Класифікація та порівняльний аналіз ідеологічних засад сучасних політичних партій України

Вступ.

1. Ідеологічний вимір розвитку сучасних політичних систем.

2. Ідеологія як критерій класифікації сучасних політичних партій в Україні.

3. Характеристика проблеми багатопартійності в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Партії як політичні організації є стрижнем, центральним елементом демократичної політичної системи, що побудована за принципом «громадянське суспільство — партія — держава». У демократичних моделях державотворення політичним партіям відводиться роль єдиного інституту, який інтегрує державу та громадянське суспільство, становить найважливіший механізм забезпечення чутливості держави до громадських інтересів.

В Україні партії вже стали впливовими учасниками політичних відносин, забезпечили собі представництво в органах державної влади, проте їх діяльність виявилася далеко не відповідною принципам демократичного устрою, внаслідок чого назріла гостра необхідність чіткого унормування партійного функціонування та докорінного реформування всієї політичної системи. Всі ці реальні процеси актуалізують наукове обґрунтування державно-управлінської ролі політичних партій, пошук відповідних механізмів її реалізації, змушують звернутися до з'ясування її специфіки в різних моделях демократії.

Дослідження політичних партій на сьогодні є однією з найактуальніших проблем політичної філософії, соціології, юридичних наук, політології. Кожна з указаних наук має свій специфічний аспект дослідження.

Дослідження суб'єктно-рольового статусу політичних партій було б неможливим без з'ясування механізмів влади та специфіки державно-владних відносин. Суттєву роль в осмисленні цієї проблеми відіграли роботи зарубіжних і вітчизняних науковців П. Блау, Р. Даля, Дж. Френча, Д. Ронга, В. Авер'янова, В. Бакуменка, В. Битяка, І. Варзара, В. Корженка, М. Михальченка, М. Сазонова, В. Ребкала, А. Пойченка.

Сформувати концептуальні основи дослідження дозволили роботи відомих західноєвропейських та американських науковців Л. Байта, Т. Верхейна, Б. Пітерса, Д. Путнама, Б. Рокмана, П. Селфа, П. Шміттера, Д. Абербаха.

Чимало українських дослідників характеризують багатопартійність через дослідження партійних ідеологій та місця партій у спектрі політичних сил суспільства. Серед таких публікацій цього напрямку слід відмітити роботи О. Толпиго, Ю. Шведи, В. Рубана, М. Міщенка, Н. Досужої, Є. Болтаровича, Л. Плюща, В. Вітковського, С. Гелея, О. Оксак, М. Томенка, В. Мельниченка, В. Яблонського, В. Литвина, А. Колодій, М. Пашкова, А. Трубайчука, М. Малецького, О. Голо-буцького, В. Кулика. Наукові розвідки М. Томенка, В. Денисенка присвячені порівняно новій проблемі в українській політології – олігархічним тенденціям у політичному житті сучасної України.

Проблема типологізації партій набуває особливого значення в період політичного реформування українського суспільства, переходу до формування механізмів політичної відповідальності. Досвід демократичних країн свідчить, що механізми політичної відповідальності формуються, насамперед, партіями, створеними на ідеологічних засадах. В українському варіанті це завдання актуалізується умовами реформування політичної системи, формування повноцінних політичних партій, які визначаються у структурно-функціональному аспекті як засіб досягнення певної мети. Ми виходимо з гіпотези, що використання класичних прийомів для аналізу політичного спектра в українських умовах може бути успішним лише при врахуванні специфічних особливостей українського політикуму.

Об’єкт дослідження– політичні партії в Україні та їх класифікація.

Предмет дослідження– аналіз ідеологічних засад сучасних політичних партій України.

Основна мета дослідження– дослідити ідеологічні засади політичних партій в Україні,

Досягнення зазначеної мети передбачає постановку і вирішення таких конкретних завдань:

- на концептуальному рівні проаналізувати основні теоретико-методологічні підходи до визначення змісту поняття політичної ідеології;

- проаналізувати роль політичної ідеології у функціонуванні та розвиткові політичних систем;

- визначити основні ідеологічні напрями в сучасній українській політиці;

- на понятійному рівні проаналізувати відмінність між ідеологічним середовищем та ідеологічним простором, продемонструвати зв’язок між демократичною трансформацією політичних систем, становленням багатопартійності та переходом від ідеологічного середовища до ідеологічного простору;

- дослідити поняття “демократична ідеологія”, окреслити основні проблеми та перспективи, що постають в процесі перетворення демократичної ідеології на провідну ідеологічну основу всіх державотворчих процесів в Україні;

- висвітлити роль ідеологічного фактора в структуруванні партійної системи в Україні, на основі конкретного матеріалу діяльності українських політичних партій висвітлити перспективи розвитку та суспільної підтримки окремих політичних ідеологій, довести деструктивний характер діяльності “ідеологічно невизначених” політичних партій та їхнього негативного впливу на демократизаційні процеси.


1. Ідеологічний вимір розвитку сучасних політичних систем

Демократизація в Україні висуває на передній план проблему зміни суспільних цінностей з посттоталітарних на демократичні. У цьому основне призначення і місія нашої сучасної політико-адміністративної еліти. Адже еліта відбиває реалії життя, діє в конкретних історичних умовах і просторі, вбираючи в себе глибинні традиції народу і його національну самосвідомість. Еліта — це своєрідна душа суспільства, що відбиває моральне обличчя соціуму і рівень свободи громадянина. Еліта є носієм базових традицій суспільства, його духовних і моральних цінностей. її головна мета — забезпечення стабільного соціально-політичного, економічного і духовного розвитку суспільства, зміцнення тієї системи державного устрою, що зацікавлена в цій еліті.

Партії — це інституційні сили, що через участь і ухвалення політичних рішень носять ознаки державних і водночас через мобілізацію громадян набувають ознак суспільно-самоврядних. Саме ця подвійна природа партій дозволяє їм виступати сполучною ланкою між державою і громадянським суспільством, створювати прямі і зворотні зв'язки в політичній системі, забезпечуючи тим самим її гнучкість та міцність.

