Етапи організації влади в Україні,і вибір ідеології та політична програма державного будівництва

Вступ

1. Ідеологія державного будівництва в Україні

2. Етапи ідеології державного будівництва в Україні. Правова основа державного будівництва

3. Структура моделі народної держави і державного управління

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Ефективне державне управління – це основа побудови нової ідеології держави.

Ідеологія – це соціально значима, теоретично оформлена система ідей, в якій відбиваються інтереси певних верств населення. Вона служить закріпленню змін суспільних відносин. Ідеологія – це об'єднуючий систематизований спосіб соціально-групового мислення.

Політична ідеологія – система ідей, уявлень, понять, яка виражена в різних формах суспільної свідомості (у філософії, політичних поглядах, праві, моралі, мистецтві, релігії). Ідеологія є відображенням суспільного буття у свідомості людей яка, у свою чергу, активно впливає на розвиток суспільства, сприяючи (прогресивна ідеологія) чи перешкоджаючи (реакційна ідеологія) йому.

У політичних ідеологіях відбувається тісне переплетіння достовірного знання про суспільство з соціальними інтересами. Сучасне суспільство відрізняється складною диференціацією і стратифікацією. І поки люди поділяються на соціальні верстви з різними інтересами, виникають і стійкі уявлення щодо життя, цінностей, соціальних ідеалів, шляхів їхнього досягнення. На цій підставі й виникає немов би розумова "призма", через яку соціальні верстви дивляться на світ.

В ідеологіях фіксуються ті суспільно значимі ситуації, які виникають у житті та вимагають свідомого вибору. У процесі вироблення активного рішення та його послідовного втілення, оформляються і соціальні ідеали як стратегічні прагнення тієї чи іншої верстви соціуму. Однак ідеологія – це не просто теоретично оформлене розуміння соціальною верствою свого буття і тенденцій його розвитку. Система цінностей, яка закріплюється в ідеології, створює орієнтири для соціальної дії. Ці орієнтири мобілізують людей, керують їхньою суспільною активністю та визначають її.


1. Ідеологія державного будівництва в Україні

Практика державного будівництва демонструє беззаперечний вплив на долю демократій у багатьох країнах економічних, соціальних, історичних і культурних чинників. Вони діють більш-менш незалежно від існуючих політичних інститутів. Культуру важко, а й, напевне, взагалі неможливо змінити. Історична спадщина ніколи не зникає зовсім, а соціально-економічні перетворення не можуть відбутися за наказом і відразу. Державотворці змушені шукати ті політичні інститути, що найкраще відповідатимуть соціально-політичним умовам тієї або іншої країни. Президентське, парламентське чи напівпрезидентське правління; централізм чи федералізм; система проведення виборів – у будь-якому випадку ці питання одного ряду: який комплекс законів і інститутів у змозі спрямувати суперечливі інтереси певного суспільства у мирне і демократичне русло?

Сучасний світ нерідко розглядається як світ найрізноманітніших організацій, які являють собою «сукупність людей, груп, об’єднаних для досягнення якоїсь мети, вирішення якогось завдання на основі принципів поділу праці, розподілу обов’язків та ієрархічної структури». Організації створюються для задоволення різноманітних потреб людей і тому мають різне призначення, розміри, будову та інші характеристики. Органи публічної влади належать до формальних, політичних, бюджетних, некомерційних, державних чи муніципальних юридичних осіб.

З точки зору сучасної теорії державного будівництва, органи публічної влади являють собою цілісну систему інституцій, призначених здійснювати управління суспільно значущими справами від імені й за дорученням суверена, – народу, – або відповідної територіальної громади. Як різновид соціальних систем, органи публічної влади складаються з людей і регулюють відносини між людьми, їм притаманні такі ознаки, як множинність елементів, єдність головної мети для всіх елементів, наявність зв’язків між ними, цілісність елементів, структурованість, ієрархічність, відносна самостійність. Усі органи публічної влади є штучними системами, тобто цілеспрямовано створюваними для реалізації заданих програм і цілей. Більшість з них мають значний ступінь відкритості, тобто характеризуються розгалуженістю зв’язків з іншими складовими суспільства і, відповідно, значною залежністю від них. Водночас деякі органи публічної влади (особливо виконавчі) досі залишаються відносно закритими системами, що характеризуються переважно внутрішніми зв’язками і задовольняють у першу чергу потреби свого бюрократичного персоналу[6, c. 18-19].

