Ідеологічні виміри політики

Вступ.

1. Сутність, структура та функції політичної ідеології.

2. Ідеологічні течії у сучасному світі: лібералізм, консерватизм, соціал-демократизм, націоналізм.

3. Державотворення в Україні та національна ідея.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

З часів введення французьким ученим Де Трессі (1754-1836) терміну "ідеологія" в науковий обіг у політичній теорії склались різні погляди на це духовне явище. Наприклад, марксизм виходить з обумовленості ідеологічних доктрин матеріальними умовами життєдіяльності суспільних груп, в силу чого вони характеризуються як теоретичні уявлення, що захищають загальноколективні інтереси. Формування ідеології пов´язується тут з діяльністю спеціалізованого колективного суб´єкта. В залежності від місця, яке займає група в суспільних відносинах (якщо, наприклад, класу притаманні інтереси, які співпадають з провідними тенденціями суспільного прогресу), марксизм визнає можливість виконання ідеологією функцій наукового знання.

На відміну від канонічних позицій марксизму в західній політології не припиняються дискусії про джерела і статус ідеологічних течій. Так, для прибічників неоанархізму ідеологія виступає як породження масової свідомості. Ліберально-позитивістська традиція, гіперболізуючи ідеологію, інтерпретує її як надісторичне явище, що існуюче не залежить від соціальних і політичних умов; неомакіавеллісти (Г.Моска, Р.Міхельс, В.Парето) схильні навіть естетичні або релігійні форми свідомості трактувати як специфічні форми прояву політичної ідеології, які породжені потребами легітимізації влади. В той же час широко розповсюдженими є погляди, що характеризують ідеологію як "прислугу влади", яка не має у політиці серйозної ваги і значення.


1. Сутність, структура та функції політичної ідеології

Політична ідеологія є стрижнем політичної свідомості індивідуального, колективного соціального суб´єкта і вирішальною мірою визначає рівень його політичної культури.

Політична ідеологія — система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, естетичних і філософських уявлень, поглядів та ідей, які відображають ставлення людей до дійсності й одне до одного, способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів, інтересів певних соціальних груп та суб´єктів політики.

Вперше термін «ідеологія» (грец. idea — слово, вчення) вжите французьким філософом і економістом Дестютом де Трасі на початку XIX ст. («Елементи ідеології»).

Виникла ідеологія не відразу. За певних умов життя спільноти спершу стихійно з´явилася соціальна психологія, яка створила підґрунтя для вироблення, поширення і засвоєння ідеології даної спільноти. Безпосередньо її створюють представники класу, соціальної групи (або суб´єкти, які виражають їх інтереси) — теоретики, політичні діячі, лідери тощо. Вони теоретично доходять тих самих висновків, які соціальна група, клас утверджують практично. На основі систематизованих і обґрунтованих поглядів, пропущених через призму інтересів, ідеалів класу чи соціальної групи, формуються їхні самосвідомість і політичні відносини. А сукупність політичних інтересів, ідей та ідеалів, програм та політичних відносин певного класу (групи) з іншими соціальними спільнотами і становить предмет політичної ідеології. Політична ідеологія виконує низку функцій.

Захисна функція. Передбачає захист інтересів та ідеалів класу (групи). В ній теоретично осмислюються і формулюються становище та потреби цих спільнот, що сприяє втіленню їхніх інтересів у життя, виробленню відповідних їм типів мислення, поведінки і програм діяльності. Офіційною (державною) є ідеологія економічно і політичне пануючого класу, хоча в демократичних країнах нині такий статус ідеології поступово послаблюється. Це означає, що на сучасному етапі цивілізації все більше формуються загальнолюдські інтереси та цінності, пріоритетні щодо ідеології. Дедалі звужується сфера ідеологічної боротьби, вона все менше поширюється на міждержавні відносини, на політичну діяльність. Сучасне суспільство вимагає світоглядної терпимості, демократичних форм боротьби. Саме в такий спосіб відбувається процес деідеологізації свідомості, яка не є відмовою від ідеології взагалі (кожний має право сповідувати свої ідеї). Це — заперечення ідеологічних стереотипів, нетерпимості й монополізму, надання різним ідеологіям цивілізованого змісту і плюралізму.

