікту, виходить із того, що політичний конфлікт - це постійно діюча форма боротьби за владу в конкретному суспільстві. На важливість розуміння владного аспекту під час розгляду конфлікту вказували західні дослідники К. Козер і Р. Дарендорф. К. Козер підкреслював, що досить важливою умовою конфлікту є бажання володіти чимось або кимось керувати. Р. Дарендорф предметом конфлікту вважав владу і авторитет[8, с. 25]. Глибоке розуміння ролі владного елементу в конфлікті виявив польський вчений К. Полецький: «Центральним поняттям теорії конфлікту є політична влада. Вона водночас виступає і причиною протиріч, і джерелом вірогідного конфлікту, а також основною сферою життя, в якій відбуваються зміни внаслідок конфлікту» [8, с. 25].

За всієї різноманітності тлумачень суті конфліктів, загальним для них є визнання того, що в основі соціального, соціально-політичного конфлікту лежить суперечність, зіткнення. Це необхідна, та аж ніяк не основна умова для розуміння його сутності. Конфлікт передбачає усвідомлення протиріччя і суб'єктивну реакцію на нього. Суб'єктами конфлікту стають люди, які усвідомили протиріччя і обрали як спосіб його вирішення зіткнення, боротьбу, суперництво. Подібний спосіб вирішення протиріччя здебільшого стає неминучим тоді, коли зачіпає інтереси й цінності взаємодіючих груп, коли має місце відверте зазіхання на ресурси, вплив, територію з боку соціального індивіда, групи, держави (коли йдеться про міжнародний конфлікт). Суб'єктами конфліктів можуть виступати індивіди, малі та великі групи, організовані в соціальні (політичні, економічні та інші структури), об'єднання, які виникають на формальній та неформальній основі у вигляді політизованих соціальних груп, економічних і політичних груп тиску, кримінальних груп, які домагаються певних цілей.

1.2. Види конфліктів

У політичній науці не вироблено якоїсь універсальної типології конфлікту. Найбільш поширеним є поділ конфліктів на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації.

Конфлікт цінностей - зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві - праві, ліберали - консерватори, інтервенціоністи - ізоляціоністи та ін.). Є досить підстав стверджувати, що розбіжності в цінностях - одна з передумов конфлікту. Коли ці розбіжності виходить за певні межі, виникає конфліктний потенціал, формується передконфліктна ситуація. В Україні конфлікт цінностей був першим за терміном визрівання. У процесі свого формування він проминув три стадії:

1) девальвація колективістських цінностей комуністичного (лівототалітарного) суспільства;

2) відносна перемога індивідуалістських цінностей вільного («демократичного») суспільства; реанімація колективістських цінностей у ліво та правототалітарних формах [10, с. 48].

Конфлікт інтересів пов'язаний із зіткненням різних, насамперед політичних і соціально-економічних, інтересів. Визрівання конфліктних інтересів у посткомуністичних суспільствах започаткував процес приватизації. Правлячі верхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої інтереси як номенклатурно-бюрократичну приватизацію. Це дозволило їм з політично правлячих груп перетворитися на економічно панівні класи своїх суспільств. Такий інтерес зайшов у суперечність з інтересом широких верств населення, яке було налаштоване на народну приватизацію.

Конфлікт ідентифікації - суперечності стосовно вільного визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянської приналежності. Цей конфлікт властивий передусім тим країнам, які утворилися внаслідок розпаду комуністичних імперій (СФРЮ, СРСР). Він спостерігається в країнах, де національні меншини компактно проживають у районах, що раніше належали їхнім етнічним батьківщинам (скажімо, проблема трансільванських і словацьких угорців). Визрівання конфлікту ідентифікації було обумовлено тим, що після краху комуністичних режимів людина одержала право вільного самовизначення своєї етнічної та громадянської належності. Через це у багатьох країнах значна частина населення не схотіла визнавати себе громадянами держави, на теренах якої вона мешкала.

Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита - відверте протистояння, зіткнення, боротьба, та закрита, або латентна, коли відвертого протистояння нема, але точиться невидима боротьба. Прикладом латентної форми конфлікту є міжнаціональні конфлікти на території колишнього СРСР, де «національне питання було вирішено раз і назавжди» [10, с. 53].

Будь-який соціальний конфлікт, набуваючи значних масштабів, об'єктивно стає соціально-політичним, тобто зачіпає діяльність управлінських інститутів, впливаючи на механізми і способи цієї діяльності, на їхні структури, на політику, яку вони проводять. Політичні інститути, організації, рухи, втягуючись у конфлікт, активно обстоюють певні соціально-економічні інтереси. Відповідно, спостерігається поділ політичного конфлікту на два види:

1. Між існуючою владою та громадськими силами, інтереси яких не представлені у структурі владних відносин.

2. Всередині існуючої влади. Політичний конфлікт пов'язаний із внутрігруповою боротьбою за розподіл владних повноважень і відповідних позицій. Водночас він зазвичай пов'язаний зі спробами обґрунтування нового курсу в рамках існуючого політичного ладу [10, с. 53].

Конфлікти, що відбуваються в різних сферах, набувають політичної значущості, якщо вони зачіпають міжнародні, класові, міжетнічні, міжнаціональні, релігійні, демографічні, регіональні та інші відносини.

Помітне місце нині займає один із різновидів соціального конфлікту - міжетнічний, пов'язаний із протиріччями, що виникають між націями. Особливої гостроти він набув у країнах, які зазнали краху форми державного устрою (СРСР, Югославія).

Поняття «конфлікт» використовується в політичному контексті, коли трапляються великомасштабні зіткнення всередині держав (революція, контрреволюція), та між державами (війни, партизанські рухи) [10, с. 54].

Деякі вчені, зокрема І. Прокопенко та В. Малишенко, визначають декілька рівнів розвитку політичного конфлікту, пов'язаних із генезисом владних відносин. Перший рівень - у масштабах усього політичного простору щодо легітимації влади, її визнання чи невизнання. Йдеться про «народну» легітимацію, що базується на довір'ї мас до влади, на підтримці політичної еліти. Другий рівень - конфліктні відносини в політичній еліті щодо обсягу владних повноважень, обґрунтування їхньої необхідності. Третій рівень має зовнішній аспект - боротьба й протистояння політичних еліт на міжнародній арені[10, с. 55].

Кожний конфлікт можна вивчити з допомогою базових параметрів, як-от: рівень, масштаби, гострота, сфера виникнення, динаміка розвитку, технологія врегулювання. Можна вирізнити певні етапи перебігу конфлікту, тобто його динаміку. Російський вчений В. Смолянський пропонує такі стадії:

1) потенційного конфлікту (наявність конфліктної ситуації);

2) переходу по-тенційного конфлікту в реальний (усвідомлення зазіхання на свої інтереси);

3) конфліктних дій;

4) розв'язання конфлікту[10, с. 55].