Нинішня українська ситуація показує, що правлячі кола зробили свій вибір щодо подальшого розвитку суспільної системи – побудови політичної демократії. Правлячі кола складають ті, кого прийнято називати олігархами, тобто власники засобів виробництва. Маючи на своїй стороні не тільки величезні матеріальні ресурси, а ще й можливість обходитись без законодавчої влади за рахунок перерозподілу владних повноважень на користь президента та його адміністрації, вони вже не в стані утриматись від спокуси замінити законотворчість парламенту указотворчістю. Саме таким чином вони можуть і будуть впливати не тільки на процеси економічного розвитку але й на весь суспільний розвиток України. Відтак, їхній вибір – це політична демократія, де закони будуть писатися ними, для них і лише на їхню користь. Вони і будуть уособленням закону. Така демократія є обмеженою, тобто лише умовною і її встановлення означатиме, що рано чи пізно, підкоряючись волі економічно привілейованих груп, суспільна система неминуче відмовиться від правої держави і демократії, навіть в тих незначних формах та проявах, які ми можемо спостерігати сьогодні. Це прямий шлях до диктатури цілого класу. А якщо мати перед очима відомий факт, що майже всі представники цього класу (олігархів) це вчорашні пропагандисти диктатури пролетаріату, яка поставила собі на меті та залишила за собою право знищувати інший клас, то легко можна собі уявити що може чекати Україну в разі їхньої перемоги.

Відтак українська держава, на відміну від декларації в її Конституції, не є демократичною та правою державою, а з встановленням та зміцненням політичної демократії, ще й втратить шанс на зведення соціального підмурівка суспільства. А саме наявність чи зведення соціального фундаменту демократичного суспільства – є тим надійним містком українського народу в велику родину цивілізованого людства, побудова якого може стати метою та формою політики, яка зможе об’єднати здорові політичні сили всього українського суспільства[8, c. 486-487].

Поняття правової держави містить ідеал правової норми як відображення належного майбутнього правового регулювання. Вона фіксує немов би дальній план належного. У свою чергу найближче належне виявляється в третій стороні ідеалу: тут виробляються уявлення про те, як жити і поводитися людям у конкретних життєвих ситуаціях, щоб не порушувати існуючих норм права. Дійсне розглядається крізь призму обов'язкового, належного відображення юридичних законів. Виділене в трьох зазначених аспектах дає цілісний правовий ідеал. І якщо це стверджується, то лише тому, що насправді правову державу поки ще ніким і ніде не побудовано (хоча і проголошено), а виходить: вона для нас є ідеальною. На реальному шляху до реалізації цього ідеалу існує багато перешкод як матеріального, так і духовного характеру, котрі ще слід подолати.

Насамперед, у теоретичному аспекті необхідно, на мій погляд, ще розробляти наукове розуміння правової держави і громадянського суспільства (сьогодні фактично ці дві категорії, зазвичай, вживаються разом). Такі поняття як «суспільство» і «держава» пройшли тривалий період еволюції сутнісного тлумачення. І якщо нині йти від все ще «звичного» для нас ленінського визначення держави, у якому вона виступає «машиною для підтримання панування одного класу над іншим» або «дрюком», то з практичної точки зору до істинного розуміння соціально-правової держави зовсім не наблизимося. У будь-якому разі зрозуміло, що звести сьогодні розуміння держави тільки до її класової природи неправомірно. Перехід до держави зазначеного типу можливий лише за умови здійснення системної стратегії реформ, яка пов'язує в цілісний комплекс рух до соціального ринкового господарства, громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямованим формуванням інститутів соціальної держави4.