Пізнавальна функція, її сутність — озброєння громадян знаннями про політичну дійсність, сприяння зростанню їхньої політичної культури. Однак політична ідеологія не завжди адекватно відображає реальність, часто виявляє упередженість. На відміну від «чистої» науки, яка шукає тільки істину за допомогою різних наукових методів пізнання, вона дбає ще й про захист інтересів та ідеалів класу, певного режиму тощо. До того ж їй бракує об´єктивних методів пізнання, її носії часто оперують ритуально-догматичними стереотипами, апробація яких у кращому разі здійснюється здоровим глуздом, а частіше — корпоративними інтересами суб´єктів. Тому не дивно, що політична ідеологія на догоду тим, кого захищає, нерідко висвітлює політичні явища і процеси упереджено, однобічно, а то й фальсифікує їх.

Соціально-регулююча функція. Політична ідеологія сприяє формуванню і координуванню відносин між соціальними спільнотами за певними принципами, впливає на реалізацію соціально-економічних, політичних та інших програм розвитку суспільства, на політичну активність і соціальний вибір громадян. Завдяки цьому вона стає засобом згуртування певної групи та її прихильників, чинником налагодження чи руйнування стосунків між об´єднаннями людей.


2. Ідеологічні течії у сучасному світі: лібералізм, консерватизм, соціал-демократизм, націоналізм

Оскільки політична ідеологія являє собою духовне утворення, спеціально призначене для цільової і ідейної орієнтації політичної поведінки, необхідно розрізняти такі рівні її функціонування: теоретико-концептуальний, на якому формулюються головні положення, що розкривають інтереси і ідеали того чи іншого класу, верстви, нації, держави; програмно-політичний, де соціально-філософські принципи й ідеали переводяться у програми, гасла й вимоги політичної еліти і являють собою ідейну основу для прийняття управлінських рішень та стимулювання політичної поведінки мас. Даний рівень функціонування ідеології безпосередньо пов´язаний з діяльністю партій, союзів, об´єднань, створених для трансляції політичних вимог прибічників даної ідеології. Враховуючи політичну вагу пов´язаних з ідеологією інститутів влади, і саму її трактують як "констатуючий елемент політики"; актуалізований, який характеризує ступінь засвоєння громадянами мети та принципів даної ідеології і характер їх втілення в тих чи інших формах політичної участі. Цей рівень може характеризувати досить широкий спектр варіантів інтеріоризації цієї ідеології: від легкої зміни ідеологічних позицій до сприйняття людьми своїх політичних нахилів як глибинних світоглядних орієнтирів. Ідеології, що мають велике світоглядне значення і здатні упорядкувати у свідомості людей хід історії, визначити принципи їх соціального мислення, є "тотальними" (К.Мангейм) або "парадигматичними" (Н.Пуланзас).

Суб´єкти й носії політичних відносин, що взаємодіють і керуються ідеологічними цінностями та метою, створюють так званий комунікативний простір політики. Безперервний обмін тими чи іншими підходами, оцінками й судженнями про одні й ті ж або різні політичні події політичними суб´єктами, дебати з політичного "порядку денного" та інші аспекти взаємодії держави і громадян сприяють народженню і розпаду ідеологій, новому синтезу ідейних течій, постійному ускладненню мотиваційної сфери політичної поведінки.

В сучасних умовах безумовний прогрес західних індустріальних суспільств, нова роль середніх класів, соціокультурний прогрес світового співтовариства радикальним чином вплинули на зміст комунікативного процесу та його характер. Так, падіння тоталітарних режимів у колишньому СРСР і ряді країн Східної Європи послужило могутнім поштовхом падіння авторитету й ролі "лівих ідеологій". Перш за все це торкнулось ідеології марксизму-ленінізму.