Конфліктна ситуація не завжди переростає в конфлікт, але за початком конфлікту наступає його ескалація до кульмінаційних точок, а потім - спад і завершення. Конфліктові притаманний феномен багатомірності, оскільки завершення одного конфлікту може спричинити інший конфлікт, до того ж в іншій сфері. Досить часто після завершення конфлікту виникає ще один етап - постконфліктний синдром, який характеризується напруженням у відносинах сторін, які щойно конфліктували. Постконфліктний синдром у разі загострення може започаткувати новий конфлікт. Це ми спостерігаємо на прикладах перманентного близькосхідного конфлікту, конфліктів у Північній Ірландії, Іспанії та ін. Завершення конфлікту може бути згруповане за ступенем розв'язання - як повне або часткове вирішення та за характером наслідків - у вигляді успіху, компромісу, виходу з компромісу, поразки.

Французький політолог Б. Гурней зазначив, що у світі існує лише одне місце, де нема конфліктів, - кладовище[10, с. 56].

1.3. Основні способи врегулювання конфліктних ситуацій

Вивчаючи конфлікти, слід брати до уваги чинник зростання великої практичної потреби в конфліктологічних підходах. Сучасний період розвитку нашого суспільства характеризується значним посиленням напруженості, зростанням протиріч, виникненням численних конфліктів у різних сферах суспільного життя. Одначе більшість суб'єктів управління - державних, суспільно-політичних, професійних організацій виявляють слабке розуміння внутрішніх причин того, що відбувається, неспроможність адекватно реагувати на вибухонебезпечні процеси. Досить часто це є наслідком відсутності прикладних методик моніторингу конфлікту, експертизи та оптимізації останнього.

Сучасні дослідження звертають увагу на недостатньо розроблену проблему, пов'язану з регулюванням конфліктів та управлінням ними, співвідношенням суперництва і співробітництва. На часі перехід української конфліктології від загальнотеоретичних досліджень та аналізу фундаментальних категорій до прикладних аспектів, від пояснювальних функцій до конструктивних. В основі їх мають бути такі поняття, як регулювання та управління соціальними конфліктами, конфліктний моніторинг і конфліктний менеджмент. Дослідники В. Кремень, О. Чумиков, В. Бекешкіна, В. Небоженко, М. Пірен, Е. Степанов, К. Боулдінг та ін. розглядають конфлікт як динамічний тип соціальних відносин, пов'язаних із потенційно можливим чи реальним зіткненням суб'єктів на ґрунті тих чи інших суперечливо усвідомлених переваг інтересів чи цінностей, які постійно присутні та не піддаються повному усуненню[14, с. 30].

За нинішнього соціально-політичного розвитку України варто звернути особливу увагу на дослідження проблеми конфліктів у системі соціально-політичних процесів. Необхідність цього пов'язана з досить слабким знанням закономірностей виникнення, перебігу та врегулювання конфліктів за таких специфічних обставин, як перехідний період. Цю проблему не вивчено не лише у вітчизняній, а й у світовій науці.

Якщо з позицій конфліктології аналізувати таке маловивчене явище суспільного життя як перехідний період, що є трансформацією соціальної системи з ригідного (жорсткого) стану в гнучкий (плюралістичний), впадають в око його своєрідні особливості:

1) всі найважливіші сфери суспільного життя пронизує всеохопний політичний конфлікт, а тому політологічний аналіз соціальних колізій у багатьох випадках набуває вирішального значення;

2) якщо за умов стабільності соціально-політичний конфлікт має переважно горизонтальний характер (боротьба в рамках режиму), то в перехідний період - вертикальний (боротьба за режим)[10, с. 62].

Сучасні дослідники на прикладах подій у колишньому СРСР, а потім в Україні та деяких інших державах СНД вже досліджують у політико-конфліктологічній площині проблеми балансу гілок влади, довіри до влади, вітчизняної багато-партійності, політико-економічні колізії в державному і приватному секторах економіки, а також політичні підмурки етнічних процесів. Поряд із концепцією теоретичного аналізу пропонуються механізми, які можуть забезпечити зниження негативних наслідків у вищезгаданих сферах[10, с. 62].

Необхідність пошуків засобів регулювання конфлікту та управління ним випливає з усвідомлення нової конфліктологічної парадигми мислення: по-перше, належить визнати і вмотивувати значення соціальних конфліктів як щоденного і природного явища соціального життя, його невід'ємного атрибута; по-друге, слід визнати не тільки неминучість конфліктності в суспільстві, а й виявлену та підкреслену конструктивну роль конфліктів у суспільному розвитку; по-третє, маємо усвідомити, що конфлікт можна регулювати і управляти ним. Отож, більшість соціально-політичних конфліктів можуть бути оптимізовані на будь-якому рівні та стадії, а головне інструментальне завдання щодо конфлікту повинно бути визначено як управління ним.

Управління конфліктом - врегулювання, розв'язання, придушення, а також ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб'єктів.

Правильно організоване управління надає конфліктному процесові форми, яка забезпечує мінімізацію неминучих політичних, соціальних, економічних і моральних утрат, оптимізацію тих чи інших сфер суспільного життя. Позитивні наслідки соціальне-політичного розвитку постають не з конфлікту як такого і не з уявної безконфліктності, а з уміння впливати на конфлікт у потрібному напрямі.

Досить поширеною є думка, що оптимальним варіантом дій відносно конфлікту є запобігання та відвернення. Чи можливо це? Безперечно, однозначної ствердної відповіді у практичному плані нема. Конфлікт виникає, коли порушується консенсус; останній з'являється, коли врегульовується конфлікт. У відносинах соціальних спільностей суперництво та співробітництво є інтегральними частинами більшості конфліктів, тому спроби остаточно відвернути чи усунути конфлікт майже не мають шансів на успіх. Адже існування консенсусу без конфлікту позбавлено сенсу. Інша річ, коли йдеться про відвернення великого, відкритого, тривалого конфлікту. Це реально як у рамках загального попередження будь-яких негативних явищ, так і в кожному окремому випадку. Деякі зарубіжні та вітчизняні дослідники підкреслюють, що управління як таке не може стати формою вирішення суперечностей між об'єктивними потребами розвитку і суспільною оболонкою, в якій воно реалізується. Якщо така оболонка заважає розвиткові, то її слід змінити чи зруйнувати. Раціональне управління не може відвернути або чимось замінити соціальну революцію чи локальні колізії, але воно в змозі надати об'єктивно конфліктному процесові форми, яка здатна забезпечити мінімізацію неминучих утрат і збільшити досягнення. В цьому й полягає суть управління конфліктом[18, с. 49].