З іншого боку, труднощі формування правової держави в тому, що цей ідеал належить до традиції західноєвропейського лібералізму і механічно не може бути перенесений у нашу маргінальну політичну і правову культуру. Справа в тому, що в історичній перспективі зміст, вкладений у розуміння соціально-правової держави, змінився настільки, що може йтися, навіть, про протилежність у його трактуваннях. І, як виявилося сьогодні, правову державу ми сприймали і сприймаємо абстрактно, у всякому разі, кожний розуміє її по-своєму. Розрив між бажаним ідеалом і суспільно-політичною реальністю одержав у політико-правовій літературі назву «уявного конституціоналізму». Це і знайшло відображення у ст. 1 Конституції України.

Ще одна складова і конституційного положення, і політичного ідеалу — це «соціальна держава», що також потребує особливої уваги дослідників. «Поряд з недостатнім рівнем дослідження даної проблеми,— зазначає В.Горбатенко,— до усвідомлення сутнісних характеристик соціальної держави спонукає потреба реанімації ліберально-демократичної реформи в Україні через наповнення її соціальним змістом»[4, c. 284-286].

Аналізуючи запровадження в Україні принципу поділу влади, зробимо такі висновки:

  • поділ влади здійснюється лише за формальною ознакою, а реально – відбувається перерозподіл владних повноважень між гілками влади;
  • Президент унаслідок наділених владних повноважень виконує багато функцій (повноважень), притаманних виконавчій гілці влади (зокрема, п. 1, 3, 17 частини першої статті 106 Конституції України);
  • неврегульованість на рівні закону питань, пов’язаних із організацією, повноваженнями й порядком діяльності уряду, спричиняє ситуацію зовнішньої регуляції та саморегуляції його діяльності.

Вирішити зазначені проблеми та досягти стабільної роботи таких політичних інститутів, як парламент, Президент та уряд, можна лише за умови їх спільної зацікавленості в побудові справді демократичної, правової держави. Необхідно прийняти закони “Про Президента України”, “Про Кабінет Міністрів” та “Про центральний орган виконавчої влади”, в яких будуть визначені механізми взаємодії між Президентом, органами влади, громадянами, політичними партіями, громадськими організаціями та органами місцевого самоврядування, що зумовлює перспективи подальших досліджень.


2. Етапи ідеології державного будівництва в Україні. Правова основа державного будівництва

З точки зору сучасної теорії державного будівництва, органи публічної влади являють собою цілісну систему інституцій, призначених здійснювати управління суспільно значущими справами від імені й за дорученням суверена, – народу, – або відповідної територіальної громади. Як різновид соціальних систем, органи публічної влади складаються з людей і регулюють відносини між людьми, їм притаманні такі ознаки, як множинність елементів, єдність головної мети для всіх елементів, наявність зв’язків між ними, цілісність елементів, структурованість, ієрархічність, відносна самостійність. Усі органи публічної влади є штучними системами, тобто цілеспрямовано створюваними для реалізації заданих програм і цілей. Більшість з них мають значний ступінь відкритості, тобто характеризуються розгалуженістю зв’язків з іншими складовими суспільства і, відповідно, значною залежністю від них. Водночас деякі органи публічної влади (особливо виконавчі) досі залишаються відносно закритими системами, що характеризуються переважно внутрішніми зв’язками і задовольняють у першу чергу потреби свого бюрократичного персоналу.

Українська державність має тисячолітню історію, але наука державного будівництва власне тільки починає формуватись. Причому цей процес проходить у досить складних соціально-політичних та економічних умовах. Перед наукою державного будівництва стоять складні завдання, що пов’язані з формуванням нової, більш демократичної системи публічної влади, визнанням місцевого самоврядування, переходом від радянської системи до організації державних органів за принципом розподілу влад, становленням нових владних інституцій. Головне завдання за цих умов полягає у науковому обґрунтуванні оптимальних моделей організації публічної влади, підвищенні ефективності діяльності її органів, перебудові їх роботи на істинно демократичних принципах. Становлення України як суверенної правової держави потребує вивчення широкого кола державно-правових проблем з урахуванням вітчизняного державотворення і зарубіжного досвіду регулювання організаційно-правових відносин.