Виникнувши в середині XIX ст. і будучи обумовлене початковим, найбільш гострим етапом боротьби робітничого класу й буржуазії, це вчення особливу увагу приділяло революційним методам переходу від капіталізму до соціалізму, обґрунтуванню диктатури пролетаріату, розробці стратегії і тактики революційного робітничого руху. Не кажучи навіть про внутрішні протиріччя теоретичного методу Маркса, що значною мірою зумовили малореалістичне й досить поверхневе бачення історичного процесу, треба зазначити, що по суті протягом цієї ідейної еволюції даної доктрини її прибічникам - і особливо "марксистам-ленінцям" як найбільш одностороннім інтерпретаторам і догматичним послідовникам цих ідей - так і не вдалося вийти за межі філософії насильства, орієнтації на силові методи зміцнення соціалізму й комунізму. Як одна з найконфронтаційніших ідеологій, марксизм-ленінізм відгородив себе від інтелектуального й культурного спілкування з іншими системами політичних поглядів, прирік себе на неминуче духовне вмирання і витіснення з політичної арени. На відміну від марксизму, соціал-демократична ідеологія виходила й виходить з пріоритету поступовості історичної еволюції суспільства в напрямку ладу соціальної справедливості й рівності громадян незалежно від їх суспільного становища, збереження при цьому соціального та міждержавного миру. Уявлення про поступове реформування буржуазного суспільства, про необхідність відмови від класової боротьби нерозривно пов´язано у цій доктрині з розумінням першочергового значення народної влади в політичному й економічному житті, з посиленням соціального захисту трудящих і заохоченням робітничого самоуправління. Соціал-демократії притаманна також сильна акцентуація етичних стимулів політичного розвитку, заперечення соціальних переваг громадян при тлумаченні їх прав і свобод. Головну теоретичну платформу цієї ідеології складають категорії справедливості, свободи й солідарності.

Концепція "соціального партнерства", що проповідується соціал-демократами, яка замінила, а частково й удосконалила ідею класового протиріччя, показала себе в умовах стабільного розвитку західних країн як більш дієва, ніж марксизм, програма політичного руху. У той же час нездійсненність ідей, що висувались соціал-демократією (концепцій "демократичного соціалізму", "держави загального благоденства"), непереконливість політичних інтерпретацій сучасної ролі середніх верств, вирішення проблеми найманої праці і ряд інших теоретичних прорахунків, значною мірою породжених традиційним ставленням до розуміння і змісту суспільного прогресу, серйозно підірвали вплив даної ідеологічної течії. Серйозну роль у послабленні авторитету соціал-демократії зіграв і крах тоталітарних режимів наприкінці 80-х років, що розглядалося суспільною думкою як поразка рідної їй ідеології.

На фоні послаблення політичної ролі "лівих" ідеологій помітно посилили свій ідейний вплив ліберальна (неоліберальна) і консервативна (неоконсервативна) ідеології. Перш за все, це пов´язано з підтримкою цими доктринами тих цінностей і понять, які в сучасних умовах лежать в основі демократичної організації влади у суспільстві та взаємовідношень держави і громадянина.

Так, лібералізм ще на початкових етапах свого формування, успадкувавши ідейне багатство Д.Локка, А.Сміта, Т.Гоббса, які пов´язували свободу особистості з повагою до основних прав людини, а також з системою приватної власності, поклав у основу своєї концепції ідеали вільної конкуренції, ринку, підприємництва. Відповідно провідними політичними ідеалами лібералізму виступали правова рівність громадян, договірна природа держави, а потім і рівноправність суперництва в політиці. Хоча до середини XX ст. ліберали не вживали терміну "демократія" (оберігаючи таким чином головну для них цінність - приватну власність), то потім, віддаючи належне соціальним функціям держави, стали приділяти демократичним цінностям значно більше уваги. Найважливішою перевагою політичної системи проголошувалась справедливість, а уряду -орієнтація на моральні якості громадянина. В основу політичної програми неолібералів покладені ідеї консенсусу керівників і керованих, необхідності участі мас у політичному процесі, демократизації процедури прийняття політичних рішень. На відміну від попередніх орієнтацій на механічні принципи визначення демократичності (враховуючи більшість) провідного значення набули плюралістичні форми організації політичного життя. Причому Р.Даль, Ч.Линдблюм та інші неоплюралісти вважають, що чим слабше правління більшості, тим воно більше відповідає принципам лібералізму. Хоча, представники праволіберальних течій (Ф.Хайєк, Д.Ешер) вважають, що при плюралізмі здатні формуватись механізми експропріації більшістю багатої меншості, що може поставити під загрозу головні принципи лібералізму.

На ліберальній ідейній основі отримали розвиток численні теорії політичної участі, партисипаторної демократії, а також елітарні концепції, що підкріпило популярність лібералізму серед прибічників різних моделей політичного облаштування суспільства на основі приватної власності, акцентувало на забезпеченні стабільності капіталістичних відносин. Фундаментальна ідея консерватизму, сформульована ще Е.Берком у "Роздумах про французьку революцію" (1790), була у визнанні протиприродності свідомої перебудови суспільства. У руслі такого підходу цінності свободи, рівності та прогресу втрачали свою першопричину порівняно з ідеями традиціоналізму, наступності, ієрархічності, аристократизму. Політичними наслідками таких установок були погляди, що розуміли свободу як слухняність державі, стверджуючи непорушність інститутів влади капіталістичного суспільства, які захищали "природні" привілеї владу імущих. З часом на базі цих ідей навіть сформувалася особлива течія - лібералізм, яка засновувалась на цінностях крайнього індивідуалізму і запереченні політичного втручання у підприємницьку діяльність.