Політична система України долає шлях від тоталітаризму до демократії, від «закритої» до «відкритої» партійної системи. Закрита система має жорстко фіксовані межі, її дії відносно незалежні від середовища, що оточує систему. На противагу їй відкрита система характеризується активною взаємодією із зовнішнім світом. Такі системи для збереження свого функціонування мають гнучку здатність адаптуватися до будь-яких соцієтальних і політичних змін. Демократична політична система володіє такою здатністю в найвищому ступені.

У сучасній Україні є всі ознаки атомізованої партійної системи, що стоїть на порозі створення моделі «недосконалого біпартизму» (системи двох з половиною партій). Недосконалість сучасної партійної структуризації України, в першу чергу, пояснюється непродуманою політичною реформою від 8 грудня 2004 року, котра не завершила перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки, що за своєю метою було правильним, оскільки ліберальна доктрина розбудови державності оптимальною формою демократії визнає саме парламентську форму.

Однак, ввівши поряд з усе ще «сильним» Президентом інструменти пропорційної багатопартійності, вітчизняні законодавці лише посилили політичні суперечності в політичній та партійній системі, що характеризуються клановістю, невизначеністю соціальної бази багатьох партій, їх ідеологічною нерозбірливістю як у плані дотримання відповідної політичної орієнтації, так і у виборі політичних партнерів для співпраці в різних представницьких інститутах влади[14, c. 64-66].

У сучасній політичній науці ми можемо зафіксувати існування не просто різних визначень поняття “політична ідеологія”, які принагідно можна було б більш-менш успішно звести до певної універсальної дефініції, але й кількох відмінних теоретико-методологічних підходів, які по-своєму подають зміст цього поняття, пропонують різні моделі реконструкції його структури, виділяють різні типи політичних ідеологій.

У цьому сенсі слід наголосити, що у різних традиціях політичної науки поняття „політичної ідеології конституюється по-різному. Наприклад, для радянської політичної науки ідеологія, і політична ідеологія у тому числі, як правило, інтерпретувалась як наукова система поглядів, ідей та цінностей, як вищий науково-теоретичний рівень освоєння політичної дійсності, де раціональний елемент суттєво переважає емоційний, а адекватність відображення економічних відносин виступає головним критерієм істинності політичної ідеології. На відміну від цього, для значної кількості західних авторів політична ідеологія завжди тлумачилась не як наукове, а саме як емоційно-образне сприйняття політичної дійсності. Недарма Дж.Плейно та М.Грінберг визначають ідеологію як “спосіб життя”, що відбивається у загальному колективному сприйнятті політичної системи, економічного ладу, соціальних цілей та моральних цінностей. Втім, головною відмінністю між різними теоретико-методологічними підходами слід все ж таки вважати домінування позитивного чи негативного моменту у визначенні політичної ідеології. Перша “негативістська” традиція бере свій початок від К.Маркса, який витлумачив ідеологію як “хибну свідомість”. Згодом ця лінія знайшла своє відображення у чисельних проектах “кінця ідеології” середини 50-х років минулого століття. Інший – позитивний підхід – розглядає політичну ідеологію як необхідний елемент політичної свідомості та важливий чинник розвитку політичної і партійної системи суспільства.

Таким чином, аналізуючи ідеологічний вимір розвитку сучасних політичних систем, намагаючись адекватно зрозуміти ті чи інші політичні процеси, їх причини, характер протікання, загальну динаміку тощо, ми обов’язково маємо справу не лише з загальним поняттям політичної ідеології та необхідністю висвітлення теоретико-методологічних способів її розуміння, але й з необхідністю з’ясування її впливу на розвиток політичної системи, і, зокрема, такого способу взаємодії різних політичних ідеологій, як “політико-ідеологічний плюралізм”[1, c. 125-127].

Дійсно, для розвитку сучасної демократичної політичної системи, у тому числі й політичної системи сучасної України, ознака ідеологічного плюралізму відіграє одну з ключових ролей. Це пояснюється тим, що плюралістичність самого суспільства передбачає наявність різних способів усвідомлення політичної дійсності, різних оцінок цієї дійсності, а також різного розуміння тих ідеалів, які повинні спрямовувати політичний розвиток. Водночас ідеологічний плюралізм не можна підмінювати відсутністю будь-яких ідеологій, спираючись на тезу “скільки людей, стільки й ідеологій”. Адже політична ідеологія фактично надає “векторність” політичній свідомості, а також виступає основою цілісного сприйняття політичної дійсності, як у різноманітності її сучасних проявів, так і у формі темпоральної єдності політичного минулого, теперішнього й майбутнього. Таким чином, наявність різних політичних ідеологій реально впливає як на розвиток політичних систем, так і на характер протікання політичних процесів. Наприклад, з погляду домінування у ньому консервативних або революційних політичних цінностей, спрямованості політичного процесу на реформування або стабілізацію політичної системи тощо.

Таким чином, важливим елементом актуальності науково-теоретичного дослідження впливу політичної ідеології на розвиток політичної системи сучасної України є те, що серед чисельних політологічних досліджень з приводу стану та перспектив розвитку політичної системи України ідеологічний фактор взагалі не береться до уваги. Однак, на думку автора, подібне бачення політичних процесів в Україні не відповідає дійсності, оскільки поряд з традиційно впливовими політичними ідеологіями минулого, зокрема комуністичною ідеологією, які завжди мали серйозний вплив на політичну поведінку та політичну свідомість широких мас населення в Україні, сьогодні спостерігається посилення та поширення нових ідеологічних дискурсів. Більше того, ці ідеології поступово виходять на перший план політичної боротьби, що надає політичній конкуренції в Україні ознак політико-ідеологічної конкуренції[4, c. 52-53].