Демократичний потенціал системи публічної влади будь-якої країни значною мірою обумовлюється рівнем правового регулювання організації роботи владних органів. Тоталітарна спрямованість влади, етатичний характер держави, що виявлявся, насамперед, в пріоритеті держави над людиною, догматизований підхід до розробки державно-правових проблем не сприяли розробці багатьох актуальних проблем державного будівницва. Свого часу наука радянського будівництва розглядалася багатьма фахівцями як другорядна. Таке ставлення до питань державного будівництва значною мірою не подолано й сьогодні.

На жаль, нині фактично відсутні самостійні дисертаційні дослідження основних елементів державного будівництва. Саме цим значною мірою обумовлена багатоманітність поглядів по кожному з більш-менш суттєвих питань організації роботи органів публічної влади, «омонімізація» та «синонімізація» наукової термінології.

На сучасному етапі йде зближення теорії та політико-правової практики. Аналізуючи функціонування відповідних органів публічної влади, наука державного будівництва виявляє позитивні й негативні сторони їх діяльності, робить висновки та пропозиції, які, хоча й не завжди, але ж враховуються владними структурами. На основі аналізу публічно-правової практики наука державного будівництва нині виявляє «білі плями» у правовому регулюванні, дає пропозиції щодо необхідності врегулювання відповідних суспільних відносин, пропонує найбільш ефективні засоби впливу на державно-правову практику. Предметом вивчення є діяльність Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів України, органів місцевого самоврядування, інших владних і самоврядних структур.

Значні зміни у суспільних відносинах і державі, які відбуваються у зв’язку із запровадженням у життя Конституції України, породжують необхідність перетворень інститутів держави, системи державного управління, вдосконалення методів правового регулювання суспільних відносин, тобто необхідність державно-правової реформи. Ця реформа повинна здійснюватися комплексно, охоплюючи одночано всі основні функції держави, а також систему місцевого самоврядування в Україні. Виходячи з цього, здійснення даної реформи передбачає одночасні перетворення публічно-правових інститутів за наступними основними напрямами: парламентська реформа; адміністративна реформа; судово-правова реформа; реформа місцевого самоврядування (муніципальна реформа)[1]. Відповідно до основних напрямів державно-правової реформи здійснюються й наукові дослідження фахівців з державного будівництва та місцевого самоврядування.

Складність суспільних проблем, що підлягають вирішенню, і розвиток апарату публічної влади породжують необхідність належної організації управління, узгодження діяльності всіх складових цього апарату, тобто обумовлюють необхідність організаційних відносин. Саме організаційні відносини складають серцевину предмету науки державного будівництва та місцевого самоврядування. До таких відносин у сфері здійснення публічної влади належать суспільні відносини, що складаються у процесі взаємодії чи протидії між елементами всередині загальної системи органів публічної влади, а також поза нею при створенні, функціонуванні, реорганізації та руйнації цієї системи. Метою організаційних відносин є забезпечення оптимального використання потенційних можливостей органу публічної влади, його ефективної роботи.

Організація роботи кожного з органів публічної влади може бути визначена через систему певних показників, які отримали назву «елементи державного будівництва і місцевого самоврядування». До них належать:

1. Система органів державної влади і місцевого самоврядування, тобто види органів публічної влади, місце кожного з них у загальній системі, характер відносин цих органів між собою.

2. Принципи, тобто основоположні керівні засади, покладені в основу організації та діяльності органів публічної влади.

3. Функції органів державної влади і місцевого самоврядування як основні напрямки їх діяльності.