Для подальшої локалізації конфліктогенного поля дуже важливо знати і вміти вибрати способи і стиль поведінки в конфліктній ситуації. Тут є кілька підходів, їх можна умовно поділити на морально-правовий, примусово-переговірний, силовий, ідеалістичний. Характеристику їм дають як зарубіжні, так і вітчизняні фахівці: А. Філлі, Р. Даль, М. Амстутц, П. Шаран, О. Чумиков та ін[18, с. 50]. Зупинимося на стислій характеристиці змісту даних підходів, оскільки детальне їх вивчення й застосування є досить перспективним в Україні.

Морально-правовий (нормативний підхід) робить можливим врегулювання конфлікту з допомогою вибору правових і моральних норм. Результативність залежить від того, чи є між сторонами згода стосовно цих норм.

Силовий підхід використовується, коли за нерівності партнерів сильніша сторона намагається придушити слабшу й нав'язати їй свою волю. Але використання цього способу призводить до досить складних наслідків: здебільшого причина не усувається, тому зберігається загроза нового загострення, до того ж слабка сторона може не підкоритися і чинити пасивний опір, що криє загрозу виникнення «подвійного», «заблокованого» конфлікту[18, с. 51]. Перемога з використанням силової моделі має перехідний характер, коли за певних умов переможець може стати переможеним. Такими засобами користувався тоталітаризм, намагаючись фактично розправитися з конфліктами. Цей підхід веде до поглиблення конфліктів, зростання їх кількості та складності, а тому викликає активний опір і моральний осуд у масовій свідомості й поведінці.

Чи означає це, що силова модель взагалі не може використовуватись? Ні. Р. Даль вважає, що в умовах демократії застосування сили можливе, але тільки щодо меншин, які не мають солідарної підтримки в суспільстві. Будь-яка держава володіє первинною функцією застосування насильства у випадках порушення законів, захисту честі й гідності окремих громадян, суспільства в цілому[18, с. 52]. Цей силовий механізм не лише перешкоджає, а й служить підтримці суспільної свідомості. Але треба враховувати й таке: якщо для діючої влади (як і для будь-якої панівної структури) сила стає засобом досягнення поставленої мети, вона врешті-решт перетворюється на інструмент, з допомогою якого опозиція скидає цю владу. На підтвердження цього можна назвати науковий проект західних учених Ч. О. Гондріха і Т. Каплоу, які провели дослідження тенденції виникнення і врегулювання конфлікту на основі порівняльного аналізу у США, Франції та Німеччині. Вони дійшли висновку, що аналіз даних про конфлікти, отриманих у процесі дослідження у трьох провідних індустріальних країнах, засвідчив тенденцію до витіснення насильницьких форм вирішення конфліктів ненасильницькими. Тому мирне пристосування є не лише гуманним, а й конструктивним способом вирішення конфліктів[18, с. 54].

Реалістичний підхід називають іще методом торгу, або примусово переговірним. Суть конфлікту за такого підходу розглядається як вроджене прагнення людини до панування. Оскільки всі панувати не можуть, відбувається примус з боку тих, хто панує. Прихильники даного підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, тільки перемир'я, що довготривалої стабільності він не приносить, бо відбувається не вирішення, а тимчасове врегулювання проблеми. Даний підхід є актуальним з огляду на суперечливі колізії становлення нових економічних відносин в Україні.

Ідеалістичний підхід має місце, коли всі зацікавлені сторони, незалежно від стану і статусу, встановлюють взаємовідносини, прийнятні для всіх, що відповідають індивідуальним поглядам кожного. За основу береться визнання того, що на даний момент усі сторони зазнають небажаних втрат, але зрештою всі виграють. Задоволення інтересів відбувається без явного чи прихованого примусу, що забезпечує «самопідтримку» досягнутої ситуації. Існує чимало теоретичних рекомендацій щодо застосування даного підходу, зокрема А. Філлі та П. Шарана. Багато вітчизняних політиків кінця 80-х - початку 90-х рр. вважали такий спосіб, як компроміс, найкращим для розв'язання конфліктів[18, с. 59].

Інтегративний спосіб передбачає, що кожна зі сторін, забуваючи про свої попередні цілі й цінності, знаходить нові взаємоприйнятні. У процесі реалізації цього способу важливо зрозуміти: оскільки вибір цілей і засобів їх досягнення теоретично безмежний, то обов'язково знайдеться вибір неконфліктного характеру.

Останнім часом дослідники особливу увагу звертають на аналіз малозивченої проблеми вибору поведінки в конфліктній ситуації. Вирізняють такі типи поведінки: пряме протиборство чи конкуренція; ухилення; пристосовництво; уступки; співробітництво. Важливу роль в ефективному врегулюванні конфлікту відіграє також вивчення принципів і стадій управління конфліктним процесом. Серед стадій називають такі: інституціоналізація, інтернаціоналізація, раціоналізація. Можна запропонувати дещо іншу стадійність управління конфліктним процесом. Першою дією з управління конфліктом слід вважати його інституціоналізацію - встановлення чіткої процедури врегулювання цього конфлікту. Первісний конфліктний аналіз має отримати подальший розвиток у рішеннях державних органів і в нормативних актах. У такий спосіб ліквідується розрив між владними структурами й наукою. В даному разі мова повинна йти про конфліктний моніторинг, тобто про інфраструктуру дослідницьких центрів, лабораторій, громадських служб, процедур відстеження й нейтралізації вибухонебезпечних ситуацій.

Наступний етап - легітимізація конфлікту: він має показати, наскільки добрі чи погані норми та правила, що виступають у формі законів, указів, протоколів, меморандумів.

Подальший етап управління конфліктом - структурування конфліктуючих груп.

На етапі реформування політичної системи України варто зважити на висновки С. Ліпсета, який пропонує не протидіяти, а допомагати оформленню нових партій, рухів і подібних організацій. Звісно, вони стануть конфліктною силою дотично до груп, які репрезентують інші інтереси, але водночас - і посередницькими структурами, що об'єднають індивідів у співтовариства. Неорганізовані індивіди потенційно є небезпечнішим джерелом підтримки екстремістських сил лівої чи правої орієнтації, ніж ті, що належать до організованих для конфлікту груп [9, с. 81].

Завершальний етап управління конфліктом - редукція, тобто послідовне ослаблення конфлікту завдяки переведенню його на інший рівень. Як базовий інструмент для реалізації даної процедури використовується шкала, що охоплює можливі рівні напруженості конфліктів. Застосовуються такі варіанти: «друг - союзник - партнер - співробітник - суперник - противник» і т. д. Французький дослідник Ж. Фове вирізняє такі рівні, як «відносини співробітництва - відносини протидії - відносини суперечностей - непримиренні відносини». Американський політолог М. Амстутц, розглядаючи динаміку конфлікту як рух від незначних несумісностей до значних, включає в простір конфлікту такі етапи: напруженість - незгода - суперництво - суперечка - ворожнеча - агресивність – війна[9, с. 82]. Це потрібно для того, аби зрозуміти, наскільки реальним є завдання редукції конфлікту, а також для того, щоб зацікавлений соціальний суб'єкт зміг розмістити на певній шкалі наявний у його полі зору спектр особистостей чи організацій і визначити перспективу конфліктних взаємовідносин із ними.