2. Ідеологія як критерій класифікації сучасних політичних партій в Україні

Структурно ідеологія складається з трьох елементів: образу дійсності (того, що відбувається у конкретному суспільстві та поза ним); аксіологічної системи (ієрархії цінностей); практичних вказівок (методології діяльності для зміни або збереження існуючого стану справ). Функціями суспільно-політичних доктрин є визначення політичного курсу, стратегії, тактики партій і, певною мірою, електоральної поведінки громадян.

Розуміння впливу ідеологій на суспільно-політичне життя має особливе значення для вивчення самого суспільного життя. Водночас, якщо розглядати ідеологію як чинник формування світогляду, то слід зазначити, що положення, пропаговані владною елітою, не завжди адекватно сприймаються на рівні конкретного індивіда, оскільки й сьогодні уявлення про суспільно-політичні доктрини у більшості громадян, м’яко кажучи, не є ґрунтовними. Тому й природно, що ідеологічний вакуум в Україні, який утворився внаслідок краху комуністичної системи, заповнився дуже різними типами ідеологій – від необільшовизму до націоналізму, від лібералізму до радикалізму, релігійного фанатизму тощо [11, с. 75].

Виправити таке становище можна шляхом вироблення ідейно-політичних засад державного будівництва. Так, учасники науково-практичної конференції „Ідеологія та ідейно-політичні засади державного будівництва в Україні” (Київ, 1992 р.) зазначали, що пріоритетним напрямом, об’єднуючою ідеєю для народу України має стати творення соборної української держави [7, с. 155 – 156].

На сьогодні дослідники не мають єдності поглядів щодо побудови ідеологічної структуризації політичних інтересів. Зокрема, Ф. Кирилюк вважає, що сучасний ідеологічний спектр складається з шести частин: комунізм, соціал-демократія, лібералізм, консерватизм, націоналізм і фашизм [13, с. 413]. Російські ж дослідники В. Пугачов і А. Соловйов говорять лише про чотири типи ідеологій (лібералізм, консерватизм, соціалізм і фашизм) [14, с. 293 – 303]. К. Гаджієв, поділяючи ідеологічний спектр на п’ять ідеологій (лібералізм, консерватизм, соціал-демократія, марксизм і тоталітаризм [6, с. 121]), зазначає, що реально конкурентними нині є лише лібералізм, консерватизм і соціал-демократія. На думку М. Головатого, в Україні існують такі основні ідеології: комуністична, соціалістична, ліберально-демократична, соціал-демократична, націонал-демократична і християнсько-демократична [7]. В. Бебик провідними політичними доктринами називає лібералізм, неолібералізм, консерватизм, неоконсерватизм, соціалізм, соціальну демократію, анархізм і тоталітарні доктрини (комунізм, фашизм, сіонізм) [1, с. 58 – 90].

Підсумовуючи, можна стверджувати, що, на загал, дослідники розрізняють такі типи політичних ідеологій: комунізм (марксизм), неокомунізм; соціал-демократія (демосоціалізм, соціальна демократія); лібералізм, неолібералізм; консерватизм, неоконсерватизм; фашизм, неофашизм.

Перейдемо ж до короткої характеристики цих ідеологічних типів.

Основними постулатами комунізму є: необхідність соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату; тотальне усуспільнення засобів виробництва; централізоване планування-регламентація з боку держави процесів виробництва і розподілу продукції; ліквідація ринкових відносин; заборона приватної власності (має бути лише публічна); декларована рівність усіх громадян; заперечення соціального, ідеологічного і політичного плюралізму.

Провідними ідеями соціальної демократії є справедливість, свобода і солідарність; визнається право приватної власності. Принципи соціал-демократії (свобода, справедливість, солідарність) відрізняють її від ліберал-консервативних партій. Сучасна соціал-демократична думка вважає нерівність не просто несправедливою, але й неефективною. Заслуговує на увагу те, що в умовах глибокої кризи та значних труднощів процесу реформування саме цивілізовані сучасні соціал-демократія та соціальний неолібералізм європейського ґатунку можуть стати єдиною альтернативою відновленню популярності комуністичної системи серед значної частини населення [3, с. 4 – 8].

Заслуговує на увагу, до речі, те, що характерним для сучасного політичного життя України є формування виборчих блоків та утворення урядових коаліцій у спосіб, що веде до так званого дворівневого суспільства: на економічному рівні працюють настанови лібералізму, тоді як у соціальній сфері утверджуються ідеї соціал-демократії. Попри певні позитивні моменти такої політики, дворівневе суспільство несе в собі внутрішні загрози, адже, як свідчить історія, лібералізм російських дворянських революціонерів і соціал-демократизм народників породили марксистсько-ленінську ідею „наукового соціалізму” [10, с. 94 – 95].

Неоліберальна ідея „відповідальної держави” виходить з необхідності партнерства між урядами, бізнесом і працею на всіх рівнях господарського механізму, зміщення центру ваги із заборонних заходів на стимулювання, значних державних капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери (видатки на освіту, охорону здоров’я, підвищення кваліфікації персоналу). Зроблено спробу переосмислити характер взаємовідносин суспільства, державно-політичної системи.

Враховуючи формальний характер політичної свободи та її придушення ринковими і грошовими інтересами, проблема свободи набуває інтелектуального забарвлення. Вона переводиться у площину моралі і культури. Справедливість – це, насамперед, політична, або „формальна” справедливість, яка визначає принципи забезпечення свободи і права всіх громадян.

Соціал-демократія поділяє з лібералами підхід до держави як „допоміжної” сили в суспільному житті: уряд має „всього лише” вирішувати проблеми, які не можуть самостійно вирішити громадяни, місцеве самоврядування і приватний сектор економіки. Ліберальні реформатори і соціал-демократи дотримуються думки, що лише приватний бізнес і конкурентне середовище спроможні створити умови для швидкого економічного піднесення. Різниця між ліберальним та соціал-демократичним підходами полягає в оцінці ролі держави у перетвореннях.