У другій половині XX ст. соціально-економічні й політичні зміни у світі примусили консерваторів перейти до більш складної аргументації у апологетиці західного способу життя і демократії. Неоконсервативна течія (Д.Белл, З.Бжезинський, Н.Подгорец) зробила натиск на вимогу зміни законності та правопорядку, протистояння будь-яким починанням, здатним підірвати стабільність політичної системи Заходу й зменшити владу великого капіталу. У руслі цих вимог звучали заклики посилити елітарний характер політичного керівництва, ввести механізми свідомого розподілу прав і владних повноважень громадян у відповідності з їх індивідуальними достоїнствами. Але навіть таке переформулювання демократичної ідеї консерватори намагались обґрунтувати нормами індивідуальної моралі й відповідальності. Так, виступаючи проти "держави соціального добробуту", теоретики неоконсерватизму вказували на його зв´язок з розвитком егоцентризму та утриманництва, послабленням традиційних інтеграторів суспільства (наприклад, внутрішньосімейних зв´язків), що у кінцевому результаті може призвести до перекладання людиною своєї індивідуальної відповідальності на державу й до знищення її громадянської відповідальності. Уміння пов´язати зрозумілі кожному й поширені в суспільстві цінності з завданнями політичної еволюції західного суспільства значною мірою обумовили авторитет консервативної (неоконсервативної) ідеології у суспільній думці.

Чутливість громадян до індивідуально-етичних, ціннісно-культурних аргументів і доказів дуже вплинула й на популярність християнсько-демократичної ідеології, що пов´язує політичний розвиток з діяльністю вільних і рівноправних громадян, що керуються у своїй поведінці нормами релігійної моралі. Взаємодіючи з ліберально-консервативними ідеологіями, ці погляди рішуче впливають на масові умонастрої в країнах Заходу. Під їх впливом у розвинутих індустріальних країнах формується новий політичний менталітет, який поєднує погляди й цінності, норми й судження людей про свободу, владу, засоби керівництва та управління, що раніше відносились до окремих ідеологічних доктрин. Радикалістські ж, конфронтаційні та догматичні ідеології користуються популярністю у досить обмеженого кола людей і знаходяться, по суті, на периферії політичного життя. Причому, в міру демократизації цих суспільств сам статус ідеології, як форми ціннісно-групової орієнтації у політиці, з часом поступається своїм місцем індивідуальним позиціям громадян.

В той самий час у перехідних суспільних системах, а також у країнах з високою соціально-класовою поляризацією населення, де висока питома вага і вплив маргінальних верств, суперечки ідеологій є провідною лінією в еволюції політичних режимів. Тут значне місце займають радикалістські ідеології (марксизм-ленінізм, неотроцкізм, різні напрямки фашистської ідеології, ідейні модифікації "нових лівих" і реакційних, фундаменталістських вчень тощо), які пропонують "хірургічні" методи для вирішення суспільних і політичних протиріч.

Отже, лібералізм — політична та ідеологічна течія, що об´єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.

Поняття це потрапило до політичного словника в 30—40-х роках XIX ст. Але його ідейно-теоретичне коріння і перші спроби практичного втілення (в Англії, США) сягають XVII—XVIII ст. Ідейно-моральне ядро класичного лібералізму сформували такі положення: абсолютна цінність людської особистості та рівність усіх людей; автономія індивідуальної свободи; раціоналізація й доброчинність діяльності людини; визнання невідчужуваності прав людини на життя, свободу, власність; існування держави на основі загального консенсусу з метою збереження й захисту природних прав людини; договірний характер відносин між державою та індивідом; обмеження обсягу і сфер діяльності держави; захищеність від державного втручання в особисте життя людини і свобода її дій (у межах закону) в усіх сферах суспільного життя; утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком та анархією.

В останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералізму — неолібералізм, або «соціальний» лібералізм (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж. Джеліотті, Дж. Дьюї та ін.).