Заслуговує на увагу також проблема вибору оптимальної процедури для вирішення конфлікту. Існують і спеціальні конфліктологічні процедури: парламентські дебати, узгоджувальні комісії, громадський та арбітражний суди, адміністративний процес, кримінальне судочинство, конституційний суд.

1.4. Управління конфліктами

Слід запобігати не самому виникненню політичних конфліктів, а їх ескалації, перетворенню на криваві сутички, громадянські та міжнародні (міждержавні) війни. Доцільно було б також відмовитись від термінів “вирішення конфліктів” та “завершення конфліктів”, оскільки “вирішити” їх можна лише шляхом повного знесилення або знищення одного з суб’єктів конфлікту разом з його цінностями, потребами, інтересами і цілями. Завершитись політичний конфлікт теж може знищенням однієї сторони або взаємознищенням всіх конфліктуючих сторін. Тому більш коректними, мабуть, будуть поняття “управління конфліктами”, “врегулювання конфліктів” та “розв’язання конфліктів”[3, с. 75].

Управління конфліктом (“conflict management”) – це мистецтво і процес цілеспрямованого, обумовленого об’єктивними закономірностями впливу на його динаміку з метою:

а) вдосконалення і розвитку політичної системи чи окремих її складових або

б) її підриву й руйнування [3, с. 75].

Запропоноване визначення здається досить коректним, оскільки воно враховує і відбиває два суттєвих аспекти. Перший – політичні конфлікти виконують як конструктивні, так і деструктивні функції. Другий – як самі конфліктуючі сторони, так і суб’єкти політичного управління можуть цілеспрямовано впливати на розвиток конфлікту, ґрунтуючись на власних інтересах.

Отже, управління політичними конфліктами можна розглядати у двох вимірах: внутрішньому і зовнішньому. У першому випадку (внутрішній вимір) йдеться про власну поведінку конфліктуючих сторін. У другому (зовнішній вимір) мається на увазі процес, в якому суб’єктами управління можуть виступати:

а) держава та її органи або

б) незалежні посередники (медіатори).

Слід особливо підкреслити, що успіх управління політичними конфліктами (у контексті внутрішнього виміру) значною мірою залежить від поведінкових стратегій його учасників. Ці стратегії визначаються поведінкою людей, яку можна порівняти з поведінкою птахів, зокрема яструба, страуса, голуба, сови та синиці. В конфліктології стилі поведінки цих птахів асоціюються з п’ятьма типовими стратегіями поведінки конфліктуючих сторін: суперництва, уникнення, пристосування, співпраці (консенсусу) та взаємодії (компромісу) [3, с. 77].

Під “стратегією яструба” мається на увазі модель суперництва, яка полягає в тому, що одна з конфліктуючих сторін демонструє максимальну активність, готовність захищати свої інтереси за будь-яку ціну і на шкоду інтересам іншої сторони, робить ставку на власну перемогу. В окремих випадках, та й то за певних умов, “стратегія яструба” може принести позитивні результати і сприяти врегулюванню політичного конфлікту. Однак в цілому “стратегія яструба” має досить суттєву ваду. Вона орієнтована на виграш однієї сторони і на програш іншої, що може забезпечити лише тимчасове примирення, оскільки переможена сторона шукатиме можливість для реваншу і конфлікт може знов загостритись у будь-який час[3, с. 78].

“Стратегії страуса” відповідає модель поведінки у формі уникнення протистоянню і конфронтації, намагання вийти з боротьби без врегулювання спірних питань. “Стратегія страуса” вважається мало або зовсім неефективною з огляду на те, що “втеча” від проблем і відповідальності позбавляє суб’єкта можливості активно впливати на хід врегулювання конфлікту, захищати в ньому свої інтереси. Більше того, ця стратегія веде до програшу всіх учасників, оскільки проігнорований, неврегульований конфлікт може спалахнути знов, причому в ще більш гострій і руйнівній формі. Хоча інколи, особливо при нерівності сил і умов, “стратегія страуса” може виявитись прийнятною і оптимальною[3, с. 78].

Під “стратегією голуба” мається на увазі модель пристосування слабкішої сторони до позицій і вимог сильнішої, відмову від власних претензій. “Стратегія голуба”, як правило, буває вимушеною. Вона призводить до повного пожертвування власними інтересами слабшої сторони і перемоги сильнішої. “Стратегія голуба” вважається неефективною і не сприяє врегулюванню конфлікту, оскільки зберігаються конфліктогенні чинники та причини конфлікту, до яких у однієї із сторін додаються почуття невдоволення, образи і несправедливості. Мирні стосунки при цьому виявляються тимчасовими, а домовленості хиткими [3. с. 80].

Найпривабливішою вважається “стратегія сови”, якій відповідає модель співпраці (згоди), що базується на спільних пошуках шляхів і методів врегулювання конфлікту, забезпеченні інтересів усіх конфліктуючих сторін та уникненні однобічних і невиправданих втрат. “Стратегія сови” набуває все більшого визнання і розглядається як найбільш мудра, цивілізована, ефективна в сучасних умовах. Слід враховувати однак, що її втілення в життя вимагає не лише бажання, а й великої роботи, вміння захищати свої і враховувати інтереси інших, бути комунікабельним і толерантним. Проте витрачені при цьому час, кошти і зусилля цілком компенсуються тривалістю й надійністю взаємовигідних угод і співпраці.

“Стратегія сови” цінна ще й тим, що лише вона може створити сприятливі умови для досягнення політичного консенсусу. Нагадаємо, що цей термін походить від лат. consensus – злагода, співучасть і означає єдність думок, суджень, позицій та взаємної згоди на мікро- (між окремими політиками чи дрібними політичними групами) та макрорівнях (між політичними партіями та рухами, гілками влади, державами тощо). За твердженням “Міжнародної енциклопедії соціальних наук”, політичний консенсус існує тоді, коли значна частина членів суспільства, стурбована рішеннями, що стосуються питань розподілу влади, статусу, прав, прибутків, багатства та інших важливих цінностей, навколо яких можуть виникати конфлікти, перебуває у відносній згоді в своїх переконаннях про те, які політичні рішення можуть бути прийняті, та мають певні почуття єдності між собою і з суспільством у цілому. На думку західних вчених, зокрема Е.Шилза, для існування політичного консенсусу потрібні три вирішальні чинники:

1) спільне сприйняття законів, правил і норм суспільства;

2) відданість політичним інститутам, які впроваджують в життя ці закони, правила і норми;

3) поширене почуття політичної єдності [3, с. 85].