Ліберальні ідеї в Україні були безпосередньо пов’язані з соціальними і розглядалися в національному контексті, зокрема М. Драгомановим.

Консерватизм спрямований на збереження, підтримку форм державного і суспільного життя, що історично склалися, насамперед морально-правових засад. Неоконсерватизм – це пошук балансу між деструктивністю необмеженої ринкової стихії та неефективністю тотальної державної регламентації. Для нього характерні антиегалітарні тенденції, антипротекціоністська і монетаристська економічна стратегія, вимоги збереження законності і порядку. В організації суспільного життя неоконсерватизм ґрунтується на необхідності універсального морального порядку внаслідок обмеженості сфери людського розуму. Протиставлення держави і громадянського суспільства вважається згубним.

Головні постулати української консервативної течії у ХХ сторіччі закладені В. Липинським, С. Томашівським, В. Кучабським. Причому, усі три основоположники запропонували різні форми державного правління: класократичну правову монархію на засадах гетьманату (В. Липинський), правову клерикальну монархію (С. Томашівський), військову монархію (В. Кучабський). В. Липинський запропонував концепцію національної ідеї, яка має об’єднати українське суспільство, – принцип „територіального патріотизму” [9].

Базовою ідеєю сучасного українського консерватизму є українська національна ідея, яка полягає у відродженні традиційних цінностей і морально-правових засад етнокультурного розвитку українства. Народна ідеологія має ґрунтуватися на традиційній релігійності, патріотизмі, моральності та народній єдності, а її головними постулатами мають стати конституційна демократія, верховенство моралі і закону, пріоритет прав українського суспільства та орієнтація на одвічні духовні цінності.

Характерними рисами фашизму як ідеології є: ієрархічність побудови суспільства і тотальний контроль з боку держави за політичною сферою, інтегративна свідомість і верховенство інтересів нації (чи, швидше, раси), створення „образу ворога”; пріоритет зовнішньої політики над внутрішньою. Неофашизм відзначається вимогами перегляду кордонів, обмеження імміграції, збереження „чистоти нації” у расовому розумінні, „наведення порядку” тощо.

Навколо українського націоналізму тривалий час існували політичні та публіцистичні домисли і спекуляції. Вихід у світ ґрунтовного дослідження Р. Шпорлюка „Комунізм і націоналізм” багато в чому зняв питання щодо науковості націоналізму як суспільно-політичної доктрини. На думку цього втора, батьками наукового націоналізму є Ф. Ліст, Ж.-Ж. Руссо, Й. Г. Гердер, Е. Берк.

Націоналізм в українській політичній термінології під кінець XIX століття – поняття однозначне з активною національною свідомістю та патріотизмом. Це винятково політичний рух під назвою інтегральний націоналізм, ідеологом і теоретиком якого став Д. Донцов. Український націоналізм треба розглядати як ідеологічний і політичний рух з чітко виробленою програмою мобілізації національних сил до боротьби за визволення, розбудову української держави та впорядкування людських стосунків у майбутній державі українського народу. Український націоналізм – це не тільки політико-програмовий рух, але й філософія національного життя, співвідношення окремих груп всередині нації й ролі та обов’язків одиниць у суспільстві. Що стосується ієрархії вартостей, то український націоналізм висуває на перше місце духовно-ідеологічні аспекти і з них вибудовує свою політичну програму[13, c. 559-560].

Сучасні українські націоналісти прагнуть відтворити стиль, емоційність, орфографію текстів своїх попередників. „З-поміж інших людських спільнот – класів, партій, конфесій – ми визнаємо найвищою цінністю духову, кровну і політичну спільноту вільних людей – націю”. Живий організм нації характеризує духовні, вольові та інтелектуальні чесноти її членів. Нація виступає як одухотворена істота, що пливе понад часом і минущими вартостями. Вона сприймає себе і сприймається іншими як самодостатня структура зі своєю вдачею – національним характером, державними потенціалами, історичними завданнями.

Інтеграціонізм є пострадянською посттоталітарною суспільно-політичною доктриною, яка не грунтується на жодній з існуючих у західному суспільстві політичних ідеологій. В її основу покладено систему поглядів, які базуються на гіперболізації соціально-економічних досягнень СРСР та внеску в них РРФСР. Інтеграціоністи змальовують радянську дійсність у позитивній тональності, негативно протиставляючи їй сучасну українську дійсність, абстрагуючися від того, що українська економічна криза бере початок від радянських економічних деформацій. В ієрархії цінностей інтеграціоністів чільне місце посідає відновлення союзу країн, що донедавна входили до складу СРСР.

Слід зазначити, такі течії, як „неолібералізм”, „неоконсерватизм” виникають в контексті так званої „загальної трансформації ідеологічного дискурсу”, за якою, під впливом соціально-історичних і політико-правових змін у житті людства, традиційні ідеологічні програми й цінності підлягають новій інтерпретації. Зокрема, Л. фон Мізес ще 1927 року писав, що сучасний йому лібералізм вже не є класичним, оскільки більше нагадує „політику торі чи соціалізм”, аніж традиційну ліберальну доктрину. Отже, специфіку ідеологічної структуризації сучасного українського суспільства не варто пояснювати її лише специфікою України як пострадянської держави, оскільки в сучасному світі процеси трансформації відбуваються в усіх суспільствах і державах; відповідно тансформуються й ідеології, які тривалий час вважалися „вічними істинами” у політичній науці [4, c. 68].

Досліджуючи діяльність партій, слід, перш за все, звернути увагу на існування чотирьох джерел суспільних конфліктів епохи модернізму (центрально-периферійний, державно-церковний, землеробсько-індустріальний, капіталістично-робітничий), адже саме ці конфліктні лінії визначають контури партійних систем. Враховуючи засадничі характеристики і функції партій різного типу, можна виокремити типи світоглядних, ідеологічних партій (ліберали, консерватори тощо), „класових” партій, партій інтересів (робітничі, селянські тощо) та кадрові партії (вибіркові чи елітні, конфесіональні, релігійні) і масові партії.