4. Компетенція як юридичні межі владної діяльності органів публічної влади.

5. Територіальні, правові, матеріально-фінансові основи організації та діяльності органів публічної влади.

6. Структура, тобто внутрішньоорганізаційна будова, поділ органів державної влади і місцевого самоврядування на складові частини.

7. Форми діяльності як види однорідної діяльності органів публічної влади та їх структурних підрозділів, управлінського апарату стосовно реалізації компетенції, що здійснюються у певних організаційних рамках, встановлених законодавством.

8. Методи діяльності органів публічної влади як способи та інструментальні засоби здійснення владної діяльності.

Державна ідеологія являє собою тісне переплетіння взаємозалежних складових і, насамперед, економіко-соціального розвитку держави та правового закріплення норм цього поступального розвитку. Держава, визначивши свою соціально-економічну модель, закріплює правовими нормами кожну складову моделі.

При цьому, судячи з того, що Україна стала на шлях створення нової незалежної, народної держави, необхідно виробити нові правила побудови його соціально-економічної моделі.

Системний підхід при визначенні цілей і завдань побудови державної моделі зобов'язує інтегрувати всі складові держави для вироблення нового законодавчого алгоритму.

Базовою основою правового забезпечення запуску державного механізму нової соціально-економічної моделі є два основних закони – Конституція держави і Закон про основні принципи внутрішньої та зовнішньої політики держави.

Конституція держави є базою для державного будівництва, закріплюючи ролі, функції та повноваження всіх складових держави, від народу (територіальних громад) до вибору ними органів представницької, виконавчої, законодавчої та судової влади.

Закон про основні принципи внутрішньої та зовнішньої політики держави створює підстави для визначення цілей, завдань, принципів і пріоритетів при формуванні та реалізації державної внутрішньої і зовнішньої політики всіма органами державної влади в Україні.

Головним завданням Закону є створення оптимальної системи взаємодії всіх сфер державного управління та господарювання в країні, що дозволить побудувати ефективну сучасну модель держави з новим розвиненим інформаційним суспільством європейського типу.

Два базових закони України є основою ідеології державного будівництва та інтеграційними складовими всього правового поля держави.

При цьому, з огляду на досвід становлення розвинених європейських держав, створена модель державного будівництва, закріплена основними принципами внутрішньої політики, що забезпечує їхній соціально-економічний розвиток, має залишатися постійною, незалежно від зовнішньої політики і програмних змін, внесених новими політичними силами, що приходять до влади.

Будь-яка зміна структур державного управління, моделі держави, не підтверджена новими алгоритмами управління, спричинятиме або її "хворобу" і "занепад", або повний розпад і хаос.

Базовою основою державної ідеології має бути стабільна модель народної держави, з ефективним державним управлінням і незмінним, закріпленим правовим статусом.


3. Структура моделі народної держави і державного управління

Елементарну основу державної моделі становлять громадяни держави, члени територіальної громади, об'єднані в адміністративно-територіальні одиниці (село, селище, район, місто, область) і наділені виборчим правом.

Модель народної держави і система взаємозв'язків має вигляд, де відображена участь територіальної громади в управлінні державою з функцією контролю за реалізацією державних завдань.

Таким чином, розкривається головне завдання нової політичної ідеології – ідеології народної держави. Вона здійснюється через реалізацію ідей народної держави до створення саме платформи народної демократії – базової основи створення народної, конституційної, демократичної, правової, соціальної держави.

Процеси становлення громадянського суспільства, організацій третього сектора в Україні свідчать, що їхній розвиток відбувається рівномірно та успішно саме там, де громадські організації подолали період тотальної роз'єднаності, шукають можливості ресурсного кооперування та організаційної консолідації.