Західні фахівці відзначають також дві основні функції політичного консенсусу. По-перше, він підтримує суспільний порядок, знижує можливість застосування сили при вирішенні будь-яких незгод і розбіжностей. А, по-друге, консенсус збільшує значимість і масштаби співробітництва, оскільки вони викликані не примусом чи страхом застосування сили, а злагодою і згодою. До того ж, політичний консенсус – це основна перешкода на шляху встановлення диктатури особи, партії, класу чи етносу. Консенсус – це унікальний і універсальний демократичний принцип і метод врегулювання та розв’язання політичних конфліктів, збереження політичної стабільності та зміцнення політичної безпеки. Віддаючи належне “стратегії сови”, яка, на жаль, досить часто виявляється “журавлем у небі”, тобто малодосяжною, в реальному політичному житті через різні обставини доводиться користуватися іншими стратегіями, які на певний момент виявляються або єдино можливими, або вигіднішими. Однією з найпоширеніших є “стратегія синиці”, в основі якої лежить модель політичного компромісу, що передбачає взаємодію на засадах взаємних поступок, добровільної відмови конфліктуючих сторін від певної частини своїх домагань [3, с. 88].

Політичний компроміс заперечує тактику “кавалерійського наскоку” і є засобом поступового і поетапного досягнення того, що не досягається одразу. Критеріями ефективності політичного конфлікту є продовження чи активізація політичної діяльності, підвищення її результативності, послаблення чи припинення непотрібної виснажливої боротьби зі своїми опонентами, зосередження уваги і концентрація сил на вирішенні дійсно важливих і пекучих проблем [3, с. 89]. Здатність конфліктуючих сторін – політичних партій, рухів, організацій, їх лідерів тощо – до пошуку компромісів є свідченням їх політичної зрілості, сили, відповідальності та водночас однією з передумов їх життєздатності. І хоча компроміс буває переважно вимушеним, він, тим не менше, досить часто виявляється єдиною й останньою можливістю дійти порозуміння і згоди, запобігти ескалації конфлікту, стати першим конструктивним кроком на тривалому і складному шляху його розв’язання.

2. Компроміс як метод розв'язання політичного конфлікту

2.1. Методи розв'язання політичних конфліктів. Компроміс

Методами, способами розв'язання політичних конфліктів виступають: локалізація конфлікту, компроміси, консенсуси, солідарність, інтеграція, виховання і освіта, соціальний примус, встановлення стабільності, міцності політичних режимів та ін [2, с. 67].

За природою політичні антагонізми прагнуть перетворитися в насильство, тому що відображають життєво важливі інтереси соціальних спільностей і організацій, а люди завжди готові застосувати всі доступні методи, щоб добитися своїх інтересів, задоволення потреб. В таких умовах політика постійно намагається усунути відтворення насильства в суспільному житті, перекладає вирішення спірних суджень, інтересів, суперечностей в площину переконань, обмірковувань, аргументів тощо. Тільки на шляху угод, домовленості тощо можливо вирішення суперечок і відвернення загострення конфліктів. Адже насильство робить конфлікт нерозв'язуваним, породжуючи ненависть і бажання помсти, посилюючи його початкові причини. Обмеженість конфлікту, досягнення угоди про правила ненасильницького суперництва - шлях до вирішення політичного конфлікту мирно. Основна функція політики, здійснювана в сучасних умовах демократичними інститутами держави і суспільства, - досягнути в вирішенні політичних конфліктів компромісу. Обмін думками, дискусії забезпечують умови для з'ясування проблем, характеру і змісту інтересів, причин їх зіткнення, позицій, що зближують погляди і позиції.

Компромісу можна досягнути за умовою відмови від частини вимог, претензій і позицій для досягнення згоди. Компроміс у вирішенні політичних конфліктів можливий і за умови звернення до третьої сторони (третейський суд) з тим, щоб з'ясувати загальні позиції і знайти шляхи прийняття рішення з конфліктної проблеми. Визначення справедливості залежить від ідеології і системи цінностей, політичної свідомості та політичної культури в суспільстві[2, с. 70].

Консенсус - наявність між двома або більш індивідуумами схожих пізнавальних і практичних орієнтацій, що дозволять їм встановити взаєморозуміння або взаємодію в якихось-справах. Консенсус - це згода більшості будь-якого співтовариства стосовно найбільш важливих аспектів соціального порядку, що знаходить відображення у погоджених діях людей, які обумовлюють існування і функціонування співтовариства. Угода сама по собі має широку сферу дії. Майже всі вважають, що Земля - кругла, хоча самі не перевіряли. Однак згідно із системою побічних тверджень і висновків це так. Але існує ж якась кількість людей, що впевнені, що це не так. Констатація ж - просто визнання конкретного явища. Між тим мати право визнати, що в сучасному суспільстві є консенсус з питань природи і походження Землі. Якщо взяти теорію демократії, то загальним для всіх суджень є, по-перше, свобода, рівність і братерство людей при забезпеченні умов для реалізації творчих здібностей кожного - кінцева мета розвитку суспільства; по-друге, обов'язкова дія процедур, норм і правил, встановлених для здійснення взаємодії між державами, суспільством і особою; по-третє, угода про функції і зміст політики, що проводиться. Відповідно виділяється і три базових рівні консенсусу: основний консенсус на рівні співтовариства, консенсус на рівні політичного режиму і консенсус на рівні практичної політики [2, с. 72].

Без почуття солідарності неможлива соціальна інтеграція. Солідарність виникає як результат спільного життя, в якому кожна людина має потребу в інших людях, і обмін, і взаємодія між індивідуумами створюють систему, в межах якої функціонує. Солідарність - один з методів мирного вирішення політичних і соціальних конфліктів. Розв'язання конфліктів сприяє і реалізації інтеграції суспільства: встановлення правил і процедур, організація колективних служб і управління суспільством, піклування про виховання і утворення громадян - все це сприяє усуненню суперечностей і неузгодженості інтересів соціальних верств та індивідуумів тощо. Монополізація засобів примушення в руках держави передує застосуванню насильства окремих членів суспільства і їх груп, соціальних верств один проти одного і сприяє усуненню протистояння інтересів. Можна уявно уявити ідеальний компроміс як ваги в стані рівноваги. Це загальнодоступний символ справедливості та рівності. У практиці суспільних відносин визначення справедливості залежить від ідеології і системи цінностей суспільства. Майже завжди справедливість концентрується навколо проблеми розподілу багатства і соціальних ресурсів. При переході від авторитаризму до демократії базовий принцип «кожному від народження» зазнає змін: «кожному за здібностями»[2, с. 74]. При диспропорції сил досягнутий компроміс нерівний.