Неолібералізм (грец. neos — новий і лат. liberalis — вільний) — сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя; «етатистський» різновид лібералізму зі збереженням принципу демократії, вільної конкуренції, приватного підприємництва.

Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної течії відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об´єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначеність і нерідко погіршення соціального статусу. Консервативною вважають також загальноприйняту в суспільстві сукупність цінностей, форм адаптації до традиційних соціальних норм та інститутів.

Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.

Свою здатність до цього він продемонстрував на поворотних етапах історії. Так, за вільнопідприємницького капіталізму консерватизм обстоював ідеї вільної конкуренції, вільного ринку, а після великої економічної кризи і особливо після Другої світової війни — кейнсіанські ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ, «держави добробуту». Прихід 1980 р. до влади у США Р. Рейгана та його друга перемога (1984), перемога консервативної партії на чолі з М. Тетчер в Англії тричі поспіль, підсумки парламентських і місцевих виборів у ФРН, Італії, Франції засвідчили, що ідеї консерватизму поділяють широкі верстви населення.

Помітне місце в конструкціях сучасних консерваторів посідають проблеми свободи, рівності, влади, держави, демократії. Більшість консерваторів вважає себе захисниками прав людини і головних принципів демократії. Не заперечуючи плюралістичну демократію, вони висловлюються за критичний підхід до неї, визнаючи взаємозв´язок між капіталізмом і демократією.

Значна частина консерваторів ставить на перше місце суспільство, яке, на їхню думку, значно ширше від уряду, історично, етично й логічно вище за конкретного індивіда. У другій половині XX ст. традиційний консерватизм вступив у суперечність із тенденціями суспільного розвитку, що зумовило його трансформацію в неоконсерватизм. Неоконсерватизм — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс багатьох провідних країн світу наприкінці XX ст. («рейганом/ка», «тетчеризм»).

Неоконсерватори наголошують, що суспільство — складна органічна цілісність, а його частини настільки взаємопов´язані, що зміна однієї з них підриває стабільність усього суспільства. У суспільно-політичній сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба спиратися передусім на досвід. Суспільство вдосконалюється поступово за внутрішніми законами, закоріне-ними в минулому. Вирішальне значення, на думку сучасних консерваторів, мають звичаї, вподобання, традиції народу. Головним критерієм суспільного розвитку представники цього ідеологічного напряму вважають зміну звичок, традицій і характеру людей.

Ідеї соціальної справедливості відомі з найдавніших часів. Однак як соціалістичне вчення вони оформилися лише в XIX ст. Узагальнений суспільно-політичний ідеал охоплює теоретичне обґрунтування рівності, свободи особистості, справедливості та інших загальнолюдських цінностей. Догматизований марксистський соціалізм нехтує або й зовсім заперечує економічну свободу індивідів, конкуренцію та неоднакову винагороду за працю як запоруку зростання матеріального добробуту людини й суспільства. Як альтернативу він пропонує нетрудовий перерозподіл доходів, політичне регулювання економічних і соціальних процесів, свідоме встановлення державою норм і принципів соціальної рівності (нерівності) та справедливості. Пріоритет у соціалістичній доктрині надається державі, а не індивідові, свідомому регулюванню (плануванню), а не еволюційним соціальним процесам, політиці, а не економіці.

Соціал-демократи не вважають соціалізм сформованою кінцевою метою, її не можна досягти одним стрибком, вона неперервна, протягом розвитку людської цивілізації наповнюється новим змістом. Демократичний соціалізм не претендує на роль вчення про кінцеві цілі робітничого руху, він є своєрідною дискусією, діалогом, пошуком цілей і засобів цього руху.

Орієнтири соціал-демократії з плином часу доповнювалися новими концепціями: якості життя, самоврядного соціалізму, економічної демократії.

Концепція якості життя. Вона є складовою не лише демократичного соціалізму, а й лібералізму. Суть її полягає в спробі встановити тісний зв´язок між традиційними матеріальними інтересами і новими потребами трудящих (економічний захист, поліпшення умов праці, розвиток системи соціального забезпечення, громадського транспорту, охорони здоров´я, професійної підготовки, комунальної служби). Якість життя трудящих, на думку соціал-демократів, найвища в соціальній державі.