Адже подолати труднощі зростання та ефективно формувати умови, необхідні для розвитку громадянського суспільства, роботи організацій третього сектора в Україні, можна лише при об'єднанні зусиль благодійних і громадських організацій, політичних партій та самих територіальних громад. Численні та різноманітні органи виконавчої влади утворюють відповідну систему, ефективність діяльності якої залежить від ступеня упорядкованості, організованості, злагодженості в усіх ланках. В єдину систему їх об'єднує зміст діяльності — виконавчо-розпорядчий та спільна основа заснування (утворення)— державна власність. Кожний орган виконавчої влади— від центрального до місцевого— виступає суб'єктом права державної власності, наділяється статусом юридичної особи і водночас вирішує різні питання оперативного управління та охорони цієї власності.

Аналізуючи все зроблене в галузі національно-державного будівництва України на основі здобутків 1991 р. та подій, що безпосередньо передували цьому періодові, маємо ще раз нагадати, що пострадянська Україна була не цілком новим утворенням, яке виникло на основі певної релігійної, етнічної чи культурної спільноти, а державою, яка претендує на роль законної спадкоємиці Української Радянської Соціалістичної Республіки. Як зазначалося, таке поняття, як «народ України», мало передусім громадянський зміст.

Вихід України зі складу СРСР відбувався за участю конституційних органів радянської влади, що, з одного боку, забезпечувало прийняття незалежності нової держави прорадянськими елементами суспільства, а з другого — нейтралізувало можливі зазіхання на розподіл влади з боку конкурентів з антикомуністичного табору. Отже, діяльність різних представників різних політичних спрямувань розгорталася в такому ключі, який дозволяв уникнути громадянської війни між «лівими» та «правими», комуністами й націоналістами, між різними етнічними групами та регіонами. І зрештою, не трапилося війни з Росією чи «центром».

Виникає питання щодо необхідності президентської чи урядової вертикалі. З одного боку, можливий розподіл повноважень влади між цими структурами. Однак на практиці бачимо тільки боротьбу відповідних провладних структур.

Держава має бути або з президентською, або з парламентською формою правління, але найголовніше – з могутньою виконавчою владою.

Саме це питання і доведеться вирішувати сьогодні на вищих політичних щаблях влади. Чи наша держава розвиватиметься незалежно від амбіцій топ-менеджерів, яких самі люди приводять до влади, чи навпаки, ми будемо "котитися" до прірви соціально-економічного колапсу?

У цьому питанні територіальні громади і мають стати арбітром, який має вирішувати: куди та яким чином рухатися?

Для цього громада має взяти у свої руки контроль над усіма діями влади, стати не тільки індикатором соціально-економічного стану держави, а й головним регулятором у взаєминах провладної вертикалі. Територіальна громада має стати свідомо активною, готовою до участі в суспільно-політичних процесах, що відбуваються в державі. Вона має стати основною рушійною силою суспільно-політичного розвитку.

Для цього необхідна консолідація організацій третього сектора, що створить активну суспільно-політичну більшість в Україні і дасть можливість:

1) налагодити взаємовигідне співробітництво ділових кіл, формувати позитивний імідж державної влади та благодійних і громадських організацій у суспільній свідомості, активно репрезентувати цінності громадянського суспільства та успішний досвід громадських організацій у засобах масової інформації з метою залучення соціально-активної частини населення до суспільних політичних процесів, що відбуваються в державі;

2) здійснити сукупний, вагомий внесок у побудову відкритого громадянського суспільства, встановлювати постійні контакти з владними структурами і конструктивно взаємодіяти з ними заради створення в Україні сильного та авторитетного третього сектора;

3) ініціювати зміни в законодавчій базі, які регулюють діяльність громадських і благодійних організацій;

4) створити єдине інформаційне поле для громадських організацій, що дасть можливість здійснювати обмін інформацією, налагоджувати співробітництво та оперативний зв'язок між громадськими організаціями України і світу, реалізувати соціально вагомі проекти та ініціативи.

Однак процес консолідації організацій третього сектора має проходити в тісній взаємодії, співробітництві та партнерстві з органами державної влади. Тобто має бути сформований механізм зворотного зв'язку між громадянами, громадськими організаціями та державною владою всіх рівнів.