Традиційним і найбільш поширеним принципом класифікації партій є застосування ідеологічно-теоретичного критерію. За цією ознакою партії поділяються на ліберальні, консервативні, соціалістичні, комуністичні, клерикальні, націоналістичні. Ліві партії тяжіють до радикально-революційних методів діяльності, до соціалістичної і комуністичної ідеології. Праві – це консервативні, буржуазні політичні сили, що орієнтуються на стабільність і негативно ставляться до революції. Центр – це помірковані політичні сили, котрі прагнуть компромісів, співпраці, примирення політичних полюсів [17].

Виникнення багатопартійності в Україні змусило політологів вдатися до вивчення їх статутів, програм, інших документів та спробувати їх класифікувати. До серпня 1991 року це був лінійно-бінарний поділ „комуністи – антикомуністи; праві – ліві; комуністи – демократи; формали – неформали”. На початку становлення багатопартійності дослідники вивчали лише статутні та програмні документи.

Пізніше науковці почали не лише ґрунтовно опрацьовувати програмні і статутні матеріали, але й пропонувати поділ партій за тими чи іншими ознаками. Докладний аналіз, відповідно до різних систем класифікаційних ознак, дав А. Білоус [2]. Запропонований ним графічний принцип розміщення партій у різних системах координат є найбільш демонстративним. З часом виникла можливість вивчати діяльність партій не лише на загальнонаціональному, але й на регіональному рівнях.

Збільшення кількості партій та зростання їх ролі у політичному процесі змусило дослідників детально аналізувати не лише статутні документи, але й виступи активістів, практичну діяльність партій та їх парламентських фракцій, партійну пресу, обставини виникнення партій. Всередині партій виникла потреба теоретично висвітлювати її ідеологічні засади та порівнювати їх з іншими.

Підґрунтям майже всіх класифікацій партій у сучасній Україні є ідеологічний принцип. Це й не дивно, адже партії розвиваються згідно з загальносвітовими традиціями, базові ознаки їх ідеологічних засад аналогічні традиційним, а тому до них правомірно застосувати загальноприйняті назви, з однією умовою – до консервативної ідеології в Україні прийнято застосувати термін „націоналізм”. Тому ідеологічні засади діяльності партій можуть бути їх базовою характеристикою та основою для прогнозування їх діяльності.

Слід зазначити, що поділ на лівих і правих за ідеологічним принципом у тому вигляді, в якому він використовується при аналізі європейських політичних систем, в українських умовах є досить умовним. Так, у країнах західної демократії лівими вважаються партії, які у своїх програмах захищають інтереси малозабезпечених верств населення та орієнтуються на формування централізованої або контрольованої державою економіки. Зазвичай вони наполягають на скасуванні або обмеженні приватної власності, на значній концентрації податків у бюджеті та їх централізованому розподілі.

Центристські партії захищають інтереси середнього класу, тобто людей, які мають досить високу заробітну платню: вчителі, лікарі, науковці, працівники високої кваліфікації тощо. У своїх програмах ці партії обстоюють розвиток ринкової економіки в гармонійному поєднанні з вирішенням соціальних проблем, державним сприянням розвитку освіти, охорони здоров’я, фізичної культури і спорту, гарантованим пенсійним забезпеченням, підтримують помірне оподаткування.

Праві партії за рубежем захищають інтереси великого капіталу. Вони орієнтуються на жорстку ринкову економіку, виступають за згортання державного втручання в економіку, обмеження державного фінансування соціальних програм.

В Україні хоча суб’єкти виборчих перегонів як „ліві – праві” теж визначаються за вищевказаними ознаками, але в свідомості нашого виборця позиціонування за цим поділом проходить, в першу чергу, згідно не з економічним аспектом, а національно-демократичним і зовнішньополітичним. Тобто, українські праві виступають за рух України до західноєвропейської спільноти (ЄС, НАТО), підтримку української мови, народних звичаїв і традицій. Ліві прагнуть ширшого інтегрування України з державами пострадянського простору, передусім з Росією, вирізняються значно меншою спрямованістю на підтримку духовно-культурної спадщини українського народу – аж до надання російській мові статусу державної. Крім того, варто звернути увагу ще на такий парадокс: хоча в Україні, згідно з офіційною статистикою, фактично не існує середнього класу, із 125 партій, зареєстрованих міністерством юстиції напередодні виборів 2006 року, більша частина визначає себе захисницями інтересів середнього класу[5,c. 16-18].

Отже, для сучасного політичного спектра України характерна ідейно-політична невизначеність, яка посилюється частою невідповідністю назв і програмових положень партій та їх реальній тактиці і стратегії. Таку амбівалентність можна подолати посиленням позицій політичного центризму, таких, зокрема, його основоположних ідей, як народна демократія і консерватизм (український традиціоналізм), що дає змогу державі ідентифікуватися з перспективою віднайдення відповідей на виклики, ризики і небезпеки новітньої доби. Саме тому подальші розвідки у цьому напрямі є актуальними у теоретико-методологічному і практичному плані.

3. Характеристика проблеми багатопартійності в Україні

Аналіз стану вивчення проблем багатопартійності в Україні показує, що ця робота лише розпочалась, а тому згадані дослідження українських авторів не можуть розкривати всієї широти й багатомірності цього суспільного феномена. Методологічні засади вивчення політичних партій, як і сама наука про них, знаходяться лише на етапі свого оформлення. Пояснюється це насамперед “юним віком” самого об’єкта дослідження, вимагає ґрунтовного аналізу теоретико-методологічного доробку західної теорії політичних партій, який, однак, слід зважено застосовувати при характеристиці багатопартійності в Україні.

Як бачимо, в цілому українська теорія політичних партій проходить лише період свого становлення, тому в Україні сьогодні мають місце тільки фрагментарні дослідження багатопартійності. Розглянута нами проблема, безумовно, чекає свого комплексного дослідження.