Очевидно, що між компромісом і конфліктом немає абсолютних суперечностей. Компроміс означає не закінчення боротьби, а примирення. Дискусійним у визначенні природи солідарного почуття виступає дилема між суспільним обов'язком і особистим інтересом. Особистий інтерес і суспільний обов'язок хоча й рівноправні, все ж не замінюються один одним, але спільно забезпечують ефективність і раціональність солідаризації. Тенденція солідаризації може бути розвинута і гіпертрофована в умовах ізоляції або самоізоляції суспільства або окремих соціальних спільностей, груп тощо. В таких умовах солідаризація стає впливовим джерелом формування конкретних впливових політичних уявлень і переконань, норм і правил поведінки. Разом з тим, солідарність здебільшого показник колективного престижу, аніж реальної близькості. І в солідаризації відіграє значну роль система знаків і символів, що відображають національні стереотипи, в яких члени суспільства можуть пізнати себе тощо. Держава сприяє інтеграції суспільства: встановлює правила і процедури, організує колективні служби і управління суспільством як цілісним організмом, піклується про виховання і утворення громадян, застосовує примушення до порушників тощо. Компроміси, договори і закони довговічні, якщо не носять характеру диктату з боку держави і суспільства.

Важливу роль відіграє в суспільстві стабільність політичних режимів, стабільність і міцність відносин у сфері суспільного життя: політичного, економічного, соціального і духовного.

Падіння інтересу до політики в країнах Заходу, що склалося па початку XX століття з причин змін та модернізації соціальної структури суспільства, якісного зростання матеріального добробуту, відображає падіння інтересу до архаїчних форм політики. Адже в США і країнах Західної Європи робітники, перш ніж влитися в ряди революційних партій, не тільки зможуть втратити «свої ланцюги», а умудряться втратити і автомобіль, і будинок, і безліч інших корисних для життя речей і предметів. Ось чому з середини XX століття зростає інтерес серед промислових робітників індустріально розвинених країн Європи, США і Японії, а слідом і країн Латинської Америки, Канади до нових форм політичної участі. Конкретизація соціальних вимог стає більш важливою складовою частиною політичного процесу, аніж загальна критика системи. Битва за свободу та рівність йде і в сучасних умовах, але не па барикадах, а за столом переговорів, досягнення угод, компромісів, солідаризації. Зменшення конфліктності між соціальними верствами і групами в процесі стабільного економічного розвитку не знімає автоматично конфлікту між громадянином і владою. І влада в такій обстановці збільшує командні позиції, використовуючи фактор інтеграції і солідаризації. Досвід вирішення соціальних конфліктів в межах компромісу і співробітництва, власне, і визначає суть теоретичних узагальнень, що стосуються методів вирішення політичних конфліктів в сучасних умовах.

Особливість сучасного політичного процесу в Україні - збереження в ньому конфліктів обох типів. Головну небезпеку для стійкого, стабільного розвитку становить наявність системного конфлікту, тобто суперечностей політичних інтересів різноманітних груп у питанні про зміст і мету державного, соціального і економічного розвитку суспільства. Основні суперечності йдуть по лінії, що традиційно називають соціалізмом і капіталізмом. Суть суперечностей полягає в несприйнятті базових цінностей і пріоритетів індивідуального і суспільного розвитку, в основі якого лежить визнання інституту приватної власності, вільного підприємництва і регульованою ринком (тобто попитом і пропозицією) економіки. Сумістити базові розбіжності неможливо, тим більш, що ліві радикальні політичні партії і не прагнуть до такого врегулювання конфлікту, виступають за участь в легальному політичному процесі та визнають компроміс, тобто можливість існування різноманітних форм власності. Якщо ж базові суперечності не вирішуються, то ані консенсусу, ані компромісу не буде, і конфлікти матимуть тенденцію до розвитку в сторону глибоких політичних криз і навіть збройного протистояння. Важлива умова досягнення стабільності в суспільстві - політичний союз всіх політичних ліво- і праворадикальних сил і досягнення консенсусу у вирішенні політичних, соціальних і економічних конфліктів.

2.2. Компроміс як спосіб розв`язання політичних конфліктів в Україні

Якщо говорити про подальший розвиток демократії в Україні, потрібно прийняти як аксіому декілька тез.

По-перше, суть демократії зводиться не лише до домінування обраної більшості над меншістю (про що безперервно люблять згадувати українські політики) і постійних суперечок, а й до пошуку злагоди (про що ті самі політики люблять згадувати лише в критичних ситуаціях і незмінно хизуються своїм «подвигом» в ім’я суспільного блага).

По-друге, результативність і повноцінність компромісу залежить від того, чи веде він до консенсусу як способу ухвалення політичних рішень і широкої громадянської злагоди. Згадуючи непопулярного нині класика, «є компроміси та компроміси», дійдемо висновку, що всі вони врешті-решт є підтвердженням афоризму про те, що «політика - це мистецтво можливого».

Варто сказати, що в 16-річній історії незалежної України є досить прикладів компромісів як публічних, так і прихованих. Адже саме по собі проголошення незалежності 24 серпня 1991 року було результатом негласного компромісу між частиною партійної еліти та національно-демократичними силами. Більше того, ці взаємні поступки стали підставою для загальнонаціонального консенсусу, коли більшість громадян України на всеукраїнському референдумі підтримало Акт про незалежність[17, с. 17].

Другий, не менш яскравий приклад компромісу, який останнім часом іноді згадують, - дострокові парламентські та президентські вибори 1994 року. Їхнім підсумком стала легітимна й демократична передача влади від одного президента до другого. Події 1994 року значною мірою були переломними в історії країни, заклавши засади політичної системи, яку пізніше назвуть «кучмівською». Не треба забувати, що підставою для цього перелому стали певні суспільні настрої, переконання в тому, що «так далі жити не можна». Саме це прагнення до певного порядку, до певних «правил гри», які хай і не зовсім відповідають ідеалам демократії, проте забезпечують відносну економічну стабільність, дало можливість практично безпроблемного існування цієї політичної системи впродовж десяти років [17, с. 17].

Десятиліття з 1994-го по 2004 рік ще буде об’єктивно оцінено з боку істориків. Нехай ці оцінки будуть суперечливими, однак вони не будуть настільки прив’язані до сучасності. Принаймні авторитарність правління забезпечувала авторитет влади. Сьогодні ми спостерігаємо, швидше, зворотне. Що ретельніше нинішні провідні українські політики запозичують ідеї та копіюють способи ухвалення рішень із тієї епохи, то старанніше вони від неї відхрещуються та клянуться у вірності демократії.

Та повернімося до нещодавніх подій. Чи став компроміс травня 2007 року справжнім, інакше кажучи, чи веде він до політичного і суспільного консенсусу?