Одним із таких механізмів може бути створення тієї самої "Громадянської Ради України" (чи Громадянського парламенту Жінок України). З одного боку, Всеукраїнський союз громадських і благодійних організацій "Громадянська Рада України" організує, через систему громадських комісій, громадську підтримку парламентської більшості у Верховній Раді України, зворотний зв'язок між громадянами і Верховною Радою України, створює систему підготовки і лобіювання громадської законодавчої ініціативи у Верховній Раді України. З іншого – Всеукраїнський союз громадських і благодійних організацій "Громадянська Рада України" через систему створених на регіональному та місцевому рівнях місцевих відділень – "Громадських Рад" – регіональних і місцевих союзів благодійних, громадських організацій, виконує функції ресурсного кооперування та організаційної консолідації громадських організацій і громадян. Також – функції контролю за роботою державних топ-менеджерів і реалізацією програм соціально-економічного розвитку територіальних громад, розвиваючи основи демократії в народній державі.

Серед найбільш актуальних проблем сучасної науки державного будівництва не можна обминути й низку питань, пов’язаних з дослідженням сутності та обґрунтуванням оптимальних моделей функціонування органів публічної влади Автономної Республіки Крим. Поки що ці питання залишаються одними з найменш досліджених, що негативно впливає на політико-правову практику, перш за все – на ефективність діяльності органів влади автономії та їх взаємозв’язок з центральними та вищими органами державної влади України.

В умовах економічної кризи й хронічної нестачі фінансових коштів значної гостроти набула проблема забезпечення матеріально-фінасової основи діяльності органів публічної влади, оптимального перерозподілу бюджетних коштів між центром і регіонами. На фахівців у галузі державного будівництва значною мірою покладається завдання наукового забезпечення бюджетної та податкової реформи, обґрунтування найбільш доцільних шляхів поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів у даній сфері.

У цілому можна констатувати, що наука державного будівництва сучасної України критично переоцінила здобутки теорії та практики радянського будівництва і нині перебуває на стадії становлення. На наш погляд, було б недоречним говорити про науку державного будівництва як усталену сукупність знань про оптимальну організацію роботи органів публічної влади, оскільки за нинішніх умов НТР та постіндустріального суспільства суспільні технології модифікуються, трансформуються і створюються постійно, а не лише на обмежених періодами реформ етапах. Поки що в Україні спостерігаються спроби колективного пошуку оптимальних моделей із залученням позитивно оціненого досвіду роботи радянського апарату та функціонування органів публічної влади у розвинених зарубіжних країнах, що далеко не завжди дає бажаний ефект.

Однією із основоположних тенденцій розвитку науки державного будівництва на сучасному етапі є розширення її предмета, що обумовлено демократизацією суспільних відносин, у тому числі й у науковій сфері, розширенням предмета конституційного регулювання. За останні роки до кола інтенсивно досліджуваних проблем були введені питання оптимізації правового статусу Президента України, зокрема його компетенції, організація роботи Конституційного Суду, місцевих державних адміністрацій, виборчих комісій та ін. Складні теоретичні і практичні проблеми сьогодні пов’язані зі статусом місцевого самоврядування і насамперед із їх правовим регулюванням і взаємовідносинами з іншими органами та організаціями. Є підстави прогнозувати, що у майбутньому предмет державного будівництва пошириться й на інші державні органи, охопивши механізм публічної влади в цілому.

Впадає у вічі зростаючий інтерес багатьох авторів до загальнотеоретичних аспектів державного будівництва та місцевого самоврядування, намагання критичного переосмислення вихідних положень цієї науки. І це цілком зрозуміло. В умовах реформування усіх сфер суспільного життя першочергового значення набуває вироблення відправних засад майбутніх перетворень, їх теоретичної основи.

Зазнає суттєвих змін і методологія сучасної науки державного будівництва. Поряд з методами, що довели свою результативність ще за радянських часів (системно-структурного аналізу, функціональний, історико-правовий, формально-логічний та ін.), дедалі ширше використовуються порівняльно-правовий, соціологічний, статистичний та інші методи.