Характерними рисами розвитку багатопартійності на сучасному етапі є:

1. Мультипартійність, тобто значна кількість політичних партій. Так, якщо до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, в грудні 1993 р. — 27, на початку 2001 р. політичний спектр республіки налічував 52 партії, а нині більше 100.

2. Нечисленність партійних лав. Станом на квітень 1993 р. загальна кількість членів усіх партій не перевищувала 200 тис. осіб, що становило майже 1% усіх виборців України. Останнім часом ця статистика суттєво змінилася. Зокрема, найпотужніша ліва сила — Комуністична партія — налічувала в 1998 р. у своїх лавах 140 тис. осіб, а найвпливовіша права — Народний Рух України — 55 тис. Однак більшість політичних партій, за оцінкою експертів Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, є фактично партіями-карликами. Так, із 28 центристських партій 18 налічують у своїх лавах від тисячі до кількох тисяч членів.

3. Невизначеність соціальної бази. Більшість партій у своїх програмних документах, намагаючись розширити сферу ідеологічного впливу, не вказали, виразниками інтересів яких груп вони є. їхні програми надзвичайно схожі й характеризуються загальнодекларативними гаслами та апелюванням до всього народу.

4. Створення значної частини партій не на основі консолідації навколо ідеї. Інтегративним стрижнем виступали, як правило, лідер чи група авторитетних людей.

5. Локальність партійного впливу, обмеженість партійної діяльності столицею, недостатня поширеність партійних структур у провінції.

6. Порівняно чітка географічна зорієнтованість партій. Націонал-демократи домінують у Західній Україні, партії лівої орієнтації — у Східній.

7. Поява на політичній арені незареєстрованої «партії влади» (колгоспно-радгоспна еліта, директорський корпус державних підприємств, апарат місцевих рад), що має серйозний вплив на перебіг подій у країні[5, c. 16-18].

На поч. ХІХ ст. багатопартійність була значною мірою формальною. Слабкість вітчизняних партій пояснюється недостатньою структурованістю українського суспільства; низьким рівнем політичної культури населення; штучністю створення багатьох партій; програмною непослідовністю та суперечливістю проголошених гасел, які часто не відповідають реальній політичній діяльності; амбіціями та протистоянням деяких політичних лідерів тощо.

Отже, процес формування багатопартійної системи в Україні триває, активізується пошук партіями свого політичного обличчя та місця в суспільстві. Партії поступово заповнили фактично весь політичний спектр від лівих до правих, який існує в більшості сучасних демократичних держав. Сформувалось ядро багатопартійної системи — майже 10 політичних партій мають досить струнку організаційно-ідеологічну структуру, розгалужену мережу місцевих організацій та осередків, певну соціальну базу та важелі впливу на частину електорату. Водночас чисельність політичних партій зростала значно швидшими темпами, ніж їхній вплив, авторитет, дієвість, роль у суспільстві. Все більшої актуальності набуває проблема консолідації політичних сил, укрупнення політичних партій, що дасть змогу їм перетворитися на реальний і впливовий елемент нової політичної системи в Україні.

Підсумовуючи політичні результати виборів 2006 та 2007 років, варто зазначити, що політичні партії за своїми ідеологічними орієнтаціями і політичними установками не налаштовані на радикальні зміни в системі організації влади, вони не демонструють політичну волю до перетворення структур місцевого самоврядування на дієві владні інститути відповідно до вимог Європейської хартії місцевого самоврядування.

Особлива роль політичних партій полягає в забезпеченні стабільності політичної системи, оскільки партії як інститути громадянського суспільства беруть участь у політичному процесі практично на всіх етапах — вони формулюють «вимоги» і здійснюють «підтримку», а також є провідниками «зворотного зв'язку». Це обумовлено тим, що політичні партії відображають загальногрупові інтереси і цілі різноманітних (соціальних, національних, конфесійних та ін.) верств населення, їх ідеали і цінності і тим самим реалізують право людини на політичну асоціацію з іншими громадянами.

Партії виступають ефективним механізмом агрегації та артикуляції інтересів громадян, що висувають свої групові вимоги до держави і одночасно отримують від неї звернення за підтримкою в рішенні тих або інших політичних проблем. Політична, соціальна та економічна активність мас (реальна чи потенційна) примушує політико-управлінську еліту зважати на вимоги суспільства та шукати громадської підтримки, що виступає як політичний кредит довіри та механізм рекрутування політичних еліт.

Лівий політичний курс передбачає ставку на колективізм, прогресизм, егалітаризм (правову рівність всіх громадян), сцієнтизм (провідну роль науки при виборі способу організації соціального життя), еволюціонізм, атеїзм, соціальний популізм й солідаризм та поглиблення демократизації.

Ліва економічна політика — це рух до соціалізму (контролю над розподілом), рівного розподілу результатів праці, обмеження приватної власності, державного регулювання економіки, соціального захисту трудящих та соціальної орієнтації (збільшення соціальних витрат за рахунок збільшення податків).

Правий політичний курс передбачає індивідуалізм, консерватизм, патріотизм, домінування національної ідеї, державність, правову відповідальність, історичність, збереження засад існуючого ладу, пріоритет прав людини.

Права економічна політика — це радикальний лібералізм, фрітрейдерство (зведення до мінімуму втручання держави в торгівлю і економіку), роздержавлення і послаблення податкового тиску, апологія вільного ринку з мінімізацією податків за рахунок звертання частини соціальних програм.

Є й інші підходи до класифікації українських партій. Зокрема, при визначенні політичного спектру української багатопартійності авторський колектив монографії «Регіоналізація: вибори як засоби удосконалення владних відносин в Україні: теорія і практика» розташовує їх за політичною орієнтацією відповідно до передвиборчих платформ.