Доцільно зазначити один важливий факт, який має особливе значення в українському контексті. Практика укладення компромісних документів між різноманітними політичними силами була характерна для країн Східної Європи в період переходу від тоталітаризму до демократії. Саме вони забезпечили відносно безболісну трансформацію політичних систем, а також проведення радикальних ринкових реформ. Водночас одним із найвдаліших експерти вважають досвід постфранкістської Іспанії, де так звані пакти Монклоа, що їх підписали основні політичні сили як узгоджену програму дій з виведення країни із соціально-економічної та політичної кризи, запобігли небезпечній конфронтації в суспільстві. Основні учасники пактів взяли на себе певні зобов’язання, йшли на поступки. Крім того, еліта свідомо формувала публічну сферу політики й створювала для цього відповідні механізми.

У сучасній українській історії теж є такий приклад, хоча, швидше, він належить до розряду негативних. Йдеться, звісно ж, про Універсал національної єдності.

Така пильна увага, яка приділялася, мабуть, і важливим, однак все ж другорядним питанням, наприклад, вступу до НАТО, залишала без відповіді питання головні - як жити далі?

Втім, до подібного формату обговорення спонукав і сам текст Універсалу. З одного боку, у ньому містилися відверто декларативні пункти, які ні до чого не зобов’язують, наприклад, «реформування системи правоохоронних органів відповідно до європейських стандартів» чи «підвищення добробуту громадян, подолання бідності за допомогою ефективного та адресного соціального захисту, справедливе пенсійне забезпечення». З іншого боку - ряд пунктів, яких, по ідеї, у подібному документі не має бути, на кшталт «становлення середнього класу» або пункту про створення Національних центрів боротьби з туберкульозом, ВІЛ/СНІДом, Національного центру серця тощо. Абсолютно зайвим виглядав пункт про налагодження ефективного економічного партнерства з усіма зацікавленими зовнішніми партнерами України, «керуючись інтересами взаємної вигоди» - а як може бути інакше?

Друга причина полягала в тому, що такий компромісний документ, як Універсал, хоч як не дивно, не допускав пошуку консенсусу. Йшлося не про злагоду між партіями та блоками, представленими в парламенті. Вона, як відомо, була відсутня від початку, оскільки БЮТ узагалі відмовився від підписання Універсалу, а комуністи підписали документ із застереженнями.

Значно важливішим завданням для вітчизняних політиків мала стати, з одного боку, ініціатива з пошуку та досягнення суспільного консенсусу в Україні, яку роздирають протиріччя, на підставі вироблення якихось спільних цінностей. З іншого боку - досягнення так званого процедурного консенсусу, який не лише визначив би правила гри між гілками влади, а й передбачав би головне - правила розв’язання конфліктів.

Ні першого, ні другого зроблено не було. Суспільство так і не отримало чіткого сигналу щодо того, які цінності розділяє правляча верхівка країни. Що ж до процедурного консенсусу, то ідея надати Універсалу статус законодавчого акта критики не витримувала. Хто і як виконуватиме декларативний закон, у якому написано: «Бажаємо зробити так, щоб усім було добре»?

Як результат все звелося до банальної легітимізації новоствореної правлячої коаліції.

Та невдача з Універсалом мала й більш глибокі наслідки. Було дискредитовано саму ідею політичної та громадянської злагоди. Хоча Парламентська асамблея Ради Європи в резолюції від 19 квітня відзначала: «Українські лідери поки що були успішні в забезпеченні стабільності та громадянського спокою в країні, що свідчить про наявність внутрішнього потенціалу для подолання кризи. Крім того, позитивним знаком є те, що правоохоронні органи дотепер виконували належним чином свою функцію підтримання громадського порядку і безпеки без прямого залучення до політичної боротьби, і збройні сили зберегли нейтралітет».

Асамблея, як відомо, звернулася до президента, членів парламенту та уряду України із закликом подолати існуючу кризу легітимним, суворо конституційним і мирним способом: «чи то шляхом проведення легітимних дострокових виборів у результаті рішення Конституційного суду України, чи шляхом компромісу».

Знадобилося трохи більше за місяць, щоб переконатися в тому, що точка зору ПАРЄ на внутрішній потенціал була надто оптимістична. Доля рішення Конституційного суду теж відома. А от «компроміс» у підсумку було знайдено...

На жаль, історія знає не лише позитивні приклади компромісів. Так, за допомогою Мюнхенської змови 1938 року, у жертву агресору було віддано Чехословаччину, є приклад пакту Молотова-Ріббентропа. Угода між президентом, спікером і прем’єр-міністром у ніч на Трійцю з того самого розряду.

Ніхто не приховує, що це був вимушений крок із боку кожної зі сторін. Та суть цього «компромісу» - взаємоприйнятна формула, яка дала змогу виконати заповітне бажання президента, - розпустити цей парламент. Безумовно, це була поступка з боку правлячої коаліції в особі спікера та прем’єр-міністра. Та коли кажуть про те, хто виграв чи програв у затяжному конфлікті, чомусь зосереджують увагу на конкретних політичних силах, які зможуть чи не зможуть подолати тривідсотковий бар’єр, зменшити чи збільшити своє представництво в стінах парламенту[17, с. 19-21].

Набагато менше слів про те, що, розв’язавши таким чином свій конфлікт, Україна, по суті, не лише відмовилася від європейської практика, а й загнала хворобу всередину. Адже жодну з практичних рекомендацій тієї ж ПАРЄ не було виконана.

Згадаймо хоча б деякі важливі тези резолюції. По-перше, необхідність ухвалення базових конституційних законів і продовження роботи над новим проектом Конституції, реформування судової системи.

По-друге, ПАРЄ зазначала, що «повністю пропорційна система із закритими партійними списками та Україна як один виборчий округ, що визначено конституційними поправками 2004 року, не гарантує вибори до парламенту, які представляли б українське суспільство в усьому його розмаїтті» та пропонувала ввести відкриті партійні списки, де виборці могли б висловлювати свої переваги тому чи іншому кандидату, включеному в партійні списки, а також поділити країну на виборчі округи[17, с. 21].

По-третє, на її думку, «чинні положення виборчого законодавства, які регулюють дострокові вибори протягом визначених Конституцією тимчасових рамок (60 днів), є недостатніми і не гарантують відповідних умов для чесних і вільних виборів». ПАРЄ рекомендувала ухвалити зміни до Закону «Про вибори народних депутатів України».

З усіх рекомендацій був виконано лише один пункт - внесено зміни до Закону «Про вибори народних депутатів України», який регламентує процедуру дострокових виборів. Зазначимо відразу, закон цей відверто дискримінаційний. У країні, де дотепер залишається важливим не те, як голосують, а те, як рахують, введено норму, за якою склад окружних і дільничних виборчих комісій формують лише ті партії та блоки, які мали свої фракції в парламенті. Решту партій та блоків намагаються поставити в становище «поза грою», оскільки в країні режим правління чотирьох, від сили п’яти партій. Досить сказати, що в положеннях закону присутні терміни «коаліція» та «опозиція». От і виходить, що звичайні вибори - це для всіх, а дострокові - тільки для коаліції з опозицією[17, с. 22].