Водночас відбувається певна зміна принципів наукових досліджень. У першу чергу, на зміну класовому підходу приходить аналіз суспільних процесів із загальнолюдських, загальноцивілізаційних позицій. Серед найважливіших принципів сучасної науки державного будівництва можна назвати також науковість, об’єктивність, історизм, демократизм, критицизм та ін.

Центрами наукових досліджень з державного будівництва в Україні на сьогодні є Київ, Харків, Львів, Одеса – визнані центри юридичної науки. В Національній юридичній академії України ім.Ярослава Мудрого успішно працює спеціалізована кафедра державного будівництва і місцевого самоврядування, в інших юридичних наукових закладах проблемами державного будівництва займаються переважно кафедри конституційного права. Є всі підстави очікувати, що вже у найближчі роки наука державного будівництва отримає своє остаточне оформлення і займе належне місце серед юридичних дисциплін. Цього вимагає розвиток демократичних перетворень в Україні, становлення правової державності.


Висновки

Таким чином поки існує глибоко соціально-стратифіковане суспільство, збережуться й ідеології як систематизований, теоретично оформлений спосіб соціально-групового мислення. І в політиці ідеології залишаться елементом владних відносин, легітимізуючи владу певних соціальних сил і гарантуючи соціальну та державну єдність на основі ідеологічної ідентичності. Ідеологічний простір завжди плюралістичний. У суспільстві одночасно існують найрізноманітніші ідеологічні теорії. Функціонуючи, вони взаємодоповнюють одна одну, створюючи єдину ідеологічну систему.

Основні сучасні ідеології – лібералізм, соціалізм, націоналізм виникли за умов становлення і розвитку західноєвропейської цивілізації. Ці ідеології відбивали реальні та різноманітні конфлікти епохи буржуазного розвитку. У них максимальною мірою знайшло вираження розуміння проблем сучасного суспільства основними соціальними верствами та класами, і саме в цих ідеологіях соціальні групи знайшли чітку самосвідомість.

Однак розвиток молодої української держави вимагає зовсім інших підходів до формування політичної ідеології, що ґрунтуються на світових демократичних традиціях, адаптованих до сучасних українських реалій.

Бажання брати участь у реалізації спільної ідеї керує масами найсильніше. При цьому відбувається активізація психоемоційного поля суспільства, люди, соціуми готові максимально докласти свої зусилля для досягнення спільної мети.

Тому держава має виробити спільну ідею (побудувати ідеологію), що об'єднає свідомості людей, і побудувати такий алгоритм її реалізації, який дозволить кожному члену суспільства відчути себе співпричетним до такої ідеї.


Список використаної літератури

1. Волинка К. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Катерина Волинка,; Міжрегіональна акад. упр. персоналом. - К.: МАУП, 2003. - 238 с.

2. Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ І. І. Бодрова, С. В. Болдирєв, В. О. Величко; За ред. С. Г. Серьогіної; М-во освіти і науки України; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Муд-рого. - Х.: Право, 2005. - 255 с.

3. Журавський В. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні: Навчальний посібник/ Віталій Журавський, Віталій Серьогін, Олександр Ярмиш,. - К.: ВД "Ін Юре", 2003. - 671 с.

4. Колодій А. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні: Підручник/ Анатолій Колодій, Анатолій Олійник,; За ред. Я. Ю. Кондратьєва; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 463 с.

5. Кравчук М. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посібник для підгот. до держ. іспитів/ Микола Кравчук,; М-во освіти і науки України, Юрид. ін-т Терноп. акад. нар. госп.. - 3-тє вид., змін. і доп.. - Тернопіль: Карт-бланш, 2002. - 243 с.

6. Олійник А. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ Анатолій Олійник, Станіслав Гусарєв, Олена Слюсаренко,. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 174 с.

загрузка...
Top