Концепція самоврядного соціалізму, її у 70—80-х роках XX ст. сформулювали соціал-демократичні партії Франції, Італії, Бельгії у своїх програмних документах. Вона передбачає залучення всіх громадян суспільства до процесу опрацювання й ухвалення рішень, керівництва різними сферами життєдіяльності суспільства. Це активізує громадян, професійні спілки, громадські організації, місцеве самоврядування. Самоврядний соціалізм передбачає політичну демократію: багатопартійність, свободу діяльності опозиції, можливість перебування при владі кількох партій. Соціал-демократи не визнають ніяких форм диктатури, яка несумісна з політичною демократією, складовими якої є права людини, свобода друку, свобода й самостійність профспілкового руху, існування правової держави.

Концепція економічної (промислової) демократії. Розроблена у повоєнний період соціал-демократичними партіями Скандинавії та Німеччини. На мікрорівні вона реалізується через участь трудящих в управлінні підприємствами, на макрорівні — в управлінні суспільною економікою. А це передбачає наявність органів соціального партнерства (ФРН, Австрія) чи економічного самоврядування (Франція).

Основним методом соціал-демократичної політики вважають реформу як певне коригування соціально-економічної сфери з метою забезпечення чіткого та ефективного функціонування суспільства. Такі реформи неминуче приведуть до демократичного соціалізму. Реформування має спиратися на ідеологію та політику соціального партнерства.

Прагматична частина сучасної соціал-демократії визнає ефективними значні «ін´єкції» в економіку з боку приватного сектора, необхідність посилення механізмів ринкової економіки, знизивши прямі податки, що засвідчує її налаштованність на конструктивну, творчу діяльність.

Світова соціал-демократія — організована політична сила. Координатором діяльності соціал-демократів виступає Соціалістичний Інтернаціонал — об´єднання політичних організацій і партій, мета діяльності яких — демократичний соціалізм, новий світовий економічний порядок на основі рівноправності й партнерства між усіма країнами, що охоплює охорону навколишнього середовища, уникнення ядерної війни тощо.

У фашистській ідеології цінності демократії, лібералізму нічого не варті, бо вони, на думку її адептів, розбурхують «давні інстинкти» людини. Через політичну конкуренцію, боротьбу за владу демократія «гальмує єдність нації». Ідеал суспільного ладу для фашизму — тоталітарна держава, позбавлена «хиб ліберальної демократії», здатна до всеохопного контролю за особою й суспільством в ім´я єдності та процвітання «великої раси», а також вести війну. Війна робить націю сильною і загартованою, запобігає її «гниттю». Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не зможе завоювати собі життєвий простір, має загинути, — заявляв Гітлер. Бо «хто хоче жити, той бореться, а хто не хоче в цьому світі безкінечно змагатися, не заслуговує права на життя».

Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію на засадах національної винятковості, месіанської ролі свого народу. Політична доктрина фашизму заперечувала поняття «клас» і «класова боротьба», для нього головні поняття — «раса», «нація», оскільки класи роз´єднують вищу і вічну спільність людей — націю. Фашистська держава не визнавала жодних прав робітників, службовців, вважала, що профспілки збурюють «стадні інстинкти» працюючих. Тому в країнах, де функціонували фашистські режими, професійні спілки заборонялись.

Ліквідуючи парламентську форму правління, фашизм, як свідчить історія, не здатний утворити стабільну структуру. Безславно впали фашистські режими в Італії, Німеччині, Іспанії, інших європейських країнах. Ганебно закінчилися повоєнні спроби «чорних полковників» у Греції та «горил» у Латинській Америці. Але як ідеологія він не зник, а, пристосувавшись до нових історичних умов, трансформувався в різноманітні модифікації неофашизму. Неофашизм — різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.


3. Державотворення в Україні та національна ідея

Політична ідеологія є певною сукупністю взаємопов’язаних ідей, цінностей, символів, призначених об’єднувати людей заради спільних політичних дій. Уточніть, що політичні ідеології поділяються на загальні, або всеохоплюючі чи тотальні, і на часткові, або ж партійні. До перших належать саме ті, які поділяються всією нацією, країною, державою і кожним її громадянином. До других належать ті, які віддзеркалюють особливості свідомості різних груп людей.

У ході власного розвитку Україну одночасно супроводжували як процеси поглиблення відносної національної єдності, так і процеси продукування певних відмінних рис психіки, культурних особливостей, способу життя українців. Проте можна говорити про комплекс психологічних характеристик, які притаманні сукупному образу представника українського етносу, і аналізувати його складові з огляду на формування засад української державності.