Характерні риси партійних програм правих партії національно-радикального типу:

інтегральний націоналізм як ідейна основа партійних програм; самостійна зовнішня політика України, яка орієнтована на жорстке протистояння з СНД, Росією; жорстке державне регулювання економіки з метою забезпечення необхідних ринкових перетворень; активна державна підтримка розвитку української мови та національної культури.

Назвемо декілька з них: Всеукраїнське об’єднання «Свобода»; Соціал-національна партія України (СНПУ); Організація українських націоналістів (ОУН); Українська національна асамблея (УНА); Конгрес українських націоналістів (КУН); Українська консервативна партія (УКП); Парія «Пора»; Народна самооборона та інші.

Характерні риси партійних програм правого центру національно-демократичного типу:

поміркований націоналізм як ідейна основа партійних програм; опора на християнську філософію та мораль (орієнтація на УПЦ-КП); унітарна національна держава зі спільними регіонами; зовнішньополітична орієнтація на Захід (на євроатлантичні структури); ринкове перетворення української економіки; пріоритет розвитку української мови та української національної культури тощо. Це — Республіканська християнська партія (РХП); Українська селянська демократична партія (УСДП); Християнсько-демократична партія України (ХДРУ); Народний рух України (НРУ); Український народний рух (УНР); Українська народна партія «Собор»; партія «Реформи і порядок» (ПРП), Народний союз «Наша України» (НСНУ) та інші.

Характерні риси партійних програм правоконсервативного центру:

державність, політична стабільність, децентралізація влади та федералізація; зовнішньополітична орієнтація на європейську, але не євроатлантичну інтеграцію; ліберальне ринкове перетворення української економіки з інвестиційно-інноваційним кліматом; сталість податкової системи, мінімалізація соціальних витрат держави тощо.

Це — Ліберальна партія України (ЛПУ); Українська республіканська партія (УРП); Конституційно-демократична партія (КДП); Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ); Демократична партія України (ДемПУ); Партія промисловців і підприємців України (ПППУ); Партія Регіонів (ПР) та інші.

Характерні риси партійних програм партій політичного центру:

необхідність поєднання та координації політики вищих державних органів управління з політикою регіонів, місцевою громадською ініціативою; підвищення вимогливості суспільства до держави, до ефективності і виваженості її дій; докорінне реформування системи трудових відносин, їх адаптація до сучасних ринкових умов; зміцнення політичної стабільності і правопорядку; впровадження державної системи гнучких соціальних і фінансово-економічних нормативів; визнання багатоукладності сільського господарства, проведення земельної реформи та створення на законодавчому рівні умов для всебічного розвитку сільськогосподарського виробництва незалежно від організаційної структури та форм власності суб’єктів господарювання.

Це — Партія Зелених України (ПЗУ); Українська партія справедливості (УПС); Партія національно-економічного розвитку України (ПНеРУ); Народно-демократична партія України (НДП); Всеукраїнська партія жіночих ініціатив; Партія духовного, економічного і соціального прогресу; Народний блок Литвина, Партія мусульман України та інші.

Характерні риси партійних програм лівого центру соціал-демократичного типу:

значне розмаїття політичних цілей та вимог; ідейне розмаїття, в якому можна зустріти риси неолібералізму, неоконсерватизму, і соціал-демократії; безумовний пріоритет економіки над політикою; визнання важливості для сучасної України соціал-демократичних цінностей; баланс зовнішньополітичних інтересів України з перевагою курсу до європейської інтеграції (крім партії «Союз», ПСУ); президентсько-парламентська республіка з ефективним розподілом влад; підтримка прискореної ринкової трансформації економіки України, її наближення до західних стандартів; лібералізм у мовній політиці та у ставленні до розвитку національних культур.

Це — Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) Соціалістична партія України (СПУ), Аграрна партія України (АПУ); Всеукраїнська партія трудящих; Соціал-демократична партія України (СДПУ); Соціал-демократична партія України (об’єднана) (СДПУ(о)); Українська партія справедливості; Партія слов’янської єдності України (ПСЄУ); Партія соціального захисту; Партія пенсіонерів України та інші.

Характерні риси партійних програм лівих політичних партій:

оновлений марксизм і лівий соціал-демократизм як ідейна основа партійних програм; визнання пріоритету політики над економікою; зовнішньополітична орієнтація на СНД, Росію; відмова від сучасної політики ринкових реформ та «шокової терапії», визнання багатоукладності економіки з розвиненим суспільним сектором і сильним державним регулюванням економічних процесів; визнання рівноправності мов і національних культур усіх народів України з урахуванням особливої ролі російської мови як мови міжнаціонального спілкування, активна протидія націоналізму.

Це — Комуністична партія України (КПУ); Комуністична партія України (оновлена) (КПУ(о)); Комуністична партія робітників та селян (КПРС); Соціалістична партія України (СПУ); Селянська партія України (СелПУ); Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ) та інші.

Свій варіант генетичної типології українських партій пропонує В. Базів:

1) партії, які заявляють про свою спадковість з українськими партіями, що діяли на початку ХХ ст. (СДПУ(о), КУН, КПУ);

2) партії націоналістичної орієнтації, які ведуть ґенезу від ОУН(р), вони мають мізерний вплив на електорат, характеризуються деструктивною тактикою ведення політичної боротьби;

3) партії більшовицької і прокомуністичної орієнтації (КПУ, СПУ, СелПУ, ПСПУ, Марксистська партія тощо);

4) партії національно-демократичної орієнтації, які фактично походять від Народного Руху України як масової громадсько-політичної організації (НРУ, УРП, УНР, ДемПУ);

5) партії, які об’єднують молодих прагматиків навколо ідеї проведення соціально-економічних і політичних перетворень в країні (НДП, Партія «Реформи і порядок», «Нова генерація»);

6) партії, які створені для задоволення корпоративних потреб, для захисту інтересів певного клану (найяскравішим прикладом була діяльність політичної партії «Громада»);

7) партії, які об’єднують прихильників певного лідера, що прагне вийти на першорядні ролі в теперішній ситуації міжпартійної боротьби («Батьківщина», виборчий блок та парламентська фракція «Наша Україна»).