Та цей закон ухвалив парламент, а підписав президент, отже, це «їх» компроміс та «їх» бачення того, як має розвиватися Україна.

Головне - система виборів за закритими партійними списками залишилася такою, якою була. І це свідчить про те, що основа нинішніх негараздів - квотний принцип розподілу посад - залишився недоторканним. Для вітчизняної верхівки це свого роду священна корова, яка дає можливість використовувати результати перемоги не на благо країни, а на благо своєї кліки.

Квотний принцип уже дається взнаки у формулі «сім на вісім», за якою голосує сформований за цим принципом Центрвиборчком. А що коїтиметься в дільничних і окружних виборчих комісіях?

Дуже ймовірно, що після дострокових виборів виникне нагальна потреба в компромісі, можливо, навіть «історичному». Президент України неодноразово заявляв про те, що після дострокових виборів буде знищена політична корупція і народиться політична культура міжфракційного діалогу.

Проте на яких засадах буде укладено новий компроміс? Чи припускатиме він консенсус, прийняття якихось спільних цінностей, спільних правил гри чи це знову буде розподілом статусного політичного капіталу, тобто посад у владних структурах? І наскільки цей компроміс відповідатиме суспільним настроям?

Судячи із заяв політиків, ніхто з них поки й не замислюється ані про сам можливий компроміс, ані про його принципи. Все навпаки. Кожна з двох протиборчих сторін розраховує на те, що перемога дістанеться саме їй і саме вона формуватиме більшість і уряд, отож - диктувати свою волю переможеним. «А нынче нам нужна одна победа - одна на всех, мы за ценой не постоим».

А в передвиборному арсеналі відсутні ідеї з консолідації суспільства. Замість цього - гра на підвищення передвиборних обіцянок по зарплатах, пенсіях, виплатах на народження дитини плюс кілька технологічних ідей. Проте теза щодо ліквідації депутатської недоторканності чи недоторканності всіх без винятку вищих посадових осіб не спроможна зіграти роль об’єднувального чинника. Як, утім, не може зіграти її і новий проект Конституції, котрий деякі політики пропонують винести на всеукраїнський референдум.

Чому ж замість того, щоб використовувати європейський досвід компромісів, дотримуватись рекомендацій європейських структур, які закликають до діалогу, українські політики воліють вкотре винаходити черговий український велосипед, до того ж такий, що й не спроможний їздити?

Не останню роль у цьому, відіграє відсутність стійкої традиції формування широкої суспільної злагоди. Якщо говорити про верхівку, то компроміс в її розумінні зводиться до звичайного розподілу сфер впливу, вирішенню питання про те, чия людина буде прокурором, чия - начальником обласної міліції, чия - начальником податкової. Якщо казати про відносини суспільства і держави, то вони швидше зводяться до формули «держава не чіпає мене (не заважає заробляти гроші, ухилятися від сплати податків тощо), а я не чіпаю державу (за винятком одного разу на п’ять років, коли я йду на вибори)»[17, с. 24].

На такому грунті побудувати міцний будинок демократії, який спирається на фундамент ринкової економіки, неможливо. Окрім того, такий грунт дуже благодатний для вищезгаданих «компромісів на злість».

Компроміс травня 2007 року створив передумови для подальшої корпоратизації та олігархізації української політики, перетворення його на закритий клуб обраних, доступ до якого буде дуже обмежений. І це стане кроком назад у демократизації країни. За цих умов основою для консенсусу стане навіть не міфічний міжфракційний діалог, а елементарний торг за закритими дверима. Громадянам, громадянському суспільству в цьому випадку відведено роль політичних статистів[17, с. 24].

Тому сьогодні дуже важливою є боротьба за демократизацію української політики. Першим кроком на цьому шляху має стати відмова від чинної пропорційної системи. Це може стати підтвердженням того, що ми все ж готові дотримуватись європейських правил гри.

Висновки

Формування в Україні, як і в інших посттоталітарних державах, високої культури управління політичними конфліктами, яка дає змогу швидко і безпомилково знаходити найоптимальніші шляхи і методи, які можуть сприяти розв’язанню конфлікту із врахуванням і максимально можливим задоволенням інтересів усіх конфліктуючих сторін. Ця необхідність викликана тим, що:

– кілька поколінь колишніх радянських людей було виховано в атмосфері вигаданої безконфліктності та конфліктофобії;

– їм нав’язувалася, по суті справи, антикультура вирішення конфліктів із її антигуманними гаслами типу “Хто не з нами – той проти нас” або “Якщо ворог не здається – його знищують” та ставкою на силу;

– без високої культури управління конфліктами неможливо побудувати правову державу, створити громадянське суспільство.

Звичайно, формування такої культури – проблема надзвичайно складна, але її вирішення цілком реальне. Доказом цього може бути розвиток Західної Європи, де на зміну культурі, що робила ставку на індивідуалізм та силу, прийшла нова культура управління конфліктами, що віддає перевагу пошукам компромісу і консенсусу. Проте при формуванні власної високої культури управління конфліктами варто не тільки і не стільки позичати позитивний досвід Заходу чи Сходу, скільки спиратися на кращі традиції та риси українського народу, зокрема його гуманізм, толерантність, доброзичливість.

Підсумувати все вищенаведене можна словами Р.Дарендорфа: “Той, хто вміє впоратися з конфліктами шляхом їх визнання і розв’язання, той бере під свій контроль ритм історії; той, хто втрачає таку можливість – отримує цей ритм собі у супротивники”.

Список використаних джерел

1. Бекешкіна І.Е. Конфліктологічний підхід до сучасної ситуації в Україні. – К. – 1994. – 167 с.

2. Глухова А. В. Политические конфликты: основания, типология, динамика (теоретико-методологический анализ). - М., 2000. - 187 с.

3. Дарендорф Р. Современный социальный конфликт. - М., 1999. - 274 с.

4. Дейнекин Н.М., Марченко А.Н. Профилактика конфликтов на национальной основе. - М. - 2001

5. Деркач А., Веретенников С., Ермолаев А. Бесконечно длящееся настоящее. Украйна: четыре года пути. - К. - 2004

6. Джаконини В. Дарендорф: теория конфликта. Политология вчера й сегодня. - Вьш. 2. - М. - 2000

7. Дмитриев А.В., Кудрявцев В.Н., Кудрявцев С.В. Введение в общую теорию конфликтов. - М. - 2001

8. Здравомыслов А.Г. Социология конфликта. - М. - 2002

9. Иванов Я.Н., Смоленский В.Г. Конфликты й конфликтология. – М. - 2005

10. Коваленко Б. В. Пирогов А. И., Рыжов О. А. Политическая конфликтология: учебное пособие. - М., 2002. – 368 с.

загрузка...
Top