Незважаючи на значну історичну заглибленість основних факторів, які формували ментальні особливості українців у минулому, можна побачити характерні їх прояви і в сучасних реаліях нашого життя. Дійсно така характерна риса як індивідуалізм не могла не вплинути на бажання українців продовжити власну державницьку традицію і в нові часи. Але прагнення самостійництва на початку минулого століття наштовхувалося на безлад перших спроб утілення української державності. Перевага емоційної складової в характері українців не давала можливості збагнути першочергові кроки до омріяної мети. Самозакоханість частини національно-демократичного політикуму щодо здобутої державності навіть досі стоїть на заваді прагматичному реалізму. Водночас усвідомлення відсутності того потрібного вольового, раціонального елементу в національному характері підживлювало страх залишитись наодинці з оточуючим світом і спонукало шукати підтримки ззовні чи то в східному, чи західному напрямку.

Іншими словами, сучасна українська державність виникла як результат компромісу між внутрішнім бажанням самоствердитись у світі та прагненням позбавитись від зайвої залежності, зовнішньої опіки, у відсутності визначеної раціональної складової державотворення, тримається на індивідуалізмі й самоврядності її одиниць, на усвідомленні переваги вибору над домінуванням права сильнішого.

Проте значною проблемою для Україні сьогодні є не тільки співіснування різних типів політичної культури, які несуть за собою різні світогляди, ментальні риси, але й домінування в сучасному управлінському середовищі світоглядної традиції, неприйнятної для українського державотворення. Така система поглядів сама по собі нічого не змінює, але критичне збільшення чисельної ваги або статусу її носіїв вносить дисбаланс в організацію життя будь-якої спільноти. Саме її прояви в різних сферах людського життя створюють кризу там, де ця світоглядна концепція «пускає корені». Носієм такої ідеології (або її ментальної складової) є частина управлінської та бізнесової еліти, яка в Україні переповнена іноетнічним компонентом.


Висновки

Виконуючи свої політичні функції, ідеологія намагається згуртувати, інтегрувати суспільство або на базі інтересів якої-небудь соціальної чи національної групи (наприклад, середнього класу, громадян корінної національності тощо), або на ґрунті свідомо сформульованої мети, що не опирається на певні соціально-економічні страти чи групи населення (наприклад, ідеологія анархізму, нацизму). Здатність реально інтегрувати населення суспільства буде безпосередньо залежати від того, наскільки ідеї і положення ідеології відповідають буденним поглядам і уявленням людей про кращий стиль життя.

Крім раціональних, теоретично обґрунтованих положень, будь-яка ідеологія передбачає деякий відрив від дійсності, проголошує мету й ідеали, які населенню пропонуються сприймати на віру. Меншою мірою таким нальотом колективних вірувань володіють офіційні ідеології. Направляючи реальний курс державної політики, вони лише прикрашають дійсність та ініціюють апологетичні настрої. Більша схильність до утопічних припущень притаманна ідеології опозиційних сил, що, як правило, очікують від влади значно більше, ніж вона може дати, і намагаються за допомогою красивого ідеалу привернути до себе якнайбільше прибічників. Розглядаючи ідеологію як форму мотивації політичної поведінки групових суб´єктів, треба відзначити, що у демократичних системах вона використовується переважно лише на етапах, пов’язаних з концептуалізацією групових інтересів і їх введенням у політичне життя. Намагання ж абсолютизувати її роль, тобто підкорити їй моральні, правові, культурні та інші духовні регулятори політичних відносин на постійній основі, по суті породжує так зване "ідеократичне" (тоталітарне) суспільство, що намагається насильницьки створити ідеали пануючої ідеології у свідомості громадян і в практичному житті.


Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (ред.), Микола Іванович Горлач (ред.). — 3. вид., виправ. та доп. — К.; Х. : Єдінорог, 2001. — 640с.

2. Антоненко В. Г., Бабкін В. Д., Бабкіна Ольга Володимирівна, Бебик В. М., Головатий М. Ф. Політологія: Підручник / Ольга Володимирівна Бабкіна (ред.), Володимир Павлович Горбатенко (ред.). — 3. вид., перероб., доп. — К. : ВЦ "Академія", 2006. — 568с.

3. Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П., Дмитренко С. П., Дорофей В. Т. Політологія: Посібник для студ. вузів / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Видавничий центр "Академія", 2004. — 366с.

4. Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 2008. — 472с.

5. Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К. : Знання, 2008. — 384с.

6. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.

7. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с.

8. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

загрузка...
Top