Сьогодні українські політичні партії мають певний суб’єктний статус у системі державної влади. Проте значна їх частина є не стільки інститутами, які представляють інтереси суспільства в органах влади, скільки формою легітимації окремих груп політичної, бюрократичної та бізнесової еліт, надання їм видимості публічного функціонування та легальним механізмом входження у парламент для ведення лобістської діяльності.

Отже, з часу здобуття державної незалежності партійна система України пройшла шлях від монопартійної до формування певної впорядкованої багатопартійності. Поступово зростала і кількість офіційно зареєстрованих в країні партій: з одного десятка на початку 1990-х років до 141 станом на 25 травня 2007 р[14, c. 113-116].


Висновки

Підвищена увага до політичних партій та їх роль в Україні на сучасному етапі обумовлена й перебігом конституційної реформи, зокрема реформи виборчої системи, яка з 2006 року набула суто пропорційного характеру. У нових умовах, коли як на центральному, так і на місцевому рівнях владу під час виборів формують виключно політичні партії, зміна функцій політичних партій має призвести до подальшої трансформації партійно-політичної системи нашої країни і таким чином стати головним напрямом реалізації політичних перетворень, спрямованих на подальшу демократизацію держави і суспільства, послідовне здійснення стратегічного курсу України на європейську та євроатлантичну інтеграцію.

Політичні партії як інститут формування політико-управлінських еліт мають взяти на себе відповідальність не стільки за поточне управління державою, скільки за її стратегічний розвиток. Це вимагає інших, демократичних моделей поведінки українських партійно-управлінських еліт.

Роль політичної ідеології у розвиткові сучасних політичних і партійних систем зумовлюється тим, що незалежно від її безпосереднього змістовного наповнення, засновується, з одного боку, на певному концептуальному баченні як суспільства, так і його політичної системи, а, з іншого боку, – на формулюванні системи настанов, спрямованих на практичну реалізацію цього концептуального бачення. Внаслідок цього політична ідеологія виступає активним фактором розвитку і перетворень політичної системи та діяльності політичних партій.

Характерною властивістю сучасних розвинених демократичних держав є поступове зближення теоретико-концептуальних, і до певної міри – програмно-політичних, структурних частин найбільш впливових політичних ідеологій. З цього погляду можна цілком виправдано твердити про поступове формування у демократичних суспільствах певної універсальної системи цінностей, яка виступає загальним критерієм оцінки та аналізу окремих політичних ідеологій. Центральним елементом зазначеної універсальної системи цінностей виступають ідеали демократичної, правової держави і суспільства.

Однією з вад діяльності багатьох політичних сил у сучасній Україні слід визнати недорозвиненість їх ідеологічної бази. Значним чином це дається взнаки у відсутності цілісного концептуального бачення загальнонаціональних політичних процесів, їх нездатності сформулювати реальні цілі політичного розвитку для всієї нації. Результатом цього є домінування тимчасових, ситуативних чинників, які, детермінуючи діяльність окремих політичних сил, відсувають на далекий другий план загальні політичні цінності.


Список використаної літератури

1. Смелзер Н. Социология. – М.: Институт практической психологии, 1994. – 426 с.

2. Фромм Э. Психоанализ и зтика. – М.: Республика, 1993. – 416 с.

3. Недюха М. П. Системний аналіз історичних типів європейської ідеології. – Ірпінь: Академія державної податкової служби України, 2001. - 195 с.

4. Куди йдемо?.. Матеріали наук.-практ. конф. „Ідеологія та ідейно-політичні засади державного будівництва в Україні”. - К., 1993 - С. 155 – 156.

5. Політологія: історія та методологія. (За ред. Ф. М. Кирилюка). К.: Здоров’я, 2000. - 632 с.

6. Пугачев В. П., Соловьев А. И. Введение в политологию. М.: Аспект Пресс, 2004. – 479 с.

7. Гаджиев К. С. Политическая философия. М.: Экономика, 1999. – 606 с.

8. Головатий М. Ф. Хто стане третім Президентом України? Про ідеологічні метаморфози наступних президентських виборів // Політичний менеджмент. - 2003. - №2.

9. Бебик В. М. Політологія для політика і громадянина. – К.: МАУП, 2003. – 424 с.

10. Вовк В. Розвиток лівоцентристського руху в Україні: аналіз та пропозиції // Лівоцентристська перспектива України. Збірник експертних матеріалів. – К.: Інститут громадянського суспільства, 1997. – С. 4 - 8.

11. Недюха М. П. Ліберально-демократична ідея як складова модернізаційного розвитку України // Культура і мистецтво у сучасному світі: Наукові записки КНУКіМ: Вип. 3 / Київський національний університет культури і мистецтв. – К., 2002. – 205 с.

12. Сікора І. Неоконсервативна ідеологія і практика реформ та проблеми її легітимації в Україні // Молода нація. – 1997. – № 6. – С. 71 – 95.

13. Липинський В. Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму — 471 с. // Повне зібрання творів, архів, студії. — К.; Філадельфія: Смолоскип, 2003. - Т. 6, кн. 1.

14. Волинський А. Ідеологічна структуризація суспільних політичних інтересів // Політичний менеджмент. - 2004. - №5.

15. Танчер В., Карась О., Кучеренко О. Політичні партії та рухи у світлі „ситуації постмодерну”. – К.: Фонд „Демократичні ініціативи”, 1997. – 44 с.

16. Білоус А. О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. – К.: АМУПП, 1997. – 200 с.

17. Політичні партії як суб'єкт формування політико-управлінської еліти в умовах політичної модернізації: Навчальний посібник. – К.: Парламентське вид-во, 2008. – 416 с.

18. Гагалюк Б. Політичні партії в умовах парламентаризму: Автореф. дис... канд. політ. наук : 23.00.02 / Львівський національний ун-т ім. І.Франка — Л., 2008. — 20 с.

загрузка...
Top